Клайв Стейплз Льюис Подорож Досвітнього мандрівника


Розділ сьомий ЯК ЗАКІНЧИЛАСЬ ЦЯ ПРИГОДА



Сторінка3/6
Дата конвертації05.05.2016
Розмір9.41 Mb.
1   2   3   4   5   6

Розділ сьомий
ЯК ЗАКІНЧИЛАСЬ ЦЯ ПРИГОДА



— На що нам дивитись? — запитав Едмунд. — Погляньте на цей орнамент, — відповів Каспіян. — Молоточок, а над ним діамант, неначе зірка, — сказав Дриніян. — Овва, та я вже це, здається, десь бачив. — Десь бачив? — повторив Каспіян. — Звісно, ти просто мусив це колись бачити. Це герб великого нарнійського роду — браслет барона Октезіяна. — Негіднику! — закричав Рипічіп на дракона. — Ти схрумав нарнійського барона? — Але дракон різко замотав головою. — А може, — озвалася Люсі, - це і є барон Октезіян, перетворений на дракона… Ну, знаєте, за допомогою якихось чарів… — Це не може бути єдиним поясненням, — сказав Едмунд. — Відомо, що всі дракони збирають золото. В кожному разі, схоже на те, що Октезіян закінчив подорож на цьому острові. — А може, ти і є барон Октезіян? — запитала Люсі дракона, і помітивши, що він понуро закивав головою, додала: — Чи, може, ти людина, зачаклована у дракона? Почувши ці слова, дракон енергійно захитав головою. І тоді хтось спитав — згодом велися дискусії, хто саме це був — Люсі чи Едмунд: — Але чи ти бува не… чи ти не Юстас? І Юстас захитав своєю страшною драконячою головою, махаючи зануреним у воду хвостом. Усі відскочили (деякі моряки з вигуками, що тут я їх не можу відтворити), втікаючи від величезних киплячих сліз, які почали текти з його очей. Люсі намагалася його втішили, як тільки могла, і навіть зібрала в кулак усю свою сміливість, щоби поцілувати його у вкритий лускою писок, інші заходилися повторювати: «Оце невдаха!». Але більшість із присутніх запевняли Юстаса, що ніколи його не покинуть і що безперечно знайдеться якийсь спосіб його розчаклувати — не пройде й дня, ну, може, двох, і вони, певна річ, розкриють цю таємницю. І всім кортіло довідатися про подробиці цієї жахливої історії, але, звісно, Юстас не міг їм про це розповісти. Багато разів упродовж наступних днів він намагався їм написати про це на піску, але йому жодного разу це не вдалось. По-перше, Юстас (котрий ніколи не прочитав жодної з книжок, які мусив прочитати) і гадки не мав, як розповісти всю історію водночас і зрозуміло, і коротко. По-друге, м’язи і нервові закінчення драконячих пазурів взагалі не були пристосовані до писання. Тому він не міг закінчити свою справу до приходу припливу, який нищив усе, що він встигав написати, не враховуючи того, що вже сам знічев’я стирав хвостом чи лапами. Все, що вдалося якимось чином прочитати, виглядало приблизно так: ПІЖОВ ПОСПАТ… ИИ… НОК КОНДРА ТОБТО ДРАНКОН ЗПЕЧЕРИ АЛЕБУВ МЕРТВИЙ І ДУЖЕ СТРАЖД… ПРОКИНУВСЯ І НЕ МІГ… ЗАБРАТИ МИ РУКУ ОХ БІДА… Проте всі помітили, що Юстас сильно змінився, відколи став драконом. Тепер він сам кидався на допомогу. Він ширяв над поверхнею острова, з’ясував, що той вкритий горами і що ніхто, крім гірських кіз і великих стад диких свиней, тут не живе. Він приніс у табір кільканадцятеро з них, щоб поповнити запаси провіанту. На полюванні він виявляв максимальну гуманність, збиваючи тварину одним ударом хвоста настільки філігранно, що воно навіть не здогадувалось (і, мабуть, досі не здогадується), що було вбите. Кількох свиней він з’їв сам, але завжди наодинці, бо тепер, будучи драконом, любив тільки свіже м’ясо і не міг дозволити, щоб його побачили під час такої не надто вишуканої трапези. А одного дня, летячи важко та повагом (але й не без гордості), він приніс у табір величезну струнку сосну, видерту з корінням у якійсь віддаленій долині. Це був незамінний матеріал для нової головної щогли. Вечорами, коли робилося прохолодно (як траплялося часом після сильних злив), він для всіх ставав живою зручністю, тому що можна було спертися спиною на його гарячі боки та чудово загрітися й висушитись. Вистачало одного його подиху, щоб запалити найнепіддатливіше вогнище. Час від часу він брав певну групу осіб на повітряну прогулянку на своєму хребті, і вони могли згори оглянути зелені схили, гірські вершини, стрімкі ущелини, а далеко-далеко на морі (дивлячись на схід) — плямку, дещо темнішу за лінію горизонту, яка могла бути суходолом. Від глибокої печалі Юстаса рятувала зовсім нова для нього приємність, яку він знаходив у тому, що тепер усі його любили, а ще більше в тому, що він і сам полюбив інших. Зрештою, його перетворення на дракона було справою вельми гнітючою. Він з огидою здригався, коли бачив своє відображення, пролітаючи над якимсь гірським озерцем. Він ненавидів свої кажанячі крила, ненавидів подібний до пилки плавник на хребті та грізні, скривлені пазурі. Він мало не боявся самого себе — особливо насамоті — і водночас соромився перебувати разом з іншими. Вечорами, якщо не виконував для своїх друзів роль грілки, він покидав табір і лежав, немов змія, згорнувшись клубком, між лісом і затокою. На свій великий подив він визнав, що саме Рипічип був тією особою, яка невтомно намагалася полегшити його долю. Шляхетна миша вислизала з кола веселого товариства, що гомоніло біля вогнища, і вмощувалась біля драконячої голови, намагаючись вибрати таке місце, щоб вітер не дмив у її бік димним подихом. Сидячи таким чином, Рипічип детально пояснював Юстасові, що те, що з ним відбулося, було всього лише приголомшливим прикладом повороту Колеса Фортуни, а також якби Юстас оселився з ним у його нарнійському домі (в реальності це була нора, в якій навіть не помістилась би голова дракона, вже не кажучи про решту), то він міг би розповісти йому про сотні імператорів, королів, принців, рицарів, поетів, коханців, астрономів і чарівників, од яких щастя раптово відвернулось у найчорніший спосіб, але згодом багато їх, урешті-решт, долали біди та жили довго й щасливо. Мабуть, це було не надто втішливим, але наміри він мав шляхетні, і Юстас ніколи цього не забув.

 

Але, ясна річ, над усіма, неначе чорна хмара, висіла проблема: що робити з драконом, коли вони вже будуть готові до продовження подорожі. Вони старались не говорити про це в його присутності, але траплялося, долітали до його вух фрази: «А може, він би якось помістився на облавку?», «Нам слід усі запаси сховати з протилежного боку облавка, щоб урівноважити його вагу» або «А може, краще, що б він над нами летів?» і (найчастіше): «Але як ми його прогодуємо?». І бідолашний Юстас щоразу краще усвідомлював, що з першого ж дня свого перебування на кораблі він був такою собі невиправною незручністю, а тепер став ще більшим тягарем для всіх. Усвідомлення цього вростало в його мозок, немовби браслет, що приріс до передньої лапи. Він уже знав, що шарпати її своїми великими іклами — лише посилювати біль, але не міг стриматися, щоби раз-по-раз цього не робити, особливо задушливими ночами. Минув уже майже тиждень після їхньої висадки на Острові Дракона, коли одного разу Едмунд прокинувся рано-вранці. Щойно почало сіріти, й він бачив стовбури дерев лише там, де за ними ясніла затока. Він почув якийсь шурхіт між деревами, немовби там щось рухалося, тому сперся на лікті й роззирнувся довкола. Він побачив темну фігуру, що рухалася за деревами з боку моря. В його голові одразу ж народилась думка: «Чи насправді на цьому острові немає жодних мешканців?» Потім подумав, що це Каспіян — фігура була більш-менш його зросту, — але він згадав, що Каспіян влігся біля нього. Тож він поглянув у той бік і пересвідчився, що Каспіян і далі собі спить. Він перевірив, що має при собі меча, і підвівся, аби перевірити ситуацію. Крадучись, він дійшов аж до краю лісу. Темна фігура все ще була там. Тепер він уже бачив, що як для Каспіяна вона була замалою і завеликою як для Люсі. І навіть не збиралась утікати. Едмунд видобув меча і вже був готовий зійтися з чужинцем у двобої, аж раптом той озвався слабким голосом; — Це ти, Едмунде? — Так, це я. Хто ти? — Не впізнаєш мене? Це я. Юстас. — Боже милий! — скрикнув Едмунд. — Так, це ти. Друже старенький… — Тихше! — сказав Юстас і похитнувся так, мовби зараз упаде. — Агов! — озвався Едмунд стишеним голосом і підтримав його. — Що з тобою? Ти хворий? Юстас так довго мовчав, що Едмунд почав хвилюватися, що з ним насправді щось не так, але нарешті він промовив: — Це було жахливо. Ти навіть не уявляєш, настільки… Але все вже гаразд. Може, кудись підемо й порозмовляємо? Я би ще не хотів зустрічатися з іншими. — Так, звісно. Куди завгодно, — погодився Едмунд. — Можна піти ген туди і сісти собі на тих скелях. Знаєш, я дійсно радий тебе бачити… ну… таким, як колись. Ти, напевно, пережив справжнє пекло. Вони підійшли до скель і сіли, дивлячись на затоку. Небо поволі яснішало, аж урешті зникли всі зорі, крім однієї, дуже яскравої, яка все ще сяяла низько над видноколом. — Я зараз не розповідатиму тобі, як перетворився… ну… на дракона. Я хочу один раз розповісти це всім і більше до цього не повертатись, — сказав Юстас. — До речі, я навіть не знав, що це був дракон, поки не почув, як ви вживаєте це слово після мого повернення до вас того ранку. Я хочу розповісти тобі, як я перестав ним бути. — Вперед! — сказав Едмунд. — Отже, останньої ночі мені було насправді гірше, ніж коли-небудь. І цей пекельний браслет так страшно мучив мене, що… — Тепер усе в порядку? Юстас розсміявся — і цей сміх цілком відрізнявся від того, що його Едмунд досі чував з його вуст — і легко зсунув браслет з плеча. — Ось він, — сказав він. — І кожен, кому він припаде до смаку, може його собі взяти. Отже, як я й кажу, я лежав і міркував над тим, що, власне кажучи, зі мною сталось, аж раптом… тільки-от… ну, не знаю… все це могло мені наснитись… — Веди далі, - втрутився Едмунд, намагаючись зберігати терпіння. — Отже, я глянув і побачив, мабуть, останню річ, якої сподівався: величезного лева, що неквапом наближався до мене. І дивна справа: тої ночі не світив місяць, але навколо лева розливалося місячне сяйво. Він підходив усе ближче і ближче. Я страшенно його боявся. Вочевидь, ти гадаєш, що будучи драконом, я легко міг би побороти будь-якого лева. Але це був інший страх. Я не боявся, що він мене з’їсть, а просто боявся його, якщо ти можеш зрозуміти, що я маю на увазі. Тож він підійшов до мене зовсім близенько і глянув мені просто в очі. Я замружив очі. Але це зовсім не допомогло, бо він сказав, щоб я пішов за ним. — Хочеш сказати, що лев розмовляв? — Не знаю. Щойно, як ти мене про це спитав, то здається, що ні. Однак якимось чином він мені це повідомив. Я знав, що мушу зробити те, що він каже, тому підвівся і пішов за ним. Він повів мене далеко в гори. Весь час навколо нього розливалось місячне сяйво. Врешті-решт ми опинилися на верхівці гори, якої я раніше не бачив. Там був садок… дерева, фрукти і таке інше. А посередині било джерело. Я знав, що це джерело, бо видно було воду, що текла з дна криниці, але набагато більшої, ніж більшість звичайних криниць… щось на кшталт великої округлої ванни з мармуровими берегами і сходами, що вели вниз до води. Ніколи не бачив настільки чистої води. Я подумав, що якби я занурився в неї, то це б точно допомогло моїй пораненій лапі. Та лев сказав, що спочатку я повинен роздягнутись. Так, він сказав це, хоч я не збагну, вимовив він якісь слова чи ні. Я саме хотів відповісти йому, що не можу роздягнутись, бо ж не маю на собі жодного одягу, аж раптом мені спало на думку, що дракони, здається, належать до сімейства зміїних, а змії здатні скидати шкуру. Ну, так, подумав я, саме це він і має на увазі. Отже, я заходився дряпати себе, аж з мене луска посипалась. Потім почав дряпати себе ще сильніше, ще глибше… й отак уся шкура злущилася з мене дивовижним чином, як це іноді буває після хвороби або немовби я був якимось бананом. Не минуло й хвилини, а може, дві, коли я просто виліз із шкури… весь із неї вийшов, бо бачив, як вона лежить поруч… а було це видовище не з найприємніших. Ох, як чудово я себе почував! Потім я зійшов сходами до цієї криниці, щоб викупатись. Я вже збирався вмочити ноги у воду, але глянув униз і побачив, що мої ноги знову стали твердими, шорсткими, покрученими і вкритими лускою лапами дракона. Ох. Не біда, сказав я собі, це означає лише, що я мав другу шкуру під першою і теж маю її скинути. Я знову заходився дряпати себе й чухати, і та друга шкура злізла з мене так само добре, як і перша. Я вийшов з неї, залишив поруч з першою і зайшов у мармурову ванну. Ну, й сталося те саме, що й першого разу. Тоді я сказав собі: «Ох. Бідолашний я, скільки ще шкур я маю скинути?». Мені знову дуже сильно закортіло дряпатись, і я втретє скинув шкуру і вийшов з неї. І поглянувши на своє відображення у воді, я вже знав, що нічого не допомогло. Тоді лев сказав… хоч і цього разу я не знаю, чи промовив він уголос: «Ти мусиш дозволити, щоб я тебе роздягнув». Зізнаюсь, я дуже боявся його кігтів, але тепер уже мені все було байдуже. Тому я перевернувся на спину і чекав, що буде далі. Вже з першого разу він встромив свої кігті в мою шкіру так глибоко, що, здавалося, вони торкнуться самого серця. А коли він почав стягати з мене шкуру, я відчув такий біль, якого ще ніколи в житті не відчував. Єдиною річчю, що дозволяла мені цей біль витримати, було полегшення, коли ця бридота спадала з мене. Знаєш, це було схоже на те, як здряпуєш собі струп із рани. Тобі болить, але ти все одно дряпаєш, бо радий, що він злазить. — Дуже добре тебе розумію, — перервав його Едмунд. — Отже, він стягнув з мене цю жахливу бридоту до кінця так само, як я це зробив тричі, тільки-от більше вже так не боліло, і шкура тепер лежала на траві набагато більш груба, темна і ґудзувата, ніж перші три. А тут був я — гладенький і свіжий, як обдерта від кори гілка, ну, й менший, ніж досі. Потім він узяв мене в кігті… це не було надто приємно, бо тепер, після скидання шкури, я був дуже вразливий… і кинув мене у воду. За якусь мить я відчув пекучий біль, але трохи згодом мені стало настільки добре, що я почав плавати і хлюпатись, а біль у руці зовсім минув. І тоді я побачив чому. Я знову був хлопцем. Ти, мабуть, подумаєш, що я вигадую, коли скажу, як відчував свої власні руки. Я знаю, що не маю м’язів і що взагалі в порівнянні з руками Каспіяна — це худорляві, жалюгідні патички, але, коли я на них дивився, вони мені по-справжньому подобались. А за якийсь час лев витягнув мене з води й одягнув… — Одягнув?! Кігтями? — А знаєш, я не дуже добре пам’ятаю, як це було. Але так чи інак він одягнув мене в новий одяг — той, що тепер на мені. А потім я раптом опинився тут. Здається, це був сон. — Ні, це не був сон, — сказав Едмунд. — Чому ні? — Як це, адже я бачу цей одяг. А крім того, тебе… ну… як би це сказати… роздраконили. — Отже, що це могло бути? — запитав Юстас. — Гадаю, ти зустрів Аслана, — відповів Едмунд. — Аслана! — скрикнув Юстас. — Я чув це ім’я кілька разів на облавку «Досвітнього мандрівника». І відчув… невідомо що… здається, я його ненавидів. Але тоді я ненавидів усіх. А взагалі-то, я хотів би вибачатись перед тобою. Боюся, я поводився жахливо. — Про це й мови нема, — сказав Едмунд. — Між нами зізнаюся тобі, що ти був не настільки поганий, як я під час першої подорожі до Нарнії. Просто ти поводився, як віслюк, а я був зрадником. — Тоді взагалі мені про це не розповідай. Розкажи мені про Аслана. Ти його знаєш? — Що ж, скоріш це він мене знає. Аслан — це Великий Лев, син Імператора-з-за-моря, котрий врятував мене і врятував Нарнію. Ми всі його бачили. Особливо часто його бачила Люсі. І можливо, ми пливемо до країни Аслана. Якусь мить обидва вони мовчали. Остання яскрава зірка зникла з горизонту і, хоча гори праворуч затуляли їм вид вранішнього сонця, вони знали, що воно зійшло, бо затока стала цілковито рожевою. Потім якийсь птах заскрекотав, немов папуга десь у лісі, а вони почули між деревами якийсь рух і звук Каспіянового рогу. Табір починав новий день. Великою була радість, коли Едмунд з оновленим Юстасом прийшли до товаришів, що зібрались навколо ранкового вогнища. Всі, звичайно ж, хотіли почути цілу історію від початку. Сперечались, чи той дракон убив барона Октезіяна кілька років тому, чи сам Октезіян був отим старим драконом. Коштовні камінці, якими Юстас напхав собі кишені в печері, зникли разом з його старим одягом, але ніхто — а вже особливо сам Юстас — не мав найменшого бажання повернутись до драконячої долини за рештою скарбу. За кілька днів перефарбований, з новою щоглою і заповнений провіянтом «Досвітній мандрівник» був готовий до відплиття. Перед відплиттям Каспіян наказав викарбувати на гладенькій стіні скельного урвища над затокою такі слова: ДРАКОНЯЧИЙ ОСТРІВ ВІДКРИТО КАСПІЯНОМ X, КОРОЛЕМ НАРНІЇ І Т.Д. У ЧЕТВЕРТИЙ РІК ЙОГО ПРАВЛІННЯ ТУТ, ЯК МИ ПРИПУСКАЄМО, БАРОНА ОКТЕЗІЯНА СПІТКАЛА СМЕРТЬ. Було би приємно — і це не було б далеко від правди — сказати вам, що відтоді Юстас став зовсім іншим хлопцем. Але заради чесності варто було б сказати «почав бути зовсім іншим хлопцем». У нього були свої дивацтва. Минуло ще багато днів, упродовж яких він був дещо проблемним. Але про них я не згадуватиму. Лікування розпочалось. Дивною була доля браслета барона Октезіяна. Юстас більше не хотів ним володіти, тому віддав Каспіянові, а Каспіян подарував Люсі. Але й Люсі не дуже-то хотіла ним володіти. — Гаразд, нехай його носить той, хто його зловить, — сказав Каспіян і підкинув браслет високо в повітря. Це сталося тоді, коли всі дивились на свіжо викарбуваний у скелі напис. Браслет шугонув у повітрі, виблискуючи на сонці, і зачепився, як добре закинуте на ярмарку кільце, за невеличкий виступ скелі. Нікому не вдалося залізти на скелю знизу й ніхто не спромігся спуститись по нього згори. І він висить там, наскільки я знаю, дотепер, а можливо, висітиме так аж до кінця світу.

 

Розділ восьмий


ДВА НЕЙМОВІРНИХ ПОРЯТУНКИ


Як же всі на «Досвітньому мандрівникові» раділи, покидаючи Острів Дракона! Щойно вони випливли з затоки, подув попутній вітер — тож наступного ранку корабель прибув до незнаної землі, яку дехто з них бачив, літаючи над горами, коли Юстас ще був драконом. Це був зелений рівнинний острів, населений самими кролями й кількома козами, однак, судячи з руїн кам’яних будиночків та чорних плям по колишніх ватрах, стало зрозуміло, що люди жили тут ще зовсім недавно. Навколо також було повно кісток та поламаної зброї. — Робота піратів, — сказав Каспіян. — Або драконів, — додав Едмунд. Єдине, що друзі знайшли тут, — це маленький рибальський човник, який стояв на піску. Зроблений зі шкури, напнутої на плетену раму, човник був зовсім крихітний — якихось чотири фути завдовшки, — і весло, що лежало всередині, відповідало його пропорціям. Товариству відразу спало на думку, що суденце або було зроблене для дитини, або той край населяли гноми. Рипічип вирішив зберегти човен, адже той якраз пасував йому за розміром, тож знахідку взяли на борт. Землю вони назвали Спаленим Островом — і ще до полудня відчалили від нього. Днів п’ять їх гнав південно-східний вітер, і навколо не видно було ні землі, ні риби, ні чайок. Одного дня аж до самого вечора лив дощ. Юстас програв дві партії в шахи Рипічипові і знову став схожим на себе старого й невдоволеного, а Едмунд сказав, що їм варто було їхати разом із Сьюзан до Америки. І тут Люсі поглянула крізь вікно на палубі та мовила: — Агов! Здається, він припиняється. Але що це таке? Всі мерщій кинулися на корму і побачили, що дощ припинився і Дриніян, котрий саме стояв на варті, пильно вдивляється у щось попереду. Чи, радше, у кілька об’єктів, які скидалися на гладенькі кругляки, вишикувані в лінію з інтервалами приблизно у сорок футів. — Проте це не можуть бути камені, - сказав Дриніян, — бо п’ять хвилин тому їх тут ще не було. — А один щойно знову зник, — додала Люсі. — Так, а он іще один з’являється, — мовив Едмунд. - І ближче до нас, — зауважив Юстас. — Оце так! — вигукнув Каспіян. — Ця штукенція рухається у наш бік. - І рухається набагато швидше, ніж ми, пане, — сказав Дриніян. — Воно буде тут уже за хвилину. Вони стежили, тамуючи подих, — адже не так уже й приємно, коли тебе переслідує хтось невідомий, на суходолі чи на морі. Але те, чим виявився цей переслідувач, було набагато гірше, ніж будь-хто міг очікувати. Несподівано, на відстані крикетного удару від борту, з води виринула потворна голова. Зелено-червона, з пурпуровими плямами — якщо не враховувати місць, де попричіплялись молюски, — формою вона була схожа на кінську, тільки без вух. З велетенськими очима, створеними для того, щоб дивитись крізь темні океанські глибини, з подвійним рядом гострих риб’ячих зубів у роззявленій пащі. Те, на чому стриміла голова, мандрівники спершу прийняли за шию, однак істота дедалі більше виринала з води, і стало зрозуміло: то не шия, то її тіло, а створіння, що з’явилося перед ними, — це Морський Змій, якого легковажно мріє зустріти так багато шукачів пригод. Вигини гіганського хвоста, що здіймалися над поверхнею води, було видно здалеку. А голова стирчала вище верхівки щогли. Усі схопилися за зброю, однак нічого вдіяти не могли, монстр був недосяжний. — Стріляйте! Стріляйте! — закричав головний лучник — і кілька чоловіків скорилися, проте стріли відскочили від шкури Морського Змія, наче вона була залізною. А тоді — і та мить була жахливою — усі завмерли, роздивляючись його очі й рот та мізкуючи, куди ж ударить чудовисько. Та чудовисько не вдарило. Воно витягнуло голову аж до самого кошика на вершечку щогли. Однак його шия і далі видовжувалась, аж доки голова не доторкнулась правого фальшборту, а тоді почала опускатися вниз, але не на залюднену палубу, а у воду, тож корабель опинився під аркою з тіла змії. Ця арка одразу ж почала стрімко зменшуватись: Морський Змій тепер справді майже торкався правого борту «Досвітнього мандрівника». Юстас, який дуже старався поводитися добре (поки дощ та шахи не вибили його з колії), несподівано здійснив перший у житті сміливий вчинок. Він мав при собі меча, позиченого Каспіяном. Щойно змієве тіло опинилось достатньо близько до правого борту, він стрибнув на фальшборт і щосили заходився рубати. Звісно, хлопець нічого не досягнув, хіба що розламав другий найкращий меч Каспіяна на друзки, проте як на початківця це був чудовий вчинок. Всі інші також були готові долучитися, коли це раптом почувся голос Ріпічипа: — Не бийтеся! Штовхайте! Це було настільки незвично для Мишака — просити всіх не битись, що попри напружений момент, усі погляди зосередилися на ньому. Тоді малюк вистрибнув на фальшборт і вперся всім своїм пухнастим тільцем у велетенську лускату і слизьку спину, а тоді почав щосили штовхати — і багато хто зрозумів його задум: люди кинулися до обох бортів корабля, щоб робити те саме. А коли за кілька секунд голова Морського Змія виринула знову, цього разу ліворуч по борту, повернута потилицею — ось тоді все стало зрозуміло. Монстр скрутився навколо «Досвітнього мандрівника» петлею і почав туго її затягувати. Щойно петля затягнеться як слід — хрусь! — і там, де був корабель, плаватимуть уламки, тож змієві залишиться повиловлювати їх один по одному. Єдиний шанс — штовхати петлю, аж поки вона не зіслизне з корми. Або (те саме, тільки в інший спосіб) — виштовхати корабель з петлі. Звісно, самотужки Рипічіп мав такі ж шанси зробити це, як зрушити собор, і він мало не прикінчив себе, докладаючи всіх зусиль, поки його не відсторонили. Невдовзі геть усі з корабля, крім Люсі та мишака (котрий лежав непритомний) стояли двома рядами вздовж фальшбортів, кожен наступний щосили штовхав грудьми попереднього, тож вага усієї ланки переходила на тих, що були скраю. Кілька страшних секунд (що спливали ніби години) здавалось, ніби нічого не відбувається. Тріщали суглоби, котився піт, замість дихання чулося гарчання та гучне сапання. А тоді всі відчули, що корабель рухається, — і побачили, як зміїна петля поволі віддаляється від мачти. Та водночас петля вужчала. Небезпека була зовсім поруч. Чи зможуть вони перетягнути її через корму, чи вона вже надто вузька? Звісно. Вони одного розміру. Петля лежить на поручнях корми. Десяток чоловіків вистрибнули туди. Так було набагато краще. Тіло Морського Змія лежало тепер так низько, що люди змогли вишикуватися вздовж корми рядком і штовхати. Надія дужчала, аж раптом усі згадали про різьблену фігуру на кормі «Досвітнього мандрівника», драконячий хвіст. Перетягнути хвіст чудовиська через неї неможливо. — Сокиру! — хрипким голосом закричав Каспіян. — І штовхайте далі. Люсі, яка стояла на головній палубі і дивилася на корму, почула його. Вона знала, де що лежить, тож притьмом кинулася вниз, вхопила сокиру і злетіла нагору до ляди, котра вела на корму. На самому вершечку драбини Люсі почула гучний тріск, наче падало дерево, — корабель захитався і стрімко рушив уперед. А сталося це тому, що в цю мить різьблена фігурка на кормі відламалась (або тому, що Морського Змія штовхали особливо сильно, або через те, що він по-дурному вирішив тугіше затягнути аркан) — і корабель знову був вільний. Усі були надто виснаженими, щоб побачити те, що бачила Люсі. Кількома ярдами позаду петля Морського Змія різко зменшилась і зникла у фонтані води. Люсі завжди повторювала (хоча тієї миті вона була настільки збудженою, що то могла спрацювати її уява), наче бачила на морді істоти вираз ідіотського вдоволення. Безсумнівно, то була неймовірно тупа тварина: замість того, щоб погнатися за кораблем, вона повернула голову і почала нюхати своє власне тіло, наче намагалася знайти там уламки «Досвітнього мандрівника». А «Мандрівник» був уже далеко, мчав уперед, гнаний свіжим вітерцем, члени його команди сиділи та лежали на палубі, тяжко дихаючи та стогнучи. Та невдовзі вони вже могли розмовляти про пригоду — і навіть сміятися з неї. А коли принесли трохи рому, всі збадьорилися ще дужче, всі вихваляли відвагу Юстаса (хоча вона користі не принесла) та Рипічипа. Наступних три дні було видно лише море та небо. Четвертого дня вітер змінився на північний і море занепокоїлось. Пообіді почало збиратись на бурю. Проте тоді ж ліворуч за бортом забовваніла земля. — З вашого дозволу, пане, — сказав Дриніян, — ми спробуємо знайти прихисток поблизу цієї землі — зайдемо на веслах і перечекаємо у бухті, доки буря не вщухне. Каспіян погодився, але тривале веслування аж до вечора, крізь негоду, не наблизило їх до суходолу. В останніх променях денного світла вони запливли до бухти і кинули якір, але на берег того вечора ніхто не зійшов. Вранці вони виявили, що перебувають у зеленій затоці необжитого на вигляд острова з посіченими берегами, кам’яниста вершина якою здіймалась угору. Над нею швидко пливли хмари, гнані північним вітром. Мандрівники спустили на воду човен і навантажили його спорожнілими діжами для води. — У якій річці ми наберемо воду, Дриніяне? — запитав Каспіян, сідаючи на кормі човна. — Здається, в затоку впадає дві. — Немає значення, пане, — сказав Дриніян. — Та, гадаю, ближче до тієї, східної, праворуч по борту. — Дощ починається, — мовила Люсі. — Таки починається! — сказав Едмунд, оскільки вже добряче лило. — Давайте вирушимо до іншої річки. Біля неї ростуть дерева, тож ми матимемо прихисток. — Так, давайте, — підхопив Юстас. — Навіщо марно мокнути? Проте Дриніян і далі керував праворуч, як роблять втомлені водії, які продовжують їхати зі швидкістю сорок миль на годину, поки ти пояснюєш їм, що вони їдуть невірним шляхом. — Вони мають рацію, Дриніяне, — сказав Каспіян. — Чому б тобі не розвернути корабель і не вирушити до західної річки? — Як забажає Ваша Величність, — коротко відповів Дриніян. Вчора через негоду йому випав тяжкий день, до того ж він не любив порад від людей з суходолу. Проте курс змінив. Пізніше виявилось, що це було правильне рішення. Коли друзі закінчили набирати воду, дощ припинився, тож Каспіян, Юстас, Певенсі та Рипічип вирішили прогулятись на вершину пагорба та роздивитись околиці. Підйом крізь густу траву та вереск видався нелегким. Ані людей, ні тварин — тільки чайки. Досягнувши вершини, мандрівники побачили, що острівець зовсім малий, не більше двадцяти акрів. З цієї висоти море здавалося більшим та ще більш порожнім, ніж з палуби чи навіть вершечка щогли «Досвітнього мандрівника». — Знаєш, це божевілля, — тихо сказав Юстас до Люсі, вдивляючись у східний виднокрай. — Отак плисти, навіть не здогадуючись, що чекає попереду. Та сказав він це лише за звичкою, і зовсім не буркотливо, як робив раніше. Залишатись на вершині було надто холодно. З півночі продовжував дмухати свіжий вітер. — Давайте не будемо повертатись тією ж дорогою, — запропонувала Люсі, коли вони обернулися, щоб іти, — пройдемо трохи далі і зійдемо вздовж іншої річки, тієї, до якої хотів плисти Дриніян. Усі погодились, тож уже за п’ятнадцять хвилин опинилися біля витоків другої річки. Це місце виявилось цікавішим, ніж вони сподівались. Невелике, але глибоке гірське озеро було оточене брилами, за винятком вузького каналу, через який річка впадала в море. Тут мандрівники нарешті заховались від вітру і посідали на встелену вереском землю. Повсідалися всі, крім одного — Едмунд тут же підстрибнув, мов ужалений. — Яке на цьому острові гостре каміння, — сказав він, порпаючись рукою у вереску. — Де ж ця клята штукенція?.. О, нарешті знайшов… Агов! Ніякий це не камінь, це руків’я меча. О леле, ні! Це цілий меч — чи те, що від нього залишила іржа. Він, мабуть, пролежав тут кілька століть. — Судячи з вигляду, меч нарнійський, — сказав Каспіян, коли товариство зібралось навколо. — Я теж на чомусь сиджу, — повідомила Люсі. — На чомусь твердому. Виявилось, що це рештки кольчуги. І ось усі вже навкарачки порозповзалися густим вереском у всіх можливих напрямках. Пошуки виявили шолом, кинджал та кілька монет — не келорменські кресценти, а справжні нарнійські «леви» й «дерева», які можна побачити щодня на ринку в Бобровій Заґаті чи Беруні. — Здається, це все, що залишилось від одного з лордів, — мовив Едмунд. — Я щойно про це подумав, — сказав Каспіян. — Цікаво, хто з них це був. На кинджалі жодних знаків. І знати б, як він загинув. - І як ми можемо за нього помститись, — додав Рипічип. Едмунд, єдиний з товариства, хто читав детективи, на кілька хвилин замислився. — Послухайте, — сказав він. — У всьому цьому є щось підозріле. Він не міг загинути в сутичці. — Чому? — запитав Каспіян. — Кісток немає, - сказав Едмунд. — Супротивник мав би забрати обладунки і залишити тіло. Хто зустрічав таких вояк, котрі, перемігши у битві, дбатимуть про тіло і покинуть зброю? — Можливо, його убив дикий звір, — припустила Люсі. — Це мав би бути страшенно розумний звір, — сказав Едмунд, — котрий уміє знімати з людей кольчуги. — Може, дракон? — висловився Каспіян. — Не підходить, — сказав Юстас. — Дракон на таке не здатний. Я добре знаю. — Так чи інак, давайте забиратися з цієї місцини, — запропонувала Люсі. Після того як Едмунд завів розмову про кістки, вона більше не могла тут сидіти. — Як хочеш, — погодився Каспіян, підводячись. — Не думаю, що ці речі варті того, аби їх забирати з собою. Спустившись униз, вони підійшли до невеликої прогалини між камінням, крізь яку річка витікала з озера, і зупинилися, милуючись глибокою водою у кільці скель. Якби день був спекотним, хтось без жодного сумніву спокусився б купанням тут, а решта вгамували б спрагу. Скажімо, Юстас був ладен нагнутись і зачерпнути руками води, коли це Рипічип та Люсі одночасно вигукнули: — Дивіться! — тож він забув про воду і звів очі. Дно водойми було всіяне великими сіро-голубими каменями, вода вражала прозорістю, і крізь неї виднілася зроблена з золота фігура чоловіка у повен зріст. Фігура лежала долілиць, простерши руки над головою. І сталося так, що, поки вони роздивлялись статую, хмари розступилися і визирнуло сонце. Золота форма була суцільною з голови до ніг. Люсі подумала, що це найкрасивіша статуя, яку їй довелося бачити в житті.

 

— Оце так! — присвиснув Каспіян. — Це варто було побачити! Як ви гадаєте, ми зможемо її витягнути? — Ми можемо за нею пірнути, пане, — сказав Рипічип. — Це не годиться, — мовив Едмунд. — Принаймні, якщо це справжнє золото — суцільний злиток золота — він надто важкий, щоб ми могли підняти його. А глибина водойми — від дванадцяти до п’ятнадцяти футів. Однак зачекайте кілька секунд. Як добре, що я прихопив свій спис для полювання. Побачимо, яка тут глибина. Потримай мене за руку, Каспіяне, я трохи нахилюся над водою. Каспіян взяв Едмунда за руку, і той, нахилившись уперед, почав занурювати спис у воду. Коли спис увійшов наполовину, Люсі сказала: — Не думаю, що та статуя золота. Це так відбивається світло. Твій спис має такий самий колір. — Що трапилось? — запитали одночасно кілька голосів, оскільки Едмунд несподівано випустив списа. — Не міг його втримати, — задихано відповів хлопець. — Він став надто важким. — Он він, на дні, - сказав Каспіян, — а Люсі таки має рацію. Він став такої ж барви, як і статуя. Проте Едмунд, який, здавалось, мав якісь труднощі з черевиками — принаймні, він нахилився і дивився на них — рвучко виструнчився і різким голосом, якому не можна було не скоритись, закричав: — Відійдіть! Геть від води. Всі! Негайно! Всі так і зробили, не зводячи з нього очей. — Погляньте, — мовив Едмунд, — погляньте на носаки моїх черевиків. — Вони трохи пожовтіли, — почав Юстас. — Вони стали золотими, з чистого золота, — перебив його Едмунд. — Погляньте. Доторкніться до них. З них злізла шкіра. І вони важкі, мов свинець. — Аслане всемогутній! — мовив Каспіян. — Ти ж не хочеш сказати…? — Так, хочу, — кивнув Едмунд. — Ця вода перетворює предмети на золото. Спис став золотим, ось чому так важко було його втримати. Вода лише омивала мої стопи (добре хоч, що я не був босим) — і зробила носаки черевиків золотими. А той бідолаха на дні — самі розумієте. — Отже, ніяка це не статуя, — тихо зітхнула Люсі. — Ні. Тепер усе зрозуміло. Він прийшов сюди спекотного дня. Роздягнувся на вершечку пагорба — там, де ми сиділи. Одяг зогнив або птахи розтягли його на гнізда. А обладунки залишились. Він пірнув і… — Не треба, — зупинила його Люсі. — Яке жахіття. - І як близько ми від нього були, — зауважив Едмунд. — Справді близько, — погодився Рипічип. — Кожної миті будь-чий палець чи нога, чи бакенбард, чи хвіст могли зіслизнути у воду. — В кожному разі, - сказав Каспіян, — ми можемо це перевірити. Він нахилився і зірвав гілочку вереску. Тоді дуже обережно зупинився біля водойми і занурив її у воду. Занурив вереск — а вийняв звідти ідеальну копію вереску з найчистішого золота, важку та м’яку, наче свинець. — Король, який є власником цього острова, — повільно почав Каспіян, а його обличчя почервоніло, — невдовзі став би найбагатшим королем на світі. Проголошую цю землю довічною власністю Нарнії. Нарікаю її Островом Золотих Вод. А від вас вимагаю зберігати таємницю. Ніхто не повинен про неї знати. Навіть Дриніян — під загрозою смерті, чуєте? — З ким ти розмовляєш? — запитав Едмунд. — Я не твій підданий. Все навпаки. Я один із чотирьох давніх правителів Нарнії, а ти — підданий великого короля, мого брата. — Отже, справа дійшла ось до чого, королю Едмунде, так? — мовив Каспіян, поклавши руку на руків’я меча. — Припиніть, обоє! — вигукнула Люсі. — Вічно так з вами, хлопцями. Що за самовдоволені, задерикуваті ідіоти — оооох! Дівчинка раптом зойкнула — і всі побачили те, що бачила вона. По сірому схилу над ними — сірому, бо вереск іще не зацвів — безшумно, не кинувши на них жодного погляду і виблискуючи, наче в сонячному промінні, хоча сонце вже заховалось, повільною ходою пройшов найбільший лев, якого доводилось бачити людським очам. Пізніше, описуючи цю сцену, Люсі казала: — Він був завбільшки зі слона. Хоча іншого разу розповідала інакше: — Такий великий, як кінь. Проте розмір не мав значення. Ніхто не насмілився запитати, що ж то було. Всі знали: це Аслан. І жоден з них не помітив, як чи куди він зник. Лише перезирнулися між собою, мов люди, котрі щойно оговталися від сну. — Про що ми розмовляли? — запитав Каспіян. — Здається, я поводився, як останній телепень? — Пане, — сказав Рипічип, — це місце зачароване. Негайно вертаймося на борт. І якщо мені буде подарована честь назвати цей острів, я дам йому ім’я Мертвої Води. — Дуже влучна назва, Рипе, — мовив Каспіян, — хоча, розмірковуючи про це, я сам не розумію, чому. Погода, здається, покращилась і я насмілюсь припустити, що Дриніян хотів би рушати далі. Скільки всього ми йому розповімо! Насправді ж розповідати не було що — спогади наших героїв про події останньої години виявилися украй плутаними. - їхні величності повернулись на борт наче якісь зачаровані, - сказав Дриніян Ринсові кілька годин після того, як «Досвітній мандрівник» знову плив під вітрилом, а Острів Мертвої Води зник за обрієм. — На тому острові з ними щось трапилось. Єдине, що я зрозумів точно — вони впевнені, наче знайшли тіло одного з лордів, яких ми шукаємо. — Та що ви кажете, капітане! — здивувався Рине. — Що ж, це вже третій. Залишилось всього четверо. З такими темпами ми повернемось додому невдовзі після Нового Року. І це добре. У мене залишається зовсім мало тютюну. На добраніч, пане.
Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка