Конкурс романів, кіносценаріїв та п’єс «Коронація слова»



Сторінка7/12
Дата конвертації05.05.2016
Розмір2.12 Mb.
ТипКонкурс
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12

XXII

З того моменту, як попрощався з Венцеславою, я завважив, що світ сприймаю, мовби інакше, ніж досі. Коли наближався до аспірантського гуртожитку, раптом помітив, як незвично освітлена вулиця — світло просіювалося крізь дерева, ще безлисті, але вже вагітні передчуттям весни, наче обіймало їх і робило частинкою чогось невимовно таємничого.

Поближчали кілька зір, що проступали крізь хмари, а простір водночас немов розсунувся.

«Чи дістанусь я нарешті до своєї оселі?» — подумав я і раптом зрозумів, що мені не хочеться йти додому, а хочеться, аби цей будинок, в якому я жив третій рік, відсунувся від мене, аби мій шлях тривав далі й далі, хай навіть нескінченно.

То було дивне відчуття, пізніше я подумав, що передчував зустріч з Олесею, котра чекала мене біля мого під’їзду.

— Ви? — я справді страшенно здивувався, коли вона виринула переді мною.

— Я, — сказала вона. — Я, пане Віталію. Ви здивовані?

— Так, бо власне… — я поглянув і побачив, що її обличчя якесь аж перекошене — від страху, відчаю, ще чогось, дивно перемішаного. — Що трапилося, Олесю?

— Ви були з нею? — Олеся заглянула у вічі, голос її затремтів.

— З нею? З ким? — тієї миті я наче справді забув, звідки повертаюся.

— Я не знаю, як її звати насправді, — сказала Олеся. — Але знаю, що ця жінка дуже недобра. Бережіться її, пане Віталію.

— Заспокойся, — я взяв її за руки — холодні, як лід, та вона відразу їх висмикнула.

Вона відступила від мене — крок, другий, відвернулася. Я не знав, що казати. Звідки вона дізналася про мою зустріч з Венцеславою? Сказала сама Венцеслава? Вона стежила за мною? Гм, невже її почуття до мене зайшли так далеко?

— Я знаю, ви мені не повірите, — сказала Олеся тихо, хрипко, наче боялася, що нас хтось почує. — Можливо, ви й маєте рацію, що не повірите. Саме так — ви будете щасливі, коли не повірите дурній дівчині, книжковому черв’яку, дурепі, яка вас чекала…

Вона рвучко повернулася і швидко пішла. Далі побігла. Ось уже її поглинув пізній, ще досить холодний березневий вечір. Я постояв ще трохи і відчинив двері до під’їзду. І вже підіймаючись сходинами, раптом почув тихий сміх. Я спинився, і сміх стих. Почулося? «Я ж не винен, що вона в мене закохана», — подумав я про Олесю і став підійматися сходами далі. Сміху не було чути. Та мене мов обсипало приском. Голос… Голос належав Олесі. Так одного разу вона засміялася, коли я на каві розповів їй анекдот.

Удома я чомусь відчув, що мені не хочеться вмикати світло, не хочеться роздягатися. Я довго сидів у кріслі, огорнутий темрявою. Поступово до мене верталися чари сьогоднішнього вечора. Спочатку я наче знову опинився в тому залі, де ми сиділи з Венцеславою. Я побачив її зовсім поруч, насолоджувався порухом її вуст, хоч і не чув, що вона каже. Мені страшенно захотілося, аби цей вечір повернувся. Або швидше настав ранок. Так, я не зможу заснути. Не зможу. Може, встати і пройтися містом? Нехай, віднині я не боюся ночі. «Не боюся ночі», — повторив я подумки.

І тут я знову почув тихий Олесин сміх. Він залунав зовсім поруч, та майже відразу став даленіти. За якийсь десяток секунд він зовсім розтав у темряві. І тут я відчув, що я страшенно стомлений і ось-ось засну прямо в кріслі.

XXIII

— Пане управителю, хтось приїхав до маєтку, — сказав мій слуга Лаврін.

Я виглянув у вікно і побачив, як спинилася карета біля воріт, як з неї виходить високий чоловік в елегантному чорному пальті. У мене ще добрий зір, я здатен угледіти качку, яка летить на чималій висоті під хмарою, принаймні за версту від місця засідки, а тут до воріт було якихось півсотні метрів. Тож, виглянувши у вікно, я впізнав… Так, я впізнав чоловіка, який вийшов із карети, смикнув за борти піджака, і, не чекаючи лакея, сам відчинив ворота, що вели до палацу. У свої володіння вступав, повернувшись із далеких мандрів — аж із-за океану, граф Едвард Ловига. Постарілий, вже не такий стрункий, як колись, але він, той самий, він, мій пан…

Як і належало, я кинувся йому назустріч. Я припав до його руки. Рука пахла духами і ще чимось незнаним, начеб запахом моря; я раз був біля моря, бачив, як котяться морські хвилі, а зараз намагався не думати, що чекає мене далі.

— Як я радий, ваша милість, — кажу я. — Радий, що ви щасливо повернулися.

— Бачу, — сміється граф. — Ти весь аж трусишся з радості. Сподіваюся, що мій маєток цілий, що ти не розорив його зовсім?

— Що ви, що ви, ваша милість, — шепчу я.

Ми вирушаємо до маєтку — граф попереду, як і належить, я позаду. «Стільки років сподівань, стільки надій, і все марно», — думаю я. Авжеж, я сподівався, що він таки не повернеться. А він лише постарів, посіяв у густу чорну шевелюру сиві волосини й повернувся. Виник бозна з якої безвісти через цілих вісімнадцять років. Що він робив і де був, чому його не поглинуло море, не вбили індіанці у тій далекій, загадковій, небезпечній Америці? Я знаю, я вже відчуваю, що ми крок за кроком наближаємося до біди, до моєї загибелі, до чогось страшного і дикого, до кінця світу, і як уникнути всього цього, не знаю, не знаю, не зна…

«Дорогий Віталію, приїхати я не зможу, тому посилаю тобі цього листа. Ти справді дорогий мені, я згадую наші зустрічі, ти казав, що я виникаю невідомо звідки і зникаю невідомо куди. Я зараз біля моря, найняла квартиру в маленькому сільці, що притулилося до гір. Поруч пансіонат, а в тому пансіонаті відпочиває один чоловік, з яким тобі незабаром належить познайомитися. Той чоловік — учитель малювання з того самого містечка Густий Луг, де відбувалися відомі тобі події.

Я спускаюся до моря, вдихаю його запах, море лащиться до моїх ніг, я гладжу його рукою, наче кошеня. Й пишу, пишу, пишу, переношу на полотно хвилі, лише хвилі, лише воду — синю, зеленувату, прозору і помутнілу, щось у цьому є, у мене якась затятість до хвиль.

Ти здивований, Віталію? Так, я художниця, я тебе дурила, коли казала що я якийсь там мистецтвознавець, історик чи що там ще…

Я думаю про тебе, про твою роль у моєму житті, про твоє кохання до мене, про мої почуття до тебе, яких нема, а я хотіла, щоб вони були, — от у чім біда.

Тут, біля моря, ми вдвох, тут я відпочиваю зі своїм нареченим, так, у мене є наречений, якого я теж не люблю. Наберися мужності і читай цю сповідь, бо що лишається робити, як мені читати, а тобі писати, ні, навпаки, писати мені, а тобі читати. Цієї вечірньої пори в мене страшенно болить голова, сьогодні я знову переносила море на полотно, тепер не можу заснути, сиджу за столом і пишу цього листа. Мій наречений спить, він стомлений коханням зі мною, ти ще не знаєш, як я вмію кохати, гадаю, що ти ще це пізнаєш, а може, й ні, а пишу я до тебе тому, що хочу, аби ти сюди приїхав. Негайно, як тільки отримаєш цього листа, вирушив у дорогу. Я дуже тебе прошу зробити це».

— Так, це справді катастрофа для тебе, — каже жінка, що лежить поруч зі мною. Моя дружина Венцеслава.

— Для мене? — Я аж підвожуся на лікті. — Ти хотіла сказати — для нас?

Венцеслава засміялася. Тихо-тихо. Але в мене мороз пробіг по спині від цього тихого смішку.

— Я сьогодні розмовляла з графом, — сказала вона. — Він запросив мене прогулятися парком. Гадаю, ти це помітив.

— Так, я це помітив, — я відчуваю, що до мене повертається надія. — Про що ж ви розмовляли?

— Багато про що, — не відразу відповідає Венцеслава. — А найбільше — про тебе. Найбільше — про тебе.

— Про мене?

— Так. Я розповіла графові, що всі ці роки ти безбожно обкрадав його. Грабував, присвоював належне йому багатство. Ось так, любий Зигмунте.

— Що?


Я підводжуся, дивлюся на жінку, що так підло мене зрадила. Я готовий задушити її своїми руками й відчуваю, що ось-ось зроблю це. Ще хвилина, може, й менше, і я кинуся на неї — вона зовсім поруч.

— Ти хочеш мене вбити? — спокійно каже вона. — Ти здатен на це? Вбити жінку, яку ти безтямно кохаєш? Без якої не уявляєш свого життя? І вбити?

— Ти… Ти…

Я хочу сказати найдошкульніші слова, грубі, брутальні, а замість них виривається безпорадне:

— Навіщо ти це зробила?

Венцеслава повертається до мене. Наказує мені зробити те ж саме. Я бачу її зеленкуваті очі, які так люблю цілувати, її напіврозкритий рот, рядок блискучо-білих зубів.

— Тебе хочу, Зигмунте, — каже вона. — І не хочу відповідати на твоє запитання. Що буде далі — ти й сам знаєш. І чому я так зробила, теж знаєш.

І вона цілує мене. Цілує так пристрасно, як уміла тільки вона.

Ми зустрічаємося біля моря, як і домовилися. На Венцеславі (чи хто вона там насправді) шорти і коротенька маєчка, яка до шортів не дістає. Я бачу її загорілий, плаский живіт.

— Я дуже рада, що ти приїхав, — каже вона. — Не віриш? Дарма. Я… Я хочу, щоб ти повірив.

— Що трапилося? — запитую я. — Ти справді… справді тут не сама?

— Так, — Венцеслава пильно дивиться на мене. — Він якраз поїхав до Ялти, за продуктами. Ми зараз прогуляємося вздовж берега. До пансіонату.

Я йду поруч дівчини, яка донедавна була мені дорожчою за все на світі. «Скільки мрій і райдужних планів загинуло», — кажу я собі. Я дивлюся на Венцеславу, що ступає поруч притишена й замислена, і раптом гранично чітко розумію, що мушу віддатися на її волю, що б вона не замислила. «Невже для тебе не має значення, що вона тут з іншим?» — питаю я себе. І раптом із жахом усвідомлюю — так, немає.

— Я зараз тобі покажу того чоловіка, — обіцяє Венцеслава.

— Єдиний порятунок для тебе — прийняти цю смерть, — каже Венцеслава уранці — спокійно, холодно, відсторонено.

— Пані вважає мене зовсім за божевільного? — намагаюся також спокійно спитати я.

— Ні, не вважаю, — відповідає вона. — Зовсім не вважаю. Але ти потрапив у безвихідь. Втекти звідси? Куди? Тебе спіймають і посадять до в’язниці, зашлють на каторгу. А так… Так ти помреш поруч з коханою жінкою. Чи ти готовий до каторги?

— Жахливою смертю, — кажу я. — Ні, цього не буде. Чуєш — не буде.

Я встаю, покидаю цю страшну підступну відьму. Над палацом, де ще кілька тижнів тому я був повновладним господарем, сходить сонце. Я йду. Я знаю, вже на півдорозі спинившись, куди я йду. До тієї проклятої зали, де стоїть паля, призначена для мене. Ні, я не збирався сідати на неї, не збирався помирати так жахливо і все ж чомусь іду саме туди.

У маленькій кав’ярні ми п’ємо вино. Майже як тоді, в Києві. Тільки тоді наше кохання починалося, а тепер… Прикро признаватися, але я не можу розлюбити цю жінку. «Не можу», — для певності кажу я подумки собі.

Офіціантка приносить нам до вина сиру, бо так забажала Венцеслава. Я згадую нашу першу зустріч, і стає ще болючіше.

— Як тебе насправді звуть? — питаю я.

— Не знаю, — каже вона. — Мені здається інколи, що Венцеслава.

— І все ж… Чи ти не хочеш сказати?

— Не хочу, бо це не має значення. Давай вип’ємо ліпше за нас з тобою. Саме так — за нас із тобою. За нас двох.

— За нас? — Я дивлюся у її чисті, ледь примружені очі. — Чи варто? Ти вважаєш, що варто?

— Варто, — каже вона. — Варто, бо ні ти, ні я не знаємо, чим все це скінчиться. Але ми мусимо грати. Повір, Віталику, мусимо. Хоча в будь-який момент ти можеш вийти з гри. Ти можеш відмовитися хоч зараз.

— За нас, — кажу я і простягаю свій келишок назустріч її келишку в тонкій засмаглій руці.

Проклята паля стирчить на місці. Як стирчала цілих вісімнадцять років. Чому я не вирвав її, не знищив, не переобладнав цю кімнату, як хотів зробити не раз? Невже я чекав цього дня? Ні, ні і ще раз ні.

Порожнеча. Порожні стіни. Жодного предмета, окрім загостреної залізної палі. Вона в центрі порожньої кімнати й начеб починає рости, стає все більшою і більшою.

Я підходжу і торкаюся до гострого кілка. Чому я не зруйнував цей страшний символ? Невже я чекав, невже я знав, що він чекає мене? Я повертаюся до пекельної думки і не знаходжу відповіді.

— Зигмунте! — чую я голос, який так люблю.

Заскочений зненацька, я, проте, оглядаюся дуже повільно. Якби було доречно схопити її, цю ненависну й кохану жінку за плечі, за карк, приволокти й саму посадити на цю палю, якої вона заслуговує ще більше, ніж я. Авжеж заслужила — за зраду й підступність, за цю відьомську красу.

Я чую, як вона наближається до мене, як шелестить її сукня, як тонко пахнуть її парфуми, відчуваю, як вона заповнює собою цілу кімнату. Кімнату з палею.



XXIV

Мені випала ідіотська справа. Навісив її на мене, звісно, мій начальник, майор Рощук. Так і бачу його єхидну посмішку. Ти, голубчику, дуже багато на себе береш, останнім часом вважаєш, що став ледве не провідним оперативником, то ось тобі — маєш.

Моє обличчя справді витяглося, коли він викликав до себе і сказав:

— Поїдеш, голубе, до Густого Лугу. До твого відома, містечко на заході області, колишній райцентр.

— Здогадуюся, — сказав я.

— Ну й гарненько, — продовжив Андрій Вітальович. — Потрібне наше втручання, бо місцевий розшук виявився безсилим.

— Вбивство? — на всяк випадок уточнив я.

— І не одне, — уточнив Рощук. — Майже чотири десятки.

Я подивився на нашого начкара. Якийсь дивний вогник зблиснув у його сірих очах. Кепкує? Навіщо?

— Щось я не чув про таке масове вбивство у нашій області, — буркнув я.

— Вбивство є, Славчику, — сказав майор. — Я не розігрую.

«Не називайте мене Славчиком», — хотілося огризнутися, але я цього, звісно, не зробив. Десь на підвіконні шефового кабінету дзижчала пізня осіння муха. Дзижчала жалібно, наче просилася випустити її в обійми другого «бабиного літа», яке зараз якраз стояло надворі, робило місто притишено-золотавим.

— Таємний маніяк? — спантеличено припустив я.

— Уяви собі — очевидно, що так, — вогник у очах шефа погас, і це свідчило, що він справді не жартує.

— У Густому Лузі останнім часом спостерігається масове вбивство собак.

— То при чому тут карний розшук? Там же, напевно, є дільничний. Якщо не цілий міський відділ міліції.

— І відділ є, правда, у Володимирі, і дільничні. Але вони не можуть знайти того маніяка. Тихо, — він підняв руку. — Знаю, що ти хочеш сказати. Але справа в тому, що районна влада просила обласне керівництво, а ті вже — нашого генерала. Наскільки я зрозумів, у містечку — справжня паніка. Хтось ночами душить собак. Методично. Віднедавна якщо не кожної ночі, то через ніч.

— Душить? — Я витріщився на начальника. — Як можна задушити собаку? Хоча… Ага, зрозуміло, душить лише кімнатних?

— У тім то й річ, що ні. Наскільки я зрозумів, — і дворняг, і навіть вівчарок. Притому тільки вночі.

— І що ж — господарі не чують?

— Уяви собі, — я відчув при цих словах, що мій шеф збентежений. — Хтось начебто крадькома підходить до собаки, усипляє чи що, й потім душить якимись начебто лещатами.

— Лещатами? — витріщився я.

— Ну, так сказав тамтешній міський голова. Хоча він і не певен. Він пару годин, як був у генерала. Шкода, що я тебе тоді не покликав. А втім, розберешся на місці. Там, здається, казав той голова, навіть одну кавказьку вівчарку задушили.

— Кавказьку? — Я аж присвиснув, уявивши здоровенного лютого собацюру. — Як це можливо? Хіба що в клітці…

— Я теж про те саме спитав, — додав мій шеф. — Він сказав, що ні. Прямо на подвір’ї. Причому собаки мовчать. Саме після цього випадку з кавказькою і почалася в місті найбільша паніка.

— Схоже на містику, — сказав я. — Але, вибачте, я в містику не вірю.

— І я теж, — Рощук встав, даючи зрозуміти, що розмова закінчена. — Тому й доручаю цю справу тобі. Не знаю, в чому там річ — речовина якась, якою собак паралізують, ще щось, мусиш розібратися. А заодно й спіймати того психа. Якщо, звичайно, то псих, а не вбивства заради якоїсь мети. Дій. Відрядження бери поки що на тиждень. Сподіваюся, — він значливо подивився на мене, — продовжувати не треба буде. Але якщо треба — продовжимо. Місцева міліція тебе підтримає.

XXV

Вже третій день я в Густому Лузі. Зовні в цьому тихому містечку все спокійно. Життя тече повільно й монотонно, як текло до мого приїзду й тектиме після того, як я його покину. Але я вже знаю, що спокій цей оманливий. Люди справді налякані й здатні повірити в нечисту силу, підступи диявола, Божу кару за чийсь гріхи і ще подібний набір причин того, що сталося в містечку останнім часом.

А сталося ось що. Починаючи із середини серпня (сьогодні ж середина жовтня) у містечку гинуть собаки. Я вже встановив — інтервал між першим задушенням (маленький кімнатний песик, пудель, здається) і другим становив майже два тижні. Третє собаче вбивство сталося за тиждень. Потім — за шість днів, п’ять, чотири, три, два… Тепер такий собі рваний ритм — або щоночі, або через ніч.

Я вже поспілкувався і з міським головою, і з оперативником райвідділу, який до мене вів цю справу. Вів ось уже третій тиждень. Оперативник мені сподобався. Сорокарічний капітан з ледь помітним ряботинням на круглому обличчі, приземкуватий, міцний, було видно, що зірок з неба він хоча й не хапає, але вирізняється твердістю суджень, скрупульозністю і педантизмом. Ці риси могли мені згодитися.

Капітан Мачульський показав складену ним карту собачих убивств. Їх було тридцять сім. Вони вже охопили майже все містечко — і центр, і окраїни, і два колишні села — Мокринці й Ластовині, які тепер входять до складу міста. Густий Луг — містечко переважно одноповерхове. Приватних будинків у місті й селах чимало — 1037. Майже у двох третинах обійсть є по одному, а в деяких — і два, і навіть три собаки. Всього капітан поставив на свій облік 628 собак. Різних порід, мастей і віку.

Про цю статистику я думаю, вже сидячи ввечері в маленькому номері готелю. І надворі, і тут, у крихітній кімнатці з двома ліжками, однаково холодно. До початку опалювального сезону лишилося два дні, та мене попередили, що навряд чи вчасно почнуть палити.

Сьогодні я вперше побачив задушеного собаку. Великий дворняга з домішкою крові німецької вівчарки. Він лежав, висунувши язика, і дивився на мене. А втім, то мені так здалося, хоч перше враження було таке, наче собака справді спробував подивитися мені в очі й про щось запитати.

Я звелів господарям (чоловік — простий роботяга місцевого консервного заводу, його дружина працює дояркою в кооперативі тут же, в містечку) поки що не закопувати пса. Нехай лабораторія місцевого райвідділу зробить аналізи всіх запахів на подвір’ї, аналіз крові собаки.

— Пане офіцере, — тихо звернулася господиня, коли я вже виходив із подвір’я, — ви справді вірите, що то не диявол, а людина душить їх?

Я спинився і подивився на цю злякану немолоду вже жінку. Страх у її очах мав якийсь жовтий колір, наче вона щойно перехворіла на гепатит. Чи, може, то колір очей такий жовтий?

— Звісно, що то людина, — сказав я, сказав якомога твердіше.

— Ви впевнені?

— Так, — підтвердив я. — Певен. Більше, ніж певен.

— Але хто ж то? Хто на таке здатен?

— Не знаю, — сказав я. — Поки що не знаю. Але незабаром дізнаюся. Вірте мені. Через тиждень ви спокійно спатимете.

Я вийшов з подвір’я і раптом відчув, що насправді цієї певності не маю. Не в тому, що це чинить справді людина (в тому я був переконаний), а в тому, що я знайду вбивцю собак. Ось такі собі перші сумніви посіялися.

Щось мене почало бентежити у цій справі. Відсутність якогось ланцюжка у логіці моїх міркувань чи щось інше? Інше? Невже я сумнівався, що це чинить якийсь маніяк? А такий сумнів у мене чомусь росте…

Тепер же, сидячи в холодному готелі, я ще більше не певен у цьому. Аналізи не дали жодних результатів. Ніякої зайвої речовини в крові, ані речовини на подвір’ї, поруч із задушеним собакою. Жодних слідів. Хоча… Капітан Мачульський казав, що на одному з тих подвір’їв було таке враження, наче хтось старанно затер сліди. Подвір’я те було посипане піском.

Я дав завдання капітанові проаналізувати, чим вкриті подвір’я, на яких задушені собаки. Відповідь за півдня змусила мене присвиснути — переважно заасфальтовані чи вкриті щебенем. Отже, вбивця таки не хоче лишати слідів? Завтра викличу з Луцька службового собаку.

…Я лежу на ліжку в темній кімнаті холодного готелю. І несподівано чую, як б’ють об підвіконник краплі. Після майже місяця бездощів’я нарешті пішов дощ? Холодний осінній дощ. Дощ. Якась думка стосується саме його.

«Дощ, можливо, мій союзник, — думаю я. — Ні, дощ змиє сліди. Але якщо й сліди будуть, то що це дасть?»

Якась думка здається от-от завітає до моєї гарячої, незважаючи на холоднечу в кімнаті, голови, але я ніяк не можу її спіймати. Лише чую, як посилюється дощ за вікном.

Зате до мене приходить інша думка — чи вийде вбивця собак за дощової погоди на своє незвичне полювання? Чи впливають опади на дію чогось нерозгаданого (паралізуючий запах, може, ультразвук), яке робить собак безпорадними?

Я сидів і думав, аж доки не зрозумів, що мушу робити. Так-так, вийти і сам пройтися вулицями містечка. Ходити довго, може, й цілу ніч, доки не зустріну вбивцю собак.

Звичка бути передбачливим змусила і цього разу взяти із собою у відрядження парасолю. Отож, я не боявся дощу, не боявся й темряви. Я ходив вулицями Густого Лугу під холодним осіннім дощем. Раз таки зустрів міліцейський патруль, який мав пильнувати, згідно зі спецнаказом, вулиці міста. Патрулів мало бути три, але два інші, либонь, десь ховалися від негоди. Хлопці-сержанти нічого підозрілого не бачили.

Самотню людську фігуру на вулиці я угледів десь так о першій ночі. Досі я лише двічі зустрічав перехожих. Дощова негодиця і страх змушували мешканців Густого Лугу сидіти вдома.

Чоловік (а це була чоловіча фігура) вийшов із бокової вулички і швидко пішов поперед мене. Щось тенькнуло у мене всередині, я поспішив за ним. Мабуть, зачувши мої кроки, він спинився, оглянувся. І не пішов далі, не побіг, як можна було чекати, а рушив мені назустріч. Ми йшли, зближалися — серед ночі, майже в суцільній темряві; і з кожним його і моїм кроком я дедалі чіткіше усвідомлював, але не лише те, що то назустріч мені йде той, розшукати кого я й приїхав до Густого Лугу, а то йде мені назустріч моя власна смерть.

«Може, мені вистрілити першим?» — подумав я.

Але раптом я помиляюся, і цей чоловік зовсім не хотів мене вбити?

А тим часом ми неспинно зближалися. Чавкала грязюка під ногами — єдине, що порушувало цю мертву тишу нічного містечка.

Ми зближалися. Ось я побачив, що він зодягнутий у довгий плащ, а на голові має кепку. Наступної миті він вистрілив.

XXVI

Коли я розплющив очі, наді мною зовсім низько висіло холодне чорне небо. Де-не-де на тому небі невиразно, крізь рвані хмари просіювалося бліде, ледь помітне світло зір. Ось вони почали збиратися в одну велику, сліпучу зірку.

«Скільки ж я лежу?» — подумав я. — То, виходить, я живий?»

Я розплющив очі, розплющив таки остаточно й побачив прямо над собою, ні, то спершу здалося, що наді мною, я побачив велику тьмяну лампочку. Я спробував поворухнутися й ледве не скрикнув від болю. Ні, я таки скрикнув, але не почув свого власного голосу. Де я і що зі мною?

— Він відкрив очі, — почув я жіночий голос. — Треба покликати лікаря.

Наді мною схилилося чиєсь обличчя. Молодої дівчини. Обличчя, обрамлене білою косинкою. Отже, я в лікарні.

— Хворий, ви мене чуєте? — звертається дівчина, певне, медсестра.

— Чую, — кажу я, але чомусь мені здається, що голосу таки не чути. Мого власного голосу.

— Не чуєте? — дивується медсестра. — Скажіть щось!

«Я чую, але не можу сказати», — хочу я вимовити, але тільки ворушу губами.

Зате я бачу, як медсестра виходить, як вона повертається з лікарем, молодим, виявляється, то черговий лікар, потім заходить і старший, то вже «мій».

«Що зі мною?» — хочу я запитати, але питаю лише очима.

Може, лікар, старший, здогадується, може, читає запитання в моїх очах, бо каже, що мені, очевидно, паралізовано якісь центри в мозку, які відповідають за мову, раз я не можу нічого сказати. Але не варто хвилюватися, раз я прийшов до тями, то налагодиться й мова. Він просить мене поворушити рукою. Правою. Я ворушу, потім ворушу лівою. Ворушу ногами. Це ворушіння з трудом, наче хто гирі поприв’язував до рук і ніг.

— Це нічого, — каже лікар. — Ми вас обов’язково вилікуємо, я певен, що повернеться й мова. Відпочивайте.

Вони йдуть, при виході лікарі спиняються, і старший щось каже медсестрі. Вона відповідає так само стиха, але я виразно чую її слова. І дивуюся: медсестра говорить зовсім не українською, а якоюсь чужою мовою. Так, чужою, але чому? Щоб приховати від мене зміст сказаного?

«Ні, не тому, не тому, — думаю я. — Зрештою, що це за мова, мова, мо…»

Напружуватися мені боляче, голову наче стискає залізний обруч, я підіймаю свої важезні руки, щоб відняти того обруча від скронь, з натугою тру скроні і за якусь мить мене обпікає — це ж польська мова. Так, польська, я її трохи знаю, бо спілкувався з польськими колегами, коли вони приїжджали й ми спільно розшукували міжнародного злочинця Вацлава Ляцковського, який переховувався в Україні. Після тієї зустрічі я й зацікавився мовою сусідів, навіть самовчитель купив. То що ж казала медсестра?

Лікарі й вона вже вийшли, я силкуюся скласти до купи почуті щойно слова й таки складаю.

«Він піде в ту кімнату, піде, я вам обіцяю, ваша милість», — ось що сказала медсестра по-польськи.

Якісь неясні картини, обриси — дорога, старий палац, парк — виринають перед моїми очима. Я наче йду тим парком. Йду повільно, немов чогось боюся.

І бачу, як з палацу виходить жінка, одягнута якось чудернацьки — так одягалися, пригадую, століття чи й два тому — у довгій білій сукні, що дістає землі, у білому капелюшку й білих рукавичках. Хто ця жінка, звідки я її знаю?

Я відчуваю, що ось-ось закричу — від жаху й розпачу. Жаху й розпачу, і ще чогось, схожого на почуття, почуття, почуття… кохання до цієї жінки.

Розплющую очі, які я, виявляється, заплющив начеб мимоволі, бачу перед собою стелю і ту саму тьмяну лампочку. Зникла картина, що постала, було, переді мною, зате мене огортає ще більший жах — я знаю, я боюся, що ось-ось повернеться медсестра і повідомить мені про щось страшне, щось таке, чого і чекаю, і боюся…


Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка