Книга перша 1 Давно уже, власне, усе своє свідоме життя, я пробую написати історію свого раннього дитинства, своєї душі, свого роду, свого Хутора. Найперші мої спроби «художнього письма»



Сторінка8/8
Дата конвертації05.05.2016
Розмір1.99 Mb.
ТипКнига
1   2   3   4   5   6   7   8
3


 

Сьогодні стільки пройдисвітів тиндичать нам з екранів телевізорів і газетних сторінок про свої контакти з інопланетянами, що я нізащо б не наважився до тої словесної бурди додати ложку ще й свого варива. Якби не розповів уперше про цей випадок із власного дитинства ще року вісімдесятого, задовго до суспільної памороки, в новелі «Подих чудесного». Можливо, я був перший божевільний з численної когорти хворих на голову. Можливо, і справді не усе в нашій земній, такій реальній реальності піддається строгому логічному аналізові. Так чи інакше, а я можу чесно стверджувати і будь-чим присягатися, що такий випадок був, принаймні він — у пам'яті моїй. Трапилося це уже десь після пожежі на дворищі Лозового, наприкінці зими чи на початку весни батько мій уже торгував у сільській лавці, повертався пізно і вечорами я сам залишався у порожній хаті. Сестра Марія, звісно, дівувала: прибігши з ферми, швиденько переодягалася в чисте і спішила до клубу. Я боявся хати, навіть серед дня. Я боявся підпіччя, такого таємничого, боявся підпілля, де лежала картопля, а за картоплею, у глибині лежала ніч, боявся пічурок у печі, боявся закутків між стіною і піччю, навіть закапелочків на трямові, бо й там лежав чорний обмилок ночі. Коли сутеніло в хаті, темрява, виповзаючи з кутків, потроху відтісняла мене до одного з вікон, найчастіше до того, що виходило в сад, бо його ніщо не застило, тільки засніжена білизна городу і небо над ним. На небі проступали зорі, я переконував себе, що то матір дивиться на мене, і вже не було так страшно, так самотньо в незатишному земному світі. Найчастіше я й засинав біля вікна, прихилившись до лутки, батько, повернувшись із лавки, переносив мене, геть захололого, на лежанку. А одного вечора… Ось як описував я цей випадок у «Подиху чудесного»: «І раптом над вишняком у кінці городу засвічується зоря. Мовби невидима рука повісила її в небі на нитці-промені. Зоря погойдалася крихітним, але сліпуче яскравим маятничком і попливла вниз, за нею стелився білий слід. Зоря вочевидь росла, аж поки не стала яскравою кулею, більшою од сонця і навіть од старого, повного місяця. Куля зависла над вишняком, пульсуючи, наче жива. І вишняк, і город, і весь Хутір освітилися, як серед дня, і хата наповнилася білим, легким, схожим на місячне сяєвом. Раптом тіні од вишень простелилися через город аж до призьби, поповзли по шибках химерним мереживом — куля опускалася. Вона приземлилася одразу за вишняком, на колгоспному клинці і різноколірно запромінилася, немов сонце, яке сходить. Коротку мить тривало те видиво. І вишні, і яблуні, і курінь під яблунями, складений із старого соняшничиння, і весь наш город аж до пригребиці, до призьби були у райдужній поливі. Потім кольори згасли, куля знову стала біла, тільки білизна її тепер аж різала очі. Сійнувши іскрами, вона повільно попливла в небо і пливла, поки не стада завбільшки з яблуко, відтак завбільшки із звичайну зорю, нарешті розтанула, загубилася, зникла з очей. Тієї ночі я літав у сні і вперше бачив кольоровий сон… Ледь розвидніло, я одягся і побіг у вишняк, за яким приземлялася біла куля…Одразу за нашими вишнями крихітним острівком цвіли червоні маки. Мати моя страх як любила червоні маки… Тієї ж миті пелюстки маку, наче сполохані птахи, почали повільно злітати…» І так далі. Годі цитувати, бо далі — література… Не було, звичайно, жодних маків. А було відчуття, що зі мною щось важливе відбувалося тієї ночі. Що саме — не міг пояснити тоді (та й кому було пояснювати?! Обсміяли б — і тільки), не можу і тепер. Пам'ятаю лише ту променисту кулю над вишняком, а потім мене ніби відключили. Скільки часу минуло — не знаю. Можливо, і час зупинився. Я став схожим на ватяну ляльку, яку невідома сила несе над городом назустріч сяєву, що його випромінює куля. Сяєво ковтає мене, і все, жодного спогаду. Потім я знову сиджу на підвіконні у порожній і темній хаті, а куля прощально пульсує далеко в небі. Щось схоже я відчував у лікарні, коли мене провідувала мати, а потім брала кошовку на плечі і йшла в село, залишаючи мене серед чужих людей. Мене провідали, тут, на Землі, а хто? Звідки? Провідали і знову залишили самого. Отже, навіщось я був потрібен тут, на Землі, якщо мене залишили. Часом мені на думку спадає зовсім божевільна ідея: а може, це я сам і накликав гостей, щовечора сидячи на підвіконні у порожній, холодній хаті і зирячи на небо із журбою та надією? Нещодавно, випадково увімкнувши телевізор, я побачив шмат американської фантастичної кіноказочки про дитину інопланетян, схожу на земну жабку, яка загубилася на нашій планеті. Схоже на жабку дитинча інопланетян дивилося в зоряне небо і жалісливо скиглило: «Хочу додому, додому, додому…» За ним справді прилетів корабель із космосу, і корабель був схожий на ту кулю, яка опустилася в кінці нашого городу наприкінці зими сорок восьмого року, коли я ще й гадки не мав про телевізор, а із зарубіжних кінофантасмагорій знав хіба що стрічки про Тарзана у джунглях. Я теж пристрасно прагнув додому, на небо, до матері, але вони, прилетівши і зустрівшись зі мною, вирішили, що мені ще зарано повертатися додому, що я здатен вижити в земній веремії і хоч дещицю зробити для всесвітнього експеримент у… Ще божевільніша думка: а якщо пережите нами на Землі і відлите в Слові потрібне не лише для нас, землян і не так для нас, як для тих, з інших світів, з інших вимірів, хто експериментує над нами? Воістину, чим би люди не тішилися, аби не плакали…  

Так чи інакше, але для мене той зимовий вечір, з'ява променистої кулі над вишеньками в кінці городу не минули безслідно. Саме відтоді я став літати у сні. Уже не в материних обіймах, уже самостійно. Спершу мене навчали літати. Навчання тривало довго і було воно не вельми приємне для мене. Щойно засинав, тіло моє (таки тіло, бо я відчував опір повітря і навіть біль від падіння) одривалося від черені, крутилося млинком, веретеном у руках невидимої пряхи, летіло, крутячись, над лежанкою, над полом, падало на підлогу. Ніхто мене не піднімав, прокидався я на черені, під рядном. Так було багато ночей. Я почувався пташеням, підлітком, яке випадало з гнізда високо на дереві, розчепірювало свої ще слабосилі крильця і, замість ширяти в небі, пльохалося в траву. Згодом я вже міг перелетіти через усю хату і опуститися десь у порозі чи в миснику, біля відер з водою. Ще згодом я навчився повільно облітати хату, уже володіючи своїм тілом, без виснажливого, неприємного крутіння млинком. Одної ночі я наважився підлетіти до вікна, за шибками якого біліла місячна весняна ніч. Скло і хрестовиння рами не чинили мені опору, я проник крізь них, наче крізь тінь. Чи то лолотливе місячне сяєво, чи безмежжя зоряного неба налякали мене, я шарпонувся назад, під стріху, торкнувся хатньої стіни — і проплив крізь неї у хату, наче то було пасмо тіні, а не твердь із дерев'яних брусів, обтинькованих глиною. У наступні ночі я уже звільна ширяв над нашим двором, уперше так зблизька розглядаючи млинці зеленкуватого моху на старій солом'яній покрівлі та іржаві залізяки, якими батько приклав новенькі снопики, аби їх не здер зі стріхи вітер. Кожна ніч тепер дарувала мені нові відчуття, нові перемоги над простором. Ось я, долаючи страшок, піднявся над яблунею коло хати, над грушею-дичкою, над могутнім в'язом обабіч дороги, виписав коло над садом, над городом, відтак наважився облетіти весь Хутір, що сонно мрів, залитий по самі димарі місячною сріблястою повінню. Сам політ не давався легко. Тіло тяжіло до землі і лише зусиллям волі я примушував його ширяти в повітрі. Щойно забував про це, замилувавшись мереживом місячного сяєва на листі дерев чи блиском зірок у небі, тіло починало нестримно ковзати, як на крутій, крижаній стежині, униз. І довго ще я не так літав, як пурхав, у небі, неначе дрібна пташка, що, попрацювавши крильцями, складає їх і каменем падає назустріч землі, аби за мить знову тріпнути ними і шугануть угору. Прокидався я на своїй печі, за комином, чи на лежанці з трепетною, щасливою думкою, що відтепер не лише вночі, а й серед дня я зможу літати, немов пташка. Але відчуття польоту у пам'яті і тілі ще було таке реальне! Я вибігав за вишеньки, у поле, де мене ніхто не побачить, щодуху мчав товстоліською дорогою, між молодого жита, піднімав руки, мов крила, — ось-ось злечу! — але не злітав, земля міцно тримала мене коло себе. Уже в наші дні я прочитав в одній із книг такі слова: Бог дарує сни своїм дітям, що перебувають далеко від дому. Я справді почувався у ті роки дитям, далеким від дому. Втім, як і тепер. У довготривалім відрядженні. І усі мої писання, вартують вони чого чи ні, лише вісточки додому або ще — обов'язкові для будь-якої канцелярії, навіть небесної, звіти про відрядження. Ніколи ще я не писав так багато, як нині, коли уже — осінь життя мого, і невдовзі відрядження закінчиться, мене відкличуть. Десь у сорокові чи п'ятдесяті роки в одному з фільмів про розвідників, їх було тоді достобіса, була така сцена: фашисти стукають, ломляться в двері, а наш радист гарячкове вистукує останні радіограми тим, хто його послав. Отак і я: час уже стукає у двері, мені — під шістдесят, я гарячкове вистукую на друкарській машинці свої послання у безвість, у надії, що вони комусь потрібні, що на них хтось чекає. 4

 

Історію про зайця, якому батько одрізав косою шматочок вуха, а потім приніс додому, годував усе літо, мріючи про шапку із заячого хутра, а я випустив зайця на волю, можна було б розповісти кількома словами. Що, власне, я уже і зробив. А можна написати на її основі і грубезну книгу. Потрактовуючи цю історію як конфлікт поколінь у селянському середовищі, як крок сільської, вимушено практичної людини від прагматизму до ірреальності, історичний, так би мовити, поворот селянства до нового світосприйняття… Я часто згадую того зайця з надкушеним косою вухом у розорі, серед жита дозріваючого, розцяцькованого волошками. І очі в зайця, як волошки, червонясто-сині. Уже він сидить на денці розори, прищуливши вуха, а я збоку, навпочіпки, і руки мої — на колінах, але зайцю усе ще не віриться, що він — вільний. А може, йому не хочеться розлучатися зі мною, бо де ще він зустріне серед людей такого дурня, що випускає на волю хутряну шапку і кілограмів зо два зайчатини? Нарешті він стрибає вбік, здається, і лап не випроставши, наче гумовий, і мчить безоглядно вже в поля, в жита, у світ живий, широкий. Можливо, того серпневого дня я порятував Всесвіт…. Пам'ятаєте відоме оповідання американського фантаста, на нього і без мене занадто часто посилаються. Справді, мандрівник по часові у далекому минулому згубив якусь там комашину, в результаті — світові катаклізми, через багато тисячоліть… Можливо, лише задля цього вчинку, із зайчиком, мене і послано у світ земний, і, порятувавши зайця, я усе, що мав зробити, давно зробив, і відтоді (уже чимало десятиліть) лише доживаю віка…  



Батько ішов з поля, від акацієвого гайку, де вздовж канави ріс рясний пирій. В одній руці він тримав ношку трави, перекинуту через плече, в іншій — косу і крихітне зайченя, з вушка його текла кров. — Осьдечки якеє добро я викосив. Якщо не здохне, оклигає, буде нам восени і дичина, і шапка… Верхівку вушка коса одтяла, як бадилинку. Батько помазав ранку дьогтем, яким звичайно лікував корову, коли їй у череді басаманили рогом бока. Декілька днів і ночей зайченя шерхотіло в хаті, під полом. Я наливав йому молока у денце розбитого горшка, наче коту, проте молока зайченя не визнавало, а молоденьку траву желібало, сторожко стригучи вушками сутінки підпілля. Серед дня, коли нікого не було у хаті, я читав йому з прочотної книжки, зайченя слухало. У неділю батько опустив у яму, в якій зимувала картопля, над ярком драбину, зібрав у кошика залишки гнилля, дно ями вистелив травою. І переселив зайченя у його нову хату, звідки полонянику стелився єдиний шлях — до чавунця для смажені і на батькову голову, шапка якого, солдатська, геть витерлася і зносилась. Уночі пішов дощ. Я думав про зайця: як там йому, під дощем, у сирій ямі? Ранесенько, ще до череди, побіг провідати бранця. До ями зазирав з острахом, після похорону матері я боявся нутрощів землі. За ніч майбутня батькова шапка вигребла собі нірку в стіні, і тепер лише писок її губокопилився з глинища. Підрісши, заєць цілісінькі дні і ночі бурив нори, наче кріт. Можливо, сподівався в такий спосіб здобути собі волю. Але яма була надто глибока. Згодом він перестав мене боятися і вже не ховався в нору, почувши мою ходу. Тим більше, що я приходив до нього з оберемком свіжої трави і навіть із молоденькими бурячками, які висмикував із грядки. Я розмовляв із ним, як із людиною, подовгу, бо й не було мені з ким того літа розмовлять. Ще начитував уголос із книжок, які мені уже видавали в сільській, для дорослих, бібліотеці. Кращого слухача я ніколи не мав і не матиму. Підібгавши під себе лапки, заєць, ворушачи розкриленою губою, зосереджено жував молоду бурякову гичку, яку найбільше полюбляв, і, як частенько тепер кажу, кепкуючи з колег у президіях усіляких зібрань, робив розумне обличчя і розумні, уважні очі… І лише коли я починав зображати, як татакає кулемет (більшість тогочасних книжок було про війну), слухач мій злякано нашорошував вуха або й кидався стрімголов у нору. Перші, написані опісля смерті матері, поези свої я теж читав лише зайцеві, стоячи на краю ями, наче Пушкін на відомій, продукованій у читанці, картині, з простягненою угору рукою і натхненним обличчям, звернутим до рукопису. Заєць тривожно косував оком на випростану над ямою правицю, стриг вухами, коли голос мій у патетичних місцях гучнішав до крику, але вірші йому, здається, подобалися… Тим часом спливало літо. Заєць, завдяки моїй турботі про нього і неволі, ріс, як на дріжджах тісто, повнів, хутро на нім — од вух до куцого хвостика — вилискувало. Уже й школа була не за горами. Батько усе частіше заговорював про шапку. Я боявся, повернувшись одного дня зі школи, побачити на тинку розіп'яту заячу шкуру, а в хаті почути пахощі смажені. І десь у середині серпня я остаточно вирішив для себе, чим би це мені не загрожувало, подарувати зайцеві волю. Якраз і нагода трапилася: батько на весь день поїхав до лісу по ломаччя. Кинувши у яму свіжої травиці і прочитавши перед полоняником свої нові вірші, я приволік од пригребиці драбину. Заєць шмигнув у нору, але я вперто сидів на дні ями, прихилившись до драбини, поки йому знову не закортіло бурякової гички. Притиснувши бранця до грудей, я вибрався по драбині з ями, і усі приваби стиглого літа відкрилися полохким заячим очам. Сердечко його билося, як двигун коло молотарки, хвилювання його через невидимі паси передавалося мені. Я боявся зустріти когось із дорослих у вуличці і побіг стежкою через городи, проминув вишеньки, вибрався на клинок поля, де ще колесило жито. Присівши на суху, теплу землю в житі, я виголосив промову. Не пам'ятаю уже її всю, але були там такі слова: — Прощавай, зайчику. Не забувай мене. Як зустрінемося у полі, хоч вушками до мене ворухни. І я тебе ніколи-ніколи не забуду… Відтак я опустив зайця на дно зарослої волошками розори, розняв руки. Якусь хвилину він сидів непорушне, прищуливши вуха, ніби не вірив у своє щастя, у свою несподівану волю. По тому, справді, як гумовий, не випростуючи лап, стрибнув убік. А за мить уже чкурав розорою од мене в поля, в жита, що тільки шелеснули за ним. Я поплівся до двору свого, уже дорогою, передчуваючи скорий приїзд батька. І він не забарився. Щойно я встиг витягти з ями і прихилити до пригребиці драбину, як у вуличці заскрипіли колеса і занокав до коня батько. Коли я з'явився з-за хати, він уже відчинив ворота, заїхав у двір і тепер закурював, прихилившись до воза, повного ліщиння. — Дак ти там за своїми книжками не забув свиненя погодувать? — Не забув, тату. — А теляті трави нарвав? — Нарвав. — І зайцю кинув? — А зайця я випустив… — Куди ти його випустив? — батько ще нічого не зрозумів, спокійно смалив цигарку. — У поле одніс і випустив. — Ти що, здурів?! — Зайчик теж жити хоче на волі… Батько мовчки висмикнув ліщину з оперезаного вірьовкою воза, кинувся до мене. Я метнувсь за задвірки, там, в огорожі, була хвірточка. Вислизнувши у хвіртку, щодуху біг крутим Халявинським шляхом, повз наш ярок, повз Малащин двір, батько, з довгою ліщиною у руці, важко хекаючи, — за мною. Проминувши Малащин двір, батько зупинився. Я був далеко попереду. — Щоб ти й додому не вертався! Живи у полі із своїми зайцями! — гукнув гнівно батько і повернув назад, у село. Я побрів у жита, сів на край розори, де нещодавно прощався із зайчиком. Житні колоски шелестіли над моєю головою, лагідно і зичливо, волошки тулилися до моїх колін, ніби утішали мене. Я гірко і довго плакав, просячи жито, землю, небо повернути мені матінку рідну. Усе живе навколо співчувало мені, я відчував на собі теплий подих світу живого, чув голос його німий, добрий до мене. Але матері не було, і я знав, що вже й не буде. Ніколи. Сонце покотилося по верхівках верб над шляхом, час було виганяти на пашу свиненя. Свиненя паслося в Загальному дворі, я сидів на ґанкові колгоспної комори, читав книгу. Батько пройшов повз мовчки, похнюпивши голову, ніби й не помітив мене, але уже й не сварився. Мабуть, у лавку. Більше ми ніколи не згадували про зайця. Він ходив у своїй старенькій солдатській шапці, поки й не оженився вдруге. Нову, цигейкову шапку йому купила в місті молода дружина, моя мачуха. Через багато років, поки я займатимуся громадськими справами, зайці геть обгризуть мій молодий сад у Халеп'ї. Але то, певно, інші зайці, не родичі порятованого мною…  

Щойно я буквально «проковтнув», як у дитинстві, коли вдавалося добути цікаву книгу, роботу Георгія Касьянова: «НЕ ЗГОДНІ: українська інтелігенція в русі опору 1960-80 років». Уже наш час настільки віддалився, що стає потроху історією. В цій роботі, серед іншого, є такі рядки: «…Поява шістдесятників — подія революційного характеру. Тоталітарна система, яка масово продукувала інтелігенцію виконавського типу й суворо регламентувала її діяльність, раптом видала «побічний продукт» — ціле покоління відвертих нонконформістів і, що важливо, саме з середовища інтелігенції… Якщо розглядати шістдесятництво в контексті розвитку руху опору, то воно, звичайно, було відступом. Серед шістдесятників не було відвертих противників режиму. Більше того, майже всі вони прагнули удосконалити цей режим…»  



Це все — правда, хай і гірка. Роздвоєність свідомості була закладена в генах наших. Породження тоталітарної системи і водночас — народу з його страшним історичним досвідом виживання в часи революцій, колективізацій, голодоморів, війн, рабства, ми волею долі виростали на перехресті, з якого в майбутнє вело чимало доріг. Багато хто з нас намагався іти розкаряч, двома дорогами, поки вони не розбігалися так, що доводилося нарешті вибирати одну з них, аби не розчахнутися навпіл. Це й відбилося на долі як окремих шістдесятників, особливо з-поміж творчої інтелігенції, так і покоління загалом. Але, ще раз наголошую, початкова стадія роздвоєності простежується в такому далекому дитинстві, коли ще й сформованої свідомості не було, не могло бути, а були тільки емоційні спалахи особистості, яка народжується…  

Вечір. Сиджу в куточку прокуреної конторської кімнати серед дядьків, які затято смокчуть цигарки з міцного, смердючого самосаду. Це десь той же сорок восьмий рік, бо сестра Марія ще не вийшла заміж, ще працює на фермі. Засідання правління колгоспу. Я правдиво хвилююся, очікуючи, коли дійде до моєї заяви. Нарешті голова колгоспу дістає аркушик із учнівського зошита, читає мої каракулі: «До правління колгоспу «Шляхом комунізму» від піонера Володі Дрозда. Прошу довірити мені догляд за телям на колгоспній фермі. Довір'я правління колгоспу виправдаю!» Це була графоманія, і творча, і життєва, у ті роки піонерські газети рябіли від подібних заяв і захоплених оповідок про патріотизм, трудовий подвиг сільських школярів. Але петрушинські правлінці, певно, піонерських газет не читали. — Дак шо йон хоче, малий Гуцик? — стенув плечима у чорному, заяложеному на рукавах кітельку голова колгоспу. — Сестра коло телят ходить, хай сестрі помагає, хіба ми проти? І розсерджено, що правління одволікають од серйозних справ дитячими витребеньками, кинув мою заяву на край столу, де сиділа секретарка, тлуста тітка Орина, прозвана за повноту Бомбою. Аркушик спарашутив, упав на підлогу. Розгодована на конторських хлібах Оришка навіть не нагнулася, щоб підняти його. Правлінці гомоніли про своє. Я був глибоко розчарований. Моїм патріотичним вчинком знехтували… І десь того ж року, можливо, кількома місяцями раніше чи пізніше, відбулася у мене пам'ятна розмова з моїм товаришем і сусідою Володимиром Богулею. На стежці через наш город, біля волоського горіха. Коли пишу ці рядки, ще він топче ряст земний, ще може підтвердити. Нашпигований книгами про партизан і підпільників, я запропонував Богулі: — Давай будемо писати і розклеювати по селу листівки… — Дак німців уже ж давно у нас нема… — це були точно його слова, пам'ятаю, ніби вчора. — А хіба наші начальники луччей німців?! — я говорив пристрасно і щиро, можливо, у чомусь повторюючи батька. — Облігаціями і податками геть людей замучили. Уже мій батько сад намірився вирубувати, бо нема чим платити за кожну яблуню і кожен кущ. А що в колгоспі платять за роботу тяжку? Дулю велику платять. Подивися на себе, ти голий і голодний, хоч матка і не розгинається на колгоспному полі. А начальники — мордаті, бо з дармовиці, з мозолів людських живуть. Хужей панщини, про яку нам у школі триндичать учителі, сеє все. Тольки що на псів людей не міняють. Дак у тюрми волочать, хто лише писнуть посміє. А товаришу Сталіну начальники брешуть, що в колгоспах живеться щасливо і ситно. Наш піонерський обов'язок — людям правду казать… — А нащо її людям казать, калі люди і так правду знають, бо туточки живуть і все бачать та чують? — цілком слушно зауважив мій товариш і сусіда Володя Богуля, по-вуличному Гек. Коли ми бували з ним у сварці, Богуля гукав зі свого двору: «Гуц!..», я відповідав йому: «Гек!..» Потім ми робили кроки назустріч один одному по хутірській вуличці і врешті-решт мирилися на нейтральній території, коло криниці. В одне з літ ми з ним провели нитяний телефон від хати до хати. Телефонними ручками слугували нам порожні коробки від сірників. Я гукав у сірникову коробку на всю хату, на весь двір, але Богуля мене не чув. Ось у такий же, нитяний телефон розмовляв я з ним, стоячи поруч на стежці через город. Його селянська розважливість гасила мій книжний романтизм. Жодних листівок ми з ним, звичайно, не писали і не розклеювали на тинах. Але таке поривання у мене було. Як і поривання здійснити трудовий подвиг, доглядаючи колгоспне теля. Обоє щирі і десь в один і той же час на одному і тому ж етапові будівництва соціалізму на одній шостій земної кулі. А як це все поєднувалося в мені — розмірковувати психологам.  

Найбільша загроза так званому соціалістичному суспільству не зовні, як нас навчали багато років, а всередині того ж таки суспільства. Поява шістдесятників, пише уже згадуваний мною Георгій Касьянов, «стала першою ознакою внутрішньої деградації тоталітарної системи, яка допустила формування альтернативного інтелектуально-духовного простору». Якщо сказати про усе це коротко, не науковою, а людською мовою, система допустила духовне народження особистостей. Особистість — найбільший, найзагрозливіший ворог соціалізму. Про це було відомо ще в дев'ятнадцятому столітті, і пропозиція була слушна — прополювати нове суспільство кожні тридцять років. Система не прополювала, а косила, регулярно, і поки косила, існувала. Шістдесятників вона теж косила, але уже не з тою ретельністю, як раніше. ПРИШЕСТЯ шістдесятників — пришестя ОСОБИСТОСТЕЙ, таких різних, таких самобутніх, таких неповторних. Вони і підписали, врешті-решт, вирок тоталітарній системі.  



Поки що моя особистість, мій суспільний темперамент проявлялися у кпинах над дрібним сільським начальством. Фінагент, були тоді такі в кожному селі, вважався ще й агітатором у нашій бригаді. Один раз на тиждень, вранці, він приходив на бригадне дворище, збирав дядьків і, сидячи на возі, читав їм газету. Але, напівграмотний, читав так, що трохи не кожне слово вилузувалося з його вуст перековерканим або з неправильним наголосом, або і з загубленими складами. Я стояв збоку і вперто поправляв: — Не попаїстські, дядьку, а популістські… — Не вершин комунізму, дядьку, а вершин комунізму… — Не буржазних, дядьку, а буржуазних… Агітатор зукоса, сердито зиркав на мене, червонів, набурмосувався, але читав далі, водячи білим, канцелярським пальцем по газетних рядках. Дядьки, які із зрозумілих причин ненавиділи сільського фінагента, мовчки тішилися, спостерігаючи, як хлоп'я втирає йому носа. Нарешті агітатор не витримував, ковзав з воза, хапав вуздечку із стіни упряжної і, матюкаючись, шерхотячи крильми галіфе, гнав мене з двору. Тим часом дядьки, підсміюючись, розходилися по роботах. Агітбесіда закінчувалася в сільській лавці, де фінагент привселюдно скаржився на мене. Батько наливав йому чарку з графина — горілка тоді була розливна, привозили її у бочках — і примирливо казав: — Ну, що ти, хай уже з нами, а ще і з дитям дурним воюєш… Фінагент таки одігрався на батькові, описавши не лише дерева на садибі нашій, а й геть усі кущики, навіть кущі здичавілого барбарису в ярку. Тоді ж я вперше потрапив на замітку до органів, правда, поки що усну. Це уже бригадирував у нас Данило Земський, Лозового таки зняли, доручивши завідувати млином. По-вуличному нового бригадира звали Супчик. Прозвиська цього він страшенно не любив. Була неділя. Я сидів на шпилі Зевченкової гори, як завжди з книгою, нижче, в ярку, паслася моя свиня. На Халявинському шляху заторохкотіла кованими колісьми бричка, зупинилася коло мене. У бричці сидів плюгавенький, але в кітелі, галіфе і хромовиках, чоловічок: — Де тут ваш бригадир живе? Я показав хату. Бригадир жив близько, під горою. — А як його фамілія? — Супчик його прізвище, — відповів я і опустив очі в книгу, щоб не розсміятися. Чоловічок залишив бричку на шпилі гори, сам похилитав до двору бригадира. Прочинив було хвіртку, але назустріч кинувся пес. Гість поспіхом бамкнув хвірткою, підійшов до тину і загукав на весь куток: — Товаришу Супчик! Товаришу Супчик! Бригадирова хата німіла. — Товаришу Супчик! — аж надривався голосом гість. Нарешті розчахнулося вікно і з'явилося зле, набубнявіле лице бригадира: — Дак, мать-перемать, який я тобі Супчик? Я — Данило Данилович Земський!.. Врешті-решт, якось вони там порозумілися. Довго сиділи на призьбі, розмовляли, час од часу позираючи у мій бік. Відчуваючи свою провину, я швиденько зайняв свиню і погнав додому. Але бричка таки наздогнала мене уже біля Артемового в'яза. Чоловічок у бричці був такий лютий, що очі його здавалися двома більмаками: — Ти, г… мале, де живеш?! Я мовчки кивнув на своє дворище. Батько дивився на нас із дровітні, зіпершись на встромлену у колоду сокиру. Чоловічок зліз із брички, ухопив мене за вухо чіпкими, твердими пальцями, повів у двір: — Твій ублюдок?! — Дак наче ж мій… — батько поліз до кишені по кисета з махоркою. — А ти знаєш, хто я такий? — Одкуль мені знать? Буду знать, калі скажете. — Я — з органів. При виконанні службових обов'язків. А твій виплодок свідомо дав мені неправильну інформацію, познущавсь наді мною і керівництвом бригади! Ти знаєш, що я можу з вами обома зробить, куди запроторити?! Тут уже, здається, і батько злякався, так справа поверталася. Ухопивши мене за друге вухо, повів до ґанку, дав стусана в спину. Я шмигнув у хату. Батько з гостем довгенько сиділи на колоді. Зайшовши нарешті до хати, батько мовчки показав мені кулака… На цьому інцидент було вичерпано. Як пишуть тепер в офіційних звітах.  

Ще належало мені відбути шість років Петрушина. Наприкінці серпня п'ятдесят четвертого року чоловік Люби посадить мене на раму старенького велосипеда, як це й описано в повісті «Ирій», і повезе до Чернігова, аби я там навчався у дев'ятому та десятому класах, а після уроків няньчив їхню дитину. Відтоді і до кінця днів своїх я уже буду в своєму селі лише гостем. Усе рідшим і рідшим. Згадані шість петрушинських літ будуть уже іншими, одружиться батько, із сусіднього Роїща привезе молоду жінку, у них народиться дитина, але для мене — не менш гіркими, аніж описані мною у цій книзі. Ще багато сліз моїх проллється на в'язку, торф'янисту петрушинську земельку. У перший день літа п'ятдесят шостого року, навідавшись на одну ніч до Петрушина, я пішкуватиму Артемовою вуличкою, а далі — полівкою, повз Загальний двір, вівчарню, кладовище — у самостійне, доросле життя. Уже на мене чекатиме робота в редакції Олишівської районної газети. Пішкуватиму з трьома карбованцями у кишені, які батько зі скрипом, неохоче, але дасть мені на дорогу. Можна сьогодні іронізувати, скільки кому заманеться, але і справді я, басаманячи парусиновими черевиками попелястий пісок полівки, глибоко відчував історичну, принаймні для власного життя, мить мого виходу з Петрушина. Ось востаннє хутірські хати, блискаючи вікнами назустріч ранковому сонцю, усміхнулися прощально вслід мені і зникли за косогором. Ось блакитна маківка петрушинської церкви майнула між плескатих пагорбів наших, неначе благословила мене в дорогу, і не стало її. Матір з кутка занехаяного сільського кладовища перехрестила мене, хоч я уже і ще ні в що таке не вірив. І тільки поля, де я знав і сходив босими ногами по стерні та колючках кожен видолок, кожну торбину та рівчаки, Ближній і Середній, та ліс по той бік болота, підперезаного очеретистим Джерелом, проводжали мене аж до Чорторийки. Час од часу я обертався, не без туги й ніжності зиркав на наші пагорби, шепотів то «Прощай, село!», то «Прощай, дитинство!», але я вже був там — у своєму новому, майбутньому житті… Я ще не знав, навіть не здогадувався, що і Хутір, і село, і пагорби наші, і поля, і рівчаки, і болото, і ліс — усе-усе завжди буде зі мною, у пам'яті моїй, у душі. І найкращі з написаних мною книг будуть про село моє, Петрушин, яке я перейменую в Пакуль.  



Усе рідше і рідше буваю я в Петрушині. Власне, уже ніщо, окрім могил рідних мені людей на сільському кладовищі, край поля, не зв'язує мене з ним. А ще — пам'яті моєї. І найчастіше, заплющивши очі, згадую я не грязюку по коліна, не голод і холод, не сльози свої сирітські, а одну з місячних ночей літа сорок восьмого року. Здається, сестра Марія уже дояркувала на колгоспній фермі, корів вигнали у літній табір за болото, і вона часто там підночовувала, щоб не бігти вдосвіта через усеньке довге село. Батько допізна засиджувався у сільській крамниці. Я уперто чекав його на лавочці коло Артемового двору, поки й не грюкнув сінешними дверима та не пішов спати дядько Артем, буркнувши на прощання: «Ходи уже й ти, хлопче, на своє сідало…» Я не поспішав на «своє сідало», бо хати порожньої страхався. Побрів до себе у двір, сів на ґанкові, прихилившись спиною до ще теплої стіни. Певно, я задрімав, а коли розплющив очі — місяць, повнющий, круглий, як віко діжі, як нове колесо до воза, змайстроване батьком, висів над Хутором. Місячне світло сіялося на хати, двори, городи, як густий, рівний сніг глибокої зими. І так само — тихо, без жодного звуку. Двір нагадував чисту, світлу долоню, обрамлену короткими тінями од тинів та хлівця. По ній беззвучно стрибав білий кролик, мабуть, Артемів, утік із клітки. Місячне світло скрапувало із посрібненого листя дерев і текло по грядках у хутірську вуличку. Біла річечка викочувалася на розстаньки і розливалася по Загальному дворові, як тала, ранньої весни, вода. Батька не було. Хоч давно мусив бути: місяць, велика стрілка небесного годинника, показував середину ночі. Я підвівся і побіг, по коліна у місячній повені, у село, у бік лавки, де затримувався батько. Водокачка, уся в місячній поливі, мріла високо в небі, торкаючись крилами зірок. Непорушне, ніби вилитий із димчастого скла, стояв на в'язі, в гнізді лелека. Хати вздовж вулиць нагадували білі паперові кораблики з вітрилами стріх. І жодного звуку навкруг, лише лопотіння моїх босих ніг об тверду, биту дорогу, од якого я тікав, ніби намагався перегнати самого себе. Був, звичайно, страх перед безлюддям, безгомінням, загадковістю ночі, він, власне, і гнав мене через село, до лавки, до батька. Але було і гостре, можливо, не усвідомлене гаразд, інтуїтивне відчуття краси навколишнього світу, воно і викарбувало ту місячну, літню ніч назавжди у душі моїй. Найбільше випробування — проминути цвинтар із давніми могилами навколо церкви. Ось темне громаддя церкви, тінистим боком своїм повисло наді мною, крихітним, беззахисним, наче шуліка над пташеням. Я заплющую очі і біжу, біжу наосліп, а коли розплющую їх — церква уже поміж мною і місяцем і вже зовсім не хижа і темна, а наповнена місячним сяєвом, що ллється на мене, лагідне, благодатне, крізь високі, стрільчасті вікна. Вздовж гористої вулиці — круча, з якої викочуються, коли весняна вода підмиває глинище, жовто-білі черепи людей, які колись, давним-давно жили в нашому селі і тут похоронені. Але цієї ночі глинище, висвітлене місяцем, нагадує вінця полив'яної макітерки, вони дихають теплом, а не лякачкою, вони добрі до мене. Унизу, під горою, — криниця з високим дерев'яним журавлем і дерев'яним коритом, з якого вранці та ввечері п'ють бригадні коні. Місячне сяєво тече по журавлеві, по жердині в криницю, ось через що тут завжди багато води і вона по-джерельному чиста. По той бік видолка на згір'ї, озерним плесом виблискують засклені колгоспні парники. Нарешті місток через потік, серед літа пересохлий, сільський клуб і лавка під бляшаним дахом, що сяє в місячному світлі, як новенький п'ятак. Я підбігаю до лавки — двері її замкнені, вікна затулені дощатими віконницями, їх перехрещують залізні стяги. Отже, батька у лавці немає. Аж тепер я плачу, ридма, безутішно. Але ніч німує, і тільки солдат по той бік вулиці над братською могилою у місячному сяєві, як у маскхалаті, знявши каску, співчутливо, по-батьківськи лагідно дивиться на мене… Я сідаю на ґанку під дверми лавки, згортуюся, підібгавши ноги, в клубок. Невдовзі місяць у небі починає гойдатися, наче колиска. Я засинаю. Батько приходить під ранок, з якихось гульок своїх, заносить мене, сонного, до кладовки. Там, на мішках, біля бочки з яблучним повидлом я добуваю ніч. Яка відтепер буде зі мною повік. 5


 

На межі літа і осені того року я знову закохався… Вона була польовою русалкою, царювала в житах, а коли жита скосили, прийшла в село і назвалася вчителькою. Одгриміла остання літня гроза. Хмара відповзла на край неба і зависла над болотом та лісом. А над Хутором яскравіло стигле, серпневе сонечко. Повз наш двір, з гори, дзюрив, вилузуючи з полотна дороги камінчики, потік дощової води. Я сидів на порозі задвіркових дверей і, підклавши читанку, надписував новенького зошита, уже як учень третього класу. А не якийсь там першокласник чи другокласник. Вона з'явилася з-за Малащиного хлівця, де у сільську вулицю впадав Халявинський шлях, у мокрому брезентовому плащ-наметі, з відлогою на голові, боса, у руках несла по черевичку. Уже коло нашого двору перебрала черевички в одну руку, відкинула з голови відлог. І чи мить така трапилася, особлива, чи пороблено було мені, чи так уже судилося, але я закохався одразу. Ще яскравішим зробилося сонце, небеса заіскріли, як новенькі, дощова вода на дорозі блищала, як живе срібло у ватерпасі, як у нас називали столярський важок. Згодом я платитиму за це щасливе осяяння довгими, тяжкими, хоч і солодкими муками. Але тої хвилини я почувався як у сні, коли літав над Хутором, неймовірно легко і радісно. Вона була руденька з лиця, в ластовинні, коротке, до плечей, волосся — кольору стерні, а очі — несподівано блакитні і добрі. Можливо, ще й тому я так раптово закохався: бо найбільше я любив і цінував тоді в людях доброту. Несподівано вона зупинилася коло нашої хвіртки і мовила: — Хлопчику, а чи не можна залишити у вас плаща, аби не волокти в село? Я мовчки кивнув. Мені раптом забракло сил, аби щось говорити. Плаща свого вона повісила у сінцях на драбині, приставленій до горища. І лишилася в світлому, в жовту смужечку, наче виплетеному з житньої соломи, платтячку. А по нім — сині квіти волошок. Розчісувала, стоячи на задвірках, волосся, воно бралося золотистими хвильками, наче вітер котився по хлібному полю. — Хлопчику, а де тут у вас школа? Я провів її до самої школи і полопотів по калюжах назад, сіючи навколо себе іскристі бризки. Час було гнати на стерню свиненя, але я уперто сидів на лавочці під Артемовим двором, не зводячи очей з вулиці по той бік Загального двору, де вона мала з'явитися. Серце билося, як у спійманого в долоню дурного горобчика. Вона випурхнула з Артемової вулички неждано. Можливо, заблукала чи хтось показав їй стежку навпрошки, через городи і ферму. А може, вона уміла літати. — Я навчатиму у вашій школі першокласників. А ти, Хлопчику, до якого класу ходитимеш? Господи, як я хотів тої миті знову стати першокласником! Але мусив промимрити з величезним жалем: — До третього… Вона згорнула плаща, поклала на руку і пішла гористою вулицею у бік Халявинського шляху. Я, мов сновида, плівся слідом. Біля Малащиного хлівця зупинився: вона була вже далеченько, а бігти, наздоганяти було чомусь соромно. Але вона озирнулася, засміялась і прощально помахала до мене рукою. Я довго стояв і дивився вслід, аж поки її постать не зникла у видолку. Назавтра у школі я дізнався, що нову вчительку звуть Тамара Василівна і що вона — халявинська. Закінчивши нашу семирічку, я навчатимусь рік у Халявині у восьмому класі, я розпитуватиму про Тамару Василівну і місцевих учителів, і людей, які вік звікували в Халявині, але ніхто про неї нічого не знав і не чув: «Такої людяки у нас наче ж не було…» Тепер я кожного дня, прибігши зі школи, чекав на неї біля нашого двору або під Малащиним хлівцем. І ми повільно ішли Халявинським шляхом між кучмастих верб, за якими стелилися поля, у стерні, як у золоті. Я розповідав про книги прочитані, про те, що я, коли виросту, теж писатиму книги, навіть читав свої віршики. Вона уважно слухала, схвально кивала головою, усміхалася, але ніколи й нічого не розповідала про себе. І проводжати вона дозволяла себе лише до містка через ярок, ані кроку далі. Я подовгу стояв на містку, а вона танула в золотистих, уже осінніх полях, як привиддя. Уранці я із шкільною шанькою через плече знову чекав на неї коло двору і ми разом пішкували до школи. А в середині дня знову прощалися на містку, на Халявинському шляху, до наступного ранку. Найщасливіші, найчарівніші дні мого дитинства. І це щастя тривало біля двох тижнів.  

Досі мене ранками будили іволги, які літували у верховітті наших осокорів та верб. Того ранку, прокинувшись, я вперше не почув лунких їхніх голосінь, а тільки шум вітру над хатою. Жовкле листя, зірване вітром, сипалося з дерев і шерхотіло об шибки вікон. Вітер був сіверний, з-під «лаптей», як казали у нас, схолодало раптово, за одну ніч. Волохаті хмари бігли по спохмурнілому небу, накрапав холодний дощ. Я довго, із шанькою через плече, гріючи по черзі об коліна босі ноги, стояв біля свого двору. Її не було. Я побіг за село, на Халявинський шлях. Шлях безлюдно, сирітно стелився до хмаристого видноколу. Тривожно і сумно вишумовували верби, сіючи листя, як сльози. Я поплентався до школи, ховаючи од стрічних зарюмсане лице. У школі її не було. Ще багато днів бігав я на Халявинський шлях до містка і далі, виглядаючи її. Але вона уже ніколи не прийшла. Вона перекинулася на золотисту іволгу і відлетіла з птахами у вирій, забравши з собою моє дитинство…  



1995–1996 Халеп'я — Київ
Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка