Конкурс романів, кіносценаріїв та п’єс «Коронація слова»



Сторінка4/12
Дата конвертації05.05.2016
Розмір2.12 Mb.
ТипКонкурс
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12

XIII

У відділенні зв’язку я замовив розмову із сестрою. Вона жила в сусідньому райцентрі, мала телефон, отже, не треба було до неї навіть їхати, щоб переконатися, що моя підозра справедлива.

— Так, приїжджав той чоловік від тебе, — сказала Віра. — Забрав картини. Так, усі. Всі п’ять. І гроші лишив.

— Скільки?

— Хіба ти не знаєш? П’ятсот доларів. Слухай, Платончику, може, б ти мені сотню позичив? — Віра шморгнула носом; вона завжди так робила, коли щось просила. — А то ми зібралися нового телевізора купувати, бо ж старий геть погано вже показує, а грошей якраз не вистачає.

— Бери, — сказав я. — Всі гроші бери.

— Як то всі? — здивувалася сестра. — Та не жартуй так. Бо ж гроші…

— Я ж тобі подарував ті картини — сказав я. — То й гроші твої. У мене ще є. Я тепер багатий.

— Невже продав ще картини?

— Саме так — продав. Геть усі.

— Ой, Платончику, я знала, що ти ще свого доб’єшся, — здається, десь там, в іншому місті, моя сестричка була готова от-от розплакатися від розчулення.

Я поспішно поклав трубку. Не лишалося сумніву — всі інші картини також куплені. «Можливо, хтось таки не віддав», — подумав я. І зрозумів — навряд. Не та цінність мої картини, щоб їх шкодувати, навіщо — якщо за них пропонують чималі гроші та ще й при нинішньому безгрошів’ї. П’ять чи шість моїх творінь висіли в брата, з десяток — у батьків. Що ж, гроші їм теж згодяться, А мені? Десять тисяч доларів, точніше вже дев’ять тисяч дев’ятсот, не така вже й фантастична сума. Але для мене, звісно, чимала.

Я йшов додому і міркував, що я можу зробити з грошима, які несподівано звалилися на мене. Можна збудувати собі новий будинок, невеликий, але для нашого міста пристойний. Купити якусь машину — не дуже нову, але престижної марки. Можна змінити обстановку в моїй половині хати, замовити на меблевій фабриці в районному центрі хоча б нову шафу, диван і крісла. При цьому ще й зостанеться на кілька поїздок у зарубіжні круїзи. Можна багато чого. Майнула думка — а чи не спалити ці бісові гроші? Адже наді мною, по суті, майже насміялися. Мені дали зрозуміти, що моя творчість ніц не варта.

«Хоча картини могли просто вкрасти і теж спалити», — гірко подумалося мені.

Я спинився. Відчув, як майже зримо, секунда за секундою, наростає це бажання — довершити знущання над собою. Що б там не казати, я раптом відчув: зникла не просто частинка мого життя, а щось більше.

«Продали тебе самого», — намагався кепкувати я.

Тут до мого слуху долинули звуки музики. Веселої весільної музики.

Вони линули звідкись звіддалік. Та я знав звідки. Я рушив, пройшов десь із сотню метрів і збагнув, що мені робити. Я мушу вбити ту, яка так посміялася наді мною. Я вже знав її ім’я, побачив перед собою насмішливі очі, почув удари паска її коханця, а відтепер і чоловіка, які обпікали мою спину. «За віщо?» — подумав я, вимовив ці слова вголос, але знав, що відповіді не буде.

— Не буде, — повторив я.

XIV

Повернувшись додому, я насамперед здійснив задумане дорогою. Спочатку відібрав п’ять сотенних купюр і підсунув їх під двері Маріїної половини будинку. У своїй кімнаті відрахував ще тисячу доларів і засунув до кишені. Відчинив грубку і поклав до неї кілька старих газет. Поверх газет жужмом вкинув гроші, які лишилися на столі.

Вогонь спалахнув ураз, весело і нестримно поплив краєм паперу, а тоді перекинувся й на долари. Я поспішно зачинив дверцята й відвернувся, боячись, що кинуся гасити вогнище моєї розпуки, мого відплиття з минулого.

А втім, гасити хотів не я, а начеб хтось інший. Той, хто ніколи не брав до рук пензля, не ґрунтував полотно, не проводив по ньому першого й останнього мазка, не витирав руки, пропахлі фарбою, не милувався зробленою роботою, не натягав полотно на підрамник, не вставляв, зрештою, картину в раму.

Коли я прийшов додому, віддалена музика стала проникати в усі щілини будинку. Вона то посилювалася, то згасала, хоч і тоді я відчував її присутність мовби всередині себе. Тепер же, після того, як з грубки долетіли останні відблиски вогню, її дратівлива нав’язливість ставала просто нестерпною.

Я відчинив дверці й розгріб золу. Жодного сліду від грошей, як і паперу, не лишилося.

— Ти переміг, — сказав я собі.

До горла підступив клубок. Стихла й музика. Я почув, як шумить яблуня за вікном.

І раптом до цього шуму додалося щось інше. Я не відразу збагнув, що то мій власний шепіт. Я шепотів знайомі і начеб давно забуті слова. То були Любині слова.

За весь час навчання в художній академії Люба прислала мені одного-єдиного, досить довгого і дивного листа… Я прочитав його незліченну кількість разів, хоча й після третього чи дев’ятого разу він не став мені зрозумілішим. З часом я вивчив його майже напам’ять, хоч і нараховував він вісім сторінок досить дрібного тексту. Іноді лист цей сам починає звучати в мені, як дивна, незбагненна, хоч і часом сумбурна і тривожна мелодія:

«Доброго ранку, Платоне Васильовичу! Чомусь мені хочеться, щоб час, коли ви будете читати цей лист, був саме ранком, коли сонце тільки-тільки протирає очі над нашим Густим Лугом. Ви вирушаєте з дому зі своїм незмінним мольбертом за плечима. Дзвіночки роси б’ються об ваші ноги, пробуджуючи душу для майбутнього сприйняття світу чистим і вмитим. І прийшовши на луг за Густим Лугом (правда ж, непогана тавтологія, каша з подвійним маслом, як каже один наш викладач), ви ставите мольберт, дістаєте фарби, але, перш ніж покласти перший мазок, беретеся читати цього листа. Зробіть так, Платоне Васильовичу! Хоча ні, пошту в нас приносять під вечір, до ранку у вас не вистачить терпіння, я знаю. Ви вже грієте своїми долонями, своїми пальцями цей аркуш паперу. Гаразд. При заході сонця теж непогано пірнати у сон цього збаламученого дівчиська.

Я в передгір’ї Карпат, Платоне Васильовичу. Тут ще гори невисокі, схожі на великі пагорби. Та вони піднімають до неба хати, в одній з них, у тітки Анни (тут кажуть Анна, а не Ганна, як у нас, на Волині) ми живемо. Ось я виходжу з хати, йду до лісу — це ранок. Я доходжу до першої галявини, щоб зірвати кілька суниць, покласти їх на долоню, а потім не з’їсти, а втирати у шкіру — такий собі ранковий масаж. Потім я зберу те, що залишилося, зберу і таки положу на язика.

Я озираюся на село. Я бачу, як до мене йдете ви, мій учителю.

— Любко, — гукаєте ви, — ти забула вивчити вчорашній урок, який я тобі задавав.

— Урок? — шепочу я. — Який же урок?

— Любцю, — докірливо кричите ви.

Ви вже майже поруч, на відстані простягнутої руки, може, двох. Я бачу ваші очі, вони такі чисті й такі здивовані.

— Це сон, — кажу я, — тому ніякого уроку я не вивчала. Ви його не задавали, Платоне Васильовичу.

— Урок композиції, — наполягаєте ви. — І урок любові.

— Любові? — дивуюся я.

Але ви вже не встигаєте відповісти. Бо я так хочу. Бо довкола вже не ранок, а вечір. І я знаю, що знову мушу піти до лісу. Я мушу встигнути до нього, доки не зайде сонце. Я буду занурюватися у нічні хащі, а в моє єство занурюватиметься страх, проникаючи в кожну мою клітиночку. Тіло вже геть скуте страхом і належить начеб не мені, а я все йду і йду. Назустріч кому і чому? Що я шукаю в цьому темному страшному лісі?

Пригадуєте, як ви водили нас до лісу неподалік нашого містечка? Ми малювали старого дуба, а я раптом запротестувала, заковерзувала, що мені малювати не хочеться, що це надто просто для мене, а іншим не під силу. Я була тоді такою гордячкою. Я бунтувала не так проти вас, як проти самої себе.

Пригадуєте, що ви мені тоді сказали?

— То малюй, що хочеш.

Цей ліс чимось схожий на той, наш. Тільки тут ростуть буки, а далі вгору, на схилі гори-пагорба, — смереки. Десь опівночі я потрапляю на самісінький вершечок гори. Звідси я бачу два одинокі вогники у селі. На душі вкрай самотньо і страшно. Я так хочу, аби ті вогники поближчали або хтось мене шукав.

Але сил йти назад у мене вже нема. Я притуляюся до стовбура (сосна, смерека?) і ревно плачу. Так ревно, що сама лякаюся звуків цього надто голосного плачу. Десь кричить сова. Я шепчу щось, шепчу чиєсь ім’я, може, то ваше ім’я, Платоне Васильовичу? Ні-ні-ні!

Тільки не треба вірити цій оповіді. Вона несправжня, єдине, що несправжнє серед цих гір. Справжніх нас четверо, що зробили собі цей «дикий пленер». Мої страхи невідомо перед чим. Мій однокурсник Тимофій, як каже моя ж подруга Леся, безпробудно закоханий у мене. Він затятий абстракціоніст, і я, кепкуючи, прошу написати мій портрет у вигляді ромба чи восьми кривих ліній. Чомусь неодмінно восьми. Уявляєте цього портрета?

— Я не портретист, — похмуро каже мій Тимко.

Вечорами я розказую їм про наш Густий Луг і про вас. Творю з вас легенду. Ви маєте сиву і кошлату бороду, бозна-скільки літ і власну філософію. Сподіваюся, ви пробачите мені мої фантазії, бо що ж іще вам лишається робити?

Тітка Анна приносить нам до вогнища тарілку з млинцями. Я раптом питаю в неї, у кого в селі можна купити гарного самогону.

— Самогону? — дивується тітка Анка.

— Вона п’є самогон! — обурено вигукує Славик (він «ухажор» нашої Лесі).

— Пила ще в дитинстві, — серйозно запевняю я.

— У мене є торішнє малинове вино, — каже Анка.

Те саморобне вино було слабке, але я сп’яніла.

Я знала, що цієї ночі Тимко отримає те, про що мріяв цілий рік. Навіщо я це пишу, Платоне Васильовичу? Я виходжу вранці з хати, де ще сопе уві сні Леся (хлопці сплять у хліві на свіжому сіні), збиваю босою ногою росу. Думаю про те, яким щасливим був уночі мій однокурсник.

Чому ви не навчили мене цього не писати, мій вчителю?

Сонце заглядає мені ув очі. Воно сміється з мене. Воно мене гладить по голові. Я затуляю лице руками…

Назустріч садом іде маленька білява дівчинка. Надворі рік 1742-й. А може, й інакший, але з того ж століття.

— Здрастуйте, пані Ренато, — кажу я.

— Я не Рената, а Ганнуся, — каже мені дівчинка. — Доброго ранку, тітонько.

Чому я назвала її цим ім’ям? Адже її звали Венцеславою.

Вона тулиться до моїх ніг, лащиться, наче маленьке довірливе кошеня.

Господи, про що це я? Я теж її гладжу по білявій голівці. Ось-ось сонце закотиться за гору, щоб потім знову з’явитися. Тут можна кілька разів спостерігати це сонячне народження.

Майбутня графиня звільняється з-під моєї руки, йде далі крізь сад. Я дивлюсь їй вслід і думаю про те, що ніколи не побачу її в цьому саду. Не зустріну в жодному саду…

Вчора я писала краєвид за селом. На лужку паслася корова і весь час норовила наблизитися до торішнього стіжка, аби скуштувати сіна. Навіщо їй це старе пріле сіно? А пейзаж у мене вийшов невиразний і розмитий.

Це вже вечір і я пишу вам цього листа. Щойно я насміялася над своїм нічним коханцем. Я сама не знаю, чи добре, чи погано мені, Платоне Васильовичу. Але якщо погано, то не настільки, як ви думаєте. І потреби рятувати мене нема. Все о’кей. Я одна з найкращих студенток. Маю вже персональну виставку в академії, восени матиму і поза нею. Маю, як каже Леся, «уймище поклонників». Що ще бажати?

Від сусіда тітки Анни я почула казку про опришка, який, коли його оточили вороги, на їхніх очах став деревом. Він навіть обіцяв мені показати те дерево і всерйоз запевняв, що то не казка, а, як він казав, геть-таки правдива історія. А ще казав, що той, хто зрубає того явора, сам мусить стати опришком.

— Опришком наприкінці двадцятого століття? — засміялася я.

— А чом би й ні? — сказав дядько. — Подивіться, дівчино, кілько нечисті розвелося довкола.

Завтра наш «дикий пленер» закінчується. Ми з Леською майнемо на тижнів два до Криму. Ловитимемо засмагу і… Три крапки. Ставлю їх, висолопивши язика від задоволення. Що робити тепер з Тимофієм, не знаю. Він грозиться приїхати до Густого Лугу і стояти перед нашою хатою стовпом доти, доки я не згоджуся вийти за нього заміж.

От і все, Платоне Васильовичу. Майже все. Так, майже. Ще не час фіналу. Тому, що літо триватиме. Тому, що ми поїдемо в Крим. Тому, що колись прийде час і Тимофій мене розлюбить. Тому, що ви ще раз назвете мене свавільною. Тому, що гори за моєю спиною вищають і вищають, аж до самісінької самотньої Говерли й навіть далі. Колись я хотіла вирости і стати гарним кухарем. Потім вчителькою. Потім стюардесою. І ніколи — художницею. А ще я хотіла стати графинею.

Мій сміх біжить за мною крізь сад. Я розсипаю горошини цього сміху, засіваю ними траву в надії, що наступного року, наступної весни на цьому місці виростуть квіти чи хоча б суниці.

Вчора до мене підійшла тітка Анна. Непомітно, коли стояла і дивилася, як за гору за селом на північному заході поволі закочується сонце. Вона поклала на моє плече свою стару порепану руку.

— Дитино моя, — сказала вона.

Я чекала її слів, докорів, ще чогось, бо, може, вона помітила мої нічні походеньки? Але вона нічого не сказала більше. Тільки ці два слова: «Дитино моя».

Ми стояли вдвох і дивилися, як заходить сонце. Я раптом чомусь стала пригадувати, чи казала так до мене моя рідна мама — дитино моя… Може, ці слова треба було почути давно — п’ять, десять, сто років тому? І не мені, а комусь іншому, хто б передав їх мені. А тепер — пізно.

Про що це я, Платоне Васильовичу? Про гори, наш «дикий пленер», себе на цьому світі і сонце, що заходить? Якщо відверто, я б дуже хотіла, щоб ви також зібралися на відпочинок до Криму, може, б ми там зустрілися, але я сама не знаю, куди ми, як каже Леся, намилимо ніжки і ріжки. Тому бувайте, Платоне Васильовичу!

Ваша свавільна учениця.

P. S. А все, що я написала про якогось там Тимофія, — неправда. Якщо правда — то не вся. Дрібка правди, наче дрібка солі. Я кидаю цю сіль у воду і дивлюся, як тануть маленькі білі крупинки. Ось уже їх і не видно, тільки невеличкий, невимовний осад лишився на дні. Я вмочую пальця в цю солону воду і підношу до вуст. З хати виходять тітка Анна, Тимко і Леся».

Н а цьому лист обривався. Він лишив щемливе відчуття гіркоти і якоїсь незбагненної радості-ревності. Чому я радів? Навіщо Люба розповіла мені про цей «дикий пленер», свої розхристані почування і однокурсника?

Я хотів запитати її про це, але того року вона під час канікул так і не навідалася до Густого Лугу. А потім, взимку, коли я зустрів її на вулиці, загорнуту в білу розкішну шубку, раптом чомусь подумав, що серед зими не варто питати про літо. Не варто згадувати. Ми не згадали і про листа, хоч тоді, при зустрічі, очі Люби здалися мені настороженими. Печальними і настороженими, з дрібкою сміху на денці.

Ми постояли і трохи поговорили. Як давно це було. А може, треба було спитати? «Але що б це змінило?» — кажу я собі. Запитання мене заспокоює. Люба вилетіла з мого життя, з мого світу, тільки й усього, сказав я собі, коли ми розійшлися в різні боки посеред зимової вулиці.

XV

Я вийшов надвір і ще раз надпив келишок в’язкої суцільної тиші. Цікаво, де Марія? Пішла таки на весілля? Хоча вона, здається, поїхала до сестри.

— От і добре, — сказав я.

Я зайшов до своєї комірчини і взяв до рук рушницю, яка там висіла. Мисливець з мене був кепський, та й зброя бозна-колишня. Для того, що я задумав, слід було мати іншу зброю.

Я знав, де її шукати, бо десь із рік тому Марко Пересунько сам хвалився чудовою рушницею з оптичним прицілом. Йому привіз родич — бізнесмен із Росії.

Та спочатку я вирушив до Миросі. Я мав знайти підтвердження тому, що вчинив саме так, як мав, коли спалював гроші, заплачені за мою душу. Мирося була моїм виправданням і моєю надією. «Як же я міг забути про неї?» — подумав я. Це було слабке виправдання, бо знав, що забув навмисне.

Намагався вдати, що забув. Мирося якраз наводила останній марафет, збираючись на весілля. Зодягнута у блакитну сукню, яка їй не личила і робила ще цибатішою, вона нагадувала журавля, покинутого напризволяще зимувати. Хоча блакитних журавлів не буває.

«Підбита самим життям», — подумав я.

— Ой, Платоне Васильовичу, а я подумала, що ви йдете мене кликати по дорозі на весілля, — засокоріла Мирося, здивовано оглядаючи мій явно не святковий вигляд.

Крізь відчинені двері до гостьової кімнати я побачив на стіні одну, другу свої картини.

— До тебе ніхто не приходив?

— Приходив? — Мирося перестала квацяти губи і подивилася на мене. — Ви про кого, Платоне Васильовичу?

— Ну, може, ще хто хотів купити мою картину, — спробував я вдати, що жартую.

— Ні, ніхто не приходив, — сказала Мирося. — Правда, я…

Вона зиркнула цього разу якось занадто допитливо і трохи злякано.

— Що — ти?

— Я знову бачила того чоловіка, що тоді купив у мене вашу картину. Він стояв навпроти нашого будинку. Я виглянула сьогодні у вікно, а він стоїть і дивиться на наш будинок. Коло самої хвіртки. Я ще подумала — може, знов зайде та буде ті свої товари тицяти. Але він постояв біля воріт і пішов.

— Добре, — сказав я. — Вибач. До побачення.

— А хіба ви не йдете на весілля до Люби? — спитала Мирося вже навздогін.

— Ні, — кинув я, не обертаючись. — У мене на сьогодні інші плани.

— А я думала — ми з вами будемо танцювати, — Мирося сказала ще якесь слово, але я вже причинив двері.

Надворі я встиг подумати: дивно, що в Миросі картини не купили. І що треба було б запитати, як виглядає той чоловік, котрий стояв біля воріт.

Раптом я побачив його. Він стояв на іншому боці вулиці й пильно дивився на Миросин будинок. Я не знав і, здається, ніколи не бачив цього чоловіка. Але я здогадався, що це той самий, про якого мені казала Мирося.

Я підійшов до нього, привітався.

— Вибачте, а що ви продаєте? — спитав я.

— Звідки ви взяли, що я щось продаю? — чоловік років двадцяти п’яти чи трохи більше з колючими очима сердито зиркнув на мене.

— Ну, я подумав… Ви стоїте…

— Ідіть собі, куди йшли, — сказав чоловік. — Я тут просто чекаю.

— А кого, дозвольте поцікавитися?

— Я ж не питаю, куди і звідки ви йдете, — вже з притиском промовив чоловік і відвернувся.

Він мав рацію. Я шукав ще якісь слова й не міг знайти. Вже як я рушив далі, майнула думка: «Він чекає, доки Мирося піде з дому, щоб украсти картини. Саме вкрасти, бо вони вже ні для кого не мають ціни. Вкрасти й відразу спалити».

І все ж одне питання мусив йому задати і задав:

— Скажіть, будь ласка, чому ви купили мою картину?

— Вашу картину? — витріщився він доволі природно. — Що ви маєте на увазі?

— Те й маю, — сказав я. — Ви купили мою картину, мій пейзаж, на якому зображений ясен. Тому я й питаю.

— Ах, ясен, — він мовби задумався. — Справді, я купив недавно таку картину, здається, саме в цьому домі. Так-так, пригадую. То ви її автор? Ви професійний художник?

— Вчитель малювання, — сказав я. — Все ж, чому ви купили мою картину? Саме цю картину?

— Чимось вона мені сподобалася, — сказав цей чоловік. — Вибачте, я мушу йти. Гадаю, ми ще зустрінемося. Я тут справді в ролі комівояжера. І люблю живопис. То ви вчителюєте в місцевій школі?

— Так, — відповів я і подумав, що цей чоловік бреше, але якось мовби нехотя, соромлячись своєї брехні. З цією думкою я й пішов далі.

А Маркові, до якого я йшов, таки погрібні були гроші, він сам питав мене, хто б міг купити таку дорогу рушницю. Здається, він казав, що коштує дарунок брата рівно тисячу доларів.

Я знав, і де живе Марко, і де він зберігає дорогоцінний скарб та патрони до нього. Сьогодні мною керувала логіка тих, хто грався зі мною, наче кіт зі сліпою мишкою, то чому б я не міг включитися в цю гру? Марко мав бути на весіллі в Смажуків, отож, саме час для здійснення задуманого. Знав мене й Марків пес, здоровенний собацюра, суміш дворняги і вівчарки, якого Марко намагався зробити мисливським собакою. Він гавкнув для порядку, потім закрутив хвостом. У сараї над дверима я намацав ключа, залишеного, либонь, для сина Маркового, шибайголови і малолітнього п’яниці, з якого Марко даремно намагався зробити футболіста, що мав грати у нашій містечковій команді.

Далі все було справою техніки. Я проник у будинок, зайшов до спальні, де над ліжком (ото вже звички) висіла новенька рушниця з блискучим дулом. У тумбочці біля ліжка я знайшов коробку з патронами і взяв собі два. Зарядив рушницю, прицілився у своє відображення в дзеркалі, постояв трохи, тоді поклав на тумбочку гроші і поспішно вийшов.

Все ж таки довго довелося мені сидіти у засідці. Я обрав дуже добре місце для здійснення свого задуму. Збоку від церкви, розташованої на невеликому пагорбі, швидше незначному підвищенні, розкинувся ставок, а біля нього — щось схоже на сквер. У тому сквері чи швидше просто гайку за кущами, прикритий ними і деревами, я й прилаштувався. Спочатку хотів для маскування захопити мольберта та інше художницьке причандалля, але потім подумав, що не варто. Для мене зовсім не мало значення — побачить мене хтось чи ні? Якщо ні, то й добре, я, може, ще встигну прийти на похорон Люби, покласти квіти до труни, побачити, як побиватиметься її мати. А от чоловік, напевно, здогадається, хто вчинив убивство.

Я нарешті дочекався приїзду весілля. Ще майже годину сидів, чекаючи, доки закінчиться вінчання. Майнула навіть думка, чи не піти й собі туди, всередину храму, й не бути присутнім на урочистості, а вже тоді, як священик оголосить молодих чоловіком і жінкою, тихенько вийти і повернутися сюди у засідку.

«Навіть для тебе це занадто», — сказав я собі.

Лишалося тільки уявляти, що відбувається там, всередині церкви. Але уявлялося зовсім не те, що там у цей час мало бути. Я побачив, як Люба, взявшись за руку зі своїм нареченим, піднімається над натовпом і літає, наче на картині Шагала.

Я побачив себе теж у церкві серед натовпу, що вражено спостерігає за молодими. «Ні, — прошептав я. — Ні, ні, ні».

Останнє стосувалося невідомо чого. Я опустив голову на куща, який став дряпати мені обличчя. Треба було вставати і йти, але не було сили підвестися.

Все було так, як і мало бути. Щось підказало мені, що треба підвести голову. А може, то я почув шум від людських голосів? Хоча навряд, я був надто далеко. Звідси натовп, що якраз виходив із церкви, видавався лише невеличкою строкатою юрбою. Зате в оптичний приціл я добре розгледів обличчя. Люба в білому весільному платті виглядала дуже ефектно. Плаття ледве закривало її груди, зате тяглося майже до самої землі. Її мускулистий наречений, а відтепер і повноправний чоловік, був у чорному дорогому костюмі з метеликом на шиї. Він задоволено посміхався. «Який контраст кольорів», — подумав я перш, ніж натиснути на курок.

Я почув постріл, побачив, як захиталася жінка у довгій білій сукні, як червоний колір псує білий, і відвів очі од холодного скла прицілу. Люди біля церкви метушилися і щось кричали. Але це вже мене зовсім не обходило. Я встав і спокійнісінько пішов додому з рушницею, закинутою на плече. Дорогою іноземною рушницею, з якої щойно вбив ту, котра нагадала мені, що моя творчість, а відтак і все життя, по суті, не має ціни. Та сума, в яку було оцінено мої картини, ставала відтепер завдатком до справжньої ціни за мої моторошні муки (і не лише душевні) та суд наді мною.

Дорогою я зустрів кількох людей, двоє з них спитали, звідки я ото йду з рушницею?

— З полювання, — відповів я.

Один з них, якого звали Петро Моляр, виявився аж надто допитливим. Звідки йду та де я полював, та на що? Ах, яка у вас гарна рушниця, Платоне Васильовичу. Чи то не Маркова бува? Він вам продав чи позичив?

Я відповідав, плів якусь несусвітну дурницю про начебто знані мною місця полювання на качок на лісовому озері кілометрів за двадцять п’ять від Густого Лугу.

— То що, певне, ніц не вполювали? — допитувався Петро.

Мені хотілося послати його куди-небудь подалі чи відверто розказати про те, на кого я полював та кого підстрелив. Все ж я не зробив цього. Нащо передчасно лякати людей? Завтра, а може, ще й сьогодні оперативники з карного розшуку напевне ж наїдуть та почнуть опитувати мешканців містечка, що їм відомо про вбивство біля церкви. Рано чи пізно вони вийдуть і на Петра, і на інших, котрі бачили, як я йшов з рушницею. Ховатися я не збирався, але в мене є час принаймні підсумувати власне життя або саморуч звести з ним порахунки. «Нащо підганяти час?» — твердив я собі дорогою додому і вдома.

Була в цьому якась фатальна приреченість, та позбутися її я не міг і не намагався. Місто разом зі мною пливло у просторі й часі, я завдав йому болючої рани, зіпсувавши весілля, розвагу для певної частини його мешканців.

«Тільки й усього», — сказав я собі.

Думка, що виповзла з якихось темних надр мого зболеного мозку, змусила враз не те, щоб здригнутися, а начеб почати зворотний відлік часу. Я став прокручувати в уяві, в пам’яті події останніх днів — від мого походу до засідки й пострілу, до повернення з пансіонату, і ще далі, до телеграми, отриманої там, в Криму, і вперше подумав: а чи не помилявся я, приписуючи все, що сталося, Любі? Думка, що виникла, стала рости і поволі поглинати мене, доки не зробилася більшою за мене самого і весь довколишній простір. Це вже був монстр, що заповнив усе єство і начеб оповив усі речі довкола мене. Я навіть побачив величезну зелену змію, що тілом сповивала стола і шафу, вилася по стіні й затуляла вікно. То була не галюцинація, а щось більше. То був я сам, який намагався увібгати свою душу в те, що мене оточувало, але душа, мої почуття вже мені не належали, вони відлетіли й начеб заморозили тіло, не здатне до найменшого поруху.


Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка