Криничар Івану Дочинцю, який відкрив мені світло книги. Емілії Дочинець, яка відкрила вагу грошей. Мирослав Дочинець. "Криничар. Діяріюш найбагатшої людини Мукачівської домінії" ‒ це чергова сповідь унікальної людини



Сторінка18/21
Дата конвертації05.05.2016
Розмір3.17 Mb.
1   ...   13   14   15   16   17   18   19   20   21

«Як… вона віддалася… Юлина?» ‒ глитав я слова, що не давалися, як тверді кислиці.

«Що чудуватися, з дівицями таке стається. А вона дівка годна й рукаста. Здри, яке шитво! Петрова донька дала завити в нього твій нотарський документ. Аби не забути, коли що: папір той прихований у старому «Служебнику» на горішній полиці монастирської книжниці. Не забудь, це твоє сокровне, заслужене… Е-е-е, та тебе, виджу, не гроші бавлять і не Солома, а хіба Соломина… Синашу, жінки чоловікові не належать, бо не він їх вибирає, а вони його. Якщо вибрала іншого, ‒ забудь її, випорозни з душі. Бо душа твоя й так без міри напхана жужелицею цього немилосердного світу».

«Душа моя нею повна», ‒ скрикнув я в розпуці.

«Не розумієш, що кажеш. Душа нам не людьми дається, і люди нею не можуть володіти. Лише Той, хто її дав».

«Той, хто дав її мені?! А нащо?! Дав душу, а натомість забрав усе ‒ матір-страдницю, родовитість, яку мають інші люди, свободу… розтоптав мій молодий вік, дозволяє гноїти в замковій ямі мого навчителя і десятки таких же нещасливців, відібрав від мене сердечну наречену, вірного пса… Та що там говорити, навіть ім'я моє відібрав, а тепер збирається забрати й вітцізнину і погнати в чужину… Чому? За що? Де Він?»

«Він тут. Він третій коло нас двох».

«Ви гадаєте, що Він тут, у цій землянці?»

«Не гадаю. Знаю».

«То чому Він мовчить? Я хочу Його чути?»

«Він мовчить, бо слухає тебе. Ти запитав ‒ і Він тобі відповість. Але тоді, коли й ти навчишся слухати. А поки що спробую відповісти тобі я, Його слуга. Поглянь-но лише сюди», ‒ чернець довгим темним перстом придушив таргана на стіні, сколупнув нігтем. ‒ Що ти бачиш?»

«Темну плямку».

«І все? Придивися ліпше, синашу».

«Ні, не бачу більше нічого».

«Дивно. Якби ти був уважніший, то помітив би головне ‒ стіну. А якби був ще й проникливим, то міг би дещо й прочитати на тій стіні. Хоча б те, що ніхто від тебе нічого не забирав. Матір маєш, якщо вона в твоїй пам'яті живе. І дівка, якщо в серці, то залишається твоєю. Бо більше благо, коли сам любиш, аніж коли тебе. Маєш добре здоров'я, квітучу молодість, знаєш ремесла і набрався наук у вченого чоловіка, за що хвалю найпаче. І на свободі єси, вільний робити, що хочеш. Чужі, але щирі людкове подбали і про твій пожиток, про чорний твій день. А слуга Божий, сиріч я, прихистив тебе, пригрів, ще й стелить примовні словеса, аби впокоїти натруджену твою душу…»

«Простіть, отче. Дурна кров ударила в голову».

«Бог простить. А я ще не скінчив. Якщо довго вдивлятися в стіну, то вона може дзеркалом обернутися. І тоді глипнеш, а плямка не на стіні ‒ на тобі! І зветься вона ‒ гординя, непомірно роздута. Найліпший серед псарів! Не встиг відро зачерпнути ‒ найліпший криничар! І вже благодійника свого й працедавця можна дурити, а тюремників водити за ніс. А бідолашного каторжанина хто використав для свого визволення, хто вірного пса заморив ‒ Господь з небес?! І до маляра блаженного хто легковажно приповз, чуючи за собою гонитву і накликаючи на нього чорну хмару?! І, полікований, зодягнений, нагодований ‒ із п'ястуками на Небо…»

«Господи… прости… тут я… суди мене одразу».

Я впав лицем у Соломчине шитво й затрясся в гіркому риданні. Я сам себе не впізнавав. Але цим я тоді найменше переймався. Я довго хлипав, аж доки на голову мені не лягла м'яко тверда долоня.

«Ти знову покликав Його? Але ж Він нікуди не відходив. І тепер, коли плаче порожнеча твого серця, Він тут, аби вислухати тебе ще уважніше. Ти просиш Його суду. Це добре, але запам'ятай: Він засуджує не нас, а наш гріх. І в цьому найвища милість нашого Господа… Я йду, залишаю вас удвох. Бачу, ви маєте про що поговорити…»

Не знаю, як довго я так клякав. Не знаю достеменно, що сталося того дня, але щось зрушилося в мені. Як у скресінь на провесняній Латориці, коли сіра зубата крига, що стискає панцирем ріку, враз колеться і кришиться, відкриваючи сонцю веселу прозелень води. Так і з моєї душі зійшла зміїна шкура, в якій я гнітився і мучився ці роки. І в цьому другому моєму підземеллі явилося друге звільнення ‒ правдиве і до болю щемке. Відкрилася порожнеча моєї нутряної криниці. Її належало вичистити, вишкребти, звільнити від намулу, аби піднявся зі споду новий, чистий нурт.

Плямка на стіні… Як по-різному вчили мене її видіти Гречин і Симеон. Плямка на стіні… Вона принесла мені два звільнення. Перший навчитель вирахував його Числом, а другий ‒ Духом.

(Заклався тоді в мені, як наріжний камінь у будівлі, позір на цей світ ‒ оком і розумом його сприймати, а духом звіряти. Бо потуга і зрілість тіла невіддільні від сили й зрілості душі. Як той горіхо. Коли ще зелений, його не роздушиш, аби не пошкодити серцевину. А коли дозрілий, ‒ тверде зерно легко відділиться від шкаралупи і зостанеться неушкодженим. Так і зріла душа легко відділиться від гріховного тіла і уникне його страждань.)

Другого дня Симко приніс мені рамці на поробку. Заодно поклав на стільницю грудку сиру, шкварки й вівсяний хлібець.

«Дякую, отче, але цього я не прийму Хочу постити».

«Чи не доста ти постив там, синашу?»

«Там я не постив, там я голодував».

«Добре кажеш. Щирий піст ‒ велика спомога для подвижника. Вчить упокореності й мірності у всьому. Ніщо не кріпить і не молодить мене так, як постування. Кістки стають легкими, як у птиці. А серце веселе, як у хлоп'яти. З кожним великим постом я наче молодшаю на кілька років… Тут я приніс тобі деяку роботу, аби й руки були зайняті, не лише голова».

«Я майструвати люблю. А вас хочу попросити: розкажіть мені ще про того майстра, вашого побратима. Чого він досяг у своїй роботі?»

«Чого досяг? ‒ старий влегшено присів на лавицю, поклав на коліна руки. ‒ Хіба конче чогось досягати, змагатися за нагороди й похвали? Он павук які візерунки плете й не чекає подяки. Надлетить вітер, подре його плетиво, а він перечекає негоду й далі плете. Бо така його судьбина… А той тесля став таки-добрим майстром, його заповажали навіть старші. Любили з ним поговорити, бо він не лишень ремесло знав, а й письмо книжне. Вмів вилущити з нього посутнє, процідити казочки. Вибрати з них те, що чоловік потребує на щодень для скріплення духу. А сам придивлявся до храмів ‒ як би свій збудувати. Але не з дерева ‒ для храму то слабкий матеріял…»

«З каменю надійніше», ‒ підказав я.

«Ай, та його й камінь не задовольняв. Йому потрібен був матеріял ще більш надійний ‒ людський».

«Кістки чи що?»

«Ні… Хоча я був колись на Чехах, загостював у братів-домініканців. І там завели мене до диковинної церкви. Іконостас, лампи й лавиці у ній були з людських кісток. Молишся, а на тебе чорними ямами очниць поглядають черепи, ніби запитують: «Чи підготувався вже ти до стрічі з нами?» Але ні, той майстер… його, до слова, вже дехто навіть іменував учителем… той майстер шукав не мертвий матеріял, а живий, сказати б ‒ вічний».

«Хіба є щось таке, що стоятиме вічно? ‒ подивувався я. ‒ Сам казки розвіював, а простого не розумів…»

«Храми дерев'яні струхлявіють, думав він, кам'яні теж колись упадуть. Та й у храмах отих величних, коли не правлять службу, порядкують лихварі, гендлюють торгаші, навіть худобу заводять, а злодійчуки витягують у роззяв капшуки… Не вдоволняли його такі святилища. А що, як Божий храм, міркував він, закласти в кожному серці людському?! Щоб він жив у тобі, а ти в ньому».

«Хитро», ‒ вихопилося в мене.

«Не хитро, а мудро, ‒ поправив чернець. ‒ І він розпочав цю немилосердно складну працю. Залишив батьківську робітню і пішов у люди. Але дерево легше піддавалося обробітку, ніж людська порода».

«Йому не повірили?»

«Еге. Люди й собі не вірять, не те що комусь. Добре, що хоч прислухалися до тих бесід. Його підтримав дуже праведний чоловік і щиро подивувався з величі замислу, бо доти нікому не вдавалося звершити щось подібне. Він закликав челядь слухати того, але його самого вбили. А тесля пішов далі, холодіючи серцем. Дехто і йому погрожував, хтось насміхався, а хтось мовчки співчував, як блаженному».

«Чому, за що? Що лихого він їм учинив?»

«Він волів, аби люди були ліпшими, ніж насправді. Аби відійшли від паскудства, впустили в свої душі приязнь, любов одне до одного, навчилися прощенню, перестали ворогувати, а Божі заповіти сповняли нелукаво…»

«А сам він був таким?»

«В тому й заковика, що був, а вони були іншими. І їх це сердило. Чому тесля має їх повчати? А він приваблював їх, чим лишень міг. Навчився воду обертати у вино, множити хлібні паляниці і рибу цілими кошами, зціляв недужих і навіть вертав до життя померлих. Аби схаменулися, аби прозріли ті, котрі ще живі. Щоб не були мерцями при житті…»

«З таким хистом він міг стати багачем і можновладцем і силою примусити їх жити чесно й гідно».

«Якраз ні, проти сили він повстав і протиставив їй правду і любов. Скільки всесильних царів було, а силою нічого не домоглися. І де вони тепер, де їх праця і надбання?»

«А він, де він тепер, той дивний ваш майстер?»

«Послухай далі, це ще не кінець. Хоча його кінець уже був близько. Це відчували і його приятелі, і вороги. Та й сам він. Малодушні криво всміхалися: безталанний син, що покинув хлібне ремесло задля мандрівних штукарств і теревенів із голотою. Ті, що чекали хліба й забав для тіла, стали боятися його чудес. Аби не накликали на них нещастя! Верховники стереглися смути. Притомилися від ходінь і гонінь навіть ті його побратими, що були з ним і вірили йому…»

«Такі, як ви?»

«Так. Були, були й такі, що прийняли його напучування, як живу воду для сердець, і називали його своїм паном, ба навіть царем. Царем ‒ у сенсі володарем їхніх душ. Хоча сам він називав себе Сином Людським. І та пошана ще більше розпалювала заздрість і гнів старшини. Співчутливі радили: відступися, повертайся до свого дерева і живи, як інші живуть, не баламуть людей ‒ їх не переробиш. Або ставай поважним священиком і матимеш добрий пожиток і шану. А де там! Він не відступався… Хто знає, як би все потекло далі, та один з нас видав його суддям. І був суд. Ніхто вже не чекав від нього чуда. А чудо сталося. Правда, таке, що на перший взір ніхто цього і не збагнув. Він дав себе засудити ні за що, він ні слова не зронив у своє виправдання. І через весь город повели його на кару, як збуя, як останнього злодія. І поклали на землю, на дерево. Востаннє він гладив долонями теплий шерехатий брус. Але недовго, бо руки прибили… Я часто гадкую про цю хвилину ‒ як прибивають до дерева людські руки, що доти пестили це дерево, згладжували його і зволожували трудовим потом. А тепер ‒ кров'ю… Що він міг ще дати цьому дереву? І цим людям!»

«Отче, ‒ здушено мовив я, ‒ хіба ви розповідаєте про майстра? Про чоловіка?»

«Так, Він піднявся на хрест чоловіком, а зійшов нашим Господом. Але Його впізнали вже на хресті, оголеного, розтерзаного, скривавленого, що шептав щось до Бога запеченими вустами…»

«Чому так пізно?»

«Ніколи не пізно впізнати Господа… Ось і ти впізнав. Дивлюся на твої розбиті руки і маю на оці Його, пробиті залізом. Які вони схожі, ці руки двох майстрів, двох страдників. Не бійся, синашу, торкнутися до Його ран. Твої скоро загояться, а Його рани роз'ятрені навічно. Не бійся, Його це втішить. А я навчу тебе молитви Зріднення з Ним. Проказуй за мною:

Ісусе Христе, перебувай у мені, в кожній моїй часточці: в розумі, в голосі, в серці, в моїх устах, навіть ‒ на кінчиках пальців. Христе, перебувай в моїх очах і вухах, щоби благословити мої радості, щоб успокоювати мої страхи. Будь зі мною упродовж всього дня у всіх моїх думках, ділах і в бесідах. Якщо Ти є зі мною, все у мене буде добре, чи вдень, чи вночі. І світ буде ліпшим, коли Ти будеш сяяти через мос обличчя».

Симко пішов до своїх треб, а я ще довго дивився на стіну затуманілими від перечулення очима. Доки не запримітив перед собою таргана. Я збив його нігтем і роздушив на долівці. Аби не плямити стіну.

Відтоді найліпшими гостинцями для мене були Симкові бесіди. Він годував мене ними, як мудрий ворон своє пташеня. Медовою росою лягали вони на зворушене серце. Як нині світить мені з далини помки лита мідь його шляхетного лиця, отороченого посрібненою черню бороди, і запитливий поблиск очей з-під твердих кучматих стрішок. І впокорені руки на сутані добрячого сукна, що ледь прикриває м'які чобітки з телячої шкіри. І якесь тепле, мирне наповнення, що сусідилося коло цього чоловіка, де б він не був. І в тому наповненні мені було так любо, так прихисно.

Розказав тих днів Божий Симко і про себе. Як рибар вихопив із ріки колиску з посинілим дитинчам ‒ повінь тоді широко несла злизані ґражди горян. І обмастив дітвака собачою маззю, дав поссати молочка з каглянки, а відтак відніс живу надибу в монастир. І там, у теплому хлівчаті, він підростав. Випасав кіз, носив з хащі ягоди й паліччя, обходив садовину, прислуговував старому мовчазному отцю-настоятелю.

Той старець так мало говорив, що хлопчик навчився вгадувати його потребу по очах. Аж і сам підріс до послушника, прийняв постриг, діставши в заступництво ім'я святого Симеона. І навчений коло праведного старця монаших чеснот, завзятливо поринув у триб подвижництва. Спав, не стелячи, годинами колінкував на камені, вдягався в руб'я з жаливляної костриці, а в черепок свій сік лише принесене з лісу й городу, тоді як інші вмокали хліб у пахучу оливу і смакували рум'яною з печі рибою. Аж у бідованих законників стягувалися в оскомі губи, коли той хрумтів щавлевою січкою.

Чекав молодий брат похвали й від настоятеля, а той і слова до нього не зронив від постригу. Сам напросився. Празникова трапеза була, Симеон ні вина собі не налив, ні до страв скоромних не торкнувся, розмочував черствий окраєць у варі. Вловивши привітну розвидненість на виду управителя, смиренно доповів: «Я, отче, вже четвертим роком муштрую тіло ‒ і тепер можу спати на землі, їсти зело і терпіти всі злигодні й поневіряння».

Знадвору дочулося мекання отари, яку вівчар гнав з випасу до кошари. «Це добре, сину, ‒ розтулив з притугою свої кволі уста настоятель. ‒ Але зирни у вікно на того облізлого барана: він також спить на землі, живиться травою і терпляче зносить копанці і штурхи чередника. Поки що ти лише став схожим на того барана…» Старші ченці всміхнулися зморшками, а молодша братія пригнітила гигикання рукавами.

Невдовзі по тому Симеон зголосив себе скитником. Під орудою пустельника Йова викопав собі в хащах черемхи землянку і замкнувся там на роки, гамуючи сум'яття самотньої душі й поборюючи поклики молодого тіла. Самітник Йов скріплював його словом у цій боротьбі, а ігумен посилав книжки, що вирівнювали його розмисли і, як тверді приступки, піднімали до ясних істин.

Наспів час, і Господь дав знак їхньому наставнику, що чекає його во вишніх царинах. І той прощався з братством. Покликали і Симеона. Стояв він посеред келії, хитаючись від незвичного простору і мружачись на лампади. Закосматілий, заструплений, з колінними мозолями, з хрипом у грудині й тьмавим блиском у запалих очах.

«Днесь-завтра, ‒ прошепотів старець, ‒ я складу послідній звіт земний. Та хотів би до того послухати твій ‒ перший. Що почув ти в глухій печері? Що відкрилося в мороці очам твоєї душі? Скажи короткими слова, не марнуючи ні свій, ні мій час». ‒ «Отче, гадаю, що я очистився від помислів грішного світу й позбувся бажань крихкої людської природи». ‒ «Овва, то ти святий! ‒ прохрипів сповідник. ‒ А коли так, то йди у грішний світ і виправляй оту крихку людську природу. На тобі в поміч мою руку і мою ногу, ‒ посунув свій гурджуваТий ціпок. ‒ Там, у ляді, нова сутана, я не мав куди її одягати, а тобі на люди треба достойно виходити. Бо й Господь наш ходив у дорогих шатах і пахощів не цурався. Хіба мож до високого закликати, а самому стояти в брудоті й смердіти тліном?! Люди голодні краси і радості, а болота й злидарства мають по шию… Іди і моли їх високим перстом і дзвінким, чистим голосом. Шукай радість, чекай радість, твори радість! Це моє тобі благословення».

І покинув Симеон яму і пішов між людей. До слова кажучи, тої ж ночі, вже без нього, яма завалилася, гора проковтнула порожнину. З людьми, різноликими й різнодухими, спочатку було йому важче, ніж із невидимими печерними демонами. Та помічна палиця мудрого духівника була при ньому, і він побивав нею свою гординю і свою слабість. Сутужно було йому в миру, поки ноги самі не навчилися вгадувати путь, руки ‒ посутню роботу, а нутряна молитва прикипіла до душі, як равлик до мушлі.

В Синайській пустині почув він від старого погонича: «Дурний, хто сидить дома». 1 звеселів ще більше серцем, бо дахом його було ціле небо без країв. А дорога стала його сутністю. Водячи світом ‒ вертала до порога; ведучи до Бога ‒ підводила ближче до людей; зводячи з людьми ‒ наближала до самого себе…

Пишучи ціпком по глиняній долівці, як по мапі, Божий Симко витягував із пам'яті низанку країв і земель, які обійшов пішки.

«А де вам було найлюбіше?» ‒ дозвідував я.

«Де б я не був, я був дома. Навіть живучи під Ланцовим мостом у Пешті, який там поштиво називали на «ви». Спав під рипучими мостинами, а вдень мурував із братією каплицю святому Гелерту. Той одчайдушний монах жив на горі у хижці із труску і проповідував кочівникам, що сіли на дунайських берегах. Люди опускали вуса з колючими кінчиками й такі ж колючі очі й мовчки слухали. В суворі, сутемні душі поволі пробивався просвіток Слова. Чернець ходив винницями й полями і сіяв коло земледільців своє сім'я ‒ аби, жнучи для рота, збирали вони жниво й для серця. Поганських верховодців це гризло, і якоїсь ночі вони підпалили його кучу, а самого Гелерта запхали в бочку з набитими цвяхами й пустили її під гору в Дунай. Кажуть, розп'ятий у тій круглій домовині проповідник, скочуючись у прірву, гнівно кричав у дірку для чопа: «Схаменіться й покайтеся! Покладіть до стіп Господа гріхи ваші! А я вас прощаю. Дунайська вода з кров'ю моєю буде вам спасенною купіллю…»

І в цвинтарному гробівці у Відні живучи, я також чувся як удома. Служив там монахом-комірником при цісарських родових склепах. У церковці стояла непримітна шафиця черешневого дерева. В кожній шухляді ‒ по ключику з хрещатими борідками, змащеними льняною оливою. Ключі ті до замкових гнізд старих склепів, у яких спочивають кістки правителів. А новенький чертог без дверей дочікувався нового насельника Саду вічності.

Скорботне займище було обнесене білим муром, на дубових дверях ‒ бомкало. Коли вмирає цісар, приносять його під ці двері і кладуть на землю ‒ най востаннє втішиться своєю привільною маєтністю. Аббат, що відспівав його, торгає залізний язик. «Хто там?» ‒ суворо запитує цвинтарний ключник. «Імператор Священної Римської імперії Леопольд Перший», ‒ одповідає аббат. «Не знаю такого», ‒ похмурий голос із-за муру. Знову стук у двері. «Хто там?» ‒ «Ерцгерцог Австрії, король Угорщини, Чехії і Богемії, граф Тирольський, князь Опельнський і Ратиборзький, правитель італійців, іспанців, голландців, сербів, словаків, русинів та інших народів». ‒ «Не знаю такого». І знову било гримить у ковані двері. «Хто там?» ‒ «Нащадок Великого Карла, син Фердинанда III та Марії-Анни Іспанської, батько королеви Португалії, імператора Йосифа І та штатгальтера Нідерландів». ‒ «Не знаю такого». Гупають учетверте. «Хто там?» ‒ «Тріумфальний звитяжець битви при Гохштедті, композитор і просвітитель, жертводавець малярства, зачинатель університетів». ‒ «Не знаю такого». ‒ «Гуп-гуп-гуп!» ‒ «Хто там?» ‒ «Раб Божий Леопольд». ‒ «Нехай заходить». І двері вічності зі скрипом прочиняються…

Бувало, що жив я й без даху, віття дерева слугували ним. Хоча б у священному Гетсиманському саду. Вигріб там собі гніздо під старою, змученою часом і безводдям оливою. Припам'ятно, як придибав я до Єрусалима вклонитися Гробу Господньому. Був ранок, і перший пук сонця протяв солону полуду сну ‒ білі, як цукор, кубики житловищ ряхтіли на спадах горбів. Вітер сироко чесав сиве листячко чіпких олив, схожих на наші верби, і крутив клубами перепеченого пороху під ногами прочан. Усесвітня сторожка тиша замикалася над нами, як храмове шатро. Ми впали на коліна, втиснули чола в землю і клячали так, доки не провиднилося. І камінці не муляли нам стомленого тіла ‒ може, тому, що Його сандалії колись ступали по них…

У чоловому храмі віри нашої стояв зуск мовної мішанини, сліпило мерехтіння свіч і пахло підошвами обувки з цілого світу. Кружний простір був поділений, як паляниця, на кусні, і кожен той церковний шмат мав своє убранство згідно з приписами їх канону. Важні ченці й роздобрілі священики порядкували в своїх вотчинах, простягали кожному тацю для пожертви. Я поклав і свою копійчину, вбережену в далекій і многотрудній дорозі. Жива ріка сунула, ламалася й спадала до крихітної печерки з жовтуватою плитою, з якої Він ступив у Вічність. Кіптява від тисяч свічок забивала памороки, але крізь неї тоненько пробивався запах тисячолітнього базиліка.

Після молитов, голодний, спраглий і вимучений, подався я вузенькою вуличкою в надії знайти десь криницю, а може, вщастить десь і голову прихилити. І вперся очима в напис під благенькими шатром: «Бідний мандрівниче, тут нагодують тебе». Я пересилив облудну гординю скромності і рушив туди. Такі ж, як і я, сіроми сиділи в затінку, і перед кожним клали виноградний лист із вареною крупою, трійко смокв і горня води, підкисленою цитриною. Попоївши, хто бажав з дороги, міг прилягти на циновку.

«Ось я й прийшов до Тебе, ‒ сказав я подумки. ‒ Ось я й знайшов Тебе у Твоєму Вічному місті. Ішов через карпатські хащі, через тучні долини, через моря й мертві пустелі до величного Твого храму, а Ти тут ‒ у злиденному притулку на вузенькій тихій вуличці. І чого б дивуватися? Може, Ти й тоді тут проходив і хтось із пращурів цих нещасних підклав плече під Твою жахливу ношу? А інший рубонув по вуху знавіснілого центуріона… Звісно, де і з ким Ти зараз можеш бути, як не тут і не з ними».

Тоді я вирішив сповна відплатити за оту вечерю з Ним. Півроку збирав я датки по вотчинах і ремісних робітнях і зносив у цей притулок для прокорму бідарів. Спав у Гетсиманії, в прикореневій норі, і щоночі пробивав мене піт жалості до Того, Котрого всі тут покинули напризволяще… Жалості, змішаної зі страхом, що буду заскочений тут нічними жандармами. Нас, волоцюг, інколи хапали, товкли палицями і викидали за городські ворота. Боялися чуми. Де їм було розуміти, що самі ми прийшли сюди за уздоровленням… Сім раз був я битий. Не прийняв мене той город. Як і Його останнього разу не прийняв. І повернувся я порожнем, з просвітлено-легкою душею, назад у свої пенати ‒ через помаранчеві гаї, через спалений начервоно Сінай, попри Мертве море, що загуслою лавою підпирало сиве небо…»

Так розповідав Божий Симко.

Мине з тої нашої бесіди добрий окраєць віку і бурлацька планида приведе й мене в ті землі. Після денних трудів у копалинах пустельної Таби я любив лежати на охристій піщаній косі. За рухливим сувоєм моря, що тремтіло місячними лусочками, світили вогні Зойордання. Вони видовжилися низанкою світляків, наче беззоряне небо Єгипту зсипало туди всі свої світила. Паркий вечір лягав мені на плечі, як зморений птах. Пахло сіллю, вітром і овечим потом ‒ давні, як світ, запахи.

Десь тут, по захряслих міжгір'ях, Мойсей уперто водив пошарпане юрмище своїх людей і з гіркотою вдивлявся в їх погаслі очі… Десь тут, по зализаній морем рівнині, Рамзес літав на колісниці і обертався до зламаних рядів своїх голоп'ятих воїнів: «Приборкайте свої серця!» І ряди змикалися, загострювалися в живі піки. «Вперед! ‒ горлав фараон. ‒ Уперед в ім'я тієї, що змушує сяяти сонце!» Вони гадали, що він має на оці богиню, а Рамзес думав про свою любаску, яку обожнював з дитинства.

3 гори Синай, розпеченої за днини, надлітав гарячий низький тиховій, перебирав моє волосся, шурхотів на папері піщинками, древніми, як ці застиглі кам'яні пагорби, схожі на переплутані людські тіла ‒ от-от піднімуться й підуть. Я дивився на священний берег чужої і рідної для цілого світу землі й гадкував про свій Карпатський край. Про нашу забуту давність і наші замулені криниці. Про людей, котрі ті криниці копали й черпали з них воду ‒ найсолодшу воду на світі. І неспогадана свіжість торкалася мого чола, а відтак ‒ і мого пера.

Все, що внесено було мені в скит, я відрихтував. Не лише поправив і набив нові рамці, а й відновив полотна образів. Так, як учив мене Жига: котрі мильною водою, котрі ‒ цибулиними вичавками, а котрі ‒ тепленькою оливою. Лики святих посвіжіли, відмолодли. «Блаженні ті, чиї серця сповняють радість», ‒ нашіптував я Симкові слова, трудячись над образами. Він теж радів обнові. Він умів поцінувати красу, умів їй радіти. Я сказав йому про це.


Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   13   14   15   16   17   18   19   20   21


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка