Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля» Харків



Сторінка10/23
Дата конвертації05.05.2016
Розмір3.51 Mb.
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   23

10 Консул і Ведмідь




Джон Фаа та інші ватажки вирішили прямувати до Трольсанда — головного порту Лапландії. У відьом цього міста було консульство, а Джон Фаа знав, що без їх допомоги чи, принаймні, дружнього нейтралітету, буде неможливо врятувати вкрадених дітей.

Він поділився своїми думками з Лірою і Фардером Корамом наступного дня, коли Лірина морська хвороба трохи вгамувалась. Яскраво сяяло сонце, зелені хвилі перелітали через борт і бризкали білою піною. На палубі, відчуваючи легкий бриз і дивлячись на море, переливчасте від світла і руху, Ліра майже не відчувала морської хвороби. А Пантелеймон тепер зрозумів, як захоплююче бути морською чайкою чи буревісником і торкатися крилами морської поверхні. Ліра настільки поринула в його радощі, що сама була рада покинути сухопутний спосіб життя.

Джон Фаа, Фардер Корам та два чи три інші чоловіки сиділи на кормі, залитій сонцем, і обговорювали свої плани.

Фардер Корам знає лапландських відьом, — сказав Джон Фаа. — І якщо я не помиляюсь, існує угода.

Все правильно, Джоне, — відповів Фардер Корам. — Це було сорок років тому, але це ніщо для відьом. Деякі з них живуть набагато довше.

Що посприяло тій угоді, Фардере Корам? — запитав Адам Стефанськи — чоловік, що відповідав за бойові загони.

Я врятував життя відьми, — пояснив Фардер Корам. — Її в повітрі переслідував і збив якийсь великий рудий птах, якого я ніколи не бачив раніше. Поранена, вона впала в болото, а я поплив, щоб врятувати її. Вона ледь не потонула, але я витяг її на човен та застрелив птаха. Він упав у трясовину, на жаль, — адже він був майже такий здоровий, як бугай, та ще й полум’яно-червоний.

О! — вигукнув один із чоловіків, здивований історією Фардера Корама.

Коли я затяг її у човен, — продовжував він, — я пережив найбільший шок у моєму житті — та молода жінка була без деймона.

Це прозвучало так, якби він сказав: «В неї не було голови». Сама думка про це була жахливою. Чоловіки здригнулися, а їхні деймони наїжачилися, затремтіли і почали люто каркати, і людям довелось заспокоювати їх. Пантелеймон притиснувся до грудей Ліри, і їх серця билися поряд в унісон.

Принаймні, — додав Фардер Корам, — це так виглядало. Через те, що вона впала з неба, я був більше ніж упевнений, що вона відьма. Вона виглядала так само, як молода жінка, тонша за деяких та вродливіша за більшість, але те, що я не побачив деймона, відвернуло мене від неї.

Що ж, у них немає деймонів, у відьом? — спитав Майкл Канзона.

Їхні деймони невидимі, я гадаю, — припустив Адам Стефанськи. — Він був там весь час, але Фардер Корам не міг його бачити.

Ні, ти помиляєшся, Адаме, — заперечив Фардер Корам. — Його зовсім там не було. У відьом є сила відділятися від своїх деймонів — могутня сила, якої ми не маємо. Якщо потрібно, вони можуть послати своїх деймонів далеко-далеко з вітром чи хмарою, чи під океан. А деймон тієї відьми, яку я знайшов, прилетів назад вже десь через годину, звичайно, відчувши її страх та рани. І я впевнений, хоч вона ніколи не підтверджувала цього, що той великий рудий птах, якого я підстрелив, був деймоном іншої відьми, яка послала його в погоню. Господи! Я здригаюся, коли думаю про це. Я б стримав свою руку, я зробив би будь-що і на землі, і на морі, але це вже сталося. Як би там не було, безсумнівно, я врятував життя відьми, і вона підтвердила це, сказавши, що я можу попрохати її допомоги будь-коли. Одного разу вона надала мені допомогу, коли скролінги влучили в мене отруєною стрілою. Ми ще декілька разів зв’язувалися… Я не бачив її вже дуже давно, але вона пригадає.

Вона живе у Трольсанді?



Ні, ні. Вони живуть у лісах і в тундрі, а не в морських портах серед чоловіків та жінок. Вони пов’язані з диким життям. Але тут у них є консульство, і я ще поговорю з нею, не сумнівайтеся.

Лірі дуже хотілося ще послухати про відьом, але чоловіки повернулися до розмови про паливо та запаси, і незабаром вона вирішила дослідити весь корабель. Вона вешталася по палубі вздовж бортів і за деякий час познайомилася із матросом, кидаючи в нього зернятка з яблука, які вона зберегла після сніданку. Він був товстим спокійним чоловіком, і після того, як вони обмінялися лайками, стали справжніми друзями. Його звали Джері. Під його керівництвом вона з’ясувала: коли що-небудь робиш, зникає морська хвороба, і що навіть така праця, як чищення палуби, може бути приємною, якщо виконувати її поморському, їй дуже сподобалося це відкриття, і невдовзі вона складала ковдру на своєму ліжку по-морському, прибирала одяг до шухляди морським способом і вживала, слово «драїти» замість «прибирати», коли займалася саме цією справою.

Після двох днів у морі Ліра вирішила, що таке життя саме для неї. Вона дослідила судно від моторного відділення до капітанського містка, скоро її ім’я було на вустах усієї команди. Капітан Рокбі дозволив їй подати сигнал голландському фрегату, потягнувши ручку парового свистка; кок мирився з її допомогою, коли вона вимішувала варений пудинг, і лише суворе слово Джона Фаа могло заборонити їй залазити на фок-щоглу, щоб вивчати горизонт з «воронячого гнізда».

Весь час, поки вони прямували на північ, із кожним днем ставало дедалі холодніше. Всі запаси треба було обгорнути водонепроникною тканиною, і Джері навчав її шити. Вона із задоволенням вчилася цього мистецтва зараз, хоч зневажала його в Джордані і ніколи не слухала повчань пані Лонсдейл. Разом із Джері вони пошили водонепроникну сумку для алетіометра, яку вона могла носити на поясі: на випадок, якщо вона впаде у воду — пояснила Ліра. Зі своїм скарбом, який тепер був надійно захищеним, вона, одягнута у штормівку і зюйдвестку, сміливо хапалася за поручні, коли потік гострих бризок від розбитої хвилі здіймався над палубою. Іноді вона ще відчувала напади морської хвороби, особливо коли здіймався вітер і корабель глибоко пірнав у буруни сіро-зелених хвиль. Тоді Пантелеймон був зобов’язаний відвертати її увагу, б’ючи крилами воду у вигляді буревісника. В такі хвилини вона відчувала його безмежну радість від стрімкого польоту між небом і морем і забувала про свою нудоту. Час від часу він навіть ставав рибою і одного разу приєднався до зграї дельфінів, що здивувало та сподобалося їм. Ліра стояла на баку, тремтіла і сміялася, поки її улюблений Пантелеймон, лискучий та могутній, вистрибував із води з півдюжиною інших швидких сірих створінь. Це було дуже приємно, але це почуття було непростим, тому що в ньому також були страх і біль.

Раптом він вподобає життя дельфіна більше, ніж він любить її?

Її друг матрос був поблизу, він знімав парусинове покриття з люка в палубі, через який завантажували корабель, і зупинився подивитися, як деймон маленької дівчинки пірнав та плавав із дельфінами. Його власний деймон, чайка, сидів на шпилі, засунувши голову під крило. Він знав, що відчуває Ліра.

Пам’ятаю, коли я вперше вийшов у море, моя Белізарія ще не набула постійної форми — таким молодим я був — і вона також полюбляла бути дельфіном. Я боявся тоді, що вона назавжди залишиться в цьому образі. На моєму першому кораблі був один старий моряк, який ніколи не міг зійти на берег, тому що його деймон назавжди залишився дельфіном, тож він не міг покинути море. Він був чудовим моряком, найкращим штурманом, якого я будь-коли знав, міг заробити купу грошей на риболовлі, але він не був щасливим. Він до самої смерті не був щасливим, і його поховали в морі.

Чому деймони повинні набувати постійної форми? — спитала Ліра. — Я б хотіла, щоб Пантелеймон міг змінюватися завжди. І він також бажав би цього.

О, вони колись перестають змінюватися, і завжди так буде. Це частина дорослішання. Настане час, коли ти стомишся від його змін і захочеш постійної форми для нього.

Ніколи не захочу!

Захочеш. Ти захочеш бути дорослою, як і інші дівчата. В кожному разі за неможливість змінюватися є компенсації.

Які?

Знання того, яка ти людина. Візьмемо стару Белізарію. Вона — чайка, і це означає, що я також в якому роді чайка. Я ні поважний та бундючний, ані красив але я міцний хлопець і можу перенести будь-що та завжди знайду трохи їжі й добру компанію. Варто знати це. І коли твій деймон обере форму, ти дізнаєшся, яка ти.

А якщо деймон зупиниться на образі, який тобі не подобається?

Що ж, тоді ти будеш незадоволеною, чи не так? Є багато людей, які бажали б мати деймона-лева, а натомість одержують пуделя. І поки вони не навчаться бути задоволеним тим, хто вони є, вони будуть переживати через це. Марна трата почуттів, ось що це.



Але Лірі здавалося, що вона ніколи не подорослішає.

Одного ранку в повітрі почувся новий запах, і корабель почав дивно рухатися — із сильною хитавицею в різні боки замість розгойдування вниз та вгору. Прокинувшись, Ліра вже за хвилину була на палубі і жадібно дивилася на землю: таке дивне видовище після того, як вони вже кілька днів бачили одну воду. Лірі здавалося, що вони були в океані вже не один місяць. Просто перед кораблем здіймалася гора із зеленими схилами та засніженими верхівками і містом у гавані біля її підніжжя, з дерев’яними високими дахами будинків, шпилем молитовні, кранами біля пристані та хмарами чайок, які кружляли та голосно кричали. Той запах був запахом риби, але змішаний із ароматами, які йшли від землі: соснової смоли, ґрунту, чогось тваринного та мускусного і ще чогось — холодного, чистого і дикого, мабуть, снігу. Це був запах півночі.

Довкола судна гралися тюлені, показуючи свої клоунські обличчя над водою, а потім пірнаючи без жодного сплеску. Вітер, який здіймав краплі з увінчаних баранцями хвиль, був страшенно холодний і шукав найменший отвір у Ліриному пальті з вовчого хутра. Її руки дуже скоро змерзли, а обличчя заніміло. Пантелеймон-горностай намагався зігріти її шию, але було надто холодно залишатися нагорі без жодної роботи, навіть дивитися на тюленів, і Ліра пішла їсти свою ранкову кашу і спостерігати за всім через ілюмінатор кают-компанії.

В гавані вода була спокійною, і поки вони рухалися повз масивний хвилеріз, Ліра почала відчувати нестійкість через малорухомість. Вони з Пантелеймоном з цікавістю дивилися, як корабель важко, повільно наближався до пристані. Вже кілька годин тому звук двигуна завмер і чувся лише віддалений гул, голоси вигукували накази та запитання, канати вже скинули, трапи опустили, люки відкрили.

Ходімо, Ліро, — сказав Фардер Корам. — Все готове?



Ліра тільки-но прокинулася, спакувала свої речі та побачила землю. Тому їй довелося лише спуститися в каюту взяти сумку.

Першою справою, яку вона і Фардер Корам повинні були зробити на березі, — це відвідати будинок відьмацького консула. Вони не довго шукали його: місто розташовувалось навколо гавані, і єдиними вагомими будівлями були молитовня та будинок губернатора. Відьмацький консул жив у пофарбованому в зелене дерев’яному будинку з видом на море, і, коли вони подзвонили у двері, гучний дзвін озвався на тихих вулицях.

Слуга провів їх до невеличкої вітальні і приніс кави. Скоро вийшов сам консул, щоб привітатися з ними. Це був товстий чоловік із рум’яним обличчям, одягнутий у скромний чорний костюм. Його звали Мартін Ланселіус. Його деймоном була змія з так само напруженими діамантово-зеленими очима, як і в нього, що було єдиною відьмацькою ознакою його зовнішності, хоч Ліра не знала напевно, як має виглядати відьмак.

Чим я можу допомогти, Фардере Корам? — запитав він.

Двома способами, докторе Ланселіус. По-перше, мені дуже потрібно зв’язатися із відьмою, з якою я познайомився декілька років тому на болотах у Східній Англії, її звуть Серафіна Пеккала.

Коли ви зустрічалися з нею? — запитав він.

Мабуть, сорок років тому. Але я думаю, вона пам’ятає.

А в чому ще вам потрібна моя допомога?

Я представляю циганські родини, які втратили своїх дітей. У нас є причини думати, що існує організація, яка краде дітей: і наших, і інших — і відвозить їх на північ для якихось невідомих цілей. Мені б хотілося знати, чи чули ви або ваші люди, що відбувається.

Доктор Ланселіус відпив кави.

Не можна не помітити, щось подібне відбувається і тут, — відповів консул. — Розумієте, стосунки між моїм народом та жителями півночі чудові. І мені б нізащо не хотілося якось обтяжувати їх.



Фардер Корам похитав головою, ніби він все дуже добре розумів.

Треба додати, — мовив він, — мені б не довелося запитувати вас, якби я міг отримати інформацію іншим шляхом. Тому я й запитав спочатку про відьму.



Тепер головою захитав доктор Ланселіус, ніби він розумів. Ліра спостерігала за цією грою із здивуванням та повагою. Щось відбувалося, і дівчинка помітила, що відьмацький консул прийняв якесь рішення.

Добре, — сказав він, — все правильно, ви, мабуть, розумієте, що ми не могли не чути вашого ім’я, Фардере Корам. Серафіна Пеккала — королева відьмацького клану в районі озера Енара. Що ж до другого питання, звичайно, цю інформацію ви отримали не від мене.

Так і є.

Добре, саме в цьому місті знаходиться філія організації Північна прогресивна дослідницька компанія, яка удає, що шукає мінерали, але насправді контролюється Генеральним Облатковим братством у Лондоні. Ця організація, наскільки мені відомо, імпортує дітей. Але цього не знають у місті. Норвезький уряд офіційно не має до цього жодного відношення. Діти не залишаються тут довго, їх відвозять на якийсь віддалений острів.

Ви знаєте, на який, докторе Ланселіус?

Ні. Я б сказав вам, якби знав.

А ви знаєте, що там з ними роблять?

Уперше доктор Ланселіус подивився на Ліру. Вона відповіла йому впевненим поглядом. Маленька зелена змія-деймон підвела голову з коміра консула і прошепотіла щось, висовуючи свій тремтячий язик, йому на вухо.

Консул сказав:

Я чув фразу «Мейштадський процес» стосовно цієї справи. Гадаю, вони використовують її, щоб приховати справжню назву. Я також чув слово інтерсекція, але не можу сказати, до чого воно.

А зараз у місті є діти? — спитав Фардер Корам.

Він пригладив шерсть свого деймона, коли той постав у бойовій готовності. Ліра помітила, що він припинив муркати.

Ні, думаю, ні, — відповів доктор Ланселіус. — Група приблизно з дванадцятьох осіб прибула на тому тижні, і вони поїхали позавчора.

О! Так недавно? Це дає нам хоч якусь надію. На чому вони подорожують, докторе Ланселіус?

На санях.

І ви не уявляєте, куди вони їдуть?

Майже ні. Це нас не цікавить.

Зрозуміло. Добре, ви достатньо чітко відповіли на всі мої питання, сер, але є ще одне. Якби ви були на моєму місці, яке б питання ви поставили відьмацькому консулу?

Уперше за всю зустріч доктор Ланселіус посміхнувся.

Я б спитав, де я можу найняти ведмедя в обладунках, — була його відповідь.



Ліра підвелась і відчула, як тріпоче серце Пантелеймона під її руками.

Я вважав, що ведмеді в обладунках служать Облатковому братству, — сказав здивований Фардер Корам. — Тобто Північній прогресивній компанії, чи як там вони себе називають.

Принаймні один не служить. Ви можете знайти його на складі саней в кінці вулиці Ленглокур. Він там зараз підробляє, але його норов та страх, який він викликає у собак, не затримають його там довго.

Що ж він — ренегат?

Мабуть, так. Його звуть Йорик Бернісон. Ви запитали, яке б питання я поставив, і я вам відповів. А тепер що б я зробив: я б скористався нагодою найняти ведмедя в обладунках, навіть коли б він перебував значно далі, ніж він є.

Ліра не могла всидіти на місці. Однак Фардер Корам знав правила етикету для таких зустрічей і взяв ще один медовий пряник з тарілки. Поки він їв, доктор Ланселіус звернувся до Ліри.

Я зрозумів, ви володієте алетіометром, — сказав він, здивувавши її. Звідки він міг знати?

Так, — відповіла Ліра і після того, як Пантелеймон ущипнув її, додала: — Хочете подивитися на нього?

Із великим задоволенням.



Вона незграбно засунула руку в непромокальну сумку і передала йому оксамитовий пакунок. Він розгорнув його й обережно взяв у руки, дивлячись на циферблат, як учений дивиться на рідкісний манускрипт.

Який витончений! — сказав він. — Я бачив інший, але він був не такий гарний, як цей. А інструкції для прочитання у вас є?

Ні, — почала Ліра, але, перш ніж вона встигла щось додати, Фардер Корам продовжив:

Ні, на жаль, хоч Ліра і володіє алетіометром, немає ніякої можливості читати його. Це, мабуть, така сама загадка, як посудини з чорнилом, які використовують індуси, щоб читати майбутнє. А найближча книга із розшифруванням для прочитання символів, яку я знаю, є в Абатстві Святого Йоганна у Хайдельберзі.



Ліра розуміла, чому він казав це — він не хотів, щоб доктор Ланселіус довідався про її силу. Але вона також бачила щось таке, чого не бачив Фардер Корам — хвилювання деймона доктора Ланселіуса, і вона знала, що краще було не брехати.

Тож вона зауважила:

Насправді я можу читати, — говорячи почасти докторові Ланселіусу, почасти Фардеру Кораму.



Тоді обізвався консул:

Ти дуже розумна. Звідки він у тебе?

Ректор Коледжу Джордана в Оксфорді дав мені його, — відповіла вона. — Докторе Ланселіус, ви знаєте, хто їх виробляє?

Кажуть, їх створюють у місті Празі, — сказав консул. — Учений, який винайшов перший алетіометр, напевно, намагався винайти спосіб вимірювати вплив планет за законами астрології. Він хотів зробити пристрій, який би вказував на Марс чи Венеру, як компас вказує на північ. Це йому не вдалося, але механізм, який він створив, явно вказував на щось, навіть якщо ніхто не міг зрозуміти, що це було.

А звідки взялися символи?

О, це сімнадцяте століття. Символи й емблеми були повсюди. Будівлі та картини створювалися так, що їх можна було читати, як книги. Всі речі щось означали. Якби ви знайшли потрібний словник, ви б змогли прочитати саму Природу. Не дивно, що філософи використали символізм свого часу, щоб інтерпретувати знання, яке йшло із загадкового джерела. Але, знаєте, їх не сприймали серйозно протягом двох століть.



Він повернув інструмент Лірі і додав:

Можу я спитати про щось? Без книг, що розшифровують символи, як ви його читаєте?

Я лише намагаюся відпустити розум, це щось схоже на відчуття, коли дивишся на воду. Потрібно, щоб очі знайшли правильний рівень, оскільки у фокусі має з’явитися щось одне. Якось так, — відповіла вона.

Чи можу я подивитися, як ви це робите? — запитав він.



Ліра глянула на Фардера Корама, готова погодитися, але чекаючи його дозволу. Старий кивнув.

Що запитати?

Які наміри у татар щодо Камчатки?

Це було важко. Ліра повернула стрілку на верблюда, що позначав Азію, яка в свою чергу мала на увазі татар; на ріг достатку — Камчатка, в якій були золоті копальні; на мураху — діяльність, як цілі та наміри. Потім сіла, не рухаючись, дозволяючи своєму розуму втримати три рівні значень разом у фокусі, і розслабилася, щоб знайти відповідь, яка з’явилася майже тієї ж миті. Довга стрілка затремтіла на дельфіні, шоломі, немовляті та на якорі, а потім на тиглі, що поєднувалося в одну складну формулу, яку Ліра сприйняла без вагань і яку не усвідомлювали два чоловіки.

Коли стрілка повторила свій рух кілька разів, Ліра підвела очі. Вона мигнула раз чи двічі, ніби виходячи з трансу.

Вони удаватимуть, що атакують її, але насправді не робитимуть цього, тому що вона надто далеко і їм доведеться дуже розтягнутися, — сказала вона.

Як ти це читаєш?

Дельфін — одне з його прихованих значень — гра чи грайливість, — пояснила вона. — Мені зрозуміло, що правильне саме це значення, тому що стрілка зупинилася тут певну кількість разів і чітко вказала саме на цей рівень, а не на якийсь інший. Шолом означає війну, а разом ці два значення — вдавати, що йдеш на війну, але насправді не робити цього. Немовля — це труднощі, тобто їм буде нелегко захопити її, а якір пояснює чому: тому що вони розтягнуться, як ланцюг якоря. Я так це бачу, розумієте?



Доктор Ланселіус покивав головою.

Чудово, — сказав він. — Я вам дуже вдячний. Я цього не забуду.



Потім він уважно подивився на Фардера Корама і знову на Ліру.

Можна вас попросити ще раз продемонструвати своє вміння? — мовив він. — Надворі, за будинком ви знайдете декілька гілок небесної сосни — вони висять на стіні. Одну з них використовувала Серафіна Пеккала, а інші — ні. Яка її гілка?

Добре! — погодилася Ліра, яка була завжди готова похизуватися. Вона взяла алетіометр і вийшла. Їй дуже кортіло подивитися на небесну сосну, тому що відьми користувалися нею, коли літали, а вона ще ніколи її не бачила.

Коли вона пішла, консул спитав:

Ви розумієте, що це за дитина?

Вона дочка лорда Ізраеля, — відповів Фардер Корам, — а її мати — пані Кольтер з Облаткового братства.

А крім цього?



Старий циган похитав головою.

Ні, — була його відповідь, — більше я нічого не знаю. Але вона дивне невинне створіння, і я б нізащо не хотів, щоб з нею щось сталося. Як вона читає той інструмент, я не знаю, але я вірю тому, що вона говорить. А що, докторе Ланселіус? Що ви знаєте про неї?

Відьми говорять про цю дитину вже кілька століть, — розповідав Консул. — Вони живуть у тих місцях, де завіса між світами дуже тонка, і вони чули вічні голоси час від часу, голоси тих створінь, які мандрують між світами. Вони говорили про дитину, саме таку, як ця, вона має особливе призначення, яке вона виконає, але не тут — не в цьому світі, а десь поза ним. Без цієї дитини ми всі загинемо. Вона повинна здійснити те, що їй призначено, не усвідомлюючи, що вона робить, тому що лише її незнанням нас буде врятовано. Ви розумієте це, Фардере Корам?

Ні, — відповів він, — я не можу сказати, що розумію.

Це означає, що вона вільна робити помилки. Нам залишається тільки сподіватися, що вона їх не зробить, але не можна керувати нею. Я дуже радий, що побачив цю дитину до того, як помер.

Але звідки ви дізналися, що вона саме та дитина? І що то за створіння, які мандрують між світами? Мені важко зрозуміти вас, докторе Ланселіус, але ви здаєтеся мені чесною людиною…



До того, як консул встиг відповісти, двері відчинилися і зайшла Ліра, з тріумфом несучи невелику гілку небесної сосни.

Ось ця! — сказала вона. — Я перевірила всі і впевнена, що саме ця.



Консул придивився до гілки і схвально кивнув.

Так, — сказав він. — Добре, Ліро. Це чудово. Тобі пощастило мати такий інструмент, і я бажаю тобі з ним успіху. Я хочу дати тобі щось…



Він узяв гілку і відламав один прутик.

Вона літала з ним? — спитала Ліра з благоговінням.

Так. Я не можу віддати тобі всю гілку, адже вона потрібна мені для контакту з нею, але цього буде достатньо. Бережи його.

Так, — відповіла вона, — дякую.



І вона поклала його в свою сумку поряд із алетіометром. Фардер Корам торкнувся гілки, ніби на щастя, і на його обличчі був вираз, якого Ліра ще ніколи не бачила: немов пристрасна жага. Консул провів їх до дверей, де потиснув руку і Фардеру Кораму, і Лірі.

Сподіваюся, на вас чекає успіх, — сказав він, стоячи на порозі на пронизливому холоді і дивлячись, як вони йдуть маленькою вулицею.

Він знав відповідь про татар ще до того, як я про них дізналась, — сказала Ліра Фардеру Кораму. — Алетіометр сказав це мені, але я мовчала. То був тигель.

Я зрозумів, що він перевіряє тебе, дитино. Але ти правильно зробила, що була ввічливою і не виказала знання його наміру. З його боку то була корисна порада про ведмедя. Ми б самі до цього не додумалися.



Вони попрямували до складу саней, який розташовувався у двох бетонних приміщеннях. Навкруги розкинулися безплідні, порослі чагарником землі, повсюди між каменів стирчав бур’ян, а брудні калюжі були вкриті кригою. Похмурий чоловік в конторі сказав їм, що ведмідь звільняється о шостій, і їм не можна запізнюватися, бо він одразу ж іде просто у двір за баром Ейнарсона, де йому дають випити.

Тоді Фардер Корам повів Ліру до найкращого магазину одягу в місті і купив їй необхідне тепле вбрання. Вони купили парку із шерсті північного оленя, тому що вона добре захищає від дощу і від морозу, каптур парки був оторочений хутром росомахи, яке захищало від криги, що намерзала від дихання. Вони придбали також спідню білизну та чохли на чоботи зі шкіри оленяти, а ще шовкові рукавички, на які надягалися великі хутряні рукавиці. Чоботи та рукавиці були зроблені зі шкіри передніх ніг оленя, бо вона вважалася дуже міцною, а підошва чобіт виготовлена зі шкіри бородатого тюленя, що так само надійна, як і шкіра моржа, але легша. Останнім вони купили водонепроникний плащ з напівпрозорого шлунка тюленя, який повністю вкривав дівчинку.

У всьому цьому, із шовковим шарфом на шиї та з шерстяною шапкою на голові, та ще й у великому каптурі, натягнутому зверху, їй було дуже тепло. Але ж вони збиралися у набагато холодніші регіони, ніж цей.

Джон Фаа наглядав за розвантаженням корабля і з нетерпінням чекав на повідомлення від консула, але ще більше він зацікавився ведмедем.

Ми підемо до нього сьогодні ж увечері, — сказав він. — Ти коли-небудь розмовляв з такими створіннями, Фардере Корам?

Так, розмовляв, та ще й бився з одним, хоч не сам, слава Богу. Нам треба підготуватися до розмови з ним, Джоне. Він багато питатиме, я впевнений, і буде похмурим та впертим, але ми повинні найняти його.

О, так. А як з твоєю відьмою?

Ну, вона зараз далеко та ще й стала королевою клану, — відповів Фардер Корам. — Я дуже сподіваюсь, що зможу надіслати їй повідомлення, але очікування відповіді забере багато часу.

Добре. Дозволь повідомити, про що я дізнався, старий друже.



Джон Фаа ледве міг всидіти від бажання розповісти їм щось. Він зустрів на пристані старателя з Нової Данії, з провінції Техас, на ім’я Лі Скоресбі, в якого була повітряна куля. Експедиція, до якої він сподівався приєднатися, не відбулася через брак коштів, навіть не виїхала з Амстердама. Отже, він був у скрутному становищі.

Подумай лише, що ми можемо зробити за допомогою аеронавта, Фардере Корам! — сказав Джон Фаа, потираючи свої великі руки. — Я переконав його приєднатися до нас. Здається, ми саме вчасно прибули сюди.

Краще було б, якби ми точно знали, куди їхати, — відповів Фардер Корам, але ніщо не могло збентежити Джона Фаа.

Коли посутеніло, а запаси й спорядження було вивантажено і чекало на пристані, Фардер Корам і Ліра пішли берегом шукати бар Ейнарсона. Вони знайшли його досить швидко — грубий бетонний сарай з червоним неоновим написом, який миготів над дверима, і з гучними голосами, що лунали з-за вкритих інеєм вікон.

Нерівна дорога поряд із баром вела крізь металеві ворота до заднього двору, де була прибудова з долівкою з мерзлої багнюки. Тьмяне світло, яке йшло від заднього вікна бара, показало величезну бліду постать, що сиділа випроставшись і гризла шмат м’яса, тримаючи його обома руками. Ліру вразила заюшена кров’ю морда чи обличчя, маленькі злі очі і зарості брудно-жовтої шерсті. Гризучи, створіння огидно гарчало, хряскало та смоктало.

Фардер Корам зупинився біля воріт і покликав:

Йорику Бернісон!



Ведмідь припинив їсти. Наскільки вони могли бачити, він дивився просто на них, але неможливо було прочитати вираз його обличчя.

Йорику Бернісон, — знову повторив Фардер Корам. — Можна з тобою поговорити?



Серце Ліри швидко билося, щось у присутності ведмедя примушувало відчувати її близькість холодної, небезпечної, брутальної сили, але сили, що контролювалася розумом — не людським розумом, нічого схожого на людину, тому що у ведмедів, звичайно, не було деймонів. Це дивне величезне створіння, яке гризло м’ясо, ніколи не могло постати в Ліриній уяві, і вона відчувала глибоку симпатію та жалість до цієї самотньої істоти.

Він кинув ногу оленя в багнюку і пошкандибав на чотирьох до воріт. Потім він став дибки — десять чи навіть більше футів завбільшки — ніби хотів показати, який він могутній і якою ненадійною перепоною були ворота. Він заговорив до них зі своєї висоти:

Ну? Хто ви?



Його голос був глибоким і, здавалося, змушував землю здригатися. Смердючий запах від нього був неможливим.

Я — Фардер Корам із циганського народу зі Східної Англії. А ця маленька дівчинка — Ліра Белаква.

Що вам потрібно?

Ми пропонуємо тобі роботу, Йорику Бернісон.

В мене є робота.

Ведмідь знову став на чотири лапи. Було дуже важко помітити якісь виразні ноти в його голосі чи то іронії, чи гніву, тому що він був надто глибокий і монотонний.

Що ти робиш на складі саней? — запитав Фардер Корам.

Я лагоджу поламані механізми та залізні пристрої. Також піднімаю важкі речі.

Яка робота підходить panserbjorne?

Оплачувана робота.

За спиною ведмедя відчинилися двері бару, і чоловік виставив великий глек, а потім підняв очі і завмер.

Хто це?

Незнайомці, — відповів ведмідь.

Бармен, здавалося, хотів запитати ще щось, але ведмідь раптом попрямував до нього, і чоловік стривожено зачинив двері. Ведмідь просунув пазур крізь ручку глека і підніс його до рота. Ліра відчула різкий запах чистого спирту, який плескався в посудині.

Ковтнувши кілька разів, ведмідь опустив глек і знову почав гризти м’ясо, не звертаючи уваги на Фардера Корама і Ліру, але потім заговорив.

Яку роботу ви пропонуєте?

Битви скоріше за все, — відповів Фардер Корам. — Ми їдемо на північ, щоб знайти місце, куди забирають украдених дітей. Коли ми знайдемо його, ми будемо битися, щоб звільнити дітей, а потім повеземо їх додому.

Що ви заплатите?

Я не знаю, що запропонувати тобі, Йорику Бернісон. Якщо тобі потрібне золото, в нас є золото.

Не підходить.

Чим тобі платять на складі саней?

М’ясом і спиртом.



Ведмідь замовк, а потім відкинув розтрощену кістку і знову підніс глек до своєї морди, ковтаючи міцний спирт як воду.

Вибач мені за запитання, Йорику Бернісон, — сказав Фардер Корам, — але ти можеш жити гордо та незалежно, полюючи на тюленів та моржів, а ще ти можеш піти на війну і заробити все, що завгодно. Що ж тримає тебе у Трольсоні в барі Ейнарсона?



У Ліри мурашки пробігли поза плечима. Вона думала, що таке запитання, яке було майже образою, страшенно розлютить величезне створіння, і як тільки Фардер Корам міг поставити його? Йорик Бернісон поставив свій глек на землю і підійшов ближче до воріт, щоб поглянути старому в обличчя. Але Фардер Корам не відвів свого погляду.

Я знаю людей, яких ви шукаєте, роз’єднувачів дітей, — сказав ведмідь. — Вони залишили місто позавчора, щоб відвезти на північ нових дітей. Ніхто не розкаже вам про них, вони удають, ніби нічого не бачать, тому що роз’єднувачі дітей дають гроші та роботу. Зараз мені не подобаються роз’єднувачі дітей, тому я відповім вам ввічливо. Я залишаюся тут і п’ю спирт, тому що місцеві чоловіки забрали мої обладунки, а без них я можу полювати на тюленів, але не можу піти на війну. Я ведмідь в обладунках: війна — це море, в якому я плаваю, і повітря, яким я дихаю. Люди цього міста дали мені спирту і дозволили мені пити, поки я не заснув, а потім вони забрали мої обладунки. Якби я знав, де вони їх тримають, я б зруйнував усе місто, щоб повернути їх. Якщо вам потрібні мої послуги, ціна така — поверніть мої обладунки. Зробіть це, і я буду служити вашій компанії, поки не загину чи ви не здобудете перемогу. Ціна — мої обладунки. Я хочу їх повернути, після цього мені ніколи не буде потрібний спирт.





Каталог: authors
authors -> Анна Хома Провина Частина перша Меа culpa…
authors -> Annotation Який сором для дівчини — повернутися додому з байстрям! Але якщо дитина не твоя? Селянки Олена та Люба вирушили до міста в пошуках кращої долі. Та якби Олена знала, що їй доведеться понести не свій хрест!
authors -> Лебедія як І коли виникла Україна есе івано-Франківськ «Місто нв» 2012 ббк 84 (4укр) 6 п 37 плачиндас. П. п 37 лебедія. Як І коли виникла Україна
authors -> Літературне мистецтво рідного краю
authors -> Дмитро донцов
authors -> Переходимо до любові Роман Відтоді, як стала відома моя розповідь «З погляду вічності»
authors -> Іван Багряний Людина біжить над прірвою
authors -> Іван Багряний огненне коло
authors -> Джеймс Дешнер Бігун у Лабіринті


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   23


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка