Клайв Стейплз Льюис Подорож Досвітнього мандрівника


Розділ дев'ятий ОСТРІВ ГОЛОСІВ



Сторінка4/6
Дата конвертації05.05.2016
Розмір9.41 Mb.
1   2   3   4   5   6
Розділ дев'ятий
ОСТРІВ ГОЛОСІВ

Вітер, який так довго віяв од північного заходу, тепер змінився на західний. І щоранку, коли сонце випливало з-за моря, вигнутий донизу ніс «Досвітнього Мандрівника» точно визначав саме осердя його диску. Дехто стверджував, що сонце тепер немовби більше, ніжу Нарнії, але інші вважали це за ілюзію. Отак собі пливли вони на схід, гнані легким, але постійним вітром, не бачачи ні риб, ні чайок, ні інших кораблів, ні суходолу. Запаси закінчувались, а в серцях оселився страх, що вони, можливо, опинилися в океані, який не має кінця-краю. Нарешті настав світанок останнього дня, після якого подальша подорож на схід була б занадто ризикованою — настільки незначними були їхні запаси. І саме тоді, якраз на лінії, визначеній сонцем і корабельним носом, на видноколі замаячів, немовби хмарка, низький суходіл. Пополудні вони кинули якір у широкій затоці й дісталися човном берега. Ця земля цілковито відрізнялася від раніше бачених ними. Одразу ж за піщаним пляжем розпростерлась тиха й порожня рівнина без жодних ознак життя. Аж до виднокола росла настільки гладенька й коротко підстрижена трава, що її можна побачити лише в якомусь великому англійському парку, де працює з десяток садівників. Були й дерева, але кожне росло окремо — одне далеко від другого. Під деревами вони не побачили зламаного гілля або опалого листя. Панувала тиша, яку тільки час від часу тривожило туркотіння голуба. Нарешті вони дійшли до місця, де починалася довга, пряма й посипана піском алея, обабіч якої росли дерева. З піску не росло ані травинки. Далеко на другому кінці алеї бовванів якийсь будинок — довгий і сірий, сповнений незвичайного спокою і скупаний у промінні пополудневого сонця. Коли вони ступили на алею, Люсі відчула, що їй у черевик потрапив камінчик і заважає йти. Мабуть, було б розсудливіше, якби в невідомому місці вона попросила своїх друзів зачекати на неї, поки вона не вийме камінчика. Але Люсі цього не зробила й ніхто не помітив як вона залишилася ззаду. Щоб зняти черевика, вона сіла під деревом. Це було нелегкою справою, бо заплуталася шнурівка. Поки Люсі розплутувала вузол, решта друзів устигли віддалитись. Коли вона нарешті витягла камінець і взувала черевичок, то вже їх навіть не чула. Але майже тієї ж миті почула щось інше. І те, що вона почула, долинало зовсім не від будинку. Це був глухих гуркіт. Немовби десятки робітників щосили гатили в землю велетенськими киянками. Звуки наближалися швидко.



 

Люсі сиділа, спершись спиною об дерево. Але оскільки вилізти на нього було неможливо, їй не залишалося нічого іншого, як нерухомо сидіти, притулившись до дерева, і сподіватись на те, що її не помітять. Бум-бум-бум — щоб це не було, воно вже наблизилось настільки, що вона чула, як стугонить земля. Однак і далі нічого не бачила. Якийсь час вона була впевнена, що джерело дивного гуркотіння в неї за спиною, але за мить вже знала, що воно в алеї: про це свідчив не лише напрям відлуння, а й пісок, який у кількох місцях злітав у повітря, мовби щось його потужно вдарило. Потім, кількома метрами далі, гуркотливі звуки злилися в один і раптом стихли. Тоді почувся Голос. Це викликало в Люсі справжній жах, бо вона все ще нікого не бачила. Краєвид парку виглядав так само — запустіння і спокій — як тоді, коли вони побачили його вперше. Однак за два чи три кроки від себе вона почула слова: — Отепер, браття, ми маємо шанс. А потім хор інших голосів відповів: — Слухайте його. Слухайте його. Він сказав: «Отепер ми маємо шанс». Чудова робота, шефе. Ти цілковито правий. — Такий у мене план, — тягнув далі перший голос. — Чигаймо на них біля берега, коло човна. Нехай усі без винятку налаштують зброю. Ми зловимо їх, коли вони захочуть повернутися на море. — Так, це ідея! — заверещали інші голоси. — Це твій найкращий план, шефе. Дотримуйся його, шефе. Важко придумати кращий план. — Тож хутко, браття, хутко, — сказав перший голос. — Рушаймо. — Так, шефе! — відповіли голоси. — Це найкращий наказ, який ти міг дати. Ми якраз хотіли сказати те саме. Рушаймо! Потім знову почувся гуркіт — спочатку дуже гучний та близький, а згодом дедалі слабший, він віддалявсь у бік моря. Люсі знала, що не має часу сидіти й сушити голову над визначенням цих невидимих істот. Щойно вдалині стихло гуркотіння, вона зірвалася й щодуху побігла стежкою, аби долучитися до решти та за будь-яку ціну їх попередити. Поки все це відбувалось, решта друзів дійшли до таємничого дому. Це був низенький одноповерховий будинок із гарного гладенького каменю з багатьма вікнами, частково порослий плющем. Тут було так тихо, що Юстас сказав: «Там точно нікого нема», але Каспіян мовчки показав на стовп диму, що піднімався від одного з коминів. Крізь широку, прочинену навстіж браму вони ввійшли на бруковане подвір’я. І саме тут усвідомили, що на острові є щось незвичайне. Посеред подвір’я вони побачили криницю з помпою, а під нею — цеберку. І не було б у цьому нічого дивного, якби не очевидний факт: ручка помпи рухалась угору і вниз, хоч не було нікого, хто б нею рухав. — Якесь чаклунство, — промовив Каспіян. — Це точно якийсь механізм! — сказав Юстас. — Гадаю, ми нарешті потрапили до цивілізованої країни. У ту ж мить, задихана і спітніла, на подвір’я вбігла Люсі. Стишеним голосом вона спробувала переказати їм те, що підслухала. Коли вони принаймні частково зрозуміли, про що вона каже, навіть найстійкіші не виглядали захопленими. — Невидимий ворог, — буркнув Каспіян. — І відрізати нас від човна… Важка справа. — Ти можеш щось розповісти, на кого схожі ці істоти, Люсі? — запитав Едмунд. — Судячи з відлуння їхніх кроків, це могли бути люди? — Я не чула ніяких кроків. Тільки голоси й жахливе гуркотіння, мовби хтось гупав дерев’яним молотом.

 

— Я собі думаю, — промовив Рипічип, — чи не стали б вони видимими, якби їх отак мечем помацати. — Схоже на те, що ми незабаром у цьому пересвідчимося, — сказав Каспіян. — Але ходімо звідси. Дехто з тої компанії стоїть біля помпи і чує все, що ми говоримо. Вони повернули з подвір’я на алею, де дерева могли їх трохи затулити. — Щоправда, я не припускаю, що ховання від невидимих істот щось дасть, — зауважив Юстас. — Вони можуть бути всюди, навіть навколо нас. — Дриніяне, що ти думаєш про те, щоб відмовитись від човна, вийти до затоки в іншому місці і подати сигнал на «Мандрівника», аби вони підійшли і забрали нас на борт? — запитав Каспіян. — Тут занадто мілко, Ваша Королівська Милосте, — відповів Дриніян. — Ми можемо дістатись уплав, — озвалась Люсі. — Прошу, вислухайте мене, Ваші Високості, - промовив Рипічип. — Вважати, що ми уникнемо зустрічі з невидимим противником, ховаючись, скрадаючись і пригинаючись, — це божевілля. Якщо ці істоти хочуть з нами битися, то до бійки точно дійде. І незважаючи на її результат, я волію зіткнутися з ними віч-на-віч, ніж бути впійманим за хвіст. — Я справді думаю, що цього разу Рипічип правий, — сказав Едмунд. — Я впевнена, — додала Люсі, що коли Рине і команда побачать, що ми б’ємося на узбережжі, то спробують нам допомогти. — Проблема в тому, що їм на думку не спаде, що ми б’ємося, якщо не буде видно жодного противника, — похмуро зауважив Юстас. — Вони подумають, що ми для забавки вимахуємо в повітрі мечами. Залягла не надто приємна мовчанка. — Ну, що ж, — врешті-решт озвався Каспіян, — нічого іншого ми не вигадаємо. Ми повинні стати з ними на герць. Давайте потиснемо одне одному руки. Люсі, заклади стріли на тетяву, а решта дістаньте мечі, і нехай станеться те, що має статись. А може, вони схочуть піти на переговори. Тож всі рушили назад до берега моря, мовчки поглядаючи на зелені луки і спокійні дерева. Дійшовши до пляжу і побачивши свій човен на піску саме там, де вони його залишили, дехто з них подумав, що, можливо, все це Люсі приверзлось. Але навіть не ступивши на пісок, вони почули голос: — Ані руш, шановне панство, ані руш. Ми хочемо з вами поговорити. Нас тут понад п’ятдесят і кожен тримає в руках зброю. — Слухайте його, слухайте його, — почувся хор голосів. — Це наш шеф. Можете йому вірити. Він каже вам щиру правду. Ось що. — Я чомусь не бачу цих п’ятдесят вояків, — сказав Рипічип. — Ти правий, правий, — почувся Голос Шефа. — Ви нас не бачите. А чому? Бо ми невидимі. — Говори далі, шефе, говори далі, - зашемрали Інші Голоси. — Ти говориш як по написаному. Вони не могли почути кращої відповіді. — Заспокойся, Рипічипе, — сказав тихо Каспіян, а потім підняв голос і закричав: — О ви, невидимці, чого вам од нас треба? Чи ми зробили щось таке, що заслуговує на ваш осуд? — Нам потрібне щось, що може зробити для нас оця дівчинка, — відповів Голос Шефа. Інші Голоси одразу ж повідомили, що саме це й хотіли сказати. — Дівчинка! — гаркнув Рипічип. — Ця пані — королева. — Ми нічого не знаємо про королев, — сказав Голос Шефа. (- Ми теж, ми теж, — погоджувально зашемрали Інші Голоси.) — Нам потрібне лише те, що вона може зробити. — Що саме? — запитала Люсі. — Якщо це образить честь її Високості, - додав Рипічип, — то ви навіть не уявляєте, скількох із вас ми переб’ємо, поки самі не загинемо. — Ну, що ж, — залунав Голос Шефа, — це довга історія. Може, присядемо? Пропозиція була тепло сприйнята Іншими Голосами, але нарнійці продовжували стояти. — Отже, — промовив Шеф, — справа ось у чому. З давніх-давен — навіть важко собі уявити, наскільки давніх — цей острів був власністю великого Чаклуна. А ми всі є, або точніше, були його слугами. Отже, коротше кажучи, Чаклун, про якого йдеться, наказав нам зробити щось таке, що нам не подобалось. А чому? Тому що ми не хотіли цього робити. Тож Чаклун страшенно прогнівався на нас, бо — мушу вам сказати — він володів цим островом і не був готовий до спротиву. Він був вельми категоричний, якщо ви знаєте, що я маю на увазі. Але стривайте, про що я казав? Ох, так, отже, цей Чаклун пішов собі на гору… бо — ви мусите знати — він тримав усі речі, потрібні для чаклунства, а ми мешкали в долині… Тож. як я й кажу, пішов на гору і послав на нас закляття. Бридке закляття. Якби ви нас побачили, а я гадаю, що ви повинні завдячувати вашим щасливим зорям, що ви нас не бачите, вам було би важко повірити, як ми виглядали до того, як він нас зачаклував. Ви насправді б не повірили. Отже. Ми були всі настільки потворними й осоружними, що не могли витримати свого вигляду. І що ми тоді зробили? Що ж, я вам скажу, що ми зробили. Ми дочекались, поки Чаклун, про якого я казав, піде пополудні спати, прокралися сходами на гору і зухвало накинулись на його Книгу Чарів, аби побачити, чи не можна бува щось зробити з тим закляттям. І вірте мені чи не вірте, але запевняю вас, що ми не могли знайти нічого: я маю на увазі якесь закляття, яке би зняло з нас цю бридоту. Але час минав і старий щомиті міг прокинутись, а я весь смердів потом, тому я вас не ошукую, тож, скорочуючи розповідь, не знаю, на щастя чи на лихо ми нарешті натрапили на закляття, що перетворює на невидимок. І нам здалося, що краще бути невидимими, ніж настільки потворно бридкими. А чому краще? Бо так нам подобалося більше. Отже, моя дівчина, яка була у віці цієї дівчинки, що з вами, а було це солодке дитя, поки він її не закляв, хоч тепер… ну, але краще про це не розводитись… отже, як я кажу, моя мала дівчинка промовила те закляття, бо його мала промовити мала дівчинка або сам Чаклун, щоб воно подіяло, якщо ви мене добре розумієте, бо інакше б не подіяло. А чому ні? Бо нічого б не подіяло. Отже, та моя Кліпсі промовила закляття, бо, мушу вам сказати, читала вона справді гарно, ну й усі ми стали такими невидимими, як тільки можна мріяти. І запевняю вас, ми відчули велике полегшення, коли нарешті перестали бачити власні обличчя. Принаймні спочатку. Але, коротше кажучи, нам швидко це смертельно набридло. І ще одне. Ніхто з нас не помітив, чи Чаклун, про якого я вам перед цим розповідав, також став невидимим чи ні. Але, з іншого боку, відтоді ми його не бачили. Тому ми не знаємо, помер він чи кудись подався, а може, сидить там, на горі, невидимий чи спускається вниз і теж невидимий. І повірте мені, підслуховування нічого не дає, бо він завжди ходив босим і ніколи не робив галасу більше, ніж великий котяра. І скажу вам чесно, шляхетні панове, усе це вже стає просто нестерпним. Так звучала розповідь Голосу Шефа, хоч я її сильно скоротив, оминувши все, що казали впродовж розповіді Інші Голоси. Адже насправді йому жодного разу не вдалося вимовити більше шести (або найбільше семи) слів, щоб його не перервали хорові потакування і заохочення продовжувати розповідь. А відтак для терпіння нарнійців це було велике випробування. Коли все це закінчилось, запанувала довга мовчанка. — Але що спільного все це має з нами? — озвалася нарешті Люсі. — Я не розумію. — Оце номер! Хіба я не закінчив і не виклав усе на чистоту? — здивувався Голос Шефа. — Ти виклав усе, виклав усе ясно, шефе, — загриміли захоплено Інші Голоси. — Ніхто б не виклав цього ясніше і краще. Розповідай далі, шефе, розповідай далі. — Але ж я не мушу розповідати всю історію спочатку… — почав Голос Шефа. — Ні. Це зовсім не вимагається, — водночас відповіли Каспіян і Едмунд. — Отже, щоб усе це викласти кількома словами, — знову озвався Голос Шефа, — ми вже віддавна все чекаємо на якусь маленьку дівчинку з далеких земель, таку, як ти, панянко, котра пішла би на гору, взяла Книгу Чарів, знайшла в ній закляття, яке здатне зняти закляття невидимості, і промовила його. І всі ми заприсяглися, що коли на острові з’являться перші чужоземці з маленькою дівчинкою, звичайно, бо якби її не було, все би було по-іншому, тому ми заприсяглися, що не дозволимо їм поїхати, поки вони не зроблять для нас того, що нам так треба! І саме тому, мої шляхетні панове, якщо ваша дівчинка введе нас в оману, нашим обов’язком буде перерізати вам усім горлянки. Але тільки з почуття обов’язку, сказати б, і, я сподіваюся, без жодної образи. — Я не бачу вашої зброї, - сказав Рипічип. — Чи вона також невидима? — Ледве він вимовив ці слова, як вони почули свист і в одне з дерев увіткнувся спис. — Це спис, — почувся Голос Шефа. — Так, це спис, шефе, це спис, — притакнув хор Інших Голосів. — Краще не скажеш. — А цей спис я тримав у руці, - вів далі Голос Шефа. Нашу зброю можна побачити лише тоді, коли вона випадає в нас із рук. — Але чому ви хочете, щоб саме я це зробила? — запитала Люсі. — Чому цього не зробить хтось із вас? Чи серед вас нема дівчаток? — Ми не наважуємось, не наважуємось, — промовили Голоси. — Ми ніколи знову не зайдемо на гору. - Інакше кажучи, — сказав Каспіян, — ви хочете, щоб ця маленька пані зіткнулася з небезпекою, бо ви не наважуєтесь про це попросити своїх власних сестер і дочок! — Саме так, саме так, — охоче підтвердили Голоси. — Ти не міг цього сказати краще. Ех, ти, мабуть, освічений. Це кожному видно. — Ви всі огидні… - почав Едмунд, але Люсі його перебила: — Я мушу йти на гору вночі чи можна серед білого дня? — Ох, серед білого дня, зрозуміло, — відповів Шеф Голосів. — Не вночі. Про це тебе ніхто не просить. Іти на гору вночі? Брррр… — Тож добре, я зроблю це, — сказала Люсі. — Ні, - додала вона, повернувшись до своїх друзів, — навіть не намагайтеся мене спинити. Хіба ви не бачите, що це безглуздя? їх тут безліч. Ми не можемо їх перемогти. А з другого боку… це шанс! — Але цей Чаклун! — закричав Каспіян. — Я знаю, — сказала Люсі. — Але може, він не такий уже й поганий, як вони кажуть. Вам не здається, що цей народець не з хоробрих? — Він точно не належить до наймудріших, — зауважив Юстас. — Послухай, Люсі, - мовив Едмунд, — ми справді не можемо тобі дозволити туди піти. Запитай Рипічипа, я впевнений, що він скаже те саме. — Але ж таким чином я хочу врятувати і своє життя, а не лише ваше, — сказала Люсі. — Повірте, я так само, як ви, не хочу бути порізаною на локшину невидимими мечами. - її Королівська Високість має на це право, — раптово озвався Рипічип. — Якби ми мали бодай найменший шанс захистити її життя в битві, то не було би про що казати. Але в нас, однак, нема жодного шансу. А те, що вони від неї жадають, жодною мірою не суперечить честі Її Королівської Високості, навпаки — це шляхетний і геройський вчинок. Якщо серце королеви наказує їй піти на ризик і зустрітися з Чаклуном, то я не можу бути проти цього. І ніхто ніколи не бачив, щоб Рипічип чогось боявся, тому він міг це сказати анітрохи не почуваючись боягузом. Хлопці, які боялися досить часто, зашарілися. В тому, що сказав Рипічип, було, однак, так багато очевидного сенсу, що вони мусили погодитись. Коли вони повідомили про своє рішення, невидимий народ задоволено закричав. Шеф Голосів (що його палко підтримали Інші Голоси) запросив нарнійців на вечерю. Юстас не хотів приймати запрошення, але Люсі сказала: «Я впевнена, що в цьому не криється жодної зради», і всі погодились. Отже, у страшенному гуркотінні (яке стало ще гучнішим, коли вони зайшли на викладений кам’яними плитами двір) вони повернулися до таємничого дому. Розділ десятий
ЧАРІВНИКОВА КНИГА


Невидимки просто по-королівськи частували своїх гостей. Дивно було спостерігати, як до столу наближаються тарілки зі стравами і не бачити, хто їх несе. Дивно було б навіть якби тарілки рухались паралельно до підлот, як ми собі й уявляємо. Але вони рухались інакше: довгою бенкетною залою посуд пересувався серією стрибків. У найвищій точці кожного стрибка посуд опинявся на висоті п’ятнадцяти футів, а тоді падав униз і несподівано зупинявся за три фути від підлоги. Коли в тарілці було щось на кшталт супу чи тушкованого м’яса, результат був радше катастрофічним. — Я просто не тямлюся від цікавості, хто ці люди, — прошепотів Едмундові Юстас. — Це люди взагалі, як ти гадаєш0 Вони більше схожі на гігантських коників-стрибунців або жаб. — Справді, схоже, — погодився Едмунд. — Тільки не кажи про стрибунців Люсі. Вона недолюблює комах, особливо великих. Трапеза була б приємнішою, якби не надзвичайна плутанина та розмови, які цілковито складалися з підтверджень. Невидимки погоджувались з усім. Справді, з більшістю їхніх зауважень просто неможливо було не погодитись: «Я завжди кажу, якщо людина голодна, вона полюбляє поїсти», або «Стає темно — вночі завжди так», чи навіть «О, ви припливли по воді. Страшенно мокра штука, еге?» А Люсі не могла примусити себе відвести погляд від зяючого темрявою входу, де виднівся початок сходів — це було видно з того місця, де сиділа дівчинка, — і думала про те, що чекає на неї там, вгорі, завтра вранці, коли вона підніметься сходами. І все ж учта видалася на славу, з грибним супом, вареними курчатами та телятиною, з аґрестом, червоною смородиною, сиром, сметаною, молоком та медом. Мед сподобався всім, крім Юстаса — він шкодував потім, що пив його. Наступного дня Люсі прокинулась з відчуттям, яке буває в день екзамену чи походу до дантиста. Стояв приємний ранок, гули бджоли, влітаючи та вилітаючи з її вікна, і луки за ним скидалися на англійські. Вона встала, одягнулась і під час сніданку намагалась їсти та говорити, як звичайно. А тоді, проінструктована Головним Голосом на предмет того, що вона має зробити, коли підніметься нагору, вона мовчки кивнула іншим, підійшла до початку сходів і, не озираючись, стала підніматися ними. Єдине щастя, що було досить світло. Просто попереду, вгорі, на першому марші сходів, виднілось вікно. Перебуваючи там, дівчинка могла чути «тік-так-тік-так» старого годинника у залі внизу. Тоді вона дійшла до майданчика між поверхами і повернула ліворуч, на наступний марш, після чого цокання годинника більше не чулося. І ось дівчинка дійшла до вершечка сходів. Люсі побачила довгий, широкий коридор, у дальньому кінці якого світилось велике вікно. Вочевидь, коридор проходив уздовж всього будинку. Коридор було оздоблено різьбленими панелями та килимами, і з кожного його боку виднілось багато дверей. Люсі нерухомо стояла, не чуючи ні мишачого писку, ні дзижчання мух, ні шурхоту розгойдуваної завіси, нічогісінько — чула лише биття власного серця. — Останні двері ліворуч, — сказала вона сама до себе. Найскладнішим видавалось те, що потрібні двері — останні. Щоб дійти до них, слід було минути інші кімнати, одна за одною. У кожній з них міг бути Чарівник — сплячий чи ні, невидимий чи навіть мертвий. Однак марно було про це думати. І дівчинка почала свою коротку подорож. Килим виявився настільки товстим, що ступала вона безгучно. — Наразі немає чого боятись, — сказала собі Люсі. І справді — це був тихий, освітлений сонцем коридор. Можливо, занадто тихий. А ще — було б краще, якби на дверях не вимальовувалися дивні багряні знаки — покручені, складні карлючки, котрі, очевидно, щось означали, і значення це не обов’язково мало бути хорошим. І краще було б, якби на стінах не висіли маски. Не те щоб вони були потворні — чи то пак, потворні надміру, проте порожні очниці виглядали дивно. Варто було лише дозволити — і ти вже уявляв, що тільки ти відвертаєшся, як маски за твоєю спиною починають ворушитись. Минувши шості двері, Люсі вперше по-справжньому перелякалась. На якусь мить вона була майже впевнена, що на стіні з’явилося зле бородате личко і скорчило їй гримасу. Вона примусила себе зупинитись і поглянути на нього. Ніякого личка там не було. На стіні висіло невелике дзеркало, за розміром та формою точнісінько таке, як її обличчя, з волоссям вгорі та бородою, що звисала додолу, тож коли хтось дивився в дзеркало, бачив власне обличчя, обрамлене волоссям та бородою. — Проходячи, я краєм ока вловила власне відображення, — пояснила собі Люсі. — Оце й усе. Воно не завдасть шкоди. Однак вигляд свого лиця з тим волоссям та бородою дівчині не сподобався і вона пішла далі. (Не знаю, що то було за Бородате Дзеркало, — я ж не чарівник). Прямуючи до останніх дверей ліворуч, Люсі почала підозрювати, що коридор під час її мандрівки видовжувався — можливо, то була частина магії будинку. Та нарешті вона дійшла до мети. Двері були відчинені. За ними виявилась простора кімната з трьома великими вікнами, від підлоги до стелі заставлена книжками. Так багато книжок Люсі ще не доводилось бачити: крихітні книжечки, товсті та пухкі книжки та книжки, більші від церковної Біблії, всі оправлені в шкіру, з запахом старовини, учені та магічні. Та з інструкцій дівчинці було відомо: жодна з цих книжок не повинна її турбувати. Тому що Книга, Магічна Книга, лежала на читальному столі у самому центрі приміщення. Люсі зрозуміла, що читати доведеться стоячи (тим паче, стільців навколо не було), до того ж — спиною до дверей. Тож вона повернулась, аби зачинити двері.

 

Та вони не зачинялись. Хтось може не погодитися з Люсі, та я гадаю, вона мала рацію. Вона сказала, що не мала б нічого проти, якби двері вдалось зачинити, і що стояти у такому місці з прочиненими за спиною дверима — досить неприємно. Я почувався б так само. Однак нічого не можна було вдіяти. До того ж дівчинку неабияк хвилювали розміри книги. Головний Голос навіть не натякнув їй, де саме у Книзі можна знайти заклинання для перетворення речей на видимі. Він навіть здавався спантеличеним її запитанням. Він сподівався, що вона почне з початку і шукатиме, аж поки не наткнеться на заклинання. Він навіть не думав про якийсь інший спосіб пошуку потрібного місця в книзі. — Але ж це може забрати у мене дні й тижні! — мовила Люсі, дивлячись на здоровенний том, — а я вже почуваюсь так, наче пробула в цьому місці кілька годин. Вона підійшла до столу і поклала руку на книгу. Доторкнувшись до неї, дівчина відчула поколювання в пальцях, наче від електричного розряду. Спершу Люсі, як не намагалась, не могла відкрити книгу, бо та була защіпнута на дві застібки, та коли вона їх відімкнула, том легко відкрився. І що це була за книга! Написана, не надрукована — чистим, чітким письмом, з жирними хвостиками літер і тонкими вершечками, письмом великим, зрозумілішим віддрукованого шрифту і настільки красивим, що Люсі дивилась на нього цілу хвилину, забувши навіть про читання. Папір був свіжий і гладенький, ще й гарно пахнув, а на полях і навколо великих кольорових заголовних літер, з яких починалося кожне заклинання, яскравіли малюнки. Титульної сторінки чи назви не було. Заклинання починались відразу, і спершу в них не було нічого важливого. Для лікування бородавок (треба вимити руки в місячному світлі у срібній посудині), зубного болю та судом і заклинання від бджолиних укусів. Зображення чоловіка з зубним болем було настільки правдивим, що у глядача починали боліти зуби, якщо він надто довго роздивлявся малюнок. А золоті бджоли, розкидані навколо четвертого заклинання, здавалось, літали по-справжньому.



Люсі ледве вдалося відірватися від першої сторінки, але, перегорнувши наступну, дівчинка побачила, що і та не менш цікава. — Але я мушу продовжувати, — сказала вона собі. І Люсі прогортала сторінок тридцять, котрі — якщо вона добре запам’ятала — вчили, як знайти зариті скарби, пригадати забуті речі, забути те, що хочеться не пам’ятати, розуміти, хто говорить правду, а хто — ні, як викликати (або попередити) вітер, туман, сніг, дощ або дощ зі снігом, як викликати чарівний сон або нагородити когось віслюковою головою (як це сталося з бідолашним ткачем Основою*). І чим довше Люсі читала, тим дивовижнішими та правдивішими ставали картинки. І ось дівчинка дійшла до сторінки, картинки на якій були настільки неймовірними, що аж важко було зауважити літери. Важко — та Люсі помітила перші слова. Вони були такими: «Надійне заклинання, яке зробить жінку красивішою від усіх смертних». Люсі почала вдивлятися в малюнки, наблизивши обличчя до сторінки, і, хоча раніше зображення видавались густими та заплутаними, вона раптом виявила, що стала бачити їх чіткіше. На першому малюнку було зображено дівчинку, яка стояла біля столу і читала величезну книгу. Вбрана вона була точнісінько як Люсі. На наступному — Люсі (бо на картинках було зображено саме її) стояла з відкритим ротом і переляканим виразом обличчя, щось проказуючи чи декламуючи. На третьому малюночку на неї зійшла неземна краса. Враховуючи те, наскільки маленькою спершу здавалась картинка, було дивно, що намальована Люсі виглядала тепер такою ж великою, як Люсі справжня. Вони подивилися в очі одна одній і справжня Люсі за кілька хвилин відвела погляд, спантеличена красою іншої Люсі, - хоча й бачила в тому прекрасному обличчі якусь подібність до самої себе. А тоді картинки швидко й плутано закружляли навколо неї. Вона бачила себе на троні під час великого турніру в Келормені, де королі з усього світу змагались за її вроду. Згодом турніри перетворилися на справжні війни — і вся Нарнія та Аркенлянд, Тельмар та Келормен, Ґальма й Теребинтія були спустошені люттю королів, графів та великих лордів, котрі боролись за її ласку. Тоді все змінилось, і Люсі — все ще красивіша від решти смертних — опинилася в Англії. І Сьюзан (яка завжди вважалась найвродливішою в родині) повернулась з Америки. На малюнку Сьюзан виглядала точнісінько як справжня, тільки не така гарна і з лютим виразом обличчя. Сьюзан заздрила вражаючій вроді Люсі, та це нічого не означало, бо думка Сьюзан тепер нікого не хвилювала. — Я прокажу заклинання, — мовила Люсі. — Мені байдуже. Я це зроблю. «Мені байдуже» вона сказала тому, що мала сильне відчуття, ніби не повинна цього робити. Проте, поглянувши знову на перші слова заклинання (дівчинка була певна, що там, посередині письма, раніше картинки не було), вона побачила велику левову морду — лице самого Лева Аслана, котрий дивився на неї. Лев був намальований такими яскравими золотими фарбами, що, здавалося, аж випливав на неї зі сторінки. І Люсі так до кінця й не була певна, що він бодай трохи не поворухнувся. У кожному разі, вона добре знала цей його вираз. Він гарчав, аж видно було всі зуби. Дівчинка відчула невимовний страх і швидко перегорнула сторінку. Трохи пізніше вона дійшла до заклинання, яке дозволяло довідатись, що думають про тебе твої друзі. Дотепер Люсі нестерпно хотілось спробувати інше заклинання — те, яке зробило б її прекраснішою за всіх смертних. Тож, як винагороду за те, що не промовила його, вона вирішила скористатись хоча б цим. Поквапом — адже боялась, що передумає, - вона проказала слова (ніщо на світі не переконає мене переказати їх вам). А тоді почала чекати, що ж станеться. Коли не сталось нічого, дівчинка взялась розглядати малюнки. І несподівано побачила річ, яку найменше сподівалась тут знайти: зображення купе третього класу в поїзді, в якому сиділи дві школярки. Люсі відразу ж впізнала їх. То були Меджорі Престон та Енні Фізерстоун. Тільки тепер це була вже не просто картинка. Вона ожила. Люсі бачила, як мерехтять за вікном телеграфні стовпи. Тоді поступово (наче радіо, у якому «підкручували» звук) до неї почали долинати їхні слова. — А в цьому семестрі я тебе побачу, — запитала Енні, - чи ти й далі будеш пропадати з Люсі Певенсі? — Не розумію, що ти маєш на увазі під «пропадати», — сказала Меджорі. — Розумієш, ще й як, — мовила Енні. — Минулого семестру ти за нею просто впадала. — Та ні, не впадала, — відповіла Меджорі. — У мене ще є здоровий глузд. Вона по-своєму непогана мала. Але на закінчення семестру я від неї досить-таки втомилась. — Що ж, наступного семестру ти не матимеш такої нагоди! — закричала Люсі. — Дволика тварючка! Однак звук її власного голосу пригадав дівчинці, що вона розмовляє з картинкою, а справжня Меджорі десь далеко, в іншому світі. — Ну, — сказала сама собі Люсі, - я була про неї кращої думки. Минулого семестру я стільки всього для неї робила, знаходилася поруч, коли інші дівчата не хотіли робити цього. І вона це знає. І серед усіх людей вона вибрала Енні Фізерстоун! Цікаво, чи всі мої друзі такі? Тут безліч інших малюнків. Ні. Я більше не дивитимусь. Не буду, не буду, — і вона з величезним зусиллям перегорнула сторінку, але перед тим на папір ляпнула велика, зла сльоза. Наступна сторінка подарувала їй заклинання «для підбадьорення». Малюнків тут було менше, але всі дуже гарні. І те, що Люсі прочитала, більше скидалося на розповідь, ніж на заклинання. Воно займало три сторінки, і перш ніж дочитати першу з них, Люсі встигла забути, що взагалі читає. Вона жила в розповіді, наче все діялось насправді — і всі малюнки видавались правдивими. Дійшовши до третьої сторінки і до кінця, дівчинка мовила: — Я не читала — і не прочитаю в майбутньому — кращої історії, ніж ця. О, я читала б її років десять. Ну, принаймні перечитаю ще раз. Однак тут у гру вступила магія Книги. Повернутись було неможливо. Сторінки по праву руку — ті, що попереду, гортати можна було, по ліву руку — ні. — Ах, як шкода! — сказала Люсі. — А я так хотіла перечитати історію. Ну, принаймні запам’ятаю її. Поглянемо… в ній розповідалось про… про… о леле, вона вивітрилася з пам’яті. І навіть остання сторінка спорожніла. Ну й чудернацька книженція. Як же я могла забути? Все, що я знаю, — це про чашу, меч, дерево та зелений пагорб. Але більше не пригадую — що ж робити? Їй так ніколи і не вдалося пригадати — і відтоді хорошою історією Люсі називала таку, що нагадувала їй про забуту розповідь з Чарівникової Книги. Вона перегорнула сторінку і з подивом побачила, що наступний аркуш малюнків не має взагалі. А перші слова повідомляли: «Заклинання, що робить приховані речі видимими». Вона перечитала його, щоб навчитись правильно вимовляти складні слова, а тоді промовила вголос. Дівчинка відразу зрозуміла, що заклинання спрацьовує, адже, коли вона його промовляла, великі літери на початку сторінки забарвлювались, а на полях почали з’являтись картинки. Це було схоже на момент, коли ти тримаєш у руці аркуш з написаним невидимим чорнилом текстом — і письмо поступово проявляється. Тільки замість тьмяного кольору лимонного соку (найпростішого невидимого чорнила) літери в книзі мінились золотим, синім та багряним. То були химерні малюнки, і зображені на них постаті не надто подобались Люсі. А тоді вона подумала: — Сподіваюсь, я зробила видимим усе, а не лише Здоровил. В цьому місці, мабуть, тирлується чимало різних невидимок. Не певна, що хочу їх усіх побачити. У цю мить вона почула м’які, проте впевнені кроки, які наближались коридором позаду неї — і, звісно, дівчинка пригадала, що їй казали про Чарівника, котрий ходить босоніж, створюючи не більше шуму, ніж кіт. Завжди краще обернутись, ніж чекати, поки хтось скрадається за твоєю спиною. Люсі так і зробила. А тоді її обличчя просяяло і на якусь мить (хоча про це вона й не довідалась), дівчинка виглядала майже такою ж вродливою, як Люсі на малюнку, — і мала кинулася вперед, зойкнувши від радості та простягнувши вперед руки. Тому що у дверях стояв сам Аслан, Лев, найбільший з усіх великих королів. Він був справжній, реальний та теплий, він дозволив їй поцілувати себе і зануритись у його блискучу гриву. І з низького, схожого на землетрус, звуку, що долинав зсередини істоти, Люсі навіть насмілилася зробити висновок, що він муркотів. — О, Аслане, — сказала вона, — який ти добрий, що прийшов. — Я був тут увесь час, — мовив він, — але ти щойно зробила мене видимим. — Аслане! — з легким докором сказала Люсі. — Не жартуй з мене. Так, наче я змогла б зробити тебе видимим! — Змогла, — сказав Аслан. — Чи ти гадаєш, що я не підкоряюсь власним правилам? Після невеликої паузи він знову заговорив. — Дитино, — мовив він. — Мені здається, ти підслуховувала. — Підслуховувала? — Ти почула, що кажуть про тебе твої однокласниці. — А, це? Я і не подумала, що це підслуховування, Аслане. Хіба то не була магія? — Шпигування за людьми за допомогою магії — це те саме, що шпигування без неї. І ти невірно оцінила свою подругу. Вона слабка, проте любить тебе. Від остраху перед старшою дівчинкою вона сказала те, що не мала на увазі. — Не думаю, що я коли-небудь зможу забути те, що почула. — Ні, не зможеш. — О леле, — сказала Люсі. — Невже я все зіпсувала? Ти хочеш сказати, що ми могли б і надалі залишатися друзями, якби не цей випадок — і то друзями близькими, на все життя, можливо — а тепер цього не буде9 — Дитино, — сказав Аслан, — хіба я раніше не пояснював тобі, що ніхто не знатиме того, що трапиться? — Так, Аслане, пояснював, — сказала Люсі. — Вибач. Але, будь-ласка… — Кажи, серденько. — Чи зможу я коли-небудь знову прочитати ту історію, котру не змогла запам’ятати? Ти розповіси її мені, Аслане? Прошу, прошу! — Так, справді, я розповім її тобі через багато-багато років. А зараз — ходімо. Ми повинні зустрітися з господарем цього будинку. Розділ одинадцятий
ОЩАСЛИВЛЕНІ ДАФФЕРОНОГИ


Люсі вийшла на коридор за Великим Левом і одразу побачила босого, вбраного в довгу, червону туніку старця, що прямував до них. Його біле волосся вінчала корона з дубового листя, борода спадала до пояса. Він спирався на дивний різьблений посох. Побачивши Аслана, він низько вклонився і сказав: — Вітаю тебе в останньому з твоїх домів. — Чи не набридло тобі, Корякіне, правити настільки нерозумними підданими? — Ні, - відповів Чаклун. — Це не те. Є між ними дуже нерозумні, але з ними великих проблем нема. Мене порядно дістали всілякі створіння. Іноді мені, здається, терпець уривається. Не можу діждати дня, коли ними почне правити мудрість, а не звичайна магія, як було досі. — Всьому свій час, Корякіне, — сказав Аслан. — Так, усьому лише свій час. Чи маєш ти намір показатися перед ними? — Ні! — відповів Лев чимось подібним до гарчання, яке означало (як подумала Люсі) сміх. — Гадаю, це б їх дуже перелякало. Багато зірок зістаріє і знайде свій спочинок на островах, поки твій народ до цього дозріє. А сьогодні перед заходом сонця я повинен нанести візит карликові Трампкіну, який у замку Кер Паравел рахує дні до повернення свого хазяїна Каспіяна. Я розповім йому цю історію, Люсі. Не роби такої похмурої міни. Ми незабаром зустрінемося знову. — Аслане, будь ласка, — попрохала Люсі, - скажи мені, що у тебе означає «незабаром». — «Незабаром» для мене може бути коли завгодно, — відповів Аслан і раптово зник. Люсі залишилась сам на сам з Чаклуном. — Зник, — сказав старець. — Він зник, і ми з тобою відчуваємо жаль. Його неможливо зупинити, він не поводиться як приручений лев. Але чи сподобалась тобі моя Книга? — Деякі речі мені дуже сподобались, — відповіла Люсі. — Чи ти весь час знав, що я тут? — Правду кажучи, від самого початку, відтоді, як я дозволив Дафферам стати невидимими, знав, що ти з’явишся тут, аби їх розчаклувати. Тільки-от я не був упевнений, якого саме дня це станеться. І особливо цього ранку я не був обережний. Річ у тім, що й мене перетворили на невидимого, а коли я невидимий, мені завжди хочеться спати. Уааааа! Знову кортить позіхати! Ти не голодна? — Трохи голодна, — зізналась Люсі. — Я не уявляю, котра зараз може бути година. — Ходімо, — мовив Чаклун. — «Незабаром» може означати «коли завгодно» в Аслана, але в моєму домі відомо, що, коли почуваєшся голодним, то незабаром пробамкає першу. Він провів її коридором і відчинив одні з дверей — до приємної, наповненої сонцем і квітами кімнати. Посередині стояв стіл. Коли вони ввійшли, той не був накритий, але, вочевидь. належав до чарівних столів, бо лише від одного слова старця вкрився скатертиною, тарілками, склянками та їжею. — Маю надію, це те, що ти любиш, — сказав він. — Я спробував почастувати тебе їжею, що більше нагадувала те, до чого ти призвичаїлася у себе на батьківщині, ніж те, що вам востаннє подавали. — Ох, яка краса! — скрикнула Люсі. І справді, там був гарячий — іще шкварчав на пательні — омлет із зеленим горошком, шмат холодної ягнятини, полуничне морозиво, лимонад і горнятко шоколаду на десерт. Сам Чаклун лише випив трохи вина і з’їв окраєць хліба. Люсі пересвідчилась, що його можна зовсім не боятись, і незабаром вже теревенила з ним як зі старим другом. — Коли закляття почне діяти? — запитала вона. — Чи Даффери одразу стануть видимими? — Ох, так, вони вже видимі. Але тепер, мабуть, все ще сплять. Завжди десь в обід вони влаштовують невеличкий сон. — А чи тепер, коли вони вже видимі, ти схочеш зняти з них закляття бридоти? Ти повернеш їм колишній вигляд? — Гм, це дещо делікатна справа, — сказав Чаклун. — Розумієш, моя люба, це тільки вони думають, що колись виглядали досить добре. Це вони кажуть, що були спотворені. Але я б так не сказав. Чимало осіб вважало б це швидше зміною на краще. — Чи вони настільки зарозумілі? — Так. У всякому разі зарозумілим є шеф Дафферів, і він заразив решту. — Ми мали змогу це помітити, — сказала Люсі. — Так. І вочевидь, нам треба якось упоратися без нього. Звісно, я міг би перетворити його на щось інше або навіть зачарувати, щоб інші не вірили його словам. Але не хочу цього робити. Краще, аби вони хоч кимсь захоплювались, ніж не захоплювались ніким. — А тобою вони не захоплюються? — запитала Люсі. — Ох, ні, мною ні, - відповів Чаклун. — Не думаю, що вони могли б мною захоплюватись. — А чому ти їх, власне кажучи, спотворив… тобто, зробив з ними те, що вони називають спотворенням? — Тому що вони не робили те, що їм було сказано. Їхній обов’язок — турбота про сад і догляд за їстівними рослинами. Не для мене, як вони вважають, а для них самих. Якби я їх до цього не змушував, вони б узагалі цього не робили. І ясна річ, якщо маєш сад, то треба й воду мати. Якісь півмилі звідси, біля підніжжя гір, є прекрасне джерело, і з цього джерела бере початок струмок, який протікає якраз посередині саду. Я казав їм, щоби брали воду просто з потоку, замість три або чотири рази на день дертися на гору, а потім, вертаючись, половину води розхлюпувати дорогою. Але вони не могли цього зрозуміти. І врешті-решт, відмовилися від цього. — Чи вони справді такі нерозумні? — запитала Люсі. Чаклун скрушно зітхнув. — Важко повірити в усі проблеми, які я з ними мав. Кілька місяців тому їм закортіло мити тарілки перед обідом: вони вважали, що потім їм це заощадить час. Я зловив їх на тому, як вони садили варену картоплю, аби не варити після того, як її зберуть. Одного разу потрапив до молочарні кіт, і двадцятеро цих віслюків повиносили всі діжки з молоком; нікому з них і на думку не спало просто викинути кота. Але бачу, ти вже закінчила їсти. Ходімо, поглянемо на Дафферів, якщо їх уже можна побачити. Вони перейшли до іншої кімнати, захаращеної такими блискучими й таємничими інструментами, як астролябії, планетарії, хроноскопи, віршометри, хореямбуси й теодолінди, і тут, коли вони підійшли до вікна, Чаклун сказав: — Ось твої Даффери. — Я нікого не бачу, — сказала Люсі. — Але що це таке — оті грибоподібні штукенції? І тими штукенціями, на які показала Люсі, був заповнений увесь газон. Звичайно, вони навдивовижу скидалися на гриби: ніжки могли сягати метра заввишки, стільки ж мали в діаметрі капелюшки. Придивившись до них уважніше, вона помітила, що ніжки не росли зсередини капелюшка, а якось збоку, що справляло враження, немовби гриби ось-ось перекинуться. Біля кожної ніжки у траві теж лежало щось дивне, щось на кшталт маленької торбинки. Що довше вона вдивлялась у ці дивні речі, то менше вони нагадували гриби. Капелюшки зовсім не були округлі, як вона вважала спочатку: вони були видовжені і розширювались з одного кінця. Істот було багато — п’ятдесят чи й більше.

 

Годинник пробемкав третю. Цієї миті сталося щось абсолютно фантастичне. Всі «гриби» раптово стали на голову. А маленькі «торбинки», які лежали біля ніжок на траві виявилися головами і тулубами. А самі ніжки — ногами. А найдивовижніше було те, що з кожного тулуба виростала лише одна нога, яка закінчувалась однією величезною стопою з широкими, дещо закрученими догори пальцями — так, що вся стопа трохи нагадувала маленький човник. Люсі одразу ж зрозуміла, чому ці істоти щойно були подібні до грибів. Просто кожна лежала собі на спині, виставивши ногу в повітря; саме ці гігантські стопи, побачені згори, нагадували капелюшки грибів. Згодом вона довідалася, що це був їх звичний спосіб відпочинку, бо стопи захищали їх від сонця й дощу. Одноніг, що лежить під своєю власною стопою, почувається, немов у наметі. — Ох, які смішнючі диваки! — закричала Люсі і порснула сміхом. — Це ти їх такими зробив? — Так, так, це я перетворив Даффері на Одноногів, — сказав Чаклун. Він теж заходився від сміху, аж сльози стікали йому по щоках. — Ти тільки глянь! На це варто було подивитись. Малі, одноногі людці не могли, ясна річ, ходити або бігати так, як ми. Вони рухалися стрибками, як блощиці або жаби. І що це були за стрибки! Мовби кожну велику стопу було нашпиговано пружинами! А падали вони на землю зі страшенним галасом — це були саме ті гуркотливі звуки, які так здивували Люсі попереднього дня. А тепер вони стрибали в усі боки, перегукуючись: — Агов, хлопці! Ми знову видимі! — Так, ми видимі, - сказав один з них у червоному капелюсі з декоративним хвостом, вочевидь, шеф Одноногів. — Скажу вам, що коли чуваки видимі, тоді вони можуть бачити одне одного. — Ах, саме так, саме так, шефе! — почулися крики. — У тому й річ. Ніхто б краще не міг це сформулювати. Це не можна було викласти краще.



 

— Та мала застала старого вві сні, - озвався знову шеф Одноногів. — Цього разу ми обвели його навколо пальця. — Саме це ми й хотіли сказати! — заволав одностайний хор голосів. — Ти сьогодні кращий, ніж будь-коли, шефе. Так тримати, так тримати. - І вони мають нахабство таке про тебе казати? — здивувалася Люсі. — Адже ще вчора вони так панічно тебе боялися. Невже їм і на думку не спадає, що ти можеш це почути? — Якраз це і є чи не найсмішніша риса Дафферів, — сказав Чаклун. — То вони поводяться так, мовби добре знають, що я дуже грізний, тримаю руку на пульсі й усе чую. А вже наступної миті переконані, що я дозволю піддатись на одну з їхніх штучок, які б навіть дитина виявила. Важко повірити, але так воно є. — Але чи конче треба знову повертати їм колишні форми? — запитала Люсі. — Ох, справді, я переконана, що нічого поганого не було б у тому, щоб залишити їх такими, якими вони є. Ти вважаєш, що їм справді так краще? Виглядають вони дуже щасливими. Поглянь, який стрибок! Як же вони тоді виглядали? — Як звичайні карлики, — відповів він. -1 до того ж, не такі милі, як підвид, що живе в нас у Нарнії. — Справді, шкода було би повертати колишню форму, — сказала Люсі. — Вони такі смішні… і цілком милі. Може, я спробую їм про це сказати? — Я переконаний, що це може щось дати, але за умови, що тобі вдасться втовкмачити це їм у голови. — Підеш зі мною спробувати? — Ні, ні. Без мене ти матимеш більше шансів. — Дуже дякую за обід, — сказала Люсі й вибігла з кімнати. Вона притьмом збігла сходами, якими з таким зусиллям підіймалася цього ранку, і зіткнулася внизу з Едмундом. Тут зібрались усі. Люсі відчула докори сумління, побачивши їхні занепокоєні обличчя й усвідомила, як довго вона про них не пам’ятала. — Все в порядку! — закричала вона. — Все гаразд. Чаклун — наш друг. І я бачила Його… Аслана! І чимдуж побігла до саду, залишивши всіх з роззявленими ротами. Тут земля аж двигтіла від стрибків, а повітря тремтіло від криків Одноногів. І стрибки, і крики посилились, коли вони побачили Люсі. - Іде! Іде! — заверещали вони. — Потрійне «ура» на честь цієї малявки. Ах, як ти пошила в дурні стариганя — слів нема! Але ти йому й подала урок! — Нам невимовно прикро, — додав шеф Одноногів, — що ми не можемо потішити твоїх очей нашим справдешнім виглядом, що ми його мали перед спотворенням, бо ти б не повірила, настільки велика різниця. Отака правда, бо ніхто не заперечить, що ми зараз страшенно потворні, тож ми не будемо тебе ошукувати. — Ех, такі ми вже є, шефе, такі ми вже є, - як відлуння повторили шість дюжин ґумових м’ячиків. — Ти добре це сказав, добре це сказав. — Але я зовсім не вважаю, що ви бридкі, - мовила Люсі, піднімаючи голос, щоби бути почутою. — Я вважаю, що ви виглядаєте дуже гарно. — Слухайте, що вона каже, слухайте, що вона каже, — закричали Одноноги. — Добре говориш, дівчинко. Ми дуже добре виглядаємо. Ти не знайдеш гарніших за нас. — У їхньому голосі не було ані крихти здивування і нічого не вказувало на те, щоб вони помітили, як раптово змінили думку. — Вона каже, — повідомив шеф Одноногів, — що ми виглядали дуже гарно, поки нас не спотворили. — Правду кажеш, шефе, правду кажеш! — заспівали хором інші. — Так вона і сказала. Ми самі чули. — Я не казала цього! — закричала Люсі. — Я сказала, що ви зараз дуже гарні. — Так вона сказала, так вона сказала, — притакнув шеф. — Вона сказала, що ми були дуже гарні. — Слухайте шефа і ту малявку, слухайте їх! — заспівав хор. — Оце пара. Вони завжди мають рацію. Краще сформулювати просто неможливо. — Але ж кожен із нас говорить протилежні речі! — закричала Люсі, тупнувши від злості ногою. — Так, так! — закричали Одноноги. — Немає нічого кращого, ніж речі протилежні. Говоріть так, говоріть так разом! — З вами насправді можна збожеволіти, — сказала Люсі і здалась. Але Одноноги справляли враження цілком задоволених істот і нарешті вона зрозуміла, що загалом вона досягла успіху. Цього дня, поки всі не вклалися спати, сталося дещо, що змусило Одноногів ще більше полюбити свої теперішні форми. Каспіян та інші нарнійці повернулися на узбережжя, аби повідомити про все Рина й решту команди. А Одноноги супроводжували їх, стрибаючи та падаючи на землю, наче футбольні м’ячі, і водночас безперестанку й голосно погоджуючись одне з одним, аж Юстас не витримав: — Краще б уже Чаклун перетворив їх не на невидимих, а на нечутних. Потім він пошкодував, що сказав це, бо мусив довго пояснювати Одноногам, що нечутна істота — це істота, яку не чути, і хоч це коштувало йому значних зусиль, він не був до кінця переконаний, чи насправді вони зрозуміли, що він мав на увазі, а вже особливо його збентежило, коли вони нарешті сказали: — Ех. Він не здатен усе так чітко викласти, як шеф. Але ти навчишся, юначе! Послухай його уважно. Він тобі покаже, як треба говорити. Для тебе він мусить бути зразком промовця! Коли вони дійшли до затоки, Рипічипові прийшла в голову геніальна ідея. Він спустив на воду свій шкіряний каяк і дав невеличкий урок веслування, чим Одноноги страшенно зацікавились. Потім він підвівся у своєму човнику і стоячи промовляв: — Чесні та розумні Одноноги! Вам не потрібні ніякі човни. Кожен з вас має стопу, яка пречудово замінить човен. Треба просто легенько стрибнути у воду, і ви побачите, що буде. Шеф Одноногів заходився відмовляти й застерігати інших, мовляв, вода може виявитися дуже мокрою, але один чи двоє молодиків спробували одразу, а за ними скочило кілька наступних і врешті-решт усі зробили те саме. В них це вийшло чудово. Гігантська стопа Однонога служила природним плотом або каяком, а коли Рипічип показав їм, як вирізати примітивні весла, то вже незабаром усі веслували по затоці навколо «Досвітнього Мандрівника». Вони скидалися на флотилію малих індіанських пірог з грубим карликом, що стоїть на кормі кожної з них. Вони влаштували перегони, з корабля спустили кілька бутлів вина для переможців, а всі моряки вихилились за борт корабля, захлинаючись від сміху, аж їм заболіли животи. Даффери також були у захваті від своєї нової назви — Одноноги — хоч жодного разу їм не вдалося її вимовити. «Ось ми тепер хто, — верещали вони, — Ногоїди, Міноноги, Магодяни. Це в нас уже крутилось на язику. Саме так ми й хотіли себе називати». Але незабаром вони змішали обидві назви — стару й нову — й з цього вийшло «Даффероноги» і так, напевно, вони вже й називатимуться до скону віків. Того вечора всі нарнійці завітали на вечерю до Чаклуна. Люсі помітила, що верхній поверх дому виглядає тепер зовсім по-іншому, ніж тоді, коли вона з душею у п’ятках уперше йшла довгим коридором. Знаки на дверях усе ще здавалися таємничими, але тепер справляли враження, ніби означають щось приємне й лагідне, і навіть Бородате Дзеркало було тепер скоріше смішним, ніж страхітливим. На вечерю кожен отримав — звісно, завдяки чарам — те, що він любить найбільше, а після вечері Чаклун продемонстрував їм свої уміння у дуже приємний і корисний спосіб. Він поклав на стіл два аркуші білого пергаменту і попросив Дриніяна, щоб той детально описав йому перебіг їхньої подорожі — аж до сьогодні, і коли Дриніян розповідав, то все описане ним з’являлося на пергаменті у формі точних контурів. І вийшло з цього дві чудові мапи Східного Океану з Ґальмою, Теребинтом, Сімома Островами, Самотніми Островами, Островом Дракона, Спаленим Островом, Островом Мертвої води і самим Островом Даффероногів — все у своїх пропорціях і на своєму місці. Це були перші в історії мапи цих околиць і жодна з наступних, згодом створених за допомогою магії, не могла зрівнятися з ними в точності. Хоч міста й гори на перший погляд виглядали так, як на звичайній мапі, але коли Чаклун позичив лупу, всі побачили, як наяву, наприклад, замок, невільничий ринок і вузькі вулички Неровгейвена, все дуже чітке, хоч і дуже далеке, ніби картина, яку бачиш у бінокль, повернутий іншим боком. Єдиним недоліком цих мап було те, що берегова смуга переривалася: карта показувала лише те, що Дриніян бачив на власні очі. Коли обидві мапи були готові, Чаклун одну залишив собі, а другу подарував Каспіянові (і дотепер вона висить у Кімнаті Інструментів у Кер Паравелі). Але навіть Чаклун не зміг їм нічого розповісти про моря, розташовані далі на схід. Він сказав лишень, що близько семи років тому на острів прибув нарнійський корабель з баронами Ревіліяном, Арґозом, Мавраморном та Рапом на облавку. Тож дійшли висновку, що золоте тіло, побачене на дні Мертвої Води, вочевидь, належало баронові Рестімату. Наступного дня Чаклун відремонтував за допомогою магії корму «Досвітнього Мандрівника» і наповнив корабель корисними дарами. Всі попрощалися як близькі друзі та нарешті за дві години пополудні відпливли. А навколо корабля веслували Даффероноги, супроводжуючи його аж до кінця затоки і співаючи нарнійцям славу, допоки «Досвітній мандрівник» не опинився поза межами досяжності їхніх голосів.

Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка