Камінна душа



Сторінка19/21
Дата конвертації05.05.2016
Розмір3.85 Mb.
1   ...   13   14   15   16   17   18   19   20   21

— Йк вернете цілі, будемо знов разом. А тепер — ваша онна, а наша друга.

— Єкої хто наносив, таку ме й пити. Косів рабувати! Га-дают, шо то чере’ воринє пиштрикнути33.

І сідали за окрему кулешу, розбивали окрему бербеницю бриндзі. Як пили, — до чужої ватри примовляли; як данцювали, — співаночок добирали таких, що то май попід шкіров ідуть.

А вже про Юрчика, то нема що й говорити. їв, ну, просто їв. Кулеші не вкусить, носа не висякає, аби не вколоти чим-будь.

А я хлопець молоденький —

Лише до розбою,

А єк вийду на царинку, —

Гусети си бою, —

несеться від вогнища невковирний його голос, а за ним регіт товаришів.

Одразу втратив Марусяк і всю вдасть, і вплив. Ніхто його не боявся, ніхто не рахувався з його думкою. І за його вогнищем не було ні сміху, ні коломийок; тихо, лютуючи в грудях, сиділи хлопці, мов предначертанники. Стіна виросла межи двох вогнів.

— Чкайте, чкайте! Мете сороківця просити, — витягав обценьгами з себе жарт котрий з леґінів, а у відповідь доносилася з червоного в диму кола друга співаночка:

Пішов заєц попід гаєц,

Марусєк на Косів, —

Моли бога, леґінику,

Аби-с три дні прожив.

Навіть ніч не єднала. То було зігнуться двоє під однов сар-дачинов — браттями рідними встають на другий день. А тепер — тулився кожний, де міг, водинці або шукав собі других побратимчиків. А одної прекрасної днини встала Марусякова партія рано, а Юрчикових немає ні душі. От так-таки щезли, та й вже.

Тепер лиш зрозумів Марусяк з товаришами, чому-то так тихо було вчора коло Юрчикової ватри, чому не співалися з’їдливі пісеньки, не чутно було кпин.

І самотньо якось стало легіням в суворій безграничній неприязні полонин. Скучно... Мов поховали когось.

От іще так недавно там, між камінням, горіли вогні, чулись голоси людей; хоч і колючі, дразливі, а все живі, чимось рідні. А тепер — ще тліє навіть грань вчорайшої ватри, а людей нема...

І цілком то все не піддавало охоти і не ворожило нічого доброго. Але відступати було пізно і стидно. Треба викручуватися, треба шукати леґінів.

«Знайти-то можна, — вертілося в голові кожного, — але що з того?»

Маруся з нетерпеливістю чекала останнього рішення опришків — се ж було і рішення її долі. Коли б похід на Косів був відрочений і опришки рішили би, скажім, іти на Угорщину, положення Марусі погіршилося б в багато разів, бо довелося б попасти в чужий цілком край. Коли ж похід на Косів складеться, то Маруся могла мати надію утекти, як в тім випадку, що її візьмуть звідси, так і в тім, коли її лишать тут саму.

Ставало трохи страшно, коли зачинала ближче гадати про втечу. Куди йти, скільки часу, — не мала поняття. 1 завше всі такі думи кінчала одною фразою: «Там уже побачимо».

Іноді здавалося, от так-таки цілком ясно, що вертає до Криворівні. Уявляла собі, як її стрічають, як будуть дивитися. І раз здавалося їй, що стрінуть її сміхом, тюканням, будуть гнати й кидати камінням услід, а другий раз ввижалися сльози радості, слова всепрощення й ласкавий тихий привіт.

Але Маруся уперто гнала від себе й ті, й другі мислі: ганьби не могла би витримати, а прощення не заслужила.

— Піду куди інде, куда-будь, лиш не до Криворівні. Не вернуся туда нізащо на світі.

Леліяла думки про втечу Маруся, і здавалося їй, що лиш вона одна про них знає. Але Дмитро читав в очах.

Якось раз варила вона леґіням вечерю — навчилася й сього... Ходила боса, бо старі постоли стопталися, і нових не було, шукала сухих дров, але мало знаходила: трафилося підряд кілька дощистих днів, стояли мрєчі, все звогчилося.

І якось раптом прилив гірких почувань заволодів Марусею. Жаль їй зробилося самої себе, своєї молодості, доброго серця. Дивилася на свої порепані, зранені ноги...

— Господоньку Христе!.. Що ж то за доля мені судилася? З опришками верхами та скалами блудькати, не чуючи дзвону церковного, не знаючи доброго слова добрих людей. З розбійниками, з рабівниками... От ноги порепалися, болять... Руки чорні, а на душі ще чорніше. І всю мене зранили сі тернові колючки, гостре каміння, недоля моя...

Солоні, болючі сльози потоком лилися на огрубілі руки. Прийшла до вогню заплакана, з маленьким оберемком дров. Марусяк лежав і курив.

— Чо-с мало принесла?

Маруся нічого не відповіла.

— О, я знаю, шо ти з великопанцького роду! Неробітна, боса не ходжена, сонцем не смажена, голодна не бувала, сле-зи не втирала. Та вже їк-єс пішла у мій у талан, то меш бути таков, їк я схочу. Схочу — кождому легіневі, от їк є кождий леґінь, любасков будеш.

Маруся мовчала.

— Не навчила-єс си корчима ходити, з скали воду пити, на камені спати? Не навчила-єс си? То я тє научу. Я вмію вчити — го-го!

І вп’ять переставав, чекав, чи не скаже чого попадя. Але вона мовчала.

— За попом своїм бануєш? Та було би не слухати шепта-нічка мого та й не лишєти свого попа. Бо, єк то каут: «Моє шептанічко долів річков плине, а твоя неславонька навіки не згине». Маєш ше мені дєкувати, що з дівки правдивов моло-дицев стала. Бо твій піп лиш читати, ади, вмів. А я ті єк прочитав оняца, то відразу заверемініла.

Встид і сором пекли Марусю. Опришки реготали. Хотіла було відійти, але Дмитро осадив на місце.

— Не кікай, серце, не кікай, бо не маєш куда. Ци би-с хтіла ід попові? Іди, я не спираю. Іди, а я буду си дивити. Я не спираю. Чіму бих мав спирати?

Але се він лиш так говорив, а вночі знов насилував Марусю і злобно шепотів:

— Я тє пущу, йк сам ісхочу. От у Косові вистараю собі йку жидівоч'ку файну, а тебе острижу, намащу голову смолов, натикаю пір’ям та й іди собі, куда охота.

— Я не йду нікуди від тебе. До попа я не пішла би за жадні гроші, бо він на мене гнівний та й бив би мене дуже, збиткував би ся, здоровля би мене збавив. Не піду я вже нікуда від тебе.

Але Марусяк не вірив.

— Ой, не замилюй мі очі, бо я голений. Задкуєш гадков, попаде. Але я вже мушу тя пантрувати та й сокотити, шо й з ока не спущу. Поїдеш тепер зі мнов, але переннім конем. Ми до міста — і ти до міста, ми у катуш — і ти у катуш, ми на шибеницю — і ти на шибеницю.

Маруся уявляла собі, як її ловлять разом з опришками, кують у кайдани, кидають в підземелля — і кров заставала у неї в жилах. Така варіація не приходила ще їй у голову.

«Та в яку ж се пропасть загнав мене мій дурний розум?» — кричала вона в душі, але назверх усіма силами старалася бути спокійною.

Нарешті похід на Косів був таки рішений, опришки зібралися і поїхали. Розсипалися по селах добирати леґінів; знайшли душ із десять таких, що хотіли спробувати щастя. Повний збір призначений був на Писанім Камені, а звідти уся банда мала скорим маршем, верхами дістатися до Косова і вдарити несподівано. А потім, по грабунку, чимборше передатися на Волощину й щезнути там в Буковинських горах.

Починало здаватися, що можлива й удача. Коли зібралися на Писанім Камені досить численною громадою, поглянув кожний по товариству, погадав собі: «Ге! Та ше не се-гонни вмирати!»

— Гой-га!.. — підкрикував Марусяк, поблискуючи барт-кою. — Не в таких варили, та сми виїдали!

Знов чув себе отаманом.

А в той час, як на Писанім Камені опришки розробляли останній план нападу, — в Стебнях до вікна Юрішкової хати стукала якась женщина.

Юріштан вийшов сам.

— Шо меш казати, молодице?

— Прошу пустити д’хаті, бо я шош маю таке казати, аби вух не було.

Юріштан здивувався, але попросив до хати. В хаті приглянувся ближче — се була Срібиарчучка.

— І-га! Шо вас принесло, Оленочко?

Навіть він, цей всесильний пушкар, величав Олену на «ви». Був у Ясеневі по тім випадку і клявся перед усіма голосно на образ, що приведе Марусяка зв’язаним до Ясенева. І дійсно, ганяв знов горами, винюхуючи слід, але отаман мов у воду впав.

Олена поглядала на Катерину. Юрішко бачив сей погляд, бачив, що Катерина зробила рух іти, — і велів лишитися.

— Нічо, нічо, — казав він Олені. — То жінка. Нічо.

Детально, в незрозумілих навіть подробицях оповіла Олена Юрішкові про те, що опришки зібралися на Писанім Камені, що мають нападати на Косів і що от тепер можна було би їх половити.

— Та звідкив ви усе тото знаєте, Оленочко?

— Вже звідкив-сми знаю, то знаю, лиш прошу мене слухати та борше збирати ровти.

— Кілько має леґінів?

— Шішнаціть.

— То ми зара’ йдемо за ними.

— Ні, пане ватажку: за ними йти не тра.

— А то чіму?

— Не подогонете. А коби-сте й подогонили, то не вловите. Треба перечкати, нім вони будут вертати си, та й тогди їх на плаю пересісти.

— А йким плаєм мут вертати?

— Того не мож знати.

— Но видиш!

— А на тото є рада — аби моцно всі плаї вбістати. Ретен-но мут на Волощину прубувати, а проте — усуда тра людей мати: від Буківця аж гет поза Сокільський. Лиш робіт борзо, пане ватажку, борзо робіт.

— Гех, та йдєкувати вам, Оленочко, шо-с мі порадили’ Отепер уже краєник мій не минет шибенички — єк гадаєш, Катеринко?

І кидав на себе важкі порошниці, обтикався стрівбою, барт-ку брав.

Надзвичайного напруження сил варто було Катерині зберегти видиму рівнодушність... «От ся молодиця була його!..

Він обіймав її, цілував, ради неї убив чоловіка. А вона от віддає його на шибеницю».

Катерина близька була до непритомності. Таже вона ніколи ні на хвильку не забувала Дмитрика, не забувала його очей, його голосу. Ночами тихими чула сей голос поблизу, такий ласкавий, люб’ящий... Знала про попадю, знала про десятки любасок, розсіяних Гуцульщиною, могла напам’ять сказати всі їх імена. 1 всім їм він дав трохи щастя, всі притискали його голову до грудей, цілували... І завидувала їм, і боліла від того, але то все якось глухо, якось придавлено, без яскравого болю, без вибухів мук. Бо то ж далеко все було, десь за горами. Доходило, як казка, як співанкова подія.

Але тепер! Тепер!..

Женщина, бувша коханка, віддає в руки пушкарям! На муки, на смерть!..

І великою тоскою ущемилося серце Катерини. Коли думала о тім, що будуть бити це дороге тіло, плазувати, покервав-лять миле лице, а відтак надінуть петлю на шию і уб’ють, — ноги дрижали, і ледве-ледве стримувала себе, щоб не крикнути: «Будь ти проклята!», щоб не кинутися на цю сотони-цю, вирвати язик їй з рота. А потім упасти перед чоловіком на коліна і мити ноги сльозами, цілувати їх...

Але не зробила того нічого. Лиш як пішли вже і чоловік, і Срібнарчучка, — заломивши руки, впала на лавицю й заридала...

Виплакавшися трохи, сіла, але всидіти не могла. Там, в Устєріках, збираються вже на Гердліччинім дворі пушкарські ровти. Уже радіють, уже ставлять варти дорогами, залягають під пнями, лізуть на смереки. А він буде йти, нічого не підозріваючи, веселий, безпечний. Може, буде грати на флоє-ру, сміятися, а тут з-за каміння, з-за дерев, з-під кожного корча, з кожної щілини посипляться пушкарі, як вовки, схоплять, зв’яжуть, о!..

І раптом скочила, накинула сардак і вибігла.

Душа завмерла... Що, як побачить хто? Що, як брехнет кутюжка? Що, як стрінеться хто-небудь?..

Але най буде, що буде, а вона йти мусить. Мусить! Треба прокрадатися царинками, по мокрій траві, треба обережно через воринє штрикати, аби не заскрипіло, аби псів не будило. І не думала ні о чім, не тямила нічого, лиш коли вже підбігла до хати Марусяків та зашкробала нігтем у шибу, тоді лиш зрозуміла, хто до кого прийшов.

«Таже я Юріштанова жінка! Того самого Юрішка, що мучив сих старих людей, катував, а тепер день і ніч думає лиш

0 тім, як би повісити їх сина на шибениці.

Таже я проклєта від людей і від світа від усего, шо нема мені й висповідку жєдного!.. Та мене ж псами затра’вют, з ночі день білий вдіют, аби усім людєм видно, єк я кікаю, єк за мнов пси рускают!..»

Але поборола себе. Увійшла до хати.

А правда, правда. Дуже здивувався старий Марусяк, побачивши в своїй хаті жінку Юрішкову та ще в таку пізню пору. Дивилася на нього Катерина... Як же постарівся він, посивів, волосся пожовкло, зігнувся. Горе не панить.

І ждала Катерина, що стріне її згірдливим словом гострим, але старий не сказав нічого. Навіть не привітався. Впро-чім, і Катерина забула сказати, що належно, і з місця, задихаючись й зупиняючися, розказала все, що чула зараз вдома.

1 просила бігти, гнати з усіх сил, аби повідомити, аби випередити біду.

— Бо то ж смеркь, дідочку! Смеркь!..— і вся дрижала і ло-^ вила цілувати руки старого.

Довго дивився на неї старий Марусяк мовчки. Потім сльози показалися в нього на очах.

— Не тобі мене в руку цулувати, а мені у тебе ноги цулу-вати, Катериночко, шо сми запропастив і твій вік, і...

І взяв плачущу женщину за голову і тихо поцілував кілька раз.

— Бог тобі заплатит за все. Най не карає за Юрішкові гріхи. Іди ж тепер д’хаті, закив не зседрів тє ніхто, та най тобі легко на серці будет за ласку за твою.

І справді легко було на серці Катерині, коли бігла додому.

— А може ж, таки бог поможе. А може ж, їаки...

А старий Марусяк етояв на колінах, піднявши до образа змочене сльозами лице, і молився без слів. Потім борзо зібрався і чорнов нічов брів Білу Ріку: хотів Волощинов Ускє-ріки оминути.

XXXV

Невесело їхалося опришкам. Чим ближче під’їздили до Косова, тим невідрадніше ставало у них на серці, тим все сильніше й сильніше огортала непевність та тривога.



Косів!.. Таже то місто, рахувати. Не корчма ті на перехресній дорозі, що застукав у шибку, то ті зара’ орендар гине зі

страхий самих. Минули тоті часи, як опришки нападали на Болехів, на Сигот, на Богородчани, Отинію, бо тогди було одно, а тепер друге. Тепер по містох, каут, войсько стоїт. Гет їк день, так ніч узброєне.

В гори до опришків вісті доходили скупо і не у властивім своїм вигляді. Аби не йти геть таки цілком насліпо, от переловлювали молодці кого попало по дорозі та перезнавали, розпитуючися про оборонні средства Косова, про ту гармату, що то казав Юрчик...

Певного нічого довідатися не довідалися, бо один говорив так, а другий май інак, але все разом — цілком не додавало охоти.

— Ой, дайте, браччики, покі’! — казав який-небудь гуцу-лик, приймаючи озабочено-приятельский тон. — Там такого пушкаря набито, шо от їк у бербеницю. Та й виджу я, шо нема тої дійми у вас, аби Косів узєти.

— Біда би з тє говорила та біда брехала! — лютився Марусяк. — То мі не леґіні, ци єк, аби того не діймити? Ци не брав-сми містий ніколи?

Але ватага деморалізувалася. Найбільше новенькі: все шепотяться поміж собою по корчах, а спитай — похапливо відповідають: «Та то ми нічо... То ми свої...»

Трійка таких младенців відстала, ніби остугви потужити, але як тільки решта віддалилася трошка — чимдуж побігли назад.

— А... вашу псом маму іздохлим! — крикнув Марусяк і, забувши обережність, вистрілив з пістоля, але хибив. Озватися на то ніхто не посмів, але бурчали собі під ніс щось не зовсім миле для отамана.

Та в нього вже вступив опірний дух. Блискав очима, мов ножем, і коли хто звертався до нього з яким звичайним запитом, відповідав так, мов зарані вже приготовлявся до дер-зької опозиції.

— Я вам покажу!.. Я вам усім покажу, єкий то рахунок ідет! — гаркав він і скрипів зубами.

Маруся їхала конем. Була змучена і фізично, і морально. Опришок не спускав з неї ока, а коли говорив до неї, то самими лайками. Вже інакше не називав, як: «Гей ти, курво моя!» — і плів усяку брудоту, котра лиш приходила в голову. Навіть опришки — спочатку сміялися, а потім перестали: занадто вже.

1 їхала так Маруся, вся зранена, не говорячи ні одного слова. І не почувала навіть голоду, нічого не чула вже.

— На їдж! — і опришок кидав їй, як собаці, кавалок брудної кулеші, але Маруся не ворушилася...

«Буду вмирати з голоду... буду вмирати з голоду», — тупо твердила собі в душі і не брала нічого до уст.

Ослабла й хиталася на коні. Але о спочинок також не просила.

Опришки їхали борзо. Власне кажучи, ніхто з них не вірив направду, що напад таки відбудеться, але їхали якось інерцією і то так борзо, що наблизилися до Косова дуже рано. Треба було стати на перечекання.

— Най си втихомирит. Най спати полєгают, та й тогди май...

Спустилися десь у лісок, попутали коні, полягали. Хто їв, а хто заснув. Маруся сіла окремо і задумчиво дивилася, як грають промені заходящого сонця на протилежних верхах. Все уже перетяглося синевою доокола, вечірні тіні зазвучали дружно, одностайно, земля забувала сонячне світло і його поклики: десь воно, може, й існує, сонце, але не треба його, не треба... Ліпше тихо спочити... ліпше не тривожитися...

Але сонце, вмираючи, заспівало лебедину свою пісню. Невидиму хмарку прорвало десь за горою, висипало найліпше своє золото і порозсипало на вершинах гір. «Дивіться! Чи не жаль вам такої красоти? Але — не прощайте, а — до побачення!..»

І засяло надією на будучий поворот червоне каміння, за-красилася-запишалася тонка смерічка весільним убором передсмертного обручення з сонцем, а купка княгинь-беріз, обіллявшися золотом, стройно заспівала дівочим хором.

І підіймалася золота сонячна пляма все вище й вище, ронячи багатства в дорозі, і де пройшла, — лишила звуки і пам’ять по собі. І легше було з ними жити, легше примирятися, легше забувати...

А Маруся стежить зором за цим золотим шествієм, слухає гімнів прощальних і згадує з тоскою, як завше цей останній промінь сонця золотив хрест на криворівській церковці, цілував на сон грядущий і, благословившися, тоді ховався за гору.

Нараз скочили опришки. Зацокали пістолі...

Маруся глянула... З пригорбка спішно біжить якийсь чоловік, але сюди. Вимахує крисанею.

— Стій! Стрілєю! — гукнув Марусяк, але чоловік не зупиняється і ще більше розмахує крисанею.

Щось шпигонуло в серце Марусяка. Впився очима— і пізнав батька.

— Дєдю!.. Шо з вами?..

Старий підбіг, але говорити не був у силі... Упав і, розкриваючи неприродно рота, хлипав повітря, мов риба. А як відпочив та оповів опришкам, що за пастку приготовили на них Юріштан із Гердлічкою, — мов обухом кожного по голові тріснув.

Все пропало!.. Жах обхопив в одній хвилі, як вогонь обхоплює сухий солом’яний стіг.

— Гей, кікаймо!

— Не буде вже тут, бачу, ні дівки, ні горівки. Ліпше таки кікати чимборше.

— А шош, браччики? Лиш-таки жива смеркь, та й вже.

— Єк же то ти так, пане втамане? Не покємував си добре та й пішов, через дурний поріг переступивши?

— І нас за собою покєг!

— Гой-га! їли би таких вотаманів пси у середу під четвер.

Марусяка як прислопило.

— Чекайте, браччики, чекайте... Бо ми си в голові зако-машило...

— Нема тут шо чкати, пане ватажку. Чкай сам, коли хоч, а ми вже не гонні.

— Чкай на свою голову, а витак меш видіти, де будеш ночувати.

— Най хуч цілий світ умирає, а я ше не хочу.

Настрій був однотонний і рішучий. Марусяк мало не плакав.

— Браччики!.. Таже не спробувавши... Встид!

А йому відповідали:

— Та шо, що встид? З тов бідов ше мож положити си та й спати. А йк те штирима линвами спелінают — ого!

— Кому встид, так дурному втаманові, шо поліз, куда голов не лізла.

— А шо побагату говорити, — лиш ідім, шукаймо порє-тунку, та й вже, бо буде біда.

Проекти сипалися за проектами. Один казав одно, другий казав друге.

— Розсипаймо си, браччики, йк горох у шуварі. Одному легше си сховати.

— То добра рада! Кікаймо, хто куда може.

І вже бігали очима, і вже рвалися, як пси з ланцюгів під час пожежі. Крикни тепер хто з-за дерева — попадали би в панічнім страху і не поворухнулися б.

Марусяк хватався за всі средства, щоби стримати товариство. Пробував грозити, але йому самому приставляли пістоль до лоба; пробував просити — попросту викпивали. І з великим-великим трудом, випадково напавши на якісь переконуючі аргументи, удалося йому нарешті сяк-так заспокоїти побратимів і змусити до проби порятунку всім разом після його, Марусякового, плану.

А старий Марусяк дивився на це упокорення сина, і сльози крутилися йому в очах... «Так он який твій таланчик, си-,.ну, ґаздівська дитино?..»

Ге-е, та й файне ж сильце заклав Юріштан на приятеля! Обістав усі плаї-доріжки, густою сіткою вартових оплів усі входи-виходи, а сам, павук павуком, сів у Ясеневі, розпростерши свої лаби глибоко в гори. Він сидить — а там, геть в густих дебрях, глибоких потоках на полянах, на царинках та ріжах, — всюди стоять люди й мов чують на собі Юрішків зір, а чуючи, ще уважніше вглядаються в тьму ночі, ще сильніше напружують слух. Стоять всюди, навіть там, куди ніхто не пішов би, маючи голову на плечах, але замкнений у клітці опришок на все може рішитися.

А так, так... Незавидне було становище Марусяка. І нічого не здобув, і славу втратив, а от іще міг і голову втратити.

О тім, щоби після первісного плану передертися на Волощину найкоротшим шляхом, — о тім хіба й бесіди не могло тепер бути: треба було би переходити великий тракт, досить людні місця. Положення погіршалося ще й тим, що Марусяк не мав поняття, де ж сидить сам Юріштан із головними силами, тоді як Юріштанові дуже добре було відомо, що в трикутнику між дорогами на Кути понад Черемош і на Косів понад Варятин, що в тім трикутнику опришкам сховатися нема де і що вони мусять вириватися куди-будь -- або на Волощину, або на Чорногору.

Круто прийшлося Марусякові, ой круто! Почорнів, хоч і старався не показувати того. А Маруся...

Щось дивне переживала вона. От хвилину перед тим цей варвар злобний був для неї втіленням усіх мук: і фізичних, і моральних; провалися під ним зараз земля — здавалося б, богові дякувала за вибавлення. А тепер... От щось стисло їй серце. Дивилася, як мучиться загнаний в пащу смерті чоловік, і готова була ціною власного життя, ціною навіть продовження своїх мук спасти його.

Але вона нічим помочи не була в силі. Навпаки: перешкоджала самою вже своєю присутністю, зв’язуючи опришкам руки. І на неї дивилися вороже, навіть з ненавистю.

План Марусяка був дійсно шалений, побудований скорше на психології, як на рахунку. Він запропонував: їхати назад старою дорогою, на Писаний Камінь, спуститися на Ясенів і під самим носом у Гердлічки та Юріштана, Красноїльським потоком на Голови, вирватися на Скупову, а звідти вже — куди хочеш. Хочеш на Угорщину, хочеш в чорногірські дебрі.

Було занадто сміливо. Але на випадок удачі було тим добре, що всі лишалися при купі, отже, зараз же можна було щось зробити доброго.

На тім і стало.

Поцілував старий Марусяк сина, благословив і пішов на Косів: купити що для позору34, а відтак фірою заїхати додому, аби не будити підозрінь. А опришки, не відпочиваючи вже більше, форсованим маршем кинулися назад.

XXXVI


Марусі дуже зле було їхати. Погано вимощена тарниця мучила; не вернуться ті часи, коли то Марусяк вимощував тарницю, як перину, що й лицем мож було їхати... А тепер от мов на голім дереві сиділа. Вухо терха теж давило Марусі коліно, а до того ще й кобила була «не конче ука»35, часто спотикалася, з каменя скакала обома передніми ногами відразу, так що Маруся щохвилі могла злетіти. Ще як їхали сюди, майже весь час догори, ще було яко-тако, але тепер усе вниз, усе вниз — їзда стала чистою мукою.

На Писанім Камені стали глибокою ніччю. Якби то було вдень, — видно було б Чорногору, матінку опришківську. Впрочім, і в цій тьмі кожний опришок міг би показати: он там Смотрич, а направоруч гостроверха Говерла, а далеко вліво округла спина Попа Івана... І якось... скучно стало опришкам... От так близько вона, свобідна, неуслідимо бага-тосховна Чорногора! Стати на одній з тих невидимих, але існуючих у тьмі вершин — і сміятися, голосно сміятися можна над усіма тими Юріштанами, Гердлічками та їх приспіш-никами. Але тут... звіром півзагнаним... з роззявленою пащею впереді...

І непривітним, ріжущим холодом тягло з-під навислої брили Писаного Каменя; єхидно шуміли смереки, і кожна з них мов зраду кувала, прикликаючи посвистом: «Сюди... сюди... сюди... Юрішко... Юрішко... Юрішко...»

Тоскно й погано ставало на душі від зрадливої пісні чужих смерек. Жалібно-переляканими очима, крадучися, оглядались опришки, впиваючися зором в кожну темнішу від других пляму, в кожну групу дерев, чи не блисне звідтам вогонь, чи не гримне вистріл.

Марусяк скрипнув зубами. Адже ж знав, чув, сам переживав усе, що переживає кожний з побратимів.

— Гой-га, хлопці! Шо-сте замовкли? Наші батьки не журили си, та й нам ше не конче.

— Ай радіти нема з чого, — поволі виговорив хтось у тьмі, ворухнувшися. Ремінь заскрипів.

— А слухайте, шо му вам говорити, — бравіруючи грімким голосом, говорив Марусяк. — Єк зійдемо на Сикавку, то най кождий має дві, а то й штири пари добрих унуч.

Сказав і вмовк. Як полководець, що вислав у рішучу хвилину залізну непобідиму гвардію в бій.

Опришки теж не обзивалися. Кае — штири унучі... Най буде ті й штири. А по що — то його в тім голов: він ватаг на тото, аби за всіх свойов головов гриміти.

А Марусяк, витримавши ефектовну павзу, знов ізрік:

— Та й кождий най‘має, шо до унуч треба.

Знов ніхто не обізвався, ніхто не позволив собі розпитувати по-хлоп’ячому. Кожний сам собі на свій лад витолко-вував — чого ж то, власне, «до унуч треба». Один гадав во-лічок, другий постолів, а третій нічого не гадав, надіючися, що інші за нього подумають.

Засовалися, сопучи, у тьмі. Треба приготовити. Адже в дорозі вже не буде часу; та й дідько його знає — може, й стріляти ще доведеться, життя продавати.

Сіли нарешті, поїхали.

Гей... Невесело було їхати, в тьму глибоку спускатися вниз, чекаючи смерті на кожнім кроці.

Потягло вогкістю з глибоких щілин, впали роси густі на трави. З каменя на камінь, з уступа на уступ швидко спускалася ватага гусака. Впереді виростали чорні високі стіни; плай, здавалося, уже встромився в скалу, далі нема дороги — але десь під самою горою повертала стежка вбік, обходила скалу і знов плелася вузенькою лентою, з уступа на уступ, з каменя на камінь.

Сикавка...

Високо падає вода, розбиваючися об гостре каміння. Повиростали на дозвіллі величезні лопухи і мов усю воду забрали в себе — мало води в Сикавці. А що то тут буває, як ударять дощі, прибуде нараз хвиль із каламутного моря! Ото, мабуть, реве та грає, валить каміння вниз із висоти, пінячи-ся, сердячися й кваплячи.

Марусяк півголосом звелів зупинитися й злізти з коней.

Стали й злізли. Мовчки.

— А тепер кождий най бере добру унучу, грубу, м’єгку — а дві, то й ше ліпше, — та вмотає коневі копито. Але добре! Аби єк подушков ступав.

Ага... От до чого онуч треба було. Але знов ніхто не показав назверх нічого.

Пообертали коням ноги онучами. Трохи мов посміліли, але все ж тривогою били серця. От іще трохи вниз — і дорога. Широка Кутська дорога! А на ній, може, сидять пушкарі та лиш чекають. І як там не обертай коневі ноги шматою, а видима, жива смерть стоїть перед очима.

Марусяк чув фізично це загальне напруження. І чув, що на нього, на нього звернені стріли усіх оцих натягнених луків.

— Браччики! — виговорив він твердо й голосно. — Я іду вперед своїм конем. Єк упаду в руки, — ваша будет воля ци відбивати мене, ци лишєти у ворожих руках. А йк перейду та й буде все тихо, не буде стрілєнини та й брехну я дев’єть разів — три по три, — псом, тогди йдіт сміло. А цесу біду, — і він кивнув головою на Марусю, — треба з’єзати добре, аби шо не вдієла.

Маруся мов прокинулася. Задумалася о чімось, була далеко. Тепер, почувши слова опришка, злякалася.

— Що будеш робити?.. Що будеш робити? — тривожно питалася.

— А нічо. Лиш із’єжу ті ноги під кобилов та й руки та заткну ті ріт, аби-с не кричєла.

— Ає, ає! — піддакували опришки. — Тут нема жартів, жарти вже схарчували. Тут таке, шо за ніс си озьмеш — ізгинеш.

— Голубчику... Дмитрику... не в’яжи мене... Присягаю тобі Христом богом, що буду мовчати... Втопите мене тогди в Черемоші, коли я що...

— Тогди вже запізно тебе буде топити. Хіба би зара’...

— Дмитрику... голубчику...— вона задихалася. — Клянуся тобі душею своєю... кров’ю своєю...

Але її не слухали. Опришок крутив їй руки так, що аж кості захрускали. Другий хтось в’язав ноги під конем.

— Туго... туго дуже, — простогнала Маруся.

— Нічо, нічо... вно си втрісе дорогов, — шепотів Бідочуків. Це він прислужувався і крутив ноги, мов дарабу гакарями.

Готово. Ноги зв’язали, руки зв’язали, у рот упхнули онучу. Зганьблена, скручена, сиділа на коні Маруся, і сльози, тихо спускаючися, текли в неї по щоках...

А опришки вже й забули про неї. Наступив рішучий момент: отаман відходить!

Чи зложить він голову від нежданого вистрілу, чи схоплять його ззаду, чи, відстрілюючися, прорветься він через фалангу пушкарів — для опришків це однаково. Скакай тогди зайцем кожний, куди оком глянув, штрикай униз головою з високої скелі, розбивайся о каміння, виривайся з обіймів смерекових гілок і гони, гони, щоб хоч трохи заспокоїти серце, щоб перестало воно бити молотом, дитиною квилити.

Марусяк стояв. Серце завмерло. З охотою післав би кого іншого замість себе, але знав наперед, що при такій пропозиції кожний плюне йому в лице. Був один такий, що пішов би. Не з послушенства, а, власне, з презирства скорше — Юрчик. Але де він?

Треба йти... Взяв коня за повід, потім пустив... Поправив щось, ще одну довгу секунду постояв... Звір гриз серце. Зухвалість щезла, лишилася тільки от чорна роззявлена паща — і от треба лізти туди.

«Ци випрощєти си з легінями, ци ні?» — чомусь промайнуло в голові, але сам себе обірвав. Насунув крисаню міцніше на голову і, шепотом сказавши: «Підкєгайте, браччики, за мнов поволеньки», швидко сунувся вперед.

Безшумно скочив з каменя, безшумно ступив за ним кінь — лиш стремено дзенькнуло. Не зупиняючися, схопив Марусяк ремінь і перекинув через сідло... Ховзнувся по каменю і... щез у тьмі.

Осиротілою купкою дітей лишилися опришки. Довго стояли вони, ловлячи вухом, чи не дзенькне ще раз стремено, але все було тихо, і лиш потік шумів вічним своїм шумом...

Марусяк посувався безшумно, як дух. Лівою рукою тримав повід, права інстинктовно стискала пістоль. Прорізав тьму очима, всі почуття були напружені до крайності. Трохи лиш шимкне що підозріло — мов укопаний, стане Марусяк, мов укопаний, стане його кінь.

Слухає, слухає... з хоробливою швидкістю розкладає звук на його складники, підшукує причини. Потім з подвоєною обережністю просунеться ще трохи вперед... Смерека виставить на дорогу непотрібну гілку — не відкине її денним рухом, а поволі, мов просячи, відхилить і потримає, щоб і не колихалася довго.

Нараз — світло!

Малесенька точка в непроглядній тьмі лісу.

Мов вритий, став опришок... серце перестало битися...

«Шо се?.. Хто се?.. Пушкарі?

...Шо робити?.. Бігти назад, сповістити товаришів, шо дороги нема, шо...

А потім куди? А де є дорога?»

...Кошачим рухом, лишивши коня, поповз Марусяк вперед сам. Мов вуж, вився між камінням, беззвучним листком падав униз, устромивши очі в одну точку, — в сю плямку світла.

Нараз плямка щезла, світло згасло.

І страх обхопив опришка такий, що він стрімголов хотів кинутися бігти. Але опанував себе.

— Погасло відразу — отже, не ватра. А що ж? Каганець? Та звідки, коли тут нема оседку жєдного?

Але все ж осмілів і поповз далі.

Чути якийсь шум за поворотом. От мовби вода на лото-ках. Але звідки ж тут у дідька млин може си взєти? Тут же його з передвіків не було.

Поповз далі. От стежка стала вузенькою, зліва обрив, що переходить в невеличку полянку, а на цій полянці справді силует якоїсь будівлі. Треба подивитися.

Глянув вперед. Стежка пішла все понад обривом, униз не спускається. Значить, або вперед іти далеко, або злізти з об-рива — добро, невеличкий.

Почав спускатися. Обірветься камінчик униз — замре опришок: Посиплеться земля з-під ніг — прилипне на місці.

Нарешті зліз, став на траві, підійшов.

Справді, млинок маленький, дідько го ту вродив. Отже, тут, значить, і світилося, а лягли спати, то й погасили.

Відпустило від серця трохи. Сміліше вертав до коня. Знов узяв його за повід, пішов далі.

От уже ознаки житла чоловіка. Воринє, сутки... Якась повітка, а під повіткою віз.

«Ой-га, їсенівці єк господарюют: вози си посправ’єли. Треба буде перезнати, хто то такий футкий», — промайнуло у Марусяка в голові.

От скінчилася провалина між горами. Стало рівніше, потік вибіг на широке. Ще яка сотня кроків — і дорога. А за дорогою Черемош... а за Черемошем гора, поросла лісом.

Дорога... найнебезпечніше місце... От кавальчик: перейти або не перейти його — значить жити або вмерти.

Весь похоловши, напружившися шкірою, як стигле яблуко, глянув Марусяк туди-сюди — і вже з розпачливою впрост рішучістю кинувся вперед, не обходячи каміння.

Чи вмреш, чи повиснеш — раз мати родила.

Черемош!

Скочив на коня — і, мов в обійми матері рідної, кинувся в шумливі, киплячі хвилі.

«Тепер уже спасіння! Тепер уже кричати можна, свистіти, скакати! Збивай усі ровти на тім боці, хуч сто люда, а тут, у сім лісі, мене ніхто не вловит.

Най вас усіх дідько бере тепер, опришків! Не хтіли-сте мене втаманом — не хочу й я вас опришками. Найду собі других. Аби лиш голова! Голова аби лиш ціла си лишила!»

Але сам себе вилаяв за такі думки і, ставши у найгустішу тінь, роздільно тричі по тричі брехнув псом.

Грало серце у Марусяка. Так би й підскочив та бурнув з пістоля.

— Я таки стрілю. Лиш прийдут, — стрілю, бігме.

Вглядався в тьму рисиними очима, а повід так міцно стискав рукою, мов кінь рвався з усіх сил.

— А йк вони не зуміют перейти так мудро? А йк котрого кінь заіржет? А йк пістоля чия стрілит?

І довгим-довгим здалося чекання Марусякові, різні думки перепліталися у голові.

Але всі перейшли добре. От у першу голову попадя. Зі-гнена, скручена — аж жаль стало Дмитрові. А за нею опришки... Один за одним, один за одним, посипалися. Зігнулися на конях, очима світять, як вовки. Черемош шумить товариським, заглушуючим шумом, привітно киває віттям ліс, кожний темний куток привітно кличе: «Ходіть, браччики, ходіть. Жаден дідько ту вас не знайдет». N

От уже всі. Піднялися троха д’горі на плай. Не дуже вигідний, чортам лиш по ньому ходити, а все ж плай. І потягнулися гусака. Повисоку, понад стрімким.

А на тім боці розкинулося сонне село. Ніде ані однісінького огника. Церква темною гостроглавою масою затемніла, різко завила трембіта вартового — і знову тихо.

Лиш у корчмі світиться. Чи гроші орендар рахує пізно вночі, а чи, може, Юрішко не спить, чекаючи звістки, що от Марусяк у пастку йде.

Марусякові почало здаватися, що таки дійсно там Юріштан сидить. Напевно! Злобою і торжеством переповнилося серце опришка. Так би й стрілив прямо у вікно. Не долетить, правда, але зате...

І раптом — пекельна думка пробігла в голові Марусяка. Навіть розреготався, і дивно звучав короткий цей сміх серед глибокої тиші. Опришки здивовано оглянулися.

— Шо таке веселе з’їв-єс, пане втамане?

Нічо, нічо. То я так. То я тому, шо-сми Юрішка в гачі вбрав, — а сам уже рвався вперед, уже не міг витримати.

От найтрудніше місце — Сурдук Лихенький. Скала звисла над Черемошем. Могутньо вбивається цілою силою ріка просто в камінь і, лише переконавшися, що не одоліє, повертає, ревучи, наліво, з кожною хвилею уносячи щось зі скали. Уже вирило та вибило глибоку печеру під скалою, буде валитися колись гора в Черемош.

— Тут єсенівці попа утопили свого, — голосно, аби Маруся чула, говорив Дмитро. — Прийшов він уперше суда, але відразу насів: «Та ви такі, та ви такі, та вам у цмолі кипіти, ба тото, ба сесе...» А вно людєм таки банно стало ви’ того: ше ніде не був, ше нічо не видів, а вже брешет, гий пес. Скінчив він тоту службу свою, їдет возом отам дорогов, а люде си-дє, п’ют горівку. Та їхала би біда тихо, нічо би не було. А він знова: «А, лайдаки оден з другим! У церкві вас нема, а горівку п’єте? Цмолу мете пити на тім свікі, лайдаки!» А люде тогди: «Нім ми будемо смолу пити, — напийси-ко води з Черемошу», — та го з повозу та в Черемош і поклали.

І Марусяк реготав уже на весь голос. Впрочім, тут можна було не боятися: вода так шумить, що за кілька кроків вже нічого не чутно.

Маруся чула щось і давніше про це втоплення, але ніколи їй не доводилося бути тут. Дійсно, місце було таке дике, що могло навівати буйні мислі. Здавлений вузько Черемош реве, пробиваючися поміж накиданим у воду величезним камінням; з одного боку дрімучий ліс по горі, з другого — височенна скеля уходить вверх і теж вся поросла лісом. Ідеш — і здається, насувається вона на тебе, от-от роздавить. А вода реве, реве, піниться. Кричи скільки хочеш — ніхто тебе не почує. Кидай людину в воду та й забудь о тім: закрутить, завертить, піна рот заб’є, вдарить об скелю, проломить голову за миле щастя.

Коли приїхали на Вігоду і треба було звертати направо, Дідушковою Річкою, Марусяк, в певності, що його авторитет уже стоїть непорушно, ізрік:

— Ідім Лєльков.

Опришки зчудувалися. Як? Що? Куди? По яку біду? Чи вони не так почули, чи що? Щойно вирвавшися з лабетів, від смерті, так би сказати, утікши, та й знов у лихо? За яким дияволом, ну?

Таже от тут Красноїля, відтак Голови, а в Головах всюди свої люди; хоч би й трапилося що, то вбережуть, сховають. А йти Стебнями, де кожна собака в очі Юрішкові дивиться, — та пощо ж того всього? Ну, пощо, так же сказати, пощо?

— Хочу Юрішкові в їго власній хаті збитка зробити, — каже Марусяк.

Але опришків цей аргумент цілком не переконував, і підставляти свою голову під обух ради того нікому не хотілося.

— Хочеш збитка робити — роби хуч два, лиш сам, на свою голов.

— Дєкувать, шо-сми вискочив з біди, а не ше у біду свою шию пхати.

— Іди сам, пане втамане, єк-єс так вже забаг, а ми не йдемо, та й вже.

«Ну, шо ти з ними будеш робити? Та дідчої ж ви мами песячі діти — хто ж вас зйра’ з петлі викєгнув, хто вас жикєм дарував, кутюги ви? Шо мали би-сте ноги цулувати, а не... Та вистрілєти вас усіх до кришки, гет усіх вистрілєти!..»

Аж зубами скрипів, але змовчав. Думав, як зробити. Відступити від свого рішення — так плювати ж будуть у лице потім, собачі душі*. Ні, треба їхати.

— Но, то іду сам, із попадев зі свойов. Хочу, аби вна си подивила. Зачкайте на мене на Стовпнях на Великих — я не му си барити. А відти вже всі разом підемо. День-два відпіч-немо, а витак...

Роз’їхалися. Посвистуючи і голосно вже говорячи, подалися леґіні направо, і скоро затихли кроки їх коней за поворотом. Марусяк лишився з попадею.

— Но, моя попаде! Тепер хуч кричи, хуч мовчи — оннаково.

Розв’язував сплутані ноги Марусі, виймав шмату з рота.

Рухи були якісь сквапливі, недокінчені. Щось смикало його й нетерпеливило.

— Видиш... Коби не була така... така... — і не знаходив слів. — Сама собі завинила.

Думав почути плач і дорікання, але не почув нічого. І це будило в нім злість. Смикнув коня за повід так, що бідна скотина аж стрепенулася ціла.

Не йшов плаєм коло ріки, а пішов упоперек, через верх, без дороги, направці лісовою цілиною. Давно не бував ту, правда, але не забув; все знайоме, все випливає в пам’яті і обдаровує нічними усмішками.

І таке почуття нараз обхопило Марусяка, мов д’хаті йде відкись здалека. Навіть присвистувати почав.

Вийшов просто на хату Юріштана. Глянув — і здивувався. Та й було чому.

Велика, моцна хата на дві світлиці, з таких протесів роблена, що й півтисячі літ муть стояти. Мудро побивана, ще мудріше огороджувана. Сади такі понасаджувані, що в наших горах мало таких і є; дерево ще молоде, але видко, що не просте. В саду вода блищить. Та невже стави напускав на такій вишині? І риба, мабуть.

Та що за дідча мати! Чи то сниться таке? Юрішко, панський попихач, отак-о розґаздувався.

— А най же тє пси роз’їдє, Юрішку, єк ти си розкєг. Єк пан зачинат. А то, варе, люцька кровця усе. О, чкай, чкай! Я ше сюди си єв’ю не сам, вогнику май трошка підкресати. Аби з димом усе пішло, шо марно прийшло.

Стискалося серце від гострої зненависті. Юрішко, підхво-стень панський, прилизень мандаторський, он в яких хатах живе, он яке господарство розпостер.

Люто заторкотів у заґратовану шибу.

— Хто там? — тривожно обізвався переляканий жіночий голос.

Вкололо щось Марусяка в груди... Цей голос, цей голос... Чув віц його, чув ніжні слова, що ще ніжнішими ставали в тих звуках. Ці переливи горлички, цей журкіт жайвороночка...

Але то було давно, то було дуже давно... Та чи й було? Може, то лиш наснилося-намріялося в тиху весінню ніч, коли білі цвіти падуть з яблунь і дзвонять.

Давно, давно... Тоді не було ще на світі ні опришка Марусяка, ні пушкарського втамана Юріштана. А тепер от опришок Марусяк стоїть коло Юріштанової хати і кричить:

— Відчинєй на псю маму! Я Марусєк!

В хаті засвітили огонь, рипнули двері. Марусяк увійшов, випростався в увесь зріст. Попадю тримав за руку.

Хати високі, просторі. Загубилася в них маленька Кате-риночка.

Щастям і радістю сяло її лице, коли вона дивилася на нього, на свого Дмитрика. Все той же, той же саміський, лише дужий став, певний себе. А се попадя — криворівська попадя... Так бач яка вона!.. І з черевом уже, сарака... Але може бути, гордою з того: се ж від н є г о дитина!

І вихор почувань крутив у ній, обезсилював. Аж мусила ухопитися за стіл.

Та й Маруся не була далека від того ж. Катерина... Катерина... Коли говорив о ній опришок там, на потоці, — він і сам не знав, яким м’яким ставав його голос, як ніжно і солодко вимовляв він це миле ім’я. Мов зливався тоді душею з тою тихою, ласкавою істотою, мов випливало назверх усе ліпше, все прекрасне, що бог зародив у душі... І потім увечері уявляла собі Маруся це лице. Таке одухотворене мусить воно бути, світле, великими очима в вічність дивиться. Ангелів на гарних картинах такими малюють.

Так, так... Це воно. Це те ж саме лице. Хіба трохи більше вимучена земною мукою, зі скорбними лініями коло уст, але воно. Те, що можна любити його, любити сильно, на все життя.

Хотіла би бачити його, але не тепер, не тут, не в присутності цього варвара, котрий задумав щось страшне, щось підле. От стоїть він і ростить злобу в собі. Кипить! Він не бачить її радості в очах, він не бачить, що крикнути вона хоче: «Дмитрику!.. Милий!..» Він не бачить, не бачить... Він дрижить весь, стискає в потворній ярості руки і шипить:

— Єк же си маєш, Катеринко? Єк си ґаздує, домарит? Ци калачі добрі та булочки? — і підходив, мов тигр підкрадався.

І в хвилю одну краска радості — легкий поцілунок бога любові — зникла... Катерина побіліла, як стіна...

— А-а-а... Сади? Стави?... В теплій хаті сидиш? А я мокрий цілий, від твого чоловіка тікаючи? То ти з ним разом на моє житє настаєш? — і наближався, як кат.

Катерина не відступала. Побілілими губами виговорила лиш:

— Шо ти хочеш робити зі мною?

Це була неудачна фраза. Це була цілком неудачна фраза... Якось би інакше треба було сказати... інакше...

— Шо я хочу робити з тобов? Я хочу взєти своє, шо мені належне. Лєгай!

Нелюдськими голосами закричали женщини:

— Дмитре!.. Дмитре!..

Катерина затріпотіла, як спіймана пташка, Маруся ухопила опришка за руки... завертілося все... змішалося... Опришок рвав, копав ногами, переплелися руки, ноги...

— Я хочу, аби ви си дивили! Я хочу, аби ви си дивили!.. Онна на онну! — і валив обох женщин на ліжко, надавлював коліном...

Пішли...


Зганьблена, збезчещена лежала Катерина на ліжку без руху і дивилася в ніч.

Цього вона вже не сподівалася від свого життя. Всього могла сподіватися, всякого горя і кпин. Незлюбило її життя з самого початку. В сирітство кинуло, мачуху дало лиху, важку працю, мало здоров’я... Відтак поманило трошки щастєм, здалеку показало цвіток — і унесло навіки, спустило залізну браму. І мужа нелюбимого дало і самітність бездітну...

Але все терпіла. Все. Молилася богу рано і вечір, чекала благословення, сховалася в себе, глибоко в свою печаль сховалася і несла, тяжко, криваво несла на поранених плечах кам’яний свій хрест, залізом гострим окутий.

Але не це!

Цим уже могло б не карати сліпе, жорстоке, гірше дикого звіра життя.

...І не було сліз. Кров, здавалося, іде з очей безшумним обез-силюючим потоком і уносить, уносить з кожною краплею частиночку буття.

Юрішко, злий тиран людей, нелюбимий, остогидлий, Юріш-ко-пушкар, озлоблений на весь світ, одурений — і той змилосердився. За одно ласкаве слово! Нелюбимий, злий... А цес!..

«Дмитрику, ріднесенький — шос-єс наробив?!» — кричала. Кричала всім своїм єством, кричала на весь світ, кричала, що цього не було, що цього не могло бути, і тріпалася на постелі, розривалася в сухих риданнях...

І зривалася з постелі, щоби молитися. Воплями молитися, трясти образи руками. Але позабула нараз молитви, образи стояли далеко, не помагали. І роззявилася вона, ця повна тіні безодня доокола, і заревла тисячею голосів: «Було! Було! Було!»

«Ні! Не було!»

...Сіла на постелі. Як була, в розідраній сорочці, півгола; волосся спустилося на лице і закрило його. Сухими голими руками, стиснувши їх, оперлася о коліно — і вже не думала. І валилася б стеля, гори переверталися, земля огонь виміту-вала — все одно. Було би щастям, якби от раптом появилося за спиною видмо з косою і одним махом скінчило би з усім. Сама пішла би до нього назустріч, покликала би, нав’язавши петлю на шию...

Ніч чорну повість говорила свою. Спали гори в неясних рельєфах. Ріка то затихала, то знов шуміла, сповняючи сізі-

фову працю. В кутах хати все дивніше і раптовніше скакали, танцюючи якийсь безмовний чортівський танець, чорні тіні, а коли каганець згас, — виросли необ’ятно, вдарили беззвучно в стіни, в стелю і оплели чорним павутинням нерозривним все доокола. Повилазили з-під лав, з-під печі причаєні там чудовища і, розправляючи члени, розтягалися всюди, ні-жачися й злобствуючи, поки є ще час, поки можна ще спочивати.

Але недовго. От почали вже влазити вікнами сірі їх вороги. З’їдали тьму, в жорстокій боротьбі побіждали, випираючи крок за кроком, ступінь за ступнем, знову заганяючи під лави, під піч. В хаті стало мутно від цеї боротьби; все стало брудне, змучене переходовістю, не рішалося, на чий бік стати. В суті речі все одно: ніч чи день, день чи ніч.

Але день побіждав. От поповзли вже сірі черв’яки по розідраній сорочці Катерини, ховаючися в діри, впиваючися там в тіло, забігали по застигших в однім положенню руках, спустилися на обледенілі ноги. І лиш лиця не могли знайти. Сховане під розпущеним волоссям, воно, мабуть, було чорне, як ця утікаюча ніч, а в кутиках уст, мабуть, запеклася кров.

Скрипнули сінешні двері: хатєні були одчинені навстяж. Увійшла сусідка. Не могла витримати і ледве-ледве дочекалася, нім засіріє. Бо Марусяк на відході, де лиш ішов попри яку хату, то ковтав у^вікно, кричачи:

— Ей, домарєта! Йк Юрішко верне д’хаті, мете му говорити, шо був Марусяк у него в гостині та йому жінку...

1 півсела чекало сходу сонця, аби побігти, дізнатися. Оця молодиця жила найближче, отже, цілком природно, що її цікавість була найпекучіша. Але коли увійшла і побачила Катерину — серце їй повернулося.

— Катеринко!.. Шо з вами?..

Поволі, поволі підіймала Катерина голову. Косми сплутаного волосся повисли по обох боках лиця. Несвідомим поглядом обвела хату і... усміхнулася...

І від того усміху ноги задрижали у Параски, і вона почала відступати в перестраху задки до дверей...

Лиш відтак нараз почула прилив раптової енергії і закричала:

— І-і-і, бідочко ж моя кервава! Нещєстєчко моє люте! — і кинулася постіль стелити, хору класти, ватру розгнічувати, окріп гріти...

Коли Юрішкові донесли, що Марусяк вислизнув у нього межи пальці, — шварнув крисанев об землю і, завиваючи, як вовк, топтав її ногами. Аж люди чудувалися.

А як довідався в додаток, що у нього в хаті Марусяк гостив — нараз дивно якось посмирнів і затих. Лице стало темне, рот мов розірвався... Страшно, таки направду страшно було стояти побіч.

«Єк ждепнет, — шо му скажеш? — гадав собі кожний. І від-ступалися пріч. — Дай біді покі’».

Що діялося в душі цеї могутньої людини, — ніхто не знав; і що він удіє тепер, — також ніхто не знав, але всі якось відчували, що буде щось страшне. А може, й не буде. Може, так-таки не буде нічо.

І, може, дійсно обійшлося б якось, коби не Гердлічка. v

Він також уже знав про втечу опришка і чекав, чекав на Юріштана! Ой чекав! Як звір у клітці, бігав по хаті — мало! Мало місця! Вибіг на двір, крутився, як шала вівця поміж смереками. Попадися йому тепер хто під руки — горло перегриз би.

Гердлічиха стала у вікні, груба, солониною проросла, і, позіхаючи, говорила, простягаючи слова:

— Дай спокій... Ну, шо там...

Але Гердлічка так на неї глянув, що вона, перехрестившися, відкинулася назад.

Прибув і Юріштан. Розбитий, зм’яжджений, бігає очима по землі.

— А-а-а!.. Пан отаман!.. Гратуляції, гратуляції, — удавав Гердлічка спокійного, але голос переривався, пальці крючи-лися. 1 нараз підскочив, скрикнув, забризкав слиною, затупотів ногами.

Не ставало слів, не ставало рухів, воздуху не ставало.

— Так ти отаман називаєшся, ригав би пес такими отаманами? Отаман? Шуму наробив! Гори усі підняв! Людей з десяти сел зігнав та по дорогах порозставляв — і то все для того, аби Марусякові в... надути! А Марусяк — ото мені легінь! Ото мені флєкєв! Тобі задок показав, а жінці твоїй передок, сам свиснув — і нема. Шукай тепер!.. Маж тепер солонинов тото сідало, на котрім Марусяк їздив, та й злизуй відтак щонеділі по службі божій. У-у, гуцульська віро проклєта, виві-шєв бих вас усіх на одній смереці.

А Гердлічиха стоїть на порозі, сопе й тягне:

— Та вдар ти його, ради бога. Зірви своє серце.

Але Гердлічка, як не унісся, та все ж іще пам’ятав, що розв’язаного гуцула бити не вільно. Чув, що і так уже перебрав якусь мірку, пора була уже відступати, ховатися за урядову неприступність.

І він випростався, почав надиматися і підійматися на пальці, хоча то все мало йому помагало: витягнувшися скільки було сил, він однаково досягав Юрішкові лиш по ремінь, і то геть з капелюхом, з обцасами.

Відбиваючи такт рукою, різко викрикував:

— Приказую тобі йти гарячим слідом з найбільше витривалими пушкарями. Решта най іде за вами, щоби бути кож-дої хвилі напоготові. Мусиш подогонити Марусяка за всяку ціну і зв’язаного завтра ж привезти його сюда, на мій двір. А інакше — я вже сам буду знати, як з тобою розправитися, — і величним рухом показав Юрішкові на двері.

Пішов Юріштан. Світ в очах мутився, кров до горла підступала, різати когось хотілося.

Впав на своє подвір’я.

Двинув двері ногою так, що аж влипли в стіну. Що було в хаті людей — розтрутив, зірвав зі стіни свій дротяний гарапник, вмотав ліву руку в коси жінці, зволік з постелі і бив...

Не по-людському бив! Кров бризкала на стіни!

Люди тікали пріч з хати. Параска бігла вниз із горба і, мов божевільна, нічого не бачачи перед собою, кричала одно лиш слово: «Уб’єт! Уб’єт! Уб’єт! Уб’єт!..» Десь відірвала на вориню кавалок запаски, але не помітила, бігла, бігла, поки, вискочивши з хати, не заступив чоловік їй дорогу і не перехопив. Тоді заридала дикими риданнями і рвала на собі волосся... Як дитину, підхопив її чоловік на руки і поніс у хату.

Ціле село стовпилося доокола Юрішкової хати величезним, утопленим в гробовім мовчанню товпищем. Зрідка лиш виривався короткий чийсь жіночий голос. І то не словом, а стогнущим звуком якимось.

А Юріштан, передраний, весь у кровавих плямах, ходив, важко дишучи, з комори на двір, і знов у комору, і знов на двір і складав на купу все. Спочатку жіночу уберю: всі оті запаски-дротянки, золотом перетикані, дорогі фустки, спідниці з широкими галунами та позументами, кожухи мудрі, пацьорки, сорочки білі, як сніг, чоботи фарбовані. Відтак почав тягнути начиння до печі і всякі господарські причандали: і корита, і линви, граблі, вила, відтак ліжники, бесаги — словом, все, що надбав за пушкарюван-ня, що купував жінці у Косові, Коломиї ба й в далекім Станіславі.

І ахкали болізним ахканням ґаздині, дивлячися на всі ті багатства, і завмирали душею — що ж воно буде?

А коли нагорнулася вже величезна купа того всього посеред двора, викотив Юрішко скриню. Велика, окована, розмальована такими червоними чічками, от ік кров. Витяг її на самий вершок, поставив догори дном, відтак узяв сокиру і, розмахнувшися щосили, вдарив... Ухнуло порожнє пудло, мов звір ревнув, затріщало, завило, а Юрішко бив, дробив на дрі-боцькі кавалки, яро змахуючи сокиров.

А відтак кресав вогню й запалив усе тото.

Спалахнуло все якось одразу й загуло. Заплакали, заголосили молодиці, мов мерлого з хати виносять, а Юріштан, обгорілий, страшний — під саме небо, здавалося, розмахував величезним колом і бив з циклопічною силою вогонь, розбиваючи усе на порох, аби ліпше горіло. І коли підіймав кіл догори і, причепившися до нього, летіла вверх якась вогнем перейнята шмата, — стадом переляканим шурхалася убік товпа, шелестячи постолами. Ближні сусіди в смертельній тривозі думали о тім, що от варт одній такій шматці перелетіти на хату або на оборіг, — і готове нещістє; але, мов загіпнотизовані, не рухалися з місця, не в силах були відорва-ти очей від цеї дикої, пекельної картини.

А в хаті лежала, забита під лавицю, Катерина. Кров цебеніла у неї горлом, і величенька калюжка її вже набігла коло голови, а не було кому навіть води подати.

XL

Тиждень цілий ганяв Юріштан горами за Марусяком, але не міг спасти на слід: мов у воду впав опришок з удіма своїми леґінями.



Вернувся з порожніми руками д’хаті. Навіть не пішов за-мельдуватися Гердлічці. Пощо? Він і без того ме знати.

Жінки більше не бив, а тільки узяв яку лиш знайшов підра-ну сорочку, пішов у загороду, вивалєв, перебачєйте, у гноївці та й велів тото вболікати Катерині. Сардачину знайшов десь таку стару, що де вже він її й вишукав таку: з самих дєр, прєдівними нитками зшитих. Відтак посадив жінку на стару слиняву кобилу задом наперед, натикав у тарницю кругом мітли потріпані віхті, що стіни ними мажуть, у руки велів узяти кобилячий фіст — і так повіз на храм.

І їхала селом серед святочно вбраних людей, їхала на велике посміховище, а людям хотілося на коліна падати, мовби мадонну на осляті побачили в ризах срібносніжних.

З храму треба було вже нести Катерину: так ослабла, що не годна була на ногах триматися.

Понесли її д’хаті якісь добросердні руки, а Юрішко лишився і ходив, штовхаючися ліктями, поміж людьми, та все чекав — коли ж це плюне йому хто-небудь в лице, коли ж назове його хтось так, як належиться.

Але ніхто не плюнув, ніхто й не назвав. І сам панотець Іоанн Терлецький, як завше, йому, Юрішкові, першому виніс проскурку і благословив. Тримав Юрішко святий хлібець у руці, дивився ксьондзові у вічі — шворкнути хотілося тою проскуркою в пику священнослужителеві й крикнути: «Ти — ксьондз?..»

Більше вже не підіймалася Катерина з постелі. Сильно вибухала кров’ю і видимо гасла. Параска була при ній невідступно, як сестра рідна.

Часом нараз починала недужа метатися на ліжку, мов птиця ранена. І чіпалася гострими схудлими пальцями Па-расчиної руки і стогнала.

— Ой голубочко ж моя, сестричко Парасочко! Ой, не перележати вже мені того, вже знаю... Давить мене, удусило мене, порожньо ми в грудєх. Хаточки, вічної домівочки сподіватися тра...

Параска пробувала розговорити.

— Шо бануєш, Катеринко люба? Ше тебе біг підоймет.

— Ой ні, Парасочко ма солодка, не му вже си підоймати. Ік день, так ніч очі не змружу, на волосину не засну. Ох, і піду ж я, піду у сиру землю гнити, а нема кому за мнов затужити ба й заплакати. Та й не зроб’ют ми трумночки синень-кої-біленької, та й не зложут пишно на лаві, а мут єк кутю-гу ховати. Шо вберет мене чоловік у сорочку у дранкавку, із ніг постоли ізвержет, запасчину йку гнилу очепит, та й з тим мені оперед бога ставати. Ой, бідочко ж ма люта, бідочко ж ма кервава, — і кидалася на постелі з боку на бік, металася, а від того ще більше крові показувалося з горла.

Падькалася Параска, всіма силами хотіла звернути розмову у другий бік, але хора не могла ні о чім іншім і говорити.

— Та й не опровадє мене по-люцьки, та й не мут уважє-ти, шо-си ґаздиня йкас була. І могилку мою з ненавистиков оминут, хаміня намечут, аби ми кєжше на тім світі було. Шо не виділи люде від нас добра, — не мемо й ми вид іти. Ой і божечку ж ти мій милосердний, доленько ма гірка!.. Оден з-за мене у вопришки пішов, й другий — страховищем люцьким, головоїдом си зробив... А я сирітков помежи ними, та й сми си не нажила, та й на божий світ не надивувала си, лиш того си прибагла, що сми набідила си та й нагіршила. Дєкуват ті, божечку сєтенький, шо-с не дав ми діти, шо вни того все-го не виділи.

Юріштан рідко бував дома, а коли й приходив, то більше сидів у тій хаті, у «канцелярні». До цеї світлиці мало й навертався. Увійде, стане коло порога, спідлоба очима поведе

і вийде пріч, не сказавши ні слова.

Катерина догорала, як свічечка. Уже тиха стала, не кидалася, не гризлася нічим: її заспокоїла любов людей. Більше над усе боялася людських прокльонів — і от показалося, що їх не буде. Навпаки: всі її люблять, всі її жаліють.

Хата ніколи не спорожнювалася — одні приходили, другі уходили. Побіч страшної фігури мужа якось ніби не помічали маленької істотки, але тепер от всі почули якось, що воно всім рідне, всім любе, і жаль брався і серця, що от має гинути.

І лиш Юр ходив облудом, ніким не любимий, нікому не потрібний. Як глянув спідлоба на людину, — мороз ішов поза шкірою. Скорше спішить чоловік куди вбік, шепочучи: «Пронеси, господоньку, біди...»

А раз пізно вже ввечері ввійшов до хати. Став, як завше, коло порога.

Параска сиділа коло хорої, але, побачивши Юрішка, скочила з місця й випростувалася, як перед паном. Юр мовчав трохи, відтак тихим голосом сказав:

— А йдіть-но, Парасочко, д’свої хаті.

Параска засуєтилася без пуття, мов зловив її хто на поганім учинку. Забула навіть і попрощатися, вибігла. Чоловік із жінков зосталися удвох у хаті...

Мовчки дивився Юріштан на хору, а по лиці його бігали якісь судороги. Щось ломилося в кам’яній цій душі.

Катерина підняла ясні свої великі очі на чоловіка і усміхнулася...

— Іди, Юроньку, д’мені...

...Мов деревина, громом валена, упав Юріштан на коліна перед постелею. Сльози брудним потоком текли по його чорнім, багато днів не митім лиці. Цілував руки, ноги...

— Катериночко ж ти ма, Катериночко, — шош це таке буде?..

— Перестань, Юроньку, перестань, голубе, — ледве чутним голосом говорила Катерина. З великим трудом підіймала руку і гладила мужа по голові. — Не тримаю я зле на тебе у душі... не несу оперед бога... Лиш — не муч люде, Юрчику, най не кленут.

Падав Юр на коліна перед почорнілими образами і клявся, що не буде. Хрестився величезними своїми руками, широко замахуючи їх за плечі, і бив себе в груди, і знов приповзав на колінах до постелі, знов цілував хорій висохлі білі ноги.

— Ой уставай же, уставай, моя газдине солодка! Шо не дам вітерцю на тебе дмухнути, мушці сісти не дам. Шо зре-чу си того пушкарства проклєтого та будемо жити, ґаздувати, єк люде. Та ти будеш порєдок у хаті робити, а я порошину з тебе здуватиму.

— Не встану я, не встану, Юрчику... Лиш му тє просити: поховай мене по-люцьки. Най не жила, — най хуч помру...

Юр божився, що зробить такий похорон, якого ще світ не видів.

— Лиш скажи, жінко люба, коли будеш умирати, най би вже я знав.

— Скоро, Юрчику, скоро, — і відкидалася, знеможена, на подушки.

І яка довга ніч — а ціліську її простояв пушкар на колінах коло хорої. Засипляла на хвильку, знову будилася. Шукала очима Юрішкового лиця, а знайшовши, усміхалася — і цей усміх безкровних уст душу краяв Юрішкові на тисячу шматків.

В грудях хрипіло все дужче й дужче. Єла’1 постогнувати. Спочатку тихо, відтак все дужче, дужче. Очі закочувалися під чоло, на губах виступала кривава піна. А потім витягалася сухими ногами, оскалюючи зуби, і з чорного проваленого рота виривалося хрипіння і йшов важкий сопух.

Хата наповнялася людьми. Тихо шелестіли запаски, постоли по глиняній долівці. Шепотіли.

Хтось уже засвітив свічку і тримав напоготові. Старий Ілак, що, як Харон, супроводив із цього світа усіх умираючих свого села, шамкаючи, почав голосно говорити молитву. Люди захрестилися.

...Хрипіння виривалося з грудей вже безпорядочно, відрубно; перебирала пальцями правої руки швидко-швидко, і здавалося, мов білі павучки які бігають.

Мабуть, хотіла щось говорити, бо мичала. Потім раптом почала глитати, глитати, глитати повітря... видимо, задихалася... судорога перетрясала усім тілом...

— Свічку! Свічку! — крикнула Параска. Вона була ближче всіх.

Тикнули свічку. Конвульсійно стиснулися руки, свіча піднялася до підборіддя і пекла шкіру, але... Катерина вже не чула того...

Одразу загуло в хаті від молитов, заголосили жінки, загупали коліна об долівку. Юріштан вийшов пріч, і не бачили його до самого вечора.

Ге-ге-а! Уже дійсно справив похорон Юріштан свої жінці — на вчудіє! Що було весілєчко пишненьке, а ще пишніший був похорон.

Трьох ксьондзів наймив: свого, довгопільського, устє-ріцького й єсенівського. А на похороні великим дивом люди дивувалися, великим чудом чудувалися!.. Так Юріштан-пуш-кар плакав за свойов жінков, як ще, мабуть, ніхто на світі так не плакав. Кричав, попросту кричав!.. За волосся єк си вхопить, то кіко зачернет волосся руков, тіко й видерет, а сам голосить:

— Ой, устань уже, устань, моя ґаздине люба! Та пчілочки медочку наносили, вино за горов визріло, пшеничку з долів-доліських привезли — а все длі тебе, длі мої ґаздині солодкої. Та устань же, устань, моє сонічко їснесеньке!.. Шо буду тє солодкими булочками годувати та пшеничними калачами. Та шовковими фусточками буду тє вбирати, та десіть пар слуг наймати, аби й не киннула си, аби й не труднула си.

А сусіди злобно шепотіли:

— Ає... Вже нагудував пшеничними булочками — попід боки. Ше мут іще тоті булочки бурлєком і на тім свікі вилазити.

Та Юріштан нічого того не чув. Бив себе в груди, аж у горах дудніло, і кричав несвіцькими голосами:

— Ой, вставай же, вставай, жінко моя тиха!.. Шо наді мною небо дрижит, земня си вгинає, звізди на море падут! Ох, і ніхто ж си не карає так у свікі, їк моя душа си карат отут, оперед твойов трумночков, Катериночко ж ти ма пишна, — і тряс в несамовитості трумною, аж мерла теліпалася.

— Та ци він п’єний, люде мої, ци єк? Ади, то гріх.

— Відкєгніт-ко, сараки, десь го убік, відкєгніт.

Хтось сказав, хтось послухав. Почали відтягати Юра убік, але він як тріпнув си, — полетіли ґазди, мов фоя з дерева.

Підіймалися потім, обтрушуючися, і здвигали плечима: не при своїм, мовляв, розумі чоловік. Най си викричить.

Поволі сунулася процесія селом в урочистій поважності. Тихо колихалася біла, подовгаста труна на плечах дужих ґазд; звучали трембіти в небеса, горіли свічі, голосили жінки, а серед навалу всіх тих звуків, мов труба, гримів дикий голос Юраша:

— Ой, ісходьте си ми, люде, на смутну пораду та радьте, єк мені тото приймати. Шо несут же мою ґаздиню з їсними свічами у дубові трунві, а я сам си лишєю, їк камінь у морі. Ой Катериночко ж ма, устань подиви си, єк я тє ховаю. Ховаю ж я, ховаю свою ґаздиню з трема ксьондзами, на гробі капличку будую, срімний хрестик став’ю, аби йшли люде та й пізнавали, де моя ґаздиня, де моя люба лежит. Та хуч би й кідрову ті трунву зробити, злотом позлотити, сріблом поко-стити, — а вже не встанеш ти зі свого ложа. Та ти ж була ми на пораді, й на розраді, і на любій розмові, а тепер зів’єла, йк у полі чічка. Та йкі верхи великі, а в їх не виджу чере’ свої слези, чере’ свої люкі, керваві.

А гуцулія йшла і дивувалася цьому Юрішковому упокоренню. Хто був май позаді, говорив голосно:

— Ади, пропав тепер гонір Юріщин.

— Та таки так рахувати, шо пропав.

Але знаходилися скептики.

— Ой, не говіркуйте того, ґазди. Най він обітреть ци лиш.

— Ає! ає! Тот іще, хло’, покажет, ци сіль солона.

— Ого! Ше так покажет, що й діти колискові мут памнє-тати.

А коли прийшло вже спускати гріб у могилу, страх було дивитися на Юрішка. Ревів, єк віл недорізаний.

— Го-о-о-ой, Катерино!.. Кажи — з ким же я маю жити! Розступи си ти, сира земле, най у ті потану, аби й сонце праведне на мене не сітило! Смерте ж моя, смерте, зістріт си зо мною, не хочу я бирше на світі тривати.

1 це страшне мужеське голосіння, і дзвони, і безперестанне переразливо-тужне трембітання, і причитування женщин, і похоронні співи священиків, і шум потоку, що коло цмин-таря вливався в Білий Черемош, — все це творило незвичайну, неповториму картину звуків. А доокола великанами стояли гори, заглядаючи з підхмарних вершин до вузенької чорної могилки.

А як на засипанню гевкнули пушкарі з усіх пістолів зразу, як ревнули у відповідь ізвори і скали і луна покотилася в безконечну далечінь, геть-геть — аж до Бергометських верхів, — то аж душу чоловіка трясло. Туск такий душі людської брався, що страх був у тім у всім стояти.

О-гой, пішла слава о тім похороні на цілі гори! А як вернули з цминтаря, роздаровував Юрішко людям, що лиш хто хотів, що лиш кому си вдало.

— Беріт, людочки, беріт. Ісходьте си, кіко вас усіх на всі гори є, та й беріт моє добро, мою працю. Беріт сорочки кер-вавки, шо-сми з людей здирав, беріть постоли з люцької шкіри морщені, беріть ремені з луцьких жил... Шо каравсми люде, то тепер мене пан біг покарав за всі рази раз.

XLI

Тепер уже для Марусі ясно було, що треба лиш вичекати спосібної хвилі й тікати. Але й Марусякові се було ясно, і він стежив за своєю попадею в чотири ока.



У ватазі панував все той же узброєний мир. Юрчик вернув зі своїми, принесли якусь здобич, але сміятися вже не сміялися так, аби лиш кпити. Всі мов чекали чогось важного.

Марусяк користав з кожної хвилі, коли можна було чимось уколоти попадю. Бити не бив і не знущався вже дико, але словами гриз гірше, як зубами.

В такі хвилі Маруся якось помимо своєї волі поглядала на Юрчика, мов питаючися: «Що ж ти?..» Але Юрчик не вмішувався більше. Сопів, плював, смокчучи свою нерозлучницю, але поводився так, мов нічого не чує. Зрештою — слова що? Слова пусте. От їкби бив...

Але раз якось, коли опришки розбрелися з нудів хто куди, а Маруся сиділа сама, шось латаючи, до неї підсів Юрчик.

Підсів і мовчить. Мовчить і Маруся.

Курив-курив свою люльку, плював-плював, а потім питає:

— Слухай, попаде. Чіму ти з гараздів та достатків у такий паскунний талан пішла?

В першу хвилю Маруся не знала, що відповісти, до такої степені це було несподівано. І як відповідати? Що се? Чи щира приязнь, чи цікавість?

— З дурного розуму, Юрчику, з дурного розуму. Як то кажуть: якби чоловікові той розум напереді, що позаді приходить. Тепер би вже не пішла.

В голосі її звучала печаль. Юрчик знов мовчав. Курив та плював.

— А ци би, варе, не пішла тепер ід хаті?

Здригнулася.

Хто сей Юрчик? Ворог чи приятель? Помогти хоче чи продати?

Але пригадала заступництво Юрчика, пригадала вороже відношення його до Марусяка — вже ж не став би Юрчик вислужуватися перед молодиком.

Подивилася в очі — Юрчик дивиться світлим поглядом тих глибоких філософів з народа, для котрих все ясно, світ котиться опреділеним шляхом в напрямі до повної цілі, а в життю все так просто, зрозуміло.

І Маруся почала говорити. В перший раз за довгий час розкрила свою душу і в перший раз плакала не кривавими сльозами. Виливалося все, що зібрав гіркий досвід, чому навчили муки розчаровання і відсутність надій. Розкривала всю свою душевну рану; плакала, скаржачися, голубкою воркуючи.

— І завіщо ж і пощо ж запропастилося моє життя молодеє? Хто ж украв мою доленьку і під камінь сховав, під столітню смереку? Де ж таких копачів узяти, звідки їх скликати, аби вони мені доленьку мою відкопали?..

І тужила скорбно над собою, над своєю ясною весною озим-леною, а Юрчик слухав і курив. Курив і плював. І хто ж то міг знати — чи ворушив цей журкіт що в його душі, чи от так собі, шкрябало зверху, як обгорілу шкоринку нігтем.

— Не тра журити си, — говорив він півревом, півголосом, і не чутно було в нім, у сім голосочку, жадних чулих вібрацій та модуляцій. — Не тра журити си. Моя ті рада — іди д’хаті.

— Не піду я, Юрчику, додому. Будуть пальцями та показувати, а то й не приймуть цілком.

— Приймут, — сказав Юрчик, — але...

Але взяв його сумнів. Та дідько ж їх знає, панів отих самих, яка у них установа. У своїм стані знав, єк то мало би йти: виволочив би ґазда добре на всі боки та і спокій голові, але у панцькім стані... Від панського світогляду ділила Юрчика негіереходима пропасть, і що там за тою пропастю, діється, яким законам коряться оті дивні двоногі істоти, що так скидаються цілком на людину, — о тім не мав Юрчик найменшого поняття. Міг припускати все.

— Приймут, — сказав ще раз, хоч і не так уже певним голосом. — То тра перше втечи, а там — будемо вже видіти. Я ті так іскажу, попаде: того так не йдет, відразу узєв та укік. Бо наші хлопці — я вже знаю... Я си не бою. Го-го! Я не бою си нікого, бо я є Юрчик Неклопотана Голова, але видиш... муть стрілєти. Ає, ає! Таки стрілєют, та й вже. То може нещіськє з того бути готове. О тім тра гадку мати та штудерувати, аби чого не було.

— Так що ж робити, Юрчику?

— А я ті іскажу. Ти зачкай. Нічо, лиш сиди тихо, та й вже. Я вже сми доберу чєсу, аби усьо було добре, та й ті іскажу. Та й поможу утечи.

— Бог тобі заплатить, Юрчику, — і Маруся нахилилася поцілувати руку Юрчикові. Він скочив як опечений.

— Та й шо ті си стало? Таже в Криворівні я тебе мав би цулувати у руку.

— То в Криворівні, а то на Чорногорі. Та й не доведеться тобі в Криворівні мене у руку цілувати...

На тім і стало. І кожний день чекала Маруся — чи не сьогодні, чи не сьогодні?.. Подовгу сиділа тепер коло вечірнього огнища і прислухувалася, о чім говорять опришки, які їх плани, чи гадають куди йти, чи скоро, чи далеко.

Але день минав за днем, ніч за ніччю, а опришки все сиділи і не рухалися з місця, а Юрчик навіть і не глядів у той бік, де сідала Маруся.

А літо вже минуло і насувалася осінь.

Осінь, осінь...

Холодно й непривітно ставало на голих вершинах тут, близько неба. Сіре воно, повзуть безконечним полотном хмари, сіючи дощ. Ранками мрєчі такі залягають, що не видко людини в двох кроках. І мокре все доокола, перемерзле...

Осінь, осінь...

Між небом і землею простяглися невидимі струни, і хтось тужливий грав на них сльози свої. Жалібним шумом вторували йому дерева і трусили водяним пилом. Ще так недавно було літо. Ще так недавно надійно-весело червоніла ягода під корчем, ще так недавно говорилося — о, літо ще велике! І от нема його... 1 туга за сонячним променем, за неба блакиткою, за плескотом теплої хвилі... Печальний шлють очі погляд у сірі безодні, кличуть пристрасно, ждуть сонця, привіту, далекої ласки — і нема їх, і лиш здригається тіло від холодних подувів непривітних... Минуло... Не вернеться... Прийде друга весна, друге літо настане, з новими цвітами, з новою красою, з надіями новими — цього вже не верне ніхто, ніхто...

Осінь, осінь...

Оголеними дорогами гонять маржину з полонини, і наповнюються шляхи ревом волів, дзвоном калатал, гейканням пастухів. Чорні, замащені в смолу люди талапають розтоптаними постолами за стадом, вигалайкуючи, як на полонині, випасаючи зголоднілою маржиною кожне стебельце придорожнє. Ідуть понурі бугаї, поводячи безсмислено-дикими кривавими очима, смиренні голубані, вівці ботеями шурхаються то в один бік, то в другий, шелестячи копитками, а стрічні люди уступають із розмоклої дороги і туляться попід плотами, чворкаючи водою з постолів, пожимаючися в сардачи-нах. Осінь, осінь...

Пожовкли обороги. Де був єчменець, овесець високо, — давно пожали; лиш де-не-де останнім сиротливим шелестом шепчуться сухі кукурудзи. Іде дівчина прати на Черемош каламутний і посірілий, але не стоїть уже, як літом, по коліна в воді, не вигукує співаночок, але борзо і сильно б’є по білизні, хухає на сині руки і, не доправши як слід, біжить до хати зігрітися. А осіннє, ледве тепле сонечко підійметься над ґрунем, кине скупим снопочком — і знов сховається у сірість бездонну.

І сидить німою, повною печалі фігуркою Маруся на камені і дивиться в глибину гір. Там, у тій всезагальній далі, — все єсть... Он церковка наша... Обмокла бабусенька, зморщилася і шамкотить незрозумілі слова... Передзвін... передзвін... передзвін... А то по дітській душенці... Дзвонить... Паламар... І йде, талапкаючи болотом, о. Василь, за ним купка гуцулок і гуцулів з непокритими головами; один несе під рукою карабушку з дрібоцьким трупиком у ній. Не було скла кавалочка у трумночку вставити... так лиш дєрочка чор-нієт...

І стріпне цминтарна верба холодну сльозу на білий горбочок, хлясне денце у воду, борзенько загребуть, жменьку землиці насиплють зверху — от, аби лиш знати, що нерівно... Та й уже... Та й по всьому...

А може ж, воно миле було та втішне?.. А може ж, воно щастя сіяло доокола і радість?.. А може ж, виросло би і світові, бідному, нищому світові, душу печаливую принесло?..

Ридала... Ридала над сим трупиком, над сею невимовною скорботою осінніх діточих похорон, над утраченим тихим спокоєм плебанії, над теплом безефектовної любові. Було — і нема... Нема і не буде.

Бо важко тут, в дикій пустині, в печерах і скалах, але ще важче було би там. Піклуватися, може, будуть, пестити навіть, а в душах все триматимуть думку: а що, як іще підвернеться який чорновусий леґінь? Утекла раз — то на другий вже легше...

І ці недоговорені фрази, і сховані погляди недовірчиво-сті, і ці вічні, вічні, вічні підозріння — о боже!.. Та цього ж не можна витримати!.. Ліпше відразу гострий ніж у серце, ніж отаке життя.

І не знала. І томилася, і мучила сама себе. Не було куди йти, не було смислу життя. Ставала не раз над пропастю і дивилася в імлисту глибінь. Думалося: от стати лиш маленьким кроком на цю порожнечу — і вже не треба буде тоді віддаватися п’яному опришкові, і мучитися болями повороту, переносити дикі кпини життя. І настане віковічний спокій, безтривожний, бездвижний...

Але в цю хвилю легко-легесенько щось дрижало під серцем, ворушилося — і все щезало. Вся тоска, розпач, увесь біль. Жити!.. Жити для дитини — і в тім був уже і смисл, і щастя, і ціль, і радість. Жити хоч би в вічній тьмі, хоч би в вічній нужді, хоч би в вічній тривозі. Най буде холодно доокола — коби лиш дитиночці було тепло; най буде самотньо — коби лиш дитиночка матір мала. Буде жити, буде жити всюди. Жила б навіть і тут, серед цього каміння сірого, під холодом дощів, в диму колупаної печери, — коби лиш знала, що то ліпше буде для дитиночки. Але ні, не буде тут ліпше, не буде... Тут мрєчі спбленають, сніговиця викупає, вітри осушать, зима ковдрою прикриє... А з шуварів сорочечка витчеться, прутиком підпережеться...

Ні!.. Нізащо в світі!.. На службу стане, гній з-під корів ви-мітувати буде — але звідси, звідси, звідси чимскорше.

В нетерпеливості зскакувала і... сідала знов...

Неперебійним залізним кільцем стулилися гори, небо повисло, дика в тузі пісня коло далекої ватри. Зв’язані руки й ноги, нема як рухнутися.

І знову день ішов за днем, мчалися безупинно хмари над головою, стікали до безодні дощові потоки, і все було по-давньому. 1 нема куди тікати, не знала би навіть, в якім напрямі. Раз спробувала було дуже здалека розпитати Марусяка, але опришок лиш засміявся, оскалюючи зуби.

— Меш кікати, шо стежини питаєш? Ой-га, любко, дай покі’. Відцив ті онна доріжка — зі мнов на шибеничку, ає.

А Юрчик мовчить. Все бокує, лежить сам далеко осторонь, а потім і цілком щез. От так-таки нічого нікому не сказав, ані однісінького слова — і щез. Лягали — був, а встали рано — нема.

— Він усе так.

— Навкємило си та й пшов.

— Тепер з рік го не чути буде.

Маруся слухала ці одрубні фрази — і мов приговор смерті їй читали... Так от який він, Юрчик... Так от чого були варті усі його співчування й обіцянки. Попросту забув. Обридло йому тут, узяв та й пішов, як завше. І забув, що попадю словами вбезпечив. Недурно все говорив: «Слова — що? Пусте».

На кого ж тепер надіятися? Де помочі шукати?

І рішила тікати. Куди, як — все одно. Не знає дороги — нехай. Он ледве-ледве видніється в тумані Говерла — на неї буде дивитися і йти. Може, стрінеться хто, покаже дорогу.

Хто?.. Хто зустрінеться тут тепер, коли зігнали вже маржину, коли обезлюділи пустині полонин, приготовляючися до довгого зимового сну. Нікого немає тут тепер в горах, ні душі. Розбійники лиш ватри палять ночами та виє зблуканий вовк.

А як і стрінеться хто — чи не заведе куди у пропасть, щоби знущатися? Або, ще в тисячу раз гірше, — чи не притягне сюди, назад, щоби Марусяк, регочучи, просив розгости-тися коло ватерки, відпічнути?..

Але ж ні!.. Не може цього бути! Люди ж не звірі. Мене ж так любили в Криворівні — невже ж я стала іншою і менше заслуговую коли не любові, то хоч жалості, співчуття? Не для себе ж я прошу, а для неї, для тої милої малюточки, що тут, в собі, несу... Ні, ні... Люди — добрі... Пригріють коло вогню, гілля нарубають для постелі, покажуть дорогу... погоню відведуть...

І це сталося — навіть сьогодні.

Цілком несподівано для всіх прибіг якийсь доброволець, щось шепотів Марусякові; відтак усі опришки голосно говорили, сильно розмахуючи руками, а потім борзо почали збиратися, узброюватися.

Дмитри прибіг до печері, де лежала Маруся. Не встигла вона навіть крикнути, він зав’язав їй руки, ноги, притяг тугіше і кинув на вереті.

— Гей, пане ватажку! То же таки не по-люцьки, — обізвався хтось із опришків. — Таже звірина може прийти абощо...

— Пазь свого носа! — кричав Марусяк і грозив, що бандури випустить кожному, хто лиш буде мішатися не в своє діло.

Здвигаючи плечима, відходили опришки пріч. Як там не як, а баба, що кобила: мусить мати свого ґазду.

Маруся й не оборонялася. Зрештою, це і не привело би ні до чого. І лишилася, спутана, мов колода. Слухала, як затихає, віддаляючися, гомін опришківський, як розплився в повітрю останній звук, що говорив о присутності живих людей, — і стало тихо...

Величезна, необ’ятна тиша надвинулася на ці безгранич-ні простори і утопила в собі все, як в морі... Дотлівала, певне, там десь ватра; унизу, в темних сиглах, шумів отой дивний потік: виривався гнівно й насильственно з-під землі, мов мучили там його, а потім, пробігши кілька кроків, щезав. Щезав безслідно. З’їдало його щось.

В діру печери видко було кавалок сірого неба. В німій боротьбі ворушилися на нім хмари. Десь збиралося, мабуть, на дощ...

Один ремінь сильно в’їдався в руку, і рука боліла. Але Маруся не хотіла навіть поворухнутися. Нехай... Нехай приходить уже смерть... Аби лиш відразу.

І лежала без руху, без мислі, справді, як колода. Отупіла. Лиш віддихала, але вже й не дивилася і не мучилася. Занадто вже. Омертвіло тепер усе, отерпло, от як ся рука...

Якісь процесії якихось білих ченців проходили перед закритими очима... скакали дива на конях високо і безтолково... з середини квітки висовувалася друга, з неї третя, з третьої четверта і так без кінця... Відтак мов засипляла... мов летіла у пропасть... знову прокидалася... і знову летіла...

...Одразу відкрила очі... Хтось біг...

Завмерло серце... Людина біжить — чути, що людина. Великим кроком... Ближче... ближче...

Діра в печері затулилася чиїмось тулубом... стало темно. Нахилилося лице... Це був — Бідочуків.

Скрикнула Маруся і забилася, як в тенетах. Але опришок шепотів:

— Не бій си... не бій си... я нічо ті не зроб’ю... Укік-сми, аби хоч руки... руки ті роз’єзати, — і сопів, задихаючися, і крутив зубами сильно затягнуті вузли.

Вузол подався. Руки стали вільні.

— Ноги сама... Ноги сама... сама... сама... — і щез.

Все то було занадто раптовно. Першу хвилю навіть не поворухнулася ні одним членом. Лежала, мов все ще кріпко зв’язана. І лиш потім сіла та розглядала несвідомо сині полоси на руках, стараючися зрозуміти — що ж це, властиво, сталося.

Але коли усвідомила собі, що вона сама, що Марусяка, і опришків, і нікого нема близько — заквапилася, заметушилася. Згинаючися в вузол, розплутувала ремені на ногах, пальці собі покривавила, але розв’язала.

Розв’язала і, не оглядаючися, ні о чім не думаючи, кинулася бігти.

XLII


Мусила сісти, шукати захисту. Дощ ілляв, як з відра. Бігла б і мокрою, але боялася, що перестудиться сильно і то пошкодить дитині.

Уже, мабуть, далеко вона, бо давно вже біжить. Чує голод і тепер лиш пригадує, що цілком, от так-таки цілком не взяла з собою нічого. Хоч би кулеші кавалок.

Мокро під смерекою. Дрібно-дрібно просіває дощ, але невпинно, уперто. Одежа прилипла до тіла... Щось велике наблизилося. Ще не прийшло, але от стоїть десь тут, за спиною, і, коли підійде зовсім, обхопить гострими руками — тоді вже... кінець...

Куди бігти? Куди?

Старалася запевнити себе, що біжить в однім напрямі, в тім, де бачила Говерлу два дні тому, але внутрішній голос казав, що це неправда, що вона, може, десять разів уже міняла напрям. Таже мрєч безперестанно снувалася перед очима, застилала іноді так, що навіть власної руки не було видко. Дмухав вітер, відганяв пріч оці моря, але однаково нічого не було видко, опріч стін дощової тюрми.

Страшно боялася жерепу і обходила найменшу його пляму. Наслухалася стільки о тім живім лабіринті Чорногори, що боялася навіть близько підходити до темних плям. Оминала здалека, стараючися потім взяти той же самий напрям, але чи удавалося то їй — не знала.

І от тепер впереді — повна невідомість. Куди ідУть ці жолоби, куди похилилися обочі, на який край дивляться й що бачать оті ген-ген високі верхи — бог знає.

Впрочім — все одно. Треба бігти і більш нічого. Як-небудь... Може, господь змилосердиться. От тільки нехай хоч трохи устане дощ, хоч трохи на небі пробереться.

Вся дрижала від зимна. Довше сидіти без руху не могла, тому, не дочекавшися, нім дощ утихне, побігла знову, аби хоч загрітися трохи.

Попався під ноги якийсь плай. Був, очевидно, якийсь давній, закинений, бо часто зовсім зникав з-під ніг. Вів усе вниз, униз, а врешті цілком згинув, і скільки не шукала його Маруся, — не могла знайти.

Стала. Глянула доокола.

З обох боків насунулися стіни. Високо-високо пішли вгору. Однаково глибоко було униз і далеко догори. Ні доріжки, ні найменшого сліду присутності хоч якої живої істоти.

Мільйони овець ходять щоліта полонинами Чорногори, а сюди не зайшла, мабуть, ні одна.

І простяглися з-за спини холодні сталеві пальці, і от-от схоплять, і вирвуть крик безумний з горла... Оден! А потім — смерть.

Але ні... Треба боротися... Треба жити! Треба бічи, хоч би з останніх сил.

Внизу, в рухливих простирадлах туманів шуміло щось. Певно, потік.

«Піду туда. Все ж потоком можна вийти куда-небудь».

Потік в’яже з чимось. З чимось — аби лиш не з цею безконечною порожнечею! Знала, що й ближні до житла людського потоки заростають іноді так, що нема можливості продертися; знала, що в цих дебрах коло води найскорше можна наткнутися, на звіра, все те знала, але — не пустиня, аби лиш не пустиня.

І без дороги, без напряму йшла вниз, рівнобіжно уявленому потокові. Ішла тому, що земля стелеться під ногами, тому, що небо повисло над головою, тому, що треба іти, іти, іти, іти...

Шпоталася на каміння, сповзала по мокрій траві у якусь яму, судорожно-похапливо хапаючися за корінь. І тоді, віднайшовши рівновагу, дивилася вгору — нема кінця, заглядала вниз — глибоко внизу, бездонно... Повисла між небом і землею!

І збиралося на безсилий діточий плач заблудшої дитини. Може, хоч цим плачем відхилить прихід, умолить оці пальці сталеві, що от стискають, стискають уже горло, поки ще не сильно, але потім... потім...

Зривалася, напружившися, бігла... Падала, підіймалася, знову падала... А на небі наростали другі, нові тучі, новий дощ засіяв з новою злобою; осіннім, люто-непривітним свистом наповнилися простори — і застелилося все сірою, безпросвітною імлою, в котрій тоне крик розпуки, не пробігши й двох кроків. Зависло все у безодні і колихалося...

...Потім ліс... Передвічний, непроходимий. Ні доріжки, ні полянки — ломи, навали, пуща. Мовчазливими великанами виростають смереки одна за одною і стають на дорозі, вітаючи іронією без слів.

Низенька, сама понижена гілка брудною шматою била в лице, нога ховзалася на чистім, виполірованім фоєю горбику, шишки викочувалися з-під ніг і крали рівновагу; валився пень, і розповзалося, спішачи та оглядаючися, безмятеж-не досі царство черв’яків. Ішла...

Підгиналися ноги... Невиносима вага придавлювала к землі, коріння плуталося дивовижними вузлами, темні стіни роздвигалися вороже в вузьку щілину і зараз же засклеплю-валися знов. Ішла...

Ішла, хоч це не вона вже була, хоч двигалася вже лиш під нелюдським натиском якоїсь сили, бо знала, що як упаде, то не встане більше. А небо непомітно темніло разом із дощем, поки сірість не перейшла в тьму, поки не здвигнулися мури вже непобідимо і не стали сковані зі сталі.

І прийшла ніч... Осіння, чорна ніч, що сонми злих духів розсіває повзти по мокрій землі. Ніч!.. Страшна осіння ніч!.. Ревуча темнотою, пазуриста несподіванками і вся пересичена злобним реготом лісовиків, відьом, водяних, домових і всякої нечисті. Під ногою багновиста, дорогами пропастиста, шу-рею-бурею колисана, дика, безумна, проклята осіння ніч!

І коли вона клацнула пащею над головою Марусі, коли утік в панічнім страху останній проблиск денної сірості, коли перестали вже уступатися смереки з дороги, не ставали більше набік, а перли уперто грудьми нахабно, — крикнула Маруся німим криком і повалилася на мокрий мох...

І хотіла звідти, з цих просяклих водою, занедбаних в куті землі моховин, хотіла підняти молитву, до неба докинути, словом розпуки ударити у врата і глибиною болю людського потривожити всі сонми спокійно сяючих у вічності небесних сил. Хотіла крикнути: «Христе! Не розпинай же мене, бо я сина твого ношу в собі!», хотіла крикнути, але не крикнула...

Ні. Вона кричала, вона безумно рвалася вверх, але ж у неї над головою було смерекове гілля, а над гіллям чорне залізо осінніх хмар. І обривки криків долітали лиш до мокрих шмат невисоких гілок, висіли там недовго — і падали вниз, у соковитий, болотистий мох. Дощ прибив, притоптав — і глухло все... Лиш зашумлять ще настирливіше дощові краплі, ще гостріше засвердлить холодна струйка обнажену з-під запаски ногу.

...Вже повзла на колінах, дряпаючи нігтями мокру землю і вириваючи м’які ховзькі кавалки. І падала лицем вниз, лежала, глухо ридаючи від безсилості, а потім знову підіймалася і повзла, не знати куда, не знати пощо...

...Взяла у руку і піднесла до очей, розглядаючи у тьмі. Це була засохла бадилина від кукурудзяного шулька.

Мало не крикнула!

Значить, люди! Значить, десь тут поблизькості жиють люди!.. Люди!..

Нервово почала шарпати доокола себе і знайшла купу кукурудзяного листя. Отже, лупили кукурудзу. Хто?

А хіба не все одно? Нехай навіть вони, ті ж самі розбійники, — аби лиш голос, аби лиш тепла трошки.

У тьмі нічого не бачила перед собою. Цілком випадково напомацки наткнулася вона на якийсь піврозвалений бур-дей. Отже, тут сидів той, що лупни кукурудзу.

Двері з кори дерева висіли на перегнилій бичівці. Маруся відчинила їх, а вони обірвалися й упали.

Заповзла досередини. Мацала в абсолютній тьмі, де був вогонь. Але на тім місці була лиш давно перетліла купа попелу. Отжче, обігрітися годі.

Але добре, хоч дощ не січе, не пронизує вітер, коріння не плутає ніг. І сіла, стулившися в грудочку, і віддалася вогкій, ледве теплій течії. І течія понесла... далі, далі... в якісь каламутні царства плям, переплітаних кругів, скачущих вогняних стовпів...




Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   13   14   15   16   17   18   19   20   21


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка