Конкурс романів, кіносценаріїв та п’єс «Коронація слова»



Сторінка5/12
Дата конвертації05.05.2016
Розмір2.12 Mb.
ТипКонкурс
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12

XVI

І все ж одну річ я був здатен зробити. Розпорядитися власним життям. Я встав, поволі вийшов з хати і пішов назустріч смерті, а може, й не смерті, а каліцтву, просто побиттю чи чомусь подібному, чим міг закінчитися мій похід на інший кінець містечка до обійстя Любиної матері. Все ж я мусив туди прийти, мусив розказати, що то я вбив наречену, раз не мав певності у її провині. Зрештою, з мене витікала та напруга, яка змусила спалити гроші, пробиратися до хати Марка й купувати, а фактично викрадати рушницю і вбивати Любу. На її місце прийшло відкриття всеосяжної провини і бажання, аби все, що пов’язане з убивством, швидше скінчилося. Я йшов серед тиші все ще напівсонного містечка, кілька зустрічних привіталися до мене, та в мене все ж не вистачало духу спитати, чи знають вони про вбивство. Я став поспішати, йти майже підтюпцем, та раптом назустріч мені вибігла стрімка грайлива мелодія, стала наростати, обхоплювати зусібіч; тільки вона була реальною, реальнішою за думку, яка покликала мене в цей похід, й навіть за вулицю, по якій я йшов.

Моя хода сповільнилася, потім я зовсім спинився. Без сумніву, це була весільна мелодія, запальна, танцювальна, суміш «польки» і якоїсь народної пісні, назви якої я не міг пригадати. А долинала вона… Ось там, наприкінці вулиці, я мав звернути на іншу; вже зовсім недалеко, хат із півтора десятка, якщо не менше, і мала бути Любина хата, де весільне подвір’я, яке повинно було перетворитися в траурне. Та саме звідти й докочувалося до мене навальні хвилі веселощів.

«Невже там досі не знають, що трапилося? — подумав я. — Але ж це малоймовірно. Хіба що… Хіба що я не вбив Любу, а лише поранив».

Та я відкинув і такий варіант. Навіть якщо поранену Любу повезли не додому, а в лікарню, то вже за цей час, що я йшов додому (а я зупинявся для розмов), хтось би таки повідомив про трагедію.

Музика тим часом не вщухала. Одну мелодію змінила інша. Я вирішив пересвідчитися, чи таки гуляють у Смажуків? За якихось кілька хвилин я вже вийшов на їхню вулицю. Хат за чотири побачив святково вдягнутих людей біля воріт. Отож, сумнівів майже не лишалося. Весілля далі тривало. Я ще пройшов трохи і спинився. Люди вже дивилися в мій бік. «Треба просто пройти мимо», — подумав я. Мене виручили хлопчаки, що відбігли від весільного гурту. Я відкликав їх і спитав, у кого то гуляють весілля.

— Таж у Вертунів, Платоне Васильовичу, — сказав кирпатий хлопчисько, мій учень Дмитро Блащук. — Ой, вибачте, у Смажуків. Люба їхня заміж виходить. Таж ви її вчили, Платоне Васильовичу.

— Авжеж, вчив, — погодився я. — І що, вони вже вернулися з церкви? З вінчання?

— Таж вернулися, — Дмитро здивовано дивився, може, думав, чого це мене так цікавить, а може, чого я сам не на весіллі. — Вже й за столом посиділи, а ото вже танцювати повиходили. То ми побігли?

— Біжіть, — дозволив я.

Треба було йти далі, що я й зробив. Я пройшов повз гурт, не спиняючись, хоч і привітався кілька разів. Бачив здивування в очах, звернутих до мене, адже знали, принаймні дехто з цих людей, от хоча б двоюрідний Любин дядько, Пилип Смажук, скільки я поклопотався, аби Люба добилася визнання, аби зробити з неї художницю. Завтра чи ще й сьогодні вони стануть про мене говорити, ось уже я чую кинуте навздогін стишене: «А чого то вчитель не на весіллі?» Та не це мене хвилює зараз. Стукає в скроні питання, од якого спершу обсипає жаром обличчя, а потім холонуть руки — од кінчиків пальців до ліктів і далі — те питання: «То в кого ж я стріляв біля церкви?»

Коли я проходив мимо двору, то встиг побачити, як кружляли пари у танці, як майоріли розвіяні прапори суконь, обгорнуті довкола тонких і тлустих древок — жіночих тіл, підтримуваних міцними чоловічими руками, я угледів, як несуть мимо того рухливого юрмиська страви з літньої кухні до напнутого біля хати шатра, побачив сонце, що відбивалося у відчинених вікнах будинку, а одне з тих вікон відбило картину зі стіни.

І доки я ще не минув хати, майнула думка: «А що, як мої картини зовсім не знищено?» Вона швидко народилася і так само майже блискавично вмерла. Зате жила інша — про постріл, про те, у кого ж я стріляв?

Напівдорозі додому мене обвіяв жах, бо зрозумів, що весіль у Густому Лузі могло бути не одне, а два, а то й три, про які я міг не знати, а могли й приїхати вінчатись із якогось села, де ще не збудували церкви. Чи роздивився я Любу перш, ніж стріляти, чи то була саме вона, тепер я не був певен.

Потрібно було доводити справу до кінця, раз набрався мужності, я таки повинен відповідати за своє кількагодинне потьмарення.

Тож була знову дорога до церкви, де на східцях я не побачив жодної краплини крові. Тільки квіти на доріжці, що вели до сходинок перед входом і на самих сходах, — їх, очевидно, кидали під ноги нареченим і ще не встигли прибрати. Сповнений враженням, що я стою на порозі відкриття якоїсь жахливої таємниці, я кілька довгих, неймовірно розтягнутих, може, в години чи й у дні, хвилин вагався — йти мені до священика чи ні?

Він сам підійшов до мене, очевидно, побачивши з вікна своєї оселі, що була поруч із церквою, за високим дерев’яним темно-синім парканом. Як і всі в Густому Лузі, я знав цього вже немолодого, десь років три чи чотири по шостому десятку, чоловіка, з наполовину сивою, наполовину чорною акуратно підстриженою борідкою, стомленими печальними очима і хрипкуватим басом.

— А я думаю, пане вчителю, ви це чи не ви? — мовив отець Віталій після нашого привітання. — А бачу — таки ви. То з чим завітали до порогу Божого храму? Маєте до мене якусь справу?

— Маю, — зізнався я. — Маю, отче Віталію. Та таку, що й не знаю, як сказати…

— А ви кажіть, як простіше, — порадив священик. — Багато людей мають схильність починати здалеку, та часом забувають дорогу до того слова, за яким йшли і звертають на манівці. Знаю, що ви не такий, тому можете й не прислухатися до моєї поради.

Я помовчав. Тихо скрипів старий осокір біля церковної огорожі. Десь далеко, мовби забута кимось посеред надвечір’я, звучала ледь чутна весільна музика. Гіркота моя трохи полегшала, наче частину її забрав м’який потиск священикової руки. Остання обставина додала мені сили.

— Я хотів спитати, скільки сьогодні у вас було вінчань, отче Віталію? — я сам здивувався, як спокійно звучить мій голос.

Отець Віталій дуже здивовано глянув на мене, але не став питати, навіщо це мені потрібно.

— Два. Хотів їх об’єднати, та наречені з Густого Лугу не погодилися. Тож я повінчав нарізно.

Серце моє опустилося донизу. Припав до піднебіння, благаючи пощадити його, мій бідолашний язик.

— Співчуваю, — сказав я.

— Та чого там, — відповів отець Віталій. — Бувало й складніше. Недавно й чотири пари підряд нарізно повінчав. У липні — якраз після Петра і Павла.

— Але ж сьогодні…

Я затнувся. Мало не сказав: «Але ж сьогодні було криваве весілля».

— Що сьогодні? — перепитав отець Віталій.

— Хіба з тим, другим весіллям, нічого не трапилося?

— А що мало трапитися? — здивувався отець. — Правда, затрималися проти домовленого часу хвилин десь на двадцять, але я вже, знаєте, звик. Буває й на більше затримуються.

— І звідки була та пара? — видавив я із себе.

— Із Сокиринців. Тамтешній священик поїхав до хворої дочки, то й попросив мене повінчати.

— Дякую, — сказав я.

— Та нема за що, — отець Віталій начеб хотів щось спитати, та не відважився, а спитав зовсім інше: — Ви, певно, мали з кимось зустрітися з того весілля?

— Так, — визнав я. — Мав, авжеж мав. Знайомий обіцяв приїхати із Сокиринців автобусом разом із весіллям.

— То ви спізнилися на цілих півгодини. А може, й розминулися з ним.

— Може, й розминувся.

Уже на воротах я озирнувся. Отець Віталій дивився мені вслід, наче намагався збагнути справжню мету мого приходу.

— Отче Віталію, — я майже гукнув, бо нас розділяло вже зо два десятки метрів.

— Я слухаю вас, — озвався він після паузи.

— Чому ви не кажете про те, що трапилося під час другого вінчання? Точніше — після його закінчення.

— Трапилося?

Він зробив кілька кроків до мене, спинився, поворушив губами, мовби пережовував моє запитання.

— Так, трапилося, — сказав я. — Хіба ніхто не стріляв у наречену?

— Стріляв? — Отець Віталій наблизився ще на метрів пару, і я побачив у його завше стомлених очах, крім здивування, ще й переляк. — Що ви таке кажете, пане вчителю? Хто б міг стріляти?

— Ніхто не стріляв при виході весілля з церкви? Ні першого, ні другого разу?

— Таж ні, Платоне Васильовичу. Якби стріляли, то хіба б я не почув? — до переляку у священиковому голосі домішався відтінок відчаю.

— Вибачте, — знітився я.

— Але хто вам сказав про таку страшну річ?

Я не відповів і не мав що сказати. Не мав жодної придатної думки навіть для брехні.

Ми стояли один проти одного, освітлені сонцем, що сідало за священникову хату, реальні, як тільки бувають реальними люди, що живуть на цій грішній землі. Вітер ледь-ледь ворушив довгу гриву сивуватого волосся отця Віталія.

Мені не хотілося покидати його. Відчуття затишку, здавалося, оповило мене геть усього. Від цього чоловіка йшла таки добра енергія, він, певне, ж не помилився, обираючи професію.

І все ж ми попрощалися. Та ледве я вийшов за ворота, як почув його ж голос:

— Платоне Васильовичу!

Я озирнувся. Батюшка йшов до воріт, чомусь спотикаючись.

— Платоне Васильовичу, — голос у нього був якийсь винуватий. — Розумієте, яка справа… Тут… У нашій церкві… Правильніше б сказати, біля церкви щось схоже справді колись було, я пригадав…

— Колись? Ви хочете сказати…

Я затнувся й відчув, як забігали по моєму тілу мурашки.

— Саме так, ви вже вибачте, — сказав цей делікатний чоловік. — Понад тридцять років тому… Навіть більше… Так, у шістдесят другому, я тоді у церкві тільки починав служити і якраз підміняв покійного отця Феодора, він тоді хворів, бідолаха… Було, було таке…

— Що ж було, отче Віталію? — не зміг я витримати надто довгої паузи (чи, може, мені здалося, що вона вийшла такою довгою).

— А те було, що один чоловік… Хлопець один мав наречену… Діло до весілля йшло, він у Сибір на заробітки поїхав, щоб грошей заробити на те весілля. А коли вернувся через якихось три чи чотири місяці, то втрапив уже на чуже весілля. Та дівчина за свого шкільного друга вийшла, він якраз у відпустку приїхав, і між ними й відновилося давнє кохання. І той хлопець, не довго думаючи, в день весілля взяв рушницю і засів отам-о за кущами…

Він показав саме на те місце, де сьогодні сидів у засідці я. «Що ж це таке?» — встиг подумати я і відчув, як густа паволока заволікає мені очі.

— Коли весілля після вінчання виходило з храму, той хлопець вистрелив і вбив жінку, тільки не ту, що його зрадила, а зовсім іншу. Бо тоді, як і сьогодні, дві пари нарізно вінчалися.

— Що ж було далі? — глухо, мовби сам відштовхував свій власний голос, запитав я.

— А далі він збожеволів.

— Збожеволів? Коли дізнався, що не ту вбив?

— Майже так. Він прийшов додому і почув, що в молодої на подвір’ї музика заграла. Вони жили на одній вулиці. Ну, й пішов на ту музику. Вже на весільному подвір’ї, серед людей, почав голосно сміятися ні з того, ні з сього… Хіба ви не чули про цю історію? Таж Густий Луг довго тоді гомонів.

Я спробував щось пригадати і не зміг. Правда, паволока на моїх очах поволі розсотувалася.

— Я не місцевий родом, — пояснив я нарешті. — Яка ж його доля, того чоловіка?

— Довго лікувався. А коли вийшов десь так літ за сім-вісім із психушки, то деякі жінки ще й дорікали йому, що то, мовляв, через нього нашу церкву закрили.

— А насправді?

— Насправді час тоді був такий, повсюди закривали. Хоча, може, й підштовхнув той випадок, ще одна причина знайшлася. Така-от історія, Платоне Васильовичу.

Отець Віталій не відважився спитати, чому я раптом прийшов із розпитуванням про те, чи хтось стріляв у весілля так, як стріляв зовсім інший чоловік, давно, майже чотири десятиліття тому. Запитання те читалося в його розумних, хоч і пригаслих вже очах; він з делікатності промовчав, та мені не було б все одно чого йому відповідати. Ще раз попрощавшись, я поволі, шаркаючи, наче старий дід, ногами, поплентався бруківкою.

Не вірив я у те, що час раптом змістив усе, що я побачив себе в ролі чоловіка, котрий колись, як і я тепер, відважився на вбивство чужої жінки. Чи жінки, котра стала чужою. Що ж тоді відбулося, коли містика відсутня?



XVII

Звісно ж, удома я оглянув рушницю. І пересвідчився, що зовсім недавно я таки стріляв з неї. Не вистачало одного патрона, та й всередині дула лишилися сліди пороху. Для слідства то були б неспростовні докази, а для мене? Я мусив знайти ще один такий доказ і тому не полінувався сходити на місце засідки. При останніх зблисках сонця побачив прим’яті кущі й траву, й огризок олівця, що теж належав мені — він, певно, випав з кишені. Я став оглядати куща, далі розгрібати пальцями траву довкола й, зрештою, знайшов те, що шукав. Гільза від патрона лежала на моїй долоні — реальна, як я сам, як решта подій цього дня.

«Може, отець Віталій приховував од мене, що трагедія таки скоїлася? — подумав я. — Але навіщо б то йому? Не міг же він знати, що стріляв саме я. А коли б і здогадався, то який сенс ховати подію, про яку завтра б знало все місто?»

З цілим роєм думок я приплентався до своєї оселі, щоб утрапити в самісінький епіцентр Маріїного переляку. Довелося пояснювати, що гроші належать таки їй. Хоч тепер вони мені самому згодилися б. Звільнений від картин, від свого єства, випотрошений, наче старий обскубаний гусак, я впав на ліжко й подумав, що відтепер моє життя стає автоматичним, немов рух щойно заведеної машинки, пружина якої рано чи пізно дасть збій.

Досі мій світ був схожий на реальний, я намагався відтворити те, що мене оточувало, на полотні. Та ось уже кілька днів я не годен збагнути того, що є довкола мене. «І це мене чомусь вчить, це надає мені якоїсь нової якості, тільки от якої?» — несподівано подумалось мені.

Нічого не вирішивши, я заснув.

Ранок не приніс жодних змін. Був понеділок, та я дозволив скільки завгодно лежати в постелі. Сьогодні, пригадав я, так званий пробний прихід до школи.

Відтепер я просто вчитель. Просто вчитель малювання. І все ж у глибині душі я сподівався, що з часом таки зможу щось ще написати. Хоча б того ж останнього ясена. «А ще ж місяць чи два тому я найбільше міг малювати саме його», — подумалось мені й раптом я відчув: ця думка, як вкотре за останні дні інші думки, до чогось мене підштовхує. Але я не зміг знову дотямити, який зв’язок між останніми, більш ніж дивними, подіями довкола мене і моєю давньою пристрастю до змальовування ясена?

Хід моїх думок перебив голос Марії.

— Платоне, ти вже не спиш? — спитала вона чомусь злякано.

— Сплю, — відгукнувся я, намагаючись надати голосу хоч якогось відтінку грайливості, що колись допомагала нам зближуватися. — Сплю та бачу сто десятий сон.

— То до тебе можна? — спитала Марія відчинивши вже двері.

— Колись ти не питала, — відказав я і звівся на лікті.

— Колись…

Марія чомусь зашарілася. Та так мило й невимушено, що солодкий шум спогаду, який прошумів навально перед очима (вона вбігає майже гола, у самому лише фартушку, і кидається мені на шию) змусив аж заплющити очі й подумки дорікнути собі, що те вже лишилося в назавжди втраченому минулому.

— Ну тебе, ти так дивишся, наче вкрасти хочеш, — сказала Марія.

Була вона в новій, недавно купленій бежевій кофтині й святковій спідниці. Наче зібралася до церкви. Тільки вигляд — чи то наляканий, чи збентежений. «Можу і вкрасти», — хотів сказати я, але не сказав.

— То що там трапилося? З’явився ще один покупець на мої картини? — спробував усе ж пожартувати.

— Якби ж то… Я корову на пашу вигнала, бачу: Мирося до мене біжить. І вся така нахарапуджена. Вона тільки-но перед тим з весілля прийшла.

— На світанку?

— А чому б і ні? А може, хто й проводив додому.

— І знайшла біля будинку трупа?

— Трупа? — зойкнула Марія. — Чого ти так вирішив? Та ти смієшся, ну тебе з твоїм чорним гумором.

Я, проте, зовсім не жартував. Чомусь, коли Марія стала говорити про Миросю, у мене раптом справді майнула така думка. Я подумав про чоловіка, який першим цього літа купив у Миросі мою картину з ясеном і якого я бачив учора біля Миросиної оселі, й наступна думка, що спалахнула швидкою блискавкою, була саме про те, що його вбито.

— То що ж тобі сказала Мирося? — отямився я, бо помітив, як налякав своїми словами Марію.

— Хтось украв у Миросі твої картини. Мирося хотіла вже до тебе бігти, та я відрадила.

— Ч-чому відрадила?

— Таж тільки п’ята година ранку була. Та й тебе не порадувала б така звістка.

Отож, я лишився геть без картин. Добре, якщо вони зберігаються десь у Люби чи деінде. А якщо їх справді знищено? Тут я знову засумнівався у своїй теорії, що афера з картинами — справа рук Люби та її коханого, а тепер вже й чоловіка. «Чому я так досі думав?» — спитав я себе й відповів: «Бо мені так хотілося. Я наче прив’язав Любу до себе. Я наділив її тими рисами, яких у неї, може, й не було. Я наділив її почуттями до себе, у глибині душі на щось сподіваючись? На що? Чи я мимоволі протиставляв Любу Інзі?»

* * *

Я відчував, як у моїй голові наростає, робиться всебічним великий, вкрай безформенний і заплутаний хаос. Він складався з думок, відчуттів, страху, що перемішувалися з болісним передчуттям чогось дивного і страшного, що от-от мало статися зі мною, із намаганням осягнути останні події й роздратуванням від того, що ніяк не вдається цього зробити.

Зрештою, я збагнув, що треба втікати геть з цього дому, острівка моєї самотності, і став гарячкою збиратися. Коли я вже виходив з кімнати, мій погляд упав на картину, останню, єдиного свідка того, що я таки був художником. Я подивився на портрет жінки на фоні блискавки, обличчя якої хоч і ледь-ледь, штрихами намічене, нагадувало конкретну Інгу. Щось воно мені ще нагадувало, це обличчя, когось мовби добре знаного, але я не міг пригадати — кого. Я явно зустрічав жінку, схожу на неї саме тут, в Густому Лузі, але хто це?

У моїй уяві, доки йшов до школи, промайнули всі знайомі мешканці Густого Лугу жіночого роду, але жодна з них не була схожа на Інгу. У школі зустрівся з кількома вчителями, котрі після того, як розпустили учнів, що прийшли на пробну «лінійку», ходили ще порожнім шкільним подвір’ям, заходили в класи, щоб вдихнути запах свіжої фарби. Зрештою, я знайшов собі роботу і ще з двома вчителями заносив парти до класу, де ще не зовсім висохла підлога, пофарбована у коричневий колір.

Весь час з голови не виходило побачене дорогою на одному з подвір’їв. Там зібрався невеличкий натовп — господарі, батьки двох моїх учнів, чоловік зо п’ять моїх сусідів. Вони бурхливо обговорювали подію, що трапилася цієї ночі. Якийсь негідник задушив собаку. Здоровенний, з темно-сірою шерстю, дворняга лежав посеред утвореного збудженими людьми кола, висолопивши язика, і, здавалося, у його широко розплющених очах, які ніхто не здогадався закрити, застигло німе запитання, звернуте до людей — за що? Господар, тракторист місцевого лісгоспу, показав на явно перетиснуту чимось залізним шию собаки й дивувався, як Рекс міг підпустити до себе когось чужого.

— А може, то був зовсім і не чужий? — висловив припущення його сусід.

Я пригадав розповідь Степаниди Луцишихи про те, як хтось задушив маленького песика, купленого для внука, і мимоволі здригнувся. Люди, що стояли на подвір’ї, стали висувати версії, хто б міг взяти на себе такий гріх, питали, чи нічого не вкрали у хазяїна собаки?

— Ні, нічогісінько не взяли, — здивовано визнав хазяїн. — Я цеї ночі й не замикав навіть хліва, коли по правді, то пізно з весілля вернувся та й забув. А міг би, холєра, й шлею з хомутом винести, новісіньку, минулої неділі купив на базарі, й плужка, і двигунець до січкорізки там стояв. Нє, нічого не забрано.

Я сказав їм про Степанидиного песика. Після моєї оповіді й почув уперше: невже ж то в Густому Лузі завівся якийсь душитель собак? Але нащо?

— Та ж наш Рекс чужого й близько не підпускав, — сказала дружина господаря, жінка, вкрита ледь помітним ряботинням. — Такий ґвалт зніме, що ми, бувало, й серед ночі виходили подивитися, чого він так валує? Раз вискочила я, а він ледь з цепу не зірветься. Оглядаюся — нікого ніде нема, тилько туман садком пливе. А він усе не перестає вигавкувати. Коли ж придивилася, а то в сусідів на дереві кіт сидить. То як би він до рук дався?

Вони так і не знайшли відповіді на це запитання. Я пішов собі далі, а вже в школі, не знати чого, раптом подумав, що то не перший випадок і не останній. Але нащо комусь просто душити собак? Ще міг би той душитель (якщо тільки два випадки в різних кінцях міста не збіг) зловити й задушити маленького песика. Але як вдушити без єдиного звуку такого здоровенного собацюру, як Рекс?

Так і не вирішивши цієї проблеми, я перекинув місток до іншої — кого мені нагадує Інга? І теж не зміг нічого вирішити.



* * *

Після чесно виконаної роботи ми з Петром Івановичем, фізиком, з яким носили парти, вирішили випити по гальбі пива. Дорогою зустріли Марка, який теж ішов до школи. Я спитав Марка, чи він не сердиться за рушницю.

— Ні, бо гроші мені якраз треба, — сказав Марко, — а от нащо тобі та пукавка здалася, хоч і загранична, ніяк не доберу.

Я промимрив, що хочу подарувати братові, в якого нібито скоро ювілей.

— То чого ж не прийшов до мене? — сказав Марко. — Взагалі-то за таке я й морду міг би набити.

— Ставлю пляшку, — погасив я його гнів.

— Ніколи не міг би подумати, що ти авантюрист, — Марко погрозився пальцем. — А з авантюристами я не п’ю. Принципово.

— Я вже вчора випробував твою дорогоцінну пукавку, — сказав я. — Таке діло варто обмити.

— А після того набити тобі пику, — вперто тяг своє Марко, який, здається, вже десь встиг глитнути оковитої.

— Добре, вже, добре, наб’єш, — згодився я, хоч знав, що при всій його задиристості у Марка на колегу по роботі рука не підніметься.

Трохи ще покомизившись, Марко згодився. Утрьох ми зайшли до найближчого бару, де й роздушили пляшку «Поліської», яку потім за мій же рахунок запили пивом. У барі на стіні висіла картина, що зображала щось схоже на рицарський турнір. Двоє вершників в обладунках на конях схрестили мечі, на задньому плані стояли глядачі, з натовпу яких виразно виднілося непропорційно велике жіноче обличчя. Я став пильно вдивлятися в нього, щось затріщало в наповненій алкоголем бідолашній моїй голові, я встав і підійшов близько до картини. Жінка пильно дивилася мені в очі. І я раптом згадав, кого мені нагадує Інга. Від цієї згадки мене кинуло в жар, і я стрімголов кинувся з бару, незважаючи на обурений вигук Марка і здивовані погляди Петра Івановича та ще двох відвідувачів.

XVIII

Я біг вулицями міста, мов навіжений. На щастя, наш міський музей був відчинений. За столиком біля входу сидів його директор, він же вчитель історії нашої школи, Дмитро Харитонович. На ходу привітавшись з ним, я побіг до однієї з трьох невеличких зал. Увімкнув світло, і ось він переді мною — портрет графині Венцеслави Ловиги роботи невідомого польського художника XVІII століття, як значиться під портретом. Він ще має назву «Біла графиня». Владний пронизливий погляд однієї з володарок нашого міста. Кажуть, вона була свавільна і розпусна, ця дружина графського управителя, що потім стала графинею. Здається, з нею пов’язана якась темна історія — чи то вона сама, чи з її допомогою справжній чоловік убили чи отруїли справжню графиню. Дорога біла шуба з невідомого хутра (білий соболь?) відтіняє, робить притягально-загадковою вроду графині. З-під шуби видніється також біла сукня з тонким мереживом. А обличчя, обличчя… Це ж викапана Інга! «Інга? — пронизує мені мозок здогад. — Чому Інга? Інга — з нащадків роду Ловиг?» Вона причетна до нашого міста? Має тут корені, а котрийсь із її предків, та не котрийсь, а більшість, доки вони не продали містечко князям Любомирським, знаю це з міської історії, жили тут, ходили вулицями, карали підданих, приймали гостей, закохувалися і вмирали.

Я стою, спантеличений, не знаю, як ставитися до мого несподіваного відкриття, й ще одна думка — про те, що наше знайомство з нею було зовсім не випадковим, — пропікає мене наскрізь. Хоча… Невже я ось-ось збожеволію?

Я повертаю голову до Дмитра Харитоновича. Мабуть, він помітив збентеження в моєму погляді, бо дивиться дуже здивовано.

— Вас щось зацікавило? — питає він.

— Так… Власне… У графині Венцеслави були спадкоємці?

— Так, — відповідає вчитель, отже, мій колега, він же музейний директор. — Двоє синів і дочка. По одній дитині від кожного з трьох чоловіків.

— Трьох чоловіків? — Я мимоволі ще більше збентежився. — Вона що ж, три рази виходила заміж? Нагадайте, будь ласка.

— Так. Хіба ви забули? Бо я вже подумав, що ви…

— А скажіть, будь ласка, Дмитре Харитоновичу, чи відома вам доля її нащадків?

— Доля нащадків? Чому ж, дещо відомо, хоч і не до кінця. У мене з’явилися нові записи, можу дати прочитати.

— Був би радий, — сказав я.

Він вручив мені якусь папку, проте попередив, що маю за два дні повернути. Повідомив, що то літопис роду графів Ловиг. І підморгнув змовницьки. Я знав, що означає це підморгування. Щось кольнуло у грудях. Правда, лише на мить.

Вже коли я виходив із музею, почув його тихий голос:

— Платоне Васильовичу!

Я спинився і подивився запитально на свого колегу. Здасться, наступного року йому має виповнитися цілих сімдесят. Майже п’ять десятків він віддав школі й близько сорока років музею, який сам же й заснував.

Він підійшов до мене, я побачив вагання у його все ще живих очах.

— Що ви думаєте про це… про останні події?

— Що ви маєте на увазі? — я щиро не міг второпати, про що він питає.

— Це… вбивство собак.

— Вбивство собак? Ах, справді… Сьогодні знову хтось задушив собаку… Та ще й такого здоровенного…

Дмитро Харитонович явно щось хотів мені сказати. І він, ще трохи повагавшись, сказав:

— А знаєте, Платоне Васильовичу, адже це вже в Густому Лузі було. Так, було…

— Що ви маєте на увазі? — уточнив я. — Що — було?

— Масове вбивство собак. Їх так само душили.

— Так само? І коли це було?

— Більш як двісті років тому. 1762 року. І теж восени. Тоді в місті була справжня епідемія.

— Епідемія?

— Так, епідемія страху. Я читав про те в одній книжці, яку написав очевидець тих подій.

— Гм, цікаво, — сказав я. — То, може, дасте ту книжку прочитати?

— Дав би, звісно, але, — він почервонів, зам’явся, — бачите, кілька місяців тому хтось її з музею вкрав.

— Украв?


— Так, украв. А може, ще й раніше. Бо ж книжка лежала у сховку.

— То ви хочете сказати, — здогадався я, — що хтось зараз хоче скористатися рецептом душіння собак?

— В тім-то й річ, що ніякого рецепту там не було, — Дмитро Харитонович зітхнув. — Лише описано, що хтось невідомий душив собак уночі. Схоже на те, що маємо зараз. Боюся, що ці пара випадків — лише початок. Хотів би, звісно, щоб так не трапилося.

— Але навіщо й кому це треба? — спантеличено спитав я.

— Я теж задавав собі це питання. Й автор тої книжки задавав. Вона, знаєте, вийшла у Варшаві ще в кінці вісімнадцятого століття. Але я можу й помилятися.

Він мовби щось недоговорював чи боявся сказати. Я був заінтригований, але розпитувати не став. Мене вабила до себе синя, трохи потріпана папка, в якій був опис родоводу графів Ловиг. Невже Інга справді належала до їхнього роду? Я вклонився колезі на прощання і вийшов.

Дмитро Харитонович наздогнав мене вже на вулиці.

— Вибачте, Платоне Васильовичу, — сказав, ще не віддихавшись від незвичного для нього бігу. — Я ледве не забув… Бачите, яка річ… Якщо вас зацікавив родовід графів Ловиг, то я можу вам порекомендувати… Одним словом, є людина, яка збирає про них матеріали. Хоч вона й просила нікому про те не казати, але, так і бути, вам я скажу…

— І хто ж ця людина? — зацікавлено спитав я.

— Любов Смажук… Наша художниця… Та й ваша учениця. Вона вам про це не розповідала?

— Здається, щось розповідала, — сказав я, хоч ніколи не чув від Люби про її таке захоплення.

— То ви можете більше дізнатися від неї самої, — кинув уже мені навздогін Дмитро Харитонович, бо я вже рушив і йшов, йшов і йшов неспинно вулицею містечка, а у вухах раптом знову зазвучала вчорашня весільна мелодія.

Вона звучала вже так голосно, що я не стримався і побіг.

Але мелодія мене наздоганяла і наздоганяла. Все ж мовби вона була весь час позаду.

Нарешті я дістався додому. На подвір’ї стояла Марія, схожа на журавлиху, що не змогла полетіти у вирій.

— Чого ти такий зляканий? — спитала вона.

— Я не зляканий… Я…

Я умовк, не в силі описати свого стану. Відчував, як легке дрижання пронизує мене всього.

— Що трапилося? — почув я Маріїн голос.

— Нічого, — сказав я.

Я справді не зміг пояснити причини моєї тривоги, хоч вона була зовсім поруч. Зовсім поруч. Ні, причина не в портреті графині, не в тому, що графиня дивовижно схожа на Інгу…

«Люба, — думаю я. — Так, Люба. Люба Смажук, моя найталановитіша учениця. Чужа жінка, яка щойно вийшла заміж».



Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка