Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля» Харків



Сторінка18/23
Дата конвертації05.05.2016
Розмір3.51 Mb.
1   ...   15   16   17   18   19   20   21   22   23

18 Туман і лід




Лі Скоресбі накрив Ліру шубою. Вона пригорнулася до Роджера, і вони спали, поки куля летіла на полюс. Час від часу аеронавт перевіряв свої інструменти, не випускаючи з рота сигару, яку ніколи не запалював поряд із легкозаймистим воднем, та кутаючись у свої хутра.

Ця маленька дівчинка важлива пташка, еге? — запитав він невдовзі.

Більше, ніж вона здогадується, — відповіла Серафіна Пеккала.

Це означає, що слід чекати переслідування? Розумієте, я міркую як практична людина, яка мусить заробляти собі на прожиття. Я не можу дозволити роздерти себе на шматки чи підстрелити без усілякої компенсації за це. Я не намагаюся применшити значення цієї експедиції, повірте мені, мем. Але Джон Фаа та цигани заплатили мені за мій час та вміння, за потрібний одяг і використання кулі. Але ця платня не включала в себе страховку за участь в актах агресії. І дозвольте мені зазначити, мем, коли ми приземлимося з Йориком Бернісоном в Свольбарді, це буде сприйнято як озброєна агресія.



Він обережно виплюнув за борт листя для куріння.

Отже, я хочу знати, чого нам чекати в плані бійок та сутичок, — закінчив він.

Може, доведеться битися, — відповіла Серафіна Пеккала. — Але ви вже робили це раніше.

Звісно, коли мені платили. Але справа в тому, що я розцінював свій контракт як безпосереднє транспортування, тому й ціна була відповідна. І тепер мені цікаво після того невеличкого заворушення внизу, дуже цікаво, що мається на увазі під моєю відповідальністю за транспортування. Наприклад, чи повинен я ризикувати своїм життям та знаряддям у війні між ведмедями. І чи має ця маленька дівчина таких самих відчайдушних ворогів у Свольбарді, як у Больвангарі. Я говорю про це, просто щоб підтримати розмову.

Пане Скоресбі, — відповіла відьма, — на жаль, я не можу відповісти на ваші запитання. Все, що я можу сказати, всіх нас: людей, відьом, ведмедів — вже втягнуто у війну, хоч не всі ми це знаємо. Чи будете ви наражати себе на небезпеку у Свольбарді, чи полетите назад неушкодженим, ви — рекрут, воїн, солдат.

Як на мене, то не треба надто поспішати. Здається, людина повинна мати вибір: чи брати їй в руки зброю, чи ні.

Ми більше не можемо цього вибирати, як і те, народжуватися нам чи ні.

О, я люблю вибирати, — заперечив чоловік. — Я люблю вибирати, яку роботу мені робити, в які місця потрапляти, яку їжу споживати та з якими людьми сидіти і теревенити. Невже вам не потрібне таке право вибору?



Серафіна Пеккала подумала і відповіла:

Мабуть, ми по-різному розуміємо слово вибір, пане Скоресбі. Відьми нічим не володіють, тому нас не цікавить прибуток чи якісь цінності. Щодо вибору між двома речами, коли ти живеш багато сотень років, ти знаєш, що можливість обрати іншу з’явиться знову. Ми маємо різні потреби. Вам потрібно доглядати свою кулю та зберігати її в доброму стані, я розумію це. А нам, щоб полетіти, потрібно лише відламати гілку небесної сосни — будь-хто з нас може це зробити, і є багато подібних речей. Ми не відчуваємо холоду, тому нам не потрібен теплий одяг. Нам нічим обмінюватися, окрім взаємодопомоги. Якщо відьмі щось потрібно, інша відьма дасть їй це. Якщо треба взяти участь у війні, ціна не вирішує, битися нам чи ні. Також у нас немає поняття честі, на відміну від ведмедів, наприклад. Образа для ведмедя — страшна річ. Для нас це незбагненно. Як можна образити відьму? Яке це має значення, якщо вам вдалося?

Добре, я дещо схожий на вас у цьому. Одна річ, якщо я переламаю вам кістки, а образи не варті суперечок. Але, мем, ви розумієте мою дилему, я сподіваюсь. Я простий аеронавт і хочу завершити свої дні у спокої та комфорті. На маленькій фермі, зі свійськими тваринами, з кіньми… Нічого особливого, завважте. Ні палацу, ні рабів чи купи золота. Лише вечірній вітерець, сигара та склянка бурбону. Проблема в тому, що це потребує грошей. Отже, я здійснюю польоти в обмін на готівку, і після кожної подорожі я відсилаю трохи золота в Уельський Банк Фарго. І коли буде достатньо, мем, я продам кулю та забронюю подорож на пароплаві до порту Галвестон і ніколи вже не залишу землі.

Це ще одна відмінність між нами, пане Скоресбі. Відьма буде доти літати, доки дихатиме. Літати — значить бути відьмою.

Розумію, мем, і заздрю вам. Але для мене це не задоволення. Політ — це тільки моя праця, я лише технік. Я налагоджую клапани в газовому двигуні чи з’єдную анібаричні ланцюги. І я сам це обрав, розумієте? Це був мій власний вибір. Ось чому я ставлюсь до війни лише як до проблеми.

Сварка Йорика Бернісона з його королем також її частина, — сказала відьма. — Цій дитині також призначено зіграти в ній свою роль.

Ви говорите про призначення, — мовив він, — ніби це неминуче. І я не можу сказати, що це мені подобається більше за війну і що я хочу втручатися в це. Де моя воля, скажіть? А ця дитина, здається, має більше волі обирати, ніж будь-хто з тих, кого я знаю. Ви кажете мені, що вона лише іграшка в чийсь грі і не може нічого змінити з власної волі?

Всі ми маємо власну долю. Але ми повинні діяти, ніби це не так, — сказала відьма, — або померти з відчаю. Існує дивне пророцтво про цю дитину: їй призначено перервати приреченість. Але вона повинна зробити це, не усвідомлюючи, що саме вона робить, ніби це її власна воля, а не призначення. Якщо їй сказати, що вона повинна робити, нічого не вийде — смерть охопить усі світи, це буде тріумф відчаю назавжди. Всесвіти стануть лише взаємопов’язаними механізмами, сліпими та позбавленими думок, почуттів, життя…



Вони поглянули на сплячу Ліру, чиє обличчя (яке вони ледь бачили через хутра) виглядало насупленим.

Мені здається, десь у підсвідомості вона знає про це, — сказав аеронавт. — Принаймні, її вигляд про це говорить. А щодо хлопчика? Ви знаєте, вона пройшла весь цей шлях, щоб врятувати його від тих нелюдів? Вони були друзями в Оксфорді чи ще десь. Ви це знали?

Так, я знала це. Ліра зберігає щось надзвичайно цінне, і, здається, фатум використовує її як посланницю, яка повинна передати цю річ своєму батькові. Отже, вона прийшла сюди, щоб врятувати свого друга, не знаючи, що доля направила його на північ для того, щоб вона вирушила за ним та принесла щось своєму батькові.

Так ви це тлумачите, еге?



Уперше відьма виглядала невпевненою.

Так це здається… Але ми не можемо тлумачити темряву, пане Скоресбі. Дуже ймовірно, що я можу помилятися.

А що втягло вас у цю справу, можна спитати?

Що б вони не робили у Больвангарі, ми всім серцем відчували, що це неправильно. Ліра — їхній ворог, отже, ми — її друзі. Це все, що нами керує. А також дружба мого клану з циганським народом, яка почалася відтоді, як Фар-дер Корам врятував моє життя. Ми робимо це на їх прохання. А вони мають обов’язки перед лордом Ізраелем.

Зрозуміло. Тобто ви буксируєте кулю в Свольбард через циган. А ця дружба поширюється на те, щоб відбуксирувати нас назад? Чи мені доведеться чекати сприятливого вітру, а тим часом сподіватися на милість ведмедів? Ще раз наголошую, мем, я запитую лише через дружню цікавість.

Якщо ми зможемо допомогти вам дістатися до Трольсанда, пане Скоресбі, ми це зробимо. Але ми не знаємо, з чим доведеться зустрітися у Свольбарді. Новий король ведмедів багато чого змінив, і ті порядки не викликають схвалення, мабуть, це буде складна посадка. І я не знаю, як Ліра знайде шлях до свого батька. До того ж я й гадки не маю, що збирається робити Йорик Бернісон, хоч його доля переплітається з її.

Я також не знаю, мем. Мені здається, він приставив себе до цієї дівчинки як захисник. Вона допомогла йому повернути обладунки, розумієте? Хто знає, що відчуває ведмідь? Але якщо ведмідь може любити людину, то він любить її. Щодо приземлення у Свольбарді, так це ніколи не було легко. А якщо я зможу розраховувати на те, що нас тягтимуть у правильному напрямку, мені буде значно легше. І якщо я можу зробити щось у відповідь — лише скажіть. Але тільки з цікавості — ви не проти того, щоб сказати мені, на чиєму я боці в цій невидимій війні?

Ми обоє на боці Ліри.

О, в цьому немає сумніву.

Вони продовжували летіти. Через хмари під ними не було можливості визначити швидкість. Зазвичай куля летіла залежно від вітру, рухаючись із швидкістю руху самого повітря, але зараз її тягли відьми, вона летіла проти вітру і опиралася такому польоту, тому що громіздкий аеростат не мав обтічної м’якої форми цепеліна. В результаті корзина гойдалась у різні боки, стрясаючись набагато сильніше, ніж за нормального польоту.

Лі Скоресбі не так турбувався про зручність, як про збереженість своїх інструментів. Тому він щоразу перевіряв, чи надійно вони закріплені. Згідно з альтиметром, вони перебували приблизно на висоті десять тисяч футів. Температура була мінус двадцять градусів. Бувало й холодніше, але не набагато, і він не хотів, щоб ставало ще гірше, тому аеронавт відгорнув парусинову тканину, яку завжди використовував як бівуак, і прикрив нею дітей, щоб захистити їх від вітру, а потім улігся спина до спини поряд зі своїм старим товаришем в обладунках, Йориком Бернісоном, і заснув.

Коли Ліра прокинулась, місяць був високо в небі, і все навколо здавалося сріблястим: від хмар внизу до бурульок на оснащенні кулі.

Роджер спав так само, як і ведмідь, і Лі Скоресбі. Поруч із корзиною спокійно летіла відьомська королева.

Ми далеко від Свольбарда? — запитала Ліра.

Якщо не натрапимо на вітри, то будемо над Свольбардом приблизно за дванадцять годин.

Де ми приземлимося?

Це залежить від погоди. Але ж будемо намагатися обминути скелі. Там живуть створіння, які не люблять все, що рухається. Якщо вийде, ми посадимо вас у глибині країни, подалі від замку Йофура Рекнісона.

Що має статися, коли я знайду лорда Ізраеля? Чи захоче він повернутися до Оксфорда? Я не знаю, чи слід йому зізнатися в тому, що мені відомо, хто мій батько. Може, він все ще захоче вдавати, що він мій дядько. Я погано його знаю.

Він не захоче повертатися до Оксфорда, Ліро. Здається, щось має відбутися в іншому світі, і лорд Ізраель — єдина людина, яка може зробити міст між тим світом і нашим. Але йому дещо потрібно для цього.

Алетіометр! — здогадалася Ліра. — Ректор Джордана дав мені його і хотів щось сказати про лорда Ізраеля, але йому це так і не вдалося. Я знала, що насправді він не хотів його отруїти. Він збирається прочитати його і з’ясувати, як побудувати міст? Присягаюсь, я можу допомогти йому. Здається, я розумію пристрій так само добре, як і будь-хто.

Я не знаю, — відповіла Серафіна Пеккала. — Як він це зробить і яке у нього завдання, ми не знаємо. Є сили, які розмовляють з нами, а ще є сили над ними. Навіть від найвищих існують секрети.

Алетіометр скаже мені! Я можу прочитати його зараз…



Але було надто холодно, їй нізащо не вдалося б втримати його. Вона загорнулась і затягнула каптур, щоб захистися від вітру, залишивши лише маленьку щілинку, Далеко попереду та трохи нижче шість чи сім відьом, сидячи на своїх гілках з небесної сосни, тягли мотузку, простягнуту крізь кільце на кулі. Зірки яскраво сяяли та здавалися холодними і твердими, як діаманти.

Чому вам не холодно, Серафіно Пеккала?

Ми відчуваємо холод, але не звертаємо на нього уваги, тому що він не може нам зашкодити. А якщо ми закутаємось від холоду, то не станемо відчувати інші речі: дзвін яскравих зірок, мелодію Аврори, а найбільше — шовковисте місячне сяйво на нашій шкірі. Це варто того, щоб терпіти холод.

А я можу відчути це?

Ні. Ти загинеш, якщо знімеш свої шуби. Залишайся гнутою.

Скільки живуть відьми, Серафіно Пеккала? Фардер Корам каже — сотні років. Але ви зовсім не виглядаєте старою.

Мені триста років чи більше. Нашій найстаршій відьмі-матері приблизно тисяча. Одного дня Ямбі-Акка прийде по неї. Одного разу вона прийде за мною. Вона — богиня мертвих. Вона приходить до тебе добра й усміхнена, і ти знаєш, що настав час помирати.

А існують чоловіки-відьми? Чи лише жінки?

Є чоловіки, які служать нам, як консул в Трольсанді. І є чоловіки, яких ми беремо в коханці чи одружуємося із ними. Ти така молода, Ліро, надто молода, щоб це зрозуміти, але я розповім тобі, а ти зрозумієш це пізніше. Чоловіки пролітають перед нашими очима, немов метелики, створіння, які живуть лише один недовгий сезон. Ми кохаємо їх; вони хоробрі, гідні, вродливі, розумні — і вони помирають майже одразу. Вони помирають так скоро, що наші серця постійно розриваються від болю. Ми носимо їхніх дітей, які стають відьмами, якщо це дівчатка, і людьми, якщо хлопчики. А потім, за якусь мить, вони йдуть, втрачають сили, вмирають, зникають. І наші сини також. Коли маленький хлопчик зростає, то гадає, що він безсмертний. Його мати знає, що це не так. Щоразу це стає все важче, і нарешті твоє серце розбивається. Може, тоді Ямбі-Акка і приходить за тобою. Вона старіша за тундру. Мабуть, для неї відьми живуть так само мало, як для нас чоловіки.

Ви любили Фардера Корама?

Так. Він це знає?

Я не знаю того, але знаю, що він вас кохає.

Коли він врятував мене, він був молодий та міцний, повний снаги і гордості. Я полюбила його одразу. Я б змінила своє єство, я б пожертвувала дзвоном зірок чи музикою Аврори, я б ніколи більше не літала — я віддала б все це, навіть не замислюючись, щоб стати циганкою, готувати йому їжу, ділити ліжко із ним та носити його дітей. Але ти не можеш змінити того свого призначення, можна лише обирати, що робити. Я — відьма. Він — людина. Я залишалася із ним, поки не народила йому дитину…

Він ніколи не казав цього! Це була дівчинка? Відьма?

Ні. Хлопчик. Він помер під час епідемії сорок років тому, від хвороби, що прийшла зі сходу. Бідолашна маленька дитина, він промайнув життям, ніби метелик. І це розривало на частки моє серце, як завжди. Це зламало Корама. А потім мене покликав мій народ, тому що Ямбі-Акка забрала мою матір, і я стала королевою клану. Отже, я пішла, як і повинна була зробити.

Ви не бачили Фардера Корама відтоді?

Ніколи. Я чула про його діяння, я чула, як його поранили скролінги отруєною стрілою, і послала йому трави та заговори, які б допомогли йому одужати, але в мене не вистачило сил побачитися із ним знову. Я чула, яким розбитим почувався він після того, і як зростала його мудрість, скільки він навчався та читав, я пишалася ним та його доброчесністю. Але я залишалася осторонь, тому що це був тяжкий час для мого клану, була загроза відьомських війн, до того ж я вважала, що він забув мене і знайшов собі жінку серед людей…

Він ніколи б не зробив цього, — сказала Ліра рішуче. — Вам слід побачитися із ним. Він все ще любить вас, я знаю, що це так.

Але він буде соромитися свого віку, а я б не хотіла, щоб він відчував таке.

Мабуть, він соромитиметься. Але вам потрібно надіслати йому хоча б послання. Ось що я думаю.



Серафіна Пеккала довго мовчала. Пантелеймон став качкою і підлетів до її гілки, щоб підтвердити, що обидві були трохи різкими.

Потім Ліра запитала:

Серафіно Пеккала, чому люди мають деймонів?

Всі ставлять це питання, але ніхто не знає відповіді. Відтоді, коли існують люди, існують і деймони. Це те, що відрізняє нас від тварин.

Так! Ми не такі, як вони, правильно… наприклад, ведмеді. Вони дивні, ці ведмеді, правда? Вони здаються вам особистістю, але раптом вони роблять щось дивне та дике, і здається, що їх ніколи не зрозумієш… але знаєте, що сказав мені Йорик? Він сказав, що для нього його обладунки, ніби деймон для людини. Це його душа, він сказав. Але цим вони знову ж таки відрізняються, тому що він зробив обладунки сам. Вони забрали його перші обладунки, коли заслали його, а він знайшов небесне залізо і зробив нові обладунки, ніби витворив нову душу. Ми не можемо робити собі деймонів. А потім люди Трольсанда напоїли його спиртом і вкрали їх, я з’ясувала, де вони їх ховали, і він отримав їх назад… але мені цікаво, чому він повертається у Свольбард? Вони будуть битися із ним. Вони можуть його вбити… Я люблю Йорика. Я люблю його так сильно, що не хотіла б, щоб він повертався туди.

Він сказав тобі, хто він?

Лише своє ім’я. Консул Трольсанда сказав нам його.

Він шляхетний. Він принц. Річ у тому, що коли б він не скоїв тяжкого злочину, він був би зараз королем ведмедів.

Він сказав, що їхнього короля звуть Йофур Рекнісон.

Йофур Рекнісон став королем, коли вигнали Йорика Бернісона. Йофур, звичайно, принц, інакше його б не допустили до влади. Але він розумний в людському сенсі слова. Він створює альянси і підписує угоди, він живе не як ведмідь — в льодовій фортеці, а в новому палаці. Він обмінюється послами з іншими народами і розбудовує вогняні шахти за допомогою інженерів-людей… Він досвідчений і проникливий. Дехто говорить, що він спровокував Йорика на те, що той потім зробив і після чого був вигнаний. А інші стверджують, що навіть якби він не робив цього, то був не проти, щоб так думали, оскільки це підтверджувало репутацію досвідченого і хитрого.

Що він зробив? Розумієте, одна з причин, чому я люблю Йорика, — це через мого батька, який теж зробив щось подібне, і його було покарано. Мені здається, що вони схожі. Йорик сказав мені, що вбив іншого ведмедя, але ніколи не розповідав, як це сталося.

Бійка була через ведмедицю. Ведмідь, якого вбив Йорик, не відступив, незважаючи на те що було ясно — Йорик сильніший. Попри свою гордість, ведмеді завжди визнають сильнішого за себе самих і відступають, але з якихось причин той ведмідь цього не зробив. Дехто говорить, що це Йофур Рекнісон націлив його так зробити, а чи дав з’їсти трави, через яку той втратив розум. У будь-якому разі молодий ведмідь наполягав, і Йорик Бернісон не втримався. Цю справу було легко розсудити, він повинен був поранити його, а не вбити.

Тоді б він став королем, — сказала Ліра. — Я чула щось про Йофура Рекнісона від пальмеріанознавця — професора Джордана, тому що він був на півночі і зустрічався Із ним. Він сказав… Шкода, що я не пригадую, що саме… Здається, що він хитрістю здобув свій трон, чи щось таке… Але знаєте, Йорик сказав мені, що ведмедя неможливо одурити, і довів мені це. Здається, їх обох одурили — його та другого ведмедя. Мабуть, тільки ведмеді можуть ошукати ведмедів, а люди не можуть. Окрім… Люди Трольсанда, вони одурили його, правда? Коли напоїли його та забрали обладунки?

Коли ведмеді поводяться, як люди, мабуть, їх можна одурити, — сказала Серафіна Пеккала. — Коли ж ведмеді поводяться, як ведмеді, це неможливо. Жоден ведмідь Зазвичай не п’є спирту. Йорик Бернісон напився, щоб заглушити сором вигнання, і лише тоді люди Трольсанда змогли ошукати його.

А, так, — кивнула Ліра. Її задовольнило таке пояснення. Вона обожнювала Йорика майже безтямно, тому зраділа з підтвердження його благородства. — Ви дуже розумна, — продовжувала вона. — Я б не здогадалась про це, якби ви мені не сказали. Гадаю, що ви навіть розумніша за пані Кольтер.



Вони продовжували летіти. Ліра жувала шматок тюленятини, який знайшла у своїй кишені.

Серафіно Пеккала, — запитала вона через деякий час, — що таке Пил? Тому що мені здається — все це через Пил, але ніхто не може сказати мені, що це таке.

Я не знаю, — відповіла їй Серафіна Пеккала. — Відьми ніколи не переймалися через Пил. Все, що я можу сказати, — там, де священики, там бояться Пилу. Пані Кольтер не священик, звичайно, але вона могутній агент магістрату, і це саме вона організувала Облаткове братство та переконала Церкву надати кошти Больвангару. І все через її зацікавленість Пилом. Ми не можемо зрозуміти її почуттів до нього. Але є багато речей, яких ми ніколи не розуміли. Ми бачимо татар, які роблять дірки у своїх черепах, і не можемо збагнути цього. Отже, Пил може бути дивним, і він нам цікавий, але ми не трощимо все на своєму шляху, щоб дослідити його. Залиш це Церкві.

Церкві? — перепитала Ліра. Їй щось пригадалося, вона пам’ятала, як розмовляла з Пантелеймоном на болотах про те, що може обертати стрілку алетіометра, і вони заговорили про фотомлин на олтарі в коледжі Габріеля і про елементарні частинки, які змушували обертатися маленький флюгер. Заступник єпископа був упевнений у зв’язку між елементарними частинками та релігією.

Може бути, — вимовила вона, киваючи. — Більшість речей у Церкві тримається в таємниці, але… Але більшість тих речей старі, а Пил не старий, наскільки я знаю. Цікаво, чи міг би лорд Ізраель сказати мені… Вона знову позіхнула.

Краще я ляжу, — сказала вона Серафіні Пеккала, — а то я зовсім змерзну. Мені бувало холодно на землі, але такого холоду я ніколи не відчувала. Здається, я можу померти, якщо стане ще холодніше.

Тоді ляж і закутайся в шуби.

Так я і зроблю. Якщо й вмирати, то краще вже тут, нагорі, ніж там, унизу. Коли нас посадили під те лезо, я думала… Ми обоє… О, як це було жорстоко. Але зараз ми ляжемо. Розбудіть нас, коли ми дістанемося до місця, — промовила вона і незграбно сіла на купу шуб, відчуваючи біль від нестерпного морозу, а потім вляглася якнайближче до сплячого Роджера.



Так продовжували свою подорож чотири мандрівники, сплячи у вкритій льодом повітряній кулі, яка мчала до скель та льодовиків, до вогняних шахт та льодових фортець Свольбарда.

Серафіна Пеккала погукала аеронавта, і він умить прокинувся, трохи роздратований від холоду, але одразу ж зрозумів з руху корзини, що щось негаразд. Вона страшенно розгойдувалася на вітрі, який немилосердно бив по аеростату, і відьми, які тримали мотузку, ледве втримували її. Якби вони впустили мотузку, то куля понеслася б у напрямку Нової Зембли, як він зрозумів, поглянувши на компас, зі швидкістю приблизно сто миль за годину.

Де ми? — почула його крик Ліра. Вона ще не прокинулась остаточно через дивний рух та через холод, який скував усе її тіло.



Вона не чула, що відповіла відьма, але крізь натягнутий каптур, у світлі анібаричного ліхтаря бачила Лі Скоресбі, який, тримаючись за рейку, потяг мотузку, що вела до аеростата. Потім він знову з силою потягнув і глянув у тривожну темряву, а після того обмотав мотузку довкола рейки на кільці.

Я випущу трохи газу, — крикнув він Серафіні Пеккала. — Треба знизитися. Ми надто високо.



Відьма гукнула щось у відповідь, але Ліра знову не розібрала її слів. Роджер також прокинувся — рипіння корзини було таким сильним, що розбудило б будь-кого, навіть того, хто не прокинувся від розгойдування. Деймон Роджера та Пантелеймон вчепилися один в одного, ставши мармозетками, а Ліра намагалася лежати не рухаючись і не тремтіти від страху.

Чорт забирай, все гаразд, — сказав Роджер, налаштований веселіше за неї. — Коли ми приземлимося, можна, буде запалити вогнище та зігрітися. У мене в кишені є сірники. Я поцупив їх на кухні в Больвангарі.



Куля, безсумнівно, спускалася, тому що за секунду їх вже огорнула густа холодна хмара. Її жмуття пролітало крізь корзину, і все навкруги ставало нечітким. Ліра ніколи в житті не бачила такого густого туману. Невдовзі почувся ще один крик Серафіни Пеккала — і аеронавт відв’язав мотузку від рейки. Вона повисла в нього в руках, і навіть крізь скрип, виття та удари вітру об кулю Ліра почула могутній удар десь там нагорі.

Лі Скоресбі побачив її широко розкриті очі.

Це газовий клапан, — закричав він. — Він працює на пружині й утримує газ всередині. Коли я відтягую його, трохи газу виходить, і ми починаємо знижуватися.

Ми майже…

Вона не встигла закінчити, тому що сталося щось моторошне. Створіння, вдвічі менше за людину, з м’язистими крилами та гачкуватими пазурами, підкрадалося до Лі Скоресбі з-за краю корзини. В нього була пласка голова, банькаті очі та широкий жаб’ячий рот, до того ж від нього страшенно смерділо. В Ліри не було часу закричати, тому що Йорик Бернісон умить підвівся і скинув істоту вниз. Вона вивалилася з корзини та зникла з пронизливим криком.

Скельна примара, — коротко пояснив Йорик.



Наступної миті з’явилася Серафіна Пеккала і, присівши на край корзини, поспіхом заговорила:

Нас атакують скельні примари. Ми опустимо кулю на землю, а потім нам доведеться захищатися. Вони…



Але Ліра не чула решти сказаного нею, тому що почувся такий звук, ніби щось величезне розірвалося, і все почало хитатися в різні боки. Потім страшний удар відкинув трьох людей у бік, де лежали обладунки Йорика Бернісона. Йорик простягнув свою могутню лапу, щоб утримати їх всередині, тому що корзина немилосердно розгойдувалася. Серафіна Пеккала зникла. Навколо стояв страшенний шум: крізь усі звуки було чути пронизливі крики скельних примар. Ліра бачила, як вони проносилися повз них, і відчувала їх огидний сморід.

Потім був ще один удар — такий раптовий, що вони всі знову впали на підлогу, і корзина почала спускатися з неймовірною швидкістю, весь час обертаючись. Відчуття було таке, ніби їх відірвало від кулі, і вони, нічим не стримувані, падають вниз. Знову кілька ударів — корзину швидко кидало з боку в бік, ніби вони летять, вдаряючись об скелі.

Останнє, що бачила Ліра, — як Лі Скоресбі стріляв зі свого пістоля з довгим стволом прямо в обличчя скельної примари; потім вона міцно заплющила очі і з відчуттям неймовірного жаху притиснулася до Йорика Бернісона. Виття, ґвалт, ляскання та свист вітру, скрип корзини, схожий на жалісні звуки замученої тварини, — все це наповнювало повітря надзвичайним грюкотом.

Останній поштовх був найсильнішим, і дівчинка відчула, що вилетіла з корзини. Вона втратила будь-яку підтримку, і її легені трохи не розірвалися, коли вона приземлилася, її декілька разів перекинуло так, що вона не могла сказати, де верх, де низ. Її обличчя, майже повністю закрите каптуром, вкрилося порошком, сухим, холодним та повним кристалів…

Це був сніг — вона приземлилася в замет. Ліра була така розбита, що ледве могла думати. Вона трохи полежала, а потім виплюнула сніг, який набився їй у рот, і почала потроху видихати, прочищаючи дихальні шляхи.

Здавалося, що вона нічого не поранила, але їй було зовсім нічим дихати. Вона обережно спробувала поворушити руками, ногами та підвести голову. Вона майже нічого не бачила, тому що в її каптурі все ще було повно снігу. З неймовірним зусиллям, ніби її руки важили тонну кожна, вона витрусила його та виглянула. Дівчинка опинилася в світі сірих кольорів — блідо-сірих, темно-сірих та чорних, у якому навколо пливли туманні хмари, ніби привиди.

Єдине, що вона чула, були віддалені вигуки скельних примар, високо над нею, та удари хвиль об камені десь неподалік.

Йорику! — покликала Ліра. Її голос був слабкий і тремтів, тому вона спробувала ще раз, але ніхто не озивався. — Роджере! — крикнула вона з таким самим результатом.



Мабуть, вона була сама в цілому світі, але, звичайно, такого не могло бути, і Пантелеймон виліз мишею з її куртки, щоб скласти компанію.

Я перевіряв алетіометр, — сказав він, — з ним усе гаразд. Нічого не зламалося.

Ми загубилися, Пане! — сказала вона. — Ти бачив тих скельних примар? І як пан Скоресбі стріляв у них? Не дай Боже, якщо вони спустяться сюди…

Краще нам спробувати знайти корзину, — сказав він, — мабуть…

Краще нам не кричати, — додала вона. — Я тільки-но кликала кого-небудь, але краще цього не робити через примар. Шкода, що я не знаю, де ми.

Мабуть, нам би це не сподобалося, якби ми взнали, — зауважив Пантелеймон. — Може, ми біля підніжжя якоїсь скелі і шляху нагору немає, а коли туман розійдеться, скельні примари на її верхівках побачать нас.



Дівчинка відпочила ще кілька хвилин і спробувала намацати, де вона знаходиться. З’ясувалося, що вона приземлилася між двома вкритими кригою скелями. Все навкруги було закутане в холодний туман. З одного боку, ярдів за п’ятдесят, було чути, як хвилі б’ються об каміння, а зверху все ще долинали крики скельних примар, хоч вже набагато тихіші. Вона бачила всього на два чи три ярди від себе у темряві, і навіть очі Пантелеймона-сови не могли зарадити.

Ліра ледве підвелася, послизнувшись на крутих скелях, та пройшлася пологим морським берегом, але не знайшла нічого, крім снігу та каменів, — і жодної ознаки кулі чи когось з екіпажу.

Вони не могли просто зникнути, — прошепотіла вона.



Пантелеймон у вигляді кота пробіг далі і знайшов чотири розірваних важких мішки з піском. Пісок, який розсипався навкруги, вже замерз.

Баласт, — сказала Ліра. — Він, мабуть, скинув їх, щоб знову злетіти вгору…



Вона ковтнула із зусиллям, щоб подавити клубок в горлі чи страх в її грудях, а може, й те, й інше.

О Господи, як мені страшно, — промовила вона. — Сподіваюся, вони в безпеці.



Він заліз їй на руки мишею, а потім до каптура, де його не було видно. Вона почула шум, ніби щось скрипіло, тручись об каміння, і озирнулася, щоб роздивитися.

Йорику!..



Але вона проковтнула слова, не договоривши їх, тому що це був зовсім не Йорик Бернісон. Це був незнайомий ведмідь у відполірованих обладунках, на яких замерзла роса, а в його шоломі стирчало перо.

Він стояв спокійно, близько шести футів на зріст, і вона вирішила, що їй справді кінець.

Ведмідь відкрив рота і проричав. Луна відбилася від скель та зірвала пронизливі скрики згори. З туману вийшов інший ведмідь, а потім ще один. Ліра, не рухаючись, стискала свої маленькі кулачки.

Ведмеді просто стояли, поки перший не сказав:

Твоє ім’я?

Ліра.

Звідки ти взялася?

З неба.

З кулі?

Так.

Ходімо з нами. Ти в полоні. Рухайся, швидше.



Невесела та налякана Ліра пішла по гострому слизькому камінню, прямуючи за ведмедем та роздумуючи, що їй говорити.



Каталог: authors
authors -> Анна Хома Провина Частина перша Меа culpa…
authors -> Annotation Який сором для дівчини — повернутися додому з байстрям! Але якщо дитина не твоя? Селянки Олена та Люба вирушили до міста в пошуках кращої долі. Та якби Олена знала, що їй доведеться понести не свій хрест!
authors -> Лебедія як І коли виникла Україна есе івано-Франківськ «Місто нв» 2012 ббк 84 (4укр) 6 п 37 плачиндас. П. п 37 лебедія. Як І коли виникла Україна
authors -> Літературне мистецтво рідного краю
authors -> Дмитро донцов
authors -> Переходимо до любові Роман Відтоді, як стала відома моя розповідь «З погляду вічності»
authors -> Іван Багряний Людина біжить над прірвою
authors -> Іван Багряний огненне коло
authors -> Джеймс Дешнер Бігун у Лабіринті


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   15   16   17   18   19   20   21   22   23


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка