Конкурс романів, кіносценаріїв та п’єс «Коронація слова»



Сторінка9/12
Дата конвертації05.05.2016
Розмір2.12 Mb.
ТипКонкурс
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   12

XXX

Я знайшла його на веранді літньої пивниці — він сидів і жлуктив пиво. Я знала, що він любить пиво «Львівське»; і він вже встиг його настільки полюбити, що поруч стояли дві порожні пляшки, а він допивав третю.

— Добрий день, — привіталася я. — Може, пригостиш пивом?

— Чому б і ні? — сказав мій убивця собак. — Для гарної дівчини не шкода і чогось суттєвішого. Може, вип’єте вина?

— Ні, — сказала я. — А от пива вип’ю.

Він пішов і приніс пляшку пива. На веранді сиділи ще два місцеві п’янички, зайняті своєю розмовою.

Я налила собі пива у пластмасову склянку і випила. Заглянула в сумку, що стояла на стільці.

— Цікавитеся? — спитав він. — Я дрібний торговець. Так, усілякий дріб’язок. Навряд чи таку потрясну дівчину, як ви, зацікавить.

Я подумала, що на веранді все ж не варто говорити. Тому відпила ще трохи пива і сказала, що почекаю його на вулиці.

Ми вийшли разом. Сонце зависло високо в небі, й було не по-осінньому тепло.

— Ти вільний, — повідомила я. — Я звільняю тебе. Повертайся до Києва. Туди я перекажу тобі дві тисячі доларів. Більше не можу. І пробач, що дурила тебе. Та ти вже знаєш, хто я насправді. Знаєш, авжеж?

— Ні, — сказав він. — Уперше вас бачу.

— Вперше? — витріщилася я.

— Так, вперше. І не розумію, про що ви говорите, — сказав він.

— Вибач, — сказала я. — Вибач, що тебе дурила. Я не Венцеслава.

— Венцеслава? — Убивця собак дивився здивовано. Щиро здивований. Але я бачила, що в глибині його сірих (сірих, як у графині?) очей зачаївся біль.

— Венцеслава. Дивне ім’я. Схоже на польське. Воно вам би пасувало.

Ми пройшли ще кілька кроків. Я відчувала, що мені стає знову холодно. Дуже холодно. Майже по-зимовому. Я шукала слів і не знаходила їх. Наче позабувала геть усі слова.

— Я винна. Дуже винна. Це була дика авантюра. Я вже вилікувалася. Прости, що дурила тебе. Що змусила стати убивцею собак.

Він спинився. Поглянув байдуже, мов справді не знав мене.

— У цьому місті хтось справді вбиває собак — це очевидно, — сказав тихо. — Але те, що ви чомусь хочете приписати це мені, — дивно. Це не робить вам честі. Пробачте, мені треба йти. Я мушу до кінця дня ще дещо продати. Ви справді вродлива, але… — пройшовши ще трохи, він оглянувся, — але якась дивна. Здається, ми знайомі? Може, ви й справді хочете зі мною познайомитися? Тільки от щось сьогодні в мене до знайомств нехіть. Навіть з такими вродливими дівчатами, як ви.

Він пішов. Я не могла його зупинити. Чи він і далі вбиватиме собак, я не знала. Піти і признатися? Я вже знала, що цієї ночі загинув ще один пес. І що вночі важко поранено чоловіка, який приїхав до міста розслідувати справу із вбивством собак. «Хто я?» — спитала я себе.

Я стояла посеред міста, де народилася й виросла. Колись у ньому жила інша жінка. Я так хотіла бути схожою на неї. Щоб бути остаточно схожою, не вистачало зовсім небагато. Великого гріха. А може, й божевілля. А може, очищення душі. Я не знала, чого саме. Думки мої сплуталися в хаотичний клубок.

Чоловік, якого я так підло обдурила, віддалявся від мене. Він вже ніколи не буде моїм. Ніколи. Як і той, кого я досі люблю. Досі кохаю. Кохання до якого я не можу собі простити.

«Я зараз піду додому, — подумала я. — Додому, до Олега і мами. А завтра поїдемо з цього міста, і я вже ніколи до нього не повернуся. Не повернуся. Ніколи».

Я йду крізь місто, молода і вродлива. Місто, до якого я не повернуся, кажу я собі. Думка така нав’язлива, що я розумію — позбутися її буде нелегко. «Нелегко», — повторюю я подумки.

Я згадую про нашу першу зустріч із цим чоловіком. Не важко було здогадатися, що він майже відразу й закохався в мене. Що ж, я теж доклала до цього певних зусиль — поглядом, посмішкою, порухом вуст і навіть мізинцем, вміло відставленим від фужера.

Далі була гра, коли я то зникала, то знову з’являлася — фантом, зірка, що раптом впала з неба, щоб освітити життя й водночас його спотворити, друга Венцеслава, якій судилося перевершити першу. Гра втягувала й мене саму, але тільки до того моменту, доки я не зрозуміла, що можу ліпити з цього чоловіка все, що хочу. Тоді я й запропонувала стати йому вбивцею собак. На той час я вже вичитала у старовинній книзі рецепт суміші, яка паралізує волю тварин, ледве вони починають вдихати своїми ніздрями її запах. Суміш була виготовлена із собачих залоз, мозку, з додаванням настою кількох трав. Рецепт із XIV століття, а може, й давніший.

І ось я хотіла припинити це божевілля, бо вилікувалася і від нього, і від себе самої, своїх фантомів і почуттів. Та це виявилося неможливим, задум реконструювати те, що сталося в цьому ж містечку 1762 і 1526 років, вийшов з-під мого контролю.

«А я сама?» — питаю я себе.

«Я сама?» — питаю вдруге.

Хтось до мене вітається і повертає до реальності. Я ледве не скрикую — переді мною стоїть Платон, Платон Васильович, мій вчитель. Шепчу щось у відповідь, відвожу погляд від його сутулуватої постави у старому, певно, кілька разів випраному костюмі.

— Чого ви не були на моєму весіллі? — шепочу я зовсім не те, що хочу сказати.

Він щось відповідає, здається, що був хворим.

«Але ж я вас не запрошувала», — хочу сказати я, але не можу вимовити жодного слова, повертаюся, хочу йти геть, але ноги мене зовсім не слухаються, я стою довго, дуже довго посеред вулиці.

XXXI


Підсудна: Пане суддя, я абсолютно нормальна, і прошу це собі занотувати. Що б там не казали ті коновали, ті ветеринари, горлорізи, я нормальна, пане суддя. Ваша тюрма мене зовсім не лякає, в дупі я мала ту вашу тюрму, не лякайте, бо вже нічого не страшно. Страшно було тоді, коли я виходила ночами на вулиці, боячись, що можу зустріти убивцю собак.

Суддя: Навіщо ви виходили?

Підсудна: Цікаве питання, пане суддя, але я не маю, повірте, не маю на нього відповіді. Щось мене туди кликало, змушувало вставати (бо звечора я лягала рано, щоб виспатися), вдягатися і, тремтячи, відчиняти спершу двері, потім хвіртку. Я знаю, пане суддя, що в місті мене вважають ненормальною, божевільною Мартою Ткачихою, так вони вважають; мені навіть було вигідно, аби так думали; всіма відкинута, я вважала себе, я почувала себе вільною. Я могла робити, що завгодно — спати вдома цілий день, говорити на вулиці чи в крамниці все, про що інші мусили мовчати, навіть стати і, вибачте, сходити до вітру посеред вулиці, й ніхто мені ніц не скаже, бо я божевільна. То розкішне відчуття, пане суддя…



Суддя: Говоріть по суті.

Підсудна: По суті… Суть втому… Добре, спершу по суті. Але їх дві, пане суддя, тих сутей. Чи суттів? Як правильно, пане суддя?

Суддя: Розповідайте, чому ви обмовили Григорія Бутмерака?

Підсудна: Чому обмовила? Бо вони так хотіли.

Суддя: Вони? Хто вони?

Підсудна: Вони — це всі. Всі, хто боявся того душителя собак, хто тремтів ночами, аби він не прийшов і не почав душити їх самих, а не тільки їхніх собачок. Та хіба ви не знаєте, який страх, яка жахлива істерія оповила наше містечко?! Страх витав над містом і роз’їдав душі, він був схожий на великого хижого птаха, який поглинає свої жертви, роздирає їх після того, як уполював, великими чорними лапами з гострими пазурами і з насолодою пожирає.

Суддя: Я просив би вас…

Підсудна: Не перебивайте, бо нічого не скажу. І не дивуйтеся, що я знаю такі слова. Це тепер кажуть Марта — бомжиха, а колись я була вчителькою. Тільки не в цьому задрипаному містечку, де я народилася й виросла і куди вернулася доживати, а в Києві. У Києві, пане суддя, а втім, ви це знаєте. Так-от, я хотіла їх позбавити від страху і тому вказала на того нещасного Гриця. Вони хотіли мати жертву і вони її отримали.

Суддя: Якщо ви це зробили свідомо, то навіщо? Чи усвідомлюєте ви, що вас можемо звинуватити у навмисному вбивстві?

Підсудна: Авжеж, усвідомлюю, пане суддя. І хочу, щоб ви зрозуміли, що я усвідомлюю. Жертва мусила бути. Тільки так вони могли заспокоїтися. Завважте, що Григорій Бутмерак був розлученим, самотнім, дітей не мав, мати померла — о, пане суддя, я дуже ретельно добирала їм жертву — тут у мене совість чиста. Вони все одно когось убили б, можете не сумніватись.

Суддя: Отже, ви не вірили, що саме Григорій Бутмерак був убивцею собак?

Підсудна: Ні, куди йому. Він кроля боявся вбити, спробував розводити, потім продавав, з того й жив якийсь час, але просив сусіда зарізати і обробити, бо сам боявся крові. То де йому було вийти вночі й задушити собаку?

Суддя: Отже, ви не мали насправді ніякого видіння, що Григорій Бутмерак — це нібито убивця собак?

Підсудна: Не мала, пане суддя, я все вигадала, от яка біда. Якби можна було, я б перед кимось покаялася, попросила прощення, але ж у бідного Грицька не було жодного родича. Чесно кажучи, я знала, що він загине тієї ночі. Хтось його обов’язково вб’є, і таких буде багато, хто захоче це зробити.

Суддя: Ви можете допомогти суду. Ви бачили, хто прийшов першим до оселі Бутмерака?

Підсудна: Свідомо штовхаєте мене на злочин? Хочете, щоб я вказала на когось із них? (Повертається до залу). Бачите, як вони, нещасні, втягують голови в плечі й відвертаються. Не бійтеся, дурненькі, я нікого не назву, бо після того «видіння» пішла й купила пляшку горілки. Я її випила, пане суддя, і заснула. (Шум в залі).

Суддя: Тихо. Я попрошу тиші. Судове засідання переривається. Підсудна Ткачук Марта Трохимівна спрямовується на додаткове обстеження психіатрами.

Підсудна: Я протестую, пане суддя. Протестую. Я абсолютно нормальна і можу відповідати за свої вчинки.

Суддя: Попрошу вивести підсудну.

Підсудна: Зачекайте, пане суддя. Я хочу зробити важливу заяву. Дуже важливу заяву, пане суддя.

Суддя: Добре, кажіть.

Підсудна: Річ у тім, що існує портрет убивці собак.

Суддя: Портрет убивці собак? Кажіть ясніше. Що ви маєте на увазі?

Підсудна: Те й маю. Я його сама бачила. Його намалював Платон. Платон Лемещук, наш учитель малювання, тобто вчитель нашої школи.

Cуддя: Де ви його бачили?

Підсудна: Платона? Одного разу, то вже було після того випадку… Ну, коли Бутмерака вбили. Мені тієї ночі не спалося. Я встала дуже рано, вийшла з дому і, за звичкою, бродила по місту. Місто, як завше, було порожнє, і раптом я побачила, як вулицею йде якийсь темний чоловік з якимсь наче пакунком під пахвою. Мене те зацікавило, я вже, було, подумала, чи то не є той самий убивця собак? Мені навіть стало страшно на одну мить. Я навіть спинилася. Але я пересилила себе і пішла за ним. І він привів мене на нашу центральну площу. Там той чоловік дістав з-під пахви пакунок, поставив його на ніжки, і я тоді впізнала його. То й був наш художник. Вчитель малювання. Я підійшла ближче, сховавшись за кущем бузку, що ріс за тим місцем, де вчитель той спинився. Він довго стояв перед тою штукою, я знаю, що вона називається мольбертом. Небо все більше світліло. Нарешті з’явилися перші сонячні промені й освітили ясена.

Суддя: Ясена?

Підсудна: Так, великого старого ясена, який росте на площі, та ви ж знаєте, пане суддя. І тоді вчитель малювання схопив пензля й почав швидко щось малювати. Я подивилася і побачила, що він малює ясена.

Суддя: Ясена? Ви казали про портрет убивці собак…

Підсудна: Так, пане суддя, казала. Він намалював ясена, ну, його крону, а через ту крону проглядало обличчя. Я підкралася ще ближче і, скажу я вам, то було жахливе видовище. Той чоловік на портреті дивився так, наче пропікав наскрізь. Він наче виростав з того дерева. Видовище, скажу я вам, було не з приємних.

Суддя: Звідки ви знаєте, що то портрет убивці собак? Вам сказав сам художник?

Підсудна: Ні, пане суддя. Він мені зовсім нічого не сказав. Коли він побачив мене, то закрив картину своїм тілом і закричав, щоб я забиралася геть. Я мусила йти.

Суддя: Тоді звідки ви знаєте?

Підсудна: Я довго не могла забути ту картину. Все думала про неї. Приходила до того ясена, дивилася і вдень, і на світанку, й при заході сонця, але нічого й нікого не побачила.

Суддя: А тоді, коли він писав, ви бачили?

Підсудна: Ні, пане суддя. В тім то й річ, що ні. Скільки не дивилася, ніякого обличчя на ясені не бачила.

Суддя: То як ви дізналися?

Підсудна: За кілька днів, може, п’ять чи шість, коли вчитель був у школі, я підкралася до його будинку і заглянула у вікно. Картина стояла біля вікна. Я придивилася і побачила, що до неї причеплений якийсь папірець. Ну, я залізла у вікно, бо віконниці виявилися незачиненими. Я там нічого не брала, пане суддя. Тільки прочитала, що написано на тому папірці. Там і було написано: «Портрет убивці собак». От і все, пане суддя.

Суддя: Це був портрет якогось конкретного чоловіка? Ви його знаєте?

Підсудна: Ні, пане суддя. Цього чоловіка, чи схожого на нього, я ніколи в Густому Лузі не зустрічала. Але я певна, що вчитель його знає. Допитайте його, пане суддя.

Суддя: Якщо потрібно — допитаємо. Виведіть підсудну.

Підсудна: Ще одне, пане суддя. Дайте мені слово, що ви скажете мені, хто то такий. Як самі дізнаєтесь. Дайте слово, прошу вас… (Стенограма обривається).

XXXII

Добігає до кінця моя пекельна історія. Вона вже, зрештою, скінчилася. Я хотів би сказати, закінчилося життя, але воно триває. Життя, до якого я втратив інтерес, але мушу жити. Щодень я встаю, вмиваюся, снідаю, йду до школи. Роботи там вистачає, бо я єдиний учитель малювання. На уроках я пояснюю, як малювати — геометричні фігури, горщики, інший посуд, будинки, дерева, людські фігури, примітивні картини. Спочатку — малювання олівцями, потім — перехід до складнішої техніки. Малювання аквареллю, гуашшю засвоюють одиниці. З нудьгою вдивляюся в аркуші паперу, картону. Іноді з’являються натяки на обдаровання, але проходить час, і я розумію, що лише видаю бажане за дійсне. Іншої Люби Смажук не буде. За час мого вчителювання двоє закінчили художній інститут, другий — Валерій Парадько — працює тепер художником-оформлювачем у якійсь приватній фірмі, четверо — училище прикладного мистецтва. Це за двадцять два роки. Може, я поганий учитель? Але ж Любин талант розгадати я зміг.

Сам більше картин вже не пишу й ніколи не напишу. Жодного інтересу не маю до того, що ще зовсім недавно було сенсом мого життя. Але нехай. Я розучився писати картини чи просто втратив інтерес до накладання фарб на полотно, але я ще не розучився думати і задавати питання. І серед хаосу думок, серед мовчазного хаосу цієї пізньої глухої осені я задаю питання, вічне, як цей світ, і від того ще нестерпніше: «Господи, навіщо?» Я знаю, що відповіді не буде, й разюча, аж дзвеняча тиша осідає в моїх вухах, як останній пил цієї незвичайної осені.

Місто вже пережило жах. Жах, викликаний масовим убивством собак. Він поступово наростав, охопив Густий Луг та два приміських села. Люди боялися виходити вечорами на вулицю, почали навіть вбивати самі своїх собак, щоб не дісталися таємничому монстрові.

Ніколи не забуду того видовища, яке побачив, повертаючись якось зі школи. Вулицею йшла розпатлана жінка, котру в Густому Лузі називали хто Мартою-бомжихою, хто навіть Божевільною Мартою. Вона йшла, розмахувала руками, на шиї маталався потріпаний, засмальцьований брудно-рожевий шарф, йшла й кричала, що вона знає, хто є убивцею собак. Що їй було видіння — з’являвся стовп вогню, а з того вогню виходив дим, який складався у букви, і то було ім’я слуги диявола, який собак і вбиває.

— Чиє то ім’я? — питали її люди.

— Йдіть за мною і скажу, — відповідала Марта.

Люди справді пішли за нею. Першою була бабуся, потім жінка, Тамара, я її знав, якась Маріїна родичка. Потім дівчина — Віта Корольчук, яка цього року закінчила школу й не поступила на педфак університету. Потім — якийсь хлопець, якого я не знав. Незабаром утворилася ціла процесія. То було досить страшнувате видовисько: попереду розпатлана, заслинена Марта, за нею — вже цілий натовп. Я бачив, як спалахували і вже не згасали вогнища в очах людей, котрі пішли за божевільною Мартою. Зрештою, повагавшись, до натовпу приєднався і я, бо теж хотів знати, кого ж назве Марта.

На центральному майдані, перед старим ясеном, Марта нарешті спинилася, обвела поглядом натовп, уже чоловік двадцять чи й більше, й нарешті сказала, хто ж є нібито вбивцею собак.

Коли вона вимовила ім’я нещасного Григорія Бутмерака, люди з натовпу, особливо жінки, збуджено закричали, що треба йти негайно до вбивці й розправитися з ним. Мені стало страшно, бо я зрозумів, що вони готові це зробити. Я тоді тихенько відокремився від гурту і швидко пішов до міської окраїни, де в розвалюсі жив той нещасний Гриць.

Як і слід було сподіватися, він лежав уже добряче назюзюканий на незастеленому ліжку, звісивши ноги в брудних черевиках. Поруч з ліжком на підлозі стояла недопита пляшка пива. Я ледь не виблював від важкого, застояного, наповненого перегаром повітря. Все ж спробував розбудити цього нещасного, приреченого бути закланним, жити якому лишалося щонайбільше кілька годин, я чомусь був у цьому переконаний. Але мої спроби привести його до тями і втовкмачити, яка йому небезпека загрожує, виявилися марними. Гриць щось бурмотів і матюкався, ледве глянув на мене безтямними очима, як тут же й стулив їх… Зрештою, він сповз на підлогу. Я хотів, було, підтягти його знову на ліжко, та подумав, що, може, на підлозі він швидше протверезіє.

Покидав я цю обдерту халупу з важким передчуттям на серці. На вулиці стояла тиша, сонце проглядало крізь поріділі крони тополь, що росли вздовж вулиці. Ніхто не біг до будинку нещасного приреченого, якого Божевільна Марта зробила убивцею собак. Я чомусь був певен, що це обмова. До того, як він остаточно спився, Гриць мав репутацію доброї, щедрої, хоч і безвольної людини. Не раз я був свідком, як, заробивши якусь дещицю на розвантаженні вугілля чи колод на залізничній станції, він купував дешевих, а часом і шоколадних, цукерок і пригощав дітлахів на своїй вулиці, а то й просто тих, що верталися зі школи. Чи міг такий чоловік стати убивцею собак, який наганяє жах на ціле місто? Зрештою, я знав не так багато про цього Бутмерака, але зате вмів міркувати логічно. В самому механізмі цих загадкових убивств тварин була, безумовно, дражлива таємничість, ховалася якась незвичайна, несподівана загадка, а, проте, я був певен, що розгадка дуже проста (так воно і виявилося пізніше), лише треба шукати ключа не там, де його намагаються знайти. Чи міг п’яничка, який уже до обіду найчастіше був у дим п’янізний, вночі тверезіти і здійснювати оті загадкові, начебто безглузді, вбивства нещасних тварин? «Навряд», — сказав я собі. Але чи не прийде до його оселі інший убивця — якщо не зараз удень, то найближчої ночі? Я чомусь був певен, що так воно й станеться, бо ж мешканцям Густого Лугу треба було зігнати на комусь злість, випустити пару, їм потрібен був злочинець, як цей день, як повітря, яким вони дихали. То була страшна потреба, але вона з’явилася і мусила реалізуватися.

Я не помилився. Наступного дня Гриця Бутмерака знайшов мертвим у його занедбаній оселі колега по щоденних випивонах Олексій Ващуків, який навідався до Бутмеракової хати, стурбований тим, що Гриць не прийшов, як обіцяв, з пляшкою самогонки. У нещасного був проламаний череп, на тілі знайшли кілька колотих ран, а із грудей стирчав загострений кілок. Очевидно, що хтось із густолугівців все ще вірив у нечисту силу, з якою давні традиції зобов’язували боротися саме таким варварським способом.

Я був одним з небагатьох, хто хоронив нещасного Гриця й випив за його пам’ять чарку самогонки в оселі його такого ж упослідженого сусіди. Інші алкоголіки, бомжі та подібні густолугівські небораки, котрі там зібралися, були неабияк подивовані моєю присутністю на цій поминальній трапезі (якщо споживання огірків, сала й кількох шматків ковбаси, яку купив я, можна назвати трапезою), але я чомусь почував себе винним у смерті цього нещасного. Може, треба було ще раз прийти до його оселі? До того ж, мене мучило, не давало зосередитися на чомусь іншому прокляте питання — де приховано механізм цих загадкових убивств собак? Навіщо це потрібно? Інтуїція чомусь підказувала (а вона мене виручала не раз), що ця розгадка поруч зі мною, вона, до того ж, немовби ближчає, але я не можу нічого збагнути. До того ж, я не був певен, що Гриць не остання даремна жертва загального страху й психозу. Я не помилився й цього разу.

«Щось же треба робити, щось же треба робити», — ця думка невідчіпно стукала мені у скроні відтоді, як число жертв, підозрюваних, що вони могли бути вбивцями собак, зросло до трьох. Спочатку ледве не розтерзали на вулиці саму Марту після того, як виявилося, що вбивство нещасного Гриця не допомогло — собаки не лише продовжували гинути, а й тепер уже щоночі. Кілька жінок оточили бомжиху на вулиці й почали гамселити чим попало — руками, сумками, ополоником, якого одна із нападниць, мабуть, щойно купила у крамниці чи на базарі. Марта не відбивалася, лише твердила, що, певне, у Бутмерака-вбивці був спільник.

Свідомо чи не свідомо, а вона підкинула ще одну хворостину до вогнища страху й ненависті. За кілька днів мертвим знайшли травника Гордія, якого хтось запідозрив, що він готує для собак зі своїх трав смертельну суміш. Ще перед Гордієм хтось (всі знали, що то вбивця) вночі спаралізував молодого лейтенанта — оперативника, який приїхав із Луцька, щоб знайти того, хто вбиває собак. Отже, вбивця собак реально існував, до того ж, був здатен і вбити людину, раз не побоявся напасти на працівника карного розшуку. За кілька днів переляканий мешканець Густого Лугу, який повертався пізно ввечері від родичів, перестрівши незнайомого, котрий спитав у нього, котра година, з переляку тарахнув бідолаху по голові каменем, що ніс у руці. Добре, що не забив до смерті.

І хоч тепер вулиці Густого Лугу патрулювали й міліціонери, і була створена спеціальна дружина, собаки продовжували, хоч і не щоночі, гинути. А ночі ставали все темнішими й холоднішими, наганяли дедалі більший жах і здавалося, що йому не буде кінця й краю.

Саме тоді трапилася подія, пояснити яку я не можу й досі. Якось — це була субота — повертаючись зі школи, я спинився на центральному міському майдані перед старим розлогим ясеном, якому було десь за двісті років і який виріс, як переказували, з насінини, що граф Едвард (справжній Едвард, а не його родич-двійник) привіз із далекої Америки. Зупинила мене, власне, згадка про недавній час, коли я так чомусь любив писати саме цього ясена. Тоді щось магічне й незрозуміле видавалося мені в дивній притягальності цього дерева. Тепер же я згадав про той час і лише сумовито усміхнувся. Я вже хотів іти далі, коли раптом щось привернуло мою увагу й змусило ще раз пильно подивитися на ясена. Промені призахідного сонця падали збоку на дерево, й дивно підсвічували його. Колись у мене було кілька таких пейзажів — ясен, підсвічений вранішнім чи призахідним сонцем. Де вони тепер і чи існують взагалі, я не знав. Інтересу писати знову ясена я не мав. Але я побачив… я побачив на дереві обриси чийогось обличчя. Від несподіванки я здригнувся, заплющив і знову розплющив очі. Риси обличчя, що проступало, наче виростало з крони, повиразніли. То був незнайомий мені чоловік років п’ятдесяти — п’ятдесяти п’яти із загостреними вилицями і довгим волоссям. В якусь мить я похолодів, бо здалося, що зустрівся з ним поглядом. І мені здалося, що десь я його вже бачив. От тільки не міг згадати — де?

— Що ви так вдивляєтеся, Платоне Васильовичу? — почув я жіночий голос.

Я озирнувся. То була мати однієї з моїх колишніх учениць, котра (учениця, звісно), як мені здавалося, подавала якийсь час певні надії у малюванні. Втім, навіть ставши дорослою, вона не облишила малювати й одного разу показала мені цілий альбом своїх малюнків — доволі вправних, якби це були учнівські роботи. Фарби їй так і не далися.

— Ви нічого не бачите, Ольго Миронівно? — спитав я.

— Де? — уточнила мати моєї учениці.

— На ясені.

— На ясені? — здивувалася вона.

— Так.

— А що я мала б там побачити?



Ні, вона не бачила нічого: ні обличчя, ні якихось його обрисів — це стало мені очевидним. Більше того, жінка подивилася на мене з підозрою. Може, подумала, що під впливом останніх подій у мене також «поїхав дах»? А може, воно так і було?

— Ходімо, — сказав я покірно.

Коли через якийсь десяток метрів я озирнувся, то вже не побачив також нічого. Дорогою ми, звісно, не могли обійти нічні густолугівські пристрасті. Жінка, як і я, не вірила, що це підступи диявола, але раптом висловила припущення, що, може, то вночі якось проявляється той давній рік, з вісімнадцятого століття?

— Ви гадаєте, час вигинається? — сумовито пожартував я.

— Час? Не знаю, — сказала Ольга Миронівна. — Але мусить же бути якесь пояснення всьому цьому страхіттю…

— Так, мусить.

Я ж намагався, і коли йшов з цією жінкою, що була колись економістом на консервному заводі, а тепер, здається, також приторговувала на базарі, і коли лишився сам посеред вулиці, на яку вже впали перші сутінки, збагнути, що ж то було? Видіння? Галюцинації? Всього лиш продукт витвору мого збудженого мозку? Чи я таки бачив чийсь портрет, може, спроектований Сонцем? Дарма я переконував себе, що мені треба відпочити, що портрет — лише витвір моєї уяви. Позбутися думок про побачене було годі й коли я вечеряв разом з Марією смаженою картоплею, і коли дивився по телевізору черговий американський бойовик (я не люблю цих фільмів, що взяли в облогу наші екрани і душі моїх учнів, але цього разу мусив чимось забити собі голову), і коли ліг у ліжко й зрозумів, що заснути швидко не зможу.

З’явилася й наростала думка, наче купа листя перед моїм вікном (його я згрібав ранками замість зарядки), що портрет таки був, що це ключ до розгадки. Але якої? Наступна думка кинула мене в жах — а що, як то був портрет справжнього убивці собак? Запахло містикою, а в містику я не вірив, хоч це, може, й дивно для людини, хоч трохи причетної до мистецтва. Не вірив, хоч ти убий, хай і мав би вже повірити, бо події останнього часу довкола мене годі таки було збагнути та реально пояснити.



Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   12


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка