Клайв Стейплз Льюис Подорож Досвітнього мандрівника


Розділ п'ятнадцятий ДИВА ОСТАННЬОГО МОРЯ



Сторінка6/6
Дата конвертації05.05.2016
Розмір9.41 Mb.
1   2   3   4   5   6

Розділ п'ятнадцятий
ДИВА ОСТАННЬОГО МОРЯ


Щойно країна Раманду зникла з очей, вони відчули, що знаходяться на самому кінці світу. Тут усе було інше. Передусім кожен помітив, що потребує тепер менше сну. Нікому не хотілося спати, їсти і навіть розмовляти, а коли розмовляли, то стишеним голосом. Щось дивне відбувалося також і зі світлом. Його було занадто багато. Сонце, що сходило, виглядало, можливо, навіть удвічі, а то і втричі більшим, ніж зазвичай. І щоранку (а для Люсі це було найбільш зворушливим) білі птахи, що співали людськими голосами, мовою, якої ніхто не розумів, розливалися лопотінням крил над їхніми головами і зникали за кормою, поспішаючи до Столу Аслана. Трохи пізніше вони повертались і зникали у східній частині небосхилу. — Тут навдивовижу чиста вода, — сказала сама собі Люсі, вихилившись за правий борт. Був ранній полудень другого дня рейсу. Вода і справді була навдивовижу чистою. Перше, що Люсі помітила, був невеличкий чорний предмет, який плив паралельно з кораблем з тією самою швидкістю. Спочатку вона подумала, що це щось висить у морській товщі. Але якраз кухар викинув через вікно у море кусень черствого хліба, і, здавалося, хліб, пропливаючи над тією чорною річчю, ось-ось зіткнеться з нею. Тепер Люсі збагнула, що дивний предмет зовсім і не висить у воді, він раптово збільшився, а за якусь мить знову відновив попередній розмір. Люсі здавалося, що вона колись вже бачила щось подібне — аби тільки згадати де! Вона стиснула рукою чоло, скривила обличчя і навіть висолопила язика, і нарешті — вдалося! Звісно! Щось подібне можна побачити ясної, сонячної днини в поїзді. Коли бачиш чорну тінь свого вагону, яка біжить ланами з тією ж швидкістю, що й поїзд. Потім поїзд проїжджає між двома насипами і раптом та сама тінь з’являється просто перед нами, пробігаючи порослими травою стрімкими схилами — набагато більша, ніж досі. А тоді потяг з’їжджає з насипу і раптом тінь повертається до своїх звичайних розмірів. — Це наша тінь! Тінь «Досвітнього Мандрівника»! — сказала сама собі Люсі. — Наша тінь, що пробігає дном моря. Вона збільшується, коли стикається з пагорбами під водою. Але ж це означає, що вона навіть ще чистіша, ніж я гадала. Боже милий, я бачу морське дно на глибині кількох десятків сажнів! Сказавши це, вона усвідомила, що великі срібні простори — це насправді пісок, який вкриває морське дно, а різноманітні темніші або світліші плями — це ніякі не тіні й полиски сонця на поверхні моря, а різні речі на його дні. От тепер, наприклад, вони пропливали над масою ніжного пурпуру та зелені, з широкою смугою блідої сірості посередині. Але тепер вона вже знала, що дивиться на морське дно, і бачила все набагато точніше. Вона помітила, що темні плями набагато вищі за інші і злегка погойдуються. — Як дерева на вітрі. І справді, саме так: це підводні ліси. А зараз блідо-сіра смуга злилася з іншою блідо-сірою смугою. — Якби я опинилася там, унизу, — подумала Люсі, - ця смуга була б, напевно, лісовою дорогою. А місце, в якому зливаються смуги, — перехрестям. Ох, як мені хочеться туди потрапити! Ось! Ліс закінчується. Ця смуга і справді є шляхом! Я бачу, як вона далі біжить голим піском. У неї інший колір. А на її узбіччях видно щось… якісь рисочки. Може, це каміння. А зараз вона стає дедалі ширшою. Але в реальності дорога аж ніяк не ставала ширшою — вона просто наближалась. Люсі зрозуміла це, побачивши, як наближається до неї тінь корабля. А дорога, — тепер вона вже була впевнена, що це дорога — закрутилася серпантином. Було ясно, що вона спинається на стрімкий схил. А коли Люсі відвернула голову й поглянула назад, то побачила дещо схоже на панораму дороги, що в’ється внизу з верхівки схилу. Вона бачила навіть смуги сонячного світла, що пробивались крізь глибоку воду аж до порослої лісом долини. А далі, далі все зливалось в одну суцільну зелену масу. Тільки деякі місця — куди досягало сонце — мали колір чистого ультрамарину. Однак, вона не могла дозволити собі довго дивитися назад, бо те, що з’явилось попереду, також було захоплюючим. Підводна дорога вже досягла верхівки схилу й далі бігла прямо. По ній рухались маленькі плямки. А тепер, у повному світлі сонця — в кожному разі, настільки повному, як це тільки можливо після того, як проміння пройде крізь товщу води, — з’явилося щось найдивовижніше. Це був вузлуватий і пощерблений предмет кольору перлів, а може, слонової кістки. Корабель знаходився майже над ним, і Люсі спершу не могла збагнути, що це таке. Але, коли вона помітила тінь, яку він відкидав, усе роз’яснилося. Сонце світило ззаду Люсі, тому тінь невідомого предмету простягнулась на піску. І форми цих тіней допомогли Люсі зрозуміти, на що вона дивиться. Це були тіні веж, башток, мінаретів і бань. — Але ж це місто або якийсь величезний замок! — закричала Люсі. — Цікаво, чому його збудували на верхівці високої гори? Вже повернувшись до Англії, вона обговорювала ці пригоди з Едмундом. І — я переконаний — те, до чого вони дійшли, було цілком правдоподібним. Углибині море стає темнішим і холоднішим, а в найглибших і найхолодніших глибинах живуть небезпечні істоти — восьминіг, Морська Змія і Кракен. Морські долини — це місця дикі та небезпечні. Морський Народ думає про свої долини те, що ми думаємо про гори, а про свої гори — те, що ми думаємо про долини. Тепло і спокій панують на височинах (або, як би сказали ми, на мілководді). Безстрашні мисливці й войовники моря вирушають до глибин на навчання й пошуки пригод, але повертаються додому, щоб знайти там мир і спокій, приємність і відраду, спортивні ігри, пісні й танці. Корабель проплив над містом, але морське дно все ще підіймалось. Тепер під ними було заледве кілька футів води. Дорога кудись зникла. Вони пропливали над чимось, що нагадувало розлогий парк, насаджений яскравими барвистими рослинами. А потім Люсі мало не крикнула від захвату — вона побачила Морських Людей. Їх було п’ятнадцять або двадцять, і всі вони їхали верхи морськими кіньми — не морськими кониками, що їх можна побачили в музеях, а конях, більших від них самих. «Вочевидь, це якісь шляхетні пани, — подумала Люсі, тому що помітила блиск золота на їхніх чолах і смарагдові та помаранчеві фестони тканини, що розвівалися на течії. А потім… — А нехай кальмар пожере цих клятих риб! — скрикнула Люсі, бо раптом припливла ціла зграйка маленьких, товстеньких рибок і затулила їй Морських Людей. Раптом вона побачила щось іще цікавіше. Якась невеличка, загрозливого вигляду риба, ніколи до того не бачена, стрімко вистрибнула з води й заметалася на всі боки, клацаючи зубами, а по всьому, знову повернулася вниз з однією товстою рибкою в пащ. А Морські Люди на конях дивилися в гору на все це, зі сміхом перемовляючись. Не встигла ця мисливська рибка повернутися до них зі своєю здобиччю, як з’явилася друга, схожа на неї — і так само напала на зграйку риб. Тепер Люсі була майже впевнена, що її послав — або звільнив — високий Морський Чоловік, що сидів на коні в центрі загону. Перед тим, як відпустити, він немовби притримував рибку в руці чи на передпліччі. — Хай мене качка копне, якщо це не полювання, — сказала Люсі. — Точніше, соколине полювання. Так, це воно. Вони їдуть кінно з цими дикими рибками на передпліччі так само, як ми, коли були королями й королевами на Кер Паравелі, їздили кінно з соколами на згинах рук… колись давним-давно. А потім вони нацьковують їх на інших риб. Як… Але раптово вона замовкла, бо сцена змінилася: Морські Люди помітили «Досвітнього Мандрівника». Зграйка риб пурхнула навсібіч, бо тепер самі Морські Люди рушили вгору, аби побачити, що це за великий, чорний предмет затулив їм сонце. Тепер вони вже настільки наблизились до поверхні, що якби знаходились у повітрі, а не у воді, Люсі могла б з ними погомоніти. У строкатій кавалькаді були чоловіки та жінки. Всі носили щось на кшталт діадем, а деякі з них мали на шиї намиста з перлів. Їхні тіла були кольору старої слонової кістки, їхнє волосся було темно-пурпуровим. Король, що перебував у центрі кавалькади (а це без сумніву був саме король), гордо й войовничо поглянув в обличчя Люсі та замахав списом. Те саме зробили і його рицарі. Люсі відчула, що цей морський народець ще ніколи не бачив корабля та людей — бо як він міг їх бачити тут, на морях Кінця Світу, куди не допливав ще жоден корабель? — На що ти так уважно дивишся? — почувся голос за спиною.

 

Люсі так захопилась підводним видовищем, що аж підстрибнула від звуку голосу, а коли обернулась, то відчула, що рука, якою вона сперлась об балюстраду, зовсім задерев’яніла. За нею стояли Едмунд і Дрініян. — Погляньте! — сказала вона. Вони глянули у воду, але майже одразу Дрініян промовив стишеним голосом: — Попрошу Ваших Королівських Високостей мерщій відвернутись — отак, спиною до моря. І хай ніхто не здогадається, що ми розмовляємо про щось важливе. — Чому? Про що мова? — запитала Люсі, повернувшись обличчям до борту. — За будь-яку ціну не можна допустити, щоб моряки все це побачили, — відповів Дрініян. — Були вже в нас такі, що закохалися в якусь русалку або ж у якесь подібне підводне царство, і вискочили за борт. Я не раз чув про такі речі. Зустріч з цими людьми завжди приносить нещастя. — Але ж ми їх добре знали, — сказала Люсі. — В давні часи на Кер Паравелі, коли мій брат був Великим Королем. Вони випливали на поверхню і співали під час нашої коронації. — Гадаю, то був якийсь інший вид Морських Людей, Люсі, - озвався Едмунд. — Вони могли перебувати не тільки під водою, а й у повітрі. Здається, саме ці на таке не здатні. Варто лиш на них поглянути: якби вони тільки могли, то давно б уже випливли з води, щоб напасти на нас. Вони мають дуже войовничий вигляд. — У кожному разі… - почав Дрініян, але в ту ж мить почулися два різні звуки: плюскіт води та вигук матроса з палуби: — Людина за бортом! За мить здійнявся загальний рейвах. Частина моряків поспіхом залізла на рею, щоб згорнути вітрило, решта ж кинулась униз, щоб взятися за весла. Рине, який саме вартував біля стерна, уперся в румпель, щоб розвернути корабель і повернутись на місце, де людина випала за борт. Але тепер усі вже знали, що це була не людина. Це був Ріпічіп. — Побий грім цю мишу! — закричав Дрініян. — 3 нею більше клопоту, ніж з рештою команди разом узятою. Як тільки на обрії з’являється якась халепа, то він вже готовий у неї втрапити. Його треба закувати в ланцюги… протягнути під кораблем з одного борту до другого… висадити на безлюдному острові… обрізати вуса! Чи хтось бачить цього урвителя? Втім, усе це не означало, що Дрініян не любить Ріпічіпа. Навпаки, він дуже його любив і саме тому не на жарт злякався, а страх породив злість — так, як мама набагато більше сердиться на вас, коли ви вибіжите на дорогу, ніж на когось іншого. Ніхто, ясна річ, не боявся, що миша піде на дно, бо вона була чудовим пловцем, але Дрініян, Люсі та Едмунд, які знали, що діється під водою, боялися довгих гострих списів у руках Морських Людей. Не минуло й п’яти хвилин, як «Досвітній Мандрівник» обійшов коло й тепер уже всі чітко бачили на воді чорну плямку, яка була Ріпічіпом. Увесь час він щось піднесено вигукував, але ніхто не міг зрозуміти, що він має на увазі, бо вода заливала йому мордочку. — Він усе вибовкає, якщо ми не затулимо йому пельку! — зойкнув Дрініян. Щоб цьому запобігти, він підскочив до борту і сам спустив линву, крикнувши морякам: — Все гаразд, все в порядку! Повертайтеся на свої місця. Сподіваюсь, я ще здатен витягти мишу без вашої допомоги. Коли Ріпічіп уже почав дертися по линві (а він робив це не надто швидко, бо просякла водою шерсть обважніла), Дрініян нахилився через борт і прошепотів: — Мовчи. Ні слова. Але, коли, стікаючи водою, Ріпічіп стояв на борту, виявилось, що Морські Люди його взагалі не турбують. — Солодка! — пищав він. — Солодка, солодка! — Про що ти, чорт забирай, говориш? — перебив його Дрініян. — І не треба обтрушуватись саме на мене. — Кажу вам, що вода солодка, — сказала миша. — Солодка — а не солона. Якусь мить ніхто не міг збагнути, чому ця обставина викликає в Ріпічіпа такий захват. І тоді він сам ще раз повторив старе пророцтво: Де небо п'є солодку воду
І марно де питати броду,
Отам-то, Ріпічіпе, знай,
Омріяний ти знайдеш край:
Там починається край Сходу,
Де небо п’є солодку воду.

Лише тепер всі збагнули. — Дай мені відро, Ринельфе, — сказав Дрініян. Йому подали відро, яке він спустив на линві, а потім витягнув назад. Вода в ньому була прозорою, наче скло. — Може, Ваша Королівська Високість бажає скуштувати першим? — запитав він Каспіяна. Король узяв відро обома руками, підніс до рота, скуштував, а тоді зробив кілька великих ковтків і підняв голову. Обличчя його змінилось. Не лише очі, а й усе в ньому здавалося світлішим. — Так, — сказав він. — Вона солодка. Вочевидь, це справжня вода. Я не впевнений, що це мене не вб’є, але я і так вибрав би смерть, навіть якби знав про це раніше. — Що ти маєш на увазі? — запитав Едмунд. — Це… це більше нагадує світло, ніж що-небудь інше, — відповів Каспіян. — А це воно і є, - сказав Ріпічіп. — Це питне світло. Здається, ми наблизились до Кінця Світу. Якусь мить панувала мовчанка, а потім Люсі стала навколішки і теж випила з відра. — Це найсмачніше, що я коли-небудь пила, — вигукнула вона захоплено. — Але… ох, і ситне ж воно! Тепер ми можемо взагалі нічого не їсти. І один по одному напились усі. Довгий час ніхто не промовляв ні слова. Вони почувалися так добре, що заледве це витримували. А потім помітили ще один наслідок. Як я вже казав, відтоді, як всі покинули острів Раманду, було все ще забагато світла — сонце було занадто великим (хоч і не занадто гарячим), море — занадто яскравим, повітря — занадто прозорим. Тепер ця надзвичайна ясність не зменшилась, якщо не стала ще більшою. Але це їм уже не заважало. Вони могли дивитися на сонце, не примружуючи очей. Вони бачили більше сонця, ніж будь-коли раніше. Увесь борт, вітрило, їхні власні обличчя та тіла — все ясніло дедалі більше. Кожна линва блищала небаченим блиском. А наступного ранку, коли зійшло сонце — тепер вже уп’ятеро чи й вшестеро більше за нарнійське, — вони довго вдивлялись у нього. Коли з’явились білі птахи, вони змогли роздивитися їхнє біле пір’я на тлі сонячного щита.



 

Цілий день усі мовчали, і аж десь перед вечерею (напившись води, вже ніхто з них не хотів вечеряти) Дрініян сказав: — Я не можу цього зрозуміти. Нема ані повіву вітру. Вітрило теліпається, як ганчірка. Море пласке, наче ставок. А ми однаково пливемо так швидко, немовби нас жене шторм. — Я також про це думав, — промовив Каспіян. — Здається, нас підхопила якась сильна течія. — Гм… — буркнув Едмунд. — Якщо, звісно, світ має край, це було б не найприємніше… — Ти маєш на увазі, що ми просто можемо, гм… перелитися через нього? — запитав Каспіян. — Так! Так! — закричав Ріпічіп, плещучи в лапи. — Я так це завжди собі й уявляв… світ як великий округлий стіл, і води всіх океанів переливаються через його край. Корабель впаде носом униз… перекинеться догори дном… за якийсь час ми побачимо сам край… а потім униз, униз… швидке, стрімке падіння… — А що, на твою думку, нас чекатиме в самому низу, га? — перебив його Дрініян. — Може, країна Аслана, — відповіла миша пристрасно. — А може, й нема там ніякого дна. Може, це дно безкінечне. Але що б там не було, варто пожертвувати всім, аби хоч на мить зазирнути за край світу. — Дайте спокій, — сказав Юстас. — Це все нісенітниці. Світ округлий, тобто кулькоподібний, як м’яч, а не як стіл. — Це наш світ такий, — промовив Едмунд. — Але невідомо, чи цей світ такий. — Чи вірно я зрозумів, — спитав Каспіян, — що ви троє походите з округлого світу… округлого, наче м’яч? І ви ніколи про це не казали! Це насправді дуже негарно з вашого боку. У нас у Нарнії є чимало казок про такі округлі світи, і це мені завжди страшенно подобалось. Я ніколи не вірив, що вони насправді існують, але завжди хотів, щоб так було. І завжди хотів жити в одному з них. Ох, я б усе віддав… Я думаю, чому ви можете дістатися до нашого світу, а нам до вашого — зась? Якби я тільки мав таку можливість! Це, мабуть, фантастично — жити на такому м’ячі. Чи були ви колись у тій її частині, де люди ходять на головах? Едмунд захитав головою. — Це зовсім не так, — сказав він. — Нема нічого особливого в кулеподібному світі, якщо там живеш. Ріпічіп був єдиним (окрім Дрініяна, Люсі та Едмунда), хто помітив Морських Людей. Він скочив у море одразу, щойно побачив, як морський король розмахує своїм списом, оскільки сприйняв це як виклик або загрозу — справу, яку треба вирішити негайно. Коли він виявив, що вода солодка, то на радощах забув, навіщо скочив. Поки він не згадав, Люсі з Дрініяном відвели його набік і попередили, аби й не згадував про побачене. Їм і так уже не було чого боятися, бо «Досвітній Мандрівник» тепер плив безлюдним морем. Тільки Люсі ще раз побачила Морських Людей, але це тривало недовго. Наступного дня весь ранок вони пливли мілководдям над зарослим морським дном. Саме перед полуднем Люсі помітила велику зграю риб, що сновигали між водоростями. Всі вони щось дружно жували і повільно рухались в одному напрямку. «Зовсім як отара овець», — подумала вона. І раптом в центрі цієї зграї риб побачила морську дівчинку приблизно її віку — спокійну, трохи сумну, з чимось схожим на пастуший посох в руках. Тут було дуже мілко. І якраз у цю мить, коли підводна пастушка, що блукала мілководдям, і Люсі, котра нахилилась через борт, опинились одна навпроти одної, дівчинка підняла голову і глянула прямо в очі Люсі. Жодна з них не могла видобути з себе ані звуку, а морська дівчинка одразу ж кинулась униз та зникла у водоростях. Та Люсі ніколи не забула її обличчя. Пастушка не виглядала переляканою або розгніваною, як морський король і його слуги. Вона сподобалась Люсі, і та відчула, що з взаємністю. Тієї короткої миті вони певним чином стали подружками. Не схоже, щоб вони мали великий шанс знову зустрітись — у цьому світі чи в якому-небудь іншому. Але якщо це колись станеться, вони побіжать назустріч одна одній, розкинувши руки. Після цього випадку «Досвітній Мандрівник» плив на схід без перешкод багато днів. Плив сумирним морем без вітру у вітрилах і ніс не збивав піну на хвилях. З кожним днем і кожною годиною світло все яснішало, але їм це не заважало. Ніхто нічого не їв, ніхто не спав і нікому не праглося ні їсти, ні спати. Вони витягали з моря відра прозорої води, міцнішої за вино і якоїсь вологішої і плиннішої, ніж звичайна вода, та мовчки пили її за здоров’я одне одного. Один чи двоє моряків, трохи старших за решту на початку подорожі, тепер молодшали з кожним днем. На борту не було нікого, хто не відчував би радості та піднесення, але оті радість і піднесення не схиляли їх до розмов. Що далі вони пливли, то менше говорили, а якщо вже й говорили, то майже пошепки. Тихість Останнього Моря наскрізно пронизала всіх. — Капітане, що ти бачиш попереду? — запитав одного дня Каспіян у Дрініяна. — Ваша Королівська Високосте, — відповів Дрініян, — я бачу якусь дивну білість. Всюди вздовж горизонту, від півночі до півдня, наскільки сягає мій погляд, побілішало. — Я теж це бачу, — сказав Каспіян, — і не втямлю, що воно таке. — Якби ми були на інших широтах, найясніший пане, — сказав Дрініян, — я би сказав, що це крига. Але це не може бути кригою. Не тут. Так чи інак, ми зробимо правильно, якщо накажемо людям взятися за весла і трохи уповільнимо корабель. Хоч що б це не було, я не хотів би, щоб ми вперіщилися в нього з усієї сили. Вони зробили так, як радив Дрініян, і все уповільньнюючись пливли далі. Наближення до білості не зменшувало її таємничості. Якщо це був суходіл, то це мусив бути дуже дивний суходіл, бо поверхня його була гладенькою, неначе вода, і на тому ж рівні, що й море. Коли вони наблизились до неї, Дрініян сильно натиснув на румпель і скерував ніс «Досвітнього Мандрівника» на південь, тепер течія зносила корабель лівим бортом до таємничого білого простору, а потім вони повеслували вздовж його краю. При цьому зробили важливе відкриття: течія була завширшки лише в сорок футів, а решта моря — мертвою, наче ставок. Це була втішна новина для команди, яка все частіше задумувалася про повернення до країни Раманду. Весь час веслувати проти течії було заняттям не з найприємніших. (Це пояснює також, яким чином підводна пастушка так швидко зникла за кормою. Просто вона не знаходилася всередині течії. Якби вона в ній була, то рухалася б на схід з тією ж швидкістю, що й корабель). Проте все ще ніхто так і не зрозумів, чим є оця біла пустеля, і нарешті на воду спустили човен, аби це з’ясувати. Ті, хто залишився на борту «Досвітнього Мандрівника», побачили, як човен заглиблюється в біле. Потім почули піднесені й радісні голоси людей з човна, що линули над спокійною водою. Запала тиша. Стоячи на носі човна, Ринельф кидав зонд. За мить човен почав повертатися. Всі кинулись до борту почути новини. Човен був наповнений чимось білим. — Лілеї, Ваша Королівська Високосте! — закричав Ринельф, стоячи на носі. — Що? — запитав Каспіян. — Квітки водяних лілей, Ваша Королівська Високосте, — повторив Ринельф. — Точнісінько такі ж, які ростуть у ставках Нарнії. — Погляньте! — закричала Люсі, яка сиділа на носі човна. Вона підняла над головою цілий оберемок білих пелюсток і широкого плаского листя. — Яка глибина, Ринельфе? — запитав Дрініян. — Цікава штука, капітане, — відповів Ринельф. — Ще глибоко. Три з половиною сажня. — Це не можуть бути справжні лілеї. У всякому разі, це не ті лілеї, які ми називаємо водяними, — сказав Юстас. Можливо, він мав рацію, але вони були дуже подібні. А коли після невеличкої наради «Досвітній Мандрівник» повернув до течії, і рушив через Озеро Лілей, або Срібне Море, (вони використовували обидві назви, але врешті-решт зійшлися на Срібному Морі і саме цю назву зафіксовано на Каспіяновій мапі), розпочалася найдивніша частина їхньої подорожі. Незабаром відкрите море перетворилося лише на тонку темно-синю риску на західному виднокраї. Білість мінилася ніжним золотом і оточувала їх зусібіч, за винятком блискучого пояса темно-зеленої води за кормою, де корабель розсікав лілійне поле. Усе це дуже нагадувало арктичний краєвид, а якби їхні очі не стали такими ж видющими, як соколині, блиск сонця на цьому океані білого — особливо раннього ранку, коли сонце було найбільшим, — був би нестерпним. І щовечора та сама білість видовжувала день. Здавалося, лілійні лани не мають кінця-краю. Десятки й сотні миль квітів пахли так, що навіть Люсі не могла описати: солодко — безперечно, але зовсім не снодійно і не приголомшливо — свіжий, дикий, надзвичайний аромат, який, здавалося, проникав у мозок і кожного напував достатньою силою, щоб забігти на якусь гору або змагатися зі слоном. — Здається, ще трохи і я не витримаю цього запаху, — сказала Люсі Каспіянові, - але не хочу, щоб він закінчився. І Каспіян відчував те саме. Вони дуже часто зондували дно, але минуло багато днів, поки глибина зменшилась і відтоді маліла з кожним днем. Нарешті, настав час, коли вони мусили покинути течію, щоб обережно повеслувати собі вперед. Незабаром стало зрозуміло, що «Досвітній Мандрівник» уже не може далі плисти на схід. Тільки завдяки спритності стернового й веслярів вони не сіли на мілину. — Опустити шлюпку! — закричав Каспіян. — Покликати всіх на борт. Я мушу поговорити з командою. — Що він збирається робити? — прошепотів Юстас до Едмунда. — В його погляді є щось дивне. — Гадаю, всі ми виглядаємо однаково, — відповів Едмунд. Вони оточили Каспіяна й незабаром уся команда зібралася біля сходів на палубі послухати промову короля. — Друзі! — почав Каспіян. — Ось ми й досягли мети нашої подорожі. Ми з’ясували, що сталося з сімома лордами, оскільки пан Ріпічіп пообіцяв зостатись тут, то, повернувшись на острів Раманду, ви, безумовно, знайдете лордів Ревіліяна, Арґоза і Мавраморна пробудженими від зачарованого сну. Тобі, лорде Дрініяне, я довіряю цей корабель і наказую якомога швидше плисти до Нарнії. І передусім я забороняю висаджуватись на Острові Мертвої Води. Перекажи також моєму регентові, гномові Трампліну, щоб роздав усім членам цієї команди нагороди, які я їм обіцяв. Вони їх насправді заслужили. А якщо я не повернуся, то прошу виконати мою волю: нехай регент Трампкін, доктор Корнеліус, борсук Труфлоґон і лорд Дрініян за взаємною згодою оберуть короля Нарнії. — Але ж, Ваша Королівська Високосте, — перебив його Дрініян, — хіба ви зрікаєтеся трону? — Я їду далі з Ріпічіпом, щоби побачити Кінець Світу, — промовив Каспіян. З головної палуби, де зібралась уся команда, долинув тихий і тривожний гомін. — Ми візьмемо човен, — сказав Каспіян. — Ви не потребуватимете його на цих спокійних морях, а на острові Раманду ви збудуєте собі новий. А тепер… — Каспіяне, — раптово озвався Едмунд, — ти не можеш цього зробити. — Точно, — додав Ріпічіп, — Ваша Королівська Високість не може. — Насправді не можеш, — промовив Дрініян. — Не можу? — сказав Каспіян різко, і на якусь мить став схожим на свого дядька Міраза. — Вибачте мене, Ваша Королівська Високосте, — промовив Ринельф з нижньої палуби, — але, якби хтось із нас таке зробив, то його б звинуватили в дезертирстві. — Навіть зважаючи на твою тривалу службу, ти забагато собі дозволяєш, Ринельфе, — сказав Каспіян. — Ні, пане! Ринельф абсолютно правий! — сказав Дрініян. — Присягаюсь Аслановою гривою! — вибухнув король. — Я гадав, що ви — мої піддані, а не вихователі. — Я не твій підданий, — озвався Едмунд, — і я кажу, що ти не можеш цього зробити. — Знову оце «не можеш», — гримнув Каспіян. — Ти розумієш, що ти цим хочеш сказати? — Якщо це задовольнить Вашу Королівську Високість, — сказав Ріпічіп, низько кланяючись, — то ми хочемо цим сказати, що ти цього не зробиш. Ти — король Нарнії. Якщо ти не повернешся, то введеш в оману всіх своїх підданих, і зокрема Трампліна. Тобі не можна бавитися в подорожі, мовби ти приватна особа. А якщо Ваша Королівська Високість не почує голосу розуму, кожна людина на цьому кораблі виявить найщирішу відданість своєму королеві й допоможе роззброїти тебе і зв’язати, поки до тебе не повернеться ґлузд. — Правильно, — сказав Едмунд. — Так вчинили з Одисеєм, коли він хотів кинутися в море за сиренами. Каспіян уже поклав руку на руків’я меча, коли озвалася Люсі: — Ти ж майже присягнувся дочці Раманду, що повернешся. Каспіян на мить застиг, а потім бовкнув: — Гм… ну, так. Звісно, тобто… Десь хвилину він стояв нерішуче, після чого голосно звернувся до всіх: — Що ж, нехай буде по-вашому. Подорож завершено. Ми всі повертаємось. Підніміть човен. — Пане, — сказав Ріпічіп. — Не всі повертаємось. Як я вже раніше пояснював… — Тихо! — гримнув Каспіян. — Ви дали мені урок, а тепер не провокуйте мене! Невже ніхто не здатен вгамувати цю мишу?! — Милостивий королю, — далі промовляв Ріпічіп, — ти присягався бути добрим до тварин Нарнії, які вміють розмовляти. — Так, до тварин, які вміють розмовляти, — погодився Каспіян. — Але я не присягався бути добрим до тварин, які розмовляють безуґаву! — І не тямлячись од гніву, він спустився сходами і зник у каюті, гримнувши дверима. Але, коли згодом інші ввійшли туди, то знайшли його у геть іншакшому гуморі — він був блідий, а в очах бриніли сльози. — Все не має сенсу! — сказав він. — Мені годилося поводитися скромніше. Результат був би такий самий, але ж без мого обурення й пихи. Аслан говорив до мене. Ні, це не значить, що він тут насправді був. Він би не вмістився в цій каюті. Але золота голова Лева на стіні ожила і промовила до мене. Страшно це було… ці очі. Я не кажу, що він був строгий… Хіба що трохи, на самому початку. Але й без того це було просто жахливо. Він сказав… сказав… ох, я не витримаю. Найгірше, що міг сказати. Ви маєте піти далі — Ріпічіп, Едмунд, Люсі та Юстас. А я мушу повертатися. Сам. І негайно. І що з цього всього вийшло? — Любий мій Каспіяне, — сказала Люсі. — Ти ж знав, що рано чи пізно ми мусимо повернутись у наш світ. — Так, — сказав Каспіян, стримуючи сльози, — але це відбувається раніше, ніж я гадав. — Коли ти повернешся на острів Раманду, почуватимешся краще, — додала Люсі. Трохи згодом він повеселішав, але для обох сторін це було сумне розставання. Тому я довго про це не розводитимусь. Близько другої години пополудні наповнений провіантом і водою човен (хоча вони були переконані, що не потребують харчів і питва) з човником Ріпічіпа на борту відчалив від «Досвітнього Мандрівника», аби поплисти через нескінчений килим з лілей. На кораблі було вивішено всі прапори та щити на честь відплиття. Звідти, з човна, оточеного зусібіч лілеями, «Досвітній Мандрівник» видався надзвичайно високим, потужним і зворушливо домашнім. Вони побачили, як він повертає і поволі суне на захід, аж поки зовсім не зник з очей. Хоча Люсі й проронила кілька сльозинок, вона не почувалася настільки зле, як можна було подумати. Незвична ясність, тиша, гострий, пронизливий запах Срібного Моря, навіть саме відчуття якоїсь незвичної самотності — все це також було захопливим. Їм не треба було веслувати, бо течія безперестанку несла їх на схід. Ніхто не спав і не їв. Цілу ніч і весь наступний день човен одноманітно плив на схід, а коли настав світанок третього дня, — з такою ясністю, що ані ви, ані я не були б здатні витримати її, навіть у темних окулярах — вони побачили перед собою дивне диво. Так, немовби між ними й небом виросла стіна — сіро-зелена, мерехтлива стіна. А на схід сонця вони дивилися крізь цю стіну, що сяяла веселковими барвами. Тепер вони побачили, що насправді стіна була довгою, високою хвилею — хвилею, яка зупинила свій рух в одному місці, як це можна часто помітити на краю водоспаду. Здавалося, стіна здіймається мало не на сотню метрів. І саме до цієї хвилі їх несла швидка течія. Можна було припустити, що вони думають про небезпеку, що їм загрожує. Але ні. Гадаю, що в їхній ситуації ніхто про це не подумав би. Бо саме тепер вони угледіли дещо не лише за цією хвилею, а й за сонцем. Якби їхній зір не був зміцнений водою Останнього Моря, вони б не побачили самого сонця. Але тепер вони могли чітко бачити і світанкове сонце, і те, що знаходилося поза ним: пасмо гір на сході. Гори були такими високими, наче самі або ніколи не бачили своїх верхівок, або забули про це. Ніхто не пам’ятав, чи на протилежному боці проглядалося небо. А гори, мабуть, насправді знаходилися за межами світу. Які-небудь інші гори, навіть якби вони мали бодай п’яту частину цієї висоти, вкривав би лід і сніг. Натомість ці тепло зеленіли, вкриті лісами та позначені водоспадами скільки сягав вгору погляд. І раптом зі сходу вдарив стрімкий вітер, накинувши пінисту шапку на гребінь хвилі і збуривши досі гладеньку воду навколо човна. Це тривало не довше секунди, але того, що цей порив приніс із собою, жоден з трійці вже не забув. Він приніс запах і звук — звук музики. Едмунд і Юстас потім про це ніколи не хотіли розмовляти. Люсі могла лише сказати: — Було враження, немовби ось-ось мало розірватися серце! Тоді я запитав: — Це було щось настільки сумне? — Сумне? О, ні! — відповіла Люсі. Ніхто в човні не мав сумніву, що там, за межами кінця світу, вони тоді побачили Країну Аслана. В цю мить почувся скрип і човен вперся дном у пісок. Було надто мілко, щоби плисти далі.

 

— Це місце, — сказав Ріпічіп, — звідки далі я попливу вже сам. Вони не намагалися його зупинили, бо тепер усе здавалося неминучим або таким, що вже колись відбувалося. Вони допомогли спустити на воду його маленьке човенце. Потім він зняв рапіру («Більше вона мені не знадобиться», — повідомив він) і закинув її далеко в лілійне море. Рапіра встромилася вістрям у дно, а її руків’я блимнуло серед квітів. Нарешті він попрощався, намагаючись при цьому зробити печальну гримасу, але насправді весь аж тремтів від щастя. Люсі — вперше і востаннє в житті — зробила те, що хотіла зробити завжди: взяла мишака на руки і міцно обійняла. Потім він схопив весло і хутко скочив до човенця, а течія одразу ж підхопила його й понесла за собою — чорну плямку серед білих лілей. Але на водяній стіні вже не було лілей: вона виглядала як гладенький, зелений схил. Човен стрімко набирав швидкість, аж нарешті з легкістю опинився на гребені гігантської хвилі. Якусь долю секунди діти бачили його силует з Ріпічіпом на самому вершечку. А потім він зник і відтоді ніхто, якщо не бажає поступитися правдою, не може сказати, чи бачив десь Ріпічіпа, войовничу мишу. Що ж до мене, то я вірю: він щасливо дістався до Країни Аслана й живе там дотепер. Коли сонце піднімалось, панорама гірського пасма потойбіч зблідла і врешті-решт остаточно зникла. Велика хвиля залишилась, але за нею було видно лише блакитне небо. Діти вийшли з човна і пішли по воді — не в напрямку хвилі, а на південь, залишаючи водну стіну по ліву руку. Я не зміг би сказати, чому вони так зробили: це було їхнє призначення. І хоча на борту «Досвітнього Мандрівника» вони почувалися, та й були, дуже дорослими, тепер щось змінилось. Вони взялися за руки, прошкуючи через лілійні поля. Вони забули про втому. Вода була теплою і з кожним кроком міліла. Нарешті вони опинилися на сухому піску, потім на травою — на розлогій рівнині з чудовою коротенькою травою, що росла майже на рівні Срібного Моря й ідеально гладенько простяглась у всіх напрямках. Коли перебуваєш на такій ідеально пласкій рівнині, завжди здається, що попереду небо опускається, щоби з’єднатися з травою. Так було й тепер. Однак, йдучи отак собі зеленою рівниною, вони відчули, що тут небо справді опускається і з’єднується з землею. Перед ними виросла блакитна стіна — дуже світла, але справжня й масивна, що більше нагадувала скло, ніж щось інше. Незабаром вони переконалися в цьому. Але між ними та підніжжям неба на зеленій траві лежало щось аж настільки сліпучо біле, що навіть їхні соколині очі ледь могли на це дивитись. Вони підійшли ближче і побачили біле ягня. — Ходіть, сніданок чекає, - сказало ягня своїм солодким, молочним голосом. Лише тепер вони помітили серед трави вогнище, на якому пеклася риба. Вони сіли і їли цю рибу, вперше за багато днів відчуваючи голод. І це була найкраща їжа, яку вони коли-небудь куштували. — Скажи-но, ягнятку, — запитала Люсі, - чи сюдою веде дорога до Країни Аслана?

Не для вас, — відповіло ягня. — Для вас двері до Країни Аслана лежать у вашому власному світі. — Що?! — закричав Едмунд. — То з нашого світу теж є дорога до Країни Аслана? — До моєї країни можна дістатися з будь-якого світу, — сказало ягня, і після цих слів його білосніжність розквітла темним золотом, розміри раптово змінились і воно стало самим Асланом, який височів над ними і розсіював світло з пломенистої гриви. — Ох, Аслане, — сказала Люсі, - чи ти розповіси нам, як дістатися твоєї країни з нашого світу? — Я розповідатиму вам про це постійно, — сказав Аслан. — Але не скажу, наскільки довгим чи коротким буде цей шлях. Скажу вам лишень, що він пролягає через річку. Але не бійтеся цього, бо я — Великий Будівничий Мостів. А тепер ходіть, я відчиню небесні ворота і відправлю вас додому. — Аслане, я маю до тебе прохання, — сказала Люсі. — Поки ми не пішли, скажи нам, коли ми знову повернемось до Нарнії? Прошу тебе, Аслане. І… ох, зроби так, щоб ми цього довго не чекали. — Найдорожча моя, — сказав м’яко Аслан, — ти і твій брат уже ніколи не повернетесь до Нарнії. — Ох, Аслане! — закричали одночасно Едмунд і Люсі голосами, сповненими розпачу. — Ви вже надто дорослі, - сказав Аслан, — і тепер мусите бути ближчими до свого світу. — Ти ж знаєш, що тут мова не про Нарнію, — плакала Люсі. — Тут мова про тебе. Ми не зустрінемось більше з тобою. Як нам тепер жити, якщо ми вже ніколи з тобою не стрінемось? — Люба, але ж ми зустрінемось, — відповів Аслан. — Чи ти… чи ти там також живеш? — запитав Едмунд. — Живу, — відповів Аслан. — Але там я ношу інше ім’я. І ви повинні мене упізнати за цим іменем. Саме тому вам дозволили відвідати Нарнію. Завдяки тому, що ви трохи пізнали мене тут, вам буде простіше віднайти мене там. — Чи Юстас теж сюди ніколи не повернеться? — запитала Люсі. — Дитя моє, - сказав Аслан, — хіба ти справді хочеш про це знати? Ходіть, я відчиню вам браму в небі. А потім все відбулося водномить: розійшлась, немов лаштунки, блакитна стіна, звідкись з неба линуло тривожне біле світло, діти відчули дотик Асланової гриви і його поцілунок на чолі, а потім — повернення до спальні в домі тітки Альберти в Кембриджі. Варто ще лишень додати два моменти. Один стосується подальшої долі «Досвітнього Мандрівника». Каспіян і його люди безпечно дісталися острова Раманду, а троє лордів пробудилися з зачарованого сну. Каспіян одружився з дочкою Раманду, і з нею врешті-решт повернувся до Нарнії, де залишилась велика королева — бабуся і мама славетних королів. Другий момент стосується Юстаса. Незабаром усі з подивом відзначили, що він змінився на краще і людям було «важко повірити, що це той самий хлопець». Так здалося всім — крім тітки Альберти, яка сказала, що він став страшенно простацьким і нудним і що це, напевно, наслідок кепського впливу отих Певенсів.
Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка