Книга перша 1 Давно уже, власне, усе своє свідоме життя, я пробую написати історію свого раннього дитинства, своєї душі, свого роду, свого Хутора. Найперші мої спроби «художнього письма»



Сторінка7/8
Дата конвертації05.05.2016
Розмір1.99 Mb.
ТипКнига
1   2   3   4   5   6   7   8

Книга третя


1

 

Хлопчика уже не було, а мене ще не було. Я вилузувався з Хлопчика, неначе бабка-болотянка з личини, що вибралася з води на гілку вільхи: личина тріскається навпіл, з'являються голова і передні ніжки, а за якусь годину теплий вітер уже сушить її ще крихітні, сизуваті крильця. Смерть і похорон матері зробили мене не по роках дорослим. Мені відкрилося небо і я навчився літати. І літаю досі. У снах, звичайно. Хоч це і не просто сни. Занадто вже вони реальні для снів. Що б там не писали мудрі фізіологи, самою фізіологією пояснити їх не можна. Бо у снах відкривається мені інша реальність, неземна. Це спершу, зусиллям волі одірвавшись від землі, я пташкою пурхаю між звичних земних реалій, дерев, будинків, круч, над міськими майданами і вулицями, виписуючи віражі, аби не торкнутися оголених дротів електромережі. А потім, знову ж таки неймовірним зусиллям волі, я долаю невидимий бар'єр, що відділяє наш світ від сусіднього, і моїм не подивованим, бо я уже тут бував, можливо у снах, можливо, в іншому житті, очам відкривається неймовірно барвиста просторінь, над якою уже не пурхаю, а ширяю, ніби не існує і ніколи не існувало звичних законів земного тяжіння у вільному легкому леті. Минає сон, якщо це сон, опускається завіса, але прокидаюся я з трепетним відчуттям щастя, безмежності, багатоваріантності світу, і це відчуття щастя — надовго в мені, назавжди… Опісля смерті і похорону матері я існую у двох світах. Усе, про що пишу і писатиму в цій книзі, я насправді переживав і переживаю, це не данина модній нині містиці, та й містики в оповіді моїй немає, хоч не усе з описаного здатен розікласти по раціональних поличках куций людський розум.  



Тіло матері, холодне, наче крига, поклали в труну, віко прицвяшили, опустили труну в яму на кладовищі, закидали мокрою, в'язкою глиною, усе це відбулося на моїх очах. Але мати ще довго приходила у сни мої, і через багато років приходить, час від часу знову. Почалося це все, коли на підвіконні, у хаті нашій стояла скляночка з водою, аби з неї могла напитися душа материна. Ніхто з неї не пив, хоч я подовгу, звісивши голову з печі, потайки стежив за склянкою на підвіконні. А вночі, щойно засинав, невідома сила одривала моє тіло (таки тіло, бо й потім, прокинувшись, воно пам'ятало дотик тієї невідомої сили, ніби брали мене попідруки і несли перед себе) від постелі, і воно пливло, невагоме, попід стелею через усю хату. Я згадую ті свої польоти уві сні, коли бачу на телеекрані ширяння нинішніх астронавтів у космічному кораблі на орбіті. І так само, як космонавтові годі вийти за межі корабля, в небесний простір, так і можливості невідомої сили були обмежені стінами нашої хати. Я плив над комином, вздовж тряму, де лежав трикутничок материного листа до старшої дочки (Люба приїхала, здається, лише на сороковини, довго ішов лист про смерть матері), втишувався коло нього, ніби нагадували мені про те послання, аби я не забув, опускався до вікна, за яким білів сніг. Потім той ранній сніг розтанув, і тільки контури дерев проступали крізь осінню, темну ніч. І знову я плив над полом, над столом, над лавами — до божниці на покутті. Тим часом хата наповнювалася холодним, сріблястим сяєвом, ніби відблисками снігу за вікнами або відблисками зір на морозному небі, коли снігу раптом не стало, і в тому сяєві бачив я рушник, вишитий матір'ю, на божниці, очі Спасителя, великі, світлі, з карими зіницями. Його високочоле лице, обрамлене довгим волоссям, Його благословляючу руку у вікнині візерунчастої сухозлотиці. Сяєво лолотливо текло по сухозлотиці ікони, як по чистому зоряному небу, від того здавалося, що стіни хати зникають, розчиняються в просторі і Бог дивиться в душу мою не з рукотворної ікони, а з глибини небес. Але німіла душа моя до нього, бо я не міг вибачити Богові смерті матері. І я плив далі, повз настінного годинника, що невтомно метляв маятником, повз голодний, відколи не стало матері, мисник, що клацав вирізьбленими з дерева зубами. Нарешті підпливав я до комина, сірого в примарному сяєві, з поличками для каганця, сірників, гусиного крила, яким змітають куряву, пічурками для батькового кисета з тютюном, шил, дратви, кленових (для чоботарства) гвіздочків і тут надовго затримувався, можливо, через те, що біля челюстей печі проминула значна частина материного життя. А може, піч, стара, давня, як світ, як хата, як небо над хатньою стріхою, піч, на черені якої виросло уже не одне покоління нашого роду, уособлювала щось більше, значиміше, аніж місце, де булькотить у горшках вариво і печеться хліб. Я підпливав до самої стелі, торкаючись чолопочком голови тряму, опускався вниз, до підпіччя, в якому серед зими жили кури, знову піднімався і плив убік, до лежанки, і вертався назад, аж до рогачів у закутку, між піччю та стіною. І так — багато разів за ніч, і багато ночей. Мати ніби охрещувала мене родовою піччю, благословляла нею на довге життя, знову і знову нагадувала, аби я ніколи не забував гнізда, в якому виріс… Потім сріблясте сяєво поволі гасло, хата поринала в темряву, у ніч, у сон, а невідома сила вертала мене на черінь, під тепле ряденце. Я засинав у сні. Але і засинаючи, знав, що мати стоїть на лежанці, коло мого узголів'я, пестячи рукою мою давно не стрижену голову, бо батькові не до того, і рука її не крижана, як у труні, а тепла, ніжна, жива. Я прокидався і біг до школи з відчуттям щастя, бо мати моя, хоч і померла, але була зі мною, в мені. Але минуло сорок днів і ночей після її смерті, приїхала з-під Ізмаїла сестра Люба, зійшлися сусіди та близькі родичі, ми пішли по задубілому від грудневих, безсніжних морозів полю на кладовище, Люба впала на закрижавілу глину могильного пагорка, її довго не могли одірвати, назад вели попідруки. — Не плач, не горюй, Любко, — сказала Ольга Богулина, — теперечки її душонька на небі, їй там лучченько, анєй нам на землі сій проклятій… Наступної ночі мати не прийшла у сни мої і вже не приходила впродовж десятиліть. Можливо, через те, що я знав із розмов дорослих: тепер моя мати — на небі, далекому, недосяжному для живих. А можливо, з інших причин, згідно одвічних законів людського буття, в які ми віримо і не віримо, боїмося не вірити і боїмося вірити, всупереч тверезому, аж надто тверезому розумові нашому… Мати прийшла до мене знову декілька років тому. Коли я, зневірений, товкся по закутках свідомості, з гірким посміхом стежачи за колотнечею новітніх політруків у попівських рясах. Втім, не так. Не це — головне, не вони. Земної церкви із фальшю її професійних слуг я не празнував ніколи, вважаючи, що в діалозі між Богом і людиною посередників не потрібно. Тут інше, глибше. У пошуках своїх, болісних сумнівах я підійшов до краю безодні, в яку так солодко пірнути, аби забутися. Тільки погодитися, що нічого нема, і не було, і не могло бути, бо занадто кривава, безглузда товчія людства по колах своєї історії, а ідея Бога над нами — занадто примарна самими людьми з безвиході, сплетена зі страху перед смертю та мінлива в часі. А є лише жорстокий закон виживання в земному болоті, єдиний для всіх істот — від бактерії, амеби до людини, яка, завдячуючи розумові, хапається за соломинку віри і тоне разом з нею безслідно в безупинному потоці часу. Мати прийшла до мене, коли я, працюючи над романом «Листя землі», тонув у спогадах про найкривавіші трагедії двадцятого століття. «Як же міг справедливий, людинолюбний Бог дозволити згноїти у в'язницях і таборах, заморити голодівками, забити на фронтах біля ста мільйонів європейського люду?» — запитував я у сановитого церковного діяча. «Це потрібно було, аби люди знову навернулися душею до Бога…» — незворушно відповідав він. Так міг чинити лише жорстокий старозавітний Бог, якого я ніколи не розумів, тим більше, не міг полюбити. Але якщо навіть і так, то чи не завелика, не застрашна плата за навернення людської череди до віри? Тим більше, що через загиблих, замордованих, заморених добра половина люду щиро вірила у Всевишнього. Я вже не кажу про мільйони діток, які так і не встигли согрішити, навіть у наївних помислах своїх, а були безжально покладені під гільйотину історії. Я ніколи не забуду дитячих черевичків, виставлених у музеї Освенціма. Та будь-яка сила, якою б жорстокою і незворушною вона не була, не стрималася б, спостерігаючи з небес за кривавим земним дійством, втрутилася б, зупинила його, якби мала хоч найменшу змогу втрутитися і зупинити. Отже, Бог — щось інше, аніж старозавітний судія і вершитель доль людей та народів. Або Він — у кожному з нас і страждає разом з людьми на розпеченій земній сковорідці. Або Його нема, що страшно вимовити, не те що написати, бо тоді уся наша кривава колотнеча на планеті, усе наше життя позбавлені будь-якого сенсу… У ті пам'ятні дні я бродив по халеп'янських полях та кручах і просив, молив Бога: «Дай хоч якийсь знак, що ти є, що Ти чуєш мій зойк до Тебе!» Був єдиний знак, доступний мені: краса світу, земного і небесного. Якщо забутись і не думати, що ховається за цією прекрасною, барвистою завісою. Я не знаходив у собі сили забутись і не думати. Я страждав, як не страждав досі ніколи. Ось тоді мати і прийшла до мене, у мої полохкі, неспокійні сни. Долаючи тяжіння земне, обминаючи павутиння електромереж і вершини дерев, розриваю невидиму завісу між двох паралельних світів і звільна ширяю над килимом, далеко внизу, зітканим із усіх семи кольорів райдуги. Це вже було, у моїх найкращих снах, це вже я знаю. І раптом коло мене з'являється вона, мати. Ні пам'ятних рис земного обличчя, ні знайомих обрисів постаті, лише щось яскраво біле, схоже на сніп променів стиглого, денного сонця. Але це справді — вона: давно забуте тепло материнської любові огортає мене в такий же яскраво білий (із сонячних променів) невагомий і невідчутний скафандр. Ні, не так, бо це не скафандр. Це щось на зразок космічного човника, як сказали б люди учені, у формі видовженої маківки, згусток невідомої енергії, капсула із замкнутого в самім собі простору, якими їх малювали на середньовічних іконах, а фантасти трактують їх нині як міжзоряні кораблики. Тепер ми летимо поруч, усе вище і вище, тане, зникає, губиться в просторі барвистий килим, і тільки синь небесна навколо нас. Мені стає на мить страшно, бо усе-усе, до чого я звик на землі і навіть у паралельному світі, переінакшується. Я — ніби дерево, яке буря вириває з корінням, несе над землею, і коріння сохне, обпалене гарячим повітрям. Тут мати бере мене за руку. Я не відчуваю руки її, на дотик, але знаю, що моя долоня — в її долоні, пальці наших рук переплетені. І мій страх минає. Синь навколо нас прозорішає, вона вже переплетена золотистими нитками, що їх промінить назустріч нам невідоме світило. Це не сонце, бо сонце, дрібне, комашине, блимає десь збоку од нас, як одна з незчисленних зірок. Сяєво наповнює весь небозвід, увесь світовий простір, зупиняється плин часу, ми вже не летимо, ми застигаємо в золотистому сяєві, як у бурштині, навіки, хоч що таке тут вічність, лише одна мить. Я — на порозі таємниці, якої так прагнув, благав, молив. Незвідане досі щастя переповнює мене. І все гасне. Мабуть, є грань, яку не дозволено переступити живій людині, навіть у сні. Я прокидаюся. У своєму халеп'янському кабінетику. Шумлять за вікнами дерева у березі Жолудівки, на вербах квилить нічний птах. Пес Жульєн на килимку біля дверей похропує, наче людина, і суче у сні лапами. Примарне місячне світло переповнює кімнату, і вона, здається, ось-ось одірветься од землі, наче повітряна куля. Я відчиняю вікно у сад. Під яблунями в траві шерхотять їжаки. Місяць ще пасе череду зірок на чистій половині неба, але друга половина уже затягнена хмарами, в яких спалахують ще німі, бо далекі, блискавки. Теплий літній вітер, з полів пахне жнивом і дощем. Я запалюю сигарету і вже не сплю до ранку, несподівано яскравого, сонячного, бо хмари відсалютували і попливли у бік Києва — мити чуби міщанам. Щастя, любов і вдячність до матері нуртують у душі моїй збуреній. Щось таки є у світі, хай наш куций земний розум і не здатен збагнути — що. Можливо, це теж ілюзія, але щаслива ілюзія, без якої неможливо жити.  

Батько відвозив Любу на станцію по голощоку. Сніг, який було випав у листопаді, розтанув, земля взялася мерзлим струп'ям. Віз торохкотів по вибоїстій дорозі, наче трієр на току. Сестра сиділа на краєчку воза біла, аж синя з лиця. Напередодні я сказав їй нарешті про листа, залишеного матір'ю, хоч батько і забороняв мені це робити. Але ослухатися матері, хай і мертвої, я не міг: вона знову і знову нагадувала про нього в снах моїх. Читаючи материного листа, сестра ридала ридма, її відпоювали водою, — уже тоді слабувала на серце. До школи я того дня не пішов і довго брів за підводою, сестру я любив, та й не хотілося вертатись у порожню хату. На клинку поля за Хутором паслися по озимині колгоспні коні. День був хмурий і пронизливо холодний. — Випустиш корову на озим, — сказав батько. — Тольки наглядай, щоб вовки йой тельбухи не випустили… Я одчинив хвіртку на город, і корова повільно, злизуючи із закрижавілої землі сухий бур'ян, побрела через сад на озимину. Дорогу вона знала. Я переступив поріг хати. Тиша обценьками здавила серце. Що б я тільки не дав (хоч що я міг дати і кому?), аби з-за комина прошелестів — хай тихий, кволий! — голос матері: «Се бо ти, Володю?» Не прошелестів, лише мишва шкреблася в підпіччі. Крізь давно немиті, зарюмсані шибки вікон цідився грудневий день, але по кутках і навіть під стелею клубками кіптяви висіла похмур. Немає нічого страшнішого, аніж людська оселя, з якої нещодавно винесли ногами уперед господиню. Немає нічого страшнішого, аніж тиша в осиротілій хаті. Я кинувся геть, хряснув дверми, і хатніми, і сінешними, аби відгородитися від важкої, моторошної тиші. Вороння текло над Хутором чорною, болотяною рікою. Зрідка політував сніг, спіймана у долоню сніжинка танула і ставала сльозою. Світ був широкий, але не було у нім гнізда, в якому я міг би згорнутися в клубок, одігрітись тілом та душею і забутись. Мати пішла з цього світу і усе забрала з собою. Лише мене навіщось залишила. Уже на вулиці згадав, що Богулів Володя сьогодні не в школі, застудився в своїх постоликах, хворіє, і побіг до Ольжиної хатки. По її глиняній, притрушеній соломою долівці бігав, тягаючи слідом поламане крило, болотяний кулик. Богулині хлопці пасли влітку людську череду, спіймали калічку в очеретах, відтоді він у них і жив. Я зняв чоботи і заліз на піч, де кашлюкав Володя. Ми довго лежали мовчки, бачилися ж бо щодня і уже про усе, здається, переговорили. Відтак я запитав: — Що яно луччей: коли батька нема чи коли матка помирає? — Дурбас ти, калі такоє питаєш, — відповів Богуля. — А таки луччей, калі матка є, — зітхнув я. — Яна і їсти наварить, і пожаліє, а батько тольки гримає… Потім ми виривали листки із старого Володиного зошита, майстрували з них паперові літачки, пускали літачки з печі, через комин, а кулик ловив їх на долівці і шматував на клапті дзьобом та кігтиками лап. Про нашу корову на озимині я згадав, коли Ольга вже повернулася з роботи. За вікнами сутеніло. Ковзнув ногами в чоботи і побіг додому. Корови у дворі не було. Не було її і в саду, і на клинкові поля за садом. Серце моє в грудях під куфайчиною тріпотіло, як горобчик чи синичка в долоні. Десь об ту пору вовки вкрали Артемову свиню, продерши вночі благеньку лісу хлівця. Ніби хтось із фермівських бачив удосвіта, а може, дуросвітили люди, як два вовки, вхопивши зубами за вуха, вели її вуличкою у поля. Звісно, втішав я себе, корови навіть вовки за вуха не вхоплять і не поведуть, корова ж бо має ще й роги, та ще наша Лиска, в якої не роги, а гострі списи. Втім, підупадав я за мить духом, вовча тічка і Лиску нашу може загнати до яру, а там уже і насправді — випустити тельбухи. І я побрів довкола Хутора, сторожко вдивляючись у млисту сутінь, що облягала поля. Обминувши Хутір, перетнув полівку, що ледь припорошена сніжком сірим, невибіленим полотном стелилася у бік Чорторийки, і знову попхався по струпкій ріллі. По той бік толоки, зораної під зиму, влітку росла колгоспна кукурудза на зерно, кияхи давно виламали, стеблом обтинькували вівчарню край села, але на землі залишилося листяне ошмаття і голодна Лиска могла на нього звабитися. Кукурудзище зашерхотіло під ногами, проте корови ніде не було. І не було нікого й нічого довкола. Десь там, у млі, чорним, звивистим змієм лежав Ближній рівчак, до якого ми з матір'ю колись, коли мати була ще жива, востаннє ходили по щавель. Потім мла згусла, зчорніла, ковтнувши обриси яру, змій розпластався між небом і землею, заполонивши собою все довкілля. Ще бовваніли на тлі низьких, снігових хмар хрести кладовища на узвишші, невдовзі і їх зітер вечірній морок. Пасмуга Хутора ще ледь-ледь мріла привидами припорошених снігом стріх, але жодне віконце в хатах не світилося. Я, маленький, хирлявий, осиротілий, нікому в світі не потрібний Хлопчик, незрушно стояв посеред поля, наче вмерзла у землю, обхльостана морозними вітрами бадилинка, і тихо, гірко плакав. Я плакав не від жалю за коровою, не зі страху перед вовками і ніччю, навіть не зі страху перед сердитим батьком, який ось-ось повернеться і запитає про корову, я плакав від сирітства свого, яке відчув по-справжньому лише тепер, гостро і глибоко. Чорна, мерзла земля ковтнула небо, а може, небо ковтнуло землю, але не лишилося в світі нічого, окрім холодного, мертвого, непроглядного мороку. Ніколи до того і ніколи вже потім не відчував я з такою гостротою, безнадійністю чужості живій людині земного і небесного світу. Бо у ньому не залишилося, принаймні для мене, ані крихти любові. Мати пішла з цього світу і забрала любов із собою. Вистуджений зсередини, залишений усіма, залишений без любові, я міг би того вечора так і зостатися в темному полі, замерзнути, померти, бо вже мені не хотілося вертатись у світ людей, не хотілося жити. Але блимнув каганчик у вікні Ольжиної хати, той вогник розбудив мене, покликав до людей. Я кинувся бігти, ковзаючи по струпчастому полю, по замерзлих ковдобинах, коли вибрався на дорогу, захлинаючись від безутішного плачу. Страшок, простерши з кладовища свої кістляві, холодні ручища, хапав мене за плечі, проте я уже проминав вівчарню, під якою жеврів самокруткою сторож, дід Халимон, і страшкові ручища слабли. Я вбіг у Артемову вуличку і тільки тут стишився. З Малащиної гори торохкотіла по голощоку підвода, то вертався з міста батько. Корова Лиска терлася об тинок двору напасеним на озимині боком. — Ти корову поїв? — запитав батько. — На, осьдечки тобі Любка бублика передала. — Дак я тольки пригнав її з поля, паслася добре. Зараз поїтиму. Бублик був солоний од сліз моїх… 2

 

А Хутір жив своїм життям, приземленим і суворим, таким далеким од вирувань у моїй юній душі. Упали глибокі сніги, вітер котив сніги з полів білими, велетенськими куделями, куделі облягали у хутірській вуличці, і скоро замети стали вищими од тинів та парканів. Хати стриміли із заметів засніженими стріхами, як білі лісові гриби із опалого осіннього листя. І кожна хата хутірська — то окрема Книга із карколомними житейськими сюжетами, людськими характерами і долями, яких би вистачило найписучішому письменникові на усе його життя. І ту велетенську бібліотеку із ще не написаних книг я інтуїтивно, передчуваючи своє майбутнє ремесло, том за томом збирав у запасниках пам'яті.  



Тієї зими я частенько, повернувшись зі школи, тікав од пусткуватості і незатишності нашої хати гулять до Артема з Артемихою. Старший син їхній служив у війську, молодшого забрали на Донбас у шахти, і старі, здається, раділи моїм візитам. Артем виписував і читав газету. Всівшись на лаві коло вікна, він починав читати газету з низу першої сторінки, де сповіщалося про візити до Кремля високих зарубіжних гостей і урочисті обіди з цього приводу. Прочитавши вголос рядок про приймання і обід у Кремлі, він одривався од газети і запитував у мене? — Як ти, Володю, думаєш, що яни тамочки єлі? Я мовчки знизував плечима, моєї фантазії не вистачало, аби підтримувати розмову на таку далеку од мене і таку гостру, бо вдома у нас тепер мало що було їсти, окрім хіба що пісного капусника, кремлівську тему… — Навєрно, єлі яни, бляха, наваристий борщ із куркою, — розважливо, прицмокуючи, казав Артем, не дочекавшись од мене відповіді. — А може, бульйон із курки з вермішеллю. Як служив я у німця, бауера, у миколаївську, дак хазяїн з хазяйкою найболєй бульйон із курки полюбляли. Густий бульйон, як недоїдки з кісточками обгризаними мені у двір виносили, то скалки по мисці — наче іскри од сонця, бляха… Я не знав, що таке «бульйон» і що таке «вермішель», і знову мовчав, ковтаючи слиньки. — А на друге яни, бляха, єлі, навєрно, смажену курку… Тут уже і я міг дещицю додати: — З картопелькою розваристою, дядьку Артеме… — А на третє їм, бляха, подавали кохвей, — продовжував свою смачну пісню Артем, навіть не завваживши моїх слів. — Тольки не такий кохвей, як у нашій лавці, ячмінний, із сахарином, а кохвей справжній, із цукром і вершечками. Мій бауер у войну такий кохвей щоранку пив, і мені коли-не-коли гуща перепадала. Ти, Володю, ніколи такого кохвею не питимеш, хіба що, як виростеш, на ветеринара вивчишся, бо у ветеринара — завжди свіжа копійка… З тими напутніми на моє майбутнє життя словами Артем клав газету на покуті, під божницю, скидав валянці, ліз на піч і невдовзі уже хропів на всю хату. Він був страшенно скупий, про це на Хуторі всі знали. Батько мій частенько сміявся з Артема за ту його скупість: «Як бере Блюм (так їх прозивали по-вуличному — Блюм і Блюмиха) сире яйце на косовицю, то половину яйця випиває, а другу половину додому несе, щоб і на завтра було…» Артемиха була добріша, принаймні до мене. Як тільки з черені долинав храп Артема, вона відкривала заслінку печі, діставала горщика, пітунчика, з молочним кисилем чи пшоняною кашею і пригощала мене, зирячи на сирітку співчутливо, жалісливо, певно, думала про синів своїх у далекій далечині… Артемів Сашко повернувся з війська десь наприкінці сорокових, прослуживши більше п'яти років. Ми з ним частенько ходили по гриби аж у Чорний ліс, за болото, і поверталися з повними кошиками біляків. Невдовзі Сашко одружився на дівчині із Киселівки, що за Чорторийкою, там — льонозавод, Сашко на ньому працював. Було пишне весілля, Артем розщедрився. Бочка з рожевим, солодким морсом стояла на ґанкові, ми черпали з неї мідним кухлем і пили, скільки хотіли. Сашко забрав теличку, кабана і поїхав з Петрушина назавжди у прийми. Молодший син Миколай так і прижився в Донбасі, став якимось начальником на шахті, хвалилася Блюмиха, одержав квартиру. Артем прожив ще років з двадцять, до останнього свого дня земного возив на базар у місто яйця велосипедом. Повернувшись із торжища, заліз на піч подрімать, та уже й не прокинувся. Хоронили сини. Миколай примчав у село на таксі од самого Києва. Опісля похорону довго шукали гроші, сховані Артемом. Знайшли, коли розібрали лежанку, замуровані були — чимала пака, але скільки — ніхто із сусідів так і не дізнався, навіть Артемиха не проговорилася. На зиму матір забрав до себе Сашко, але невдовзі привіз назад — не зжилася із невісткою. Відтак приїхав Миколай, продав хату, і Блюмиха з усіма своїми подушками, ряднами та рушниками покотила потягом на Донбас. І вже не повернулася в село, тільки листа прислала зовиці. Мачуха моя згодом так розповідала про того листа: «Дак се ж Артемиха присилає зовиці своїй писемце, а там накарлячено, що йой живеться непогано, хоч і скучає сильно за Хутором. Одне погано, що Миколай не дозволяє їй своє стелити, що з дому взяла, і на стіні вішать. Бо, каже, начальники до нього ходять у гості і не треба, аби яни бачили, що матка у яго сельська. Розсердився Миколай, усе її манаття — рядна, рушники, постилки ткані, скатерті, коци — згріб, виніс у двір і порубав сокирою на шмаття. А про шо се йон так уже зробив, не знаю. Дак чоловік зовиці одписав Артемисі: «Живіть, бабо, як живеться, а своїх законів у синовій хаті не правте…» Яна болєй і не писала». Навпроти нас, через вуличку, жила баба Новичка. Один час, може, з рік, скоро по війні, у неї гостював онук, моїх літ, але городський. Він мав повітряну кулю, червону, у білих квітах, вона висіла на ниточці під стелею. Для мене то було, та й залишилося на все життя, послання з іншого, городського світу. Це все одно, що для землянина — послання з Венери чи Юпітера. Невдовзі баба Новичка з онуком переїхали до Чернігова, де її зять працював лікарем. Хату купила тітка Олена з Роїща. Вона мала дочку Явдошку, трохи меншу од мене, від першого чоловіка, а вдруге вийшла заміж за сліпого Матвія, що втратив зір, підірвавшись на міні десь аж під Берліном. Фронтовикові, інваліду сільська Рада купила приймача, справжнього, лампового. Хтось із сусідів напнув дротяну антену (між хатою і хлівцем) на високих жердинах, і приймач заговорив, заспівав. Досі приймача в селі мав лише фінагент. Я приходив до них гулять, тихенько сідав у куточку коло печі і слухав. З того приймача я вперше почув музику. Матвій, ще зовсім молодий, страшенно нудився без роботи. Влітку, коли зацвітали гарбузи, він вирізав із гарбузового пагона дудку, сідав на городі під тинком і сурмив у неї на весь куток. Скільки часу минуло, давно немає Матвія серед живих, а й досі у пам'яті моїй те хриплувате, протяжне, сумне, до сліз, сурмління… Ніби згуки знедоленої людини до неба, німого, без надії на хоч якусь відповідь і співчуття. Скоро Олена почала народжувати Матвію діток, трохи не щороку, було їх четверо чи п'ятеро, уже не пам'ятаю. Але пам'ятаю, цього й не можна забути, як Олена піднесла до Матвія первенця, спеленутого, сліпий пробіг чутливими пальцями по його личку, торкнувся оченят і заплакав з радощів. Він довго боявся, що діти од нього народжуватимуться сліпі. Але діти народжувалися очасті, жваві, виростали з нестатків, як рогоза з болота. Троє перших були хлопці. Один став військовим льотчиком, Борис. Михайло скінчив шоферські курси, працював на будівництві в Чернігові. Відбувати військову службу випало йому в далекому Казахстані. Возив зерно на елеватори. Одного зимового дня його захопив серед степу сніжний буран. Михайло боровся із негодою і долею, допоки у баках був бензин. А потім став замерзати в холодній кабіні. Уже йому не хотілося жити, уже він, як потім признавався мені, опустив віжки… І тут (уже на межі смерті) Михайлові привиділися квітучі сади: — Наче іду я нашою хутірською вуличкою, а навколо цвітуть яблуні, груші та вишні, так рясно цвітуть, і у вашому саду, і в моєму, і в Рачишиному, і по всьому Хутору. А вітер — сильнющий вітер, несе пелюстки цвіту по небу білою хмарою, вуличку замітає. Уже не сніги навколо мене, а той цвіт — ніжний, пахучий. І так мені захотілося ще хоч один раз побувати на Хуторі нашому, коли сади цвітуть! Жити мені захотілося. Я через силу вибрався з кабіни, хоч ноги уже не гнулися, примусив себе іти через сніги, крізь буран і таки добувся до села в цілинному степу… Олена Матвієва була жінкою сварливою, нестримною на язик, побила горшки з усіма своїми сусідами. Довго, пристрасно, зле лаялася за межі, за курей, за дітей. Аби зачепенька. Такою дурепою, як казала мачуха, вона і залишилися в моїй дитячій пам’яті. На початку сімдесятих помирав мій батько. Я примчав із Києва. Навколо батькового узголів’я сиділи родичі, сусіди, стиха балакали. Я вийшов на ґанок покурити. Слідом вийшла, закушкана, завинена в теплу хустку (була зима) і Олена Матвієва. Самого Матвія уже не було на світі, помер він досить ще молодим наприкінці шістдесятих років. — Пойду, Володько, поратися. Трьох синів народила і виростила, а нема коло мене — жодного, побрели в чужі краї, залишили матку. Горя людяцького у світі — як моря, усіх сліз людяцьких не осушиш, скольки не старайся. Бо ж ми, людяки, наче снєжинки майські, калі уже земля теплою зробилася давно, а тут схолодало. Живемо дотуль, докуль летимо із неба весняного. А далєй на землю сиру упали, та й нема уже нас, сама сльоза од нас зосталася… Так вона говорила, довго і мудро, наче з книг моїх майбутніх начитувала, ще ненаписаних книг. Бо усе, що я досі написав, нацвірінькав на папері, здалося мені раптом дурним і нікому не потрібним, так воно, певно, й було. Я зрозумів тільки там, на ґанку, як треба писати книги. Олена нап'яла невидимі нитки між небом і землею, між людьми і Богом, кросна нап'яла між землею і небом, драбину до неба приставила, як на давній іконі. — Жисть наша земна — се терниця, в якій нас, льонок небесний, мнуть і тріпають, покуль тіла наші кострицею в землю ляжуть, а волокінця душ туманом сизим повернуться на небеса. А що уже Господь з тих волоконець тче та що із полотна зітканого шиє і для кого та для чого, тольки Господу і відать… Так сіяла Олена в душу мою зерна майбутнього роману «Листя землі». Щоб із часом проросли вони і колос викинули. Батькове тіло занесли до сільської церкви, так він заповів перед смертю, хоч ніколи не належав до церковної пастви. Сестра Люба і чоловік її залишилися стояти коло паперті, надворі, демонструючи, що вони учителі, городські, і релігійного дурману не визнають. Починалися ідеологічно круті сімдесяті роки. Але через два роки раптово помре і сестричка моя Люба, і усі ті застороги її перед земними богами здадуться такими смішними! У церкві було страшенно холодно, проте сонце щедро сіятиметься крізь високі вікна, висвітлюючи дощаті стіни, обвішані рушниками та іконами, гуртик півчих та родичів покійного навколо труни, панотець з кадилом. Труну нестимуть полем, вистеленим глибокими, іскристими снігами, і батькове лице в сонці, як у золотому німбі… На поминальному обіді, коли повернулися з кладовища, Василь Будаш так начаркувався, що почав за столом співати: «Ішов Ваня поляною, Зустрів Галю чорнявую, Ішов Ваня поляною, Зустрів Галю чорнявую!..» Мачуха моя сказала йому: «Ти, Василю, сусіде мій дорогенький, як ти хочеш, а песєнь не співай, бо се у нас не свадьба, а похорон, хазяїна мого поминаємо». На те Василь Будаш відповів їй так: «Знаю, Тихонівна, що не свадьба сьогодні, а поминки. Але хазяїн ваш, а мій сусіда добрий, дядько Грицько, у сій жисті сильно кріпко намучився, і я знаю, що на тім світі, куди йон переселився, буде йому лучченько, аніж на землі. Тому і співаю, бо радуюся за яго…» З тими словами Василь Будаш підвівся, вибрався з-за столу і похилитав глибокими снігами через городи до своєї хати. І ще довго лунало над Хутором у дзвінкому морозному повітрі: «Постій, Галю, постій, Галю, Щось я тобі сказать маю, Шість загадок загадаю, Щось я тобі сказать маю, Шість загадок загадаю, Одгадаєш — люблю теб'я, Не дгадаєш — уб'ю теб'я…» Лише літ через десяток, записуючи на диктофон пісні петрушинського самодіяльного хору, дізнався я, що то були за загадки і розгадки. «Ой, що бєжить без повода, Ой, що горить без полум'я? Ой, що в'ється крузь деревця? Ой, що росте без корінця? Ой, що ж плаче без голосу? Ой, що чеше русу косу?» Стала Галя, подумала,
Шість загадок одгадала.
Вода бєжить без повода,
Любов горить без полум'я.
Що хміль в'ється крузь деревця,
Камінь росте без корінця,
Трава плаче без голосу,
Гребінь чеше русу косу…

Трава має голос, коли плаче, тільки ми, люди, його не чуємо. Невже ж і небо так само глухе до плачів людських?! Страшнішого варіанту діалогу між Богом і людом земним годі уявити…  



Багато хлопців петрушинських з усіх сил рвалися з повоєнного села, аби не «крутити волам хвости…» Вступали, хто вхопив шкільної науки, до інститутів і технікумів, залишалися в містах після служби армійської, приставали у прийми до міських дівчат. Сашка Рачишиного виривали із села силоміць, як морквину чи редьку з грядки. Сашко не хотів у місто. Пам'ятаю, як сьогодні, десь року сорок шостого, серед літа на Хуторі його ловив міліцейський загін: Сашко черговий раз утік із фабрично-заводського училища. Один час він переховувався у нас на горищі, вечорами спускався по драбині у сінці, пив молоко і плакав, так йому не смакувало міське життя. Здається, тоді його вперше судили і загнали років на п'ять у донбаські шахти. Там Сашко з кимось побився, втрапив до в'язниці. Рачиха, допоки була жива, сушила сухарі і відправляла посилками кудись на Північ. До села він уже так і не повернувся. Я закінчував школу, коли в селі з'явилася висока, дебела молодиця з дитиною від Сашка, поселилася на Хуторі у спорожнілій хатині Раків. Це уже померла Параска, від раку, за якийсь місяць, і догорів, погас її сухотний син Іван. Сашко знову потрапив до в'язниці, надовго, когось пірнув ножем по п'янці, як казала його дружина. Невдовзі і вона зникла із села, подальшої Сашкової долі я не знаю. Хата завалилася, її розібрали сусіди на дрова, старий сад вирубали, а нового не було кому садити. Тепер на Рачишиному городі, такому пам'ятному мені, побудувався дачник. З Іваном Рачишиним я приятелював, хоч він і був старший од мене літ на п'ять. Він грався зі мною, як із однолітком. А ще брав книги із сільської бібліотеки, багато читав. Коли читати не було чого, ми переказували один одному прочитане раніше, Іван мав добру пам'ять. Певно, його життя склалося б інакше, якби не сухоти, пам'ять про воєнне дитинство, голодне і холодне. «Якби мені мед та масло, — казав Іван, — я б одужав». Але ні меду, ні масла не було. Він ловив їжаків, топив з них жир, пив. Ще як був дужчий, возив волами на молокозавод у Чернігів із колгоспної сепараторної вершки. Вершки, гарячими, наливали в металеві бідони, закривали кришки, обв'язували кришки нитками, вішали сургучеву печать. «Цоб-цабе!» — гукав Іван, воли вирушали в далеку дорогу. Я городами біг у поле, чекав у житі чи кукурудзі, поки заремигають воли і задзвенять бідони на товстоліській полівці. Тоді підсідав на воза до Івана. Ми довго їхали полями, прислухаючись, як сплескують у бідонах вершки. Переїхавши Дуброви, де закінчувалися Петрушинські землі і вже не загрожувала зустріч з об'їждчиком чи кимось із колгоспного начальства, Іван зупиняв на пагорбку волів, починав ворожити з нитками на бідонах. Од обрію до обрію, під синім, спечним небом колосилися жита. Гарячий вітрець котив по житах хвилі, схожі на тіні від хмар. Небо дивилося на нас пильним, жовтим оком сонця, але небо не було колгоспним начальником, галіфетчиком. Іноді Іван так умудрявся напнути нитки, не порушивши сургучеву печать, що кришка бідона майже відкривалася. Тоді він згортав із газети ополоничок і ми по черзі так начерпувалися вершків, що животи ставали, як бубни, і починало нудити од масного. Часом кришку вдавалося лише ледь-ледь підняти, і ми цмулили вершки з бідона ще зеленкуватими соломинками… Немає меж винахідливості голодної людини. Історія двадцятого століття (та хіба лише двадцятого?) переконує у гідній подиву живучості людини як земної істоти. Потім Іван віз вершки далі, у місто, а я поволі вертався полівкою додому. Одного дня мені трапився у журналі «Перець» вірш Степана Олійника про візничого, який так само пив з бідона колгоспні вершки, звернувши волів у лісок край дороги. Герой вірша засунув голову в бідона і вже не міг її вийняти, бо розпасся на дармовиці. Я певен був, що цього вірша написано про нас із Іваном, тільки не знав, як міг письменник із такого далекого, аж нереального Києва побачити наші смакування вершками у безлюдному полі. Потім придумав собі, що письменникам видають спеціальні біноклі, аби вони з Києва могли бачити, що діється на оспівуваній ними землі. Опісля того вірша я уже жодного разу не чекав на Івана край товстоліської полівки. Втім, невдовзі у колгоспі з'явилася вантажівка, полуторка, як тоді казали, і вершки вже возили на молокозавод машиною. Так я уперше відчув (на собі) силу поетичного слова…  

У кожній із хат хутірських я впродовж дитинства свого гостював, чи з матір'ю, чи, уже осиротівши, сам приходив гулять. Порога лише одної хати не переступив жодного разу — хати Карусів, крайньої на Хуторі. Карусі — так їх прозивали по-вуличному, бо переселилися на Хутір з Карусівщини. Навіть колядуючи чи засіваючи, наш дитячий гурт обминав Карусів. Обійстя було огороджене високим парканом, ворота і хвіртка — завжди на защібці, а в дворі — злющі не приланцюжені пси. Головне ж, ми знали, що у Карусів колядувать чи засівать не можна, вони цього не визнають. Двір прозивали ще партєйним, бо і господиня, і господар були «членами ВКП(б)» і нагадувати про це де треба і де не треба. Марію я знав мало; висока, породиста, горда з лиця, вона пропливала повз наш двір, вертаючи з дитячого садка, яким завідувала, наче вітрильник повз туземні береги. Вона ніколи не ходила з ланкою, ніколи не виходила на посиденьки до Артемової лавочки. Городом, коровою, усім хатнім господарством займалася її сестра Параска. Більмоока, худа, як жердина, вона ніколи не була заміжня, прожила життя у сестриній родині. Але й Параска трималася замкнуто, мовчазно, осторонь хутірського люду. Петра Петровича я знав добре, бо од самої війни він пропрацював у кузні, а в кузні я любив бувати з раннього дитинства. Впродовж повоєнного десятиліття, розмовляючи з Петром Петровичем трохи не щодня, бо ще ж і свиненя я пас у Загальному дворі, неподалік кузні, я не чув од нього і словечка докору владі, як би тяжко не жилося селянам. Він говорив про життя виключно газетними фразами, як і належало «членові ВКП(б)». І тільки після двадцятого партійного з'їзду, навесні п'ятдесят шостого року, коли я уже налаштовувався на самостійне життя і прощався з Петрушином, складаючи рядки на кшталт: «десь тут дитинство я залишив, а де — шукаю й не знайду…», з нього раптом вихопилася одна, ледь-ледь критична нотка. Стоячи на белебені, біля кузні, він підсмикнув штани, обережно роззирнувся навколо і мовив: — От, мать його, чи ж… повужчала, чи жисть послі з'їзду похудшала, штани спадають… Вітер суспільних перемін недовго тривожив Петра Петровича. В один із своїх приїздів додому дізнався я, що Марія, Параска і Петро Петрович померли водночас. Підсліпкувата Параска зачерпнула разом із борошном стрихнину, яким у коморі труїли пацюків, напекла млинців… З усієї сім'ї Карусів порятувалася лише їхня дочка Віра Петрівна, моя вчителька, яка у ці дні була на педагогічних курсах у Чернігові. Невдовзі Віра Петрівна прийняла приймака, народила дочку. Чоловік її часто хворів, кілька років лежав паралізований. Залишившись вдовою, і Віра Петрівна якось недовго топтала ряст, переселилася до іншого світу. Декілька років обійстя Карусів стояло край поля чорною пусткою. Дочка Віри Петрівни, закінчивши інститут, працювала десь далеко і не з'являлася в селі. Нарешті хату Карусів купив заїжджий вірменин, який рятував своїх шістьох діток од війни у Карабасі… А колгоспна кузня і господар її — Петро Петрович — досі у пам'яті моїй вдячній. Червоніє вогник, присипаний вугіллям, у чорному горені. Петро Петрович милостиво дозволяє мені взятися за слизьке довге руків'я ковальських міхів, я підстрибую, повисаю на ньому своїм худеньким тілом і повільно опускаюся вниз, на засипану жужелицею долівку. Міхи, шкіряні, латані-перелатані, сопуть, вугілля в горені спалахує синіми язичками полум'я. Нарешті Петро Петрович велетенськими кліщами дістає з вогню шмат розпеченого заліза, кладе на ковадло, б'є по ньому молотом: віяло багряних іскор у сутінках кузні злітає до закінченої стелі і гарячим дощем падає в жужелицю. Залізо під молотом коваля гнеться, наче віск, вочевидь, набуваючи форми ножа, сапки або рогачів. Невдовзі залізо вичахає, гасне, стає сизим, і Петро Петрович знову відправляє його в горен або шпурляє в корито з водою, і тоді кошлатий привид, зітканий із білої пари, виростає посеред кузні… Але найбільше любив я спостерігати, як Петро Петрович взуває у залізного обруча новенькі колеса, привезені моїм батьком. Колесо чекало біля дверей кузні на жорновому, з колгоспного млина, камені з виїмкою для колодки посередині, а залізний обруч достигав у дихаючому вогнем горені, повільно наливаючись соком. І ось уже червоне коло, підтримуване кліщами, випливає з дверей кузні, жевріючі обійми стискаються навколо колеса, спалахує і гасне дубовий обід, швидкі, точні удари коваля та молотобійця — і колесо взуте. Таємнича, вабляча сила вогню, дивина перетворень і народжень нових форм із заліза, яке упокорюється людським рукам і людському розумові, запах вугілля, жужелиці, їдкого диму, паруючої води, розпеченого металу — все таке матеріальне, первісне, справжнє і все таке загадкове, наче прочитана в ранньому дитинстві книга, якої уже ніколи тобі не забути. Такою книгою для мене був і залишився назавжди вічний «Робінзон Крузо». А може, ще й через те асоціюється він у пам'яті моїй з колгоспною кузнею, що я читав ту загадкову у своїй простоті книгу вголос для Петра Петровича, під перестук молотків і сопіння шкіряних міхів, під жебоніння вогню у горені, під схвальні кивки «члена ВКП(б)», який умів упокорювати залізо… І через багато літ у новітні, ринкові часи я знову і знову, розгинаючись на грядці в Халеп'ї над прополеним рядком буряків чи моркви, підсмикую штани і варіюю безсмертну фразу Петра Петровича: — Чи яно жисть похудшала, чи ж… повужчала…  

Тієї першої (після смерті матері) зими я з гуртом хлопчаків і дівчаток щедрував під вікнами Палажчиної хати. «Щедрий вечір, пане господарю! Бережи, Боже, свойого товару. Свойого товару і всякого статку, щоб не було на дворі упадку», — виспівували ми хриплими, бо вже прощедрували через увесь Хутір, голосами. Скрипнули сінешні двері, Палажка запросила нас до хати. Господаря, Івана Лозового, не було вдома, я, хоч і малий був, а вже добре знаю, що він частенько підночовує у молодиць сільських. Під стелею блимала гасова лампа, восьмилінійка, із закіптявілим склом, на столі, прихилена до склянки з водою, стояла фотографія загиблого у війну Палажчиного сина Мишка. Усім щедрувальникам господиня дала по коржику, посипаному маком, а мені — ще й карбованця. І пригорнула мене, приголубила, як рідного: — Ти ж бо сиріточка, як і я у сьому світі… Хата Лозових уже й тоді була незавидна, перехняблена у бік поля. А хліви над вулицею, у кінці двору — добрі, нові, брусовані. Затиснутий у руці карбованець грів долоню, буде на кіно, на три фільми, квиток коштував тридцять копійок, я уже снив тінями на полотняному екрані, як п'яниця горілкою. Очі сльозилися, як завжди, коли мені нагадували про моє сирітство. А може, то від морозу, що дужчав, сніг рипів, аж потріскував під ногами. Зачувши нашу ходу на стежці, мукнула у хліві корова, тріпнув крильми півень, зарохкала свиня. А десь за тиждень хліви Івана Лозового загорілися серед ночі. Батько мій не спав, смоктав самокрутку біля припічка, він часто тепер тупцявся ночами по хаті, і одним із перших хуторян помітив пожежу. Тоді кожному в селі на воротах чи хвіртці писали червоною фарбою, що брати з собою на випадок пожежі. Батько ухопив відра і кинувся городами до двору бригадира. Я теж швиденько одягся, побіг слідом, мріючи про героїчний подвиг, тоді в піонерських газетах часто писали про мужність школярів у боротьбі з вогнем, правда, на колгоспних фермах і дворищах. Але місця для подвигу уже не було: хліви Івана Лозового догоряли. Уже впала стеля, завалилася стіна од вулиці. Кури клубками вогню летіли через город і падали у сніги. Крізь червону завісу лопотливого полум'я темніла туша геть обгорілої корови. Гіркувато пахло смаженим м'ясом. Небо над Хутором, вище стріх і дерев було закінчене, як скло гасової лампи. Висвітлені вогнем лиця хуторян були суворі і насмішкуваті. Жаліли скотину, безневинну, але ніхто не співчував господареві. — Ось такочки, бляха, бахурувать, — просторікував Артем, тулячись до тину по інший бік вулички, він був не з тих, хто мріє про подвиг на пожежі. — Попотоптав Іван удів, теперечки і по ньому потопталися. Гасом хліви облили і підпалили з усіх чотирьох сторін. А добренна була корівка, я у них молочко брав, як наша в передойках ходила. Та й свиноматка поросна. Плодюча була. Та й курочки були як курочки, уже б за якийсь місяць і неслися, вози яєчка на базар та й складай грошики у капшука. Усе яно з вогнем пішло, з димом. Ох, бляха, і допік Іван якійсь лахудрі, ох і допік… — Яно, мо', і так, як ти гомониш, тольки не так яно буде, — мій батько згорнув чорними, в сажі — прибіг одним із перших на пожежу, вибив двері, намагався вивести худобу, але було вже пізно, задихнулася худоба у диму — руками самокрутку, облизав край газетного папірця і сунув її до рота. — А буде так, що власть сельська запише сей підпал по графі — помста несознательних елементів за мудре керівництво бригадою, бо так їм вигідно перед вищеньким начальством. Ніхто з них і не згадає, що Іван Лозовий — блядун несусвітній, а тольки пам'ятатимуть, що йон — галіфетчик. Ще нас усіх попотягають… Аж так воно і сталося, як передрікав мій мудрий у цих справах батько. Наїхало міліції. Днями і ночами хуторян сповідували у сільській раді. У батька мого допитувалися, як це він одним із перших помітив пожежу і прибіг на дворище бригадира, не спалося, а чому не спалося. Артема звинувачували, що він стояв збоку, біля тину, не намагався гасити пожежу, отже, мовчки співчував паліям. Сашка Малащиного, який кидався у вогонь і розтягав багром стіни хліва, підозрювали, що він, колишній поліцай, робив це про людське око, а насправді — чи не він і підпалив, помщаючись колгоспному активістові. Найважче прийшлося Василю Будашу: він так і не з'явився на пожежі, бо підночовував у своєї дівки, в Розі, і довго не хотів у тім признаватися. До всього, Василь напередодні посварився з бригадиром, який не дав йому коней — вивезти гній на город. Мабуть, на Будаша б і списали той підпал, відправивши на кілька літ заготовляти ліс для Країни Рад. Але комісія, розгрібаючи недопалки, знайшла під ними ящик новеньких гвіздків, що восени пропали з бригадної хати, і справу прикрили… Усі сільські галіфетчики у той чи інший спосіб, а тягли з колгоспу, і злодій злодія оберігав. «Ворон воронові ока не виклює», — казав мій батько, і це була правда.  

Тієї зими з'явився на Хуторі, поселившись у Явдохи Теленової, міський хлопець. Його прислав у село завод, аби встановити на фермі парові котли і навчити селян варити картоплю для свиней за останнім словом науки і техніки. Він недочував, був контужений на фронті. Хлопець уподобав нашу Марію, щовечора приходив до нас, водив її до клубу, на танці чи в кіно, хоч і Явдоха мала дочку, Наталку, одних літ із Марією. Невдовзі він посватався до Марії з тим, щоб забрати її з собою, до Чернігова. Сестра навідріз відмовилася. Можливо, душа не лежала, а найвірогідніше, що був хлопець чужаком. Ще й родичі та сусіди лякали: «Завезе йон тебе невідь-куди та й покине…» Хлопець поїхав до Чернігова — з Наталкою Явдошиною. І прожила за ним Наталка вік свій, як за кам'яною горою, баринею прожила. Хлопець виявився метикуватим, майстровитим, вимурував дім на околиці міста. А Марія наша десь через рік вийшла заміж за сільського красеня з Рогу. І пробідувала вік увесь, короткий, правда, у хатині над болотом. Бо красень невдовзі потрапив до в'язниці на багато літ за крадіжки та розбій і помер за ґратами, в Сибіру. У злиднях, хворобах, виростила Марія, не без моєї помочі, двох дочок, старшу встигла віддати заміж. Обидві дочки подалися до Чернігова, не вельми часто провідуючи матір-страждалицю. І стоїть Марія в пам'яті моїй біля хатинки своєї, виглядає дочок своїх невдячних, чи не бредуть вони з гостинцями по грузькій, болотистій вулиці, хапаючись за тинки. Виглядає і досі, хоч давно уже, ще в середині сімдесятих, упала коло призьби на землю сиру та уже й не підвелася, зійшла в самотині кров'ю… Господи, за віщо покарав Ти сестер моїх життям коротким і страдницьким?! Переконую себе, що сестри віддали роки свої непрожиті мені, аби зміг щось зробити у цьому житті. Через те і сідаю кожного ранку, як каторжанин за весла, за друкарську машинку — єдине моє виправдання і єдина моя спокута.


Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка