Квітка К. В. Українські народні мелодії. Ч. 2: Коментар / Упоряд та ред. А. Іваницького



Сторінка20/33
Дата конвертації05.05.2016
Розмір2.75 Mb.
1   ...   16   17   18   19   20   21   22   23   ...   33

пізніше, коли відтворюється з позначенням rubato, представлена в ритмічно спрощеному схематизованому вигляді:

150-к

229


записів народних пісень. Чи не взяли перевагу ті самі сумніви, які виникли у мене і були тут викладені?

Позначення rubato свідчить про якусь норму, яка порушується.

У записах Бела Бартока не завжди зрозуміла та певна ритмічна форма, відхилення від якої виправдувалися б висловом rubato в основному значенні, яке має цей вираз в італійській мові.

Взагалі не для будь-якої мелодії, що виконується у вільному темпі, ми можемо уявити собі вихід ну ритмічну форму в точному ритмі, і не доведено, що така форма в усіх випадках повинна була існувати, повинна бути попереду.

Але це зауваження належить до узагальнень, до історичної теорії. В праці такого роду, як ця, повинні розглядатися насамперед зусилля інших збирачів, спрямовані на якомога більш точну і теоретично осмислену фіксацію творів народної творчості. З цієї точки зору констатуємо, що певна кількість записів Бела Бартока (наприклад, № № 4, 12, 21) являють старанні, очевидно, спроби якнайбільш наближеної фіксації вільного ритму, – спроби, вивчення яких корисне для збагачення власного досвіду в тій справі, – але в той же час інші записи з таким самим позначенням parlando (в теоретичному дослідженні Бартока, що відноситься до стилю parlando rubato), не являють зусиль у тому ж напрямі, не конкретизують цього позначення, не мають вказівок на те, які відхилення відбуваються в окремих випадках від нормальної довгості, позначеної восьмими, четвертними та іншими нотами. Таким чином, не дотримується єдність принципу, – в таких записах (а їх більшість), показуються лише норми, і тому, хто їх вивчає, дається вибір намічати відхилення силою своєї уяви.

Що ж до записів, які мають значну кількість позначень відхилення дійсної довгості від норми, що показується нотним знаком, лишається неясним, наскільки стійке саме те співвідношення довгостей, яке представлене у нотному зображенні; чи проявляється воно в такій самій послідовності при відтворенні мелодії в інший час чи хоч би при виконання дальших строф пісні?

У праці Бела Бартока кожна мелодія представлена без варіантів у межах лише однієї строфи. Нотація фонографічного запису в такому відрізку пісні дає, порівняно з безпосереднім записом [на слух], менше певності в тому, що схоплено щось бі-

230


лып-менш постійне, бо для безпосереднього запису мелодію слухають звичайно не один раз, а фонографується вона найчастіше один раз, причому може бути відтворене яке-небудь випадкове, нетипове, нехарактерне відхилення.

Питання, поставлене тут з приводу розглянутого запису № 612(516) і в праці Бела Бартока, не розв’язане.

Було б неможливо скласти для багатьох записів, що ввійшли у збірник 1922 р., такий самий докладний коментар, який запропоновано тут з приводу запису № 612(516), але певна кількість подібних спроб, на мою думку, потрібна. Ці повідомлення і міркування, мабуть, можна було б викласти коротше, однак коментар мав бути досить докладним для того, щоб виправдати опублікування мого запису, що не співпадає щодо ритму з записом Лисенка. Необхідно було обміркувати загальне питання нотування, з яким зв’язується ця розбіжність.

231


Климент Квитка

Объяснения, поправки и самокритические замечания к работам К.В.Квитки, напечатанным в 1902–1931 годах

Квітка К. Українські народні мелодії / Українське наукове товариство в Київі. Етнографичний збірник. – К., 1922. – Т. II.

Этот сборник по сравнению с предыдущим1 представляет очень большой шаг вперед в отношении серьезности научной обработки, однако в нем заключаются крупнейшие недостатки, которые я осознал лишь впоследствии:

1. Решив не помещать текстов песен, я правильно рассчитал, что бумагу, которую удалось получить для издания, нужно использовать именно для напечатания мелодий, ибо текстов украинских песен уже напечатано огромное количество и, конечно, все записанные мною представляют собою варианты уже опубликованных раньше. Это так, но, с другой стороны, мелодии без песенного текста представляют явно неполный объект исследования, недостаточный даже для чисто формального анализа. Если бы культурные учреждения и единицы, для которых предназначался сборник, были насыщены экземплярами изданий, содержащих тексты укр[аинских] нар[одных] песен, понятое много раньше могло бы быть оправдано, но и то не как совершенное, а вынужденное обстоятельствами, притом не только при обстоятельствах, имевших место в 1920–1922 [годах]. Но сборник вообще был бы недопустимой расточительностью в отношении труда наборщиков и в отношении бумаги – [давать] каждый раз полные варианты текстов, когда нужно опубликовать мелодии или варианты уже напечатанных мелодий.

Было бы разумным разрешением вопроса печатать лишь часть текста, необходимую для уяснения формы песен, как это я сделал и в рассматриваемом издании (в случаях, когда мелодия [варьировалась] во всех строфах, я печатал полный текст). Но указать к каждой песне тот из напечатанных вариантов пес



1 Народні мелодії. 3 голосу Лесі Українки записав і упорядив К. ІСвітка. – К., 1917. – Ч. 1; К., 1918. – Ч. 2.

232


ни, который наиболее близок к варианту, с которым была соединена печатаемая вновь мелодия, который по необходимости остался в рукописи без опубликования. Но в действительности экземпляры изданий, в которых содержались тексты песен, хотя и были весьма многочислненны, в настоящее время (и в свое время после появления) потом [сохранились] частью в том [месте], где ими в сущности не интересовались [...]. Кроме того, [открывались] новые пункты и центры культуры в местах, где не было и нет ни одного экземпляра прежних фольклористических изданий. Если принять это во внимание, то следует признать, что издание осуществлено в неудачный период, что лучше было бы использовать отпущенное количество бумаги таким образом, чтобы выпустить в свет сборник мелодий, но с полными текстами, оставив остальные в рукописи.

Признаюсь, что, издавая все мелодии, я был охвачен стремлением сохранить от погибели мои записи в гораздо большей степени, чем стремлением подготовить книгу для общего научного ознакомления с укр[аинским] песнетворчеством. Цель собственно сохранения материала могла быть достигнута с гораздо меньшими затратами моего времени и государственных средств, если бы просто записать [от руки] 3 книги-сборника и поместить их в архивах или библиотеках различных научных учреждений в различных городах. Но мне тогда, в 1920 году, во время еще не законченной гражданской войны, казалось, что нужно размножить сборник в очень большом количестве экземпляров, чтобы [быть] уверенным, что хоть несколько из них уцелеет в таких местах, где они действительно нужны.

Полные тексты в рукописном виде сохраняются в настоящий момент на руках сотрудника Украинской Академии наук В. Харькова, однако это главным образом тексты песен, записанных мною еще в XIX столетии. Позже я обыкновенно даже не записывал их, главным образом потому что время певцов и их настроение петь для записи были ограничены (петь для записи было очень скучно), и я предпочитал пользоваться моментом для того, чтобы записать больше мелодий, хотя бы без текстов. Однако содержание песен в общем я запоминал, и в рукописи у меня есть указатель напечатанных вариантов из печатных сборников (хранитель тот же), по которым изучающий может составить понятие об этом содержании.

233


2. Второй крупный недостаток сборника – тот, что в нем указаны лишь имена лиц, от которых произведены записи, но не указаны их биографии, имущественное положение, степень образования и т. д. Я не могу оправдаться тем, что издательство категорически потребовало, чтобы предисловие занимало не более 12 страниц. Я должен признаться, что и в изготовленном обширном предисловии, которое писалось по требованию издателя, заключались пояснения о родах песен, анализы их мелодического и ритмического строения и т. д., но не сведения о певцах. В предисловии к своим материалам для укр [айнского] фольклора А. [Маслов] оправдывал то, что он даже не назвал имен певцов [с] тем соображением, что одно имя ничего не дает, нужна обстоятельная биография. Да нужна, [но] А. Маслов сделал из этого неправильный вывод. У меня тогда, в 1920–1922 годах, [не сложилось] сознание этого. Но потом оно появилось, но не было времени, чтобы пополнить, исправить упущенное, насколько возможно, по памяти (во времена самого записывания я ведь и не расспрашивал певцов), и лишь в 1932 году я это сделал. Рукопись хранится там же.

3. Третий недостаток – мелодии некоторых песен представлены неполно, поскольку изображен лишь один голос песни, которая в действительности исполняется двухили даже трехголосно. Конечно, это признание не от пренебрежения к многоголосной форме, а вследствие невозможности выслушать песню в многоголосном исполнении по обстоятельствам, при которых производилось собирание материала. Эти обстоятельства, а также и мое отношение к многоголосному народному пению, в общем выясненное в моем докладе “М. Лисенко как собиратель нар[одных] песен”, написанном в 1923 году, – то что сказано о Лысенко, относится в этом вопросе и ко мне.

Относительно мелизмов. У меня был принцип употреблять записи [не сокращенно], а выписывать их нотами, переписывая мелодии для издания. Я принял этот принцип также к старым записям, в которых [пользовался] знаком ~. Конечно, и другие записыватели злоупотребляли этим знаком, ставя его не только в тех случаях, когда ясно можно прослушать те тоны, которые [обычно] обозначают знаком ~, но и в тех случаях, когда слышалось лишь дрожание голоса, нерасчлененные или не вполне расчлененные [тоны]. Выписавши нотами эти дрожания, напр[и-

234


мер], в передаче ~ я не достиг большой точности по сравнению с знаком ~, который у меня стоял в самой записи, а внес субъективно-теоретический момент в [нотацию]. Позже встала бы потребность взять знак, [имея] дело с одним голосом многоголосной песни – это, конечно, относится к болем ранним записям. Этот недостаток весьма крупный, однако нельзя из-за этого недостатка отрицать всякое значение всего сборника в целом, как это, по-видимому, делает московський композитор П. Сеница. Во-первых, есть песни одноголосные по самой своей функции, таковы колыбельные. Но к тому же, есть и такие, которые стилистически не допускают многоголосия, некоторые же даже унисонного исполнения [хором] – таковы, напр[имер], песни, напечатанные в моем сборнике под № № 200–[202].

Во-вторых, многоголосие вовсе не есть такая [существенная] особенность украинского] пения, как это представляется П. Сенице, и не только ему одному. Оно становится все менее распространенным способом по мере ретроспективного углубления в [прошлое] и по мере географического направления исследования на Запад, к тому же ряд песен имеет в этом вопросе большое значение. Еще в 1931 году в Путинском районе на Волынском Полесье я застал [типично] одноголосные за исполнением песни, [которые] назывались там “хлопскими”, хотя исполнялись лишь хором девушек [...]. Эти образцы указывают, какую форму [придают] песне, когда хотят петь, а нет с кем [многоголосно]. Эта форма не обязательно должна в точности соответствовать одному голосу многоголосной песни; это может быть такая [унисонная] форма, созданная специально для случаев одноголосного исполнения. Если бы вообще не было принято исполнять эти песни solo, это хотя бы раз на моей практике [сказалось] в том, что певец отказывался бы петь или ссылался бы на отсутствие [партнеров], чтобы оправдать несовершенность исполнения (так, по словам М. Гайдая, [певцы] постоянно выражали досаду, когда приходилось петь solo для записи при отсутствии басового голоса, хотя этот басовый голос лишь давал [одно]образное убогое сопровождение) . Между тем мне за всю многолетнюю собирательскую работу лишь один раз пришлось услышать пояснение, что исполняется собственно лишь один голос многоголосного произведения, – объяснение, исходившее от самого певца по его же

235

инициативе. Из этого следует, что сольное пение песни, даже из числа тех, которые обычно исполняются многоголосно, отнюдь не представляют собою редкого исключительно способа, лишенного по сознанию певцов всякого художественного смысла, и потому не [исключает] фиксации с научной целью. Моя вина заключается в том, 1) что я не выяснил, по крайней мере, расспросом певца в тех случаях, когда можно было припомнить, что в [бытовой] обстановке песня исполняется с разделением на [голоса] – действительно ли многоголосная форма существует и является обычной и основной, и 2) что в тех случаях, когда [...] многоголосная форма является действительно основной [и существенной] в песне, записанной и опубликованной лишь в одноголосной форме, я не отметил это в издании.



В настоящее время я могу, напр[имер], на основании общего характера напечатанного голоса, сообщить без сомнений, что мел[одии] № № [203–257] рассматриваемого сборника представляют одноголосное исполнение песни, и что [...] мел[одия] № [не указан] не напоминает об этом; был ли разговор об этом вопросе с исполнителем [какого-либо] из указанных здесь № № , не припоминаю. [...]2

(1935 г.) Подав В. Іваненко



2 Оригінал зберігається в Центральному державному архіві-музеї літератури і мистецтва України. – Ф. 1111.

236


Нотатки упорядника

В “Объяснениях...” К. Квітка обговорює кілька проблем. Перша – умови видання збірника “Українські народні мелодії” і стан з текстами та науковим апаратом. Як людина надзвичайної честі, Квітка не приховує сумнівів: збірник був “неприпустимим марнотратством праці складальників та відносно паперу”. Але, видаючи збірник у тодішніх умовах ще не закінченої громадянської війни, він зізнається, що був стурбований насамперед “прагненням зберегти від погибелі свої записи більшою мірою, ніж підготувати книгу для загального наукового ознайомлення з українською піснетворчістю”. Зрозуміло, що в цих словах більше покаянної самокритики (він писав їх, лежачи в госпіталі Карагандинського концтабору), аніж об’єктивної самооцінки. Інакше у 1940-ві роки Квітка не писав би “Коментар” – найбільшу і найвидатнішу текстологічно-критичну працю. Наукова і культурна вага збірника була стверджена історією (про це упорядником сказано у примітках і двох статтях про збірник і “Коментар” до нього, а також в ряді публікацій).

Зараз, знаючи сумну долю вченого, його архіву і переважної більшості записаних мелодій, ми бачимо, наскільки вчасне було це прагнення – “зберегти від погибелі”. Значна частина архіву вченого загинула1, оскільки не була прийнята вчасно на державне збереження. Із записаних ним близько 6 тисяч мелодій тисяча була опублікована, а близько 5 тисяч виявилися розпорошеними і, мабуть, пропали (кілька сот є в архіві Музею музичної культури ім. Глінки в Москві, в Московській консерваторії і в ІМФЕ). Пропав і покажчик текстових варіантів до “Українських народних мелодій” за друкованими джерелами.

Виїхавши до Москви, Квітка залишив пісенні тексти, покажчик текстових варіантів У В.Харкова. Але Харків незабаром так само був заарештований і частина архіву Квітки, передана йому, поділила долю інших частин спадщини вченого.



1 Сторожук А. Климент Клітка (людина – педагог – вчений) – К., 1998. – С. 33–37.

237


Данило Щербаківський, завідувач відділу народного мистецтва Всеукраїнського історичного музею ім. Т. Шевченка і член Етнографічного товариства, краще бачив тогочасну культурну і політичну ситуацію. Недарма він і зініціював видання “Українських народних мелодій” Квітки і пильно стежив за їх друком. Культура неділима. Коли б Квітка не видав збірника у 1922 році, то не було б і потужного рушія фольклоризму для молодої української композиторської школи. Не кажучи про те, що збірник вже після 1923–1924 рр. не міг бути виданий з діалектизмами, були б виключені церковні та апокрифічні твори – колядки, щедрівки, пісні набожні, ряд історичних пісень та ін.

Квітка ставить і таке питання: чи не раціональніше було б створити кілька рукописних збірників і передати їх на збереження в різні міста і різні наукові установи. Однак доля його “Коментаря”, який за півстоліття зберігання у фондах ІМФЕ досі не привертав належної уваги, свідчить: то був би шлях у безвість.

Інший недолік збірника Квітка вбачає в тому, що ним не було подано характеристик виконавців. Ця прогалина була значною мірою надолужена у “Коментарі”, де описи співаків становлять ілюстрацію психологічних, досі слабо реалізованих можливостей музичної етнографії.

Останнім пунктом Квітка обговорює багатоголосся і порівнює його історичне значення з одноголоссям (та унісонним співом). Головне упущення – коли запис гуртової пісні ведеться від одного співака і транскриптор не з’ясовує шляхом бесіди особливості гуртової фактури (заспів, який голос виконується і чому, – взагалі максимум деталей, властивих саме хоровому співові).

В рукопису ряд слів не читається. їх смислова форма, подана упорядником, узята в квадратні дужки. В кількох випадках великі періоди поділено на окремі речення. Значні ділянки суцільного тексту розбито на абзаци.

А. Іваницький

238

Володимир Іваненко



З історії текстів до збірника “УКРАЇНСЬКІ НАРОДНІ МЕЛОДІЇ”

Збірник К. ЬСвітки “Українські народні мелодії” є підсумком двадцятип’ятирічної фольклористичної діяльності вченого. Охоплюючи записи, зроблені за цей період, збірник, природно, відображає всі етапи становлення К. Квітки як етномузиколога, його фольклористичних принципів. Значною мірою це позначилося на записах текстів народних пісень та їхній подальшій долі. У зв’язку з цим історія текстів до збірника становить неабиякий інтерес для дослідника.

Як відомо, свою фольклористичну діяльність К. ЬСвітка почав під безпосереднім впливом і при сприянні Г. Мороза-Ходоровського та М. Лисенка. Маючи за взірець записи останнього, К. Квітка, однак, одразу почав прагнути перевершити цей взірець у точності, схоплюючи і фіксуючи усі музичні й мовленнєві варіанти, діалектні особливості, яких він дослухався у виконавців. Уже в ті роки він супроводжував свої записи текстів довідками про надруковані в попередніх виданнях схожі поетичні тексти (варіанти). Благо, редактор журналу “Киевская старина” К. Самійленко надав йому можливість для цього, залучивши до участі в підготовці великої фольклористичної праці1, яка, очевидно, залишилася нездійсненною. Цей принцип підходу до текстів пісень повного мірою К. В. Квітка реалізував при підготовці до видання збірника “Народні мелодії з голосу Лесі Українки”2.

Як і в нотуванні мелодій, К. Квітка при записуванні текстів сповідував точність, скрупульозність відтворення діалектних і індивідуальних особливостей мовлення, які він намагався зберегти і при публікації. Тому норми української літературної мови щодо текстів пісень у записах К. Квітки було застосовано



1 Квитка К. Взгляд на мой фольклористический путь / Квитка К. Избранные труды: В 2 т. – Москва, 1971. – Т. 1. – С. 24.

2 Народні мелодії. 3 голосу Лесі Українки записав і упорядив Климент Клітка. – К., 1917–1918.

239


лише 1902 року при виданні “Збірника українських пісень з нотами, і то остільки видання було орієнтоване на масового читача. Гармонізацію мелодій здійснив композитор Б. Яновський. Надалі ж К. Квітка “ніколи більше не видавав своїх записів у будь-якій художній обробці” 3. Свідченням особливої вимогливості й відповідальності ставлення вченого до точності у фіксації текстів пісень є те, що він почав залучати до участі у своїх фольклористичних експедиціях мовознавців-діалектологів. Так, у 1920-ті роки записування пісень у різних місцевостях України (Чернігівщина, Поділля тощо) він здійснював за участю діалектолога О. Курило. Відтак вона точніше записувала тексти, а він сам мав змогу більшою мірою зосереджуватися на нотуванні мелодій4.

Пісні, включені до збірника “Українські народні мелодії”, К. Квітка занотовував як із текстами, так і без повних текстів. Зараз уже важко, практично неможливо встановити, до яких мелодій було записано повні тексти, до яких – фрагменти, а до яких – лише початкові рядки. Сам К. Квітка свідчить, що повністю були зафіксовані тексти до пісень, зібраних ним ще у

XIX столітті, тобто записаних а Поліссі в 1896–1900 роках. Пізніше ж учений звичайно тексти до пісень навіть не записував,

бо і часу для цього бракувало, і співаки-виконавці не дуже були до цього охочі. Отож К. Квітка вважав за доцільне занотувати якомога більше мелодій хоча б і без текстів, запам’ятовуючи при цьому зміст пісень, щоб потім укласти покажчик опублікованих раніше варіантів поетичних текстів.

Видання збірника “Українські народні мелодії” передбачалося з наявними у розпорядженні вченого текстами пісень. У зв’язку з цим для підготовки рукопису збірника 1920 року було залучено чотирьох каліграфістів, три з яких переписували для літографування ноти, а четвертий – тексти. Літературну редакцію останніх здійснив мовознавець-діалектолог В. Ганцов. Допомога Ганцова була важливою передусім тому, що збірник охоплював найрізноманітніші місцевості України – від Лемківщини й Холмщини на заході до Слобожанщині на сході. Ясна річ, підготувати текстову частину збірника могла лише людина,

3 Квитка К. Избранные труды. – Т. 1. – С. 25.

4 Там само. – С. 28.

240


добре обізнана з особливостями української мови у відповідних областях побутування пісень. Треба сказати, що В. Ганцов успішно справився із своїм завданням, хоч, а жаль, його зусилля й виявилися марними.

Справа в тому, що видання збірника, як його уявляв собі Квітка – з текстами, ґрунтовною передмовою, докладним і багато аспектним науковим апаратом, – виявився не під силу друкарні видавництва “Слово”. По-перше, над складанням збірника у друкарні просто нікому було працювати. Отож дуже часто К. Квітці самому доводилося там працювати, тягаючи важке літографічне каміння, власноручно роблячи поправки на літографських формах. Бувало, що не виходив з друкарні цілу добу, коли струм електростанція давала лише вночі. По-друге, друкувати такий грандіозний збірник, як його задував К. Квітка, й не на чому було – у поруйнованій громадянською війною країні бракувало паперу. Величезних зусиль коштувало вченому, щоб самотужки добути паперу, якого ледве вистачало на видання мелодій. Отож і довелося познімати тексти, поскорочувати до мінімуму передмову й коментарі, відмовитися від ритмічного принципу систематизації мелодій.

Обмежуючись виданням лише мелодій, К. Квітка тішив себе тим, що текстів українських пісень опубліковано величезну кількість а його записи є варіантами уже опублікованих раніше, хоча разом з тим він і усвідомлював, що мелодії без пісенних текстів являють собою явно неповний об’єкт дослідження, недостатній навіть для чисто формального аналізу. Але на такий вимушений вибір його спонукало не стільки прагнення підготувати книгу для загального наукового ознайомлення з українською народнопісенною творчістю, скільки бажання зберегти свої записи від погибелі.

Таким чином, текстова частина збірника в силу об’єктивних обставин зводилася до невеликої (12 сторінок) передмови, географічної таблиці та коротеньких приміток. Що стосувалося текстів пісень, то довелося обмежитися вміщенням під нотами лише такої частини текстів, яка була необхідна для усвідомлення форми пісні. Лише в тих випадках, коли мелодія варіювалася в усіх строфах, під нотами вміщувався повний текст, але таких записів було зовсім небагато. Розумним розв’язанням проблеми Квітка вважав у такому разі вміщення біля кожної пісні бодай

241

вказівки та той із опублікованих варіантів, який найближчий до вміщуваної тут мелодії і який з необхідності залишався в рукопису. Але ж навіть цього компромісу досягти тоді не вдалося.



На відміну від збірника “Народні мелодії з голосу Лесі Українки”, який здобув численні схвальні відгуки В. Верховинця, Ю. Іванова-Меженка, О. Кошиця та інших, збірник “Українські народні мелодії”, можна сказати, пройшов повз увагу музичної критики. В усякому разі у пресі не було жодної рецензії на це видання5. Про те, як сучасники зустріли вихід збірника, маємо свідчення лише в листах різних діячів до К. Квітки. Певно, найщиріше свої зауваження висловив у своєму листі до вченого 6 грудня 1922 року композитор П. Сениця, який найбільше був невдоволений відсутністю у збірнику текстів пісень: “Мене здивувало те, що у збірнику (...) не достачає тексту слів.


Каталог: Umf www -> books
books -> Навчальний посібник для вищих навчальних закладів культури І мистецтв I-IV рівнів акредитації Київ 2008 (477)(075. 8)
books -> М. Т. Рильського Національної академії наук України Анатолій Іваницький Польові зошити. Фольклористичні розвідки. Рецензії Вінниця Нова Книга
books -> М. Т. Рильського Національної академії наук України Анатолій Іваницький Польові зошити. Фольклористичні розвідки. Рецензії Вінниця Нова Книга 2014
books -> М. Т. Рильського Національної академії наук України Анатолій Іваницький Польові зошити. Фольклористичні розвідки. Рецензії Вінниця Нова Книга
books -> Українські народні мелодії


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   16   17   18   19   20   21   22   23   ...   33


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка