Конкурс романів, кіносценаріїв та п’єс «Коронація слова»



Сторінка11/12
Дата конвертації05.05.2016
Розмір2.12 Mb.
ТипКонкурс
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   12

XXXVI

Я раптом подумав, що ми бачимося востаннє. Більше мені в цьому містечку робити нічого. Продам половину будинку і куплю якусь хатину десь у селі, можливо, в моєму рідному районі. Але якщо я так вирішив, то треба розповісти Любі про те, що мучило мене уже кілька місяців, відколи я дізнався про пристрасне захоплення Люби графинею Венцеславою Ловигою. А зараз, після цієї бесіди, мій гріх запік мені нестерпно. То було фізичне відчуття болю, що прийшов десь ніби ззовні, ставши моїм болем.

— Знаєш, Любо, — сказав я. — Мушу тобі признатися. Той портрет… — Я спинився, закашлявся.

— Той портрет графині Ловиги, яким ти так захоплювалася, насправді не вісімнадцятого століття. Його написав я.

— Ви? — Люба аж відступила назад, очі її розширилися, у них з’явився біль, потім переляк. — Як це розуміти?

— А так і розумій, — я вже говорив теж майже спокійно, хоч і з якимось дивним присвистом. — Для музею потрібен був портрет графині. Ну, Дмитро Харитонович спочатку його шукав, звертався, як і ти, до Ловиг, і польських, і тих, що живуть в Америці. Але портрета графині Венцеслави ніде не було. Кажуть, що вона забобонно чомусь боялася, аби художники не зафіксували її образ. Одним словом, тоді й запропонував Дмитро Харитонович мені здійснити цю аферу. Я й написав. Натурницю знайшов, коли якось був на екскурсії у Прибалтиці.

— Зачекайте, зачекайте, — в очах Люби я побачив надію. — Ви забуваєте, що я професійна художниця. Там же і дерево, і фарби давні…

— Ну, я написав свій портрет по іншій картині, справді з вісімнадцятого століття. А фарби я скомпонував так, як тоді писали. Отже, не тільки ти вмієш фальсифікувати. Вибач…

— Ви… Ви…

Люба ступила крок до мене. Здавалося, вона от-от заліпить мені ляпаса. Якби це трапилося, я був би навіть задоволений. Але Люба тільки гірко засміялася.

— Ви негідник, Платоне Васильовичу. А я ж… Я справді зробила її своїм ідеалом, символом свого життя. І все почалося з портрета. Виходить, з вашого портрета?

— Вибач… В якийсь момент мені самому почало здаватися, що це портрет справжньої графині.

— Ні-ні… Цього не може бути. Цього не могло бути… Признайтеся — ви брешете? Обманюєте? Ви мені теж мститеся? Так? Так чи ні — не мовчіть же…

Люба заглянула мені в очі. Схопила за руки. Очі її кричали. Але обоє ми мовчали, наче затялися, тільки то притягували, то відштовхували одне одного.

— Ненавиджу, — зрештою вимовила вона і вибігла з хати.

Я вийшов надвір. Над Густим Лугом стояла дзвінка тиша зимового надвечір’я. Хрустів сніг під ногами. Я кинувся до хвіртки, але Люба вже була далеко. Вона бігла вулицею із розпластаними крилами шуби, схожа звіддалік на підбитого птаха, що намагається втекти від мисливця, котрий його підстрелив. Раптом я побачив, як вона скинула шубу й побігла ще стрімкіше.

«Що вона робить?» — стривожено подумав я.

Що було далі я довідався наступного дня. Люба бігла й скидала із себе на бігу одяг. Слідом за шубою в сніг полетіло яскраво-червоне в’язане плаття, комбінація, ліфчик і навіть трусики — на подвір’я материнського будинку вона вбігла гола-голісінька.



XXXVII

Люба, проте, не збожеволіла, як могло здатися. Вона того ж дня поїхала з Густого Лугу.

Я зрозумів, що жодного сенсу змінювати своє життя не бачу. Бажання писати пейзажі у мене не виникло. Іноді я згадував ту Любину гонитву, скидання одягу й питав себе, що то було — тимчасове потьмяніння розуму чи частина якоїсь незрозумілої мені вистави? Але так нічого й не вирішив.

Навесні я зварганив листа до Інги. Я повідомляв, що написав її портрета, якщо вона хоче, то можу подарувати. І, ніби між іншим, питав, чи нема в неї сестри в Прибалтиці чи деінде і чи вона сама не вийшла заміж.

Десь за тижнів зо три я отримав відповідь. Інга дякувала, що я її не забув, дякувала за портрета, я можу його привезти, якщо хочу. Вони заплатять, скільки треба. Вона може собі це дозволити, бо вийшла заміж за військового, полковника. Що ж до сестри, то сестри рідної у неї немає, лише двоюрідна. Чому я про це питаю? — так закінчувала вона листа.

Портрета я завіз до Києва, ми мило поспілкувалися з Інгою та її чоловіком-полковником. Він виявився доволі приємною людиною. Ми сходили до кав’ярні, розпили пляшку коньяку. Побалакали. Все було дуже добре, от щось тільки весь час смоктало у мене під ложечкою. Востаннє подивившись у очі Інги, я зрозумів, що ніколи не побачу її, хоч вона та її чоловік запрошували, як буду в Києві, неодмінно заходити. Інга мене відрекомендувала як відомого художника, портрет і їй, і чоловікові сподобався. Найбільше мені сподобалося те, що я побачив — вона зовсім не боїться, що я можу щось розповісти її чоловікові про наші з нею стосунки.

Лише на вокзалі, скориставшись тим, що полковник пішов купувати пляшку води, вона торкнулася мого плеча й заглянула у вічі.

— Ти справді привіз тільки картину? — спитала вона тихо, щось явно очікуючи.

— А що я мав би привезти? — щиро здивувався я. — Хіба що себе. Але ж я тобі не потрібен.

— Ти певен? — спитала Інга, відвернулася, й мені чомусь здалося, що на її очах з’явилися сльози.

— Вибач, — сказав я. — Ти ж не витримала першою й поспішила заміж.

— Але хіба не ти перший втік?

— На те були свої причини.

— Причини?

— Довго пояснювати. Може, й поясню тобі. Колись.

Але я не був певен, що так станеться. Спалах почуттів чи чогось іншого минув? Теперішня ж моя надія — на чому ґрунтувалася вона? Хіба на безбережній самотності й потребі того неможливого, яке не здатне зігріти й душу.

Повернувся полковник. Окрім води для Інги, він приніс по пляшці пива. Ми стояли, пили пиво. Інга зробила кілька ковтків з паперової склянки, куди налила воду. Чекання поїзда ставало нестерпним. Я подумав, що ми надто рано приїхали. Та, як виявилося, ми переплутали колії і мій поїзд ледве не відправився без мене. Я вскочив на ходу до вагона, але вже не зміг виглянути у вікно.

Коли я повернувся до Густого Лугу, то мене очікував сюрприз — мого старого приятеля ясена вже не було. Я прийшов на майдан, побачив вирву на тому місці, де він ріс, щось здригнулося всередині, болісно защеміло, та так, наче я дізнався про смерть близької мені людини. Майнула думка — чи не боляче йому було вмирати? І водночас друга — що тепер у моєму житті не буде жодної таємниці. А може, його й зрізали, щоб позбавити мене й місто цих таємниць? Та я знав про справжню причину — оскільки останнім часом у містечку поширилися чутки, що під ясеном сховані скарби графів Ловиг, і було кілька спроб уночі самовільно зрізати дерево, то міськрада прийняли рішення зрізати його цілком легально і легітимно, що й зробили при великому напливі народу. Потім викорчували за допомогою заорендованого в райцентрі екскаватора величезного пня. Ще й викопали під пнем яму. Ні скарбів, ні труни з тілом графині, що теж припускали, там не виявилося.

Серед інших подій того року відзначу три. Одного разу ввечері я почув страшний крик і грюкіт за стіною. Я кинувся, щоб врятувати Марію від Петрових кулаків, але застав видовище, від якого мало не розреготався, — то Марія лупцювала поліном чоловіка, котрий, як виявилося, потяг із сімейної каси десятку на пиятику.

Друга подія та, що я прочитав у газеті, — у столиці відкрилася виставка робіт молодої перспективної художниці Любові Смажук. Я довго сидів, заціпенівши, тримаючи в руках газету з фотографіями робіт з тієї виставки. Одна з робіт називалася — «Мій учитель». Я був зображеним таким молодим! Таким як, певне, вперше зайшов у Любин клас. А може, ще й молодшим. Мої очі на портреті були ледь примружені, а губи складені в посмішку. Чисту посмішку, ще не спотворену іронією.

«Це моя найкраща робота, — сказала молода художниця кореспондентові про «Мого учителя», — читав я в газеті, далі натрапив на своє прізвище. «Це скромний учитель малювання з містечка Густий Луг на Волині, де народилася художниця» — прочитав я.

От і все. То була на диво витончена помста. «А може, й не помста, — подумалось мені. — Може, я чогось не розумію?»

Я довго сидів і намагався добути ще якусь думку.

А ввечері прибігла Маріїна родичка Мирося.

— Платоне Васильовичу, тут про вас так написано, — заторохтіла вона й простягла мені газету.

— Люба так добре про вас сказала.

«Дурепа», — подумав я, та не сказав нічого. З того вечора у нас із Миросею почався роман. Через три місяці, на початку осені, Мирося лишилася в мене ночувати.

Третя подія — ще один мій візит до Києва і зустріч з убивцею собак. Чи тим, кого я вважав убивцею. Той чоловік врешті-решт сказав, що рецепт справжньої, а не вигаданої суміші, яка паралізувала собак, він сам знищив.

— Аби ні в кого не виникло в майбутньому спокуси, — сказав він.

Ми сиділи в кав’ярні, де, як він повідомив, він зустрівся вперше з Венцеславою, і пили червоне вино.

— Вона ніяка не Венцеслава, — сказав я.

— Для мене — Венцеслава, — вперто вимовив цей чоловік.

— Її звати Люба Смажук, — сказав я.

— Венцеслава, — з притиском проказав він. — Венцеслава, інакше я вам наб’ю морду. А ви ж цього не хочете? Не хочете?

— Напевне — ні, — сказав я.

Ми пили довго. Ми пили цілий вечір і не п’яніли. Ми почувалися родичами — і чим далі, тим більше.

Коли ми нарешті вийшли з кав’ярні, на землю опустився прохолодний осінній вечір.

— Час не зупинити, — сказав я. — Хоча яка бридота — знати цю істину.

— Це ви до чого? — подивився посоловілими очима на мене мій колега по нещастю.

— До того, що знову осінь, — відповів я. — Тільки цієї осені ніхто не вбивав собак. То ви справді не пам’ятаєте рецепту тієї суміші?

— Бувайте, — сказав він. — Мені пора. Готель он там.

— Я знаю, — відповів я.

— Знаєте? — сказав він. — Знаєте? Нічого ви не знаєте, добродію. Навіть того, що насправді в мене пофарбоване волосся.

— Пофарбоване? Вибачте, що ви маєте на увазі?

Я спитав і відчув, як у мене щось обірвалося всередині. Душа? Чи щось інше? Що? Що? Що?

— А ви що ж, хотіли, щоб я в такому віці ходив сивим? — убивця собак взяв мене за барки, струсонув, але швидко й відпустив.

Він повернувся — рвучко, зле, немов чекав, що я кинуся на нього, — і стрімко пішов геть. Широко розвивалися поли його довгого плаща. Наче крила підбитого великого птаха. Мов у Люби.

— Зачекайте, — гукнув я, але він став іти ще швидше.

Не почув чи вдав, що не почув мого скрику? Я міг би його наздогнати, принаймні спробувати це зробити, але хтось раптом зодяг на мої ноги важезні чавунні кайдани. Мені здалося, що я навіть чую, як вони скриплять — старі й іржаві від старості.

XXXVIII

Чутки про цього чоловіка стали розповзатися в Густому Лузі десь посередині осені. У місті з’явився проповідник якоїсь нової протестантської церкви, який, казали, передбачає, що саме в нашому містечку варто очікувати другого пришестя. Мирося, котра пішла одного вечора на зібрання в будинку культури, як вона запевняла, із простої цікавості, повернулася захоплена.

— Я, Платоне, ще не бачила, щоб так пристрасно проповідували Слово Боже, — казала вона. — Ти не повіриш, але під кінець проповіді, а він розказував притчу про блудного сина, півзалу плакало.

— Чи не закохалася ти, бува, в цього проповідника? — напівжартома спитав я.

— Що ти, що ти, Платоне? — замахала руками Мирося. — Як ти можеш таке казати? Він же проповідник.

— Хіба в проповідників не закохуються?

— Ні, тут ні, хоча чоловік він вродливий, — чогось зашарілася Мирося.

І раптом вона пополотніла, наче побачила щось неймовірне чи дуже страшне. Вона ткнула пальцем кудись за моє плече.

— Там… там… Платоне! — зойкнула вона.

— Що — там?

Я озирнувся і зустрівся з поглядом чоловіка на моєму портреті, якого я назвав колись убивцею собак. Здалося, що він дивиться на мене, свого творця, сьогодні по-особливому, не так суворо, але начеб насмішкувато.

— Що тебе так схвилювало? — спитав я Миросю.

— Це ж він, Платоне, він…

— Хто він? Ти можеш сказати нарешті?

— Це ж чоловік з портрета. Твого портрета!

— З мого портрета? Не розумію.

— Це портрет проповідника. Нашого проповідника. Який прийшов до Густого Лугу.

— Зачекай, — я вже геть нічого не розумів, дивлячись на перелякану Миросю. — Ти хочеш сказати, що той проповідник схожий на цього чоловіка?

— Так, схожий. Навіть не схожий… Це саме його портрет.

— Але ж… Цього не може бути… Я побачив цього чоловіка… Ну, це обличчя тоді на ясені.

— Ой, Платоне, — Мирося притулилася до мого плеча. — Мені страшно, Платоне.

Я відчув — несподівано, негадано, що страх темним валом накочується і на мене. Підстав не вірити Миросі я не мав.

— У кого він живе?

— Не знаю. Здається, у Степаниди Луцишихи.

— Луцишихи? — Я дивився збентежено. Я намагався щось пригадати. — Степаниди?

— Ага, — сказала Мирося.

І тут я пригадав. Найпершого собачку задушили саме в Степаниди. Збіг? Чи ні? А якщо ні — то що? Щось знову закрутилося в моїй бідолашній голові.

Я подумав, що цієї ночі я довго не зможу заснути. Хотів попросити Миросю лишитися, але відчував, що вона боїться. Я провів її до вулиці, потім ще далі. Вона тулилася до мого плеча, наче злякане пташа. Була незвично стишена, без своєї нестримної балаканини.

Містечко блимало вогнями, гавкали пси, над якими не висіло жодної небезпеки, ледь-ледь шелестіло листя в густолугівських садах, яке ще не встигло відірватися від гілля. Але цей вечірній спокій лагідної середини осені несе мені ще більшу загрозу, ніж осінь минула, раптом збагнув я. Саме одному мені. І Мирося це добре відчула й не захотіла розділити зі мною небезпеку. А небезпека була, це я відчував своїм нутром і своєю шкірою.

Все ж я лагідно попрощався з Миросею неподалік від її домівки.

— Ти не боїшся сам лишатися? — спитала вона, обережно торкаючись кінчиками пальців моєї щоки.

Вона не вимовила те, що стояло в підтексті, — лишатися сам з портретом. Я посміхнувся підбадьорливо. Торкнувся губами її пальців.

— Чому б я мав боятися?

— Авжеж, чому б? Це я дурне й налякане теля.

Коли Мирося зникла за своєю хвірткою, я вже знав, куди маю йти. До Степаниди, дружини колишнього шкільного сторожа і самодіяльного скрипаля Лукаша, скрипка якого, стара і потріскана, зроблена колись майстром-кріпаком, висіла тепер в нашому міському музеї. До Степаниди, в якої першої вбили собаку.

«Твоє серце і твоя душа плачуть від підозри», — іронічно подумав я дорогою.

Шурхотіла посипана дрібним щебенем вулиця, по якій повільно ступали мої ноги. Я не квапив їх, бо знав, що мене чекає несподіванка, досконала настільки, щоб перевернути моє життя.

Я трохи повагався перед тим, як зайти до будинку Степаниди. Міг би й не заходити. Стара жінка, котра відчинила мені двері, сказала те, що я й так вже знав: пана проповідника нема, він пішов до вас.

— Пішов до мене? — здивувався я швидше роблено, ніж насправді.

— Так, до вас, — відповіла Степанида. — Він ще попередив — як ви-те прийдете, то сказати вам про те.

— Хіба він знає мене? — тепер вже щиро здивувався я.

— Цього я не знаю, — збентежилася господиня дому. — Він ще запитав, як до вас дістатися? Так і сказав — до вашого вчителя малювання Платона. Я пояснила, що ви-те живете в домі Марії зі станції, та на якій вулиці і як туди втрапити. А вже як пішов, то одразу вернувся й каже: він, той вчитель, має сюди прийти, то скажете, що я до його пішов. Я ще спитала — якщо він, тобто ви-те, маєте сюди прийти, то чи не ліпше вашого приходу й почекати?

Вона затнулася, бо щось, певно, видалося їй дивним у самій розповіді. Подивилася на мене дивовижно широко, як для старої людини, розкритими очима. Я почув, як десь у будинку щось підгоряє та ще й на старому смальцеві.

— То що він вам відповів? — спитав я.

— Що? — Степанида спитала так, наче щойно прокинулася зі сну. — Бачите, він сказав, він сказав, сказав він…

— Ну? — поквапив я.

— Та він сказав, що справа надто нагальна, щоб вас чекати… Вибачте, у мене сковорода на плиті…

Вона зникла в будинку, а я повернувся, щоб розчинитися серед темного осіннього вечора. Все це виглядало дивно, але не для мене. Я навіть здогадався, хто телефонував до проповідника, але мав упевнитися, чи не посланий він, щоб знищити мою картину? Останню з моїх картин.

Ні, він її не знищив. Він стояв перед своїм портретом, як дві краплі води схожий на того, кого я зобразив. От тільки його зображення на портреті не було.

— Навіщо ви його знищили? — спитав я, навіть не обурено, а швидше стомлено.

— Знищив — кого?

— Своє зображення.

— Моє зображення? Значить, ви і є той вчитель малювання?

— Я справді вчитель малювання, але хто дав право вам заходити до мого дому і втручатися у мою картину, псувати її?

— Послухайте, — сказав він також стомлено, навіть стомлено-приречено. — Я зайшов тому, що у вас горіло світло, а двері були незамкнені. Коли я постукав — ніхто не відгукнувся. Але я подумав — може, з вами щось трапилося, і я мав підстави так думати, оскільки події сьогоднішнього дня виглядають досить дивно.

— Он як? — сказав я. — І що ж дивного з вами трапилося? Вам подзвонили і сказали, щоб ви йшли до мене?

— Так, мені справді зателефонували і це сказали. Річ у тім, що мені сказали, аби я поспішав, бо ви готуєтеся знищити мого портрета.

— Вашого портрета? Значить, ви знали про його існування?

— Так, мені сказала одна з вірних моєї церкви саме сьогодні. Вона й розповіла про дивну історію появи цього портрета. Гадаю, ви на моєму місці також були б заінтриговані. Я жодного разу не був у Густому Лузі, донедавна навіть не підозрював про його існування і раптом дізнаюся, що хтось зобразив мій портрет на дереві та ще й вважає, що то портрет убивці собак, винного у масовій загибелі псів, яка була в цьому містечку рік тому. Звісно, я був доволі таки вражений і заінтригований. Я… я хотів до вас прийти, так, хотів прийти, але не сьогодні. І тут раптом цей дзвінок і повідомлення, що портрета буде знищено…

В міру того, як я слухав його схвильовану розповідь, то все більше переконувався, що говорить він щиро. Щось за всім цим стояло, а що — я міг тільки здогадуватися.

— Хто дзвонив? Ви впізнали голос?

— Ні, я вперше його чув, — відповів мій непроханий гість. — Голос досить приємний, хоча… хоча якийсь незвичний, мовби… мовби наляканий чи що. Ні, я не чув цього голосу, це точно. У мене добра пам’ять на голоси.

— Продовжуйте, — звелів я, ледве він зупинився.

— Та я, власне, майже все сказав, — проповідник знизав плечима. — Вона ще сказала, що ви можете прийти до мене, щоб запросити на акт знищення. Так і сказала — на акт знищення. Ну, я й подумав, що, можливо, зумію вас випередити, тому й поспішив до вас. І ось, як бачите, стою перед вами і вашою картиною… Якщо це розіграш, якщо ви вирішили навіщось покепкувати наді мною, то ви досягли своєї мети. Але навіщо ви це зробили, хотів би я знати? Щоб посміятися над проповідником якоїсь там секти, як ви, певне, вважаєте?

Я не відповів, зате швидко підійшов до картини, провів по ній рукою. Фарби на полотні були не свіжі, сухі. Якби він чимось стер своє зображення, водою чи якоюсь емульсією чи ще чимось, що змогло б швидко змити або розчинити фарби, все одно б якийсь слід лишився. Хай не волога, але пляма на місці, де був портрет посеред ясена, порожнє місце, бо ж замалювати його так швидко неможливо. Стоп. А якщо…

Я відступив від картини крок, другий і мало не розреготався. Це була зовсім інша картина, написана десь років два тому, ранньої осені. Одна з картин, які у мене начебто купили невідомі «покупці».

— Це зовсім не та картина, — сказав я.

— Не та? — здивувався проповідник. — Що ви хочете цим сказати?

— Те й хочу, — відповів я. — Це справді моя картина, але дворічної давності. Ясен, але без вашого портрета.

— А де ж та — з портретом? — він дивився на мене так, як дивляться на божевільного, — з острахом і осторогою.

— Поки я ходив до вас, а ви йшли до мене, хтось підмінив картину.

— І хто ж? — він явно мені не вірив.

— Я можу лише про це здогадуватися і спробую зараз вияснити. Але перше, ніж я це зроблю, хотів би знати, як ви опинилися в нашому місті, про існування якого ви навіть не підозрювали, якщо вам вірити?

— Мене послали, — сказав він дуже просто.

— Послали? Хто?

— Керівництво нашої церкви.

І він розповів, що до Церкви Природного Євангелія вступив десь років чотири тому, оскільки його зацікавило те, як пастор цієї церкви трактував події, зображені у Святому Письмі. Було це в Києві, він повірив цим людям, став своїм серед них, а рік тому отримав право сам проповідувати. Його й послали на Волинь, і саме в наше місто. Завдання є завдання, його не прийнято обговорювати, от він сюди й приїхав.

«Що це? Збіг? Знак для мене чи когось іншого? Хитро задумана пастка? Для кого?» — думки одна за одною промчалися через мою збаламучену голову.

Я пригадав, як часом мені здавалося, що на мене дивиться з картини якщо не Бог, то Божий посланець, а зовсім не вбивця собак, як я вважав спочатку. А може, цей чоловік і є таким? Коли він промовляв, його очі спалахували дивним, майже містичним блиском. Уявляю, як запалюються ці очі, коли він починає проповідувати слово з Євангелія… Природного Євангелія.

«Принаймні я знаю, хто йому телефонував», — подумав я.

Отже, треба навідатися до Люби. Вона мусила бути в містечку. Мусила. Таку гру могла вести лише вона.

— Ви можете мене тут зачекати? — спитав я проповідника. — Я швидко повернуся. І тоді ми розставимо всі крапки над «і».

— Добре, — на диво покірно згодився він. — Я почекаю, якщо треба. Ви мені довіряєте?

— Мушу, — сказав я і вийшов надвір.

Хотів, було, заглянути до Марії й запитати, чи не була вона, як хтось залазив до будинку. А може, й бачила?

Але на Маріїній половині не світилося.



XXXIX

Чому в мене було таке враження, що я йду цією вулицею востаннє? Лихе передчуття? Навряд. Хіба що нестримне бажання дійти до краю всіх цих подій, дістатися якоїсь таємниці, мені ще незнаної. Не пов’язаної з Любою.

Десь напівдорозі я спинився, бо подумав, що найліпше було б, аби все виявилося жартом. Тобто те, що розповіла Люба — і про те, що вона організувала вбивство собак, і про те, що вона тепер (чи за її дорученням) підмінила картину. Я наче прагнув, аби все повернулося до колишнього. Чи можливо це?

Місто лежало притихле. Я раптом відчув дивну ніжність до цього маленького, забутого Богом містечка. Тепло розлилося всім моїм тілом, коли я подумав, що не такий вже й нещасний я був у ньому, що не таке вже й безглузде життя прожив. Я намагався і кохати, і відкривати таланти, і переносити це життя на полотно, от як це вдавалося, то вже інша справа.

— Платон Васильович? — спитав мене хтось невидимий, ледве я відчинив хвіртку на подвір’я будинку, де жила Любина мати і колись народилася сама Люба.

— Так, — ошелешено прошептав я.

— Ходіть за мною, — сказав невидимець. — Пані Люба чекає вас у машині.

Я вже побачив у темряві чоловіка, який стояв поруч. Він був десь так мого зросту, але, судячи з голосу, молодший.

— У машині? — перепитав я трохи недовірливо.

— Так, у машині. Вона вже зібралася їхати, гадала, що вас не дочекається. Вже й сіла в машину, але там вирішила ще трохи почекати. Це за рогом, на сусідній вулиці. Ходімо.

Він, певно, помітив, що я вагався, бо додав:

— Та не бійтеся. Невже ви не вірите пані Любі?

Справді, чому б я мав не вірити своїй колишній учениці? Правда, історія з викраденням портрета чи то убивці собак чи проповідника виглядала дивною, але хіба не таким було й усе інше, пов’язане з Любою? Якщо я хочу до кінця збагнути всю цю історію, треба йти на її поклик.

Машина справді стояла на сусідній вулиці — здається, то був шикарний «Мерседес». Коли ми підійшли до нього, передні дверцята відчинилися, і я побачив голову Люби.

— Добрий вечір, Платоне Васильовичу, — сказала вона. — А я вже думала, що ви не прийдете. Сідайте, будь ласка, якщо ви не проти, трохи проїдете з нами.

Я привітався і сказав, що можу й проїхатися. Люба засміялася й відповіла, що на інше вона й не сподівалася. Коли я сів на сидіння поруч з Любою (вона сиділа за кермом), то зміг відразу відчути, яка розкішно-вродлива моя колишня учениця. У короткій куртці з дорогої шкіри, в коротенькій, теж шкіряній, спідниці, з-під якої поставали у всій красі її точені ноги, вона виглядала більш, ніж спокусливо.

— Я знала, що ви прийдете, — продовжила вона. — Не ображайтеся за цю невеличку вечірню виставу, в якій вам доводиться брати участь. Але ви досі були непоганим актором. Навіть талановитим. Тепер, щоб дограти до кінця, я пропоную вам невелику подорож. Я знаю, що уроків у вас завтра нема, а післязавтра починаються осінні канікули. Ви згодні здійснити разом зі мною невеличку подорож?

— Куди? — спитав я.

— У невідомість, — посміхнулася Люба. — Ви все життя боялися цього слова. Спробуйте раз, хоч раз ризикнути.

— Там у мене вдома лишився чужий чоловік.

— Віктор зараз поїде і попередить його, — Люба повернулася до молодого чоловіка, який привів мене і тепер сидів позаду нас. — Він поїде.

— Але я не одягнутий, — спробував я опиратися.

— Ви цілком пристойно одягнутий. До того ж, подорож буде такою, що, можливо, інший одяг вам і не буде потрібен.

— То, може, б ми під’їхали до нас, і я забрав би речі для поїздки?

— Нема часу, Платоне Васильовичу. Нас чекає поїзд.

— Поїзд? Ми поїдемо поїздом?

— Так. Зараз під’їдемо на станцію, а далі — поїздом.

— Але ж до Густого Лугу ходить лише дизель…

— Ми відправимося з Володимира.

— Куди? — спитав я.

— Хіба вам так важливо? Ви поїдете зі мною. Признайтеся, що ви про це мріяли. І не раз?

Можливо, якби не присутність цього молодика, я б щось сказав. Та я промовчав. Я справді колись мріяв про таку поїздку. А ще колись я возив Любу на виставку до Києва. Але тоді вона була школяркою і я ще не мав до неї жодних почуттів, крім зацікавленості вчителя в успіху своєї учениці, в її таланті, в…

— Ви спите, Платоне Васильовичу? — почув я Любин голос.

То був голос із тієї далекої поїздки. Я звісив голову із верхньої полиці нашого купе, зазирнув на нижню і побачив Любцю, яка, виявляється, не спала вже давно і тепер питала мене, чи таки з неї вийде справжня художниця? Я підтвердив — так, вийде, неодмінно вийде, хіба те, що її визнали там, у Канаді, не свідчить про її талант? Та й одиниці дітей потрапили на ту виставку до столиці.

І тут я побачив, як з-під ковдри висувається біла рука дівчини-підлітка, як з-під нічної сорочки, яку вона таки одягла під спортивний костюм, тепер розстібнутий, виставляються вже чітко окреслені груденята. Я тоді поспішно відвернувся і подумав, що, окрім гарної художниці, з моєї учениці виросте вродлива жінка, за якою упадатиме не один хлопець.

Ця дівчина не раз мені снилася, тільки жодного разу в поїзді — серед лугу, в школі, ми навіть якось разом перепливали вві сні річку.

— Чи ми допливемо? — питала мене кілька разів тоді, вві сні, Люба.

— Допливемо, — казав я.

Та річка ширшала й ширшала, ми пливли довго, я відпливав і вертався, щоб підбадьорити Любу, я, зрештою, взяв її за руку, потім за плечі, щоб допомогти допливти. Тільки от чомусь першою на березі опинилася Люба. Вона стояла і сміялася з того, що я такий незугарний плавець, що не вмію зачепитися за берег.

Я простягав їй руку, торкався її пальців і дивувався, що вони все довшають, але начеб втікають від мене. Я забув його, цей свій сон, а зараз, бачу, пригадав. Тут я подумав, що добре б заснути цього разу в поїзді й знову побачити цей сон.



Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   12


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка