Клайв Стейплз Льюис Подорож Досвітнього мандрівника


Розділ дванадцятий ОСТРІВ ТЕМРЯВИ



Сторінка5/6
Дата конвертації05.05.2016
Розмір9.41 Mb.
1   2   3   4   5   6

Розділ дванадцятий
ОСТРІВ ТЕМРЯВИ

Після цієї пригоди блукальці дванадцять днів пливли у південно-східному напрямку, несені лагідним вітром. Небо зазвичай було чистим, повітря — теплим і мандрівникам на очі не траплялися ні птахи, ні риба — лише якось, далеко по правому борту, вони помітили фонтани китів. Увесь цей час Люсі та Рипічип частенько грали у шахи. На тринадцятий день ліворуч по борту Едмунд, що стояв у спостережному кошику на щоглі, побачив ніби велику темну гору, що стриміла з моря. Вони змінили курс і на веслах — оскільки вітер їм не сприяв — рушили у бік суходолу. Сутеніло, а вони ще не наблизились до берега, і веслувати довелося всю ніч. Наступного ранку стояла ясна погода, без натяку на вітер. Темне громаддя лежало попереду, набагато ближче, величезне — але все ще нечітке, тож багато хто стверджував, що пливти їм іще довго, а інші казали, що навколо запав туман.



 

Приблизно о дев’ятій того ранку громаддя так наблизилось, що мандрівники побачили — ніяка це не земля і навіть не туман у звичному розумінні. То була Темрява. Це складно описати, та ви зрозумієте, як вона виглядала, якщо уявите, ніби зазираєте у залізничний тунель — такий довгий або такий покручений, що світла в кінці нього не видно. Ось на що скидавсь той морок. На кілька ближніх футів тунелю у денному світлі ще можна побачити рейки, шпали та жорству, тоді настає момент, коли їх вдається розгледіти в сутінках, а тоді — раптово, хоча й без чіткої межі переходу — все розчиняється у суцільній однорідній темряві. Так само й тут. Бо на кілька футів перед веслами мандрівники могли бачити мерехтіння ясної зеленаво-синьої води. Далі вода блякла й сіріла, мов у присмерку. А далі — густий морок, наче серед глупої ночі, без місяця та зірок. Каспіян наказав боцманові не пливти вперед — і всі, окрім веслярів, кинулися на ніс корабля і почали вдивлятися в темряву. Та нічого не могли побачити. Позаду них мерехтіло на сонці море, попереду простерлася Темрява. — Ми попливемо туди? — вагаючись, запитав Каспіян. — Я радив би не робити цього, — мовив Дриніян. — Капітан має рацію, — погодилось кілька моряків. — Я майже впевнений, що має, - сказав Едмунд. Люсі та Юстас не сказали нічого, та полегшено зітхнули, почувши, що корабель повертатиме. Та раптом тишу порушив дзвінкий голосок Рипічипа. — Чому ні? — запитав він. — Хтось мені пояснить, чому ні? Пояснювати ніхто не прагнув, тож Рипічип продовжив: — Якби я звертався до селян або рабів, — мовив він, — я припустив би, що пропозиція повернутись стала наслідком боягузства. Однак, сподіваюсь, нічого подібного не буде сказано в Нарнії, у товаристві таких достойних осіб королівської крові у розквіті літ, які підтиснули хвости, оскільки бояться темряви. — Але що за користь від блукань у темряві? — запитав Дриніян. — Користь? — перепитав Рипічип. — Користь, капітане? Якщо, кажучи про користь, ви маєте на увазі напхати наші шлунки чи гаманці — то, визнаю, користі тут немає. Наскільки мені відомо, ми вирушили в подорож не для пошуку корисних речей, а щоб пережити пригоди та здобути честь. І ось — найкраща пригода, про яку мені доводилось чути, і якщо ми повернемо назад, ніщо не зможе відмити нашої честі. Кілька моряків пошепки промимрили щось на кшталт: — До дідька ту честь… А Каспіян мовив: — Хай тобі грець, Рипічипе. Я вже шкодую, що ми не залишили тебе вдома. Гаразд! Якщо ти так на це дивишся, гадаю, нам слід пливти вперед. Хіба що Люсі проти? Люсі відчувала, що її не надто тішить перспектива пливти вперед, та вголос сказала: — Я за. — Ви хоча б накажете запалити вогні, Ваша Величносте? — запитав Дриніян. — Безперечно, — відповів Каспіян. — Простежте за цим, капітане. Запалили три ліхтарі: на носі, кормі та вершечку щогли, до того ж, Дриніян потурбувався про два смолоскипи в центрі палуби. У сонячному світлі вони виглядали бліденько та жалюгідно. Тоді всім чоловікам — окрім тих, кого залишили веслувати, — дали розпорядження у повному озброєнні вийти на палубу і зайняти бойові позиції, оголивши мечі. Люсі та двоє лучників скерували свої напнуті на тетявах луків стріли на люльку — тобто спостережний кошик на вершечку щогли. Райнельф стояв на носі корабля, тримаючи напоготові линву для вимірювання глибини. Рипічип, Едмунд, Юстас та Каспіян, виблискуючи кольчугами, були поруч з ним. Дриніян кермував. — А зараз, в ім’я Аслана, вперед! — закричав Каспіян. — Повільним, розміреним ходом. І нехай кожен зберігає тишу і тримається напоготові сприймати накази. З тріском і стогоном «Досвітній мандрівник» рушив на веслах вперед. Люсі знаходилася високо у бочці на щоглі, тож змогла добре вловити момент, коли вони запливли в темряву. На корму ще світило сонце, а ніс уже повністю зник. Дівчинка бачила, як світло покидало корабель. Ще хвилину тому золотаву корму, синє небо та море заливало сонячним сяйвом, і от — море та небо зникли, і лише ліхтар на кормі, який раніше було важко зауважити, показував, де закінчується корабель. Перед ліхтарем Люсі бачила чорні рухомі обриси Дриніяна біля керма. Внизу два смолоскипи оприявлювали маленькі фрагменти палуби, виблискуючи на мечах та шоломах, а далі, на кубрику, блимав іще один острівець світла. Над головою Люсі стримів вершечок щогли, який здавався крихітною освітленою плямою, що пливе собі самотою в безмежному мороці. Ліхтарі виглядали химерно й неприродно — так завжди буває зі світлом, коли запалюєш його у невідповідний час. А ще Люсі зауважила, що їй дуже холодно. Ніхто не знав, як довго тривала ця мандрівка у темряві. Окрім рипіння залізних кочетів та плюскотіння весел ніщо не свідчило про їхній рух. Едмунд, стоячи на носі і вдивляючись перед собою, не бачив нічого, крім відблисків ліхтарів у воді. Відображене світло здавалось масним, а хвилі, що розходились від носа, — важкими, маленькими та неживими. Чим далі, тим дужче усі, крім веслярів, тремтіли від холоду. Раптом нізвідки (оскільки відчуття напрямків тепер було розмитим) долинув крик — радше нелюдський, чи такий, що від неймовірного жаху втратив усі людські ознаки. Каспіян спробував заговорити (в роті у нього пересохло), коли це раптом почувся пронизливий голос Рипічипа, що серед тиші звучав голосніше, ніж зазвичай. — Хто це кричить? — пропищав мишак. — Якщо ворог, то ми вас не боїмося, а якщо друг, то ми навчимо ваших ворогів боятись. — Змилуйтесь! — закричав голос. — Змилуйтесь! Навіть якщо ви лише ще один сон, будьте милосердні. Візьміть мене на борт. Візьміть, навіть якщо хочете мене вбити. Лише в ім’я милосердя — не зникайте, не покидайте мене у цьому жахливому краю. — Де ви? — гукнув Каспіян. — Піднімайтесь на борт, ласкаво просимо. Тоді тишу пронизав ще один крик — радості чи страху — і мандрівники почули, що у напрямку корабля хтось пливе. — Приготуйтесь витягнути його, хлопці, - сказав Каспіян. — Слухаємось, Ваша Величносте, — сказали моряки. Кілька чоловіків з линвами підійшли до лівого фальшборту, і ще один перехилився через борт, тримаючи смолоскип. Дике біле обличчя з’явилось у чорній воді, а тоді після нетривалого видряпування й шарпання десяток дружніх рук підняли незнайомця на палубу. Едмунд подумав, що такого дикуна йому ще не доводилось бачити. Хоча він і не здавався дуже старим, його волосся було білою скуйовдженою куделею, обличчя вражало виснаженістю та змарнілістю, а з одягу на бідоласі висіло лише кілька мокрих шматів. Однак найбільше привертали увагу його очі: вони були розплющені так широко, що, здавалося, зовсім не мають повік, і дивилися з виразом агонії чи безмежного страху. У мить, коли ноги нещасного ступили на палубу, він сказав: — Геть! Геть! Розвертайте корабель і втікайте геть! Веслуйте, веслуйте, рятуйте свої життя з цього зачаклованого берега. — Назвіться, — сказав Рипічип, — і розкажіть, що то за небезпека. Ми не звикли втікати. Незнайомець сполотнів від звучання голосу мишака, якого він раніше не зауважив. - І все ж вам слід втікати, — задихаючись, мовив він. — Це острів, де збуваються сни. — Я так довго шукав цей острів, — повідомив один з моряків. — Впевнений, якби ми тут висадились, я виявив би, що одружений з Ненсі. — А я знову зустрів би живого Тома, — сказав інший. — Дурні! — вигукнув чоловік, люто тупнувши ногою. — Саме такі балачки привели мене сюди — і краще б я потонув або ніколи не з’явився на цей світ. Чуєте, що я кажу? Це місце, де сни — сни, розумієте? — справджуються, стають реальністю. Не мрії, а сни. На якихось півхвилини запала тиша, а тоді, голосно брязкаючи зброєю, вся команда ринулась до головного люку так швидко, як ніколи досі, і, всівшись за весла, вони почали гребти з небувалою силою, Дриніян вправно повертав кермо, а боцман відраховував найшвидший за всю історію мореплавства темп. А все тому, що упродовж цих тридцяти секунд кожен пригадав деякі зі своїх снів — тих, після яких страшно засинати знову, — і усвідомив, що ж воно таке: опинитися в краю, де ці сни збуваються. І лише Рипічип стояв незворушний. — Ваша Величносте, Ваша Величносте, — сказав він, — невже ви терпітимете цей заколот, оцю малодушність? Це ж паніка, це ж істерика! — Веслуйте, веслуйте! — заволав Каспіян. — Рятуйте наші життя. Ми тримаємо курс, Дриніяне? Кажи що хочеш, Рипічипе. Існують речі, яким людина протистояти не здатна. — Якщо так, то мені пощастило не бути людиною, — відповів Рипічип, неохоче вклонившись. Люсі, котра стояла нагорі, дуже добре все чула. Несподівано і так яскраво, наче вона щойно прокинулась, їй пригадався один сон, який дівчинка щосили намагалась забути. То ось що було там, позаду, на острові, в темряві! На якусь мить їй захотілося зійти вниз на палубу, до Едмунда та Каспіяна. Та що б це дало? Якщо сни почнуть збуватись, Едмунд та Каспіян можуть перетворитися на щось жахливе, щойно вона до них наблизиться. Дівчинка вхопилась за край спостережної люльки на щоглі та спробувала опанувати себе. Вони докладали всіх зусиль, щоб повернутись до світла: за кілька секунд все буде гаразд. Але якби ж уже зараз все могло бути гаразд! Хоча веслування створювало неабиякий шум, його однаково поглинала всеохопна тиша, що оточувала корабель. Кожен знав: краще не нашорошувати вуха, не дослухатися до звуків з темряви. Проте припинити слухати вони не могли. Тож усім чулися різні речі — кожному свої. — Чи чуєте ви такий звук, наче… наче величезна пара ножиць відкривається і закривається… отам? — запитав Юстас у Райнельфа. — Тихо! — сказав Райнельф. — Я чую, як вони видряпуються по борту корабля. — Воно якраз збирається вмоститись на щоглі, - мовив Каспіян. — О! — вигукнув один з моряків. — Ось і ґонґи. Я знав, що вони зазвучать. Каспіян, намагаючись нікуди не дивитись (особливо не озиратись назад), піднявся на корму до Дриніяна. — Дриніяне, — тихо сказав він. — Скільки часу ми веслували? Я маю на увазі — веслували до того місця, де підібрали незнайомця? — Приблизно п’ять хвилин, — прошепотів Дриніян. — А що? — А те, що вибратися звідси ми намагаємось набагато довше… Дриніянова рука на кермі затремтіла і з обличчя скотилась цівка холодного поту. Те саме спало на думку кожному на борту. — Ми ніколи не виберемося звідси, ніколи не виберемось, — стогнали веслярі. — Він вибрав невірний напрямок. Ми плаваємо колами. Ми ніколи не виберемося. Незнайомець, який лежав на палубі, згорнувшись калачиком, сів і вибухнув жахливим реготом, схожим на крик. — Ніколи не виберемось! — заволав він. — Ось воно. Звісно. Ми ніколи не виберемось. Який же я дурень, що подумав, наче вони так легко мене відпустять. Ні, ні, ми ніколи не виберемось. Люсі прихилила голову до поруччя і прошепотіла: — Аслане, Аслане, якщо ти коли-небудь хоч трохи нас любив, надішли нам допомогу. Темрява не розсіялась, однак дівчинка почала почуватися трохи (ледь-ледь, саму дещицю) краще. У кожному разі з нами ще нічого не трапилось, — подумала вона. — Дивіться! — почувся з носа корабля захриплий голос Райнельфа. Попереду з’явилась крихітна плямка світла, а тоді з неї на корабель упав широкий промінь. Він не розсіяв навколишнього мороку, однак усеньке судно виявилось освітлене ним, наче прожектором. Каспіян закліпав, роззирнувся і побачив дикі та застиглі обличчя своїх супутників. Усі дивилися в один бік: позаду кожного лежала його чорна, різко окреслена тінь. Люсі провела поглядом уздовж променя і дещо в ньому побачила. Спершу це було схоже на хрест, потім — на аероплан, тоді здавалося повітряним змієм — і нарешті залопотіло крилами над їхніми головами і виявилось альбатросом. Він тричі облетів навколо щогли, а тоді сів на гребінь позолоченого дракона на носі корабля. Птах скрикнув сильним красивим голосом, наче промовивши якісь слова, котрих ніхто не зрозумів. Після цього альбатрос розпростер крила, знявся в повітря і повільно полетів уперед, взявши курс праворуч по борту. Дриніян, не сумніваючись, що він вказує правильний напрямок, скерував судно слідом. І тільки одна Люсі почула, як птах, кружляючи навколо щогли, прошепотів до неї: — Будь відважною, серденько, — дівчинка була певна, що то чувся голос Аслана, а обличчя її овіяв запашний подих. За кілька секунд темрява попереду посірішала, а тоді, ще до того, як замріяла надія, їх винесло у білий день, знову у теплий, блакитний світ. І раптом кожен усвідомив, що не було чого боятись. Вони закліпали очима і роззирнулись. Їх засліпили ясні барви корабля: бідолахи наче сподівались, що темрява багнюкою чи гаривом причепиться до білого, зеленого та золотого на судні. А тоді вони, один по одному, почали сміятись. — Ну й дурнів ми з себе склеїли, — сказав Райнельф. Люсі, не гаючи часу, зійшла вниз, на палубу, де всі з’юрмилися навколо новачка. Вперше за тривалий час він почувався надто щасливим, щоб розмовляти, і міг лише дивитись на море та сонце, пробувати на дотик фальшборти та канати, наче бажав переконатись, що справді не спить, при цьому по щоках його стікали сльози. — Дякую, — нарешті мовив він. — Ви врятували мене від… та я не говоритиму про це. А тепер скажіть, хто ви. Я тельмаринець з Нарнії, коли я був іще чогось вартим, люди кликали мене лордом Рупом. — А я, — сказав Каспіян, — Каспіян, король Нарнії, я вирушив на пошуки Вас та Ваших супутників, друзів мого батька. Лорд Руп упав на коліна і поцілував королю руку. — Пане, — сказав він, — найбільше в світі я мріяв побачитись із Вами. Зробіть мені ласку. — Яку? — запитав Каспіян. — Ніколи більше не привозьте мене сюди, — сказав він. І вказав назад. Всі озирнулись. Та побачили лише яскраве синє небо й блакитне море. Острів Темряви та морок розчинились назавжди. — Оце так! — вигукнув лорд Руп. — Ви його знищили! — Навряд чи це зробили ми, — мовила Люсі. — Пане, — сказав Дриніян, — цей вітер дме у нашому напрямку, на південний схід. Чи повинен я розпорядитись, аби наші горопашні хлопці встановили вітрило? А після цього відіслати всіх запасних людей до гамаків? — Так, — кивнув Каспіян, — і напоїть усіх ґроґом. Гей-го, відчуваю, я і сам можу проспати цілу добу. Отож цілий вечір, з превеликою радістю, уся команда на крилах попутного вітру пливла на південний схід. Проте ніхто не зауважив, коли ж зник альбатрос. Розділ тринадцятий
ТРОЄ СПЛЯЧИХ


Хоч вітер остаточно не вщух, з кожним днем він ставав дедалі лагіднішим, поки глибокі борозни хвиль не поступилися легким зморшкам на поверхні моря, яким корабель сунув поволі, година за годиною, немовби плив озером. Щоночі вони бачили якісь нові сузір’я, котрі виринали з-за східної частини горизонту, сузір’я, яких ніколи не бачили в Нарнії і яких — як подумала собі Люсі водночас радісно й з острахом — ще взагалі ніхто не бачив. Нові зорі були великими та яскравими, а ночі — дуже теплими. Більшість ночувала на облавку, розважаючись неквапними розмовами чи вдивляючись з-за балюстради, котра увінчувала обидва борти, у сяйливий танець морської піни, що бризки вилітали з-під носа. Нарешті настав приголомшливо гарний вечір, коли блиск спадню за кормою розлігся невимовно яскраво-червоним, пурпуровим, немов збільшилося проти звичного саме небо. З правого борту всі побачили, як, поволі наближаючись, у короні призахідного сяйва за мисами палає острів. Незабаром вони вже йшли вздовж берега, західний мис якого виринув за кормою — чорний і гострий на тлі червоного неба, наче вирізаний з картону. Тепер всі могли краще придивитися до невідомого берега. Високих гір тут не було — лише багато м’яких, зарослих узгір’їв. Звідти линули приємні пахощі, які Люсі визначила як «матові та пурпурові», що, на думку Едмунда, було повною нісенітницею (подібно думав Рине, хоч і не сказав цього). Але Каспіян лише промовив: «Я знаю, що вона має на увазі». Вони пливли ще досить довго, оминаючи мис за мисом і все ще сподіваючись, що знайдуть якусь затишну, глибоку бухту, але врешті мусили задовольнитись широкою і мілкою затокою. Хоч у відкритому морі було спокійно, тут потужна хвиля прибою гучно розбивалась об пісок, і їм не вдалося підвести корабель так близько до берега, як хотілося. Якір кинули досить далеко від пляжу і переправлялися човном, що виявилося не такою вже простою справою: без синців і промоклого одягу не обійшлось. На борту «Досвітнього Мандрівника» залишився сам лорд Руп, якому вже досить набридли всі ці острови. Весь час у їхніх вухах стояв шум хвиль, що бились у берег. Двох залишили на чатах біля човна, а решту Каспіян повів углиб острова, втім не маючи наміру відходити далеко, бо вже майже споночіло. Однак, щоб потрапити у пригоду, далеко йти й не довелось. На рівній долині, що виходила на затоку, не було й сліду дороги, стежки або інших ознак присутності людей. Вони йшли м’яким, піддатливим, наче торф, ґрунтом, порослим травою і якимись приземкуватими кущиками, що їх Едмунд і Люсі сприйняли за вереск. Юстас, який по-справжньому розумівся на ботаніці, не погодився з цією думкою. І вочевидь він мав рацію, проте це було щось дуже подібне до вереску. Відійшли від човна на відстань польоту стріли, аж раптом Дриніян крикнув: — Погляньте! Що це таке? — І всі зупинились. — Може, це якісь величезні дерева? — припустив Каспіян. — Гадаю, це якісь вежі, - промовив Юстас. — Це можуть бути велетні, - додав Едмунд стишеним голосом. - Єдиний спосіб у цьому переконатися — підійти ближче, — сказав Рипічип, витягаючи рапіру і вибігаючи наперед. — Це, здається, якісь руїни, — озвалася Люсі, коли вони вже підійшли трохи ближче. Її припущення здалось усім найближчим до правди. Вони побачили широкий, видовжений простір, викладений кам’яними плитами й оточений сірими колонами, але без даху. Посередині від краю до краю тягнувся довгий стіл, вкритий яскраво-червоною скатертиною, що спадала мало не до землі. Обабіч столу стояло багато кам’яних стільців — щедро різьблених, з шовковими подушками. А сам стіл був заставлений небаченими навіть при дворі Великого Короля Пітера в Кер Паравелі наїдками. Були там індики, гуси і павичі, були цілі кабанячі голови і великі шматки м’яса косулі, були паштети у формі вітрильників, драконів і слонів, були холодці, світло-червоні омари й лискучі лососі, були горіхи та виноград, ананаси і персики, Гранати, дині й помідори. Були там також золоті та срібні дзбани і посуд витонченої роботи, а аромат фруктів і вина вдарив їм у ніс, немов обіцянка загального щастя. — Отакої! — закричала Люсі. Вони обережно підходили все ближче й ближче. — А де ж гості? — запитав Юстас. — Панове, ми можемо легко виправити ситуацію, — сказав Рине. — Погляньте! — різко сказав Едмунд. Тепер вони опинилися між колонами, на краєчку кам’яної підлоги й глянули у той бік, куди показав Едмунд. Не всі стільці виявилися порожніми. На чолі столу і на двох сусідніх місцях щось сиділо — або ж хтось сидів. — Що ж це таке? — пошепки запитала Люсі. — Немовби за столом сидять троє бобрів. — Або це велике пташине гніздо, — сказав Едмунд. — А мені це схоже на копицю сіна, — сказав Каспіян. Рипічип вирвався вперед, заскочив на один зі стільців, а звідти на стіл і побіг по ньому, спритно балансуючи, наче танцівник, між коштовними келихами, пірамідами фруктів та сільничками зі слонової кості. У такий спосіб він дістався аж до таємничої сірої маси в кінці столу, оглянув її й повідомив: — Гадаю, вони не збираються битись.

 

Тоді всі наблизилися і побачили, що на трьох стільцях насправді сиділо троє чоловіків, хоч дивлячись здалека здогадатися про це було вельми важко. Їхні обличчя від чола і майже всуціль вкривало сиве волосся, бороди спадали на стіл, накриваючи й обвиваючи тарелі й келихи, як ожина обвиває пліт, і врешті все волосся спадало аж на підлогу, сплутуючись внизу в одне велике плетиво. А волосся, що росло з потилиць, звішувалося через бильця стільців, цілковито їх закриваючи. Можна сказати, що трійко незнайомців складалися майже винятково з волосся. — Вони мертві? — запитав Каспіян. — Здається, живі, - відповів Рипічип, видобуваючи чиюсь руку з волосяного плетива. — Ця рука тепла, і я чую пульс. — Отже, вони просто сплять? — запитав Дриніян. — Але ж і довгий у них сон, — зауважив Едмунд, — якщо їм так волосся повідростало. — Мабуть, вони зачакловані, - сказала Люсі. — Щойно ми вийшли на берег, як він видався мені наповненим чарами. Чи не здається вам, що ми опинилися тут саме для того, щоб їх розбудити? — Треба спробувати, — сказав Каспіян і заходився трусити найближчого зі сплячих. І спочатку здалося, що це вдасться, оскільки чоловік глибоко зітхнув і пробурмотів: — Я не попливу далі на схід. На веслах до Нарнії. Але промовивши ці слова, він одразу ж занурився у ще глибший, ніж досі, сон: його важка голова впала на кілька сантиметрів нижче і всі спроби підняти її вдруге успіху не принесли. З другим було так само: — Ми народилися не для того, щоб жити, як тварини. Пливімо на схід, поки можемо… землі позаду сонця… — і знову впав у сон. Третій забурмотів лише: «Подайте гірчицю» — і міцно заснув. — На веслах до Нарнії, так? — сказав Дриніян. — Так, — відповів Каспіян. — Ти правий, Дриніяне. Гадаю, ми досягли мети нашої подорожі. Погляньте на їхні персні. Так, ось їхні герби. Це лорд Ревіліян. Це лорд Арґоз. А це лорд Мавраморн. — Але ми не здатні їх розбудити, — сказала Люсі. — Що робити? — Вибачте, Ваші Високості, - промовив Рине, — я лише хотів запитати, чому б нам не сісти за стіл, поки Ваші Королівські Милості зволять про все це дискутувати? Не щодня такий обід побачиш. — Не роби цього, якщо тобі життя дороге! — закричав Каспіян. — Вірно, вірно, — підтримали його кілька моряків. — Забагато тут містики. Що швидше повернемось на борт, то краще. — Треба врахувати те, — сказав Рипічип, — що саме після вживання цієї їжі трійко лордів провалилися в семирічний сон. — Я не торкнуся цієї їжі, навіть якщо подихатиму з голоду, — сказав Дриніян. — Темнішає, - зауважив Ринельф. — Вертаймось на борт, вертаймось на борт, — загомоніли моряки. — Гадаю, вони мають рацію, — сказав Едмунд, — адже ми можемо і завтра вирішити, що робити з цими трьома сплячими лордами. Нам бракує сміливості скуштувати цих наїдків, і сенсу залишатися тут на ніч теж немає. Тут усюди суцільні чари… і небезпека. — Я цілковито згоден з королем Едмундом, — сказав Рипічип, — якщо йдеться про всіх. Бо якщо мова про мене, то я сидітиму за цим столом аж до світанку. — Але чому, скажи заради Бога? — запитав Юстас. — А тому, — відповіла миша, — що це велика пригода. Жодна небезпека не видається мені більш грізною, ніж одна лише думка про те, що, повернувшись до Нарнії, я пам’ятатиму, як налякався і залишив цю загадку нерозв’язаною. — Я залишаюся з тобою, Рипічипе, — сказав Едмунд. — Я теж, — сказав Каспіян. - І я, — сказала Люсі. А після неї добровольцем зголосився бути і Юстас. Гадаю, він у цю мить повівся дуже сміливо, оскільки ніколи не читав про такі речі й не чув про них, поки не опинився на борту «Досвітнього Мандрівника». Тож йому було важче прийняти рішення, ніж іншим. — Благаю вас, Ваша Королівська Милосте… — почав Дриніян. — Ні, капітане, — перервав його Каспіян. — Твоє місце на кораблі, до того ж ти увесь день працював, поки ми байдикували. Капітан ще довго його переконував, але Каспіян урешті-решт залишився при своїй думці. Коли команда помарширувала в напрямку узбережжя і зникла в темряві, кожен з тих, хто зостався, — можливо, крім одного Рипічипа — відчув якийсь дивний холод у животі. Вибір місця за столом забрав у них багато часу. Вочевидь, кожен думав про те саме, але ніхто не сказав цього вголос. Адже це був не надто приємний вибір. Важко сидіти цілу ніч у присутності трьох страшних постатей, яких — навіть, попри те, що вони не були мертві, - точно не можна було б назвати живими у звичному значенні цього слова. З іншого боку, сидіти на протилежному кінці столу і бачити, як ці постаті поступово поглинає темрява, а можливо, й узагалі зовсім перестати їх бачити десь близько другої ночі, - ні, про це навіть страшно подумати. Тому вони походжали раз по раз навколо столу, примовляючи: «Може, розташуємось тут?» і «А може, трохи далі?» або «Чому б і не з того боку?», але нарешті вмостилися десь посередині, хоч трохи ближче до сплячих, ніж до протилежного кінця столу. Вже було близько десятої і майже зовсім стемніло. На сході засяяли нові незнані сузір’я. Люсі почувалася б краще, якби побачила на небі своїх старих друзів з наринського неба — Леопарда і Корабель. Всі мовчки сиділи і чекали, кутаючись у моряцькі куртки. Спочатку були якісь спроби завести розмову, але з цього нічого не вийшло. Вони просто сиділи. І весь час було чути гуркіт хвиль, що розбивались об берег. Минала година за годиною, які здавалися вічністю. Нарешті настала мить, коли всі усвідомили, що вони щойно спали, але раптом прокинулись. Зорі на чорному небі розташувалися зовсім інакше, й лише мала сіра пляма вирізнялася на сході обрію. Вони добряче змерзли і хотіли пити. І ніхто не промовив ні слова, бо нарешті тепер щось почало відбуватись. За колонами перед ними простягався схил низького узгір’я. І в цьому схилі прочинилися двері, з’явилося світло, хтось вийшов, і двері за ним зачинились. Постать несла світло і тепер світло було єдиним, що вони бачили. Світло наближалось, поки нарешті не зупинилося перед ними з протилежного боку столу. Тепер всі побачили, що це була висока дівчина, вбрана в довгу блакитну сукню з відкритими плечима. Дівчина була боса, а її світле волосся спадало на плечі. Дивлячись на неї, всі вони подумали, що досі навіть не уявляли, що таке краса. Світло падало з довгої свічки у срібному канделябрі, який дівчина поставила на стіл. Якщо ранньої ночі вітер віяв з моря, то тепер він ущух, бо пломінь був такий високий і нерухомий, мовби свічка стояла в кімнаті з зачиненими вікнами і віконницями. Золотий і срібний посуд заблищав у його світлі. Люсі побачила на столі річ, якої досі не помічала. Це був кам’яний ніж — гострий, мов з криці, що виглядав старовинним і грізним. Ніхто ще не промовив жодного слова. Потім — Рипічип перший, Каспіян другий — усі підвелись, відчуваючи, що перед ними стоїть якась знатна пані. — Мандрівники, що прибули здалека до Столу Аслана, — промовила дівчина, — чому не п’єте і не їсте? — Пані, ми боялися цих наїдків, — відповів Каспіян, — оскільки думали, що саме через них наші друзі упали в глибокий сон. — Вони навіть їх не покуштували. — Скажи нам, — запитала Люсі, - що з ними сталося? — Сім років тому вони прибули сюди на кораблі з подертими на клоччя вітрилами, дерев’яні шпангоути якого ледь трималися купи. Була з ними й морська команда. Коли трійця побачила цей стіл, один з них сказав: — Ось добре місце. Давайте згорнемо вітрила і закинемо подалі весла, сядемо тут і діждемо кінця наших днів у спокої. А другий сказав: — Ні, давайте поповнимо запаси і попливемо на захід, до Нарнії, може, той Міраз уже помер. Але третій, який виглядав як людина, що звикла наказувати, зірвався й сказав: — Ні, присягаюсь небесами, ні! Ми чоловіки і Тельмари, а не звірі. Чи можемо ми займатися чимось, окрім пошуків нових і нових пригод? Нам небагато зосталося жити. Тож варто прожити решту часу в пошуках безлюдного світу за місцем, де сходить сонце. І поки вони отак сперечалися між собою, третій схопив Кам’яного Ножа, що лежить на цьому столі, і вже наладнався битись зі своїми товаришами. Але він не повинен був цього робити. Коли він стис пальці на руків’ї, глибокий сон здолав усіх трьох. І вони не прокинуться, допоки не зникне закляття. — Що таке Кам’яний Ніж? — запитав Юстас. — Невже ніхто з вас цього не знає? — здивувалася дівчина. — Я… я… мені здається, — озвалася Люсі, - що я вже бачила щось таке. Схожий ніж тримала в руках Біла Чаклунка, коли вбила Аслана на Кам’яному Столі. Це було давно, дуже давно. — Це той самий ніж, — сказала дівчина. — Його принесли сюди, щоб він спочивав тут у славі аж до кінця світу. Тепер озвався Едмунд, який з кожною хвилиною видавався все більш незадоволеним. — Я хотів би дещо сказати. Маю надію, що я не боягуз… тобто, не боюся цих наїдків… і запевняю також що не бажаю виявити нелюб’язність. Однак, упродовж нашої тривалої подорожі ми пережили багато дивних пригод, і з них випливає, що речі не завжди є тим, чим вони виглядають. Коли я дивлюся на твоє обличчя, мені важко повірити в те, про що ти говориш, але, з іншого боку, було б так само, якби ти виявилася чаклункою. Звідки нам знати, чи ти насправді нам друг? — Ви не можете цього знати, — відповіла дівчина. — Ви лише можете у це вірити або не вірити. Запала мовчанка, порушена тонким голосочком Рипічипа. — Мій пане, — промовив він до Каспіяна, — будь люб’язний і налий мені у келих вина з цього дзбана. Він завеликий і я сам його не підніму. Хочу виголосити тост на честь цієї пані. Каспіян налив і Рипічип, стоячи на столі, підхопив золоту чашу своїми лапками і сказав: — Пані, п’ю за ваше здоров’я. — Вихиливши келих, він накинувся на холодного павича і за якусь мить решта наслідувала його приклад.

 

Усі страшенно зголодніли і, хоча це були не сніданкові страви, як пізня вечеря вони смакували чудово. — Чому це називається Столом Аслана? — запитала нарешті Люсі. — Стіл встановлено тут за його велінням, — відповіла дівчина, — для тих, хто зуміє дійти настільки далеко. Дехто називає цей острів Кінцем Світу, бо хоч і можна ще плисти далі, саме тут знаходиться початок кінця. — Але яким чином ця їжа завжди залишається свіжою? — запитав практичний Юстас. — Вона щодня з’їдається, а потім відновлюється, — відповіла дівчина. — Самі побачите. — А що нам робити з цими сплячими? — запитав Каспіян. — У світі, звідки походять мої друзі, - при цьому від показав на Юстаса й Певенсів, — існує одна історія про принца чи короля, який прибув до замку, де всі спали зачарованим сном. У цій історії він не міг зліквідувати закляття, поки не поцілував Сплячу Принцесу. — Але тут, — сказала дівчина, — все відбувається навпаки. Тут принц не може поцілувати принцесу, поки не здолає закляття. — Отже, — промовив Каспіян, — в ім’я Аслана, скажи, що мені робити. — Цьому тебе навчить мій батько. — Твій батько? — враз запитали всі четверо. — Хто він? І де він? — Подивіться, — відповіла вона, відвертаючись і показуючи на двері у схилі узгір’я. Тепер усі бачили набагато краще, тому що, поки вони розмовляли, зорі поблідли, а в сірості світанкового неба з’явилися великі білі плями. Розділ чотирнадцятий


ПОЧАТОК КРАЮ СВІТУ


Двері знову повільно відчинилися, і увійшла постать, така ж висока й штивна, що й дівоча, проте не настільки струнка. Постать не мала ліхтаря, однак здавалося, сама випромінювала світло. Коли вона наблизилась, Люсі побачила, що це старий чоловік. Його срібна борода спереду спадала аж на босі стопи, срібне волосся — до п’ят, а мантія здавалася зітканою з руна срібної вівці. Старий виглядав таким спокійним та серйозним, що мандрівники у цілковитій тиші знову звелися на ноги. Та старий увійшов без жодного слова і став по інший бік столу, навпроти своєї доньки. А тоді вони обоє простягли перед собою руки і повернулись обличчями на схід. Стоячи так, вони почали співати. Я дуже хотів би написати тут слова тієї пісні, однак мій знайомий, котрий був там присутній, не міг пригадати їх. Люсі потім розповідала, що то була висока, пронизлива, та невимовно гарна пісня — вона створювала відчуття прохолоди, пісня раннього ранку. Вони співали, а сірі хмари розходилися на сході, білі плями ставали дедалі більшими, аж поки небо геть не побіліло, а море заблищало, наче срібло. Це тривало довго (проте спів увесь той час не затихав), і нарешті схід зачервонів, а з моря на безхмарне небо піднялося сонце, опромінивши довгий стіл, золотий та срібний пісок та Кам’яний Ніж. Нарнійці не раз уже припускали, що, встаючи з моря, сонце у цих краях видається більшим, ніж вдома. Тепер вони в цьому переконалися. Помилитись було неможливо. Такого яскравого сяйва, що виблискувало від проміння росі та на столі, бачити їм ще не доводилось. Пізніше Едмунд сказав: — Хоча в тій подорожі і трапилось так багато всього надзвичайного, та мить була найнеймовірнішою. І тепер мандрівники знали, що вони таки справді дісталися до початку Краю Світу. Тоді їм приверзлося, ніби просто на них з самого осердя сонця щось летить, однак, звісно, ніхто не міг спокійно туди навіть глянути, щоб переконатись. Та невдовзі повітря наповнилося голосами — голосами, що підхопили пісню панни та її батька, хоча звучання тих голосів було первісним, а мови їхньої ніхто не розумів. А ще незабаром з’явилися і власники голосів. То були великі білі птахи, вони прибували сотнями, тисячами і всідалися на все навколо: на траву, на бруківку, на стіл, на плечі мандрівників, на руки, на голови — аж доки все навколо не стало схожим на снігову перину. Тому що птахи не лише робили білим усе навколо, вони ще й розмивали та затуманювали навколишні форми. Але оточена птахами Люсі, визираючи з-поміж крил, побачила, як один з них підлетів до старого, тримаючи у дзьобі щось схоже на маленький плід, — ну хіба це була тліюча жаринка, що цілком можливо, бо та річ була настільки яскравою, аж неможливо було дивитись на неї. І птах вклав її старому до рота. Тоді птахи припинили співати і закопошилися на столі. Коли ж знову знялися в повітря, зі столу зникли вся їжа й питво. Після трапези тисячі птахів злітали в повітря, забираючи з собою все, що не можна було з’їсти чи випити: кістки, шкірки та шкаралупу, і поверталися до сонця. Проте вони вже не співали — лише повітря тремтіло від змахів їхніх крил. Чисто видзьобаний стіл спорожнів, а троє старих лордів Нарнії все ще спали. І ось нарешті старий повернувся до мандрівників і привітав їх. — Пане, — сказав Каспіян, — чи не скажете ви нам, як позбутися чарів, що примушують спати цих трьох нарнійських лордів. — Скажу із задоволенням, сину мій, — мовив старий. — Щоб подолати чари, ви мусите допливти до Кінця Світу, або підплисти до нього якомога ближче, і повернутися назад, залишивши там одного зі своїх товаришів. — А що повинно з ним трапитись? — запитав Рипічип. — Він мусить податися на край сходу і ніколи не повернутись у цей світ. — Ось чого прагне моє серце, — мовив Рипічип.

 

— А зараз ми біля Кінця Світу, пане? — запитав Каспіян. — Чи відомо вам щось про моря та землі, що лежать східніше від цього місця? — Я бачив їх колись давно, — сказав старий, — але з чималої висоти. Не можу поділитися з вами тим, що мусить знати моряк. — Тобто ви літали в повітрі? — випалив Юстас. — Я був високо над повітрям, сину мій, — відповів старий. — Я Раманду. Та бачу, що ви перезираєтесь з нерозумінням. Не дивно, адже часи, коли я був зіркою, минули ще до того, як будь-хто з вас з’явився на світ, звідтоді всі сузір’я змінилися. — Леле, — Едмундові аж подих перехопило від захвату. — Це зірка-пенсіонер. — Ви більше не зірка? — запитала Люсі. — Я зірка на відпочинку, доню, — відповів Раманду. — Коли я востаннє зайшов, немічний та старіший, ніж ви можете собі уявити, мене перенесли на цей острів. Зараз я вже не настільки древній, яким був тоді. Щоранку птаха приносить мені вогненну ягоду з долин Сонця, і кожна ягода забирає дещицю мого віку. А коли я стану молодим, як вчора народжене дитя, то знову зійду (адже ми біля східного краю землі) і ще раз вступлю у великий танок. — У нашому світі, - зауважив Юстас, — зірка — це здоровенна куля палаючого газу. — Навіть у вашому світі, синку, те, з чого складаються зірки, не є їхньою суттю. А у цьому світі ви вже зустрічали одну зірку, адже, гадаю, ви познайомилися з Корайекіном. — Він також зірка на пенсії? — поцікавилась Люсі. — Ну, не зовсім, — відповів Раманду. — Його відіслали керувати Дафферами не задля відпочинку. Радше це можна назвати покаранням. Якби все йшло добре, він би ще тисячу років сяяв взимку на південному небосхилі. — Що ж він накоїв, пане? — запитав Каспіян. — Сину мій, — мовив Раманду, — не тобі, нащадкові Адама, знати, які провини лежать на зірках. Однак ходімо, за цією бесідою ми марнуємо час. Ви рішуче налаштовані? Чи попливете далі на схід, аби повернутися назад, залишивши назавжди одного з вас, щоб зруйнувати чари? Чи рушите на захід? — Безперечно, пане, — вигукнув Рипічип, — які питання? Це пряме завдання нашої подорожі — звільнити від чар цих трьох лордів. — Я такої ж думки, Рипічипе, — відповів Каспіян. — І навіть якби думав інакше, моє серце не витримає, якщо «Досвітньому Мандрівникові» не вдасться підплисти якомога ближче до Краю Світу. Проте я непокоюся за команду. Вони погодилися йти на пошуки сімох лордів, а не для того, щоб досягнути краю Землі. Якщо ми попливемо звідсіля на схід, ми попливемо, щоб знайти край, останню точку сходу. І нікому невідомо, як далеко вона розташована. Вони хоробрі хлопці, та я помітив ознаки втоми від мандрівки і прагнення побачити, як ніс нашого корабля знов уткнеться в береги Нарнії. Не впевен, що ми повинні пливти далі без їхньої згоди. А ще цей бідолашний лорд Руп. Геть розбита людина. — Сину мій, — проказав старий-зірка, — пливти до Краю Світу з людьми, котрі цього не бажають або введені в оману — справа марна, навіть якби ти цього хотів. Не так знімаються великі чари. Вони повинні знати, куди прямують і навіщо. Але хто цей розбитий чоловік, про якого ти кажеш? І Каспіян розповів Раманду Рупову історію. — Я можу дати йому те, чого він потребує найбільше, — сказав Раманду. — На цьому острові спати можна без обмежень та міри, і сон цей — без найменшого натяку на нічні сновидіння. Нехай сяде поруч з оцією трійцею і аж до вашого повернення впивається забуттям. — Ох, давай так і зробимо, Каспіяне, — мовила Люсі. — Впевнена, йому це страшенно сподобається. У цю мить їхню розмову перервав звук кроків та голосів: наближалися Дриніян та решта корабельної команди. Побачивши Раманду та його доньку, всі завмерли від здивування — а тоді як один оголили голови, адже то, безперечно, були надзвичайні люди. Дехто з моряків печально обвів поглядом порожні тарелі та пляшки на столі. — Мілорде, — звернувся король до Дринія на, — якщо ваша ласка, відішліть на «Досвітнього Мандрівника» двох чоловіків з повідомленням лордові Рупу. Перекажіть йому, що останні з його давніх супутників тут і що вони сплять сном без сновидінь, і що він може до них приєднатися. Коли це було зроблено, Каспіян попросив решту моряків сісти і виклав перед ними всю ситуацію. Коли він закінчив, запала тривала мовчанка, чулося лише тихе перешіптування, аж поки нарешті не звівся на ноги головний лучник зі словами: — Дехто з нас уже давно хоче запитати вас, Ваша Величносте, як ми дістанемося додому, коли повернемось — байдуже, повернемось сюди чи в інше місце. Весь час віяли західні та північно-західні вітри, за винятком днів, коли стояв штиль. І якщо це не зміниться, хотів я би знати, як ви сподіваєтесь повернутись до Нарнії. Якщо ми будемо веслувати, то майже немає шансів, що вистачить запасів. — Це слова людини з суходолу, — сказав Дриніян. — У цих морях пізнього літа завжди віють переважно західні вітри, а після Нового Року це завжди змінюється. У нас буде вітер, щоб пливти на захід. Навіть більше, ніж нам потрібно. — Це правда, начальнику, — сказав старий моряк, ґальміанець за походженням. — У січні та лютому зі сходу насувається огидна погода. З вашого дозволу, пане, якби я командував цим кораблем, я радив би перезимувати тут і почати подорож додому в березні. — Що б ви їли, зимуючи тут? — запитав Юстас. — Цей стіл, — мовив Раманду, — щодня, на заході сонця, прогинатиметься від королівської учти. — Та що ви кажете! — вигукнуло кілька моряків. — Ваші Величності, панове та пані, - мовив Райнельф, — я хочу сказати лише одне. Нікого з нас, друзяки, не примушували до цієї подорожі. Ми самі зголосились. Серед нас є такі кадри, що ласо дивляться на цей стіл і думають про королівську учту, а у день відплиття з Кер Паравелу вони ж найголосніше говорили про пригоди та присягалися, що не повернуться додому, поки ми не знайдемо кінця світу. А на причалі залишились і такі, що віддали б усе, аби вирушити з нами. Вважалось, що краще бути хлопчиком на побігеньках на «Досвітньому Мандрівникові», ніж носити лицарську стрічку. Не знаю, чи вловлюєте ви, про що я кажу. Але я переконаний, друзяки, що ми виглядатимемо по-дурному — зовсім як ті Даффлпади — якщо повернемось додому і скажемо, що дісталися до початку кінця світу і не мали відваги вирушити далі. Багато моряків схвалило ці слова, але дехто сказав, що все це ніби й добре, але не дуже. — Не так уже й весело нам буде, — прошепотів Каспіянові Юстас. — Що ми робитимемо, якщо половина цих хлопців відступиться? — Зачекай, — прошепотів у відповідь Каспіян. — У мене ще є козир. — А ти нічого не скажеш, Рипе? — тихо запитала Люсі. — Ні. Чому Ваша Величність цього чекає? — відповів Рипічип тоном, який чула більшість присутніх. — Мої власні плани складено. Поки зможу, я пливтиму на «Досвітньому Мандрівникові» на схід. Коли мене викинуть, продовжу мандрівку на човнику. Коли він потоне, гребтиму лапками. А тоді, коли не зможу пливти далі і не досягну ще країни Аслана, якщо мене не перекине через край світу якийсь здоровенний водоспад, я потону, повернувши ніс на схід сонця, і Пипіцик стане ватажком нарнійських мишей, які вміють розмовляти. — Слухайте, слухайте, — мовив один із моряків, — я скажу те ж саме, за винятком пасажу про човника, бо він мене не витримає. І вже тихше додав: — Я не збираюсь дозволити миші мене переплюнути. В цей момент Каспіян скочив на рівні ноги. — Друзі, - сказав він, — гадаю, ви не до кінця зрозуміли наше прагнення. Ви говорите так, наче ми прийшли з капелюхом в руці, благаючи про підтримку. Це зовсім не так. Ми, наш королівський брат, сестра, їхній родич та пан Рипічип, добрий лицар, а також лорд Дриніян, маємо справу на краю світу. Неабияке задоволення вибирати між вами тих, хто бажає цього, тих, хто вартий такої високої винагороди. Ми не казали, що будь-хто, попрохавши, може вирушити з нами. Ось чому зараз ми накажемо лордові Дриніяну та панові Рінсу вирішити, хто серед вас найзатятіший у бою, найвправніший моряк, має найчистішу кров, найбільш відданий нашій особі та є найчистішим у способі життя та манерах, — і подати нам список їхніх імен. Він зупинився і далі заговорив швидше: — Асланова гриво! — вигукнув король. — Ви гадаєте, що привілей побачити край світу нічого не вартий? Що ж, кожен, хто вирушить з нами, зможе передати титул «Того, хто плавав на “Досвітньому Мандрівникові”» своїм спадкоємцям, а коли ми припливемо назад до Кер Паравелу, він отримає стільки золота та земель, що буде багатим решту життя. А тепер розійдіться островом, геть усі. За півгодини я маю отримати від лорда Дриніяна імена. Запала невпевнена тиша, а тоді члени команди вклонились і рушили геть, один у тому напрямку, інший — в протилежному, але переважно групками та компаніями, розмовляючи між собою. — А зараз візьмемося за лорда Рупа, — сказав Каспіян. Проте, повернувши голову до столу, він побачив, що лорд Руп уже там. Мовчазний, він непомітно прибув ще коли тривало обговорення, і сів поруч з лордом Арґозом. Донька Раманду стояла обіч нього, ніби щойно допомогла йому сісти в крісло. Раманду стояв позаду лорда, поклавши долоні на його сиву голову. Навіть у сонячному світлі руки зірки випромінювали легке срібне сяйво. На виснаженому Руповому обличчі грала посмішка. Він простягнув одну руку Люсі, а іншу — Каспіянові. Якусь мить здавалося, він збирається щось сказати. Тоді посмішка лорда проясніла — наче він відчув щось дуже приємне, з уст зірвалось довге вдоволене зітхання, голова впала на груди і він заснув. — Бідолаха Руп, — сказала Люсі. — Я така рада. Він, напевно, пережив жахливі речі. — Давай навіть думати про це не будемо, — сказав Юстас. Тим часом промова Каспіяна, підсилена, мабуть, магією острова, здобула очікуваний ефект. Чимало людей, які прагнули перервати подорож, відчули себе зовсім по-іншому, уявивши, що їх залишать. Коли хтось з моряків повідомляв, що він вирішив просити дозволу пливти далі, то ті, хто не сказав цього, розуміли: їх стає дедалі менше, і почувались вони дуже незатишно. Тож іще до того, як спливло півгодини, кілька осіб фактично «підлабузнювались» (принаймні так це називалося у мене в школі) до Дриніяна та Ринса, щоб отримати гарний відгук. Невдовзі лишилося тільки троє моряків, котрі не бажали пливти далі, - вони намагалися переконати решту залишитися з ними. А ще за деякий час зостався лише один. Врешті-решт він перелякався, що залишиться сам і змінив рішення. Коли збігло півгодини, всі зібралися знову біля Асланового столу, вставши з одного краю, а Дриніян та Ринс сіли поруч з Каспіяном, щоб оголосити список. Каспіян прийняв усіх, крім того, хто в останній момент змінив рішення. Його звали Піттенкрим, він залишався на Острові Зірки весь той час, поки інші подорожували, шукаючи Краю Світу, і всім серцем шкодував, що не подався з ними. Він був не із тих, хто міг насолоджуватися розмовою з Раманду та його донькою (як навзаєм і вони, зрештою), на острові дуже дощило, і, хоча щовечора на Столі з’являлась їжа для цілого банкету, він не отримував від цього задоволення. Він розповідав, як моторошно було сидіти самому під дощем з чотирма сплячими лордами за столом. Тож, коли решта повернулась, він почувався таким чужим, що дорогою назад висадився на Самотніх Островах і поселився у Келормені, де розповідав чудесні історії про свої пригоди в Кінці Світу, аж доки сам у них не повірив. Тож у певному сенсі можна сказати, що після цього він зажив щасливо. Хоча відтоді терпіти не міг мишей. Того вечора всі гуртом частувалися наїдками і напоями, сидячи за великим столом між колонами, де магічним чином поновився банкет. Наступного ранку, щойно прилетіли та відлетіли прекрасні птахи, «Досвітній Мандрівник» знову вирушив у дорогу. — Пані, - сказав Каспіян, — я плекаю надію поговорити з вами після того, як подолаю чари. Донька Раманду поглянула на нього і посміхнулася.

 


Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка