Криничар Івану Дочинцю, який відкрив мені світло книги. Емілії Дочинець, яка відкрила вагу грошей. Мирослав Дочинець. "Криничар. Діяріюш найбагатшої людини Мукачівської домінії" ‒ це чергова сповідь унікальної людини



Сторінка10/21
Дата конвертації05.05.2016
Розмір3.17 Mb.
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   21

Малий ходив коло овець, тягав воду і паліччя, збирав гриби і товк ягоди вівчарям на брагу. А коли ті напивалися, ‒ танцював коло ватри, ляскаючи долонями над головою, бо так чинили його кревники, коли сходилися на пурим. І за це він діставав двічі в день кулешу і кварту молока. Як і кожен із вівчарських псів. А інше давали няньо-ліс і мати-полонина.

Коли вийшов у стаю пан-ґазда, зубатий, гостроокий гуцул, дітвака приховали за колибою. Та налетіла нагла буря, гримотіло й трясло горами. Хмара, що зачепилася за тройко височезних смерек, урвалася і вергнула на землю водами. І путівець обернувся в річище, і погнав у долину глинисту каламуть, і вхопив закрайок кошари, і поніс із собою ягничок. На долі, перед знавіснілою рікою, тваринки зачепилися за прибережні корчомахи і жалісно блеяли. Вигоном носилися вівчарі, лускали пугами й затулялися руками від зливи. Пси вицірювали писки і градини цокали об їх зуби. Пан щось гойкав і бив себе п'ястуками в широкий, аж під груди, черес.

І тоді випурхнув із криївки малий вівчар, скотився дощовою лавою у видолинок. Оперезаний сиром'ятною гужовкою, наготовленою для непоступливих баранів, він прив'язав себе до вільхи і дістався до ягничок. І брав кожну на руки і сунувся з нею на тверде. І всіх переніс, котрих не встигла забрати ріка. Вівчарі влегшено витирали мокрі чола. Пси винувато щулилися. А дідич нервово набивав піпу черленого дерева. Дітвака нараз привели йому на очі. Він кинув йому на мокрі плечі свій сердак.

«Не знаю, що ти за єден, але я твій боржник. Вибирай собі найліпшу ярку. Це раз, а якщо зголосишся в мене вівчарити, матимеш рівну з усіма платню, аби мав із чим перезимувати».

«Я не маю де зимувати», ‒ сказав хлопець.

«Тоді дістанеш і дах».

Хлопець здригнувся, він боявся цього слова ‒ «дах».

Вівця, яку він вибрав, виявилася кітною і привела двоє ягнят. Вівчарі не раз підбивали хлопця пустити хоч одне під ніж, аби смачно кружком повечеряти. Той не давав, загороджував ягнят собою. Ватаг стриножував спокусливців, аби не накликати панське невдоволення. Під зазимок вертався вівчарик із випасу з трійцею стрижок, своїм будзиком сиру і тайстриною вовни. В панській вівчарні знайшовся і для них закут, а на сіно для своїх овечок він заробляв.

Пана Голодняка мали за найбагатшого чоловіка в підкарпатській Гуцул її. Йому належали цілі спади горового лісу, тартаки, копальня з мармуром, ропне озеро й оцетниця, його дараби приденно провадили кряжі Чорною і Білою Тисами. А отари його хто б і порахував. Був той Голодняк таки голоден на гроші. І вони стікалися в його скрині, як повеневі струмочки в низинне річище. Бо гроші таку мають вдачу ‒ ліпитися до грошей, а вутлий і порожній гаман обминають. Вони, як вода, люблять текти руслом прямим і широким. Але ж ріка з чогось починається! Не один із заздрісників Голодняка гризся цим, спадаючи на милість долі і щасливий трапунок. Такі люди називають щасливцем і рибаря, котрий роками так пізнав повадки риби, що всупереч вітрам і течіям закидає сіті там, де вона є. Ці заздрісні люди схожі на вічно голодних і кволих псів, котрих нагодували досхочу, і вони ходять погордливо й гризуться між собою, доки в кориті щось є.

Той хлопець-приблуда не був таким. Він не сушив собі мізки журою про чужу маєтність, він ревно стежив, аби були повні корита панської худоби. Панові це подобалося, і тому повною була і його миска, і ясельця його худібки. Коли прийшла ярня пора мішання і ватаги затрембітали збір, пан Голодняк виряджав його в полонину з такими словами: «Мені не до дяки, що ти ведеш на випас і своїх овець. За ними ти будеш ходити ліпше, як за моїми. То який ти при цьому мені слуга?!»

«Що мені робити, пане?»

«Не знаю, ‒ сказав суворий маломовний гуцул. ‒ Ти можеш відділитися й вівчарити собі сам. А я найму другого».

«Купіть від мене овець, ‒ несподівано попросив дітвак. ‒ Тоді ні ви не матимете клопоту, ні я».

Голодняк дав йому за трьох овечок десять ринських, хоча на торговиці можна бупо взяти стільки за одну. Але що, вівці жидюкові й так далися майже задаремно, а тут ще й гроші. Тоді в селище прибився його далекий родак, що гендлював худобою. Довірився йому, що йде на поляки за дешевими кіньми, а коли діло обтулиться, ‒ дасть йому за позичені десять ринських ще стільки ж відсотків. Хлопець і дав. А поготів, коли звіз у долину сир, дочувся, що родак його махляр і конокрад, і зараз сидить у темниці в Хусті. Так звітрилися його гроші.

Зігнали з полонини отари на зимівлю, став хлопак перед паном-ґаздою.

«За чим ти прийшов?» ‒ звідає Голодняк.

«За виплатою».

«Овва, ти багатий чоловік, що панам продає і позичає, а при цьому їсть чужий сир і вбирається в чужі лахи. І ти просиш грошей?!»

Вівчар стояв мовчки, заземливши очі. Він, як і пан його, не любив много пискувати. А пан провадив далі твердими від спокою губами: «Першу дурницю ти вчинив, коли продав мені своїх овець. Кожна з них могла вкотити бодай по ягничці, і ти вже вернувся б з малою отаркою. Міг спродати сир і вовну, а по другім-третім літі вже сам наймав би вівчарів. Друга дурниця ‒ позика. Я не дорікаю за те, що ти позичив, бо гроші мають «робити» гроші. Але ти не смів віддати всі гроші, що мав. Чоловік без копійки за душею ‒ пустий, як порхавка, і така ж пуста його планида. Вчора ти давав, нині просиш, що ж буде завтра? Завтра понесеш жидові в заставу сорочку й станеш йому довічним рабом. А сам своїх рабів вірних згубив на пні!»

«Яких рабів?» ‒ обмер хлопець.

«Яких? Малих німих рабів, що служать нам ревно й справно і нігда не злукавлять, не прозрадять, як слуги-челядники, котрі зизим оком прицінюють твої статки, а руками трощать твій реманент. Я кажу про гроші, котрі всьому голова. Просвітники, попи й пропийдухи будуть тобі казати, що гроші не головне. Так, не головне, бо вони стоять попереду головного. Казатимуть, що за гроші не купиш здоров'я. По правді, не купиш, але без грошей скоріше його втратиш, ніж із ними. Не в грошах щастя, ‒ толоче жеброта. Може, й не в грошах, але з ними маєш більше волі і спокою. А хіба це не щастя?!»

«Тоді і я щасливий, бо без гроша, маю спокій і волю йти на всі чотири вітри», ‒ всміхнувся хлопець. Його звали Цало. Повного імені ніхто не знав, так його кликав батько.

«Так, Цале, можна вандрувати на всі чотири боки, і ти повсюдно будеш дома*. І кожен вітер, що дутиме в твої плечі, буде попутним. Але так буде лише тоді, коли ти матимеш гроші».

«Я вам, пане, вірю. А колись, може, й на собі звірю. Коли теж матиму гроші».

«Ти їх матимеш. І матимеш много, якщо примусиш їх служити собі. Бо той, хто служить комусь за гроші і хто служить грошам, ніколи не має їх доста».

«А скільки чоловіку доста?» ‒ запитав Цало.

«Є міра в розумного чоловіка, але немає міри в грошей. Якщо ти відкриєш для них греблю, гроші, як вода, заповнять усю просторінь і потечуть з твоїх рук далі. Так, що ти вже й не встигатимеш за ними. Але то нічого, наситивши тебе й твоїх зродників, вони служитимуть іншим, світові. Бо така правда: зі світу до тебе гроші приходять і в світ вертаються. Як і ми, тілесні: із землі ‒ в землю. І ти не смієш порушити цього закону, не смієш перегатити золотий потік. А ще ‒ мусиш бути пильніш і стійким, аби не втопитися в ньому».

«Хе, втопитися в золоті! Смішно».

«Це не смішно. Це велика потуга й покута. Лише кожен десятий знає, як заробити гроші. Кожен сотий ‒ що з ними робити. І, либонь, один лише на тисячу прихитряється, аби гроші робили гроші».

«Як це?!» ‒ вихопилося в хлопця.

«Чи не хочеш ти стати отим тисячним?» ‒ курилися крізь зуби разом з люльковим димом голоднякові слова.

«Та де, ‒ опав очима Цало. ‒ Чудно таке чути».

«Чудно тим, хто казками годується. А тим, хто діло звершує, ‒ це простий триб. Та якщо не віриш ‒ і не треба. А повіриш ‒ сам скусиш».

«Як? Коли?»

«А хоч нараз. Гроші тобі дам, десять ринських дам на тривку виплату. Щотримісяці плататимеш мені ринський за позику. Що з грошима робитимеш?»

«Приховаю надійно, не дам себе здурити більше нікому. А за зиму зароблю і виплачу вам рези».

«От і дурний».

«Чому, пане?»

«Якщо ти покладеш десять чужих яєць у кошар, то через три місяці десять і виймеш. Може, котрісь уже будуть протухлі. А яйце свіже від даси за те, що бережеш свої тухлі, та ще й не свої, а допоки чужі. Наробляєшся на чуже добро, а сам його не споживаєш… Це мені нагадує пригоду двох кумів, що вертали з торговиці. Ідуть, а на дорозі свіжий коров'ячий бабух. Хитріший каже: «Куме, а ви з'їли б цю балегу?» ‒ «А де, ні за які гроші!» ‒ «А якщо я дам вам ринського?» ‒ «А за ринського, може б, і з'їв», ‒ злакомився той на легкі гроші. ‒ «То їжте, куме!» ‒ витягає хитрун вторговану монету. Бідака присів, лизнув, примкнув очі, їсть, придержує груди, аби не вернути. Другий хихоче, тішиться, дає знехотя плату. Ідуть далі. Першому гірко, що дав себе на сміх. Другого гризе жаль пустої втрати. Глип ‒ на путнику ще одна тепленька палачінта. Нагощений каже: «А ви, куме, чи з'їли б цю балегу за ринського?» ‒ «А чому б не з'їв, ви ж не вмерли». ‒ І притьмом взявся глитати коров'як, радий, що гроші вертаються. Далі йдуть примовклі, занурені в свої гадки. Лише раз котрийсь із них вицірився згіркло й каже: «А чи не видиться вам, солодкий куме, що ми з вами наїлися гівна задурно?!» До чого ця примовка? А до того, що коли ти не коминар, то не масти гузицю чадом. Бо буде то і собі на згубу, і людям на сміх… Ачей ти не хочеш із грошима, боячись їх втратити, повестися так, як ті двоє кумів?»

«Не хочу, але як маю робити?»

«Дай мені в позику дев'ять ринських на добрі рези ‒ по одному ринському щомісячно. Тобі пощастило, мені доконче потрібні гроші на новий млин».

«То беріть усі десять ринських».

«Не смію просити десять, бо ти не даси».

«Легко дам, пане, вам я вірю».

«А я тобі ні, йолопе, якщо ти віддаєш від себе останнє, ‒ Голодняк дуркнув люлькою об ляду. ‒ Відкрий же свій черепок, най наллю в нього лою. Якщо ти кожного ранку покладеш у кошар десять яєць, а щовечора вийматимеш лише дев'ять, то що буде з часом?»

«Кошар переповниться яйцями», ‒ несміло втулив Цало.

«Істинно кажеш. Кожне яйце з десятка буде надійно твоїм, і кожен десяток із сотні… Так ти навчишся заробляти в себе, відкладаючи частку заробленого в когось. Це ти мусиш казати собі щоденно, коли встаєш і лягаєш, це правило має горіти перед очима як вогненний стовп. Це твоя правуюча звізда до багатства. А тепер іди напувати маржину, бо з сього менту ти почав відробляти рези, які я справно стягну в урочний час».

Цало покірно відійшов, але нараз обернувся: «Пане-ґаздо, звольте запитати: чому ви до мене такий добрий?»

Голодняк стрілив на нього, як беркут, горіховим оком: «Не до тебе я добрий, а до грошей. Ти поможеш мені заробити їх. А я тобі. От і вся доброта. Але не гаймо час на словоблудство. Бо час ‒ теж гроші. Все ‒ гроші аж до посліднього нашого воздиханія. Ми вмираємо, а вони далі живуть…»

Ота бесіда стала для Цала вказівним перстом судьби. Голодняк, упізнавши в ньому свою подобу, відкрив йому з часом і інші закони грошей.

Гроші треба жадати! Треба знати, скільки ти хочеш, і підігрівати силу й міру жадання. Заробляй завтра більше, ніж нині, а позавтра ще більше!

Борги свої віддавай якомога скоріше.

Не купуй те, за що не можеш заплатити.

Навчитися свої пожадання ладити зі своїми потребами, а ті ‒ співміряти із заробітком. Привчися діставати гідну цінність за кожну потрачену монету. А збережене має проростати, як насіння, новими деревами. І тіло твоє має користуватися купленими благами, а душа ‒ радіти заробленому.

І найголовніше: багатство не в скрині з грошима, а в тому потічку, що неперервно повнить цю скриню і перетікає далі, в інші скрині. А для цього гроші мають день і ніч працювати на тебе, і їх діти, і діти їх дітей. Бо вони плодяться дуже борзо й охоче.

Але де гроші, там і заздрість, і лихі заміри, і ошуканство, і недремна біда. Вона влесливою тінню крадеться за грошовитим чоловіком і підстерігає його тоді, коли він на горі успіху. І в мент золота гора зсунеться в болото, а поважний дука залишиться ні з чим.

Як мале, так і велике потребує бережливості й розумного розподілу: Перед тим як відділити частку свого статку, ретельно зваж намір, аби гроші безпечно повернулися. Тут порадники тобі ‒ мудрі люди, власна обачність і нутряне чуття множителя. Інак тяжко зароблене обернеться в «дарунок» пройдам. Довіряй тільки людям живого діла й твердого слова, з доброю славою.

Бути з грошима ‒ бути першим! Уремеслі, в поступі, в думці. До роботи більше інтересу, більше наполегливості й зосередженості на заділі. Намір має бути ясним і зримо окресленим. Працюй, навчаючись; навчайся, працюючи. Чим далі ти подвигнется в своїй роботі, тим більше діставатимеш за неї. Вибирай таке діло, яке б тебе перемінювало до ліпшого, вишколовувало й розвивало. Так працюй, аби в роботі міг поважати сам себе. В ремеслах немає межі скусності. Пізнаєш його глибинні таїни ‒ станеш паном своїм рукам і голові. И інші в поштивості схилять голови перед тобою. А головне ‒ тебе признають гроші, бо таких вони держаться.

Не живи довго в чужих стінах. Вони дорогі для кишені, а душі немилі. Перший набуток сміло вкладай у зведення свого житловища. Гарний дім на доброму місці ‒ розумне й вигідне розміщення грошей. Жодна родина не буде вповні радіти життю, якщо не мас парцели землі, на якій діти могли б бавитися на травиці, а жони зрощувати зеленішу й квіти. Серце людське невимовно тішать яблука й черешні зі своїх дерев і грона зі своєї винниці. Дім твій ‒ твоє животворне притулище, яке кріпить сили і множить старання, і є надійним схроном твоїх надбань. Добротно змуровані й облаштовані кам'яниці з часом набирають ціну, як шляхетне вино, тоді як гроші в лихоліття втрачають вагу. Маєток стане основою твого маєстату і завжди, в годину скрути, буде надійною заставою для всякого кредитора. І наприкінці, коли ти притомишся і відступиш від справ, ‒ зможеш під затишним дахом мирно добути собі, поплачуючи лише цісарські податі.

А про старість треба гадкувати замолоду. Міцний дім зігріє, повні засіки нагодують, скарбець утішить. Але до тайників може дістатися й злодій, жоден скарб не є надійним. Таким є лише сталий, незмінний дохід, що тече до тебе без твоєї участі. Бодай мале, та невсихаюче джерельце. Чи то діло, запущене тобою в круговерть, чи порції від найму осідлості, чи рези від твоїх внесків лихварям. Вони можуть бути неперервноїтяглості або звершуватися повною виплатою накопиченого в час твоєї смерті Але ця угода має бути твердою й непохитною, як цісарський трон. Якщо ти в молодості годен заробити, то мусиш убезпечити собі й стерпну будучину, бо з гори спускатися буває важче, ніж підніматися на неї. Та срібло утвердить і цю хитку дорогу.

Як ти ступаєш через трясовину життя по камінцях-порадах інших, так у добутому багатстві плекай співчутливість до тих, кого похитнули нещастя й біди, і підпирай їх поміччю в розумних межах.

Не менш важливо мудро й справедливо спомагати благами рідних, аби вони думали й говорили про тебе добре. А ти в час урочний міг скласти справедливий тестамент на чесний розподіл статків, аби самому відійти з полегкістю. Бо приходимо ми в світ із розчепіреними долонями — все моє! ‒ а покидаємо його з порожньо складеними ‒ нічого з собою не заберу!

Ті крихти золоті падали не в прірву. Цало всотував науку Голоднякову, як окраєць всотує оливу. Дуже скоро він переобув ноги з постолів служника в чоботи розпорядника багатоукладної гуцульської ґражди. Під його орудою колесо панської економії закрутилося, як під нуртом стрімкого потоку. Бездітний дідич враз охляв, попустив собі повіддя, віддаючи їх у вмілі молоді руки. Втішався, що править Цало його громіздким «возом» з пожадливою хіттю фурмана,

котрому далися добрі коні, що пущені в повний розгін. Давав йому волю і в діях, і в грошах, а той обертав ними, як ткач покрівцями у валилі, ‒ і гроші так же гуснули й розповнювали газдівські засіки. Цало подячно брав свою обумовлену дещицю, не лакомлячись на чуже. Аж сам пан не стерпів: «Проси собі частину, ти заслужив». ‒ «Коли ваша ласка, то вріжте мені клапоть березника, міркую покласти й собі ґражду».

Думав пан ніч, а на ранок устав просвітленим: «Не буду я цільну землю краяти. У моїй ґражді дворище на сто возів, то невже для тебе не знайдеться місця? Клади собі хижу на свій копил і живи в надійному прихистку. А хочеш, то й ворота собі прорубай із тильного боку заборола».

«Я в ці ворота ввійшов босоногим приблудою, їх стрішка стала для мене першим рідним дахом під небом. І рушати воріт я не буду».

«Якщо серцем кажеш ‒ правду кажеш, ‒ притемнив очі старий гуцул. ‒ Та є одна заковика: я вступаю в ці ворота з хрестом і з ним залишаю їх. Бо живе тут Бог, Котрий покриває осідок теплом благодаті. Ти ж залітаєш і вилітаєш звідси, як безпритульний вітер. А вітер гніздо не нагріє. Волів би я, щоб і ти входив у домівку, як належиться ‒ з Господом у грудях».

Цало думав недовго, бо ці думки не раз йому обтяжували голову: «Добре. Мій Бог привів мене до дому вашого Бога. А ми його спалили, той храм, через необережність. Тоді ваш Бог привів мене до вашого дому, ґаздо. Бо чоловік мусить мати дах над головою і дах над душею. Мій батько встиг мені дати свого Бога ‒ Отця, тепер ви даєте мені й свого ‒ Бога-сина. Я приймаю його так, як прийняли ви мене. Як сина. Бо я й досі не годен порозуміти, чому ви, твердий християнин і гордий гуцул, приліпили до себе безрідне жиденя та ще й довірили йому ключі від свого багатства…»

Голодняк нахмурив колючий іній брів: «Нам не все дано розуміти. Один єврейський хлопчик народився в яслах поміж бидлятами. Вже тоді на Нього чигали бездомність, знегоди і смерть. На чужині батько вчив Його стругати дерево, аби якось прогодувався. А Той, гнаний і часто голодний, замірився нагодувати душі всього світу. І став Богом. Нашим Господом… Не ми, Цале, сіємо милість, а Господь сіє нашими руками».

Цала похрестили Павлом. Либонь, то був єдиний по обидва боки Карпат чоловік, що держав суботу й неділю. Зате інші п'ять днів седмиці натоптував такою працею, що гори дрижали. Направду, замірився прорубати в горі тунелю на польський бік. І зробив би це, якби не білонога Естерка, котру батько, мукачівський рабин, привіз на купіль у квасні води. Коли її вздрів Цало-Павло, то повіки його зів'яли, а очі з тої хвилини шукали в зелені верховинного світу лише білу лляну сукню. І, як зашорений кінь за віхтем вівса, зійшов він за нею в долину, в Мукачево.

Мордкові очі просвітліли від набіглої сльози, він влегшено видихнув: «Той чоловік був моїм дідом. З нього тече наш галузистий і змогливий рід. Він наш предтеча», ‒ і прошептав у човник долонь коротку молитву.

«Я вас розумію, ‒ сказав м'яко я, ‒ але до чого тут я і мої жалюгідні талери?»

«Якби ти мене розумів, то не питав би дурне. Може, те, що я возькаюся з тобою ‒ жива свічечка від мене тому гоєві-гуцулові, що мудрою жертовністю своєю простелив моєму родові благії і щасні літа. У Бога много незбагненного. Хіба ти не чув: не ми сіємо благість, Господь її сіє нашими руками. І гроші, мабуть, теж. І доки ми це робимо, доти руки нам служать».

…Я таки послухав тоді Мордка: за дев'ять талерів прибрав себе і купив для Влени обнову, а одну монету зашив у пояс. І забув про неї. Перебув недільний день удома, що вже домом мені не чувся, і рушив до Паланку, що стримів на світанковому прузі, як кам'яний зуб.

Перекази людські доносять, що гору з палацом перенесли колись сюди чорти. Бо інакше як могла вона тут вирости, така висока й на ровіні. Але то казки, труд цей звершили справді чортоваті, затяті люди. А сам горб здувся в сиві часи із земних надр і застиг на висоті 135 ліктів. Як пуп на земному лоні. Петро-копач сам видів у криничних глибинах кусні скла, схожі на запечену земну кров. Коли сюди прийшли мадяри, а це було під кінець дванадцятого віку від різдва Христового, вони 40 днів відпочивали й пекли конятину, бо край цей вельми сподобався їм. Дехто каже, що це вони назвали місцину Мункаш, бо омріяна земля далася їм важкими переходом і стала ріднішою за материнську. Гостинні рутени й словени, яких свого часу витіснив сюди з Болгарії Великий Хан, скорилися мадярським войовникам і на довгі часи підпали під їх правління. На своїй предковічній землі.

Дозорці розіп'яли тоді на горі шатро, але вихор шарпав його. І вони склали з каміння грот, а на вершку витесали з вапняку Турула, казкового орла, що показував їм керунок на нову материзну. А десь за піввіку, коли татари несподівано вернулися в Золоту Орду, король Бейла IV звів тут перше кам'яне забороло. Такі укріплення клали вздовж полуденних спадів Карпат, аби убезпечити себе від нападів. Перша вежа-донжон мала форму чотирикутної коцки і після з'яви нових прибудов названа Старою. Вона була обнесена дубовими колодами і обкопана ровом на 17 ліктів глибиною.

У нагірній вежі замикався вояцький гарнізон під рукою капітана, який одночасно був і управителем комітатів Берег та Унг. Замкове воїнство несло межову охорону і приборкувало місцевих волостелинів, котрі не корилися мадярському королю, якого благословив на правління Папа Римський. Збройні дружини називали «храняками» чи «крайняками», бо вони держали порядок на «окраїнах» королівства.

Під стіни твердої фортеці стягувалися госпити, прибутній люд, що закладав тут крамарство і засновував ремесла. З вуличок Паланки і Підгород розростався город, приймаючи діяльних людей. Спостерігаючи цей розвій, королева Єлизавета, третя жона Карла Роберта, милостиво обдарувала Мункач повноправною печаткою вільного міста. Було це на Вознесення року Господнього одна тисяча триста сімдесят шостого. Печатка мала відбиток хоронителя святого Мартина. Цей ромський легіонер у часи минулі зажив святості завдяки ревному служінню і милостивими діяннями. Тавро печатки передає образ, як він жертвує клапоть свого плаща голому жебракові. Цей герб, шанований городянами, щасливо дійшов і до наших днів.

Коли в Мадярщині правили німці, Мукачівська домінія разом із Паланком була дарована синові Коріата, онукові великого Гедиміна, на той час ‒ князю Подолії Теодору, прозваному в нас любовно Федорком. У чварах з іменитою ріднею той позбувся подольських володінь. За прихисток на Угорській Русі він служив німецькому королю Сигізмунду до самої кончини. Зате підкарпатську свою вотчину розбудовував ліпше, як родову. Привів із собою чимало ремісної челяді і загадував їм тут усілякі роботи. Позбувшись княжих вериг, ішпан Федорко віддався головно будівничій справі. І туди, де рутенам і подолянам не стачило хисту, кликав німців, поляків, добирав майстрових з-поміж полонених турків. Один з них, скусний мастак, і прорубав у скелі колодязь, що сягає до 180 ліктів.

На самій плішці гори зведено панські палати, лицарську хоромину і церкву. Верхній двір охоплений кільцем бастіону, що вистромлює в небо на тридцять ліктів сторожову вежу.

Недавно тут прибудовано відкриту аркаду, на ній укріплено мотузяну підойму, щоб доставляти з підошви гори харч і зброю, минувши околичний шлях.

Три круглі башти покладені ще Федорком Корятовичем, під одною вигином збігають вузькі сходи в середній замок. Тут порядкує челядь, військо, в боковій кам'яниці живе комендант. Дві вежі нової будови обернені на захід і схід двома звіздами ‒ на честь двох ясновельможних Дьєрдів, вітця і сина. Серединну площину охороняють фортечні стіни з чотирма бастіонами, обнесені кругойдучим яром. Тут же розміщена й велика зброярня. Під наземними приміщеннями углиблюються каземати. Є ще й третій і четвертий приступок Паланку. Вони сполучаються підйомними мостами, що одночасно стають непрохідною брамою на воротах. Аби напасникам дістатися Верхнього, княжого замку, треба було брати приступом нижній і середній. Кожен з них міг відрубно від іншого боронити себе.

Тепер замок обносять новими укріпленнями, над якими стримлять гостроконечні бастіони. Стелиться звідний міст, обновляюються дубові бервена частоколу, поглиблюється рів, що має стати водночас і рибним озером. Людей на роботи стягують з усіх довкружніх сіл.

Закрайок мого саду виходить на річкову заплаву. Звідси відкривається правий берег клаптями нивок, хижок, млинів, хлівів посеред блюдець боліт. Але мій зір щепить лише ворухке гурмище між білих тіл деревини. На траві ребряться стрішки дерев'яних загат. їх удень мочили, аби набрякли й стужавіли. Витягнені на берег, щити жовтіють плямами, як шкури рисі. Вільхове дерево не боїться води, воно спиває її з підбережжя цупким корінням, а невдовзі загатами здержить течію і віджене її вбік. Для цього збоку прокопають ліниве русельце і здурять Латорицю, доки битимуть у її річище кілля биків.


Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   21


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка