Конкурс романів, кіносценаріїв та п’єс «Коронація слова»



Сторінка12/12
Дата конвертації05.05.2016
Розмір2.12 Mb.
ТипКонкурс
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   12

XL

Ледве прокинувшись, я відразу відчув жахливий головний біль, а за ним — ще жахливіший холод. Я кудись наче рухався, світ довкола гримотів, двигтів й наче насувався на мене. Я розплющив очі й побачив ледь сіріюче небо над головою, а під боком відчув холодний дотик заліза. Що за чортівня? Де я? Може, все це мені сниться? І я… Я ж геть голий посеред цього жахливого сну.

Ще за кілька миттєвостей я остаточно збагнув, що це не сон, а ще жахливіша реальність. Я був справді голий-голісінький у холодному вантажному вагоні, в якому, напевно, перевозили вугілля, бо у ще не чіткому, швидше за все, світанковому світлі я угледів на підлозі кілька вугільних шматочків та ще чорну пилюку під ногами. Я збагнув, що поїзд їде, чув характерний стукіт коліс по рейках, але як я опинився тут і чому я в такому стані?

Не здатний відповісти на це запитання, я звівся на ноги, зробив кілька змахів руками, намагаючись хоч якось зігрітися. Я робив зарядку, боксував, стрибав, падав і знову підводився. Тіло потроху розігрівалося, хоч і ненадовго. А поїзд їхав і їхав і не думав спинятися. Була якась моторошна лиховісність у його неспинному ритмічному русі.

Щоправда, дедалі більше входив у свої права ранок. Ось уже й сонячні промені стали просіюватися через бокові щілини. Сонце з лівого боку, отже, ми рухаємося на південь. Але куди й навіщо? Навіщо й чому я тут опинився? Невже до цього причетна, невже це влаштувала Люба? Трохи заспокоївшись, я спробував відсунути двері. Дарма. Очевидно, їх зачинили ззовні.

Я ходив по вагону, намагаючись не впасти, і пригадував події минулої ночі. Пізно ввечері ми сіли на поїзд, який ішов до Львова. Віктор лишився на пероні, ми з Любою зайшли до спального вагона. Ми були удвох, сиділи, розмовляли, Люба дістала пляшку коньяку, сказала, що він справжній, французький, бо справжній коньяк тільки й буває французьким. Коли ми наповнили дві маленькі дорогі кришталеві чарочки, які вона дістала із сумки, Люба запитала, чи пам’ятаю я давню колишню поїздку до Києва, коли я возив її на виставку? Я сказав, що, звісно, пам’ятаю, що недавно там, в Густому Лузі, коли ми сиділи в машині, згадував. Люба сказала, що й вона згадувала, що вона дуже хотіла б повернутися в той час. Що чим більше вона розуміє, як той час даленіє і тьмяніє навіть у пам’яті, тим більше їй хочеться у нього повернутися. Тим більше, саме так.

Ми пили коньяк, ми розмовляли — про її виставку в Києві, виставку, яка мала такий шалений успіх; ми так поводили себе, наче нічого не відбулося останнім часом. Нічого такого, що б пролягло між нами. Хоч мені кортіло спитати, куди вона поділа мій портрет убивці собак?

«Нічого такого», — думаю я тепер, намагаючись зігрітися. Скільки ж ще їхати і куди і коли ми зупинимося?

Невже Люба підсипала мені снодійне? У коньяк? В мінеральну воду, яку ми потім пили? Але ж і воду, і коньяк наливав я і їй, і собі. З одних і тих самих пляшок.

— З одних і тих самих пляшок, — вголос кажу я.

Чи ми проїжджаємо через якесь місто або село? Якщо й гукнути, то ніхто не почує. Але ж не буде поїзд їхати так вічно…

Після тієї вечері (закушували цукерками — Люба все передбачила) ми кохалися. Ще Люба сказала, що до Львова надто мало часу, а у Львові нас мають зустріти.

— Нам треба поспішати, Платоне, — сказала вона.

Люба цілувала мені руки, я їх виривав, мені здалося, що вона сп’яніла, але й таку — п’яненьку, як і тверезу, яку завгодно, — я любив над усе на світі. Кохав до безтями. Прагнув, як нікого й ніколи в житті.

Проганяю від себе спогад-марево. Реальний спогад-марево. Я заснув після кохання? Я щось хотів запитати у Люби, весь час хотів щось запитати. Авжеж, хотів. Хто такий цей проповідник? Чи збудувала вона свій палац? Хто такий був той Віктор — слуга, коханець? Ні, якесь інше запитання. Але що ж трапилося, Господи, за що така жорстока покара? Невже за те, що я не виправдав її сподівань, що я всього лиш скромний вчитель малювання з маленького провінційного містечка? Хіба я в цьому винен? Чи справа у тому давньому портреті графині, якої ніколи не бачив, але уявив саме такою, в яку закохалася Люба? Хто мені дасть відповіді на всі ці прокляті питання?

Гуркоче поїзд, все вище й вище піднімається сонце, добре, що цього року листопад незвично теплий, а то я б зовсім задубів. Проклята графиня Ловига, простолюдинка, що стала графинею, що мала стільки влади над людьми, надто над чоловіками!

Знесилений, я притуляюся до холодного боку вагона, і мариться мені старий граф Роман Ловига, що йде садом від свого управителя, над яким занесла вже своє чорне крило смерть. Граф думає про свою власну смерть, про те, що майже нічого не лишить він своєму найменшому синові, окрім цього хіба невеличкого села, думає про те, що життя витікає, мовби пісок крізь пальці, що він бездарно повівся зі своїм життям, що нічого вже не повернути, навіть якби закричав у безвість саду і простору за ним, якби вихлюпнув усі свої жалі холодному осінньому небу.

Тут то й помічає старий граф маленьку дівчинку в білому полотняному платтячку — чистого ангела життя, що біжить йому назустріч, широко розставивши рученята.

Венцеслава, майбутня дружина його сина. Збурювачка спокою. Маленький білий янгол.

Вона стане для графа символом життя, він вірить, що житиме, доки любитиме це маленьке створіння.

Ненависть. Це вже управитель, Зигмунт Корвінський. Пекуча війна, що переросте у жагуче кохання. Ні, не забула білява дівчинка, хто її привів до лісу і прив’язав до дерева — на поталу страшному ведмедеві.

Управитель, який під її поглядом, за її наказом сідає на палю. Лжеграф і справжній граф Ловига, які її обожнюють. Страшні події осені, коли, як і минулого року, в Старому Лузі вбивали собак.

Може, справа у вбивстві собак, може, так само, як тепер Люба, колись організувала його графиня Ловига? Але кому вперше прийшла до голови ідея вбивати собак, паралізуючи сумішшю, виготовленою із собачого мозку, залоз, кісток і трав? Чи не його образ із далекої давнини проглядав на моєму портреті? А проповідник, у якого погляд такий, що йому хочеться беззастережно вірити…

Я знову відчув, як холод сковує все тіло, що ось-ось почне дубіти. Треба було щось робити, я спробував підстрибнути вгору, але до краю стіни не дострибнув. А якщо й дострибну, то навряд чи втримаюся на руках. Добре було б щось підкласти під ноги, але що? У вагоні нема жодного зайвого предмета. Хоча… Я оглянув пильніше вагон і побачив біля задньої стіни на підлозі якусь дошку. Хитаючись, наче п’яний, підійшов, узяв. Спробував приставити до стінки вагона, щоб вибратися нагору. Коли я став на дошку вилазити, вона вислизнула з-під ніг, і я ледве не гепнувся на підлогу.

Я копнув спересердя дошку ногою, ще раз поглянув на неї і… І тут я подумав, що, коли вже опинився в такій пастці, то, щоб не закоцюрбнути остаточно, може, спробувати щось на ній намалювати? Але чим? Стривай, адже є вугілля. Я бачив і портрети, і пейзажі, написані вугіллям, а от самому так писати не доводилося. Може, спробувати? Спро… бу… ва…

Я взяв чорний шматочок у пальці, провів на дошці лінію. Цей доторк обпік мої пальці, наче вуглина була розпечена. Що ж його намалювати? Шматок чорної закіптюженої стіни? Небо наді мною? Може, цей вагон, з-за якого визирає осіннє сонце? Ні, треба щось інше. Але по пам’яті я не дуже вмію писати. Все, що було написано мною досі, мало реальну основу. Навіть портрет на ясені. Навіть він. Хіба що графиню я вигадав. Вона мала небагато спільного з натурницею. Саме так. Була більше моєю мрією.

Недавно я викрав її портрет з музею. Мій портрет. Міліція шукала, але так і не знайшла злочинця. Добре, що Дмитро Харитонович не вказав на мене, хоч, підозрюю, він знає, хто це зробив. Портрет я спалив у своїй грубці. Як до того долари, отримані за свої картини. Наче цей акт міг мені чимось допомогти.

«Чимось допомогти», — думаю я тепер.

І раптом я аж присвиснув. Провів ще одну лінію, другу, третю. Еліпс, півколо, два маленьких кола. Несподівано для самого себе я раптом збагнув, що на дошці з кожним штрихом дедалі виразніше вимальовується портрет.

Він проступає крізь пил, наче з глибини самого дерева. Мій портрет. Мій автопортрет. З лютою затятістю, з приреченим, але відчайдушним і непереборним розпачем я додавав штрих за штрихом. Зрештою, я відступив і поглянув на портрета трохи звіддалік.

Мої очі з портрета дивилися на мене з болем і сумом. Це був погляд людини, котра неначе продирається крізь хащі назустріч людям і чує десь збоку хиже гарчання невідомого звіра. Воно мовби ближчає і віддаляється водночас.

«Як би мені згодилося дзеркало, — подумав я. — Дзеркало. Тоді я б побачив, як насправді виглядає моє обличчя».

Але дзеркала не було. Звідки йому взятися у холодному, просякнутому вугільним пилом, вагоні, що став для мене пасткою?

— Пасткою, — шепчу я і заплющую очі.

Зовсім поруч побіліле від пристрасті Любине обличчя. Там, у купе нічного вагона. Воно зовсім поруч.

— Ще, ще, ще, — шепче вона у напівзабутті.

І раптом її обличчя набуває рис портрета, іншого портрета, графині Венцеслави Ловиги, того, яке я написав з іншої жінки і яке виявилося так схожим на обличчя Інги.

«Графиня. Інга. Люба», — подумав я і розплющив очі.

Гуркоче поїзд. Нестримно рухається, і ніяка сила не здатна його спинити.

Я ставлю ще кілька штрихів. Кришиться і розламується вугілля.

Сонце заглядає до вагона, добре хоч, що воно трохи зігріває мої плечі.

«Я бачила колись дивний сон, — чую я Любин голос. — Наче це не я, а графиня Венцеслава прийшла на цей наш вокзал. Саме Венцеслава, — повторює вона. — І сіла в поїзд. Наче це я їхала в поїзді й була справді Венцеславою, хоч водночас добре знала, що тоді ще поїздів не було».

«Може, цей сон — розгадка таємниці мого ув’язнення? — думаю я тепер. — Ні, ніякого ключа нема. Є жорстока реальність, жахливіша за всілякі сни. Всілякі сни. І цей дикий, божевільний рух поїзда, який, здається, ніколи не спиниться. Не спиниться».

Все ж цей поїзд мусив десь зупинитися. І коли він почав стишувати хід, я відчув, як шалено закалаталося моє серце у геть задубілому тілі.

Поїзд таки спинився, і, коли я почув людські голоси, то з усієї сили, яка ще в мене лишилася, загрюкав у стінку вагона, закричав. Проте з мого горла, начеб затиснутого лещатами, вилітали лише хрипкі, ледь чутні звуки.

— Там хтось є, — сказали з того боку вагона. — Гей, хто ви там? Як ви туди потрапили?

Я знову захрипів. Відчайдушно стукав, хоч відчував, як мене остаточно покидають сили.

— Німий він чи що? — сказали за стіною.

— Я не німий, я голий, — прошептав я з останніх сил. — Відчиніть двері й принесіть мені одягтися.

XLI

Я ще не знав тоді, що от-от знепритомнію, що прийду до тями в лікарні, де пробуду цілий місяць із запаленням легенів і простати. І що, врешті-решт переступивши лікарняний поріг, гранично чітко знатиму, що мені робити. Що поїду я до Києва і там знайду Любу в психіатричній лікарні. Вона дивитиметься на мене чистим поглядом наївної дитини, яка знає тільки те, що й має спочатку знати дитина, коли вона починає доторкатися до цього світу, — їсти, пити, роздивлятися предмети, що тебе оточують, справляти природні потреби, наївно і щиро посміхатися.

Її погляд змушував здригатися, відводити очі й знову притягував. Було страшно, але цей страх чомусь наче вмирав, коли я відводив свій погляд. Що жило в її очах, я не міг збагнути. «Невже нічого?» — спитав я себе й ледве не закричав із розпуки. Боже, навіщо? Відповіді не було. Я відійшов до вікна і оглянувся. Люба дивилася на свої руки, роздивлялася пальці, потім стала колупати пальцем собі в носі. Ми були в кабінеті лікаря, куди Любу привели. Лишившись сам на сам, я щось питав її, намагався достукатися до її згаслої свідомості, але мої слова нагадували горошини, що відскакували від міцної, грубої стіни й котилися-котилися довгим похилим настилом, барабанили й барабанили по ньому, барабанили й барабанили.

На той час я вже знав, що Люба перед тим своїм останнім приїздом до Густого Лугу розлучилася з чоловіком; знав, як з допомогою закоханого в неї Віктора, колишнього чоловікового охоронця, посадила мене, голого, до товарного вагона, відправляючи «у вічність». Лишилася тільки нерозгаданою роль проповідника, якого я зобразив на портреті як убивцю собак. Повернувшись до Густого Лугу, я дізнався, що наступного дня після того вечора, коли я поїхав з Любою, він зібрав свою паству і сказав, що закінчує проповідувати. Якщо вони хочуть, можуть обрати собі нового пастора. Якщо ні — то він розпускає свою громаду. Мирося розповідала мені, яка незвична тиша постала у залі після цих слів. Він і вийшов серед цієї тиші. Але не пішов геть, а лишився у Густому Лузі. Купив собі маленьку хатинку, випадково чи ні, але це була хата Гриця Бутмерака, столярує і мурує людям грубки. Мої спроби щось від нього вивідати ні до чого не привели. Він лише повторював свою колишню розповідь. Якийсь час я боявся, що наші люди вб’ють його, бо в містечку вже знали, на кого він схожий, але все обійшлося. Він старіє на очах і все більше накульгує. Зустрічаючись, ми вітаємося, як добрі знайомі. Але заговорити обоє боїмося і йдемо кожен своєю дорогою. Колишня його секта все меншає і меншає. Перестала туди ходити й Мирося. Вона несподівано вийшла заміж за свого далекого родича з Володимира, який приїхав до Густого Лугу приймаком. До речі, портрет уявного убивці собак так і не знайшовся, і Люба, звісно, не змогла пригадати, куди його поділа, чи куди його поділи за її наказом. Отож, єдине, що в мене лишилося, мій «Автопортрет, написаний вугіллям». Недавно він демонструвався на обласній виставці й несподівано отримав досить високу оцінку. Автор рецензії в обласній газеті писав, що я зумів передати трагічність не лише однієї творчої особистості, а й цілого покоління, а може, й більше — людей цілої епохи, в яких забрали чи намагалися забрати минуле і майбутнє. Я сумовито посміхався, коли читав ці рядки. Хоч щось у них було такого, що я не міг висловити — ані словами, ані фарбами. Хоч, може, й підсвідомо намагався. Чи тепер уявляю, що намагався.

Якось, ідучи в черговий раз додому, я зустрів колишнього проповідника. Ми привіталися. Він мав старе, стомлене обличчя. Але цього разу він не розминувся, а повернувся і пішов поруч. Якийсь час ми йшли мовчки.

Я б хотів його знову про дещо спитати, але не наважувався. Першим, однак, заговорив він.

— Пане вчителю, — сказав він тихо. — Ви замислювалися, навіщо цей світ створений?

— Очевидно, щоб на ньому жили люди, — механічно відповів я і вже тоді поглянув на чоловіка, котрий вніс стільки сум’яття в мою душу, а ще більше — в душі інших мешканців Густого Лугу.

Його очі, здавалося, щось шукають, але не на моєму обличчі, не в моїх очах, яких він уникав, навіть не десь за моєю спиною. Було таке враження (я здивувався і ледь-ледь здригнувся, коли про це подумав), що він намагається зробити так, аби я подивився на нього самого його ж очима. «Звідки таке враження?» — спитав я себе, але відповіді не отримав. Може, справді, цей чоловік володіє потаємною формою гіпнозу?

— Тоді задайте собі питання — а люди навіщо живуть? — сказав він.

«Агов, чоловіче, та чи не покинула тебе остаточно віра в Бога?» — подумав я.

— Як хто, — сказав натомість. — Залишити після себе слід. Домом, книгою, деревом чи ще чимось. Хоча, в основному, напевне, аби свій рід продовжити, виростити дітей, діждатися внуків, а тоді вже постати перед Господом.

— Але ж ви, здається, дітей не маєте?

В мені народилося гаряче бажання покинути цього чоловіка. Отак собі піти далі, навіть не попрощавшись. Я, проте, не рушив з місця і чогось чекав.

Ми стояли і мовчали — двоє дивних людей посеред густолугівської вулиці. Над нами пливли легкі хмаринки, шелестіли крони дерев ледь чутну віковічну мелодію. Люди з міста, яке пережило за свою довгу історію три незрозумілих масових убивства собак і хтозна скільки людських смертей і божевіль.

— У мене нема дітей і не знаю, чи будуть, — сказав зрештою я. — Та я не один такий. Не один, розумієте? Що мені ще вам сказати?

— Нічого, — відповів колишній проповідник. — Нічого, бо моє запитання вам не під силу. І мені не під силу відповідь на нього. Але я буду його задавати, сподіваючись на відповідь. Не вам одному. Я його й собі задаю. Часом і знаходжу відповідь. Але тільки до завтрашнього ранку.

— До завтрашнього ранку? — механічно перепитав я. — А далі?

— Далі? — Відповідь зникає, наче роса.

Те, що я десь бачив цього чоловіка, не давало мені спокою вже кілька тижнів.

І раптом я пригадав — де. На вокзалі в Сімферополі. Так, я повертався тоді з Криму, тоді, влітку. Юрба на вокзалі несла мене до дверей. І тут один з натовпу повернув голову. Це обличчя… Обличчя… Очі зустрілися з моїми. Я побачив біль і крик у них і якусь засторогу для себе.

Чоловік відвернувся, а я несподівано угледів, як він пливе над юрбою попід стелею. То було всього лиш миттєве видіння.

Потім я побачив його образ на ясені. Написав портрет. Але не згадав, чий то був портрет.

Портрет убивці собак.

Хто він, цей чоловік?

Я зрозумів, що так ніколи цього й не розгадаю.

Спитати? Я відчув, що не зможу цього зробити. Не зможу. Не змо…

— До побачення, — сказав я.

— Бувайте.

Ми розійшлися. Я йшов вулицею і думав про те, що цей чоловік, як не є, а такий же нещасний, як і я. Але хто на цьому світі щасливий — той, хто задає такі питання, чи, навпаки, той, хто не замислюється, заради чого він живе? Просто живе собі і все. «Може, відповідь у самому процесі життя?» — несподівано подумав я. І тут у мене з’явилося бажання піти швидше. Швидше. Ще швидше. Майже бігом. Так, наче я хотів утекти — але від кого і від чого? Від кого і від чого — ось питання.

Я спинився вже майже біля свого будинку. Мені в спину дихала осінь. Ось і ворота, біля яких я стояв стільки разів. І лише два рази — по-особливому. Перший — коли мене покидала Люба після нашої ночі кохання. І другий — після того її останнього приходу до мене, коли Люба призналася, що то вона організувала вбивство собак в Густому Лузі.

Тепер я стою сам. Люба, як далеко моя Люба. Її світ тепер зачинений для мене, як і мій для неї. Між нами густа чорна завіса.

«Але чому?» — питаю я себе.

«Тоді задайте собі питання — а люди навіщо живуть?» — чую голос чоловіка зі стомленим сірим обличчям.

«Щоб вмирати і… божеволіти», — каже хтось третій.

— Ні, — шепочу я. — Ні.

Помічаю, як багато листя нападало в моєму саду минулої ночі. Чи відколи я ходив до своєї школи? Яка різниця. Треба буде його позгрібати, це листя.

— Платоне! — чую я знайомий голос.

Здригаюся від несподіванки. Оглядаюся і бачу, що зі своєї половини будинку виходить Марія.

— Що трапилося? — питаю спроквола.

— Там… до тебе… стара Вертуниха.

— Вертуниха?

— Любина мати, — уточнює Марія. — Вона в моїй кімнаті.

Я кинувся до будинку. Любина мати підвелася мені назустріч — незвично злякана, зніяковіла, якась зіщулена. Я привітався, вона відповіла, ми стали одне навпроти одного.

— Люба…

У мене не вийшло запитання, швидше тихий зойк.



Мати Люби злякано зиркнула на мене.

— Ні, ні, Платоне Васильовичу… Вона жива. Тилько так саме все… І надії нема.

— Ви були в неї?

— Була… Була… Ліпше не бути. Я вам… Я вам листа привезла.

— Листа?

Я справді несказанно здивувався. Невже від Люби? Але ж вона… Як це розуміти?

Мати Люби дістала з кишені старої світло-сірої (а втім, тепер доволі зачовганої) куртки конверта. Простягла мені.

— Я найшла його серед Любиних паперів, які мені передали, — сказала якось начеб винувато. — Мабуть, Люба хотіла вам його послати, та не відважилася. — Мати Люби зітхнула, витерла рукавом куртки ліве око. — Чи не встигла.

На конверті справді стояла моя густолугівська адреса. І її київська.

— Дякую, — промовив я.

— То я піду, — сказала Любина мати. — Вона так само… Ні мене… Нікого не признає.

Ми з Марією провели її до хвіртки, постарілу, згорьовану жінку. Марія сказала раптом, що має піти до крамниці.

Коли їхні постаті подаленіли, тут-таки, в саду, я розірвав конверт, і в мені знову зазвучав Любин голос.

«Доброго дня, Платоне Васильовичу, — писала Люба. — Здрастуй, Платоне! Дуже важко писати цього листа. Кілька я написала і порвала, але написати мушу. Мушу, бо те, що тепер живе у мені, проситься назовні, вибухає і не може вибухнути, розшматовує мою душу і знову складає докупи, зшиваючи її чорними нитками. Таке моє враження. Таке. Але про що це я? Про себе? Ні, про вас. Про тебе, Платоне. Про того, кого я завжди любила. Спершу — як вчителя, а потім — як мого коханого. Таємного, болісного коханого. Про кохання ти, може, й здогадувався, а от про все інше… Інше ж у тому, що я довго, надто довго, не помічала, що ти є таки талановитим художником, дуже талановитим. Хоча й із заниженою самооцінкою і високою гідністю. Може, надто заниженою і надто високою.

Та я ж бачила це, коли брала до рук автопортрет, який підсвідомо бережу, як найдорогоціннішу реліквію, той, що висить у моїй кімнаті. А ще ваш портрет тієї жінки, жінки на фоні блискавки, здається, її звати Інга, портрет гаданого вбивці собак, ще один ваш автопортрет з букетом волошок в руці і волошкою, що стримить за вухом. Твої пейзажі з ясеном — справжні шедеври.

Я бачила, бачила це, але переконувала себе, що ти, що Платон, мій Платон (яке слово!) — бездарний. Ти спитаєш — чому? Тому, що бачила поруч себе когось достойнішого, бо художниця (знаменита!), яка вийшла із якогось там задрипаного Густого Лугу, єдина і неповторна, не може поєднати долю з примітивним (нібито!) учителем малювання.

Гординя таланту! — ось, сказати б, у чім проблема.

Але я продовжувала кохати, чуєш, кохати і страждати. Моя гординя тепер квилить якимось птахом, підбитим, обскубаним, скиглить, наче бездомне собача, котре шкребеться об твій поріг. Чи об мій власний. Але не може його переступити.

І друга колізія, Платоне, яка виходить з першої, — це моє намагання реконструювати те, що вже було колись, відчути себе спадкоємицею (по духу, стилю, поведінці і т. д., аякже!) графині Ловиги. Венцеслави (яке ім’я!). Я вибирала її, не свою долю. Через стільки літ після неї.

Та тут фальш, як виявилося, було закладено в самій основі, бо був фальшивим портрет графині, який насправді ти написав. Портрет, що мене зачарував.

Після тієї фальші, вкладеної в ціле життя, тільки й лишається що божевілля чи гра в божевілля. Дай, Боже, справді не збожеволіти…»

На цьому лист обривався. Кому вона адресувала ці слова — мені чи собі самій? І чи справді Люба божевільна тепер?

Садом біг тихий, але холодний вітер. Під ноги нечутно падало пожовкле листя. Сутеніло — в саду і в моїй душі. І ходив садом, вже майже безлистим, самотній Любин голос.

«Господи, навіщо?» — прошепотів хтось за моєю спиною.

Я не спромігся озирнутися. Звучав голос, і падало листя. Один листок дуже повільно.

Вродлива дівчинка в білому платтячку все біжить і біжить назустріч сивому втомленому чоловікові, біжить і не може ніяк зупинитися.

Старий граф Ловига вірить, що її очима в обличчя йому ось-ось загляне безсмертя. Його власне безсмертя, маленький білий янгол приніс його, так він гадає.

Через два з половиною століття я напишу лже-портрет цієї дівчинки, вже графині.



XLII

Зрештою, я добився того, чого й бажав. За допомогою матері Люби, яку я переконав, що не їй, а таки мені доведеться доглядати її дочку, я забрав Любу з психлікарні до себе.

Я завжди поспішаю з уроків додому, щоб розігріти обід для моєї дружини. Як і сьогодні. Особливо вона любить каші — манну, вівсяну, з гречки. Я підношу ложку до її рота, і Люба слухняно розтуляє губи.

— Ще одну ложечку, — кажу я.

— Ще одну ложечку, — слухняно повторює Люба.

І раптом її очі оживають, спалахують незвичним вогнем. Вона щось наче намагається пригадати.

— Я на… ма… лювала, — раптом з натугою каже вона, винувато посміхаючись. — Намалювала. Картину. Там.

Я проводжу очима за її рукою і бачу аркуш картону, який стоїть біля стіни. На ньому безформно розмазані фарби. Вперше за півроку, відколи ми вдома, Люба проявила інтерес до того, що донедавна було сенсом її й мого життя, — до фарб, які мусять лишити слід на полотні. Чи ще на чомусь. І вперше вона говорить.

— Зна… знаєш… — Любин голос тремтить. — Знаєш, як я… назва… назвала… свою картину? — чую я зненацька голос Люби.

— Як?


— Портрет… портрет графині.

Я здригаюся. Стою і не знаю, що сказати. Перед очима калейдоскоп із якихось слів — я бачу його на диво виразно. Саме бачу. Але не можу зрозуміти жодного слова.

Я отямлююся від ніжного дотику. То Люба гладить мою руку. Зустрічаюся з її очима. Щось стискає мені груди, тисне й ніяк не може відпустити.

— Не плач, — чую я Любин голос. — Я… я… Я біля… біля тебе. Я, — вона затинається, — я з тобою.




Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   12


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка