Конкурс романів, кіносценаріїв та п’єс «Коронація слова»



Сторінка6/12
Дата конвертації05.05.2016
Розмір2.12 Mb.
ТипКонкурс
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12

XIX

Ми зустрілися нарешті з цим чоловіком. Чоловіком, якого я мав би ненавидіти. Ця зустріч відбулася посеред вулиці, трохи збоку від будинку, який я мав увечері пограбувати. Я мав украсти картини цього чоловіка, Платона Лемещука, вчителя малювання, з тих, що їх називають самодіяльними художниками. Я вже знав, що Мирослава, яку він зве Миросею, розповіла йому про те, що я купив у неї картину — пейзаж із старим ясеном у центрі. Художник, у свою чергу, знав про те, що Мирослава-Мирося лишилася чи не єдиною власницею його робіт. Відверто кажучи, я боявся, що цей Платон може забрати від неї ще уцілілі картини. Втім, боявся не те слово, бо я й боявся і прагнув, аби він це зробив. Якщо відверто, то в глибині душі я співчував цьому чоловікові, який став поки що найголовнішим об’єктом до кінця не зрозумілої мені гри моєї таємничої пані Володарки. До того ж, мені не вельми хотілося красти ці останні картини.

Він підійшов до мене, постояв, пильно вдивляючись, немов упізнавав, і, зрештою, задав те питання, що й мав задати і якого я чекав:

— Скажіть, будь ласка, чому ви купили мою картину?

— Вашу картину? — Я мусив удати, начебто неабияк здивований. — Що ви маєте на увазі?

— Те й маю, — відповів об’єкт мого полювання так, наче підозрював, що я причетний до великої гри з ним. — Ви купили мою картину, мій пейзаж, на якому зображений ясен. Тому й питаю.

— Ах, ясен! — Я спробував тепер удати, наче глибоко задумався і нарешті згадав: — Справді, я купив недавно таку картину, здається, саме в цьому домі. — Я зовсім прояснів. — Так-так, пригадую. — Тепер настала черга для імітації приязні, коли не більше.

— То ви її автор? Ви професійний художник? — лицемірно докінчив я.

— Вчитель малювання, — почув я у відповідь те, що й так добре знав. Але він виявився на диво допитливим, і в мене закралася думка, що щось він підозрює чи почав цієї миті підозрювати, бо він запитав далі:

— Все ж, чому ви купили мою картину? Саме цю картину?

— Чимось вона мені сподобалася, — сказав я майже правду, напівправду, бо коли б моя воля, то я міг би залишити цей милий пейзажик у себе, хоч мусив віддати його теж.

Але розмовляти з ним далі не було сенсу, до того ж, це було небезпечно, бо могло породити нові небажані запитання, тому обірвав:

— Вибачте, мушу йти.

І додав, таки справді почуваючи перед тим чоловіком вину, хоч і не зовсім мою:

— Гадаю, ми ще зустрінемось. Я тут справді в ролі комівояжера. І люблю живопис. То ви вчителюєте в місцевій школі?

— Так, — відповів він, зітхнув і поволі потюпав порожнюю, дарма, що міською, вулицею.

У мене ж, окрім відчуття, що він таки щось підозрює або просто відчув мою нещирість, лишилось, ба, відтепер збільшилося відчуття вини перед ним. Ще я боявся, що він стане розповідати мені про дивні події, які коїлися останнім часом довкола нього і які він або, як, зрештою, і я, не міг збагнути, або ж трактував по-своєму. Але художник нічого не спитав. Вже як він зник з моїх очей, я подумав, що те запитання, дарма, що я не зміг би відповісти, зняло б хоч частину тягаря з моєї грішної душі. Може, він щось передчуває і не спитав навмисне?

Я пройшовся вулицею, зайшов у бар і випив склянку соку. Навідався на квартиру, яку віднедавна наймав у цьому містечку. Це була маленька кімната у доволі запущеній двокімнатній квартирі, де жила глухувата бабця. Часом, коли я вертався вечорами, а іноді й серед білого дня зі своїх мандрівок, бабця зустрічала мене на порозі й, пильно вдивляючись, питала, хто я та чого мені треба? Доводилося терпеливо пояснювати, аж поки бабця не згадувала. Спершу я трохи сердився, та за кілька тижнів мого перебування в Густому Лузі ці наші зустрічі-впізнавання перетворилися на своєрідний ритуал. До бабці Ярини мене поселила її родичка, якій я продав рожевого закордонного фена, спитавши після вдало проведеної операції, чи не знає вона кого, хто б здавав квартиру на місяців зо три? Моя кандидатура як квартиранта, щоправда, спочатку викликала опір дочки бабці — Мілі, яка мешкала в містечку у власному будинку. Але, коли я повідомив, що не тільки не якийсь там заблукалий ошуканець, яких чимало прибилося й до Густого Лугу, а аспірант столичного університету, що тимчасово підробляє торгівлею, вона дала згоду на моє вселення до матері. До того ж, я за геть смішну ціну продав Мілі пачку імпортного прального порошку та вигадливі, у вигляді видовженого серця, кліпси. Правда, я мусив заплатити за ці три місяці наперед, але це мене аж ніяк не злякало, бо грошей на проживання моя кохана дала, та ще й немалих грошей, як на моє аспірантське безгрошів’я. Я навіть зможу дещо зекономити на майбутнє. Якщо тільки… Якщо тільки не опинюся за ґратами чи взагалі не загину.

Щодо останнього, то в мене підозра росте з кожним днем, я проганяю її геть, та вона повертається, мов собака, відвезена до далеких родичів, яка знаходить дорогу додому і, повернувшись, всідається перед порогом та починає стиха вити чи то від радості зустрічі, чи від розпуки й передчуття неминучості нової розлуки й нового повернення. Десь поряд чигає небезпека, та я не годен знайти їй ім’я. Хоч вона дедалі підступніше й чіткіше затягує у свої тенета.

Здогадуюся, ба, вже знаю з певністю, що я співучасник злочину набагато більшого, ніж викрадення картин провінційного художника, автора такої собі мазанини, що не завше й варта тієї ціни, яку я заплатив за його творіння, куплене у Миросі. Моя господарка запевнила, що все закінчиться щонайпізніше до кінця осені, але я не певен, що вона казала правду.

— Що закінчиться? — спитав я.

— Те, що потрібно, — була відповідь. — Не порушуй умови нашої гри.

Гри, гм… Чи гра, чи ще щось, досі не збагнуте мною, розпочалося десь із півроку тому, на межі зими й весни, коли я знову прийшов до нашої наукової бібліотеки. Погода стояла швидше властива для кінця березня, ніж для кінця лютого. Сидіти в прохолодному залі мені незабаром набридло, тим більше, що у вікно спокусливо заглядало явно весняне сонце. До того ж, цього разу нічого нового я не вичитав у книжці, яку замовив. Це була «Краткая история уездных и волостных городов Волынской губернии», видана наприкінці минулого століття у Києві й перевидана недавно якимось приватним видавництвом ротапринтним способом. Я став думати, чи не даремно обрав тему кандидатської дисертації «Суспільно-політичний і господарський розвиток малих міст Волині у XVI–XVIII століттях». Ні, я вже зібрав дещо, тему можна було витягнути, але явно не вистачало якоїсь живинки, родзиночки, як сказав би мій вже покійний вчитель історії.

Я виходив з бібліотеки, коли мене наздогнала бібліотекарка, з якою в нас досі було щось на зразок легкого флірту. Я поглянув на неї й подумав, що йти на каву з цією миловидною й водночас не дурною дівчиною зараз не маю бажання. Хотів лишитися на самоті, поблукати наповненими сонцем вулицями, може, спуститися в парк і там поміркувати, що ж далі робити. Міняти тему дисертації вже пізно, та й сьогодні до моєї спрямованої досі на науку голови чи не вперше завітала крамольна думка: «А чи потрібна ця дисертація мені взагалі?» Треба було або прогнати її геть, не дати пустити коріння паросткам сумнівів, або кардинально змінити долю. Мій рідний дядько Олександр, бізнесмен, правда, середньої руки, давно вже пропонував роботу у своїй посередницькій фірмі. Я мав розкрутити йому рекламу, ця ідея народилася в нього після того, як я напівжартома склав невеличкий рекламний проект, який допоміг здобути йому чималі дивіденди. Підозрюю, мій дядечко побачив у племінникові такого собі рекламного генія, але чи був я ним насправді? Проте, мене чекали кілька годин зважування на терезах двох нерівноцінних бажань, відганяння спокуси змінити долю раз і, можливо, назавше.

Олеся, проте, не стала натякати на кавовий похід, як уже було кілька разів.

— Маю для вас одну новину, — сказала вона, висяюючи світло-сірими очицями. — Тут до нас один дідок (він колись у нашому університеті працював) інколи приходить журнали читати. Часом і побалакати любить.

— І залицяється? — лукаво підморгнув я.

— Та з нього порох сиплеться, як полова з решета, — засміялася Олеся. — Ні, він справді дещо цікаво розповідає.

— Про що? Про минулі амурні походеньки?

— Та ну вас, — Олеся насупилася. — Я серйозно. Він часом розповідає про книжки, які прочитав, часом історії з власного життя. Я так зрозуміла, що він дуже самотній, от його і тягне в нашу бібліотеку. Тут, принаймні, є з ким перекинутися словом.

— Хочеш, щоб я став співбесідником цього старого?

— Вас він би довго не витерпів.

— То що ж ти пропонуєш?

— Бачите, я згадала, що місяць-півтора тому дідок хвалився: в нього є якась старовинна книжка з історії волинських містечок. Ні, одного з тих містечок. Здається, Густого Лугу. Чули, сподіваюся, про таке?

— Не тільки чув, але й був там, — сказав я і вперше за час нашої балаканини у мене прокинулася справжня цікавість. — То що за книжка у твого дідка?

— Якась дуже давня, здається, аж із вісімнадцятого століття, видана ще до поділів Польщі. Якась історія про страхіття, що нібито траплялися того часу в Густому Лузі. Щось таке майже містичне…

— Історія, перемішана з містикою? — скептично посміхнувся я.

— Та на зразок цього, — сказала Олеся. — Я вам дам його телефон, тільки розмовляйте обережно, він часом дуже незговірливий буває. Може, він дасть вам ту книжку прочитати. А раптом згодиться?

Звичайно, вже сама можливість потримати в руках книжку, видану у XVIII столітті, для історика — неабияка спокуса. А тут ще й ішлося про одне з містечок, історію якого я досліджував серед інших у своїй майбутній дисертації. Правда, містичних історій я не любив. Та подивитись хоча б варто. Отож, через кілька годин я вже набирав номер телефону, який Олеся переписала із читацького формуляра Степана Остаповича Тищука.

— Можете посилатися на мене, — сказала Олеся.

Я й послався. Олесине ім’я розтопило нотки недовіри, яка проклюнулася у хрипкуватому голосі старого, котрий аж після сьомого чи восьмого гудка (я вже хотів класти трубку) підійшов до телефону.

— Так, у мене була така книжка, — признався Степан Остапович, проте явно неохоче.

— Була? — розчаровано перепитав я. — Я, Степане Остаповичу, історик, аспірант, який…

Одним словом, я спробував зобразити себе ввічливим, добропорядним «гризуном науки», котрий тільки хоча б одним оком погляне на книжку, яка може неоціненно прислужитися при написанні дисертації.

— Боюся, що вона розчарує вас, — сказав Степан Остапович. — Для науковця в моєму скарбі пожива буде невелика, хоча певний колорит часу все ж є.

— То й добре, — сказав я. — Коли б ми могли зустрітися?

— Давайте завтра, — після недовгої паузи запропонував старий. — Я прийду до бібліотеки опівдні.

— Добре, — погодився я, зрозумівши, що він боїться прийняти мене у своїй оселі.



XX

З допомогою Олесі я таки вициганив у Степана Остаповича на два дні книжку. То був справді безцінний скарб хоча б тому, що вийшла вона у Варшаві 1790 року, за рік до прийняття знаменитої Польської Конституції з травня 1791 року. Автором її був якийсь Томаш Косарек, а називалося се творіння: «Dziwne wydarzenia z morderstwem psów w miasteczku Hustyi Luh na Wolyniu», себто «Дивні пригоди з убивством собак у містечку Густий Луг на Волині». Польську мову я знав, хоч, може, й не так досконало, як хотілось би, але два дні вистачило, щоб осилити, зо два десятки разів заглядаючи до словника, сто вісімдесят сторінок тексту, ще й зробити окремі виписки. Шкодую, що не зняв тоді ксерокопії, але хіба я міг передбачити, як далі будуть розвиватися події?

Книжка, яка колишньому вчителю історії дісталася ще від його діда, була стара й потріпана, видно, пройшла не через одні руки, а сотні, якщо не тисячі, подекуди краї її сторінок були обірвані, а все ж текст відсотків на дев’яносто, а то й більше, зберігся. З неї для дисертації мені могли годитися хіба що опис самого містечка, те, яким воно було на початку 60-х років XVIII століття, перелік його власників, опис палацу, який належав князям Любомирським, а з 1759 до 1771 року графові Едварду Ловизі, точніше, спершу лжеграфові, якщо вірити авторові вищеназваного опусу Томашу Косареку, а потім справжньому графові. Решта ж у книзі здалося мені белетристичною фантастичною вигадкою, хоч не раз у тексті Томаш Косарек кликав у свідки пана Бога, що так воно й було насправді.

«Може, й було, — подумав я тоді. — Але ліпше б ти, пане Косареку, судячи з усього, нездалий провінційний перошкрябе, описав господарство того ж графа чи його фільварок».

Все ж, перекажу коротко зміст книжки, принаймні те, що запам’яталося. Як засвідчує Томаш Косарек, містечко Густий Луг давнє, перша згадка про нього є у хроніці Матвія Стрийковського і датується 1384 роком, за рік до смерті князя волинського Дмитра-Любарта, котрий, вже будучи важко хворим, приїжджав до місцевого відомого знахаря лікуватися.

Швидше за все, містечко і на той час, і кількома століттями пізніше, було невелике й непоказне, від волинських князів перейшло до князів Любомирських, довгий час їм і належало, так і не спромігшись отримати магдебурзьке право. Отож, історія його доволі монотонна, це підкреслює і Косарек, і нічим особливим не відрізнялася — ані битв під стінами, ані природних стихій чи особливих, як то буває, міських легенд. Окрім двох схожих подій, що траплялися в історії Густого Лугу — подій дивних, загадкових, коли не більше. 1526 і 1762 років містечко пережило напади дикого жаху, пов’язаного зі знищенням у місті й двох приміських селах (як сказав Степан Остапович, нині вони належать до складу Густого Лугу) собак. Про першу цю страшну пригоду Томаш Косарек згадує побіжно, мимохідь, посилаючись на запис в архівах міського магістрату. А ось другу своєрідну «епідемію», свідком якої був, описує досить детально.

Отож, наприкінці літа 1762 року, засвідчує цей колишній писар магістрату, в Густому Лузі й двох прилеглих селах Мокринцях і Ластовичах господарі вранці почали знаходити на подвір’ях задушених псів. Спочатку на це не звертали уваги, бо траплялися ті оказії раз у місяць. Але потім стала напасть приходити щотижня, далі — мало не щоночі. На собачих шиях знаходили сліди, але не від зубів вурдалаків, а від якогось мовби залізного інструменту, що перетискав бідолашній собачці шию, ламав шийні хребці й так лишав. Поступово місто оповив жах, говорили про страшного монстра, що ночами (а настала вже холодна осінь) носиться над Густим Лугом. Міщани й мокринецькі та ластовицькі селяни, боячись увечері виходити на вулиці, дрижали у своїх халупах. Що то була нечиста сила незабаром переконалися всі, адже в ніч задушення чергової чотириногої жертви її господарі не чули, щоб хтось наблизився до подвір’я, щоб собака гавкав на чужого. А вранці знаходили його задушеним.

Не обминула ця «страшна пошесть», «Божа кара», «недобрий знак», «вияв диявола» (Томаш Косарек не шкодував слів-характеристик щодо визначення дивної події в Густому Лузі) і графського маєтку. І тоді граф Едвард Ловига наказав своїм гайдукам патрулювати вулиці містечка і двох вищезгаданих сіл, а коли вони навіть під страхом покарання заартачилися, було, став і сам виходити вночі на вулиці. Результат був той самий. Тиша супроводжувала гайдуків і службовців магістрату, які їм допомагали. Лише іноді гавкали собаки, та тільки там, де вони проходили, наче попереджали злочинця і свого ж ворога про наближення вартових. «Чи це було насправді так, чи не існувало якогось непояснимого зв’язку між жертвами-тваринами і таємничим убивцею?» — питав себе і Косарек. Вранці ж у якомусь дворі, мимо якого вночі проходили патрульні, знаходили задушеного собаку, а самі гайдуки — сиві волосинки на своїх головах.

Зрозуміло, що час від часу підозра падала то на одного, то на іншого мешканця Густого Лугу і тих двох сіл. Зверталися до знахарів, і вони вказували на тих, котрі могли знатися з нечистим. Так, відома в довколишній окрузі знахарка Настя Ключиха сказала, що, повороживши на воді зі шкаралупою від яєць, бачить, як вулицями нічного міста крадеться приземкуватий лисуватий чоловік, з родимкою біля лівого вуха. Ніхто не подумав, як вона вночі могла ту родимку побачити, іронізував Косарек. Зате всі впізнали корчмаря Маркуса. Чи варто дивуватися, що наступної ж ночі корчмаря було вбито, а корчму спалено? Згодом з’явилися інші кандидати на роль таємничого душителя собак — від панського конюха Левка до самотнього вдівця, котрий невдовзі перед тим переїхав з Володимира до Густого Лугу й купив хатину на окраїні містечка.

Першого знайшли вбитим (удар кілком по голові) у своєму курені на пасовиську, другий загинув ще страшнішою смертю — хтось прив’язав нещасного до ліжка, а тоді вже підпалив його недавно придбану оселю. Були і спроби колективної розправи — над тою ж Настею Ключихою, коли після вбивства корчмаря душіння собак не припинилося. Якось юрба напала й на панського столяра Пантелеймона, який ніс вулицею підозрілий ящик з інструментом.

Зрештою, гнів повернувся до графського палацу. Об’єктом ненависті стала графиня Венцеслава. Тут Косарек робить доволі значний відступ і розповідає про графський рід, тодішнього графа (точніше — лжеграфа, як потім виявилося) і його першу й другу дружин.

Рід Ловиг був старовинним, та на початок сорокових років XVIII століття вже доволі зубожілий.

Молодому графові Едварду в спадщину від батька дісталося два невеликих села неподалік від Густого Лугу. Десь так 1741 року Едвард Ловига іде до Франції мовбито на запрошення якогось далекого родича, теж графа, нащадка полячки, що колись вийшла заміж до Франції. Граф Едвард не повертається ні за рік, ні за два, й лише через чотири роки управитель графського маєтку отримує листа, як виявилося, аж із Америки, де опинився граф. У листі була інструкція, як вести господарство, як і куди вкладати гроші, виручені від продажу жита, яке вирощував граф. Ще граф писав, що він обов’язково повернеться і спитає за ведення господарства, а якщо виявиться, що управитель маєтку щось привласнив собі за винятком платні, яка йому належить, то він посадить його на палю. Від’їжджаючи, граф встановив ту палю в одній із кімнат палацу, управитель може сам переконатися, якщо хоче.

І справді, пише Косарек, управитель знайшов у одній із кімнат, яка була замкнена, вбитий чи вмурований у підлогу великий, загострений на кінці, кілок. Цей кілок потім переслідував управителя довгих вісімнадцять років. Спочатку він справді боявся красти, а потім, оскільки граф усе не повертався і не подавав про себе звісток, цей чоловік став переконувати себе, що граф ніколи й не повернеться. Він став привласнювати частину грошей і від продажу жита, і від продажу корів якоїсь європейської дуже молочної породи, яку завів у себе перед від’їздом до Франції граф Едвард. І з кожним роком все більше й більше, так, що графова частка становила вже десь із третину, а дві третини йшли в кишеню управителя.

І ось одного осіннього дня біля воріт графського палацу спинився екіпаж, із нього вийшов уже постарілий граф. Косарек пише, що він бачив, як граф пройшов до палацу, як вибіг йому назустріч управитель, зойкнув, припав до графської руки.

А за місяць сталося те, що потрясло і прислугу, і мешканців села — управитель сам, добровільно прийшов у ту злощасну кімнату, скинув рейтузи, які тоді носили й чоловіки, і сів на палю. Казали, що він помер у страшних муках, адже паля (оббита залізом, загострена) ввійшовши у зад, дійшла аж до горла, порвала нутрощі й залила підлогу тої страшної кімнати кров’ю. Така була помста графа управителю за грабунок і казнокрадство.

А за півроку вдова управителя стала графинею. Тут-то селом і поповзли чутки, що управителя привела до кімнати, де він помер мученицькою смертю, його дружина. Він у її присутності сідав на палю, а перед тим вона засунула йому кляпа до рота, аби не було чути крику. Це начебто бачила графська служниця, яка випадково, а може, й не випадково, заглянула у вікно.

То й не дивно, що за новоявленою графинею росла слава відьми, нечистої сили. Коли ж почалося масове вбивство собак, саме на неї впала головна підозра. Тоді й відбувся бунт, коли піддані йшли на штурм графського палацу вже в Густому Лузі. Так, у Густому Лузі, бо незабаром після повернення граф Едвард почав скуповувати довколишні села, виплачуючи місцевим шляхтичам величезні суми. А потім купив у могутніх князів Любомирських і містечко Густий Луг. Казали, що цю величезну суму він привіз із далекої Америки, де пропадав усі ці роки і став піратом. Але ходили й такі чутки, що гроші, коштовності й золото йому добувала відьма-дружина, якій віддавали злоті, дукати, діаманти, обручки вельможні пани, зачаровані її вродою, а головне — гіпнотичним відьомським поглядом.

Найяскравішою сценою у книзі Косарека був опис того, як до селян, які оточили палац, вийшла сама графиня і спокійно сказала, що вона ні в чому не винна, що вона так само хотіла б знайти і покарати таємничого убивцю собак. Коли деякі селяни все ж закричали, що не вірять їй, графиня так само спокійно (тільки палали в неї очі й гордо була піднята голова, писав Косарек) сказала, що той, хто справді не вірить у її невинність і береться здійснити суд Божий, нехай уб’є її цієї ж миті. І, о диво-дивне, ніхто із юрби, ще якийсь десяток-другий хвилин тому розбурханої, ворожої, вкрай збудженої, здатної роздерти графиню на шматки, тепер, після цих спокійних слів, не підняв на неї руку. Більше того, одного з бунтівників, який, було, все ж закричав, що не вірить у невинність її милості, самі ж його напарники змусили стати перед графинею на коліна. Потім, писав Косарек, сей хлоп повз на колінах за своєю панею до самого входу в палац.

Щодо убивства собак, то воно якось раптово припинилося саме за днів п’ять після бунту. На жаль, констатував автор книжки, встановити, хто й навіщо вбивав собак, так і не вдалося. Наприкінці ж він коротко повідомляв, що «граф Едвард» виявився лжеграфом. Що незабаром з Америки повернувся справжній Едвард, а той, котрий вернувся спочатку, виявився усього лиш його двійником. Лже-Едвард був ганебно вигнаний із палацу, й зник невідомо куди. Але найцікавіше те, що графиня Венцеслава графинею й лишилася, бо стала успішно дружиною вже справжнього Едварда Ловиги. У них народилося дві дочки, тож рід Ловиг по цій лінії не мав продовження.

Ловиги вели життя на широку ногу, влаштовували бали і полювання, купували картини відомих художників. Незабаром Густий Луг довелося продати. Граф Едвард Ловига зник за досить загадкових обставин на полюванні 1778 року. Саме зник, бо слідів його не знайшли ні в тому лісі, де він з гостями полював, ні деінде. Їхав, їхав, відлучився від гостей і зник безслідно.

Невдовзі після його загадкового зникнення графиня Венцеслава заявила, що вона не уявляє свого життя без коханого чоловіка (казали, що вона отримала звістку — його викрав і вбив лже-Едвард) і йде в монастир. Перед тим, як здійснити задумане, посадила вона в Густому Лузі на майдані перед своїм колишнім палацом на пам’ять про чоловіка молодого ясена, який виріс із насіння, привезеного Едвардом Ловигою з Америки. Ходять чутки, завершував свою оповідь Томаш Косарек, що під тим ясеном графиня заховала справжній скарб, привезений з Америки, але зрубати дерево мешканці містечка бояться, бо нібито, саджаючи його, свавільна графиня Венцеслава прокляла того, хто посміє зачепити її американського ясена.

Ось такими були «Дивні пригоди…» Томаша Косарека. Дещо я з них почерпнув, але основний текст для кандидатської дисертації не підходив. Якби я був белетрист, може, й використав би сюжет для написання якогось там авантюрного роману, але я був не белетрист, а історик.

XXI

Я віддав книгу Косарека її власникові й майже забув про неї, як десь за тижнів два після того в аспірантському гуртожитку, де я жив, мене покликали до телефону і, коли я взяв трубку, то почув приємний жіночий голос:

— Віталій Романович? Добрий вечір.

— Добрий вечір, — відповів я, намагаючись водночас пригадати, хто б це міг бути.

— Ви мене не знаєте, — складав звуки у слова цей приємний голос. — Але можна сказати, що певною мірою ми колеги. Я цікавлюся історією, а мені сказали, що ви пишете дисертацію по малих містах і брали книжку Томаша Косарека…

— Так, — сказав я, бо моя невидима співрозмовниця зробила паузу. — Так, брав.

— От про неї я, власне, хотіла б поговорити.

— Про що саме?

— Багато про що. У мене є деякі міркування щодо описаних подій. То ви згодні зустрітися?

Відверто кажучи, мене взагалі-то не дуже й зацікавила та книжка. Якийсь божевільний колись у позаминулому столітті в маленькому містечку вбивав чи то душив собак? То й що? Якщо це не вигадка, то все одно для мене, як для історика, цінність цієї оповіді була майже нульова. Не станеш же в дисертації писати про таємниці загибелі собак у Густому Лузі замість характеристики його суспільного й економічного становища… Хіба що… Хіба ця незнайома «любителька історії» знала щось нове про події в Густому Лузі. До того ж… До того ж, мені таки сподобався її не просто приємний, а красивий, ба, навіть хвилюючий голос. Було в ньому щось вабливе й таємниче, але не лише це. Голос мовби огортав мене тонкими невидимими павутинками, з яких було так легко виплутатися, але не хотілося цього робити. Я ще не знав тоді, що те павутиня висить над краєм урвища.

— Я згоден зустрітися, — сказав я. — Де й коли?

— Де вам буде зручно. Навіть зараз.

— Зараз?

— А чому б і ні? Ще ж не пізно.

— Справді, чому б і ні? — якось механічно вимовив я.

Вже пізніше я усвідомив, що мене із самого початку розмови почав притягати цей голос — ніжний, начеб вкрадливий і в той же час несміливий, він мовби розставляв невидимі пастки, але його власниця сама ж боялася в ті пастки потрапити.

Власниця голосу виявилася до того ж симпатичною, більше того — вродливою дівчиною. Чорний гольф, який щільно облягав її не тендітне, але струнке і, відчувалося, прудке дівоче тіло, тільки підкреслював цю вроду — не викличну, дивну, а наче заспокійливо-притягаючу, хоч і бентежну, суміш чисто слов’янських рис з ледь вловимими, але від того ще привабливішими азійськими — наче з далекої-далекої глибини промовляв, намагаючись вдивитися у сучасний світ, забутий усіма її предок.

Вирушаючи до бару «Нірвана» майже в центрі Києва, я позичив на всяк випадок у колеги-аспіранта про запас до своєї скромної суми (нашкріб двадцять сім гривень) ще десятку. Але вони виявилися непотрібними — незнайомка вже при початку нашої здибанки попередила, що оскільки призначила зустріч вона, то вона й пригощатиме, і не треба комплексувати, на Заході так прийнято давно.

Дівчина замовила вино, сир, шоколадку і сік. Спитала, чи я не хочу кави, бо вона останнім часом намагається відучити себе від шкідливої звички пити каву ввечері. Коли я відповів, що теж відмовляюся від цього шкідливого напою, засміялася (стиха, начеб крадькома від самої себе) і сказала, що я врятував її від спокуси порушити обітницю. Словом, вона вела себе якось так просто і невимушено, навіть без тіні фальші, що вже за десятки два хвилин, котрі так непомітно спливли з часу нашого знайомства, мені здалося, що я знаю цю дівчину давно, не міг її досі не знати. Наче вочевидь матеріалізувалася моя потаємна мрія про знайомство саме з такою дівчиною, можливою супутницею життя — простою і в той же час ерудованою, без комплексів, але не вульгарною.

Ми пили червоне сухе вино, між її повільними маленькими ковтками пропливали не хвилини, а години і дні, мінялися пори року, я раптом збагнув, що зовсім не слухаю її, що слова пропливають так само кудись повз мене, як і час, як і все, що вмістилося в цьому часі. Я розчинявся у словах цієї дивної дівчини, смакував їх, як вона вино, хоч зміст їх ставав усе більше недоступним.

— Ви мене зовсім не слухаєте, — зрештою сказала вона.

— Навпаки, — заперечив я.

— Що — навпаки?

— Все навпаки, — сказав я. — Геть усе навпаки, що ви казали. Але якщо ви хочете, то ви маєте рацію…

— Он як? — Вона раптом засміялася. — Ніколи не бачила чоловіка, який би так швидко сп’янів од такої мізерії сухого вина.

— Не вина, — погодився я.

Вона подивилася на мене і не зацікавлено, і не сумно. Тієї миті мені раптом здалося, що вона знає наперед, що з нами далі буде.

Втім, я не помилився. Але про те, що я не помилився, довідався згодом, недавно, наприкінці літа. А тоді…

— Не будьте банальним, — сказала вона тоді. — Ви значно розумніший.

— Дякую, — сказав я і подумав, що моя поведінка, слова, їх трактування віднині навряд чи мають якесь значення.

Я зрозумів, що просто закохався.

Того вечора ми ще посиділи годину, а може, й дві, а швидше й цілих три. Після кількох тем розмови — література, мистецтво, історія — добралися ми й до книжки Томаша Косарека. Тут я нарешті дізнався про справжню причину зацікавленості моєї чарівної співрозмовниці книжкою і тими давніми подіями. Виявляється, її звали Венцеславою, саме так, як графиню Ловигу.

— Ви знаєте, я колись ще в дитинстві питала маму, чому вона дала мені таке дивне ім’я, — сказала Венцеслава, ледь помітно хвилюючись. — І мама сказала, що зробила це на прохання бабусі. Начебто була вона колись у ворожки, і та нагадала їй, що в дочки бабусиної народиться також донька і, аби вона була щасливою, потрібно назвати її Венцеславою. Тоді мовбито пощастить вийти дуже вдало заміж, інакше ж — чекає в житті багато неприємностей. Знаєте, мабуть, в бабусиній голові міцно засіло те ворожчине дивне пророцтво. І вона взяла з моєї мами слово, що буде її донька неодмінно Венцеславою.

— А вам самій подобається це ім’я? — спитав я.

— Уявіть собі — так, — відповіла Венцеслава так само просто. — Ще в дитинстві я гордилася, що ні в кого нема — ні в нашому домі, ні в класі — такого гарного і загадкового імені. Хоч один мій однокласник за нього й дражнив мене полячкою.

— За Венцеславу! — сказав я, беручи фужер до рук.

— Тільки не за мене, а спочатку за іншу, — сказала дівчина, яку я подумки ніжно назвав Славцею, Славунькою. — За графиню Венцеславу!

— Ви пропонуєте випити за графиню?

— Авжеж, — посміхнулася вона. — Якби не графиня Венцеслава, ми б не познайомилися.

— Справді? — здивувався я.

Виявилося, що таки так, бо, як довідався, років два тому Венцеслава побувала у відрядженні в містечку Густий Луг, зайшла до тамтешнього музею і побачила портрет графині Ловиги. І здивувалася, що її зовуть так само. З того часу й почала збирати дані про свою вельможну тезку.

— Знаєте, я вже готова повірити, що ворожка не випадково дала мені таке ім’я, коли мене ще й на світі не було, — в очах у Венцеслави з’явилася дивна замрія. — Я навіть подумала, було: а може, ми спадкоємці графського роду? Але, на жаль…

За словами Венцеслави, вона за допомогою колишнього свого однокласника довідалася про існування книжки Косарека, він і допоміг її дістати через Олесю. Тепер вона, Венцеслава, дізналася про те, що і я прочитав цю книжку, і гадала, що я, може, знаю щось особливе про графів Ловиг і, зокрема, про графиню Венцеславу.

— На жаль, ні, — сказав я, — нічого особливого не знаю.

Я подивився на дівчину за столиком навпроти мене. І відчув, що боюся, вже боюся її втратити.

— Ви розчаровані? — спитав я, і почув, як мій голос ледь-ледь по-зрадницьки затремтів.

— Ні, чому ж?.. Навпаки, — відповіла Венцеслава і стиха засміялася.

У залі раптом зазвучала музика. Хрипкий голос француза Джо Дассена повідував світу про його почуття до жінки, яку він зустрів і боявся втратити, втратив і хотів повернути, про мінливу непостійність людського буття, яким треба насолоджуватися щохвилини, щомиті, а ми цього не розуміємо і роздумуємо про нього.

— Кажуть, він помер від розриву серця, коли покохав удруге жінку, яку вже колись кохав і покинув, — тихо сказала Венцеслава, і моє серце радісно забилося — я почув у її голосі хвилювання.


Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка