Клайв Стейплз Льюис Подорож Досвітнього мандрівника



Сторінка1/6
Дата конвертації05.05.2016
Розмір9.41 Mb.
  1   2   3   4   5   6

Annotation


Нестерпний хлопчисько на ім'я Юстас Скрабб, родич відомих вам Люсі та Едмунда Певенсі, разом з кузенами потрапляє на борт Нарнійського корабля — через… звичайну картину на стіні у спальні. Троє дітей разом з молодим королем Каспіяном та його морською командою у своїй неймовірній та захопливій подорожі знаходять зачаровані землі, зустрічають фантастичних істот і дістаються лілійних долин аж за Краєм Світу. Крізь випробування їх веде лев Аслан, з'являючись у найскрутніші моменти. Ця подорож змінила всіх, а надто Юстаса, але невідомо, чи коли-небудь ще мандрівники потраплять до Нарнії… Клайв Стейплз ЛьюисРозділ першийРозділ другийРозділ третійРозділ четвертийРозділ п'ятийРозділ шостийРозділ сьомийРозділ восьмийРозділ дев'ятийРозділ десятийРозділ одинадцятийРозділ дванадцятийРозділ тринадцятийРозділ чотирнадцятийРозділ п'ятнадцятий

Клайв Стейплз Льюис
Подорож Досвітнього мандрівника

Присвячую Джеффрі Барфілду

 

Розділ перший
КАРТИНА У СПАЛЬНІ

Був собі хлопчик на ім’я Юстас Клеренс Скрабб — і на це він таки заслуговував. Батьки кликали його Юстасом Клеренсом, а вчителі — просто Скраббом. Друзі до нього не звертались, бо він їх не мав. Маму й тата він називав не «мамою» й «татом», а Гарольдом та Альбертою. То були дуже сучасні й прогресивні люди: вони не вживали алкоголю, не курили, були веґетаріанцями і носили особливу білизну. Вдома вони мали зовсім небагато меблів, кілька простирадел на ліжках, а вікна завжди тримали прочиненими. Юстас Клеренс любив тварин, особливо жуків, якщо ті були мертвими й пришпиленими до карток. Йому подобались інформативні книжки, а ще він мав картинки з елеваторами для зерна та іноземними дітьми-товстунами, котрі робили вправи у зразкових школах.



Кого Юстас Клеренс не любив, то це своїх кузенів, чотирьох Певенсів: Пітера, Сьюзан, Едмунда та Люсі. Однак він майже зрадів, почувши, що Едмунд та Люсі приїдуть погостювати. Глибоко всередині він полюбляв командувати й зачіпатись; і, хоча й був хирлявим малюком, котрий не міг протистояти у бійці навіть Люсі, не кажучи вже про Едмунда, він знав десятки способів, як зіпсувати життя своїм гостям у власному домі. Едмунд та Люсі анітрохи не хотіли їхати до дядька Гарольда й тітки Альберти. Та вибору не було. Того літа тата запросили на чотири місяці до Америки читати лекції, і мама збиралася з ним, оскільки вже десять років не мала справжньої відпустки. Пітер щосили готувався до екзаменів — на канікулах його мав тренувати старий професор Кірк, у чиєму будинку колись, у роки війни, діти пережили дивовижні пригоди. Якби професор і надалі жив у тому будинку, то запросив би до себе всіх чотирьох. Та відтоді він збіднів і жив у малому котеджі лише з однією додатковою спальнею. Брати усіх до Америки було б надто дорого, тож поїхала тільки Сьюзан. Дорослі вважали її найвродливішою, до того ж вона не хапала зірок у навчанні (хоча в іншому й була зрілою як на свій вік), тож мама сказала, що Сьюзан «візьме набагато більше від подорожі до Америки, ніж молодші». Едмунд та Люсі намагались не заздрити талану Сьюзан, проте канікули у родичів видавалися їм жахіттям. «Для мене все ще гірше», сказав Едмунд, «ти принаймні матимеш власну кімнату, а я ділитиму спальню з тим останнім смердюхом Юстасом». Ця історія починається певного пообіддя, коли Едмундові та Люсі вдалося викрасти кілька цінних хвилин насамоті. Звісно, розмовляли вони про Нарнію — свою власну таємну країну. Гадаю, у більшості з нас є власна таємна країна, та майже у всіх вона уявна. У цьому відношенні Едмундові та Люсі пощастило більше. Їхня таємна країна була справжньою. Вони вже двічі побували там: і не граючи або мріючи, а насправді. Безперечно, потрапити туди вдалося завдяки магії — це єдиний шлях до Нарнії. І там їм було обіцяно, — чи майже обіцяно — що певного дня вони повернуться знову. Можете собі уявити, скільки вони про це говорили при кожній нагоді. Діти сиділи на краю ліжка в кімнаті Люсі і дивилися на картину на стіні навпроти. Це була єдина картина у всьому будинку, яка їм подобалась. Натомість зовсім не подобалась тітці Альберті (ось чому її повісили у крихітній кімнатці нагорі), але позбутись її вона не могла, бо це був весільний подарунок від когось, кого не варто було ображати. На картині було зображено корабель, що плив просто на вас. Він мав позолочений ніс у формі драконячої голови з роззявленою пащею, лише одну щоглу і одне велике квадратне вітрило яскраво-пурпурового кольору. Там, де закінчувались позолочені крила дракона, можна було розгледіти зелені боки корабля. Він щойно опинився на вершечку дивовижної блакитної хвилі, яка, сходячи піною та бульбашками, котилася на вас. Корабель, вочевидь чимдуж гнаний уперед веселим вітром, ледь кренився на лівий борт. (До речі, якщо ви взагалі збираєтесь читати цю історію і якщо досі цього не знали, затямте собі: лівий бік корабля — якщо дивитися спереду — це лівий борт, а правий бік — правий борт). Саме з цього боку й падало на корабель сонячне світло, тож вода тут мінилась зеленим і пурпуровим. З протилежного боку тінь вітрильника робила воду темно-синьою. — Питання в тому, — мовив Едмунд, — чи не стає тобі ще гірше, коли дивишся на Нарнійський корабель і не можеш туди потрапити. — Це краще, ніж нічого, — відповіла Люсі. — А Нарнійський корабель такий гарний. — Продовжуєте бавитися в стару гру? — запитав Юстас Клеренс, котрий підслуховував під дверима, а тепер увійшов, гигочучи. Минулоріч, гостюючи у Певенсів, він підслухав розмови дітей про Нарнію — і тепер запопадливо їх дражнив. Звісно, він думав, що то все вигадки, а оскільки сам був надто тупим, аби щось вигадати, то й не схвалював цього. — Тебе не запрошували, — коротко кинув Едмунд. — Я намагаюсь вигадати лімерик, — сказав Юстас. — Щось типу: Певні діти, що гралися в Нарнію, Дурнуватими стали і марними… — Ну, почнемо з того, що «Нарнія» і «марними» не римується, — сказала Люсі. — Це асонанс, — мовив Юстас. — Не питай його, що таке ассі-як-там-його, — сказав Едмунд. — Він аж пищить, так хоче, щоб його запитали. Мовчи — і, може, він забереться звідси. Більшість хлопчаків, зустрівши такий прийом, або вимелися б геть, або оскаженіли. Тільки не Юстас. Він продовжував стояти і шкіритись, а тоді знову заговорив. — Вам подобається ця картина? — запитав він. — Заради Бога, нехай він не заводить свою пісню про мистецтво і все таке, — поквапливо сказав Едмунд, та щиріша за нього Люсі вже мовила: — Атож. Вона мені дуже подобається. — Це огидна картина, — оголосив Юстас. — Згинь — і не бачитимеш її, - відрізав Едмунд. — Чим вона тобі подобається? — запитав Юстас у Люсі. — Ну, по-перше. — мовила Люсі, - тим що здається, ніби корабель по-справжньому рухається. А вода виглядає дійсно вологою. А хвилі такі, наче опускаються й піднімаються. Звісно, Юстас мав, що на це відповісти, та промовчав — з тієї простої причини, що, глянувши на хвилі, він побачив, ніби ті справді опускаються та піднімаються. Хлопець лише раз плавав на кораблі (та й то не далі Острова Вайт) і пережив страшнючу морську хворобу. Від хвиль на картині йому знову зробилось недобре. Він позеленів і глянув ще раз. І тут вся трійця, пороззявлявши роти, витріщилась на картину. У те, що вони побачили, доволі важко повірити, навіть читаючи про це, однак майже так само складно для наших героїв було повірити власним очам. Зображення рухалось. Та це не скидалося на кіно — надто справжніми й чистими були барви, — немов простонеба. Ніс корабля врізався у хвилю, знявши цілу зливу бризок. А тоді позаду судна здійнялась хвиля, уперше відкриваючи корму та палубу, які одразу й зникли з наступною хвилею, і знову вгору зринув ніс. Тієї ж миті підручник, що лежав на ліжку обіч Едмунда, зашелестів сторінками і полетів у стіну позаду нього, а Люсі відчула, як навколо її обличчя затріпотіло волосся, наче вітряного дня. То й був вітряний день — тільки вітер дмухав із картини. І раптом цей вітер приніс звуки — шурхіт і плюскіт хвиль довкола корабля, і рипіння, і всеохопний безперервний шум повітря та води. Проте лише запах — дикий, солоний запах — переконав Люсі в тому, що це не сон. — Припиніть, — почувся писклявий від страху і роздратування голос Юстаса. — Ви, двоє, що за дурнуватий фокус. Припиніть. Я розкажу Альберті — ой! Двоє інших дітей були набагато більше призвичаєні до пригод, але, щойно Юстас Клеренс вигукнув «ой», вони також вигукнули «ой». А все тому, що з рами вирвався великий фонтан холодної солоної води і дітлахам перехопило подих від його удару, до того ж вони ущерть змокли. — Я розтрощу цю огидну штуку, — закричав Юстас. А тоді одночасно трапилося кілька речей. Юстас кинувся до картини. Едмунд, котрий трохи знався на магії, стрибнув за ним, застерігаючи бути обережним і не коїти дурниць. Люсі вчепилася в нього з іншого боку і її потягнуло вперед. І тоді ж чи то вони стрімко зменшилися, чи збільшилась картина. Юстас підскочив, щоб зняти її зі стіни, й усвідомив, що стоїть на рамі. Перед ним було не скло, а справжнє море, вітер і хвилі бились об раму, наче об скелю. Знетямившись, він вчепився в дітей, котрі разом з ним повистрибували на раму. Якусь мить вони борюкалися й кричали, та щойно їм здалося, ніби рівновагу відновлено, як велетенський блакитний вал накотився, збив гурт з ніг і потяг у море. Відчайдушне волання Юстаса обірвалося, коли він сьорбнув води.  

 

Люсі дякувала своїй щасливій зірці за минуле півріччя, коли вона так старанно вчилася плавати. Щоправда, було б краще, якби вона повільніше гребла, до того ж вода виявилася набагато холоднішою, ніж здавалась, коли була просто намальованою. Та все ж дівчинка високо тримала голову і скинула взуття — саме так мусить робити кожен, хто в одязі потрапляє у глибоку воду. Вона навіть тримала рот закритим, а очі розплющеними. Корабель був зовсім поруч: дівчинка бачила його зелений борт, що височів над ними, і людей, котрі дивились униз з палуби. А тоді, як і слід було сподіватись, Юстас в паніці вчепився за неї, і обоє гулькнули під воду. Коли вони знову виринули, Люсі побачила, що з борту пірнає у воду біла фігура. Едмунд, розтинаючи воду, підплив уже зовсім близько: навіть вхопив за руки верескливого Юстаса. А тоді хтось інший, чиє обличчя видавалося непевно знайомим, підтримав її за руку з протилежного боку. З корабля лунали голосні крики, з-понад фальшборту видніли чиїсь голови, додолу скинули канати. Едмунд та незнайомець обв’язали дівчину канатом. Після цього, як їй здавалось, настала довжелезна пауза, протягом якої обличчя її посиніло, а зуби заклацали. Насправді ж часу спливло небагато: довелося чекати моменту, коли дівчину можна буде підняти на корабель, не вдаривши об борт. Попри всі їхні намагання, коли мокра й тремтяча Люсі нарешті опинилася на палубі, її коліно виявилося розбитим. Потім підняли Едмунда і нарешті нещасного Юстаса. Останнім витягнули незнайомця — золотоволосого хлопця на кілька років старшого від Люсі.



— Ка-Ка-Каспіяне! — вигукнула Люсі, щойно змогла нормально дихати. І це таки був він — хлопчик-король Нарнії, якому протягом своїх останніх відвідин діти допомогли посісти трон. Тієї ж миті Едмунд також упізнав його. Всі троє з неабиякою радістю потиснули руки і поплескали одне одного по спині. — А хто ж ваш друг? — несподівано запитав Каспіян, обернувшись до Юстаса з привітною посмішкою. А Юстас ридав, ридав набагато гучніше, ніж має право плакати хлопець його віку, всього лише трохи змокнувши, і кричав: — Відпустіть. Відпустіть мене назад. Мені тут не подобається. — Відпустити? — здивувався Каспіян. — Але куди? Юстас кинувся до борту корабля, сподіваючись побачити над морем раму картини і, можливо, частину спальні Люсі. Та побачив лише блакитні, поплямовані піною хвилі та блякло-синє небо — і все це простягалося аж до виднокола. Мабуть, не варто звинувачувати його за те, що його серце впало у п’яти. Бідолаху тут таки й знудило. — Агов, Райнельфе, — гукнув Каспіян до одного з моряків. — Принеси їхнім величностям вина зі спеціями. Після такої купелі треба зігрітись. Він називав Едмунда та Люсі їхніми величностями, бо колись, задовго до його власного часу, вони, разом із Пітером та Сьюзан, були королями та королевами Нарнії. Нарнійський час плине інакше, ніж наш. Провівши у Нарнії сто років, ви повернетесь до нашого світу в ту ж годину того ж дня, коли покинули його. А тоді, опинившись у Нарнії, через тиждень у нас виявите, що там минула тисяча років — або лише день, або жодної миті. Доки не потрапите — не довідаєтесь. Ось чому, коли діти Певенсі вдруге повернулися до Нарнії, для нарнійців це було так, наче до Британії повернувся король Артур (кажуть, колись так воно й станеться. А я б додав: чим швидше, тим краще). Повернувся Райнельф, несучи флягу з паруючим вином та чотири срібних келихи. Це було саме те, що треба: щойно Люсі та Едмунд зробили по ковтку, як до самісіньких пальців на ногах відчули тепло. А Юстас кривився, сичав і плювався, його знову знудило і він розревівся і запитав, чи немає тут вітамінізовано-енергетичної їжі «Вгодованець» і чи не можна б розвести її дистильованою водою, і що так чи інак, а він наполягає, аби його висадили на суходіл на найближчій станції. — Чудового супутника привів ти нам, брате, — реготнувши, прошепотів Едмундові Каспіян. Та не встиг додати нічого більше — Юстас вибухнув знову. — Ой! Фу! Що це в біса таке? Заберіть геть, ну й гидота. Цього разу його здивування частково можна було зрозуміти. З каюти на кормі вийшов і рушив до товариства дехто надзвичайно цікавий. Ви назвали б його — і цілком справедливо — мишею. Та миша ця стояла на задніх лапах і мала більше як півметра зросту. Її голову оперізувала тонка золота стрічка, зав’язана під одним вухом і поверх іншого, притримуючи довге перо малинового кольору. (А оскільки хутро миші було темним, майже чорним, ефект, справді кидався в очі). Ліва лапа звірятка спочивала на руків’ї меча завдовжки майже з його хвіст. Чітко крокуючи хиткою палубою, звір бездоганно втримував рівновагу, а манери його вражали вишуканістю. Люсі та Едмунд відразу впізнали Рипічипа, найхоробрішого серед усіх тварин Нарнії, командира мишей. Він завоював невмирущу славу у другій Берунській битві. Люсі, як завжди, запраглося схопити Рипічипа і пригорнути до себе. Та вона знала, що цього задоволення не отримає ніколи: це глибоко образило б малюка. Замість цього вона опустилась на одне коліно і заговорила до нього.

 

Рипічип виставив вперед ліву ніжку, а праву витягнув позаду себе, вклонився, поцілував дівчині руку, випростався, підкрутив бакенбарди і мовив пронизливим писклявим голосом: — Моя скромна особа до послуг Вашої Величности. І короля Едмунда також, — тут він знову вклонився. — Цій славетній пригоді бракувало лише присутності ваших величностей. — Фу, заберіть його геть! — репетував Юстас. — Ненавиджу мишей. Терпіти не можу циркових звірів. Вони дурні, вульгарні та сентиментальні. — Чи правильно я зрозумів, — мовив Рипічип до Люсі, вивчивши Юстаса поглядом, — що ця винятково невихована особа під захистом ваших величностей? Бо якщо ні… У цей момент Люсі та Едмунд одночасно чхнули. — Який же я дурень, що тримаю вас тут у вологому одязі, - сказав Каспіян. — Ходімо вниз, переодягнетесь. Звісно, Люсі, я віддам тобі свою каюту, однак, боюсь, на борту немає жіночого вбрання. Доведеться тобі скористатися моїм. Будь добрий, Рипічипе, покажи дорогу. — Задля зручності пані, - мовив Рипічип, — слід відкласти навіть питання честі — принаймні, на якийсь час, — і він прискіпливо зиркнув на Юстаса. Та Каспіян підганяв їх, і за кілька хвилин Люсі заходила у двері стернової каюти. І відразу ж закохалася в це приміщення — три квадратних віконця, що виглядали на блакитну піняву воду за кормою, невисокі м’які лавки з трьох боків від столу, розгойдана срібна лампа на стелі (робота гномів — дівчинка відразу впізнала її за винятковою витонченістю) і пласке золоте зображення Лева Аслана над дверима. Вона лише якусь мить оглядала все це, бо Каспіян вже відчинив двері з боку правого борту і сказав: — Це буде твоя кімната, Люсі. Я лише візьму для себе сухих речей, — говорячи, він порпався в одній зі скринь, — а тоді ти зможеш переодягнутись. Вологі речі кинь за двері, я накажу вивісити їх на камбузі й висушити. Люсі відчула себе вдома настільки, наче вона вже тижнями живе в Каспіяновій каюті. Рухи корабля не тривожили її — у давні часи, будучи королевою Нарнії, дівчині довелося чимало подорожувати. Каюта була крихітною, але світлою, з розмальованими стінами (птахи, звірі, дракони малинового кольору, виноградна лоза) і бездоганно чистою. Одяг Каспіяна був на неї завеликий, та вона якось пристосувала його. Взуття — сандалі та ґумові чоботи — безнадійно спадали, та дівчина не мала нічого проти того, аби ходити палубою босоніж. Закінчивши одягатися, вона визирнула з вікна на воду, що залишалась позаду, і глибоко зітхнула. Безперечно, попереду в них надзвичайні часи.



 

Розділ другий
НА БОРТУ «ДОСВІТНЬОГО МАНДРІВНИКА»

— Ось і ти, Люсі, - мовив Каспіян. — Ми саме чекали на тебе. Це мій капітан, лорд Дриніян. Темноволосий чоловік опустився на одне коліно і поцілував її руку. Крім нього присутніми були ще Рипічип та Едмунд. — А де Юстас? — запитала Люсі. — У ліжку, — відповів Едмунд, — і, здається, ми нічим не можемо йому зарадити. Він стає ще гіршим, коли намагаєшся допомогти йому. — Між тим, — мовив Каспіян, — час поговорити. — Таки так, треба, — підтвердив Едмунд. — Найперше — про час. За нашим часом минув приблизно рік відколи ми покинули тебе напередодні коронації. Скільки минуло в Нарнії? — Рівно три роки, — відповів Каспіян. — Все іде добре? — поцікавився Едмунд. — Ти ж не думаєш, що я покинув би своє королівство і подався в море, якби все не було добре, — відповів король. — Краще й бути не може. Тепер між тельмаринцями, гномами, тваринами, що розмовляють, фавнами та рештою немає жодних непорозумінь. А тим неспокійним велетням на кордоні ми влаштували минулого літа таку бійню, що тепер вони платять нам данину. А у якості реґента я залишив бездоганну особу, гнома Трампкіна. Пам’ятаєте його? — Любий Трампкін, — сказала Люсі, - звісно, я його пам’ятаю. Кращого реґента годі вигадати. — Відданий, наче борсук, пані, а хоробрий, як… як миша, — сказав Дриніян. Він збирався сказати «немов лев», однак відчув на собі погляд Рипічипа. — Куди ж ми прямуємо? — запитав Едмунд. — Ну, — сказав Каспіян, — це довга історія. Можливо, ви пам’ятаєте, що, коли я був малим, мій дядько-узурпатор Міраз позбувся семи батькових друзів (котрі могли встати на мій бік), виславши їх досліджувати невідомі Східні Моря за Самотніми Островами. — Так, — підтвердила Люсі, - і жоден з них не повернувся. — Атож. Що ж, у день моєї коронації я, отримавши Асланове схвалення, присягнув: коли встановлю мир у Нарнії, сам на один рік та один день попливу на схід шукати батькових друзів чи звістки про їхню загибель і тоді помститися за них, якщо зможу. Ось їхні імена — лорд Ревіліан, лорд Берн, лорд Арґоз, лорд Мавраморн, лорд Октезіян, лорд Рестімар і — ой, і ще один, якого так складно запам’ятати. — Лорд Руп, пане, — підказав Дриніян. — Руп, Руп, звісно, — сказав Каспіян. — Ось моє основне завдання. Однак Рипічип має ще шляхетнішу мету. Всі погляди зосередились на миші. — Таку ж шляхетну, як мій дух, — сказав мишак. — Хоча, можливо, й настільки ж дрібну, як моя постать. Чому б нам не попливти до найсхіднішої точки світу? Що ми можемо там знайти? Я гадаю, там лежить Асланова країна. Великий Лев завжди з’являється до нас зі сходу, з-за моря. — Оце так ідея, скажу я вам, — з трепетом в голосі мовив Едмунд. — Але невже ви гадаєте, — сказала Люсі, - що Асланова країна — це та країна, до якої можна доплисти? — Не знаю, пані, - відказав Рипічип. — Але послухайте і таке. Коли я був ще в колисці, лісова жінка, дріяда, промовляла наді мною цей вірш: Де небо п’є солодку воду,


І де марно питати броду,
Саме там, Рипічипе, знай,
Відшукаєш омріяний край:
Починається там край Сходу.

— Не знаю, що воно означає. Але ці слова зачарували мене на все життя. Після короткої мовчанки Люсі запитала: - І де ми зараз, Каспіяне? — Капітан пояснить краще, — мовив Каспіян, тож Дриніян витяг карту і розгорнув її на столі. — Ми ось тут, — сказав він, вказавши пальцем. — Принаймні були сьогодні опівдні. З Кер Паравелу нас вів легкий вітерець, ми пройшли північніше від Ґальми, але прийшли туди наступного дня. Тиждень стояли в порту, бо грав Ґальми влаштував на честь Його Величності великий турнір, де той переміг силу силенну лицарів… - І сам добряче звалився кілька разів, Дриніяне. У мене ще залишилось кілька синців, — вставив Каспіян. — …І переміг силу силенну лицарів, — з усміхом повторив Дриніян. — Ми думали, графові буде приємно, якщо Його Королівська Величність одружиться з його дочкою, та з цього нічого не вийшло… — Зизоока й веснянкувата, — пояснив Каспіян. — Бідолашна, — зітхнула Люсі. — Тож ми попливли з Ґальми, — продовжував Дриніян, — більшість часу протягом наступних двох днів стояв штиль, тож ми мусили веслувати, а тоді знову повіяв вітер — до Теребінтії ми дісталися аж на четвертий день після Ґальми. Їхній король вислав нам попередження не швартуватись, бо в Теребінтії панувала хвороба. Ми обійшли мис і пришвартувались у гирлі річки, далеко від міста, де й набрали прісної води. Далі ми три дні чекали південно-східного вітру, аж доки рушили у напрямі Семи Островів. Третього дня нас наздогнали пірати — судячи з устаткування корабля, теребинці, та, побачивши, що ми добре озброєні, відступили після кількох стріл з обох боків… — А ми повинні були наздогнати їх, захопити і повісити мерзотників, — втрутився Рипічип. — За п’ять днів ми побачили Муйл — найзахідніший із Семи Островів. На веслах ми перетнули пролив і в присмерку прийшли до Редгейвена на острові Бренн, де нас чудово зустріли і вдосталь напакували харчами та водою. Редгейвен ми покинули шість днів тому і розвинули просто чудову швидкість, тож сподіваюсь, Самотні Острови ми побачимо післязавтра. Підсумок — ми близько тридцяти днів у морі і відпливли від Нарнії більше, ніж на чотириста льє. — А що після Самотніх Островів? — запитала Люсі. — Ніхто не знає, Ваша Величносте, — відповів Дриніян. — Може, Самотні Острови нам підкажуть. — У наші часи не підказали, — кинув Едмунд. — Якщо так, — мовив Рипічип, — після Самотніх Островів починається справжня пригода. Каспіян запропонував перед вечерею показати корабель, та Люсі замучила совість, тож вона сказала: — Я, мабуть, піду до Юстаса. Морська хвороба — це жах, самі знаєте. Якби зі мною був мій цілющий напій, я б його вилікувала. — Він у тебе є, - сказав Каспіян. — Зовсім забув про це. Коли ти залишила його, я подумав: це можна вважати одним із королівських скарбів, тож взяв із собою. Бери, якщо вважаєш, що скарб можна змарнувати на таку дурницю, як морська хвороба. — Я візьму лише краплю, — сказала Люсі. Каспіян відчинив одну зі скринь під лавкою і витягнув звідтіля прегарну діамантову фляшку, так добре знайому Люсі. — Бери те, що належить тобі, королево, — сказав він. А тоді всі вийшли з каюти назовні. На палубі з обох боків від щогли розташувалося два великих подовгастих люки, і обидва були відчинені — як завжди у погідний день, щоб світло та повітря сягали закамарків корабля. Каспіян повів усіх вниз трапом крізь люк за щоглою. Товариство опинилося у приміщенні, де від борту до борту тягнулися веслярські ослони, а світло пробивалося крізь дірки для весел і танцювало на стелі. Звісно, корабель Каспіяна не був якоюсь жахливою галерою з веслярами-рабами. Весла використовували лише коли стихав вітер або для того, щоб заплисти чи виплисти з гавані, а веслували всі по черзі, крім Рипічипа, бо його лапки були надто короткими. Простір під лавками по обидва борти був вільним для ніг веслярів, натомість центр займала заглибина, що сягала аж до кілю, напхана всякою всячиною: лантухами з борошном, діжами з водою та пивом, бочками з солониною, глечиками з медом, шкіряними пляшками з вином, купами яблук, горіхів, сирних голів, печива, ріпок, свинячими боковинами. Зі стелі — тобто з внутрішнього боку палуби — звисала яловичина та низки цибулі, а також гамаки, в яких погойдувалися вільні від служби матроси. Каспіян вів друзів слідом, переступаючи з лавки на лавку. Хоча переступав тільки він: для Люсі це було щось середнє між кроком та стрибком, а для Рипічипа — довжелезний стрибок. Нарешті вони дійшли до переборки з дверима. Каспіян відчинив їх і завів друзів до каюти, що містилася під каютами на кормі. Звісно, вона мала не надто приємний вигляд: низька, з похилими стінами, що сходилися докупи, тож підлоги тут майже не було, а шиби з товстого скла не відчинялись, оскільки були зануреними під воду. Коли корабель гойдався, вікна мінилися то золотом сонячного сяйва, то тьмяною зеленню морської товщі. — Отут ми з тобою й поселимося, Едмунде, — сказав Каспіян. — Твоєму родичеві залишимо лежанку, а самі спатимемо в гамаках. — Я благаю, Ваша Величносте, — сказав Дриніян.

 

— Ні, ні, друже, — мовив Каспіян, — ми вже це обговорили. Ви з Рінсом, твоїм помічником, керуєте кораблем і маєте безліч клопотів та турбот уночі, поки ми наспівуємо пісеньок чи розповідаємо історії, тож ваша каюта — на верхній палубі. Тут, унизу, нам із королем Едмундом буде дуже затишно. А як же наш незнайомець? Юстас, зелений з лиця, насупився і запитав, чи є хоч якийсь натяк на те, що буря стихне. — Яка ще буря? — запитав Каспіян, а Дриніян вибухнув реготом. — Буря, молодий пане! — заволав він. — Та це ж найясніша погода, якої тільки можна бажати. — Це ще хто? — роздратовано запитав Юстас. — Нехай забирається. У мене розколюється голова від його голосу. — Я принесла тобі те, від чого стане краще, — мовила Люсі. — Ох, іди геть, дай мені спокій, — забурчав Юстас. Проте краплю з фляшки проковтнув і, хоча й сказав, що рідина — несмачна (поки каютою розливався смачнючий запах), його обличчя набрало звичної барви вже за мить по тому, як проковтнув напій, і йому вочевидь покращало, бо замість волати про шторм та власну голівоньку, він заходився вимагати, щоб його висадили на берег, та погрожувати, що у першому ж порту висловить своє ставлення до них британському консулові. Зате коли Рипічип запитав, що ж то за ставлення і як його висловлюють (мишак вирішив, що йдеться про новий спосіб влаштовувати поєдинки), Юстас спромігся відповісти лише: — Тільки дурні цього не знають. Нарешті вдалося переконати Юстаса, що вони вже з усією швидкістю пливуть до найближчого відомого їм суходолу і мають таку ж змогу повернути його назад, до Кембриджа, де жив дядько Гарольд, як і відправити на місяць. Після цього Юстас понуро погодився одягнути запропонований йому чистий одяг і вийшов на палубу. Тоді Каспіян провів усіх кораблем, хоча вони його вже майже повністю роздивилися. Друзі піднялись на кубрик і побачили матроса, що стояв на сходинці усередині позолоченої шиї дракона і дивився крізь його розчахнуту пащу. На кубрику містився камбуз (себто корабельна кухня) та приміщення для боцмана, теслі, кухаря та головного лучника. Якщо вам здається дивним те, що камбуз розташовано на носі корабля і дим з димарів розвіюється по всіх усюдах, це тому, що ви уявляєте собі пароплав, коли вітер дме завжди попереду. На вітрильниках вітер дме ззаду, тож все пахуче розташовують якомога ближче до носа. Друзі видерлися на найвищу точку корабля, і їм спершу зробилося трохи тривожно: нагорі добряче кидало взад і вперед, а палуба далеко внизу видавалася дуже крихітною. І стало зрозуміло, що коли гигнешся звідти, то немає жодної причини трапити неодмінно саме на палубу, а не в море. Тоді їх повели на корму, де Рінс з іще одним чоловіком чергували біля великого румпеля, позаду якого здіймався драконячий хвіст, вкритий золотом, всередині ж хвоста півколом розташувалася лавочка.



 

Корабель називався «Досвітній мандрівник». Це було крихітне суденце, яке годі порівнювати з нашими кораблями чи навіть з гвинтовими човнами, великими вітрильниками, шхунами та галерами, якими володіла Нарнія за часів правління Люсі, Едмунда й Великого Короля Пітера, бо навігація майже цілковито вимерла через Каспіянових завойовників. Коли його дядько, Міраз-узурпатор, вислав сімох лордів у море, довелося купувати ґалміянський корабель і наймати ґальміянських моряків. Однак тепер Каспіян знову почав навертати нарнійців до мореплавства, а «Досвітній мандрівник» був найкращим із збудованих ним суден. Такий маленький, що перед щоглою між центральним люком та човном, з одного боку, і курником, з іншого (курей годувала Люсі), майже не залишалося місця. Однак це був справжній красень, або навпаки, як кажуть моряки, — «дама», з досконалими лініями, чистими кольорами, кожна поперечина, всі колоди та цвяхи в ній були приладнані з любов’ю. Юстаса, звісно, нічогісінько не вражало. Він і далі правив своєї про лайнери та моторні човні, про аероплани й субмарини («Так, наче він бодай щось про це знає», пробурмотів Едмунд), зате двійко інших дітей були просто зачаровані, і, повернувшись до каюти на вечерю, побачили, як небо запалало неохопним малиновим спаднем, відчули трем корабля, присмак солі на вустах і подумали про незнані краї на Сході, Люсі почулася надто щасливою, аби розмовляти. Що ж зрозумів Юстас, краще розповісти його власними словами. Коли дітям наступного ранку повернули їхній сухий одяг, він витягнув чорний записничок і олівець та почав писати в щоденнику. Юстас завжди носив цього записничка при собі і занотовував туди оцінки, бо, хоча його ніщо не цікавило просто так, його страшенно турбували шкільні оцінки, тож він підходив до однокласників і казав: «У мене така-то оцінка. А у тебе?» Та оскільки на «Досвітньому мандрівнику» оцінок не передбачалося, він почав вести щоденник. Ось перший запис. «7 серпня. Ось уже двадцять чотири години я перебуваю на цьому огидному човні, якщо це не сон. Увесь час лютує жахливий шторм (ціле щастя, що у мене немає морської хвороби). Величезні хвилі перехлюпують через борти, і я бачив, як човен кілька разів мало не накрило повністю. Решта вдає, ніби не помічає цього, чи то через марнославство, чи тому що, як каже Гарольд, один з найбоягузливіших учинків звичайних людей — заплющувати очі перед фактами. Що за божевілля — виходити у море на такій трухлявій посудині. Не більшій від рятувальної шлюпки. І звісно, абсолютно примітивній всередині. Ні пристойної кают-компанії, ні радіо, ні ванни, ні стільців на палубі. Вчора мене весь вечір тягали по ній і, чесно кажучи, будь-кого знудило б від того, як Каспіян демонструє свого сміхотворного іграшкового човника, наче це «Королева Мері». Я намагався розповісти йому про справжні судна, проте він надто обмежений. Е. та Л., звичайно ж, мене не підтримали. Гадаю, така дитина, як Л., просто не здатна усвідомити всієї небезпеки, а Е. підлещується до К., як і решта. Називають його королем. Я сказав, що я — республіканець, а той запитав мене, що воно таке! Він взагалі, здається, нічого не знає. Марно й казати, що мені виділили найгіршу каюту на човні, справжню темницю, а Люсі одній віддали цілу кімнату на палубі, досить гарну порівняно з усіма іншими. К. каже, це тому, що вона дівчина. Я спробував повторити йому слова Альберти, що вчинки такого типу насправді принижують дівчат, однак він надто тупий. Все ж він мав би розуміти, що я захворію, якщо й надалі залишатимусь у тій дірі. Е. каже, що нам гріх жалітись, адже сам К. ділить її з нами, віддавши свою кімнату Л. Так, наче від цього діра не стала тіснішою і ще гіршою. Мало не забув — тут є ще істота на кшталт миші, яка поводиться страхітливо нахабно. Інші можуть терпіти це, якщо хочуть, але я хутенько скручу йому хвоста, якщо він мене зачепить, їжа також жахлива». Проблеми між Юстасом та Рипічипом почалися навіть раніше, ніж можна було сподіватися. Наступного дня перед обідом, коли решта в очікуванні страв сиділи навколо столу, (плавання в морі наганяє неабиякий апетит), увірвався Юстас, стискаючи власну руку, і вигукнув: — Ще трохи, і ця мала скотина убила б мене. Я наполягаю, щоб його взяли під контроль. Я можу розпочати проти тебе справу, Каспіяне, тобі накажуть його знищити. Тієї ж миті з’явився Рипічип. Його меч був оголений, а бакенбарди виглядали просто люто, та мишак був увічливий, як ніколи. — Прошу у всіх пробачення, — мовив він, — особливо у Її Величності. Якби я знав, що він шукатиме прихистку тут, я б дочекався більш сприятливого моменту для покарання.

Що в біса трапилось? — запитав Едмунд. А трапилось ось що. Рипічип, якому постійно здавалося, що корабель пливе надто повільно, полюбляв сидіти на фальшборту поруч з драконовою головою, вдивляючись у обрій на сході і м’яко наспівуючи своїм щебітливим голоском пісню дріади. Він ніколи ні за що не хапався, хоча корабель і хилило на всі боки, і тримав рівновагу з гідною подиву невимушеністю. Можливо, його довгий хвіст, що звисав аж на палубу, полегшував цю справу. Усі на борту знали про цю його звичку, морякам вона подобалась, адже моряк, який пильнував обрій, завжди мав поруч співрозмовника. Чому Юстас, ковзаючи, хитаючись та спотикаючись (оскільки ще не призвичаївся до ходіння на кораблі), побрів до кубрика, я так і не довідався. Можливо, сподівався побачити землю, а може, збирався потирлуватися біля камбуза і щось поцупити. В кожному разі, щойно він побачив довгий хвіст, що звисав додолу — мабуть, це таки було спокусливе видовище, — то подумав, як чудово було б вхопитись за нього, крутнути Рипічипа сторчголів раз чи двічі, а тоді, регочучи, дременути. Спершу план чудово спрацював. Мишак був не важчий за чималенького кота. У мить Юстас стягнув малого з перекладини, і той, здалося, виглядав повним дурником з розчепіреними лапками і відкритим ротом. Та, на жаль, Рипічип, котрому не раз доводилося боротися за своє життя, ніколи навіть на мить не спантеличувався. І не губив своїх навичок. Не так вже й просто вихопити меча, коли тебе крутять у повітрі, тримаючи за хвіст, але йому це вдалося. І Юстас вмить відчув два болючих заштрики в руку, від чого одразу випустив хвоста. А далі мишак підхопився, немов м’ячик, що стрибає палубою, і опинився віч-на-віч з хлопцем, а жахливо довга, блискуча, гостра штукенція, схожа на спицю, миготіла туди-сюди за кілька міліметрів від його черева. (Для мишей у Нарнії це не вважається ударом нижче пояса, бо від них неможливо сподіватись дістати удар вище).  



 

— Припини, — зашипів Юстас, — забирайся геть. Забери цю штуку. Це небезпечно. Припини, кажу тобі. Я поскаржуся Каспіянові. Тобі одягнуть намордник і зв’яжуть. — Чому б тобі не витягнути власного меча, боягузе! — запищав мишак. — Витягай і захищайся, бо інакше я нароблю тобі синців пласким боком леза. — У мене його немає, - сказав Юстас. — Я пацифіст. Я не вірю у бійки. — Наскільки я розумію, — сказав Рипічип, відвівши назад меча і промовляючи дуже суворо, — ви не збираєтесь дати мені сатисфакцію? — Не знаю, про що ти, — сказав Юстас, гладячи свою руку. — Якщо ти не вмієш сприймати жарти, я тобою не перейматимусь. — Тоді ось тобі, - мовив Рипічип, — і ще, аби навчився манер і поваги до лицаря, і до миші, і до мишачого хвоста, — щослова мишак хлистав Юстаса боком своєї рапіри — тонкої, майстерно виготовленої гномами, і такої влучної та гнучкої, наче березовий прутик. Звісно, Юстас ходив до школи, де тілесних покарань не застосовували, тож це були для нього нові відчуття. Ось чому, попри невміння пересуватись кораблем, він менш ніж за хвилину дістався кубрика, пробіг палубу і вдерся до каюти, все ще переслідуваний Рипічипом. Авжеж, Юстасові здавалося, що рапіра така ж гаряча, як і переслідувач. Просто-таки розпечена. Залагодити ситуацію виявилося не так вже й складно, щойно Юстас усвідомив, що всі навколо сприйняли ідею дуелі всерйоз, і почув як Каспіян пропонує йому позичити свого меча, а Дриніян та Едмунд обговорюють, як врівноважити сили, адже він набагато більший від Рипічипа. Хлопець, наче шовковий, вибачився, і пішов за Люсі промити та перев’язати руку, а тоді повернувся на свою лежанку. На боці бідолаха мусив лежати вкрай обачно.


Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4   5   6


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка