Конкурс романів, кіносценаріїв та п’єс «Коронація слова»



Сторінка10/12
Дата конвертації05.05.2016
Розмір2.12 Mb.
ТипКонкурс
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   12

XXXIII

Я так нічого й не вирішив, та, проте, й не повірив у глибині душі, що бачив реальні обриси реальної людини. Чи й взагалі щось бачив? З тим нарешті й заснув. Та, коли пробудився посеред ночі, я вже знав, що зроблю вранці. Піду знову на майдан, і не просто піду, а цього разу — із мольбертом і фарбами, і спробую перенести на полотно риси того дивовижного портрета на ясені, якщо він з’явиться ще раз.

Заснути я не зміг, навіть не заплющив очей, і ледве дочекався ознак світанку.

Я так і вчинив, як задумав. Тихенько вийшов з дому, ледве-ледве почало сіріти. Дивна річ, але, як би там не було, та ні вночі, коли я виходив у сад і вслухався у тишу на диво безвітряної осінньої ночі, ні зараз, опинившись сам-один посеред порожньої холодної вулиці, я не відчував ні найменшого страху. Тоді, вночі, мені лише здавалося, що тиша всотується у моє єство, що я вбираю в себе і цей мовчазний, темний, майже безлистий вже осінній сад, і простір за ним, наповнений такими ж садами і людськими оселями, в яких гніздилися сонмища причаєних страхів і тривог. Я наче ставав більшим і за цей сад, і за ціле місто, готовий був дати їм прихисток, навіть не в своїй душі, а начеб реальний прихисток, мовби місто зробилося єдиною маленькою істотою. «Звідки це відчуття?» — думав я тоді й не знаходив більш-менш підходящої відповіді. Тепер же я йшов, наче не ще сонним містом, яке й не швидко проснеться, бо була якраз неділя, а посеред світу, де нікого не має — ні будинків, ні парканів, що їх намагаються від чогось уберегти, ні садів, ні навіть самої вулиці. Лише я під чистим бездонним небом, чорний колір якого поступово перетворювався у темно-синій, потім дедалі більше змінювався, стаючи на моїх очах яскраво-блакитним.

Того ранку хмар на стелі небесного шатра було небагато — і я сповна міг спостерігати народження чистого неба, його дивне вмивання та все ж з нетерпінням чекав того, заради чого й прийшов. Цього разу я перетнув площу і зайшов до ясена із західного боку. Там, біля житлового будинку, починався невеликий сквер, і мене добре приховували від надто допитливих очей, якби такі знайшлися, дерева й кущі. Збоку бовванів край будинку міської ради, за ним починалася центральна вулиця, названа тепер ім’ям Незалежності, видно було й шмат самого майдану, отаке, місце я собі обрав доволі вдало.

Я таки дочекався того, за чим прийшов. Коли перші несміливі відблиски сонячних променів, що от-от мали народитися, перетнули майдан і впали на ясена, я знову побачив на ньому обличчя. То було те саме обличчя, що я бачив учора, тільки цього разу не таке чітке, начеб розмите. Я подумав, що треба почекати, доки воно проявиться чіткіше, але швидко помітив, що чим більше ясен освітлює сонце, тим розмитішими стають риси обличчя посеред крони. І тоді я став гарячково накладати фарби на полотно (мольберта я передбачливо захопив із собою і встановив, ледве прийшов на майдан), бо раптом відчув давню, вже майже забуту пристрасть писати картини. Працював я швидко й самозабутньо, щось відтворював з того, що зникало на моїх очах, щось осіло наміцно в моїй пам’яті з учорашнього вечора. І коли сонце геть освітило старезне дерево і в його променях розтали останні риси обличчя на ясені, я вже мав його на полотні таким, як бачив, — бородатим, обрамленим поріділим багряним і зеленим листям, немовби вінком, таким, що виростало десь наче з глибини ясеневої крони.

Та, як виявилося, я був не сам того ранку на майдані. За моєю роботою спостерігала Божевільна Марта. Коли я почув за спиною чиїсь скрадливі кроки, й озирнувшись, уздрів божевільну, я раптом, не знати чого, перелякався, начеб вона могла сполохати те обличчя, що тепер майже не виднілося. Більше того, скажу відверто, — в якусь мить я злякався, бо майнула геть божевільна думка, що портрет може зникнути так само, як і обличчя на ясені. Я закричав, щоб вона забиралася геть, не заважала мені працювати, що це не її діло, чого я тут і що пишу.

Марта злякано подивилася на мене, позадкувала і без жодних слів таки пішла геть. Вже потім я подумав, що треба було запитати, чи бачила вона, як і я, те обличчя? Але я не запитав — ні тоді, ні пізніше. Щось мене стримувало. А втім, я знав, що — я боявся, що Марта його не бачила, так само, як і Ольга Миронівна, як і охоронець із міськради, який помітив, як виявилося, що я йшов через майдан і встановлював мольберта.

Ми зустрілися з ним, коли я вже повертався назад. Я боявся, що він попросить мене показати картину, але він тільки спитав ввічливо:

— Малювали ясена?

— Так, ясена, — підтвердив я.

— Та, певно, дуже гарно, коли його освітлює сонце? — висловив припущення охоронець.

— Авжеж, гарно.

— Добре бути художником, — він легко зітхнув і потис мені руку на прощання.

З тим і розсталися. Я йшов уже цілком світлим містом, вітався з перехожими, котрі прямували на базар, звернув у бокову кривулясту вулицю, потім у другу, щоб зустріти якомога менше людей. На мої плечі навалювалася втома, здавалося, от-от впаду і засну посеред вулиці.

Та я дійшов до свого помешкання, перетерпів захоплення Марії («знову ходив малювати? Боже, я так рада, а то ти вже геть закис») й, опинившись нарешті у своїй кімнаті, поставив картину на стола, притуленого до стіни. На мене зиркнули, аж пропекли, темні, кольору переспілої сливи, очі. Цей погляд годі було витримати. Я відвернувся, намагаючись вгамувати дрижання, що охопило все моє тіло.

Все ж за хвилину чи дві я знову подивився на портрета. Цього разу я витримав цей погляд, створений чи відтворений моєю ж рукою. Майнула думка — може, знищити його, порвати раз і назавжди, щоб позбутися видива, страху і непояснимої тривоги, що дедалі більше огортала мене? Але я відчув, що не зроблю цього, як і не покладу більше на портрета жодного мазка, хоч і розумів, що він надто сирий, якщо дивитися на портрет як усе-таки з біса пристойний (навіть не для мене, а взагалі) твір мистецтва. Я переставив портрета до стіни і подумав, що, мабуть, так і не зможу збагнути, що ж трапилося? Несподіваний приплив натхнення, що вилився у цей незвичний портрет чи щось інше, непоясниме? Так нічого й не вирішивши, я пішов умиватися.

За ніч у саду осипалося ще більше листя. Між деревами гуляв уже вітер. Сонце пронизувало сад і відбивалося в моєму вікні.

«Цікаво, як би оцінила мою сьогоднішню роботу Люба?» — несподівано подумав я.

Я раптом побачив, як вона виходить з моєї оселі, тоді, після єдиної, проведеної нами разом, ночі.

Вона мовби йшла через сад, хоч тоді Люба просто вийшла на подвір’я, далі — на вулицю.

Я побачив, як вона торкається своїми довгими наманікюреними пальцями гілок дерев, стовбурів, переходить від одного дерева до іншого, наче чогось шукає.

«Чого ти шукаєш?» — хотів спитати я і отямився.

— Треба вмиватися, — сказав я вголос. — Я зараз принесу води.

І тут я побачив маленького собачку, який біг садом. Собачка був рудий і кошлатий і, судячи з його зовнішнього вигляду, бездомний. Він зупинився зовсім близько біля мене і жалібно зиркнув жовтим оком. Другого було майже не видно — воно сльозилося, затулене чи то синяком від удару чи якоюсь болячкою.

— Хочеш їсти? — спитав я. — Зачекай, зараз щось принесу.

Та коли я вийшов зі шматком ковбаси й хліба, собачки в саду вже не виявилося. Даремно я його кликав. Може, собачка подумав, що я пішов по знаряддя убивства? Я обійшов увесь наш сад, вийшов на вулицю. Малого кошлатого собачки ніде не було.

І тут до мене навідалася химерна думка — а чи зміг би я не лише нагодувати, а й приголубити, цю, без сумніву, хвору й нещасну тваринку? Чому він став бездомним, цей песик? Випадково він приблукав до нашого саду чи це був якийсь знак мені? «Ха, знак», — саркастично посміхнувся я, але прогнати підступних, абсурдних думок не зміг. Та чи абсурдних?

Надвечір того ж дня я знову навідався на майдан. Але скільки не вдивлявся, ніякого обличчя на ясені не побачив. Приходив я ще кілька разів — і при заході сонця, і вранці — нічого. Тільки дедалі більше з ясена опадало листя. І просвічувалася далина — здавалося, аж до самого неба, наближуючи до ясена обрій.

Найдивнішим було те, що раптово припинилися нічні вбивства собак. Їх уже не було ніч, другу, третю, четверту, тиждень, другий. І мешканці Густого Лугу повірили, що лихо зникло, кудись пішло, так само незбагненно, як і з’явилося.

Спочатку з’явилися чутки, що вбивцю все-таки знайшла міліція — чимало людей в погонах і без них з райцентру і Луцька наводнили містечко. Але дійсність виявилася прозаїчнішою, про що я довідався від знайомого слідчого з райвідділу внутрішніх справ, котрий колись купив у мене один з пейзажів — на ньому, до речі, було зображено частину майдану з ясеном.

За словами цього капітана, до міліції добровільно з’явився якийсь чоловік, начебто аспірант університету з Києва, який признався, що саме він душив собак. За його словами, він вирішив повторити експеримент із убивством собак, який уже двічі відбувся в історії — в роках 1526 і 1762-му. Він мовбито знайшов старовинний рецепт суміші, за допомогою якого й паралізував собачок. Вдихання цієї суміші вже на відстані позбавляло їх будь-якої здатності до опору. Аспірант — губитель собак — навіть подав ту формулу на вимогу правоохоронців. Розповів, як виходив ночами на своє містичне полювання. Все виглядало логічно, але знайшовся доскіпливий слідчий, який спробував приготувати суміш за рецептом і випробувати її дію. Жодного впливу на собак вона не мала. До справи підключили хімічну лабораторію — спочатку обласної міліції, потім університету. Взялися за справу й фармакологи. Робив приготування суміші й сам кандидат у злочинці. Ефект був нульовим. Так, до суміші входили, окрім кількох трав та ще борошна з кісток корів, й отрута, й наркотик, відомий у середньовіччі, який був здатен викликати доволі сильні галюцинації, але, щоб дати виготовлену суміш псиськам, треба було принаймні підійти близько до кожної окремої конкретно взятої собаки. При випробуванні дії суміші собаки, як розповів з посмішкою слідчий, вели себе цілком нормально, тобто гарчали на чужинця. Перевіряли і того дивака, чи він, бува. не псих? Виявилося — ні. Все ж його мусили відпустити за недоведеністю злочину, тим більше, що за місцем навчання він характеризувався тільки позитивно. Чому він себе обмовляв, так і не зміг пояснити. Чи не захотів.



XXXIV

Тим часом на зміну осені прийшла календарна зима. Спочатку вона полякала невеличкими морозцем і сніжком, та тонкий білий килим виявився неміцним і швидко розтав. Майже цілий грудень та половину січня стояла слякотлива, схожа більше на пізньоосінню чи ранньовесняну погоду. Таку погоду я переживав особливо нестерпно. Дні здавалися тягучими, мовби час завмер на місці. Мої спроби знову вернутися до живопису нічого не дали. Полотно й картон викликали відразу, фарби ще більше. Коли ж я пересилював себе і починав щось виводити, працюючи чи то на власному подвір’ї, на полі чи на лузі, то виходили тільки неприродні стовбури дерев-потвор, схожі на вигин тіла змії, що намагалася відірватися від землі. Я розучився використовувати кольори, які тепер виходили на диво бляклі. Наче хто невидимий водив моєю рукою і спотворював усе, що я щиро прагнув відтворити на полотні.

Отож, із живописом було покінчено — це я збагнув після одного із невдалих сеансів — раз і назавжди. Лишалися уроки в школі, з настанням весни — допомога Марії поратися на городі, поїздки до батьків, брата, сестри. Щось обірвалося в моєму житті, воно стало схожим на рух машини, у якої раптом зіпсувався двигун, та вона все ще рухається з гори. Котиться і хтозна-коли зупиниться, бо гора не крута, зате довга.

В один із дощових грудневих вечорів до мене завітала Марія. Прийшла, щоб сказати, що виходить заміж. Їй, бачите, запропонував стати законною жінкою колега по роботі, вантажник із залізничної станції, де Марія працювала донедавна касиром. Він молодший від неї на цілих десять років, уже був одружений, розлучений, має двох дітей, платить аліменти.

— Що мені робити, Платоне? — питала Марія і дивилася на мене якось благально і вичікувально водночас.

— А ти як гадаєш? — спитав я.

— Я не знаю, я нічого не знаю, — Марія заломила перед собою руки.

— Він тобі подобається?

Вона помовчала, а тоді зиркнула на мене з докором і навіть ненавистю. Але чим я завинив перед нею? Втім, я знав — чим. Але жодних слів у мене не було — це я відчував гранично чітко. Принаймні, тих, яких моя колишня коханка, що так і не стала дружиною, могла очікувати.

— Він, звичайно, сильний, ти ж знаєш, здоровий і на свій вік не видається, — розмірковувала Марія. — Хоч і п’є багато. Забагато п’є і я боюся…

Вона все ж не доказала, чого боїться. Та я розумів і так — боїться, що той Петро, як звали кандидата в чоловіки, пити не перестане. Але очевидно й те, що якась надія, що вона зуміє на нього вплинути, у Марії була.

— Розумієш, Платоне, — сказала вона, — мені від тебе нема чого приховувати, тому скажу, як є, — думаю, що Петрові просто нема де жити, бо ж його Ганя прогнала. От він до мене клинці й підбиває.

— А ти? — спитав я.

— А що я? Що я? — Марія раптом вибухнула. — Ти знаєш, скільки мені літ? Ти знаєш, що мене чекає? Ти знаєш, скільки самотніх жінок у нашому Густому Лузі? А моя сестра, яка у Володимирі так само доживає віку одна-однісінька…

Що я міг їй сказати у відповідь? Ніяких почуттів до Марії як до жінки у мене вже не було. Не тому, що вона старша від мене, хоч, може, то й була одна з причин. Розумом я міг збагнути, що мені теж потрібна чиясь підтримка, що поруч Марії я почував би себе набагато затишніше. А так мене чекала ще більша самотність, адже тепер вона вже навряд чи буде мені готувати їсти й прати. І все ж я не міг вимовити заповітних слів. Тих слів, яких, я знаю, вона від мене чекала. Може, в мені жила якась власна, моя потаємна надія?

— Чому бути, того не минути, — сказала наостанок при тій розмові Марія. — Може, й він мене покине, може, я його прожену, а може, й будемо жити, як люди…

За тиждень після того Петро перебрався на Маріїну половину нашого будинку. При ньому була невеличка обдерта валіза. А за тиждень після Різдва Марія справила з нагоди одруження скромну вечірку — дві її колишні подруги по роботі з чоловіками, два товариші Петра по роботі з жінками, сестра, ще п’ятеро чи шестеро родичів, сусіди, брат Петра з дочкою і зятем. І я, звісно. Я подарував новому подружжю два набори — фужерів і чашечок до кави. І маленького, вишитого руками моєї сестри, рушничка. На щось більше моя фантазія не спромоглася. Петро дивився на мене спідлоба, очевидно, знав, ким я був для Марії в минулому.

Того вечора я таки добряче напився. А прийшовши на свою половину будинку ледве стримався, щоб не порізати обидві картини, які в мене лишилися, — і «Жінку на фоні блискавки», і «Портрет убивці собак». І все ж я не зробив цього, тільки довго після того, як викинув за вікно пощербленого кухонного ножа, сидів перед картинами, вдивлявся то в обличчя Інги, то в обличчя не знати кого і поступово тверезів.

Вранці я ледве зміг знайти ножа, бо вночі сад за вікном засипало снігом. А ще за кілька днів густий снігопад завалив геть усе місто. Попід тинами лежали високі кучугури. Дерева в саду стояли обважнілі, схожі на білі примарні статуї, особливо вночі, коли на них падало світло з мого вікна.

За стіною чувся веселий сміх — то сміялася Марія. До сміху додавався впевнений Петрів бас. Я сидів і маленькими ковтками зігрівав горло горілкою. Життя нестерпно тривало і я не підозрював, що воно ось-ось вибухне, зірветься ще однією подією, яка остаточно круто змінить моє життя. Я вже був доволі п’яненький, бо перед тим ми з Марком побували в барі, де пропустили тричі по сто грамів.



XXXV

Повернувшись одного дня — то таки була п’ятниця — я застав у своєму помешканні гостю. Та ще й яку! Ще вставляючи ключа в замок, я здивувався — двері виявилися відімкненими. Я навіть зрадів, бо подумав, що то порядкує в моєму домі, за старою звичкою, Марія. Останні тижні після свого несподіваного заміжжя вона не навідувалася, як раніше, до моєї половини дому в мою відсутність, щоб узяти крупи чи м’яса для супу, який раніше варила й для мене, чи прихопити сорочки для прання. Я відчував: причина не лише в тому, що в її оселі з’явився чоловік. Вдень Петро йшов на роботу, тож могла б навідатися. Марія відсторонювалася, рішуче відокремлювала мене від себе, бо я не спинив її, не розрадив, зрештою, знехтував, а жінки, як відомо, дуже гостро на те реагують. З мого боку ж, якщо й була вина, то сиділа вона дуже глибоко й навряд чи могла вишкрябатися назовні.

Коли я відчинив двері до кімнати, то побачив не Марію, а високу струнку жінку в дорогій норковій шубі, яка роздивлялася притулені до стіни картини — я так і не спромігся їх повісити на стіну (чи, швидше, не захотів), хоч і зодягнув у рамки. Моя гостя ще не повернула голови, як серце у мене голосно забухало — то була Люба. Люба Смажук, моя найкраща учениця, моя гордість, мій біль й загнане кудись углиб єства таємне кохання.

Безумовно, вона чула, як відчинялися двері, я помітив, як ледь-ледь рухнулися її плечі, але повернула голову з розкиданим по шубі, аж майже до ліктів, розкішним пшеничним волоссям, не відразу.

— Доброго дня, Платоне Васильовичу, — сказала вона, просто й невимушено, мовби ми розлучилися лише вчора, коли вона пішла зі школи додому, як то було колись.

— Здрастуй, — привітався я, і хоч намагався вимовити спокійно, голос мене зрадив.

— Колись ви казали — здрастуй, Любцю, — посміхнулася вона.

— Ти ж виросла, — спробував посміхнутися і я.

— Виросла… авжеж, виросла… А ви…

Вона ступила до мене крок, другий, спинилася. Я почув запах дорогих духів. І нараз — дивне миттєве запаморочення. Захотілося пошукати рукою опори, та я стримався.

— А ви, Платоне Васильовичу… Ви не образитеся, коли я скажу…

— Чому б я мав на тебе ображатися?

— Ви не знаєте, що я хочу сказати…

Вона подивилася мені у вічі. Я побачив погляд маленької беззахисної дівчинки. Той давній погляд, який я бачив колись на уроках і в школі, і тих уроках, що давав я їй на лузі, на міській площі, в багатьох місцях, де вчив її писати вже фарбами. Нарешті, коли віз її до художньої школи, і тоді ще з кісками, Люба раптом притулилася до мого плеча, а коли я погладив її по голові, підвела до мене вдячні, зволожені очі. Тепер у тих очах я побачив себе — маленького і далекого. Чи це згадався той давній погляд?

— Ви, Платоне Васильовичу, написали дві гарні картини, — сказала тим часом Люба.

— Ти так вважаєш?

Я мав би образитися, але не образився. Для мене справді багато важила її думка. Тільки щось здригнулося всередині, обірвалося, покотилося вниз, щось маленьке і невловиме. І ще затерпло піднебіння.

— Так. Я кажу цілком щиро. Це справжній живопис.

— Ти вже й не сподівалася на це? — я намагався вимовити ці слова якомога іронічніше, а вийшло… Голос мій ще більше здригнувся, захрип, наче я випив годину-дві тому цілу кварту холодної води.

— Я просто рада… Але… але я прийшла до вас не за цим… Я прийшла покаятися, Платоне Васильовичу.

Я дивився на неї здивовано, навіть ошелешено. Передчуття, терпке, аж млосне, стисло мені груди.

— Покаятися — за що?

— За все. За багато що. У вас не знайдеться випити?

— Хіба горілки.

— Давайте й горілку.

За кілька хвилин ми сиділи за столом із чарками в руках. Горілку пили з Любою вперше. Колись пили вино — за її успіх на виставці, її успішний вступ до інституту, який потім став академією, коньяк пили, коли вона отримала диплома. Люба тоді сміялася, пригадуючи свої дивні винні коктейлі.

— За вас, Платоне Васильовичу, — Люба трохи смішно поморщила носика. — Щоб ви мене простили і зрозуміли. Чи навпаки — зрозуміли й простили. Зрозуміли і простили, — повторила наче з жалем.

Ми випили, закусили салом і огірком, наче два п’янички. І тоді Люба спитала:

— Чому ви назвали цю картину «Портрет убивці собак»?

— Не знаю, — щиро сказав я і розповів їй про своє видіння, про те, як я створив цю картину, названу мною спершу просто «Портрет на ясені», а потім — «Портретом убивці собак». Але чи був то насправді портрет того дивного убивці нещасних тварин, чи мені просто привидівся образ невідомо кого, я теж не знав.

— Тримайтеся міцніше, Платоне Васильовичу, — сказала Люба, коли я закінчив розповідь. — Це я організувала убивство собак у Густому Лузі.

Мабуть, у мене був надто спантеличений вигляд, бо вона не стрималася і засміялася.

— Навіщо? — видихнув я.

Відповіді я не дочекався. «Чи ж є вона, ця відповідь?» — подумав я. Люба мовчала. «Ця проклята відповідь», — подумав далі я. Мусив би щось говорити, чимось розрядити атмосферу, чимось зарадити мовчанню, що поглинало нас обох, але слів у мене не було. Не знаходилося цих необхідних слів. Наче заморозилося в мене піднебіння і кудись подівся мій щойно пересохлий язик.

Моя спантеличеність, ошелешеність росла, і це, напевно, відбивав до краю розгублений вираз обличчя (наче в ідіота, який раптом дізнався, що він геній, вже потім з іронією подумав я), бо Люба поглянула досить занепокоєно.

Потім вона все ж почала говорити. Спочатку зміст всього того, що вилітало з її чудових, ледь примхливих вуст, не діставався моєї свідомості. Графиня? Яка графиня? При чому тут графиня?

Маленька Люба сиділа переді мною і щось зосереджено малювала. Вона знала, що від того малюнка залежить її подальша доля. Завдання, щойно дане Любі, називалося «Етюд по пам’яті». Я дивлюся крадькома, як моя учениця мружить лоба, як виростають на картоні обриси якогось чудернацького дерева. Пізніше виявиться, що така розкарячкувата сосна справді росте на схилі кар’єру, де колись добували щебінь. Я тоді не повірив, що така сосна існує десь у природі, кричав, що Люба її собі нафантазувала. Насправді (це я зрозумів пізніше) я ревнував свою ученицю до вміння, саме її вміння фантазувати. Чи вірю я їй тепер?

Я мусив їй вірити. Хоч те, що розповіла Люба, було й незвичне, і гірке для мене. А розповідала вона про своє захоплення графинею Венцеславою Ловигою. Воно почалося колись із портрета графині, який висить в нашому міському музеї. Як це захоплення переросло в пристрасть, стало манією її життя. Дещо про її пошуки я вже знав із матеріалів, які дав мені Дмитро Харитонович, директор музею. Про її листування з нащадками роду Ловиг. Про її реконструкцію подій, які були в нашому містечку у вісімнадцятому столітті, десь із року 1739-го, коли старий граф Роман Ловига незадовго до своєї смерті призначив управителем маєтку Зигмунта Корвінського, того самого, який став першим чоловіком Венцеслави, і до року 1778, коли графиня Ловига померла, нібито вбивши перед тим свого чоловіка, який зник невідомо куди.

Люба була переконана, що Венцеслава не вбивала Едварда Ловигу. Зрештою, вона була навіть не захоплена, а начеб закохана в графиню, поступово ця закоханість переросла у переконання, що і вона повинна спробувати відтворити у своєму житті те, що вже пережила колись реальна Венцеслава Ловига.

Ось тут і згодився давній, несподівано знайдений рецепт суміші, яка паралізувала собак. Люба вичислила й рік, коли нібито мала бути наступна епідемія вбивства собак у Густому Лузі. Якщо попереднє масове вбивство було 1762 року, а те, що було перед ним, 1526 року, то різниця між ними складала 236 років. Отож, наступне масове вбивство мало бути 1998 року. Лишалося знайти вбивцю, казала Люба. І вона його знайшла, закохала в себе, допомогла виготовити суміш і навіть брала участь у першому вбивстві нещасної собаки, аби переконатися, що суміш діє.

Я сидів і слухав, наче паралізований. Не сама страшна суть почутого приголомшила мене, а швидше те, як просто, невимушено, мовби йшлося про геть звичайні речі, розповідала мені Люба. У якусь мить здалося, що мороз, який пробіг по спині, скував усе моє тіло. Я летів у страшну безодню.

— Який ви нажаханий, Платоне Васильовичу, — сказала Люба. — Незвично таке слухати з вуст своєї учениці?

— Незвично? — перепитав я. — Авжеж, незвично. Ти не жартуєш?

— Потерпіть трохи, — сказала вона. — Або краще вип’ємо, тоді й продовжу.

Ми випили ще. Я подумав — а чи не стала вона алкоголічкою? Люба тим часом продовжила. Сказала, що хоче бути до кінця послідовною. Якщо вже вона спроектувала на себе життя графині Ловиги, то хоче прожити всі обставини, крізь які пройшла графиня. Зараз її, Любин, чоловік будує дім. Дім стилізований під той графський палац, за малюнком, який вона зберігає. Коли дім буде збудований, вона розіграє події, які там відбулися у XVIII столітті. Та ви знаєте, Платоне Васильовичу.

— Хтось із вас, ви чи Олег, мусить сісти на палю, — сказала вона з цинічним спокоєм.

— Любо, не треба, — простогнав я з мукою.

— Треба, Платоне Васильовичу, — сказала Люба. — Я знаю, ви зараз подумали, що я божевільна. Або жартую так жорстоко. Ні те, ні інше. Це мусить відбутися.

Вона підвелася. Я теж. Я не знав, що й думати. У голові шуміло не стільки від випитої горілки, як від того, що я почув.

— Може, ви ще спитати щось хочете? — сказала вона з убивчим спокоєм.

— Так, — відповів я.

— То питайте.

І я спитав. Чи убивця собак не схожий на того, хто на моєму портреті?

— Ні, — сказала Люба. — Він зовсім інший. Та ви його, напевно, зустрічали. Він ходив і продавав різні речі.

«Що ж, — подумав я. — Я справді знав цього чоловіка. Знав і підозрював, що він якось причетний до купівлі чи й викрадення моїх картин».

— Тоді я спитаю тебе про інше…

— Чи то не я купувала ваші картини? — Люба всміхнулася якось так — чи то жалісливо, чи з відчуттям бридливості. — Я, Платоне Васильовичу. Я пропонувала вам досить пристойну плату. А ви, кажуть, спалили ті гроші… Дарма.


Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   12


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка