Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля» Харків



Сторінка20/23
Дата конвертації05.05.2016
Розмір3.51 Mb.
1   ...   15   16   17   18   19   20   21   22   23

20 Не на життя, а на смерть




Бійки між ведмедями були звичною справою, чимось на зразок традиції. Але вони рідко вбивали одне одного, таке траплялося лише випадково чи коли один ведмідь неправильно зрозумів поведінку другого, як це сталося у випадку з Йориком Бернісоном. Відверті вбивства, наприклад, коли Йофур убив власного батька, були надзвичайно рідкісними.

Але іноді виникали обставини, за яких вирішити суперечку можна було лише бійкою на смерть. Існував навіть ритуал для таких випадків.

Як тільки Йофур оголосив, що наближається Йорик Бернісон, і що відбудеться двобій, почали підмітати та вирівнювати майданчик для бою, а майстри з вогняних шахт прийшли, щоб оглянути обладунки Йофура. Було перевірено кожну заклепку, випробувано кожен ланцюжок, а всі диски вичищено та відполіровано найчистішим піском. Майже стільки ж уваги приділили його пазурам. Золоту фольгу обідрали, і кожен шестидюймовий гак було загострено. Ліра спостерігала за всім цим, і серце у неї тремтіло — Йорик не матиме стільки уваги, він уже біг близько двадцяти чотирьох годин без їжі та відпочинку, може, його було поранено під час аварії.

І він не мав жодного уявлення, що вона втягнула його в цю бійку. Одного разу, коли Йофур Рекнісон перевіряв гостроту своїх пазурів на щойно вбитому моржі, розтинаючи його шкіру, немов папір, та силу своїх ударів на черепі цього моржа (два удари — і він тріснув, ніби яйце), Лірі довелося вибачитися перед Йофуром та піти поплакати від страху.

Навіть Пантелеймон, який зазвичай міг її підбадьорити, зараз не знав, що сказати. Все, що їй залишалося, це спитати алетіометр: він на відстані години, сповістив прилад, і знову вона мусила довіряти йому. І (це було найважче зрозуміти) він докоряв їй, що вона ставить одне й те саме питання двічі.

Тепер новину вже знали всі ведмеді, і майданчик для бою був заповнений. У ведмедів вищого рангу були найкращі місця, також було спеціально відведене місце для ведмедиць, серед яких, звичайно, були жінки Йофура. Ліру надзвичайно цікавили ведмедиці, тому що вона дуже мало знала про них, але зараз було ніколи замислюватися з цього приводу. Замість цього вона залишалася поряд з Йофуром Рекнісоном та спостерігала за його придворними, які відрізнялися від інших ведмедів, що зібралися тут. Вона намагалася здогадатися про значення різноманітних султанів, символів та знаків, які вони носили. Деякі з найвищих за рангом, відзначила вона, несли з собою маленьких манекенів, схожих на ляльку-деймона Йофура: наслідуючи моду, яку він започаткував, вони намагалися дістати його прихильність. Ліра з іронічним задоволенням зауважила, що вони не знали, куди їм подіти ці ляльки, коли помітили, що Йофур викинув свого уявного деймона. Чи слід їм викинути і своїх? Чи вони потрапили в немилість? Як їм поводитися?

Вона помітила, який настрій панує при дворі Йофура. Придворні не були впевнені в тому, хто вони такі. Вони не були схожі на Йорика Бернісона — простого, впевненого та пристрасного. Вони були закутані у завісу невпевненості, тому й спостерігали один за одним та за Йофуром.

Спостерігали вони й за нею. Дівчинка скромно залишалася поряд з Йофуром і мовчала, опускаючи очі щоразу, коли ведмідь дивився на неї.

Туман вже розсіявся, і повітря стало яснішим; якщо все гаразд, Йорик мусив прибути десь надвечір, як гадала Ліра. Стоячи на краю добре утрамбованого снігового майданчика і тремтячи, дівчинка подивилася вгору, у проясніле небо; вона так хотіла побачити там летючі, нечітко окреслені, елегантні чорні постаті, які змогли б забрати її геть звідси, чи загадкове місто в Аврорі, де б вона могла безпечно гуляти вздовж широких бульварів, залитих сонцем, чи великі руки Ма Кости і заспокійливий запах її тіла та її страв, який огортав у її присутності…

Ліра помітила, що плаче, сльози замерзали в неї на очах, і їх було боляче витирати. Вона була налякана. Ведмеді, які ніколи не плакали, не розуміли, що з нею відбувається, це був якийсь людський безглуздий процес. І, звичайно, Пантелеймон не міг її заспокоїти, як він завжди робив у такі хвилини, вона міцно тримала його у кишені, відчуваючи тепло та дотик маленької миші.

Неподалік від неї ковалі робили останні приготування обладунків Йофура Рекнісона. Він височів, як величезна металева башта, що сяяла начищеною сталлю та золотою інкрустацією дисків. Його шолом вкривав верхню частину голови блискучим срібно-сірим панциром з глибокими щілинами для очей. Нижня частина тіла була захищена рясною кольчугою. Дивлячись на все це, Ліра зрозуміла, що зрадила Йорика Бернісона, тому що в нього не було нічого подібного. Його обладунки захищали лише спину та боки. Вона дивилася на Йофура Рекнісона, такого випещеного й могутнього, і відчувала слабкість від почуття провини та страху.

Ліра сказала:

Вибачте, ваша величносте, якщо ви пам’ятаєте, що я вам сказала раніше…



Її тремтячий голос прозвучав тоненько й слабко. Йофур Рекнісон відвернув свою величезну голову від мішені, яку він мав розрізати своїми чудовими пазурами і яку тримали перед ним три ведмеді.

Так? Так?

Пам’ятаєте, я сказала, що спершу мені необхідно поговорити з Йориком Бернісоном та удати…

Але перш ніж вона встигла договорити, почувся рик ведмедів зі сторожових веж. Всі знали, що це означає, і сприйняли з величезним захопленням. Вони побачили Йорика.

Будь ласка, — просила Ліра наполегливо. — Я обдурю його, от побачите.

Так. Так. Іди. Іди та підбурюй його!

Йофур Рекнісон ледве міг говорити від люті та збудження.

Ліра залишила його і пішла полем бою, порожнім і чистим, залишаючи свої маленькі сліди на снігу, ведмеді на іншому боці майданчика розступилися, щоб дати їй дорогу. Коли їхні величезні тіла відсунулися, відкрився горизонт — похмурий та блідий. Де Йорик Бернісон? Вона нічого не бачила, але зі своїх дуже високих сторожових веж охоронці бачили те, що було ще приховане від неї. Їй залишалося тільки піти назустріч.

Він побачив її першим. Стук та брязкання металу, вир снігу — і Йорик Бернісон став перед нею.

О Йорику! Я зробила жахливу річ! Мій любий, тобі доведеться битися з Йофуром Рекнісоном, а ти неготовий — ти втомлений та голодний, і твої обладунки…

Яку жахливу річ?

Я сказала йому, що ти наближаєшся, тому що я взнала про це у читача символів, а він страшенно хоче бути людиною та мати деймона. Отже, я одурила його, сказавши, що я твій деймон, і збираюся покинути тебе, щоб бути з ним, але для цього він повинен битися з тобою. Інакше, Йорику, любий, вони б ніколи не дозволили б тобі битися з ним, вони б просто спалили тебе, не встиг би ти наблизитися…

Ти одурила Йофура Рекнісона?

Так. Я змусила його погодитися битися з тобою замість того, щоб вони вбили тебе як вигнанця. І переможець буде королем ведмедів. Мені довелося це зробити, тому що…

Белаква? Ні. Ти — Ліра Красномовна, — сказав він. — Битися з ним — це все, чого я хочу. Пішли, маленький деймоне.

Вона поглянула на Йорика в його побитих обладунках, небагатих та грубих, і її серце затріпотіло від гордості.

Вони пішли разом до палацу-громадини Йофура, біля стін якого лежав плаский та відкритий майданчик для бою. Ведмеді скупчилися під стінами з бійницями. З усіх вікон визирали білі обличчя. Їхні важкі постаті нагадували білу туманну стіну з чорними плямами носів та очей. Ті, що стояли найближче, розступилися, ставши в дві шеренги і даючи дорогу Йорику Бернісону та його деймону. Всі ведмежачі очі зосередилися на них.

Йорик зупинився на полі бою навпроти Йофура Рекнісона. Король спустився з підвищення з утрамбованого снігу, і ведмеді стали один проти одного на відстані кількох ярдів.

Ліра стояла так близько до Йорика, що відчувала, як щось калатає у нього всередині, немов машина, яка виробляла могутню анібаричну потужність. Вона коротко торкнулася його шиї під шоломом і сказала:

Бийся сильно, Йорику, мій любий. Ти — справжній король, а він — ні. Він — ніщо.



Тоді вона відступила.

Ведмеді! — проричав Йорик Бернісон. Луна відбилася від стін палацу та здійняла птахів з їх гнізд. Він продовжував: — Умови цього бою такі. Якщо Йофур Рекнісон вб’є мене, він стане королем назавжди, без сумнівів та суперечок. Якщо я вб’ю Йофура Рекнісона, то я стану вашим королем. Моїм першим наказом всім вам буде зруйнувати цей палац, цей задушливий будинок-посміховисько з мішури, та скинути золото й мармур у море. Залізо — метал ведмедів. Золото — ні. Йофур Рекнісон забруднив Свольбард. Я прийшов, щоб очистити його. Йофуре Рекнісон, я викликаю тебе на бій.



Тоді Йофур зробив крок чи два, ледве втримуючись на місці.

Ведмеді! — заричав він у свою чергу. — Йорик Бернісон прийшов на моє запрошення. Я наказав йому прийти. Це я повинен встановлювати умови цієї бійки, і вони такі: якщо я вб’ю Йорика Бернісона, його тіло буде розірване на шматки і викинуте скельним примарам. Його голову буде виставлено над моїм палацом. Пам’ять про нього буде стерто. Згадувати його ім’я буде страшним злочином…



Він продовжував, а потім кожен із супротивників по черзі заговорив знову. Це був обряд, ритуалу якого точно дотримувались. Ліра дивилася на них обох, таких надзвичайно різних: Йофур — лискучий та могутній, безмірно сильний та здоровий, у розкішних обладунках, гордий та величний, і Йорик — менший, хоч вона ніколи б не сказала, що він виглядав маленьким, у злиденних обладунках, іржавих та пом’ятих. Але обладунки були його душею. Він зробив їх сам, і вони йому пасували. Разом вони були одним цілим. Йофур не був задоволений своїми обладунками — він хотів собі ще одну душу. Він не знав спокою, у той час як Йорик був непохитний.

Вона відчувала, що всі інші ведмеді також їх порівнюють. Але Йофур і Йорик були більше, ніж просто два ведмеді. Вони являли собою два устрої ведмежого життя, два майбуття, дві долі. Йофур почав вести їх в одному напрямі, а Йорик повів би в іншому, одне майбутнє ніколи б не здійснилося, в той час як інше пішло б своєю чергою.

Їх ритуальний бій наближався до другої фази, і вони почали невпинно зближатися, хитаючи головами. Всі глядачі не рухалися, але очі кожного вп’ялися в них.

Нарешті воїни зупинилися та завмерли, дивлячись один на одного з різних боків поля бою.

Потім з риком та бризками снігу з-під лап ведмеді водночас кинулися вперед. Ніби два величезних стрімчаки, які балансували на сусідніх скелях, здригнулися від землетрусу і покотилися гірськими схилами, набираючи швидкість, перестрибуючи міжгір’я та ламаючи дерева на тріски, поки не вдарилися один об одного так сильно, що розсипалися на порох і каскад каміння: так два ведмеді зійшлися разом. Дзвін від їх зіткнення луною відбився від стін палацу. Але вони не зламалися, як зламалася б скеля. Вони обидва впали по різні боки, першим підвівся Йорик. Він вигнувся у гнучкому стрибку та зчепився з Йофуром, чиї обладунки пошкодилися через зіткнення і який не міг підвести голову. Йорик одразу ж схопив його за незахищене місце на шиї. Він вчепився в білу шерсть і запустив пазурі під край шолома Йофура та смикнув його вперед.

Зачувши небезпеку, Йофур заричав та обтрусився, як це, колись бачила Ліра, робив Йорик біля води, розсипаючи град крапель. І Йорик впав на бік, а Йофур підвівся зі скреготом металу на дві лапи та розправив сталеві диски на його спині. Потім, немов лавина, він кинувся на Йорика, що намагався підвестися.

Ліра відчула, як у неї перехопило подих від сили того руйнівного удару. Земля задвигтіла під її ногами. Як Йо-рик міг винести таке? Він із зусиллям намагався перевернутися та знайти опору на землі, адже лежав горілиць, і Йофур вгризся йому десь біля шиї. Краплі гарячої крові бризнули в повітря — одна впала Лірі на шубу, і вона затулила її рукою на знак любові.

Потім Йорик пазурами задніх лап розітнув кольчугу Йофура і розірвав її донизу. У Йофура оголився весь перед, і він відскочив убік, щоб оглянути ушкодження, а Йорик знову спробував підвестися.

На мить два ведмеді розійшлися, віддихуючись. Тепер Йофуру заважала його кольчуга — від захисту вона обернулася на перешкоду: вона висіла знизу та плуталася в задніх лапах. Однак Йорик був у гіршому стані. Кров сильно струменіла з його рани на шиї, і він важко дихав.

Але він стрибнув на Йофура, перш ніж король встиг звільнитися від кольчуги, та перекинув його горілиць, а тоді кинувся до незахищеної частини шиї свого супротивника, де загиналися кінці шолома. Йофур скинув його, а потім обидва ведмеді знову зчепилися, розкидаючи на всі боки фонтани снігу так, що іноді не було видно, на чиєму боці перевага.

Ліра спостерігала, майже не дихаючи та стискаючи до болю свої руки. Їй здалося, що Йофур поранив Йорика у живіт, але це було не так, тому що за мить, після ще одного сніжного вибуху, обидва ведмеді стояли на задніх лапах, як боксери, і Йорик розтинав могутніми пазурами обличчя Йофура, в той час як Йофур відповідав не менш жорстокими ударами.

Ліра здригалася від сили тих ударів. Ніби велетень бив молотом, на якому було п’ять сталевих шипів…

Залізо скреготало об залізо, зуби кришилися об зуби, дихання виривалося з грубим ревом, лапи тупотіли по утрамбованій землі. Сніг був залитий кров’ю і обернувся на малинову багнюку на декілька футів навкруги.

Обладунки Йофура на цей час мали жалюгідний вигляд, диски були поламані та погнуті, золота інкрустація відірвана чи густо вкрита кров’ю, на ньому вже не було шолома. Йорик був у значно кращому стані, незважаючи на грубіший вигляд: пом’ятий, але цілий, більш стійкий перед могутніми ударами молота короля-ведмедя та шестидюймовими пазурами.

Але Йофур все одно був більшим та сильнішим за Йорика, а Йорик — втомленим і голодним, до того ж втратив багато крові. Він був поранений у живіт, в обидві передні лапи, в шию, а у Йофура кров ішла лише з верхньої щелепи. Ліра страшенно хотіла допомогти своєму дорогому другові, але що вона могла?

Тепер погано доводилося Йорикові. Він шкутильгав: щоразу, коли він ставив свою передню лапу на землю, всі бачили, як йому боляче на неї спиратися. Він ніколи не бив нею, а його удари правою були слабшими порівняно з могутніми руйнівними стусанами, яких він завдавав лише кілька хвилин тому.

Йофур помітив це. Він почав насміхатися з Йорика, називаючи його «зламаною рукою», «плаксивим молокососом», «поїденим іржею», «незабаром померлим» та іншими прізвиськами, а тим часом завдавав зліва та справа ударів, які Йорик вже не міг парирувати. Йорику довелось позадкувати — з кожним кроком він отримував дощ ударів та град образ від ведмедя-короля.

Ліра ридала. Її дорогий, їх сміливий, її безстрашний захисник мав скоро померти, і вона не зрадить його, ховаючи погляд, бо якщо він подивиться на неї, то повинен побачити її сяючі очі та любов і віру в них, а не фальшиво приховане обличчя чи плече, відставлене зі страху.

Отже, вона дивилася, але сльози заважали їй бачити, що насправді відбувалося, і мабуть, вона б і не помітила. Цього, звичайно, не помічав і Йофур. Того, що Йорик задкував, щоб знайти чисте та сухе місце чи камінь, від якого можна було б відштовхнутися, і безпорадна ліва рука була насправді міцною та повною сили. Не можна одурити ведмедя, але, як показала йому Ліра, Йофур не хотів бути ведмедем, він хотів бути людиною; і Йорик дурив його.

Врешті він знайшов те, що шукав — камінь, який назавжди кинув якір у вічну мерзлоту. Він сперся на нього, напружив ноги і чекав миті.

Вона настала, коли Йофур підвівся над ним, криком сповіщаючи про свій тріумф та кровожерно повернувши голову до його безсумнівно слабкого лівого боку.

Ось тоді Йорик почав діяти. Як хвиля, що набирає своєї сили тисячі миль в океані та лише трохи коливала воду на глибині, але яка піднялася високо в небо, досягши мілини, й налякала людей на березі перед тим, як впасти на землю з надзвичайною силою, — так Йорик Бернісон піднявся проти Йофура, зірвавшись угору, твердо відштовхнувшись від каменя та вдаривши могутньою лівою лапою у поранену щелепу Йофура Рекнісона.

Це був жахливий удар. Він геть відірвав верхню частину щелепи, і та пролетіла у повітрі на багато ярдів, розбризкуючи краплі крові на снігу.

Червоний язик Йофура провалився у його відкриту глотку. Король ведмедів раптом втратив голос та змогу кусатися, він був зовсім безпорадним. Йорику не потрібно було нічого іншого. Він кинувся вперед, і його зуби вп’ялися в горло Йофура — він рвав і рвав, туди-сюди, піднімав величезне тіло від землі і шпурляв його знову вниз, ніби Йофур був просто тюленем на березі.

Потім він смикнув востаннє — і життя Йофура Рекнісона обірвалося в його зубах.

Залишалося виконати ще один ритуал. Йорик розрізав незахищені груди мертвого короля та відгорнув шерсть, щоб оголити вузькі червоно-білі ребра, схожі на обшивку перекинутого човна. Йорик засунув руку між ребер, вийняв серце короля, червоне та паруюче, та з’їв його просто тут, перед підданими Йофура.

Потім почулися вигуки схвалення, шум, ведмеді підводилися, щоб віддати повагу переможцеві.

Голос Йорика Бернісона заглушив усі інші:

Ведмеді! Хто ваш король?



І відгук повернувся ніби ревом гальки під час шторму на океані:

Йорик Бернісон!



Ведмеді знали, що їм робити. Кожна емблема, відзнака та діадема були зірвані та кинуті під ноги, щоб бути забутими назавжди. Тепер вони стали ведмедями Йорика, справжніми ведмедями, не сумнівними напівлюдьми, які усвідомлювали лише свою жалюгідну неповноцінність. Вони кинулися до палацу та почали відривати мармурові плити від найвищих башт, стрясаючи стіни з бійницями своїми могутніми кулаками, поки не посипалося каміння, а потім вони скидали його по скелях, і воно розбивалося на пристані за сотні футів унизу.

Йорик не звертав на них уваги. Він розстібнув обладунки, щоб оглянути свої рани, але лише він почав це робити, як Ліра вже була поряд з ним, вона тупотіла ногами по замерзлому червоному снігу та кричала ведмедям, щоб вони припинили руйнувати палац, тому що всередині були в’язні. Вони не чули, але Йорик чув і, коли він заричав, ті умить зупинилися.

Люди — в’язні? — запитав він.

Так, Йофур Рекнісон кинув їх у темницю. Їх треба вивести звідти і дати якийсь притулок, інакше їх вб’є каміння…

Йорик коротко віддав накази, і кілька ведмедів поспішили до палацу, щоб звільнити полонених. Ліра повернулася до Йорика.

Дозволь мені допомогти тобі, я хочу впевнитися, що тебе не важко поранено, Йорику, любий, шкода, що тут немає бинтів чи чогось такого! У тебе страшно порізаний живіт…



Ведмідь поклав шматок якоїсь зеленої замерзлої речовини на землю перед собою.

Мох для зупинки крові, — сказав Йорик. — Приклади мені його до рани, Ліро. Накрий його рукою, а потім потримай біля нього трохи снігу, поки він не замерзне.



Він не підпускав до себе інших ведмедів, незважаючи на їхнє захоплення. Окрім того, у Ліри були спритні руки і вона хотіла допомогти. Отже, маленька дитина схилилася над величезним ведмедем-королем, прикладаючи мох для зупинки крові та приморожуючи його тіло, поки кров не зупинилася. Коли вона закінчила, її рукавиці просякли кров’ю Йорика, втім, і його рани вже були закритими.

Тим часом полонені — близько дюжини осіб, — тремтячи, блимаючи очима та притискаючись один до одного, вийшли надвір. Не було сенсу розмовляти з професором, вирішила Ліра, тому що бідолашний збожеволів; і хоч як їй не терпілося дізнатись, хто були інші люди, треба було зробити багато термінових справ. Не хотіла вона і відвертати увагу Йорика, який віддавав накази та відсилав ведмедів то туди, то сюди, але їй була небайдужа доля Роджера, Лі Скоресбі та відьом, до того ж вона була стомлена й голодна… Вона думала, що просто зараз найкраще буде не плутатися під ногами.

Отже, вона згорнулася клубочком в затишному кутку майданчика для боїв поряд із Пантелеймоном-росомахою, який зігрівав її, та ще й згребла навколо себе сніг у купу, як це робили ведмеді, і заснула.

Хтось легенько торкнувся її ноги, і незнайомий ведмежий голос сказав:

Ліро Красномовна, король бажає тебе бачити.



Вона прокинулася напівмертва від холоду, не в змозі розплющити очей: вони, здавалося, змерзлися. Але Пантелеймон лизнув її у вічі, щоб лід на її віях розтанув, і невдовзі дівчинка побачила молодого ведмедя, який говорив до неї у місячному сяйві.

Вона двічі намагалася підвестися, але обидва рази падала.

Ведмідь сказав: «Сідай на мене», — і схилився, підставляючи їй свою широку спину. Притискаючись до нього та ледве не падаючи, вона таки втрималася. Він повіз її до впадини між скелями, де вже зібралося багато ведмедів.

І серед них також був хтось маленький, хто побіг до неї і чий деймон кинувся, щоб привітатися з Пантелеймоном.

Роджере! — скрикнула вона.

Йорик Бернісон змусив мене залишитися тут, у снігах, поки він буде забирати тебе — ми випали з кулі, Ліро! Після того як впала ти, нас віднесло ще на багато миль, а потім пан Скоресбі випустив ще трохи газу, і ми врізалися у скелю та впали з такого схилу, якого ти ще ніколи не бачила! І я не знаю, де зараз пан Скоресбі та відьми. Поряд були лише я та Йорик Бернісон. Він одразу ж побіг сюди, щоб знайти тебе. Мені розказали про його двобій…

Ліра озирнулася. Під керівництвом старого ведмедя полонені люди будували тимчасовий притулок для себе з викинутої на берег деревини та залишків вітрил. Здавалося, вони були задоволені тим, що їм дали якусь роботу. Один з них намагався викресати кременем вогонь.

Ось трохи їжі, — сказав ведмідь, який розбудив Ліру.



Свіжий тюлень лежав на снігу. Ведмідь розітнув його пазуром та показав Лірі, де нирки. Дівчинка з’їла одну з них сирою: вона була теплою, м’якою та надзвичайно смачною.

Покуштуй також жиру, — запропонував ведмідь і відрізав для неї шматочок. На смак жир був схожий на вершки з лісовими горіхами. Роджер спочатку вагався, але потім повторив її приклад. Вони їли жадібно, і за кілька хвилин Ліра вже повністю прокинулася та почала зігріватися.



Вона озирнулася навколо, витираючи рота, але Йорика ніде не було.

Йорик Бернісон розмовляє зі своїми радниками, — пояснив молодий ведмідь. — Він хотів бачити вас, коли ви поїсте. Йдіть за мною.



Він повів їх сніговим пагорбом на місце, де ведмеді вже почали будувати крижану стіну. Йорик сидів у центрі групи старих ведмедів і підвівся, щоб привітатися з нею.

Ліро Красномовна, — сказав він. — Іди сюди і послухай, що я скажу.



Він пояснив причину її присутності іншим ведмедям, які, мабуть, вже знали про неї, але в будь-якому разі вони звільнили їй місце та поводилися з нею дуже чемно, ніби це була королева. Вона відчувала надзвичайну гордість, сидячи поряд зі своїм другом Йориком Бернісоном під велично сяючою в полярному небі Авророю та приєднавшись до розмови ведмедів.

Виявилося, що правління Йофура Рекнісона сприймалося як чари. Деякі пояснювали це впливом пані Кольтер, яка відвідала їх перед вигнанням Йорика, хоч сам він того не знав, та подарувала Йофуру багато дарунків.

Вона дала йому зілля, — сказав один ведмідь, — яким він таємно нагодував Хільмура Хільмурсона і яке змусило його забутися.



Хільмур Хільмурсон, здогадалася Ліра, був тим ведмедем, якого вбив Йорик і чия смерть стала приводом для його вигнання. Отже, пані Кольтер була причетна до цього! Але це ще було не все.

Існують людські закони, що забороняють деякі речі, які вона планувала здійснити, але людські закони не діють у Свольбарді. Вона хотіла відкрити тут ще одну станцію на зразок Больвангара, але ще гіршу, і Йофур збирався дозволити їй це зробити, незважаючи на всі звичаї ведмедів — люди приїздили сюди чи були тут в’язнями, але вони ніколи не жили та не працювали в цьому місці. Потроху вона хотіла затвердити свою владу над Йофуром Рекнісоном, а його — над нами, доки ми не стали б створіннями, що виконують лише її накази. І нашим єдиним обов’язком було б охороняти ту гидоту, яку вона збиралася тут створити…



Це розповідав старий ведмідь. Його звали Сорен Ейсарсон, він був радником, і його переслідували під час правління Йофура Рекнісона.

Що вона зараз робить, Ліро? — запитав Йорик Бернісон. — Коли вона почує про смерть Йофура, що вона робитиме?



Ліра вийняла алетіометр. Було не досить видно, щоб розібрати, що він говорить, але Йорик наказав принести факел.

Що сталося з паном Скоресбі? — запитала Ліра, поки вони чекали. — Із відьмами?

Відьом атакував інший відьмацький клан. Я не знаю, чи був він у союзі з відокремлювачами дітей, але вони у великій кількості патрулювали небо і атакували під час бурі. Я не бачив, що сталося з Серафіною Пеккала. Щодо Лі Скоресбі, то кулю знову потягнуло вгору, коли я випав з хлопчиком, а він на ній так і залишився. Але твій читач символів розкаже про їхню долю.

Підійшов ведмідь із санями, на яких стояв казан із деревним вугіллям, і засунув просмолену гілку просто всередину. Гілка одразу ж зайнялася, і в її світлі Ліра повернула стрілки алетіометра та запитала про Лі Скоресбі.

Виявилося, що він усе ще в небі, його відносило вітром до Нови Зембли і його зовсім не зачепили скельні примари, до того ж він відбився від іншого відьмацького клану.

Ліра переказала це Йорику, і він задоволено покивав головою.

Якщо він у повітрі, з ним усе буде гаразд, — сказав він. — А що пані Кольтер?



Відповідь була складною, стрілки рухалися від символу до символу в такій послідовності, яка змусила Ліру замислитися на довгий час. Ведмедям було дуже цікаво, але їх стримувала повага до Йорика Бернісона і його ставлення до Ліри. Вона не звертала на них уваги і поринула в алетіометричний транс.

Гра символів, до якої вона якось знайшла ключ, зараз була непевною.

Він говорить, вона… Вона чула, що ми летимо сюди, і в неї є цепелін, озброєний кулеметами — здається, так — вони просто зараз летять до Свольбарда. Вона ще не знає про те, що Йофура Рекнісона вбито, але скоро вона про це дізнається, тому що… О, так, тому що якісь відьми їй скажуть, а вони дізнаються про це від скельних примар. Отже, я впевнена: навкруги у повітрі повно шпигунів, Йорику. Вона їхала, щоб… щоб удати, ніби хоче допомогти Йофуру Рекнісону, але насправді хотіла здобути над ним владу за допомогою полку татар, які ідуть морем, вони будуть тут за кілька днів…



Як тільки вона приїде, вона збирається туди, де тримають полоненого лорда Ізраеля, щоб організувати його вбивство. Тому що… Тепер стає ясніше — щось, чого я раніше не розуміла, Йорику! Чому вона хоче вбити лорда Ізраеля — тому що знає, що він збирається зробити, і це лякає її, вона хоче зробити це сама, щоб самій все контролювати, до того, як він… мабуть, це місто в небесах, напевне! Вона намагається дістатися туди першою! А зараз він каже мені ще щось…

Ліра схилилася над пристроєм, щосили намагаючись сконцентруватися на стрілці, яка кидалася туди-сюди. Вона рухалася надто швидко, щоб встигнути за нею. Роджер, який спостерігав за процесом з-за Ліриного плеча, навіть не помічав, щоб вона зупинялася, він усвідомлював лише плутаний діалог між Ліричними пальцями, які повертали стрілки, та довгою голкою, яка відповідала, — це була дивна, ні на що не схожа розмова, така ж незрозуміла, як Аврора.

Так, — сказала вона зрештою, опускаючи інструмент собі на коліна, глипаючи очима та зітхаючи, ніби прокинувшись від міцного сну. — Так, я зрозуміла, що він каже. Їй потрібно дещо, що є у мене, тому що лорду Ізраелю це також знадобилося б. Воно їм потрібно для… Для того експерименту…



Тут вона зупинилася, щоб зробити глибокий вдих. Щось тривожило її, але вона не розуміла, що саме. Вона була впевнена, що цим щось, яке було таке важливе, був алетіометр, тому що пані Кольтер хотіла його мати, а чим ще це могло бути? Але це був не інструмент, тому що алетіометр по-іншому посилався на себе, це був не він.

Я думаю, це — алетіометр, — сказала вона розгублено. — Так я думала весь час. Я повинна передати його лорду Ізраелю перед тим, як вона отримає цей прилад. Якщо вона отримає його, ми всі загинемо.



Коли вона це сказала, вона відчула себе дуже стомленою, такою розбитою та сумною, що смерть здавалась би полегшенням. Але, дивлячись на Йорика, вона не сказала цього вголос. Вона сховала алетіометр і випросталась.

Вона далеко звідси? — запитав Йорик.

Лише за кілька годин. Я думаю, мені потрібно віддати алетіометр лорду Ізраелю якомога швидше.

Я піду з тобою, — сказав Йорик.



Вона не заперечувала. Поки Йорик віддавав накази та збирав озброєний загін для захисту під час завершальної частини їх подорожі на північ, Ліра мовчки сиділа, зберігаючи енергію. Вона відчувала: щось вислизнуло від неї під час останнього читання. Вона заплющила очі та заснула, але невдовзі її розбудили, і вони вирушили в дорогу.



Каталог: authors
authors -> Анна Хома Провина Частина перша Меа culpa…
authors -> Annotation Який сором для дівчини — повернутися додому з байстрям! Але якщо дитина не твоя? Селянки Олена та Люба вирушили до міста в пошуках кращої долі. Та якби Олена знала, що їй доведеться понести не свій хрест!
authors -> Лебедія як І коли виникла Україна есе івано-Франківськ «Місто нв» 2012 ббк 84 (4укр) 6 п 37 плачиндас. П. п 37 лебедія. Як І коли виникла Україна
authors -> Літературне мистецтво рідного краю
authors -> Дмитро донцов
authors -> Переходимо до любові Роман Відтоді, як стала відома моя розповідь «З погляду вічності»
authors -> Іван Багряний Людина біжить над прірвою
authors -> Іван Багряний огненне коло
authors -> Джеймс Дешнер Бігун у Лабіринті


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   15   16   17   18   19   20   21   22   23


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка