Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля» Харків



Сторінка15/23
Дата конвертації05.05.2016
Розмір3.51 Mb.
1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   ...   23

15 Клітки для деймонів




Ліра була не з тих, хто засмучується, вона була життєрадісною і практичною дитиною, але водночас не мала багатої уяви. Жодна людина, обдарована уявою, ніколи б не подумала серйозно, що можна пройти весь цей шлях і врятувати Роджера. А якби дитина з уявою і подумала про це, то відразу б знайшла багато причин, з яких це було неможливо. Бути досвідченим брехуном не означає мати розвинену уяву. Багато чудових брехунів зовсім не мають її — це і надає їхній брехні такої наївної впевненості.

Отже, тепер вона була в руках Облаткового братства, але Ліра не переймалась тим, що могло статися з циганами. Вони всі були добрими бійцями, і хоч Пантелеймон сказав, що бачив, як влучили в Джона Фаа, то міг помилитися, а якщо він не помилився, Джон Фаа міг бути не дуже серйозно пораненим. Їй просто не пощастило, що вона потрапила до рук самоїдів, але незабаром прийдуть цигани і врятують її, а якщо їм це не вдасться, ніщо не зупинить Йорика Бернісона — він забере її. А потім вони полетять у Свольбард на кулі Лі Скоресбі і звільнять лорда Ізраеля.

Їй здавалося, що це дуже просто.

Тож наступного ранку, коли вона прокинулася в гуртожитку, її все цікавило, і вона була готова впоратися з усім, що готував їй день. Їй страшенно хотілося побачити Роджера, особливо побачити його першою, до того, як він помітить її.

Їй не довелося чекати довго. Дітей в їхніх роздільних гуртожитках сестри, які наглядали за ними, будили о пів на восьму. Вони вмивалися, вдягалися і йшли всі разом в їдальню на сніданок. І там був Роджер.

Він сидів з п’ятьма іншими хлопчиками за столом одразу біля дверей. Черга до роздавального віконця йшла саме за ними, і вона вдала, ніби впустила носовик поряд із стільцем Роджера, і нахилилася — таким чином Пантелеймон встиг заговорити до деймона Роджера — Сальцилії.

Він мав вигляд зяблика і так радісно затріпотів крилами, що Пантелеймону довелося стати котом і накинутися на нього, змусивши замовкнути. Такі раптові бійки і сутички часто траплялися між деймонами дітей, тому на них ніхто не звернув уваги, однак Роджер одразу зблід. Ліра ніколи не бачила, щоб людина була такою блідою. Він поглянув угору і зустрівся з її пихатим поглядом, рум’янець знову залив його обличчя через те, що він до краю наповнився надією, захопленням і радістю. Лише Пантелеймон, який міцно тримав Сальцилію, зміг втримати Роджера від того, щоб не закричати, підскочити і привітатися зі своєю подругою з Джордана.

Ліра з презирством, яке тільки могла зобразити, відвела погляд і подивилася на своїх нових подруг, залишаючи Пантелеймона все пояснювати. Чотири дівчинки взяли свої таці з кукурудзяними пластівцями й тостами і сіли разом, миттєво створивши компанію, яка більше нікого не приймала до себе, щоб мати можливість поплескати язиком.

Не можна тримати велику групу дітей в одному місці довгий час і не давати їм ніякої роботи, тому Больвангар у певному сенсі мав устрій, схожий на шкільний — з різними видами діяльності за розкладом, такими, як гімнастика та мистецтво. Хлопчики й дівчатка більшість часу були розрізнені, окрім перерв і часу прийому їжі. Отже, лише після півторагодинного заняття шиттям, яке проводила одна із сестер, у Ліри була нагода поговорити з Роджером. Але все мало виглядати природно — це була проблема. Всі діти були приблизно одного віку, і саме такого, коли хлопчики розмовляють з хлопчиками, а дівчатка з дівчатками, і кожен із них впевнений у тому, що треба ігнорувати протилежну стать.

Ще один шанс з’явився у неї в їдальні, куди діти прийшли по свої напої та печиво. Ліра послала Пантелеймона-муху поговорити з Сальцилією на сусідній стіні в той час, як Ліра і Роджер тихо сиділи кожен зі своєю компанією. Було важко розмовляти через те, що увага твого деймона була спрямована на щось інше. Отже, Ліра намагалася виглядати похмурою і незадоволеною, п’ючи своє молоко з іншими дівчатами. Здебільшого її думки були зосереджені на тихому дзижчанні голосів деймонів, тому вона майже не чула, про що розмовляли дівчата, але раптом вона почула ім’я від дівчинки з яскравим білявим волоссям, і це змусило її підвестися.

Це було ім’я Тоні Макаріос. Коли увага Ліри перескочила на нього, Пантелеймону довелося сповільнити розмову пошепки з деймоном Роджера. Обидва хлопчики також слухали, що розповідала дівчинка.

Ні, я знаю, чому вони його забрали, — сказала вона, коли навколо неї згромадилися голови. — Через те, що його деймон не змінювався. Вони думали, що він старший, ніж виглядає, і вже був підлітком. Дійсно, його деймон рідко змінювався, тому що Тоні сам ніколи ні про що багато не думав. Я бачила, як він набував іншого вигляду. Його звали Щуроловка…

Чому вони так цікавляться деймонами? — запитала Ліра.

Ніхто не знає, — відповіла білява дівчинка.

Я знаю, — втрутився хлопець, який також слухав розмову. — Вони вбивають твого деймона і дивляться, чи помреш і ти.

Добре, чому ж тоді вони роблять це знову і знову з різними дітьми? — спитав хтось. — Їм би вистачило лише одного разу, чи не так?

Я знаю, що вони роблять, — сказала перша дівчинка.

Всі уважно подивилися на неї. Але через те, що діти не хотіли, аби персонал знав, про що вони розмовляють, вони навчилися набувати дивакуватого — напівбезтурботного, байдужого вигляду, поки слухали щось із надзвичайною цікавістю.

Звідки? — запитав хтось.

Я була поряд з ним, коли вони по нього прийшли. Ми були в кімнаті для білизни, — відповіла вона.

Дівчинка густо почервоніла. Якщо вона очікувала образ та їдких зауважень, то їх не було. Всі діти принишкли, і ніхто навіть не посміхнувся.

Дівчинка продовжувала:

Ми сиділи тихо, а потім зайшла сестра — та, в якої м’який голос. І вона сказала: «Ходімо, Тоні, я знаю, що ти тут, ходімо, ми тобі нічого не зробимо…» А він сказав: «Що зі мною буде?» Вона відповіла: «Ми приспимо тебе, а потім зробимо невелику операцію, тоді ти прокинешся живий-здоровий». Але Тоні не повірив їй. Він сказав…

Дірки! — вимовив хтось. — Вони роблять дірки в головах, як татари! Точно!

Закрий рота! Що сказала сестра? — вставив ще хтось. Але цього разу дюжина чи навіть більше дітей скупчилися навколо столу дівчинки разом зі своїми деймонами, які так само бажали знати, що відбувається, всі були напружені, і очі у всіх були широко розкриті.



Білява дівчинка продовжувала:

Тоні хотів знати, що вони збираються зробити з Щуроловкою, розумієте? Сестра відповіла: «Її ми також приспимо, так само, як і тебе». А Тоні спитав: «Ви вб’єте її, чи не так? Я знаю, що ви так і зробите. Ми всі знаємо, що відбувається». А сестра сказала: «Ні, звісно, ні. Це лише маленька операція. Невеличкий надріз. Це навіть не боляче, але про всяк випадок ми тебе приспимо».



Усі в кімнаті мовчали. Сестра, яка наглядала за ними, вийшла на хвилинку, а роздавальне вікно було зачинене, отже, їх ніхто не чув.

Який надріз? — тихо запитав хлопчик наляканим голосом.

Вона лише сказала, що це зробить його дорослішим. І що кожен мусить зробити це, тому деймони дорослих не змінюють форму, на відміну від наших. Отже, вони повинні зробити надріз, щоб деймон залишився в якомусь одному вигляді, ось так і стають дорослими.

Але…

Це означає…

Що, всі дорослі роблять цей надріз?

А щодо…

Раптом всі голоси змовкли, ніби дітям заціпило, всі обернулися до дверей. Там стояла сестра Клара — м’яка, спокійна і нудна, а поряд із нею — чоловік у білому халаті, якого Ліра ще не бачила.

Бріджит Макджин, — сказав він.



Білява дівчинка встала, тремтячи. Її деймон-білка притулилася їй до грудей.

Так, сер? — відповіла вона ледь чутним голосом.

Допивай свій напій і йди з сестрою Кларою, — продовжував він. — Решта йдіть на свої заняття.

Слухняно діти поскладали свої таці на візочок з іржостійкої сталі і тихенько почали виходити. Ніхто не дивився на Бріджит Макджин, окрім Ліри, яка бачила, що обличчя дівчинки тремтіло від страху.

Решта ранку пройшла на заняттях. На станції був невеличкий спортивний зал, тому що було незручно робити Вправи на вулиці під час довгої полярної ночі. Кожна група дітей займалася тут по черзі під наглядом сестри. Вони повинні були розбитися на команди і кидати м’яч по колу, і спочатку Ліра, яка ніколи в житті не грала в подібні ігри, розгубилася, не розуміючи, що треба робити. Але вона була спритна і спортивна, а до того ж природжений лідер, тому швидко гра їй сподобалася. Вигуки дітей, лемент і улюлюкання деймонів наповнили невеличкий зал і невдовзі прогнали жахливі думки — саме для цього існували подібні вправи.

Під час ланчу, коли діти знову стояли в черзі у їдальні, Ліра почула, як Пантелеймон цвірінькнув, ніби впізнав когось. Вона повернулася і побачила, що прямо за нею стоїть Білі Коста.

Роджер сказав мені, що ти тут, — пробурмотів він.

Твій брат іде, і Джон Фаа, і ціла команда циган, — сказала вона. — Вони хочуть забрати тебе додому.

Він майже скрикнув від радості, але замаскував крик у кашель.

Називай мене Лізі, — продовжувала Ліра. — Ніколи не говори Ліра. Ти повинен розповісти мені все, що знаєш.



Вони сіли разом, недалеко від Роджера. Це було легко зробити під час ланчу, тому що діти зараз частіше заходили й виходили, їдальня і місце біля віконця були переповнені. Під брязкіт ножів, виделок і тарілок Білі і Роджер розповіли їй все, що знали. Білі чув від сестер, що дітей, яким зробили операцію, відвозять у гуртожитки південніше, що могло пояснити, як Тоні Макаріос опинився у сніговій пустелі. Але Роджер мав дещо цікавіше для неї.

Я знайшов схованку, — сказав він.

Що? Де?

Бачиш ту картину… — він мав на увазі велику фото-граму тропічного пляжу. — Подивися в правий верхній кут, бачиш плиту стелі?



Стеля складалася з великих прямокутних панелей у металевих рамках, і ріг панелі над картиною був злегка піднятий.

Я роздивлявся її, — продовжував Роджер. — Я думав, іншим це також сподобається, отже, я піднімав їх, і вони поміщалися там. Вони просто туди залазили. Я і один хлопець пробували робити це в нашому гуртожитку вночі, доки його не забрали. Там є місце і туди можна заповзти…

Далеко можна пробратися стелею?

Хто знає. Ми лазили лише недалеко. Ми були впевнені, що коли настане час, там можна буде заховатися, але, мабуть, вони б нас знайшли.



Ліра вважала це місце не просто схованкою, а прямою дорогою на волю. Це було найкраще, що вона почула відтоді, як опинилася тут. Але до того, як вони встигли закінчити розмову, лікар стукнув по столу ложкою і почав говорити:

Послухайте, діти, — розпочав він. — Слухайте уважно. Час від часу ми проводимо пожежні навчання. Дуже; важливо, щоб всі були тепло вдягнуті і виходили звідси без паніки. Отже, сьогодні вдень у нас відбудуться такі пожежні навчання. Коли задзвонить дзвоник, ви повинні припинити будь-яке заняття і робити те, що накажуть дорослі, які будуть поряд. Запам’ятайте, куди вони вас відведуть. У це місце ви повинні йти, якщо буде справжня пожежа.



«Добре, — подумала Ліра, — а це ідея!» Упродовж першої половини дня Ліру та інших чотирьох дівчаток тестували на Пил. Лікарі не пояснювали, що вони роблять, але було легко здогадатися. Їх одну по одній відводили лабораторію, і, звичайно, це їх дуже лякало. Як це буде жорстоко, думала Ліра, якщо вона помре і не завдасть ніякого удару! Але, здавалося, вони не збиралися робити операцію, принаймні поки що.

Нам потрібно зробити декілька вимірювань, — пояснив лікар. Було важко сказати, в чому різниця між цими людьми: всі чоловіки виглядали однаково у своїх білих халатах з картками та олівцями, жінки також не вирізнялися: уніформа та дивний м’який спокійний вигляд робив їх схожими на рідних сестер.

Мене вимірювали вчора, — сказала Ліра.

А сьогодні ми зробимо інші вимірювання. Стань на металевий диск, ні, спочатку зніми взуття. Тримай свого деймона, якщо хочеш. Дивись уперед, добре, на маленьку зелену лампочку. Хороша дівчинка…



Щось блиснуло. Лікар повернув її обличчя ще раз, а потім праворуч і ліворуч — кожного разу щось клацало і блимало.

Добре. Тепер підходь до цієї машини і поклади руку в трубу. Боляче не буде, обіцяю. Випрями пальці. Ось так.

Що ви вимірюєте? — запитала вона. — Пил?

Хто тобі розказав про Пил?

Одна з дівчат, я не знаю, як її звати. Вона сказала, що ми всі в Пилу. Я не пильна, принаймні, мені так здається. Я вчора приймала душ.

А, це інший вид пилу. Його не можна побачити звичайним оком. Це особливий пил. Стисни кулак, ось так. Добре. Тепер, якщо ти поводиш рукою, знайдеш щось на зразок ручки — знайшла? Візьмись за неї, добре, хороша дівчинка. А тепер, будь ласка, простягни другу руку і поклади її на цю мідну кулю. Так. Добре. Зараз ти відчуєш легке поколювання — нічого страшного, це слабкий анібаричний струм…



Пантелеймон у своїй найбільш напруженій і настороженій формі дикого кота прокрадався з палаючим поглядом між пристроїв, постійно повертаючись до Ліри, щоб потертися об неї.

Тепер вона впевнилася, що вони поки що не збираються робити їй операцію і що її думка удавати з себе Лізі Брукс була досить вдалою, тому вона наважилася поставити питання.

Навіщо ви відрізаєте деймонів від їх людей?

Що? Хто тобі таке сказав?

Та дівчинка, я не знаю, як її звати. Вона сказала, що ви відрізаєте деймонів від людей.

Нонсенс…

Але ж він був збентежений. Вона продовжувала:

Тому що ви забираєте людей одного за одним, і потім вони не повертаються. Дехто впевнений, що ви їх вбиваєте, а інші розповідають ще щось, а та дівчинка сказала, що ви відрізаєте…

Це абсолютна неправда. Ми забираємо дітей, коли настає їх час переїжджати до іншого місця. Вони дорослішають. Боюсь, твоя подруга сама себе розтривожила. Нічого подібного! Навіть не думай про це. Хто твоя подруга?

Я приїхала сюди лише вчора, я ще не знаю нічиїх імен.

Як вона виглядає?

Я забула. Здається, в неї каштанове волосся… світло-каштанове, мабуть… Хтозна.



Лікар відійшов, щоб тихо поговорити з сестрою. Поки вони розмовляли, Ліра спостерігала за їхніми деймонами. Деймоном сестри був красивий птах — так само охайний та байдужий, як і собака сестри Клари, а в лікаря був великий важкий метелик. Але вони не рухалися. Вони не спали, тому що очі пташки сяяли, а вуса метелика злегка ворушилися, але вони були якісь апатичні, чого Ліра від них не чекала. Здавалося, їх ніщо не турбує і ніщо не цікавить.

Невдовзі лікар повернувся і продовжив огляд, зважуючи Ліру і окремо Пантелеймона, дивлячись на неї крізь спеціальний екран, вимірюючи її серцебиття, ставлячи її під невеликий отвір, який шипів і випускав струмінь із запахом свіжого повітря.

Під час одного з тестів почав безперервно дзвонити дзвінок.

Пожежна тривога, — сказав лікар, зітхнувши. — Добре, Лізі, йди за сестрою Бетті.

Але весь їхній верхній одяг у гуртожитку, лікарю. Вона не може так вийти надвір. Нам спочатку сходити туди?

Він був роздратований тим, що довелось перервати експерименти, тому нервово хруснув пальцями.

Мені здається, це та річ, яку і треба з’ясувати на практиці, — сказав він. — Яке безглуздя.

Коли я вчора приїхала, — втрутилася послужливо Ліра, — сестра Клара склала мій одяг до шафи в тій кімнаті, де вона мене оглядала. В сусідній. Я можу одягти його.

Чудова думка! — погодилася сестра. — Тоді швидше.



З прихованою радістю Ліра поспішила за сестрою, дістала свої теплі хутра, панчохи й чоботи і швидко натягла їх, поки сестра вбиралася у вугільний шовк.

Потім вони швидко пішли до виходу. На широкому майданчику перед групою основних будівель тупцювало приблизно сто чоловік — дітей і дорослих — деякі збуджені, інші роздратовані, а більшість — збентежені.

Бачите? — сказав один з дорослих. — Це варто робити, щоб подивитися, в якому хаосі ми опинимося, якщо буде справжня пожежа.



Хтось дмухав у свисток і махав руками, але на нього не звертали великої уваги. Ліра побачила Роджера й позадкувала. Роджер потягнув за руку Білі Косту, і скоро вони втрьох опинилися серед виру бігаючих дітей.

Ніхто не помітить, якщо ми все тут оглянемо, — сказала Ліра. — Їм знадобиться вічність, щоб усіх порахувати, а ми можемо сказати, що просто побігли за кимсь і заблукали.



Вони почекали, поки більшість дорослих почали дивитися в інший бік, а потім Ліра взяла трохи снігу, зробила з нього сніжку, яку розсипала у руках, і навмання кинула її у натовп.

За мить всі діти робили те саме, в повітря полетіли купи снігу.

Радісні вигуки повністю заглушили крики дорослих, які намагалися встановити порядок, а троє дітей тим часом зникли за рогом.

Сніг лежав таким товстим шаром, що вони не могли рухатися швидко, але в цьому і не було потреби, бо за ними ніхто не стежив. Ліра та хлопці залізли на горбатий дах одного з тунелів і опинилися серед дивного місячного ландшафту пагорбів та низин, одягнутих у біле під чорним небом і освітлених відбиттям від вогнів довкола майданчика.

Що ми шукаємо? — запитав Білі.

Хтозна. Просто дивимося, — відповіла Ліра і попрямувала до присадкуватої квадратної будівлі, яка стояла далі від решти, і поряд з нею світила потужна анібарична лампа.

Шум позаду не стихав, але дедалі більше віддалявся. Звичайно, тут всі діти відчували волю, і Ліра сподівалася, що вони схочуть перебувати на свободі якнайдовше. Вона обійшла навколо квадратної будівлі, шукаючи вікно. Дах був лише приблизно за сім футів від землі, і, на відміну від інших будинків, цей не був з’єднаний з рештою станції тунелем.

Вікон не було, але були двері. Табличка на них застерігала червоними літерами:

ВХІД СУВОРО ЗАБОРОНЕНО

Ліра спробувала посмикати двері, але не встигла вона повернути ручку, як Роджер скрикнув:

Дивіться! Птах! Чи…



Його чи було вигуком сумніву, тому що створіння, яке стрімко опускалося з неба, було зовсім не птахом — це був дехто, кого Ліра вже бачила раніше.

Деймон відьми!



Гусак, приземляючись, бив своїми великими крилами, піднімаючи хмару снігу.

Вітаю тебе, Ліро, — сказав він. — Я прямував сюди за тобою, але ти мене не бачила. Я чекав, поки ти вийдеш надвір. Що відбувається?



Вона швидко розповіла йому все.

Де цигани? — запитала вона. — Джон Фаа у безпеці? Вони перемогли самоїдів?

Більшість з них у безпеці. Джон Фаа поранений, але не тяжко. Люди, які вкрали тебе — мисливці, а також нападники, які зазвичай грабують мандрівників. Маленькими групами вони подорожують швидше, ніж цілими загонами. Цигани близько дня їзди звідси.

Два хлопчики налякано не зводили очей з гусака-деймона і те, як Ліра спілкувалася з ним, тому що, звичайно, вони ніколи не бачили деймона без власної людини і мало знали про відьом. Ліра сказала їм:

Слухайте, краще підіть подивіться, щоб нас ніхто не побачив. Білі, йди туди, Роджере, спостерігай за дорогою, якою ми прийшли. Ми не затримаємося.



Вони побігли виконувати наказ, а Ліра знову обернулася до дверей.

Навіщо ти хочеш туди потрапити? — запитав гусак-деймон.

Хочу знати, чим вони тут займаються. Вони відрізають… — вона стишила голос, — вони відрізають деймонів від людей. Від дітей. І я думаю, що вони роблять це тут. Принаймні, тут є щось, і я збираюсь подивитися. Але вони замкнуті…

Я можу відімкнути, — сказав гусак і вдарив крилами раз чи двічі, відкидаючи сніг від дверей. Коли він це зробив, Ліра почула, як щось обернулося в замку.

Заходь обережно, — сказав деймон.

Ліра відчинила двері і прослизнула всередину. Гусак-деймон ішов за нею. Пантелеймон був збуджений і наляканий, але він не хотів, щоб деймон відьми побачив його страх, тому заховався в шубі на грудях у Ліри.

Коли очі Ліри звикли до світла, вона все побачила.

У скляних ящиках на полицях уздовж стін сиділи деймони всіх роз’єднаних дітей: схожі на привидів коти, птахи, щури та інші створіння — всі нажахані та збентежені й бліді як крейда.

Деймон відьми розлючено скрикнув, а Ліра притиснула до себе Пантелеймона і сказала:

Не дивись! Не дивись!

Де діти цих деймонів? — запитав гусак, тремтячи від гніву.

Ліра розповіла про страшну зустріч з малим Тоні Макаріосом і подивилася з-за плеча на бідолашних деймонів у клітках, які намагалися бути ближче і притискали свої бліді обличчя до скла. Ліра чула слабкі вигуки болю та самотності. У тьмяному світлі слабкої анібаричної лампи вона бачила імена, на кожному ящику, так, — серед них був порожній з написом Тоні Макаріос. Було також ще чотири чи п’ять порожніх ящиків з іменами на них.

Я хочу випустити ці бідолашні створіння! — сказала вона розгнівано. — Я розіб’ю скло і звільню їх…



І вона озирнулася навкруги, шукаючи який-небудь предмет, яким це можна було зробити, але поряд нічого не було. Гусак-деймон сказав:

Зачекай.



Він був деймоном відьми і набагато старший за неї та сильніший. Їй слід було робити, як він казав.

Ми маємо змусити цих людей думати, що хтось забув замкнути двері і клітки, — пояснив він. — Якщо вони побачать розбите скло та відбитки ніг на снігу, скільки ще ти зможеш маскуватися? Треба протриматися, поки приїдуть цигани. А тепер роби, як я кажу: візьми жменю снігу, і коли я скажу тобі, кинь трохи на кожну клітку по черзі.



Вона вибігла надвір. Роджер та Білі все ще стояли на сторожі і з майданчика все ще було чути галас та сміх — минула лише хвилина чи близько того.

Вона зачерпнула легкого пухкого снігу в обидві руки і повернулася, щоб зробити, як сказав гусак. Коли вона посипала трохи снігу на кожну клітку, в гусака щось клацнуло в горлі, і замок на передній клітці відкрився.

Коли всі клітки було відімкнуто, Ліра відчинила першу з них, і маленька пташка-горобець вилетіла назовні, але впала на землю, не втримавшись на своїх крилах. Гусак нахилився і обережно підняв її своїм дзьобом, а пташка обернулася на мишу, яка невпевнено трималася на лапках. Пантелеймон стрибнув до неї на підлогу, щоб заспокоїти.

Ліра працювала швидко, і за п’ять хвилин усі деймони були вільні. Деякі намагалися заговорити і скупчилися довкола неї та навіть пробували смикнути її за панчоху, але табу їх втримало. Вона розуміла чому. Бідолашні, вони скучили за своїми важкими, твердими і теплими людськими тілами. Вони хотіли притиснутися і почути стук серця, як робив це Пантелеймон.

Тепер швидше, — сказав гусак. — Ліро, тобі треба бігти і змішатися з іншими дітьми. Будь хороброю, дитино. Цигани поспішають з усіх сил. Я повинен допомогти цим бідним деймонам знайти їхніх людей… — він підійшов ближче і сказав: — Але вони ніколи вже не зможуть бути одним цілим. Вони роз’єднані навіки. Це найстрашніша річ, яку я будь-коли бачив… Не думай про відбитки ніг — я їх приховаю. Тепер поспішай…

О, будь ласка! Перш ніж ви підете! Відьми… Вони літають, чи не так? Я не спала, коли бачила одного разу, як вони летять.

Так, дитино, а що?

Вони зможуть тягнути повітряну кулю?

Безперечно, але…

Серафіна Пеккала прибуде?

Немає часу пояснювати політику нації відьом. Сюди втягнуто різні сили, а Серафіна Пеккала повинна захищати інтереси свого клану. Але, мабуть, те, що відбувається тут, є частиною того, що відбувається ще десь. Ліро, тобі треба йти. Біжи, біжи!



Вона побігла. Роджер, який з широко розкритими очима спостерігав, як бліді деймони повільно виходили з приміщення, поплентався до подруги крізь глибокий сніг.

Вони — це як склеп у Джордані, це деймони!

Так, тихо. Не кажи Білі. І нікому більше не кажи. Ходімо назад.

Позаду них гусак могутньо махав крилами, закидаючи снігом сліди. Від’єднані деймони виходили і скупчувалися поряд, видаючи слабкі сумовиті вигуки втрати і прагнення. Коли відбитки зникли під снігом, гусак повернувся, щоб зібрати всіх деймонів разом. Він заговорив, і вони один за одним почали міняти форму, хоч страшно було бачити, яких зусиль це їм коштувало, зрештою, вони всі обернулися на птахів. Як неоперені пташенята, вони стежили за деймоном відьми, махаючи крилами, і падаючи, і підбігаючи по снігу, і, зрештою, з великими труднощами злітаючи. Вони піднялися кривою лінією, бліді та химерні на тлі глибокого темного неба, потроху набираючи висоту, хоч якими слабкими і безсилими не були деякі з них. Але кілька деймонів втрачали свою волю і починали падати вниз, тоді великий сірий гусак кружляв поряд і підтримував їх, обережно вертаючи до зграї. Потім їх не стало видно в абсолютній темряві. Роджер потягнув Ліру за руку.

Швидше, — сказав він, — вони майже зібралися.



Вони незграбно пішли геть та приєдналися до Білі, який задкував з-за рогу головної будівлі. Діти вже втомилися, дорослим вдалося домогтися порядку, і всі, штовхаючись, стали в нерівну лінію перед парадним входом. Ліра і два хлопці вислизнули з-за рогу та змішалися з іншими дітьми, але перед тим Ліра встигла сказати:

Передайте всім дітям, щоб вони були готові до втечі, їм потрібно знати, де лежить їхній теплий одяг, щоб взяти його і втекти, коли ми подамо сигнал. І вони повинні тримати це в секреті, зрозуміло?



Білі кивнув, а Роджер запитав:

Яким буде сигнал?



Пожежна тривога, — відповіла Ліра. — Коли настане час, я подам сигнал.

Вони чекали, поки їх позначать у списку. Якби хто-не-будь в Облатковому братстві якось стосувався школи, їм було б значно легше, тому що діти не були поділені на групи, кожну дитину відмічали у загальному списку, який, звичайно, не дотримувався алфавітного порядку, а до того жоден з дорослих не звик підтримувати порядок та контролювати дітей. Отже, навколо панувала плутанина, незважаючи на те що ніхто вже не бігав.

Ліра уважно спостерігала за ними і помітила це. Вони були нездатні навести лад. Вони мали багато слабких місць, ці люди, — вони недооцінювали пожежні навчання, вони не знали, де зберігається верхній одяг, вони не могли змусити дітей вишикуватись — їхні недоліки мали стати її перевагами.

Коли вони вже майже закінчили, ще одна річ відвернула увагу всіх від шикування — її Ліра вважала найгіршою.

Всі прислухалися до якогось звуку. Голови почали повертатися та шукати в темному небі цепелін, чий газовий двигун виразно стугонів у повітрі.

Єдине, з чого можна було радіти, — те, що звук долинав з іншого напрямку — протилежного тому, куди полетів Сірий гусак. Але лише в цьому був плюс. Невдовзі дирижабль можна було побачити, і в натовпі розлігся задоволений гомін. Його товсте срібно-глянцеве тіло повисло над вулицею з ліхтарями, його власні ліхтарі світили вниз із носа, а під ним знаходилась гондола з пасажирами.

Пілот скинув швидкість і розпочав складну справу зниження. Ліра тепер зрозуміла, для чого була товста щогла — зазвичай до неї пришвартовувався дирижабль. Поки дорослі заводили всередину дітей, які озиралися назад і показували пальцями, команда обслуговування на землі залізла по драбинах на щоглу і готувалася прив’язати мінрепи. Двигун гуркотів, снігові закрути здіймалися з землі. Потім в ілюмінаторах з’явилися обличчя пасажирів.

Ліра подивилася назад — помилки не могло бути. Пантелеймон притиснувся до неї і, ставши диким котом, з ненавистю зашипів, тому що крізь вікно з цікавістю дивилася красива темноволоса пані Кольтер, яка тримала на колінах свого золотавого деймона.



Каталог: authors
authors -> Анна Хома Провина Частина перша Меа culpa…
authors -> Annotation Який сором для дівчини — повернутися додому з байстрям! Але якщо дитина не твоя? Селянки Олена та Люба вирушили до міста в пошуках кращої долі. Та якби Олена знала, що їй доведеться понести не свій хрест!
authors -> Лебедія як І коли виникла Україна есе івано-Франківськ «Місто нв» 2012 ббк 84 (4укр) 6 п 37 плачиндас. П. п 37 лебедія. Як І коли виникла Україна
authors -> Літературне мистецтво рідного краю
authors -> Дмитро донцов
authors -> Переходимо до любові Роман Відтоді, як стала відома моя розповідь «З погляду вічності»
authors -> Іван Багряний Людина біжить над прірвою
authors -> Іван Багряний огненне коло
authors -> Джеймс Дешнер Бігун у Лабіринті


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   ...   23


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка