Клайв Стейплз Льюис Подорож Досвітнього мандрівника


Розділ третій САМОТНІ ОСТРОВИ



Сторінка2/6
Дата конвертації05.05.2016
Розмір9.41 Mb.
1   2   3   4   5   6
Розділ третій
САМОТНІ ОСТРОВИ

— Земля на обрії! — заволав на носі корабля дозорець. Люсі, що розмовляла на кормі з Рінсом, побігла вперед, затупотівши сходами. До неї приєднався Едмунд — діти кинулися до кубрика, де вже зібралися Каспіян, Дриніян та Рипічип. Стояв прохолодний ранок, небо було блідим, а море — густо-синім у білих баранцях піни — там, праворуч за курсом, бовванів найближчий із Самотніх Островів, Фелімат, схожий на велетенський зелений пагорб посеред моря, а трохи ззаду проглядали сірі схили його сестри Дурн.



 

— Наш старий Фелімат! Старенька Дурн! — вигукнула Люсі, сплеснувши долонями. — О, Едмунде, скільки часу минуло відтоді, як ми бачили їх востаннє! — Ніколи не розумів, чому вони належать Нарнії, - сказав Каспіян. — Пітер, великий король, їх завоював? — О ні, - відповів Едмунд. — Вони були нарнійськими ще задовго до нас — за часів Білої Відьми. (До речі, я так і не дізнався, як ці віддалені острови було приєднано до володінь Нарнії. Якщо довідаюсь і якщо історія виявиться цікавою, я розповім її в окремій книзі). — Чи слід нам причалювати, пане? — запитав Дриніян. — Не вважаю, що варто висаджуватись на Феліматі, - мовив Едмунд. — У наші дні він був майже незаселений, і зараз виглядає таким же. Люди здебільшого жили на Дурні і частково на Аврі — це третій острів, його ще не видно. На Феліматі просто тримали овець. — Тоді, гадаю, ми мусимо обійти цей мис, — сказав Дриніян, — і причалити до Дурна. Доведеться веслувати. — Яка шкода, що ми не висаджуємося на Феліматі, - зітхнула Люсі. — Хотіла б я знову прогулятися ним. Там так самотньо, самотньо по-хорошому, лише трава навколо, конюшина і м’яке морське повітря. — Я теж залюбки випростав би ноги, — погодився Каспіян. — Ось що я вигадав. Чому б нам не дістатись до суходолу човном, відіслати його назад, самим перейти Фелімат, а «Досвітній мандрівник» підбере нас з протилежного боку острова? Якби Каспіян був тоді таким же досвідченим, яким став пізніше у цій подорожі, він не робив би такої пропозиції. Але тієї миті вона видавалася просто чудовою. — О, так і зробимо! — вигукнула Люсі. — Ти з нами? — запитав Каспіян у Юстаса, котрий вийшов на палубу з забинтованою рукою. — Що завгодно, лиш би подалі від цього клятого човна, — сказав Юстас. — Клятого? — перепитав Дриніян. — Про що це ти? — У цивілізованих країнах, як моя, — пояснив Юстас, — кораблі великі настільки, що, перебуваючи на борту, ти навіть не здогадуєшся, що пливеш морем. — З таким самим успіхом можна просто залишитися на суходолі, - сказав Каспіян. — Попроси їх спустити човна, Дриніяне. Король, мишак, обоє Певенсів та Юстас сіли у човен і рушили до феліматського узбережжя. Коли товариство зійшло на берег, всі обернулися і подивились, як човен відпливає назад. Дивовижно, наскільки крихітним видавався «Досвітній мандрівник». Люсі, звісно, була босою — черевики злетіли з неї ще у воді, однак ступати м’якою травичкою не таке вже й тяжке випробування. Так приємно було знову опинитись на суходолі, вдихати запахи землі та рослин, незважаючи на те що поверхня спершу гойдалася, наче корабель, як це завжди буває після морської прогулянки. Тут виявилось набагато тепліше, ніж на борту, і Люсі відчувала блаженство, крокуючи по піску. Десь близько щебетав жайвір. Вони попрямували вглиб острова, нагору, досить крутим, хоча й невисоким пагорбом. На вершині друзі озирнулись і побачили «Досвітнього мандрівника», котрий блищав, наче величезна комаха, і поволі йшов на веслах у західному напрямку. Товариство обігнуло гребінь, і корабель зник з їхнього поля зору. Тепер перед ними лежав Дурн, відокремлений від Фелімата каналом у милю завширшки, далі, трохи лівіше, виднівся острів Авра. На Дурні легко можна було побачити біле містечко Нерровгейвен. — Агов! А це що? — несподівано вигукнув Едмунд. Посеред зеленої долини, до якої вони наближались, під деревом сиділо шестеро чи семеро озброєних чоловіків, брутальних на вигляд. — Не кажіть їм, хто ми такі, - сказав Каспіян. — Благаю, Ваша Величносте, чому? — вигукнув Рипічип, котрий погодився їхати верхи на плечі Люсі. — Я щойно зрозумів, — відповів Каспіян, — що тут дуже давно нічого не чули про Нарнію. Можливо, вони більше не вважають себе нашими підданими. У такому випадку не зовсім безпечно називати себе королем.

 

— Ми маємо мечі, пане, — мовив Рипічип. — Авжеж, Ріпе, маємо, — сказав Каспіян. — Проте, якщо йдеться про необхідність знову завойовувати острови, я волів би повернутися з більшим військом. Вони вже досить близько підійшли до незнайомців, і один з них — чорнявий парубок — закричав: — Доброго вам ранку! — Доброго ранку й вам, — привітався Каспіян. — Чи Самотні Острови все ще мають губернатора? — Звісно, мають, — відповів чоловік, — губернатора Ґумпоса. Його ясновельможність у Нерровгейвені. Та ви зупиніться і випийте з нами. Каспіян подякував, хоча ні він, ані решта не були в захваті від вигляду нових знайомих, і товариство розсілося на траві. Та щойно вони піднесли келихи до вуст, як чорнявий чоловік кивнув своїм компаньйонам і, не встигнувши й оком змигнути, п’ятеро мандрівників відчули, що їх схопили міцні руки. Якусь мить боротьба ще тривала, проте перевага незнайомців була явною, і ось незабаром наших друзів обеззброїли і скрутили їм руки за спинами. І лише Рипічип, люто кусаючись, намагався вирватися з кулака, що його стискав. — Обережно з тією твариною, Таксе, — сказав вожак. — Не пошкодь його. Він потягне на найвищу ціну, не сумніваюсь. — Мерзотники! Боягузи! — верещав Рипічип. — Поверніть мого меча і звільніть лапи, якщо насмілитесь! — Ух ти! — присвиснув торговець рабами (адже це був саме він). — Воно розмовляє! І краще за мене. Хай мені грець, якщо за нього дадуть менше, ніж дві сотні кресцентів. Келорменські кресценти — основна монета у цих краях — варта приблизно третині фунта. — То ось хто ви, — мовив Каспіян. — Викрадач і работорговець. Сподіваюсь, ви пишаєтесь цим. — Ну-ну-ну, — сказав работорговець. — Не треба тут патякати. Чим спокійнішими ви будете, тим краще для нас усіх, ясно? Я роблю це не заради задоволення. Я просто заробляю на прожиття, як і решта. — Куди ви нас відведете? — запитала Люсі, з певними труднощами вимовляючи слова. — До Нерровгейвена, — відповів работорговець. — На завтрашній ринок. — А там є британський консул? — поцікавився Юстас. — А це що? — запитав чоловік. Та задовго до Юстасового пояснення работорговець мовив: — Що ж, з мене досить цієї балаканини. Миша — це чудова здобич, але оцей здатен будь-кого заговорити до божевілля. Ходімо, друзяки. І ось чотирьох людей зв’язали докупи — не жорстоко, проте ретельно — і примусили йти до берега. Рипічипа несли. Після погрози заткнути йому рота малий припинив кусатися, але ж говорити йому ніхто не забороняв! Люсі не могла вийти з дива: як людина може стерпіти те, що терпів работорговець від мишака! Однак работорговець не протестував, лише промовляв: «Продовжуй», коли Рипічип замовкав, щоб набрати повітря, або вставляв: «Ну просто наче вистава» чи «Чорт забирай, здається, воно розуміє, що говорить!», або «Хто з вас видресирував його?» Це так лютило Рипічипа, що врешті-решт, бажаючи сказати в один момент сотню речей, він мало не задихнувся — і замовк. Опинившись на березі, з якого було видно Дурн, вони побачили невелике село. На пляжі лежав баркас, а трохи далі — брудний облізлий корабель.

 

— Ну, юнаки, — мовив работорговець, — давайте без метушні — і не матимете причин для сліз. Всі на борт. У цю мить з однієї будівлі (гадаю, то була корчма) вийшов приємний бородатий чоловік і сказав: — Що, Паґу, ти знову зі своїм звичним товаром? Работорговець, якого звали Паґом, низенько вклонився і мовив улесливим голосом: — Так, прошу вибирати, ваша ясновельможносте. — Скільки хочеш за цього хлопця? — запитав бородань, вказуючи на Каспіяна. — Ах, — зітхнув Паґ, - я знав, що ваша ясновельможність вибере найкращого. Я ж вас не обманюю, пропонуючи щось другосортне. А цей хлопець і мені припав до смаку. Трохи захопився я ним чи що. Я вельми м’якосердий — ця робота зовсім мені не пасує. Однак для такого покупця, як ваша ясновельможність… — Назви ціну, покидьку, — суворо мовив лорд. — Гадаєш, я слухатиму теревені якогось брудного ділка? — Тільки для вашої найяснішої ясновельможності — три сотні кресцентів, а для будь-кого іншого… — Даю сто п’ятдесят. — О, будь-ласочка! — втрутилася Люсі. — Хай там що, не розлучайте нас! Ви не знаєте… Однак вона замовкла, побачивши, що Каспіян і надалі не хоче бути впізнаним. — Що ж, сто п’ятдесят, — сказав лорд. — А щодо вас, маленька панночко, вибачте, усіх я купити не можу. Розв’яжи мого хлопця, Паґу. І дивись-но мені — добре поводься з рештою, поки вони у твоїх руках, бо тобі ж гірше буде. — Ну що ви! — сказав Паґ. — Чи знаєте ви ще когось у цій справі, хто ставився б до свого товару краще, ніж я? Га? Отож бо, я поводжуся з ними, як з власними дітьми. — Це досить схоже на правду, — похмуро сказав бородань. І ось настала страшна мить. Каспіяна розв’язали, і його новий господар сказав: — Ходімо, хлопчику, — Люсі зайшлася плачем, а Едмунд зблід. Та Каспіян озирнувся через плече і сказав: — Не журіться. Впевнений, врешті-решт все вийде на краще. Бувайте. — Так, панночко, — сказав Паґ. — Не треба заводитись і псувати свій вигляд перед завтрашнім ринком. Будеш хорошою дівчинкою — не матимеш над чим плакати, ясно? І ось в’язнів завели на корабель і звели вниз, у подовгасте темне приміщення, не надто чисте і заюрмлене іншими нещасливцями, адже Паґ був піратом — він щойно повернувся з плавання островами, де виловлював усіх, кого міг. Діти не зустріли жодного знайомого: в’язні були здебільшого ґальміянцями та теребинтіанцями. Вони сіли на солому і почали гадати, що сталося з Каспіяном, намагаючись зупинити словесний потік Юстаса, котрий звинувачував усіх, крім себе. Тим часом у Каспіяна все складалося набагато цікавіше. Чоловік, що купив його, повів хлопця вузькою стежкою між двома сільськими будинками і далі на відкриту місцину за селом. А тоді повернувся до нього лицем. — Не бійся мене, хлопче, — сказав він. — Я ставитимусь до тебе добре. Я купив тебе за вигляд. Ти декого мені нагадав. — Чи можу я дізнатися кого, мій пане? — запитав Каспіян. — Ти нагадав мені мого володаря, короля Нарнії Каспіяна. Тоді Каспіян вирішив відразу ризикнути усім. — Мій пане, — мовив він, — я ваш володар. Я король Нарнії Каспіян. — Ти так просто це говориш, — мовив бородань. — Як я знатиму, що це правда? — Перш за все — з мого обличчя, — сказав Каспіян. — По-друге, тому що я з шести спроб вгадаю, хто ви такий. Ви один з семи наринських лордів, яких мій дядько Міраз вислав у море і на пошуки яких я тепер вирушив — Арґоз, Берн, Октезіян, Рестімар, Мавраморн або… або… інших я забув. І врешті-решт, якщо ваша ясновельможність дасть мені меча, я доведу на будь-чиєму тілі у чесному двобої, що я — Каспіян, син Каспіяна, законного короля Нарнії, лорда Кер Паравелу та імператора Самотніх Островів. — О небеса, — вигукнув чоловік, — та це ж голос та манера розмовляти його батька! Мій сеньйоре, Ваша Величносте, — і там, посеред поля, він опустився на коліно і поцілував руку короля. — Гроші, які ваша світлість витратив на викуп моєї особи буде відшкодовано з моєї скарбниці, - сказав Каспіян. — Вони ще не в Паґовому гаманці, пане, — мовив лорд Берн, бо це був саме він. — І ніколи не будуть там, сподіваюсь. Я сотні разів переконував його ясновельможність зруйнувати цю ницу торгівлю людьми. — Лорде Берн, — сказав Каспіян, — нам слід поговорити про підданство островів. Однак спершу розкажіть мені свою історію. — Вона коротка, володарю, — сказав Берн. — Я доплив сюди зі своїми шістьма друзями, закохався в дівчину з острова і зрозумів, що з мене вже досить моря. Повертатись до Нарнії сенсу не було, поки там правив дядько Вашої Величності. Тож я одружився і відтоді живу тут. — А губернатор Ґумпас — який він? Чи досі він вважає короля Нарнії своїм володарем? — Так, на словах. Усе робиться в ім’я короля. Та насправді він був би не надто задоволений, побачивши справжнього, живого короля Нарнії. І якби ви, Ваша Величносте, з’явились перед ним сам та ще й неозброєний — що ж, він не заперечував би своєї відданості, але просто вдав би, що не вірить Вам. Життя Вашої Світлості було б у небезпеці. Хто супроводжує Вашу Величність у цих водах? — Мій корабель саме обгинає острів, — сказав Каспіян. — Якщо дійде до сутички — у нас близько тридцяти мечів. Може, слід усією командою напасти на Паґа та звільнити моїх ув’язнених друзів? — Я не радив би, — сказав Берн. — Щойно тут розпочнеться битва, з Нерровгейвена на допомогу Паґові надішлють два або три кораблі. Ваша Величність мусить вдати, ніби має більше моці, ніж насправді — ім’я короля повинно викликати трепет. Справа не повинна дійти до відкритої сутички. Ґампас — боягуз, його можна залякати.

 

Ще трохи порадившись, Каспіян та Берн спустились на узбережжя трохи західніше від села, і Каспіян загудів у свій ріг. (Це не був магічний нарнійський ріг королеви Сьюзан: Каспіян залишив його вдома для свого заступника Трампкіна, щоб той міг використати цей скарб, якщо під час королівської відсутності виникне така потреба). Дриніян, котрий чекав сигналу, відразу впізнав звук королівського рогу, і «Досвітній мандрівник» відразу ж почав наближатись до берега. Знову спустили човна, і вже за кілька хвилин Каспіян та лорд Берн піднялися на палубу і пояснили Дриніянові ситуацію. Як і Каспіян, той запропонував взяти корабель з рабами приступом, однак Берн йому заперечив. — Ведіть корабель вниз цим каналом, капітане, — сказав Берн, — а тоді повертайте на Авру до мого маєтку. Але спершу розгорніть королівський прапор, повісьте всі щити і вишліть якомога більше людей на щоглу. А коли будете на відстані п’яти перельотів стріли у відкритому морі, подайте кілька сигналів. — Сигналів? Кому? — запитав Дриніян. — Кому ж — нашим уявним кораблям, в існуванні яких треба переконати Ґампаса. — О, розумію, — потер руки Дриніян. — І вони прочитають наші сигнали. Що ж повідомити? Всьому флотові обходити південь Аври і збиратися біля… — Бернстеду, — сказав лорд Берн. — Це подіє якнайкраще. Якби у нас були ці кораблі, їхнє пересування не можна було б побачити з Нерровгейвена. Хоча Каспіянові було дуже шкода бідолашних мучеників, ув’язнених на Паґовому кораблі, він не міг не насолоджуватися рештою цього дня. Пізніше, пополудні (адже довелося веслувати), вони залишили північний край Дурна праворуч по борту і, обігнувши за лівим бортом мис Аври, увійшли до приємної гавані на південному узбережжі, де до самого краю води сходили привітні Бернові землі. Мандрівники бачили, як працюють на полях Бернові люди: всі вони були вільними, і маєток повнився щастям та процвітанням. Тут товариство зійшло на берег і було по-королівському прийняте у невисокому будинку з колонами з видом на затоку. Берн, його мила дружина та веселі доньки привітали гостей, як годиться. Однак з настанням темряви Берн човном відіслав посланця до Дурна з розпорядженням зробити деякі приготування (які саме, він не розповів) до наступного дня. Розділ четвертий


ЩО КАСПІЯН РОБИВ У НЕРРОВГЕЙВЕНІ

Рано-вранці лорд Берн скликав гостей і після сніданку попросив Каспіяна наказати своїм людям повністю озброїтись. - І найважливіше, — додав він, — щоб усе сяяло і було напоготові так, наче перед першою битвою у великій війні між шляхетними королями, за якою спостерігає весь світ. Це було зроблено — і тоді Каспіян зі своїми людьми та Берн зі своїми на трьох човнах попливли до Нерровгейвена. На кормі королівського човна майорів прапор, а поруч з королем сидів трубач. Коли дісталися до пристані в Нерровгейвені, Каспіян побачив, що їх зустрічає чималий натовп. — Ось що повідомив мій учорашній посланець, — виголосив Берн. — Це мої друзі, люди честі. Щойно Каспіян ступив на берег, як натовп вибухнув привітаннями та криками: — Нарнія! Нарнія! Хай живе король! Цієї ж миті — і це теж відбулося згідно з Берновим задумом — у різних частинах міста загули дзвони. Каспіян наказав розгорнути попереду своє знамено, трубач засурмив, а воїни з суворими обличчями оголили мечі і маршем рушили по вулиці, аж земля застугоніла. Ранок видався сонячним, тож їхня зброя виблискувала так, що мало хто міг витримати це видовище.



 

Спершу прибульців вітали тільки ті, кого попередив Бернів посланець, — вони знали, що має трапитись і чекали цього. Але згодом до них приєдналися діти — шанувальники процесій, яких їм так мало доводилось бачити. А тоді — школярі, котрі також полюбляли процесії, а ще сподівались, що, чим більше гамору та неспокою зчиниться навколо, тим більше шансів, що завтра відмінять уроки в школі. А тоді з вікон та дверей повистромляли голови всі бабусі і почали балакати між собою та вітати прибулих — адже це був король, хіба губернатор може до нього дорівнятись? Тут ще доєдналися молоді жінки — цього разу через Каспіяна, Дриніяна та решти красунчиків. За ними з’явилися молоді чоловіки — довідатись, на кого це дивляться молоді жінки, тож, на той момент, коли Каспіян дістався замкової брами, горланило вже ціле місто. А в замку сидів Ґампас, загрузнувши та заплутавшись у рахунках, формулярах, правилах та вказівках, — і він почув галас. Перед ворітьми замку трубач Каспіяна заграв на трубі і закричав: — Відчиніть королю Нарнії, який прибув до свого відданого та улюбленого слуги, губернатора Самотніх Островів! На той час на островах усе робилося незграбно та неоковирно. Тільки-но бічні двері прочинилися, звідтіля вийшов розхристаний парубок в брудному та зношеному капелюсі замість шолома на голові та іржавим списом в руці. Побачивши перед собою блискучі постаті, він закліпав очима. — Снельможсть-не-мож, — пробурмотів він, маючи на увазі «Його ясновельможність не може вас прийняти». — Ніяких співбесід без домовленостей між дев’ятою і десятою ранку другої суботи кожного місяця. — Оголи голову перед Нарнією, ти, собацюро, — прогримів лорд Берн і завдав йому удару рукою в залізній рукавиці, від чого у того капелюх злетів додолу. — Гов! Це шо за чортівня? — почав було сторож, та ніхто на нього не зважав. Двоє Каспіянових людей увійшли в бокові двері і після нетривалого змагання з поіржавілими засувами та болтами, розчахнули обидві стулки брами. І ось король та його почт опинилися на подвір’ї. Тут ліниво походжали охоронці губернатора, і ще кілька їх, витираючи роти, з’явилося з різних дверей. Хоча їхня зброя і була у нікчемному стані, та ці парубки могли б завдати жару, якби ними вправно керували або якби вони знали, що відбувається. Це був напружений момент. Та Каспіян не дав їм часу на роздуми. — Де ваш капітан? — запитав він. — Ну, це я, певною мірою, якщо ви знаєте, про що я, — мовив розімлілий та дженджикуватий молодик без обладунків. — Ми бажаємо, — сказав Каспіян, — щоб наш королівський візит на Самотні Острови, наші володіння, викликав, наскільки це можливо, втіху у наших вірнопідданих, а не жах. Якби це було не так, я мусив би дещо сказати про стан обладунків та зброї ваших людей. Але це правда, тож вас пробачено. Накажіть розкоркувати діжу вина, щоб ваші люди могли випити за наше здоров’я. Проте завтра опівдні я бажаю бачити їх на цьому подвір’ї, і нехай вони виглядають, як воїни, а не волоцюги. Подбайте про це, щоб уникнути нашого крайнього несхвалення. Капітан вирячив очі, та Берн тут же закричав: — Тричі слава нашому королю! — і солдати, які почули про бочку вина, — навіть якщо більше нічого не зрозуміли — приєднались до хору. Тоді Каспіян наказав більшості своїх людей залишитися на подвір’ї. А сам разом із Берном, Дриніяном та чотирма іншими увійшов до зали. За столом, у найдальшому кутку, оточений секретарями, сидів його ясновельможність губернатор Самотніх Островів. Ґампач виявився чоловіком, жовчним на вигляд. Його волосся, колись руде, тепер було майже сивим. Він зиркнув на незнайомців, котрі увійшли до приміщення, а тоді знову опустив очі в папери, автоматично промовляючи: — Жодних інтерв’ю без домовленостей, за винятком часу між дев’ятою та десятою ранку другої суботи. Каспіян кивнув Бернові та відступив убік. Берн та Дриніян виступили вперед і взялися за протилежні кінці столу. Вони зрушили його і пожбурили в інший бік зали. Стіл перекинувся, і з нього розлетілися навсібіч каскади листів, досьє, скляночок з чорнилом, ручок, сургучів та документів. А тоді — не грубо, а твердо, наче їхні руки — це сталеві лещата, вони витягли Ґумпаса з крісла і поставили навпроти, на відстані кількох метрів. Каспіян відразу ж сів у крісло і поклав свого оголеного меча на коліна.

 

— Мілорде, — мовив він, зосередивши погляд на Ґумпасі, - ми сподівались від вас іншого прийому. Я король Нарнії. — Я не отримував кореспонденції з цього приводу, — сказав губернатор. — І жодного протоколу. Нас ні про що не повідомляли. Це не за правилами. Я з радістю розгляну будь-яку заяву… — Ми прибули, щоб довідатись, як ваша ясновельможність веде справи, — продовжив Каспіян. — Особливо я вимагаю пояснень щодо двох пунктів. Перший — я не знайшов запису про те, що корона Нарнії протягом останніх ста п’ятидесяти років отримувала від цих островів данину. — Це питання ми підніматимемо на раді наступного місяця, — сказав Ґумпас. — Якщо вирішать, що слід створити розслідувальну комісію, котра на першій зустрічі наступного року доповість про фінансову історію островів, то чому… — Крім того, у наших законах виписано дуже чітко, — казав далі Каспіян, — що коли данину не було отримано, борг повинен зі свого гаманця виплатити губернатор Самотніх Островів. На це Ґумпас зреагував живим зацікавленням. — О, про це не може бути й мови, — сказав він. — Це неможливо економічно, ммм… Ваша Величність, мабуть, жартує. Про себе ж він міркував, чи існує спосіб позбутися непроханих відвідувачів. Якби він знав, що в розпорядженні Каспіяна лише один корабель та його команда, він ввічливо поговорив би з ним, наказавши оточити та вбити гостей протягом ночі. Та він бачив учора військовий корабель, що рухався вниз проливом, бачив, як той сигналив своїм супутникам. Тоді він ще не знав, що це корабель короля, оскільки не було гарного вітру, який розгорнув би прапор із золотим левом, тож чекав подальшого розвитку подій. Зараз губернатор уявляв, що на Каспіяна у Бернстеді чекає цілий флот. Ґумпасові й на думку не спадало, що хтось наважився б увійти в Нерровгейвен, аби захопити острови, з менш ніж п’ятьма десятками людей. Безперечно, сам він ніколи такого не втнув би. — По-друге, — вів далі Каспіян, — я хочу знати, як ви допустили таке відразливе, непристойне зростання торгівлі рабами, що суперечить усім давнім звичаям та поведінці наших домініонів. — Це неуникна необхідність, — відповів його ясновельможність. — Запевняю, що це вагома частина економічного розвитку островів. Від цього залежить наше сьогоднішнє бурхливе процвітання. — Навіщо вам раби? — На експорт, Ваша Величносте. Продаємо їх здебільшого в Келормен, хоч є й інші ринки. Ми — визначний торгівельний центр. - Іншими словами, — сказав Каспіян, — вони вам не потрібні. Скажіть мені, яку вони виконують роль крім того, що наповнюють грошима кишені таких, як Паґ? — Ніжні роки Вашої Величності, - сказав Ґампас, скорчивши міну, що здавалася йому батьківською посмішкою, — навряд чи роблять можливим здатність розуміти економічні проблеми. У мене статистика, графіки… — Ніжні мої роки чи ні, - мовив Каспіян, — та я розумію торгівлю рабами зсередини не гірше вашої ясновельможності. І я не бачу, щоб вона приносила на острови м’ясо чи хліб, пиво чи вино, деревину чи капусту, книжки чи інструменти, чи музику, чи коней, чи обладунки, чи інші цінності. Приносить чи ні — торгівля мусить бути припинена. — Але ж це поверне час назад, — мало не задихнувся губернатор. — Ви чули про розвиток, прогрес? — Я бачив їх іще в зародку, — відповів Каспіян. — В Нарнії ми називаємо їх «Гірше не буває». Торгівлю слід припинити. — Я не можу взяти на себе відповідальність за такі дії, - сказав Ґумпас. — Ну що ж, — мовив Каспіян, — тоді ми звільняємо вас від обов’язків. Лорде Берн, підійдіть-но. І не встиг Ґумпас усвідомити, що відбувається, Берн уже стояв на колінах, взявшись руками за долоні короля і приймаючи клятву про керування Самотніми Островами у відповідності до давніх звичаїв, прав, традицій та законів Нарнії. Каспіян мовив: — Гадаю, досить з нас уже губернаторів, — і зробив Берна графом, графом Самотніх Островів. — А щодо вас, мілорде, — мовив він до Ґумпаса, — я пробачаю вам вашу заборговану данину. Однак до завтрашнього полудня вас та ваших людей в замку бути не повинно — тут тепер резиденція графа. — Послухайте, все це чудово, — втрутився один із Ґумпасових секретарів, — але, сподіваюсь, що ви, панове, нарешті припините цю комедію і дозволите нам попрацювати. Проблема, що лежить перед нами… — Проблема в тому, — сказав граф, — яким чином ви з рештою наволочі заберетеся звідси: зі штурханами чи без них. Вибирайте, що вам до смаку. Коли все було полюбовно залагоджено, Каспіян замовив коней: у замку їх було кілька, хоча й занедбаних — і разом з Берном, Дриніяном та кількома іншими людьми вирушив до міста, на ринок рабів. Ринок містився у видовженій присадкуватій будівлі поблизу гавані. Те, що відбувалося всередині, нагадувало будь-який інший аукціон. Всередині зібрався чималий натовп, і Паґ на підвищенні хрипко горлав: — А зараз, панове, лот двадцять третій. Чудовий теребинтський робітник-селянин, підійде для копалень чи галер. Молодший двадцяти п’яти років. Зуби непогані. Гарний, чорнявий парубок. Зніми з нього сорочку, Такеє, нехай добродії подивляться. Он які м’язи! А погляньте на груди! Десять кресцентів від добродія в кутку. Ви, мабуть, жартуєте, пане. П’ятнадцять! Вісімнадцять! За лот двадцять три пропонують вісімнадцять кресцентів. Хтось дає більше? Двадцять один. Дякую, пане. Двадцять один за лот… І тут Паґ замовк і вирячився на одягнуті в кольчуги постаті, котрі, брязкаючи, наближалися до підвищення. — На коліна перед королем Нарнії, усі, хто тут є! — промовив граф. Усі чули, що назовні тупочуть та іржуть коні, і багато до кого дійшли чутки про прибуття кораблів та події в замку. Більшість скорилася. Тих, хто відмовився, потягнули додолу їхні сусіди. Дехто привітав прибулих. — За те, що ти вчора розпустив руки на нашу королівську особу, ти заплатиш життям, Паґу, — сказав Каспіян. — Але твою нетямущість пробачено. П’ятнадцять хвилин тому було заборонено торгівлю рабами на всіх підлеглих землях. Проголошую кожного раба на цьому ринку вільним. Він підняв руку, щоб припинити радісні вигуки рабів, і продовжив: — Де мої друзі? — Дорогеньке дівчатко та милий панич? — улесливо посміхнувся Паґ. — Що ви, їх відразу у мене вирвали… — Ми тут, ми тут, Каспіяне, — в один голос закричали Люсі та Едмунд. — До ваших послуг, пане, — запищав з протилежного кутка Рипічип. Їх таки продали, однак чоловіки, котрі купили їх, хотіли купити собі ще рабів, тому не від’їхали. Натовп розступився, щоб випустити трійцю наперед, — і друзі бурхливо привіталися з Каспіяном. Тут же наблизилося двоє купців з Келормену. Келорменці мають темні обличчя та довгі бороди. Вони одягають вільні туніки та тюрбани помаранчевого кольору — це мудра, багата, ввічлива, жорстока народність з давньою історією. Вони майже стримано вклонилися Каспіянові і довго розсипалися перед ним у компліментах про фонтани процвітання, котрі зрошують сади розсудливості та чеснот — усе в такому стилі — та домагались насправді повернення своїх грошей. — Це справедливо, добродії, - кивнув Каспіян. — Кожен, хто купив сьогодні раба, повинен отримати назад гроші. Паґу, повертай свої надбання — всі, до останнього мініма. (Мінім — це сорокова частина кресцента). — Ваша величність хоче пустити мене з торбами світом? — заскавулів Паґ. — Ти ціле життя прожив ціною розбитих сердець, — сказав Каспіян, — тож, якщо ти підеш з торбами світом, знай: краще бути жебраком, ніж рабом. Але де ж іще один з моїх друзів? — А, оцей? — мовив Паґ. — Забирайте його, будь-ласочка. Дуже радий нарешті збутися. Ніколи ще не бачив на ринку такого непотребу. В кінці я оцінив його у п’ять кресцентів — і все одно ніхто не хотів купувати. Запропонував його задурно, як додаток до інших лотів — ніхто не взяв. І не торкнулися б. І не подивились би на нього. Паксе, приведи Похмура. І ось вивели Юстаса — він таки справді мав похмурий вигляд. Хоча ніхто не хоче бути проданим у якості раба, та ще образливіше бути рабом-додатком, якого всі відмовляються купувати. Він підійшов до Каспіяна і сказав: — Розумію. Як завжди. Ти собі отримував задоволення, а ми сиділи в ув’язненні. Ти ж, мабуть, навіть про британського консула не довідався. Ну звісно, ні. Того вечора вони гучно відсвяткували звільнення у замку Нерровгейвена. А тоді Рипічип, побажавши усім «на добраніч», сказав: — Завтра — початок наших справжніх пригод! Проте пригоди не могли початися ні завтра, ні найближчим часом. Бо цього разу друзі готувалися залишити позаду всі відомі їм землі та моря, тож слід було ретельно приготуватися. «Досвітнього мандрівника» спорожнили і витягли на суходіл за допомогою восьми коней та волів, і кожен його сантиметр було удосконалено найздібнішими кораблебудівниками. А тоді корабель знову спустили на воду, наповнили такою кількістю провізії та води, скільки могло вміститись — тобто на двадцять вісім днів. Однак це означало, як розчаровано зауважив Едмунд, що на схід вони зможуть пливти лише протягом двох тижнів, перш ніж доведеться припиняти пошуки. Поки все це робилось, Каспіян не гаяв жодної нагоди розпитати всіх найстарших морських капітанів, яких тільки міг знайти у Нерровгейвені, що вони знали або чули про землі далі на схід. Він розкоркував чимало бутлів з замковим елем, пригощаючи бувалих чоловіків з короткими сивими бородами та світлими голубими очима, у відповідь почувши чимало довгих розповідей. Але ті, які видавалися найправдивішими, говорили, що за Самотніми Островами немає земель. Багато хто стверджував, ніби там, далеко на сході, - лише морські хвилі без суходолу, вода, що вирує навколо краю світу: - І саме там, я переконаний, пішли на дно друзі Вашої Величності. Решта оповідачів патякали лише про землі, заселені безголовими людьми, про летючі острови, гігантських спрутів та вогонь, котрий горить на поверхні води. І тільки один з них, Рипічипові на радість, сказав: — За цим усім — країна Аслана. Та вона там, на самому кінці світу, туди не дістатись.

 

Коли ж його почали розпитувати, він лише відповів, що чув ці слова від свого батька. Берн міг сказати лише те, що востаннє бачив, як шестеро його компаньйонів рухались у східному напрямку — і відтоді він більше нічого про них не чув. Він повідомив це, коли вони з Каспіяном стояли у найвищій точці Аври, дивлячись на схід, на океан. — Я часто буваю тут вранці, - сказав граф, — милуюсь, як сонце встає з моря — іноді здається, до нього лише кілька миль. І я думаю про своїх друзів, про те, що ж там, за обрієм. Швидше за все, нічого, та все ж мені соромно, що я залишився тут. Все ж я волів би, щоб Ваша Величність залишився з нами. Нам може знадобитися Ваша допомога. Закриття ринку рабів — це початок нового світу. Я передбачаю війну з Келорменом. Подумайте ще раз, сеньйоре. — Я поклявся, мій добрий графе, — сказав Каспіян. — До того ж, що б я сказав Рипічипові? Розділ п'ятий


ШТОРМ ТА ЙОГО НАСЛІДКИ


Минуло близько трьох тижнів після їхнього прибуття на Острови — і ось «Досвітній мандрівник» нарешті покидав гавань Нерровгейвена. Побачити його відплиття зібрався великий натовп. Пролунали урочисті слова прощання. Коли Каспіян виголосив свою останню промову мешканцям Самотніх Островів, чулися крики «слава», лилися сльози — і ось вони залишили графа та його родину. А коли корабель дедалі більше віддалявся від суходолу, а його червоне вітрило ліниво тріпотіло, нечіткий звук Каспіянової труби полинув з корми над водою — запала тиша. І ось їх підхопив вітер. Вітрило надмилось, від’єднався буксир і повеслував до берега, перша справжня хвиля накотила на ніс «Досвітнього мандрівника» — і той знову ожив. Ті, що не працювали зараз, — спустились нижче, Дриніян зайняв перший спостережний пункт на кормі — і корабель повернув голову на схід, обгинаючи південь Аври. Кілька наступних днів були пречудовими. Люсі почувалася найщасливішою дівчинкою в світі. Щоранку вона прокидалась, спостерігала, як відбите водою сонячне світло танцює на стелі її каюти, і оглядала всі прекрасні речі, які отримала на Самотніх Островах, — ґумаки, високі черевики, безрукавки та плащі. А тоді вона виходила на палубу, щоб поглянути з кубрика на море, котре щоранку все яснішало, та упоювалася дедалі теплішим повітрям. Опісля наставав сніданок і з’являвся апетит, що буває лише на морі. Вона проводила чимало часу, сидячи на маленькій лавочці на кормі, граючи в шахи з Рипічипом. Цікаво було спостерігати, як малюк обома лапами пересуває надто великі для себе фігури і встає навшпиньки, щоб зробити хід до центру дошки. Він був хорошим гравцем, і, коли думав над тим, що робить, зазвичай вигравав. Та переважно перемагала Люсі, бо мишак полюбляв утнути щось сміховинне, як то: відсилав офіцера захищати королеву й туру. Так траплялося, бо він на якийсь час забував, що це шахи, думаючи про справжню битву, і примушував офіцера робити те, що сам зробив би на його місці. Його розум переповнювався нездійсненними мріями, перемогами ціною життя та останніми сутичками. Однак цей блаженний час тривав недовго. Настав вечір, коли Люсі, ліниво дивлячись на довгу борозну, яка тяглася за кораблем, побачила силу-силенну хмар, що з дивовижною швидкістю розросталися на заході. І ось у них утворився розрив, крізь який пробилося жовте світло призахідного сонця. Хвилі позаду корабля набули чудернацьких форм, а море набрало тьмяно-брунатної та жовтавої барви, наче брудне полотно. Повітря стало холоднішим. Здавалось, судно рухалося з труднощами — так, наче відчувало небезпеку позаду. Вітрило то звисало, зів’яле та неживе, то шалено тріпотіло. Поки дівчинка зауважувала всі ці речі і дивувалася з лиховісної зміни, яка вчувалася навіть у шумі вітру, Дриніян закричав: — Всі на палубу! Вже за мить кожен був неймовірно зайнятий. Люки задраяли, вогонь на камбузі загасили, моряки забралися наверх, щоб стягнути вітрило. Не встигли вони закінчити, як на корабель накотився шторм. Люсі здалося, що в морі, просто перед носом корабля, утворилася величезна долина, і вони ринули туди — в таку глибину, уявити якої вона не могла. На них обрушився велетенський сірий водяний пагорб, набагато вищий від щогли. Він обіцяв вірну смерть, однак корабель винесло на самий вершечок. А тоді закрутило по колу. На палубу обрушився цілий водоспад — корма та кубрик стирчали, наче два острови у розбурханому морі. Вздовж рей у відчаї повзали моряки, намагаючись приборкати вітрило. Порваний канат стримів на вітрі убік прямо й штивно, мов кочерга.

— Спускайтесь, пані, - загорланив Дриніян. І Люсі, розуміючи, як заважають команді чоловіки та жінки з суходолу, — скорилася. Це було нелегко. «Досвітній мандрівник» жахливо кренився на правий борт, його палуба скидалась на похилий дах будинку. Дівчинці довелося видряпатись на вершечок сходів, тримаючись за поруччя, перечекати, доки нагору піднімуться двоє чоловіків, а тоді вже спускатись вниз. Як добре, що вона міцно трималася за поруччя біля основи сходів — нова хвиля накрила палубу, діставши аж до її плечей. Люсі вже й без того була майже наскрізь мокра від бризок та дощу, але хвиля була холоднішою. Тоді вона кинулася до дверей каюти, вбігла досередини і замкнулась, аби не побачити, з якою жахливенною швидкістю влітають вони в темряву, проте не уникла нестерпного сум’яття звуків: рипіння, тріщання, хрускоту, тупотіння, галасу та ревіння, які внизу були ще тривожнішими, ніж на кормі. Це тривало весь наступний день, а потім ще один. Тривало так довго, що ніхто не міг пригадати, коли ж почався шторм. Біля румпеля весь цей час перебувало троє чоловіків, котрі щосили намагалися втриматись бодай якогось курсу. Біля помпи також чергували люди. Ніхто не відпочивав, нічого не можна було ні зготувати, ні висушити, один із матросів зник за бортом, і жодного разу не визирнуло сонце. Коли все завершилось, Юстас зробив у щоденнику ще один запис. «3 вересня. Минули цілі століття — і ось настав день, коли я знову можу писати. Нас носило буревієм ось уже тринадцять днів та ночей. Я точно це знаю, бо уважно рахував, хоча всі інші стверджують, наче минуло лише дванадцять. Як приємно під час небезпечної подорожі опинитися на одному кораблі з людьми, котрі навіть рахувати не вміють! Я пережив нестерпні миті, мене годинами кидало вгору-вниз на велетенських хвилях, я зазвичай був мокрий до трусів, і ніхто не робив навіть спроби приготувати чогось їстівного. Марно й казати, що тут немає ні радіо, ні ракети, щоб подати сигнал про допомогу. Все це доводить правдивість моїх слів про божевілля морської подорожі на такому гнилому кориті, як це. Я почувався б нестерпно, навіть якби моїми супутниками були пристойні люди, а не ці демони в людській подобі. Каспіян та Едмунд поводяться зі мною брутально. В ту ніч, коли зламалася щогла (від неї залишився тільки обрубок), вони примусили мене вийти на палубу і по-рабськи пахати, хоча я й почувався дуже погано. Люсі вставила своїх п’ять копійок, зауваживши, що Рипічип просто прагнув також працювати — от тільки він надто малий. Неймовірно, як тільки вона не помічає: усе, що робить це маленьке чудовисько — лише викаблучування. Навіть у її віці слід уже розуміти такі речі. Сьогодні огидний човен нарешті здобув рівновагу, з’явилося сонце, а ми теревенили про те, що нам варто робити. У нас досить їжі, більшість з якої — неймовірна гидота, — щоб протриматися шістнадцять днів. (Всі курники позмивало за борт. Але навіть якби цього не сталось, кури й так перестали б нестися через шторм). Справжня проблема — це вода. Здається, дві бочки мають пробоїни — і тому спорожніли. (Знову ця нарнійська «ефективність»). Маленькими порціями — по півпінти на душу щодня — вистачить на дванадцять днів. (Залишається ще багато рому та вина, одначе навіть ці телепні розуміють, що від таких напоїв спрага тільки посилиться). Звісно, найрозумніше було б відразу повернути на захід, у напрямку Самотніх Островів. Але сюди ми дісталися за вісімнадцять днів, мов навіжені, втікаючи від бурі. Навіть якщо ми впіймаємо східний вітер, повернення назад забере більше часу. А в цей момент навколо немає навіть натяку на східний вітер — вітру немає взагалі. Щодо того, аби повертатись на веслах, це забере надто багато часу, і Каспіян каже, люди не зможуть гребти на половині пінти води щодня. Я впевнений, це не так. Я намагався пояснити, що коли люди пітніють, це їх охолоджує, і тому під час роботи вони потребують менше води. Він нічого на це не зауважив — Каспіян робить так щоразу, коли не може знайти відповіді. Всі інші проголосували за те, щоб продовжити плавання у пошуках землі. Я відчув, що мій обов’язок — вказати на те, що нам точно невідомо, чи є попереду земля, і спробував втовкмачити їм, наскільки небезпечно приймати бажане за дійсне. Замість того, аби придумати кращий план, воли мали зухвалість запитати мене, що я пропоную. Тож я лише стримано й тихо пояснив, що мене викрали і, не питаючи згоди, вплутали в ідіотську подорож і що я не збираюся витягати їх з цієї халепи. 4 вересня. Далі штиль. На обід подають крихітні порції. Я отримую найменше. Каспіян вправно накладає собі добавку і гадає, ніби я не бачу! Люсі з якогось дива намагалася задобрити мене, запропонувавши частину своєї їжі, але той формаліст Едмунд втрутився і не дозволив їй зробити цього. Шкварить сонце. Увесь вечір неймовірна спрага. 5 вересня. Далі штиль і спека. Цілий день почуваюся кволим і впевнений, що в мене температура. Звісно, їм бракує розуму, аби мати на борту термометр. 6 вересня. Жахливий день. Прокинувся серед ночі, переконаний, що дістав гарячку і потребую води. Це підтвердив би кожен лікар. Бачить Бог — я остання особа, що намагатиметься здобути що-небудь нечесним способом, однак ніколи не гадав, що ця економія води стосуватиметься навіть хворого. Звісно, я розбудив би інших і попросив пити — але подумав, що це егоїстично. Тож я встав, взяв горнятко і навшпиньки вийшов з Чорної Діри, де ми спали, намагаючись не потурбувати Каспіяна та Едмунда, адже вони так погано спали, відколи почалася спека і проблеми з водою. Я завжди намагаюсь зважати на інших — байдуже, були вони зі мною люб’язні чи ні. Я опинився у великій кімнаті — якщо її можна так назвати, — де розташовані ослони для веслярів та багаж. Ємність з водою у самому її кінці. Все йшло чудово, однак перш ніж я встиг занурити горнятко, мене впіймав цей малий шпигун Ріп. Я намагався пояснити, що йшов на палубу подихати свіжим повітрям (бо моя справа з водою його не стосувалася), але він запитав, навіщо мені горня. Своїм вереском він розбурхав цілий корабель. Розгорівся скандал. Я, як зробив би кожен на моєму місці, запитав, чому це Рипічип серед глупої ночі крутиться біля бочки з водою. Він відповів, що, оскільки надто малий, аби допомагати на палубі, то щоночі вартує, охороняючи воду, щоб дати можливість комусь поспати. І ось яка клята несправедливість: вони всі вірять йому. Ви уявляєте? Я мусив попросити пробачення, інакше ця мала тварюка кинулася б на мене з мечем. І тут Каспіян проявився у своїх справжніх барвах, як безжалісний тиран, вголос, при всіх сказавши, що кожен, кого застукають за «крадіжкою» води, «отримає два рази по дванадцять». Я не знав, до чого це, аж поки Едмунд мені не пояснив. Це походить із книжок того ґатунку, які читають малі Певенсі. Після цієї малодушної погрози Каспіян змінив тон на зверхній. Сказав, що йому за мене соромно і що всі почуваються так само погано, і що всі ми повинні старатися, тощо, тощо. Огидний самовдоволений дурень. Сьогодні я цілий день не вставав з ліжка». «7 вересня. Сьогодні з’явився легкий вітерець, але все ще з заходу. Ми зробили кілька миль на схід з частиною вітрила, прикріпленого до того, що Дриніян називає аварійною мачтою: бушприт встановлено вертикально і прив’язано до уламка справжньої щогли. Все ще несамовито хочеться пити». «8 вересня. Продовжуємо рухатись на схід. Я цілими днями залишаюсь на лежаку і не бачу нікого, крім Люсі, аж поки двоє друзів не приходять спати. Люсі віддає мені частину своєї порції води. Вона каже, що дівчата не так сильно відчувають спрагу, як хлопці. Я й раніше думав, що це так, але на морі такі речі стають відомими напевне». «9 вересня. Видно землю. Дуже високу гору далеко на південному сході». «10 вересня. Гора дедалі збільшується та стає чіткішою, однак до неї ще далеко. Сьогодні вперше невідомо за який час з’явилися чайки». «11 вересня. Впіймали трохи риби і з’їли її на обід. Близько сьомої вечора кинули якір на глибину трьох морських саженів у затоці гірського острова. Ідіот Каспіян не дозволив нам спуститися на суходіл, бо вже сутеніло і він боявся дикунів та диких тварин. Сьогодні ввечері всі отримали додаткову порцію води». Більше за будь-що інше Юстаса хвилювало, що чекає на них на острові, та сказати про це його словами неможливо: після одинадцятого вересня він надовго забув про свій щоденник.

Коли настав страшенно задушливий ранок, хоча й з низьким сірим небом, мандрівники побачили, що вони перебувають в затоці, оточеній такими скелями та каменюками, що місцевість скидалася на норвезький фіорд. Навпроти них, на березі, земля густо поросла схожими на кедри деревами, між якими плинув швидкий потік. За деревами здіймався крутий підйом, що завершувався зазубреним гребенем, а далі громадилися темні гори, вершини яких ховалися у низькому темному хмаровинні. Найближчі скелі з обох боків затоки були тут і там покреслені білими лініями — водоспадами, хоча з такої відстані не можна було зауважити ні руху, ні звуку. Місцина вражала неймовірною тишею, вода в затоці лежала гладенько, мов скло, відбиваючи кожну деталь скель. Ця сцена могла симпатично виглядати на картинці, однак в реальному житті справляла гнітюче враження. Цей край явно не радів гостям. Корабельна команда на двох човнах вирушила на берег, де всі з насолодою втамували спрагу та вмилися в ріці, поїли та відпочили. Тоді Каспіян відіслав чотирьох людей охороняти корабель і почалася денна праця. Слід було все привести до ладу. Привезти на берег бочки, законопатити пробоїни і наповнити їх водою, зрубати дерево (сосну, якщо вдасться) і зробити нову щоглу, полагодити вітрило і вполювати дичину, що тут водиться, випрати й зашити одяг, зліквідувати нескінченні поломки на палубі. «Досвітнього мандрівника» тепер важко було впізнати — здалеку було очевидно, що це вже далеко не той елегантний корабель, що покидав Нерровгейвен. Це була розбита, вицвіла посудина, яку можна легко прийняти за уламки. Та й уся команда виглядала не краще — худі, бліді, з червоними від недосипання очима, вбрані в лахміття. Лежачи під деревом, Юстас почув про всі ці плани, і його серце стислося. Невже відпочинку не буде? Скидалось на те, що перший день на такому бажаному суходолі буде не легшим за день у морі. І раптом йому з’явилася спокуслива ідея. Ніхто не дивився на нього, всі обговорювали корабель, наче ця потворна штукенція справді багато для них важила. Чому б йому просто-напросто не втекти? Він піде вглибину острова, знайде прохолодну місцину зі свіжим повітрям високо в горах, добряче виспиться і приєднається до решти, коли робочий день вже завершиться. Він відчував, що йому це піде на користь. Проте доведеться пильно стежити за затокою та кораблем, щоб мати певність у своєму поверненні. Йому анітрохи не хотілося залишитися у цьому краї. І хлопець негайно заходився втілювати свій план. Він тихо підвівся і пішов поміж деревами, намагаючись рухатися повільно та ніби знічев’я, аби кожен, хто зверне на нього увагу, не запідозрив, що він от-от кинеться навтьоки. Дивно, але зовсім скоро він уже не чув гамору позаду себе, навколо розкинувся тихий і теплий темно-зелений ліс. Невдовзі Юстас відчув, що може крокувати швидше і не стримуватися. Незабаром він вийшов з лісу. Попереду починався крутий підйом. Трава виявилася сухою та ковзкою, однак видряпуватись нагору можна було, хапаючись за неї руками, і хоча хлопець тяжко дихав та витирав спітніле чоло, все ж невпинно просувався вперед. Таким чином, нове життя — про що сам він не здогадувався — пішло йому на користь. Давній Юстас, Юстас Гарольда та Альберти, припинив би забиратися нагору вже через десять хвилин. Неспішно, з кількома перепочинками він досягнув гребеня. Хлопець сподівався, що звідси йому відкриється вид на серце острова, однак хмари опустилися нижче і назустріч Юстасові клубочилося ціле море туману. Він сів і озирнувся. Хлопець опинився так високо, що затока внизу виглядала зовсім крихітною, а море можна було розгледіти на багато-багато миль навколо. А тоді його повністю оточив гірський туман, густий, але не холодний, Юстас ліг і почав вовтузитися з боку на бік, намагаючись знайти найзручнішу позу. Однак насолода його тривала недовго. Чи не вперше в житті він почувся самотньо. І це почуття поступово посилювалось. А тоді його почав непокоїти плин часу. Навколо не чулося навіть найменшого звуку. Несподівано хлопцеві спало на думку, що він міг лежати тут уже кілька годин. Можливо, всі інші вже відпливли! Можливо, вони дозволили йому піти геть просто для того, щоб позбутися! Він панічно скочив на ноги і почав спускатись униз. Юстас надто рвучко розпочав спуск, послизнувся на траві і з’їхав униз на кілька футів. Тоді подумав, що його занесло надто далеко ліворуч, тож довелося піднятися: однак з того боку виявилась прірва. Хлопець знову почав дряпатись нагору, намагаючись якомога ближче підійти до того місця, з якого починав спуск, — і рушив знову, беручи трохи праворуч. Цього разу, здавалося, все пішло краще. Хлопець рухався обережно, адже на кілька ярдів попереду не міг нічого розгледіти, а навколо залягала абсолютна тиша. Йти обережно, коли всередині тебе хтось кричить: «Швидше, швидше, швидше!» — страшенно неприємна справа. Адже з кожною миттю страх залишитись самому дедалі міцнішає. Якби Юстас хоч трохи розумів Каспіяна та Певенсі, то знав би, що не було навіть найменшого шансу на такий їхній вчинок. Та хлопець втовкмачив собі, що вони — демони у людській подобі.

— Нарешті! — вигукнув Юстас, ковзнувши вниз спуском з дрібних камінців, що котилися під ногами, і опинився на рівній площині. — Де ж ті дерева? Попереду щось темніє. О, здається, туман нарешті розсіюється. Так і було. Дедалі розвиднювалося — хлопець навіть закліпав. Туман рідшав. Юстас стояв посеред незнаної долини. Моря видно не було. Розділ шостий


ЮСТАСОВІ ПРИГОДИ

Тим часом всі інші вмивалися в ріці і лаштувалися до обіду та відпочинку. Троє найкращих лучників рушили на північні від затоки пагорби і повернулися, вполювавши пару диких кіз, котрі тепер смажилися над вогнем. Каспіян наказав привезти на берег діжу з вином — міцним вином з Арченланду, яке слід було перед вживанням розбавити водою, тож вистачити мало на всіх. Робота просувалась як слід, тож трапеза була веселою. І лише накладаючи собі козячого м’яса, Едмунд запитав: — А де це наш зануда Юстас? В цю мить Юстас роззирався по невідомій долині. Вона була така вузька й глибока, а урвища, що оточували її, - такими крутими, що це нагадувало велетенську яму або траншею. Земля поросла травою, з неї тут і там стриміли кам’яні брили, а ще Юстас зауважив чорні випалені латки — такі, які посушливого літа можна побачити на насипах обабіч колії. На відстані ярдів п’ятнадцяти від хлопця виблискувало озерце з чистою гладенькою водою. На ту мить в долині було порожньо: ні тварини, ні пташки, ні комахи. Шкварило сонце і лиховісні вершечки гір зазирали через край долини. Юстас, звісно, зрозумів, що в тумані він пішов не тим боком хребта, тож обернувся, аби вибрати зворотню дорогу. Однак тільки глипнувши, хлопець затремтів. Йому неймовірно пощастило, адже він вибрав єдину можливу стежку вниз — видовжений зелений земляний виступ, жахливо крутий та вузький, з обох боків якого починалося урвище. Іншого способу вибратися з долини не було. Та хіба ж він міг зробити це тепер, побачивши, як його шлях виглядає насправді? Від самої думки про це нещасному запаморочилось у голові. Він знову розвернувся, подумавши, що так чи інак, а спершу йому слід добряче напитися з озерця. Однак щойно Юстас повернувся, ще навіть не зробивши кроку вглиб долини, як позаду нього почувся шум. Звук був зовсім тихим, однак лунав досить потужно у навколишній цілковитій тиші. Хлопець так і закам’янів на місці. А тоді подивився назад. Біля підніжжя скелі, ліворуч при землі видніла темна діра — можливо, вхід до печери. І звідти в’юнилися два тонких пасма диму. А камені перед чорним отвором рухались (створюючи той самий шум) так, наче в темряві за ними хтось повз.



Хтось таки повз. І що набагато гірше — виповзав назовні. Едмунд, Люсі або ти відразу впізнали б цю істоту, однак Юстас не читав правильних книжок. Таку істоту він навіть уявити собі не міг — видовжена морда свинцевого кольору, тупі червоні очі, ні пір’я, ні хутра, довге гнучке тіло звивалось по землі, лапи, коліна яких стирчали над спиною істоти, наче в павука, кажанячі крила, які шарпали каміння, хвіст довжиною в кілька ярдів. А пасма диму соталися з ніздрів істоти. Юстас і гадки не мав, що перед ним дракон. Хоча, якби й мав, йому б це не допомогло.

Однак, можливо, якби хлопцеві хоча б щось було відомо про драконів, він був би дещо здивований поведінкою цього дракона. Той не сів, сплеснувши крилами, і не почав вивергати полум’я з пащі. Дим із його ніздрів скидався на дим від приску, що от-от згасне. Так само здавалося, що Юстаса він не помічає, істота дуже повільно повзла до озерця, часто зупиняючись. Навіть попри свій страх, Юстас зрозумів, що то було старе і печальне створіння. Хлопець прикинув, чи варто йому спробувати втекти. Однак істота може обернутись, якщо почує шум. Що, коли вона не така вже й немічна? Що, коли прикидається? Та й узагалі, який сенс намагатися втекти від істоти, котра вміє літати? Створіння доповзло до водойми і поклало на гравій своє жахливе, вкрите лускою підборіддя: однак, перш ніж зробило перший ковток, воно раптом голосно крекнуло чи закричало — і після кількох судом та конвульсій впало на бік, виставивши в повітря пазуристу лапу. З відкритого рота вихлюпнулося трохи темної крові. Дим з ніздрів на якусь мить став чорним, а тоді відлетів і зник. І більше не з’явився. Це був трюк монстра — в такий спосіб він заманював мандрівників до їхньої загибелі. Однак хлопець не міг чекати вічно. Він зробив крок ближче, тоді два — і зупинився знову. Дракон залишався* нерухомим. Хлопець зауважив, що з очей тварюки зник червоний вогник. І нарешті Юстас наважився підійти до тіла. Тепер він вже був певен, що істота мертва. Здригнувшись, хлопець торкнувся до неї — нічого не трапилось. Полегшення було настільки відчутним, що Юстас мало не засміявся вголос. Він почувався так, наче боровся з драконом і вбив його, а не просто бачив смерть істоти. Переступивши через тушу, він підійшов до водойми, щоб напитись, бо спека ставала нестерпною. Юстас не здивувався, почувши звуки грому. Майже відразу по тому зникло сонце і, перш ніж мандрівник закінчив пити, навколо вже тарабанили великі краплі дощу. Клімат цього острова був не надто приємний. Менше ніж за хвилину Юстас ущерть змок і напівосліп від потужної зливи, подібної до якої в Європі ніколи не бачили. Не було сенсу навіть пробувати вийти з долини, поки злива не вщухне. Хлопець кинувся до єдиного доступного прихистку — драконової печери. Там він ліг і спробував віддихатись. Більшості з нас відомо, чого варто чекати від драконячого барлогу, однак, як ми вже знаємо, Юстас читав неправильні книжки. Там багато писалося про експорт та імпорт, про уряди та дренаж, але ні слова не було про драконів. Ось чому хлопець так розгубився, придивившись до поверхні, на якій лежав. Її частинки були надто гострими як для каміння і надто твердими як для колючки, а навколо все було всіяне круглими пласкими штукенціями, котрі клацали, коли хлопець ворушився. З входу до печери надходило досить світла, аби мати змогу все це роздивитись. Безперечно, Юстас побачив — а будь-хто з нас міг сказати про це наперед — скарби: корони (ті штуки, на які наштрикувався Юстас), монети, персні, браслети, злитки, чаші, тарілки та коштовні камені. Юстас (на відміну від інших хлопців) ніколи про скарби не мріяв, однак відразу ж побачив користь від них у цьому новому світі, до якого він так по-дурному втрапив, провалившись вдома крізь картину у спальні Люсі. — У них тут немає податків, — сказав він. — Тож скарби не треба віддавати урядові. З кількома такими штуками я зможу непогано провести тут час — наприклад, у Келормені. Здається, це найстерпніше місце у цих краях. Цікаво, скільки я зможу взяти? Оцей браслет — можливо, камінці на ньому — то діаманти — я натягну собі на зап’ястя. Трохи завелике, але якщо підтягнути аж до ліктя, буде якраз нормально. А тоді напхаю повні кишені діамантів — вони легші від золота. Цікаво, коли вже припиниться цей пекельний дощ? Він заліз на найменш незручну частину купи, що переважно складалася з монет, і вмостився чекати. Однак після сильного переляку — особливо якщо йому передував похід горами, людина почувається знесиленою. Юстас заснув. У той час, коли він посопував уві сні, решта завершила обід і почала всерйоз непокоїтись через його відсутність. — Юстасе! Юстасе! Агов! — кричали вони, аж поки не захрипли. Каспіян подув у свій ріг. — Його немає поблизу — інакше він почув би цей звук, — сказала Люсі, сполотнівши. — Нестерпний хлопець, — мовив Едмунд. — Навіщо йому було отак втікати? — Але ми мусимо щось робити, — сказала Люсі. — Він міг загубитись чи впасти в яму, чи потрапити до рук дикунів. — Або його розірвали дикі тварини, — додав Дриніян. — Якби так, всі відчули б полегшення, скажу я вам, — пробурмотів Рінз. — Пане Рінз, — сказав Рипічип, — ви ніколи ще не казали нічого більш недостойного вас. Та істота мені не друг, але він все-таки королівської крові і, оскільки він наш супутник, знайти його або помститись за нього у разі смерті — справа нашої честі. — Безперечно, ми повинні знайти його, якщо зможемо, — втомлено мовив Каспіян. — Оце так неприємність. Це означає пошуки та нескінченні неприємності. Клятий Юстас. Тим часом Юстас спав, спав і спав. А прокинувся від болю в руці. Місяць світив у вхід печери, а ліжко зі скарбів начебто стало набагато зручнішим: він взагалі майже не відчував його. Біль у руці здивував хлопця, але він тут же зрозумів, що справа у браслеті, одягнутому на руку нижче ліктя, — він наче став тіснішим. Мабуть, поки хлопець спав, у нього розпухла ліва рука. Він поворушив правою рукою, щоб відчути ліву, але завмер, навіть на сантиметр її не пересунувши, і нажахано прикусив губу. Бо рівно навпроти нього, трохи правіше, там, де місячне світло падало на підлогу печери, рухалась страшнюча тінь. Хлопець відразу впізнав її: то була драконова лапа. Вона заворушилась, коли Юстас ворухнув рукою і завмерла, коли знерухомів він. — Ой, який же я дурень, — подумав Юстас. — Ну звісно, у тварюки є друг, він лежить поруч зі мною. Кілька хвилин він не наважувся і м’язом ворухнути. Просто перед очима бачив два тонких струмочки диму, чорного на тлі місячного світла — точнісінького такого, як дим з носа того іншого дракона перед його смертю. Це було настільки моторошно, що хлопець затамував подих. Димок зник. Коли довше стримувати подих вже було неможливо, Юстас тихенько видихнув. Тієї ж миті два струмені диму з’явилися знову. Але навіть тоді він не зрозумів, що відбувається. Незабаром Юстас вирішив, що обережно просуватиметься вліво і спробує вибратися з печери. Можливо, істота спить — і, так чи інакше, то його єдиний шанс. Але, звісно, перш ніж рухатись ліворуч, він поглянув у той бік. О жахіття! З того боку також стирчала драконяча лапа. Ніхто не звинувачуватиме Юстаса, що тієї миті він розридався. Розмір власних сліз, що скрапували на скарби, здивував його. До того ж сльози видавались неймовірно гарячими, аж парували. Але користі з плачу не було. Він мусив спробувати якось вибратися з-поміж двох драконів. І Юстас почав простягати праву руку. Драконова права лапа повторила точнісінько той самий рух. Тоді хлопець вирішив зробити те ж лівою. Драконова ліва кінцівка також поворухнулась. Двоє драконів, з обох боків від нього, повторювали його рухи! Юстас не витримав — і просто кинувся навтьоки. Все загриміло та заскреготало, забрязкотіло золото, полетіло каміння, щойно хлопець кинувся геть з печери, гадаючи, що то обидва дракони женуться за ним. Він не насмілювався озирнутись і мчав до озерця. Скручена туша мертвого дракона вимальовувалась у місячному світлі — таке видовище налякало би будь-кого, однак Юстас майже його не зауважив. Він хотів залізти у воду. Але тільки-но дістався до краю водойми, як трапилося дві речі. Спершу його наче громом ударило: хлопець усвідомив, що втікає на всіх чотирьох кінцівках — з якого це дива він таке втнув? А потім, нахилившись над водою, він на мить подумав, що з води на нього дивиться ще один дракон. Але тут же усвідомив правду. Драконова морда в озері була його власним відображенням — сумнівів не було. Воно рухалось разом з ним: відкривало і закривало рота точнісінько, коли він відкривав і закривав свого. Поки Юстас спав, він перетворився на дракона. Заснувши на драконових запасах з жадібними, драконячими помислами, він і сам став драконом. Це все пояснювало. Поруч з ним у печері не було двох драконів. Лапи праворуч і ліворуч були його власними лапами. Дим виходив з його ніздрів. А щодо болю у лівій руці (точніше, тому, що раніше нею було) — ззизивши ліве око, він побачив, що з нею трапилось. Браслет, який так зґрабно сидів на руці хлопця, виявився замалим для грубезного драконового лаписька. Прикраса глибоко увіп’ялася в луску, а навколо цього місця пульсувала спухла плоть. Він вчепився в браслет зубами, але не зміг зірвати його. Незважаючи на біль, його першим відчуттям було полегшення. Більше він не мав чого боятися. Він сам був жахіттям, і ніхто на світі — хіба що лицар, та й то не кожен — насмілився б його атакувати. Тепер він міг би зійтись у двобої з Каспіяном чи Едмундом. Однак щойно про це подумавши, Юстас зрозумів, що не хоче цього. Він хотів дружити з ними. Хотів повернутися до людей, розмовляти з ними, сміятися та ділитись тим, що має. Бідолаха усвідомив, що він — монстр, відрізаний від людської раси. Страхітлива самотність охопила його. Хлопець почав усвідомлювати, що решта зовсім не були демонами. І замислився над тим, чи він сам був настільки приємною особою, за яку завжди себе мав. Йому бракувало їхніх голосів. Одне добре слово він з вдячністю прийняв би навіть від Рипічипа. Подумавши про це, бідолашний дракон, котрий раніше був Юстасом, пронизливо заридав. Могутній дракон, котрий гірко плаче у світлі місяця посеред порожньої долини, — таку картину важко уявити.

 

Врешті-решт нещасний вирішив, що таки спробує відшукати шлях на берег. Він зрозумів, що Каспіян ніколи не відплив би звідси без нього. І відчував, що у той чи інший спосіб, але зможе показати людям, ким є насправді. Він як слід напився води, а тоді (знаю, це звучить шокуюче, але якщо добре все обмізкувати, то так воно не є) з’їв майже повністю мертвого дракона. Він зробив уже половину справи, коли раптом усвідомив, що робить. Тому що, розумієте, хоча розум його був розумом Юстаса, однак смаки й рішення виявились драконячими. А дракон нічого так не любить, як свіжу драконятину. Ось чому так рідко можна знайти більше ніж одного дракона на країну. А тоді Юстас почав видряпуватися з долини. Почав він це зі стрибка, а, стрибнувши, виявив, що летить. Він геть забув про свої крила — і це стало неабиякою несподіванкою — першою приємною несподіванкою за тривалий час. Він знявся високо у повітря і побачив численні гірські вершини, що лежали внизу у місячному сяйві. Наче срібна пластина, виблискувала під ним затока, на якорі стояв «Досвітній мандрівник», а в лісі поруч з берегом мерехтіли вогні табору. З неймовірної висоти він єдиним порухом спрямував себе у цьому напрямку. Люсі спала дуже міцно, бо не лягала аж до повернення пошукової групи, сподіваючись почути добрі новини про Юстаса. Групу очолював Каспіян. Її втомлені учасники повернулись назад дуже пізно. Ще й принесли тривожні новини. Вони не знайшли ані сліду Юстаса, зате бачили в одній долині мертвого дракона. Намагаючись дивитися на все з позитивної точки зору, учасники групи запевняли інших, що навколо не може бути інших драконів і що той був мертвий уже о третій годині дня (саме тоді вони його й знайшли), тож малоймовірно, що за кілька годин до того він міг кого-небудь убити. — Хіба що він зжер того нестерпного малого і помер від отруєння, — сказав Рінз. Та сказав він це пошепки, тож ніхто не почув. Пізно вночі Люсі обережно розбудили — вся компанія, зібравшись разом, про щось тихо розмовляла. — Що таке? — запитала Люсі. — Слід зберігати витримку, — мовив Каспіян. — Щойно над кронами дерев пролетів дракон. Він приземлився на узбережжі. Так, боюсь, він між нами та кораблем. А стріли проти дракона марні. І вогню вони зовсім не бояться. — Якщо дозволить Ваша Величність… — почав Рипічип. — Ні, Рипічипе, — твердо сказав король, — ти не затіватимеш з ним двобою. І якщо ти не підкоришся мені, я накажу зв’язати тебе. Ми повинні стежити за ним і, щойно розвидніється, спуститись на узбережжя і вступити з ним у битву. Я провадитиму. Король Едмунд буде праворуч від мене, а лорд Дриніян — ліворуч. Жодних інших домовленостей бути не повинно. За кілька годин настане світанок. За годину слід подати їжу, а також залишки вина. І нехай все робиться якомога тихіше. — Може, він полетить геть, — сказала Люсі. — Так буде гірше, — сказав Едмунд, — бо тоді ми не знатимемо, де він. Якщо у кімнаті оса, я волію не зводити з неї погляду. Решта ночі була жахливою. Коли надійшла пора їсти, багато хто відчув, що не має апетиту, хоча й знав, що їсти треба. Здавалось, минули незліченні години, перш ніж розсіялась темрява і тут і там зацвірінькали пташки, а світ наповнився барвами і зробився свіжішим, ніж був протягом ночі, а Каспіян сказав: — Час настав, друзі. Вони звелися, оголили мечі і сформували щільну шеренгу, взявши у центр Люсі з Рипічипом на плечі. Це було краще, ніж просто чекати, і кожен захоплювався всіма іншими дужче, ніж зазвичай. За мить вони вже марширували. Коли дійшли до краю лісу, вже майже розвиднілось. А там, на піску, наче велетенська ящірка чи гнучкий крокодил, чи плазун з лапами, гігантський, жахливий та вузлуватий, лежав дракон. Але побачивши їх, замість того щоб звестися і вивергнути вогонь та дим, дракон відступив, майже плазуючи — назад, на мілководдя. — Чому він так хитає головою? — запитав Едмунд. — А тепер киває, - сказав Каспіян. - І з його ока щось витікає, - мовив Дриніян. — Ой, та невже ви не бачите, — сказала Люсі. — Він плаче. Це сльози. — Я б не довіряв йому, пані, - сказав Дриніян. — Так роблять крокодили, щоб послабити вашу пильність. — Він похитав головою, коли ти сказав це, — зауважив Едмунд. — Наче хотів заперечити. Дивись, знову. — Гадаєте, він розуміє, що ми говоримо? — запитала Люсі. Дракон пристрасно закивав. Рипічип зіслизнув з плеча Люсі і виступив наперед. — Драконе, — почувся його дзвінкий голосок, — ти розумієш мову? Дракон кивнув. — Ти можеш говорити? Похитав головою. — Якщо так, — мовив Рипічип, — марна справа запитувати про твої наміри. Але ти можеш засвідчити нам свою дружбу, піднявши над головою свою ліву передню лапу. Істота так і зробила, але дуже незграбно — адже її лапа спухла і боліла, перетиснута золотим браслетом. — Погляньте! — вигукнула Люсі, - у нього щось негаразд із лапою. Біднесенький — мабуть, тому він плаче. Можливо, він прийшов, щоб ми його вилікували — як в оповіді про андроклів та лева. — Обережно, Люсі, - сказав Каспіян. — Цей дракон дуже мудрий, але він може бути брехуном. Але Люсі вже бігла вперед, а слідом за нею — Рипічип, так швидко, як дозволяли його короткі лапки, а далі, звісно, хлопці та Дриніян. — Покажи свою бідолашну лапку, — попросила Люсі. — Можливо, я її вилікую. Дракон-який-раніше-був-Юстасом радісно простягнув їй свою хвору лапу, пам’ятаючи, як чарівне зілля Люсі вилікувало його від морської хвороби ще коли він не був драконом. Однак йому довелося розчаруватись. Магічна рідина трохи полегшила біль та вилікувала пухлину, але не змогла розчинити золота. Усі стояли навколо, спостерігаючи за лікуванням, і несподівано Каспіян вигукнув: — Погляньте! Його очі втупилися в браслет.

Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка