Криничар Івану Дочинцю, який відкрив мені світло книги. Емілії Дочинець, яка відкрила вагу грошей. Мирослав Дочинець. "Криничар. Діяріюш найбагатшої людини Мукачівської домінії" ‒ це чергова сповідь унікальної людини



Сторінка15/21
Дата конвертації05.05.2016
Розмір3.17 Mb.
1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   ...   21

Я любив тоді слухати Ількові повісті, холодіючи думкою: як себе чує переполовинений чоловік? Тепер себе так почував я, цілий, здоровий, але із задушеним, замкненим серцем. Це видів і розумів мій сусіда, та чим міг зарадити ув'язнений ув'язненому?!

І тоді він, не владний над замками, відкрив мені інші двері ‒ двері Слова.

«Тобі холодно в руки і ноги?»

Я ствердно хитав головою.

«А чоло мерзне?»

«Ні».


«Тоді уяви собі, що все твоє тіло ‒ чоло».

Я уявляв, і на хвилю по правді ставало тепліше.

«Ти голодний? Чому ж тоді впустив кришку хліба на землю ‒ для миші? Вона прийшла й наїлася. І вона вдоволена, а ти, бачу, не дуже. Епікур з Гаргетта сказав би на це: «Кому не досить малого, тому всього мало». Він, до слова, споживаючи лишень хліб і воду, ще й хапався сперечатися із Зевсом, хто з них щасливіший. Невже ти заздриш тим, хто за решіткою знадвору? Схаменися! Гадаєш, вони вільні? Овва, будь-яка влада ‒ це почесне рабство. Вільні ми з тобою, бо робимо те, що хочемо. А вони роблять те, що мусять».

Гречин перевертав мій дотеперішній світогляд навиворіт. Коли мене запопадала нехіть до всього, ба навіть піднятися з лежанки не хотів, старий розтермошував: «Уставай, лінощі геть одганяй! Там, де безділля, робиться млявим дух, а тіло йде до упадку. Шість годин сну ‒ цього досить і для молодого, й для старого. Навіть соловей це знас. Як гадаєш: для кого щодня сходить сонце, для кого співають птиці?!»

І ми дочасно зустрічали сонце. Воно нам не являлося, зате збризкувало медом свого проміння листя липи. Ми тягнулися до тієї роси перстами і злизували її, як патоку. Струмені світанку вривалися в наш грот чистим вогнем. Ми пожадливо хапали їх ротами й п'яніли. То були вправи дихання, коли набираєш повне черево чистого воздуху, затримуєш його, аби наситити всі органи, а тоді звільна випускаєш через зуби, через ніс, вуха і очі. Так, щоб прочистити мозок і наповнити його живлющою небесною наснагою. Таке дихання відкрив собі в порятунок Стратон, син афінського вельможі Коррага. Від народження кволий і хворий на селезінку, покинутий зневіреними лікарями й друзями, він почав рятувати себе самосилом. Зробив маленький гімназій ‒ дахівку з піском, і став муштрувати себе тілесними вправами. Та позаяк сили не мав, то спочатку лише дихав на повні груди. І це дихання влило в нього міць і мужність. Мало, що здоров'я зміцніло, оте заняття захопило його неподільно. Він переміг не тільки свої хвороби, а й найсильніших борців Афін. Чотири рази поспіль вінчали його чоло лавровим вінком фаворита Олімпійських ігор.

Тепер і ми дихали, як Стратон.

«Plus vigila semper: ne somno deditus esto, ‒ видихав Гречин з воздухом якусь повчальну сентенцію. ‒ Більше не спи, аніж спи. А спиш ‒ не пересипляйся».

«Довге лежання ‒ всякої скверни пожива», ‒ доповнював завчене я.

Велике благо ‒ мовчання. Бо той, хто вміє розумно мовчати, бесідує з Богом. Але саме слово ‒ велика сила. Щоправда, тут більше важить, не скільки слів і які вони, а те, як їх підібрати, розмістити і як виголосити. Напучуючи мене в красномовстві, Гречин ніби вливав у мене новий стрій розмислення, новий сенс життя. Зі струнких і дзвінких, наче литих із бронзи, словесних рядів, вилущувалися істини, що ставали опорою, стовпцями для моєї хиткої свідомості.

«Сам собі не переч, із собою не будь у роздорі», ‒ зачинав Гречин нашу словесну гру.

«Поспішай до мене, але до себе ‒ насамперед», ‒ підхоплював я.

«Що йде на шкоду, позбудься того, хоч воно тобі й миле…»

«Най, коли прийде пора, над багатством глузд бере гору».

Я мав добру, незасмічену пам'ять і тряс наче з рукава почутими раніше від навчителя словомовками.

«Будь і твердим, і м'яким ‒ залежно, в якому ти ділі…»

«Мудрий (гріха тут нема) свої звичаї змінює часто».

Вже пізніше я розмислював над словами «вчитель» і «навчитель». Вони такі ж різні, як голод і ситість. Много тих, що беруться вчити, і мало таких, від яких навчаєшся. Він був моїм навчителем ‒ цей дивовижний чоловік, чийого імені я навіть не знаю.

«Інших люби, але так, щоб собі ж дорогим бути другом…»

«Хто став другом собі, той буде другом для всіх інших».

Плащі древніх мужів, суворих у гідності й простих у мудрості, свіжо шелестіли в нашій безрадісній кам'яній норі.

«Хвалять тебе ‒ сам собі суддею будь непідкупним…»

«Бог ‒ побіч тебе, з тобою, в тобі спостерігач усіх вчинків і сторож».

Наша врочиста перемовка звучала, як постріли, і здавалося, що стіни від того тремтять, а мережива павутини похитуються.

«Щастя всміхнулось тобі, а ти ‒ міркуй про нещастя…»

«Жити ‒ то наче у війську служити. Кроком нерівним ідуть початкове з кінцевим».

Мова, що спущена людям з небес для порозуміння, відкривала мені приховану мудрість слів. Неначе хтось із тих вершин підказував їх спорідненість. Як схоже звучали латиною слова «sapienter ‒ patienter» (розумно ‒ терпеливо); «opus ‒ onus» (діло ‒ тягар).

«Голим дитям привела тебе на світ мамка Природа…»

«Життя тягар неси терпеливо».

Бадьорі, пружні дистихи давнього роменського любомудра навіть згодом, на вітрах життьової юдолі, поверталися до мене вчасною радою, наче віднайдені позабуті золоті монети.

«Цінніш ‒ дешеве вважай, а цінне ‒ дешевим…»

«Так ні скупим тебе не назвуть, ані марнотратним».

Однаково може смакувати напій як із срібної кварти, так і з глиняної. Ставши заможним, я достосовуюсь до цих настанов, задовольняюся малим. Бо благодать ‒ у самообмеженні.

«Можеш зламати когось ‒ ламай терпеливістю краще…»

«Звичаїв много, а все ж-терпеливість вінчає чесноту».

Непомітно, ніби поковзом обертав Гречин віще слово й до наших із ним злигоднів.

«Що там задумує Бог, того жеребом ти не вивідуй: як із тобою Йому повестись ‒ без тебе Він знає… Видиш, що пересилять тебе, пережди терпеливо: над переможцем часто бере переможений гору… Духом кріпись, коли на суді ти скараний кривдно: втіха недовга в того, хто суддею здолав тебе кривдним…»

Наші судді порядкували на дворищі, ми чули їх уривчасте гулюкання. То шикувалася варта або підганялися арештанти на «провітрювання». Нас, злісних штрафників, на вигул не водили. Ми, крадькома відв'язавши ланці, міряли кроками свою комору. Гадалося, що я навіки забутий Богом і людьми. Та помилився. Одного гожого дня наші віконниці розчахнули нарозпір, наче припрошували до якогось видовища. Так воно й було. На осонні гурмилася челядь, офіцерство, жони з дітьми. Навпроти до сірої стіни ліпилися зотлілі арештантські свити, а в них тепліли ледве живі мощі.

«Зараз буде ціркус», ‒ сказав мій навчитель.

О, як я ненавиджу це слово! Та направду людський гвалт протяла бойова сурма, а її гук підхопили флояри, вітаючи піший хід псарів із псами і кінного чолового у парадній виправі, в якому я впізнав пана Лойка. Він похитувався в сідлі звільна, лінькувато, як чоловік, що давно знає собі ціну, і це вже його обтяжує. Воїнство гойкнуло якийсь клич, а жінки заплескали в долоні. Коли пікер проминав вежу, я втяг ніздрями воздух, але звичного принадного паху не вчув. Пахло псами. Пан Лойко втратив свій запах. А може, то і був його правдешній запах, не перебитий жіночими пахливками.

За розказом пси вклонилися зібранню, поклавши голови на передні лапи. Жони верескнули від подиву. Псів вивели за ворота. Пан Лойко попросив удвох паній хусточки і відніс їх до арештантів, запхав котримсь за пазухи. Випустили двох псів, підвели до паній, а тоді відпустили. Скаженими скоками скочили ті до стіни, безпомильно вгадуючи нещасників із прихованими платниками. Зубами й лабами рвали їм груди, видерли хустки й понесли в скривавлених писках панові Лойку. Той підняв шматини над головою й перепросив паній за вимушену шкоду. Як сатисфакцію, двоє інших песиків понесли їм у зубах білі рожі й поклали до ніг. При цьому животини зичливо скривили морди, сміялися. Товпище вирувало від захвату.

Привели «свіжих» в'язнів. Приставили до мура високі лазива-драбини. Засвистіли нагаї, людей штовхали до драбин. Ті полізли і, коли дісталися середини, псарі відстебнули ремені. Пси з розгону рвонули за ними, лаби точно вгадували поперечини, зуби стискалися на людських литках, поверх дірявих чунів. Втікачі скрикували й зривалися на землю в одних живих грудомахах із псами. І вже не піднімалися, щулилися під навісними іклами, плющилися в пилюку.

Були й інші забавки. Нещасникам давали в руки палиці й ножі і примушували захищатися. Ті піднімали зброю, махали нею, і це було їх помилкою. Навчені собаки одним точним стрибом досягали їх і повисали на руках, прокусуючи їх до кісток. Рукави темніли кров'ю, а пси ще більше казилися з цього, рвали одежу на дрантя, оголюючи страм.

«Люди не міняються в своїй дикості, ‒ згіркло мовив Гречин, сіріючи лицем. ‒ Кельти воювали з морем, заходили в воду і рубали мечами хвилі. А ці воюють з напівмерцями, з тліном».

«Добре, що ми не серед тих нещасних», ‒ сказав я.

«Мене б вони не посміли так принизити. А ти, хлопче, теж не учасник, ти ‒ глядач. Глянь, як зазирає сюди верховний псар. Маю здогад, що він похваляється цією виставою перед тобою».

Я справді перехопив протяжний воронячий взір пана Лойка, в його студенистих очах тепер горіли вогники піднесення. Самотився збоку, ніби не причетний, втаємничений, у величавій позі зверхника, що стоїть понад усіма і всім порядкує непоміченим. І людьми, і тваринами, і обставинами. «Ну, що скажеш на це, вошивий собачий пестунчику?» ‒ запитували його очі. Мої очі суворо мовчали.

Посеред майдану забили стовпець із обручем, обмотаним клоччям, що тхнуло нафтою. Вивели Паленого, кудлатого, грізного, з розумними сумними очима. Я вже став забувати його. Подали йому в зуби факлю. Підвели до комендантової лавиці. Його жона простягла до пса запалену скіпку, клоччя спалахнуло. Я розгадав задумку. Палений мав підпалити обруч, а затим скакати у вогняне кільце з вивертами, гасячи в шалених танцях затлілу шерсть… Ось він тюпає до обруча, дим смолоскипа змушує пса скалити зуби й приплющувати очі. Вонюче полум'я шипить збоку, Паленому треба вивернути голову, аби вогонь лизнув обруч, просякнутий нафтою. Двір одностайним зітханням стрічає його потугу.

«Оймег, кутьошко! ‒ завис пронизливий крик над головами. Мій крик. ‒ Стій, песику!» ‒ Я вже забув, на якій мові ліпше розуміє розкази Палений. Та хіба вони, пси, вслухаються в слова, вони чують наш нутряний голос, наш поклик, наш голосовий замір. І він почув, завмер, обкурюючи себе чадним вогнем. Через кіптяву диму знайшов очима мене, присів упокорено й нашорошив чутливі вуха.

«Віссо, кутьошко! Віссо! ‒ дав я тверду команду. ‒ Назад, песику! Назад!»

Сіючи тріскучі іскри, факля метнулася в поважні ряди і вперлася в єдвабну спідницю комендантші. У верещання й грубі прокльони вплівся запах паленого дорогого сукна. Добре, що наша криниця була поряд, на підпалену панію бухнули цебро води і потягли її, зомлілу, в покої.

В дворі все змішалося: і пси, і люди. Та я видів лише двох ‒ Паленого й пана Лойка, що осатаніло сік його залізним шомполом. Двоє псарів ледве здержували пса на ремінних мотузах, а капітан бив, бив, бив, доки не вхляли обидві руки.

А за якусь годину прийшла моя черга. Мене виволокли на верхотуру і прив'язали до лавиці. В пречистій ясності поліття вигрівалося в долині Мукачево. Поки вони ладилися, я жадібно роздивлявся довкола. «Як файно й незвично на волі!» ‒ встиг подумати. Офіцер щось рявкнув, і четверо гонведів підбігли з різками, по двоє обабоки. Ще одна команда ‒ і палиці обпекли моє тіло. Я пробував рахувати, чому б не повправлятися в численні ‒ така нагода! Один по ліву руку був лінивішим за інших, бив слабше і з запізненням. Я дорахував до сорок, кріпився, щоб міг потім сказати точне число Гречинові, але втратив лік. Коли біль переходить межу терпіння, мозок вимикається. А може, це Ангел-хранитель у такий спосіб оберігає нас від понадмірної муки…

Десь там, на перевалі цього світу, був такий же камінний льох, лише довший і стіни сліпучо світилися; зобіч понуро брели тіні, а з глибини долинав тягучий стогін. Я ступив було крок, та чиїсь невидимі руки, як нерозумну дитину, лагідно потягли мене назад. І я прочумався в рідній пивниці долічерева, бо поверхи все горіло, і я лизав камінь, хапався долонями за спасенну студінь. Я жив. Старець мастив мені плечі, шию і ноги. Для цього топив щурячу солонину і змішував її з попелом, плісенню й павутиною. Гарячка спалила мені губи і язик, і я довго не міг говорити. А коли вернулася бесіда, я видушив із себе: «Нічого не пам'ятаю».

«От і чудово, ‒ сказав мій благодійник. ‒ Людині не належить минуле, а майбутнього може не бути. З нами лише сьогочасне. Про нього й турбуймося. ‒ Він розповів мені про те, що нашептали йому стіни: ‒ Капітана Лойка відправили з Паланку в якусь діру на Словаках. Генерал дуже сердився: «Пси мають не циркусувати, а служити. Офіцери теж. І ви в мене послужите!» Жахливий чоловік, і не лише для псів. Це він прикував тебе до мене? Чи хоч здогадуєшся ти, що це означає? То гірша кара за будь-яку смерть. Людина ‒ дитина вільного простору, який їй потрібен не менше, ніж воздух і вода. Нещасні, котрим доводиться день і ніч бути в тісній близькості, скоро проймаються ненавистю одне до одного. Вона їх отруює і нищить ізсередини настільки, що вони можуть одне одного загризти, як звірі. Так чинили в темні віки свавільні батьки із залюбленими дітьми, яких не можна було роз'єднати. І в короткий час легко домагалися свого. А в'язні, котрих приковували разом, просто знищували один одного. Ось що приготував той псар для тебе. Він не гідний псів. Бо сам ‒ нікчемна свиня. Коли льоху торкнути, вона починає верещати. Знає, що ні хутра, ні молока з неї не взяти, людей цікавить лишень її м'ясо. От і ховає за товстим жиром своє боягузливе нутро. Майже всі тирани, великі й малі, такої вдачі».

«Мені його шкода», ‒ прохрипів я.

«Он як. Тоді я вітаю тебе дзвоном щита! ‒ погрюкав ложкою об миску ‒ Ти переміг свого напасника остаточно. Але забудьмо про нього. Нас чекають речі цікавіші, ‒ підніс угору пучку з вугликом, що гостро чорнів на тлі незвично білої стіни. ‒ Я переломив свою гордість і вперше подав прохання кастеляну ‒ дати відро вапна для білення стін. Отже, ми продовжимо з тобою науки з чистого аркуша».

Я готовий був, як ніколи, спожити нові порції наук. І попливло своїм тісним руслом наше звичне арештантське життя. Та я був уже іншим. Якась нова затятість до дії вселилася в мені, нова жадоба життя. Гречин пояснював, що це із запеклою кров'ю, з сукровицею і з гірким потом вийшла з мене недобра сіль.

«Понівечена половина твого тіла вбралася в нову шкіру. Так і змія обновлюється, коли міняє свою».

Слово «змія» примусило мене здригнутися. Наче блимнув знак, що це мати посилає безталанному синові бодай таку обнову. Чи знав я тоді, що Природа, видима й невидима, з усіх сил іде нам на поміч, коли ми на останнім щаблі покори віддаємо себе в її руки?!

Того дня в наш чертог крізь віконну заставку пробився дикий плющ. Що шукав вічнозелений приятель обширу й висоти в нашій затхлій норі?

«Це добрий провісник», ‒ притишено мовив Гречин.

І слова його справдилися другого ж дня. На той час я вже вмів «слухати стіни». Тиша в підземеллі зовсім не мертва. Коли довго в ньому живеш, то, як кріт, учуваєш найменший зуск комашини, порух червака в старому дереві, відлунок людських зітхань чи волань, що передається здалеку шпаринами й дрібними тріщинами. Ця сумна музика темниці звучить безнастанно, і ти просіюєш її чутливими вухами й вибираєш те, що тобі треба. Того дня я почув приглушену бесіду за стіною. Старий русин-служник, що розносив воду і виносив горшки, скорботно повідав стражникові про свою біду. Онука вкусила гадина (я й цього разу здригнувся), нога спухла, як колода, губи посиніли, дихання спирає…

«Плющ!» ‒ блиснуло в моїй пам'яті. Коли котрогось із псів кусала змія, то дідо Земко дрібнив плющ і змішував із яйцем. Пес прочунювався за кілька днів. Я схопно відчахнув пагін плюша і потовк його каменем, загупав у двері. Вічко прочинилося. Я вистромив руку з ліками: «Розколотіть це з сирим яйцем і дайте малому проглитнути». Листяну подрібнину мовчки забрали.

Я б і забув той випадок, але служник якогось ранку нагадав про нього. Кладучи на приступку жбан із водою, він витяг з пазухи дві в'ялені рибини і семеро яєць у кукурудзяному кисеті: «Нога в дітвака загоюється, вже яблучко попросив. Донька вам подячно підносить дарчик. А від мене матимете доста води, щоб викупатися».

Так і було, старий заніс два великі дерев'яні цебра свіжаниці. Того дня ми мали славну гостину. Але перед тим файно викупалися. Рибу і яйця розділили собі на місяць прикорму, шкаралупу товкли і злизували порох. Він пахнув тютюном, але то нічого. Кусманці риби я не жував, а смоктав, подовжував насолоду. І тихо тішився, що нарешті в очах учителя постав як добувач. Бодай так міг сплатити йому за школування.

Сплив якийсь час, і вольний світ послав нам інші дари. Служник покрадьки видобув полотняний згорток, і моє серце відірвалося й упало йому під ноги. Якась віща сила шепнула мені, що це ‒ від неї?! Я розгортав полотнину, як безцінне знамено. То був рукав від сорочки. Вишитий. А в ньому ‒ цидулка. Очі не знали, на чому спинитися. Я занурювався лицем у тканини, так дитина тулиться до материної груді. Вона гіркувато пахла гривками льону, розчесаними вітром. Тим полем, на якому ми перетнулися з нею вперше. Сотні цвіркунів затріщали мені в голові від бентеги.

Гречин підніс до світла шитво: «Люблю і пам'ятаю, журюся й надіюся» ‒ ось що промовляють ці нитки. Коли в нас буде вільна часина, я навчу тебе читати приховане у вишивках».

Я не знав, що існує й таке письмо. Зате добре вже знав читати звичайне. І латиною, і по-нашому. Переданий лист був виписаний вправною твердою рукою.

«Слава Ісусу Христу! Кланяється тобі Петро Іванів, записаний Соломою, що з верхнього кінця Підгорян, а зі мною і брат Симеон з горового скиту, що люб'язно згодився помогти мені, неписьменному, скласти це письмо. В першу голову запитуємо, чи дужий ти, чи здоровий? І нараз приступаємо до кореня мого діла. Кажу як при сповіді: був ти мені, Ферку, добрим помагачем у роботі і милим побратимом у годину передиху. І мислю, що так би воно й далі текло, якби не дочулася біда. Та що вдієш: смілість з гіркою долею попід руки ходить. Пишу я не для того, щоб судити, всім нам гірко, що так занапащається життя молоде. Чудно все робиться на цьому світі. Та Бог не без милості, чоловік не без пригляду.

Почуй тепер мою гризоту. Коли замкнули тебе в казні, покликали мене, аби я лаз підземний дочистив. Я звірив і доповів їм, що все довершено тобою. Пан комендант велів забути про тебе навічно і дав мені 10 срібних, котрі він, як чоловік служби і честі, має виплатити за оту важну роботу. Бери сміло, каже, ‒ гроші без очей. Я і взяв. Та мені ті гроші вже не тільки руку печуть, а й душу. З чужого хліба не потовстієш. До всього, я не встиг виплатити тобі зароблене коло мене ‒ 3 срібні. Отож 13 срібних повисли на мені, як чортова шкура. Ще 1 срібняк додав маляр Жига, що чується твоїм боржником за давню поміч. Для цього сердешний продав десять своїх образів.

Моя донька Юлина, котра теж кланяється тобі, відрядила мене до Божого чоловіка Симеона, щоб напоумив, як чинити. І от, потолкувавши, прийняли ми купно рішенець написати тобі про все листовно. Щоб знав: не позабутий єси і не ошуканий. Чесно зароблені 14 срібних чекають на тебе, і ти вільний розпорядитися ними, як хочеш і коли хочеш. Добрий чоловік зголосився передати тобі цю епістолю, і сам ти не затягуй ‒ відпиши, якого нам порядку держатися.

Чули ми й про трафунок у Паланку з панством і псами, з чого судимо, що ти не втратив у неволі доброго гумору. А що потерпів повторно, то так воно ведеться: коршун бере першою білу курку.

На цьому звершуємо свій клопіт і зичимо тобі кріпості тілесної й душевної ‒ я, Петро Солома, донька моя Юлина і брат Симеон. Він ще приписує дещицю від себе.

Сину мій, Господь з тобою. Це Його милосердя-намістити тебе туди, де ти не маєш нічого. Лише так може прийти розуміння ціни всьому. Довірся Йому-і нараз приспіє полич. Ти до Нього шепотом ‒ Він до тебе віщим голосом. Ти до Нього крок ‒ Він до тебе два. Бо милість Його непомірна! А чоловік ‒ то лише терня і квіт Господнього вінця. Коли в якій іпостасі. Нині терня на твоїй голові, а завтра воно може обернутися квітом. Однак затям: Господь думає про нас, але нашими головами. Господь помагає нам ‒ нашими руками.

Залишаюся при молитві за тебе, раб і слуга Божий Симеон».

Ніч я міркував над тою цидулою, а споранку, на свіжу голову, відписав на звороті.

«Слава навіки Господу, а вам ‒ мир і здравіє, милостивці мої! За доброту вашу, якої я недостойний, кланяюся доземно кожному. Без числа согрішив я на цьому світі, але повинності зловорожої за собою не чую, бо чоловік, якому осмілився простягти руку помочі, гідний золотих палат, а не упослідженої ями.

Щоб не відбирати дорогий час від вас, обтяжених трудами, виказую свій намір стосовно грошей. Один срібний передайте бабі Влені, що живе при сторожці в ремісному дворі. На другий нехай Юлина купить найліпшу збрую для свого коня ‒ вона нас дуже смачно частувала. Третій срібний заповідаю на богоугодні діла в розпорядження благочестивого Симеона. Одинадцять срібних прошу передати жидові Мордкові, котрого в Мукачеві всі знають. А він знає мене. Довіряю йому пустити гроші від мого імені в діло на свій розсуд.

За цим схиляюся в подяці й любові до кожного з вас і прошу не судити суворо, якщо на цьому світі більше не зійдемося. Осібна подячність ‒ святому отцеві. Відтепер маю два світочі в темничній юдолі ‒ його скріплююче напуття, а також науки, якими просвітлює мене визначний чоловік, з яким я коротаю свій спокутний тривок.

Ваш покірник і вічний довжник Ферко, записаний Овферієм без вітцівського поймення».

Мені не стачило духу й смілості написати про світоч третій (а може, й перший) ‒ про сяйво образу моєї Соломки, з яким я вставав і засинав. Але то вже був не хворобливий шал із гріховними сновиддями, а рівний ясний вогонь у моєму серці. І найцінніше в цій сердечній ватрі, збагнув я згодом, ‒ те, що вона залишає по собі, коли відгорить. Як із кукурудзяних стебел: коли їх спалити много, ‒ з того попелу можна висіяти золотий порох.

Змигнув тиждень, і я дістав від добротливого служника ще один пакуночок. А в ньому ‒ другий рукав до сорочки. Ще одне вишите її письмо: «Люблю і пам'ятаю, журюся й надіюся». І був там складений човником аркуш цупкого паперу.

«Мир твоєму серцю і добра година твоїм ділам! Здоровить тебе знакомитий чоловік Мордохей, мукачівський перекупник. Засмутили мене твої напасті. Але мудрий єврей у лихолітті радіє, а в щасті плаче. Радій і ти, сину, бо ти з тих, про яких кажуть: і молоді гусаки водять гусей до ріки. Ти ще поведеш своїх гусей. І ось підтвердження тому: гроші знайшли тебе і в тюрмі. Бо ні стріла, ні голова камінь не проб'ють, а гроші це зроблять. Я втішений, що й ти починаєш розуміти їх силу і сенс.

А тепер обертаю до заголовного, бо хто про що, а різник ‒ про м'ясо. Твої 11 срібних приспіли дуже вчасно. Та й хіба гроші приходять невпопад?! А тут якраз закрутилося живе дільце ‒ рихтуються мостити кам'яний тракт з Ужгорода до Лемберга. Левовий пай дає цісарська скарбниця, заразом гуртують у концесію й промітну людність. То означає, що кожен грошовитий краянин вільний пристати до діла зі своїм капіталом. На суму внеску будуть щорічно нараховуватися рези, себто проценти. І чим довше дорога буде служити, чим більше нею їздитимуть ‒ а воно так і буде ‒ тим більший приріст матимуть наші вклади. Я кажу наші, бо, маючи в концесійній раді не останній голос, вирішив притулити й твої гроші.

А щоб ти був спокійним, а я чесним перед тобою і Богом, беруся виправити законний документ на твоє ім'я. Ім'я ти маєш, а от на прізвище ще не розжився. Та гроші зарадили й тут. Нотар справив новеньку метрику, де записав тебе, аби довго не думати, ‒ Криничарем. Копач Петро Солома хвалив тебе як доброго способця в колодязному ділі. Кому руки служать, то служать усяко. Воно й ліпше, що про документ не знатимуть твоїтюремники, в ньому будеш чистим. А самі папери, метрику й нотарську угоду про твою грошову лепту я віддаю на руки богочестивому Симеону, котрий збереже їх у монастирській книгозбірні надійніше за банк.


Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   ...   21


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка