Камінна душа



Сторінка17/21
Дата конвертації05.05.2016
Розмір3.85 Mb.
1   ...   13   14   15   16   17   18   19   20   21

І немає каменя.

Був, віковічний. Грівся на сонці, слухав тишу, і сам її творив. Потім летів, гримлячи на всі гори, — а тепер щез. А сонце палить. А мухи бринять високо.

Чаром якимось повіяло на Марусю від сеї опришківської загадки. Се був символ пустині, красивий дивно, але не вміла його відгадати.

Мовчав і опришок — і якась гризлива туга проїдала йому душу в сю хвилю. Потім трухнув головою.

— Виділа-с?

— Виділа. Але що то?

— Докив не розкотив си камінь — ногов го-м спер. Але витак? Піди го зіпри. Ей, і не пробуй. Бо не зіпреш. Бо немає такого бога на свікі, шоби го спер. Хіба лиш отота скала. Але не зіпрет — лиш знищит...

1 сумно зітхнув, і сумно говорив далі...

— Так і моє жикє... Докив не ступив-сми на цесу доріжку, — був, от ік цес камінь, тихий. Я би нікому нічо не зробив бих. То би казати, кривди — нікому бих не зробив. І єк зачєр-сми онним пальцем-теж мож було мене зупинити! Словом онним добрим зупинити мож було. Але тепер — ха-ха! їк зачєр-сми на дві руці, заланцюгував си у цес талан гі-ренький по заміську шию, — нема тої сили на свікі, шоби мене з того визволила, шоби мене на старе місце вернула.

Глибока, щемлива тоска почулася в голосі опришка. Попустив низько голову.

— Кажеш — нема ті повороту. А мені є? А де ж я си поверну, д’кому я прийду? Я ж дизентир. їкби прийшов д’хаті — най би й не був опришок — та й то вже моя заспівана. А я ше не хочу вмирати, я ше не порахував си. Я ше маю рейства на Юріштана на стебненського. Я му ше пригадаю, єк він мою стариню катував, єк я з войська укік. Шо брав скалушами, та крутив старій нені руки, та вибивав зуби обцасами.

Дмитро скрипнув зубами, мов кістку перегриз.

— О!.. Я му ше тото не дарував! Я му ше тото записую — шо мала мене стариня вирікати си. А ти кажеш — на ґрунт сідати. Ні! Лечу, їк тот камінь. Розіб’ю си — най буде, дідько бери, а повороту мені нема.

І знов стояв той самий Марусяк-опришок. Знов знайома нахабна усмішечка на губах, знов щось таке відтручуючо-му-жеське.

— Та й знудило б ми си. Мачок у городчику садити та ку-курудзку лупити? Ой-га! Не до того я навик за цесі роки. Б’ю, п’ю, стрілєю, дівки люб’ю — то ми любо! То моя робота, а не голов гудзицев бриндзю бити.

На тім і кінчалася розмова — і знов темно було доокола Марусі, знов чорні думи сідали, як круки на пооране поле, знов не знала, пощо жити, пощо мучитися.

«Не багато прожилося, а багато пережилося. Чи та я Маруся, що так ще недавно бігала садом, ганяючися за Оришкою?..»

І знов запахло теплою кухнею, свіжоздоєним молоком, ви-прасованою білизною. Тихо цокав годинник, захрипів і вибив тринадцять.

...Рукою треба було відмахнутися, аби щезло то, аби знов вирнули перед очима безконечні простори завмерлих гір, і блакитний туман, і звучна, гримлива тишина.

І вона вирнула знов, ся мертва красота, але не манила вже і не тішила. Була чужою, була навіть ворожою. Так, бій/ велетнів тут був — але що з того? Кипіло тут вогненне море, здвигалася гора на гору; чорне небо, насичене важкими випарами, низько нависло і відбивало в безмірних просторах криваве зарево. І роздиралася паща землі, вогонь вилітав і лизав це небо; поплавлені метали бризкали до хмар, ревли й біснувалися — так творилася Чорногора. Але що з того? Хіба не сталася Чорногора чорною тюрмою для Марусі?

Нехай, нехай все те було. Нехай з музикою підземних шумів заливала вода кип’ящим морем землю, що лиш гострий шпіц Говерли та широка неуклюжа спина Попа Івана підіймалися над безбережним океаном — нехай. Нехай прилітав потім тихий журливий сніг і творив мертву пустиню, заповнюючи пропасті до самих країв, — нехай, нехай говорить о тім усім Чорногора.

І як прийшов на неї перший раз гуцул, і пробігло полониною перше приручене стадо, вперше зазвучала трембіта, і пролилась перша кров... Най співає о тім місяць, най шепоче, зупинившися, задумчивий вітрець, — Маруся не чує, не хоче слухати його. Все то вартові її широкої тюрми, все то вороги її материнства. Ліпше вже слухати, як збігає борщ на плиті, і гримить, маглюючи, молода служниця. Ненавиджу сі тісні простори, сю безконечність, що обмежує.

XXX


А опришки пили, пили так, мовби ніколи більше не доведеться їм пити у життю. Горівки принесли багато, стримуватися не було причин — отже, пили. Іноді до повного отупіння.

Попадя вже їх не жєнувала більше, і говорили при ній все, так що Марусі треба було тікати куди подалі та й сидіти там, доки не настане ніч, доки не свисне опришок, кличучи Марусю до брудного логова. І лізе з ласками, слинявлячися й сопучи, і засипляє потім кошмарним сном.

Раз попилися опришки до блакитного змія. Маруся сиділа далеко набоці і думала невідрадні свої думи: «Серед яких я людей? П’яниці, в крові руки миють, живуть гріховно. А я ж таки жінка священика, предстоятеля перед господом, — і от волочуся полонинами з убійниками. Ой, і що ж мені в світоньку робити, ой, і що ж мені в бідоньці казати!..»

А коло огнища в сей час між п’яним Марусяком і п’яним Бідочуковим ішла розмова. Одразу не можна навіть було зрозуміти, про що, власне, вони говорять.

— Ци так я, браччику, говорю?

— О!.. Цесе розумне твоє слово, ібігме. Та та’ уже й я іс-кажу, шо розумне. Бо шо є розумне, то є розумне, а шо дурне, то є дурне.

— А це ти також, браччику, мудро ісказав, лиш слухай, шо я ті скажу. Тут усі мої гроші, — і Бідочуків здіймав ремінь, набитий золотом. — Утут усі мої гроші, бери.

Совав ремінь у руки Марусякові, але Марусяк навіть не поглянув. Не поворухнувся.

— Я не беру.

— А ні, ти таки візьми. Я тє прошу — візьми. Бери і мої гроші, усю мою працю, а витак я тобі своє слово іскажу.

— Я не требую твоїми грошима, бо у мене своїх доста. Я не бінний.

— Я знаю. О!.. Я знаю! Шоби у нашого, рахувати — у нашого! — втамана не було грошей? Хо-хо!.. А в кого ж вони будуть тогди? Ні, я лиш си питаю — в кого вони тогди мають бути? Але мої гроші ти таки бери. Єк мало, — кажу ті оперед усего побратимства, шо половину свої пайки, йка на мене пайка буде припадати, му віддавати тобі — лиш відступи мені свою попадю.

Марусяк не здивувався, бо такий торг був річчю звичайною. І коли б розмова йшла не про попадю, може, він і не роздумував би так довго. Але попадя! Се не барабуля луплена. Тут треба тов карабушков покрутити, що на шиї.

І Марусяк думав чи робив вид, що думає, п’яно уставившися остеклівшими очима у ватру. Всі хлопці, що були поблизу, зацікавилися і чекали, що скаже отаман.

Марусякові шкода було втратити попадю. Як там не як, а те, що він її мав, підіймало його престиж. Але мовчати довго було не можна, і він почав говорити, сам ще не знаючи, що скаже:

— Єй, Бідочинєтко! Мудрий з тебе хлоп, їк я виджу. О, мудрий! Та лиш і в мене не кукурудзєні шульки у голові сидє. Я лю-басками своїми не гемблюю. Шо я свої хлопці люб’ю, то я ті кажу: твоїх грошей я не беру, а даю тобі свою попадю на тиждень за бездурно, аби лиш памнєтав, коли ме тиждень відходити. Розумно?

Потім цілувалися, ще пили і ще цілувалися. А потім Марусяк свиснув, призиваючи Марусю свистом, як собаку. Але було ще рано, і Маруся не пішла. Опришок засвистав ще раз, а потім нахмурився, взяв Бідочукового за руку і пішов до Марусі. Всі опришки, цікаві, за ними.

Маруся сиділа все в тій же позі, задумавшися. Коли почула шум багатьох голосів і, оглянувшися, побачила, що до неї наближаються опришки усією громадою, — одразу перелякалася, серце сильно забилося в грудях.

Але умисно не встала, хоч бігти хотілося.

Марусяк підійшов, уперся в боки і декілька секунд стояв мовчки, дивлячися в упір злобними очима. Загальна увага піддратовувала його, і хотілося якогось ефекту.

— Чо-с, мила, заплакана? Чо-с, любко, загадана?

Маруся мовчала.

— За попом своїм си журиш? Ой, я ті скажу, шо не жури си бирше, бо то вже ф’юіть — пропало. А йк меш си журити, — буду тебе бити дуже. Буду бити та ще й файно буду бити! По-нашому, по-гірському, шо аж суставочки ті залоп-тят29. Го-го!.. Я вмію бабий навчєти, я на того укий!30 — і заточувався, безпорядочно розмахуючи барткою.

— Чого хочеш, Дмитрику? — ледве виговорила Маруся білими губами.

— Не меш говорити «Дмитрику», лиш меш говорити «Ште-фаночку», бо я те відступаю Бідочуковому. на тиждень. Маєш го любити, йк мене любила.

Бідочуків зареготав. Маруся помертвіла, блискавично уявивши собі, як от вона буде загальною любаскою, як почнуть її опришки передавати з рук на руки, від Дмитра до Штефана, від Штефана до Леся, до Михайла, до... І буде мусила годити розбуяній п’яній фантазії, і мусить...

Бідочуків підскочив і ухопив її за руку.

— А йдім, попаде! Лиш тиждень чєсу — тра си набувати. Йдім під смерічку! — і реготав, як побідитель-фавн.

Маруся скрикнула, вирвалася і підбігла. Не тікала, лиш стояла без дихання.

Бідочуків поглядав то на неї, то на отамана, не знав, шо почати. З безсмисленою цікавістю дивилося стадо опришків.

Марусяк надимався, як індик.

— Шо? То я мав би зі свого вотаманського слова си звергти? То я тебе сам із’єжу, а таки віддам. Бери ю, Штефане! Бери, не бій си. Я ті ї гет цалком дарую.

Бідочук все з тим же безтолковим реготом кинувся на Марусю і підняв її в воздух. Вона билася у нього в руках і кричала. І не знати, як би то воно все це скінчилося, коли б у сю хвилю звідкись, не знати звідки, мовби вирнув Юрчик. Марусяк відлетів в один бік, кулем повалившися на землю, Бідочуків у другий.

^ А шо ти, пся мать, молодицю, єк вівцу за курмей, кєгнеш?

Марусяк не підіймався з землі, йому набилося повен рот піску, і він рипів зубами, як порожнє млинове коло, а руками тер ремінь. Тер так, що аж пальці хрускали.

Потім піднявся. Море злоби блискало в його очах. Важко дихав, розкривши рота.

Опришки стояли, завмерши, доокола. Готовилася бути кривава драма серед скал, одна з кривавих драм серед скал.

Але — щось зломило навіть п’яну волю опришка. Він синів увесь, але не кидався на Юрчика.

— А тобі шо до того, діду? Кому хочу, тому й продаю, — моя чєлідина! Хочу — на бриндзю б’ю, хочу — на вобраз вішєю.

— То не худобина, аби нев гемблювати.

— А ци до неї ти ґаздов? Ти?

— А може, ти, скажеш? У неї свій піп є. Захотіла — з тобов пішла, захтіла — назад вернула си.

Очі Марусяка наливалися кров’ю. В перший раз прийшла йому до голови гадка, що дійсно: захотіла — з тобов пішла, захотіла — назад вернула си.

— А ти, може, ю длі себе лагодиш? Ой, на дідька хіба би-с перейшов раніше. Я ту вотаман і вотаман.

— Начхав я на твоє втаманство! Ти знаєш, єк я си називаю? Я си називаю Юрчик Неклопотана Голова!.. Бо єкби я хтів лиш свою голов заклопотати, то би я був над тобов отаманом, а не ти наді мнов, паршєку!

Сила, сила ломила Марусяка. Якась незрозуміла сила. І сором йому було перед леґінями, таки до крові сором — але не міг. Не міг.

— Ой, відійди, Юрку! — скрипів він зубами. — Ой, відійди, бо буде біда!

— Біда на того приходит, в кого бартка коротша. Хочеш — давай мірєти.

І як віковий дуб — довго тримається під напором бурі, вимахуючи сивою головою, тримаючися з останніх могутніх колись сил, але валиться потому з гуркотом, вивертаючи землю, — так похилився Марусяк.

— Но-но!.. Нехай на цес раз буде так.

— І на цес раз і на другий.

Але Марусяк уже відходив. Ідучи мимо блідої тремтячої Марусі, говорив крізь зуби:

— Ой, і буду ж тє бити, буду тє карати. Коси буду вимикати, очі на ніж вибирати, шо буде ті ше з-за ніг тів чорна крив зсикати.

Юрчик, не рухаючися з місця, вставляв:

— Ой, не чіпай ліпше, молодєку! Гірше буде.

Скінчилося.

Не могли з дива вийти опришки. Що пігнуло Марусяка? Як він міг? Як дозволив? Він, отаман, стерпів те, чого не стерпів би найпущий з його леґінів. Щоби шваргали ним об землю, у рот піску напихали, били словами, єк мокров шматов по лиці.

— Но-но, Юрчик, — і похитували головами.

— Натурочка.

— Цес куда не ходив, — усюда був славний.

— Ну, вже й Юрчик, сто телиць му рівнятих. А най же би тобов дідько дуби возив, єкий цес Юрчик.

Згибла слава Марусякова. Всі були на стороні Юрчика і забули про свого отамана. А Юрчик стояв, мов корявий пень, на однім місці і вигукував:

— Гой-га! Вотаман!.. Ти мені вотаман? Та я йк ватагую — десіт тисіч овец під собов маю, — то не вмів би десіт баранів провести? Лиш я в тото не дуфав та й не дуфаю, бо я си називаю Юрчик Неклопотана Голова. їкби я свою голов заклопотав, — був би з мене перший ґазда на всі гори. Лиш я того не хочу.

Підлесливими інтонаціями подавали репліки опришки.

— Ає! То лиш так си говорит — Юрчик, Юрчик. А на того Юрчика май-май силки тра закохати.

— Сім рік силку прєтати на того Юрчика, на маленького.

Тягли Юрчика пити. Пили коло вогню. Марусяк лежав далеко на убочі і вдавав, що спить. Але він не спав. В нім усе кипіло й бурхало, в душі залягала велика пизьма. Гуцул ніколи не забуває образи.

А Юрчик розбундючився, і не було йому встриму. Оп’янів і лаявся:

— Хіба ви опришки, дий його кату з такими з опришками? Та з вас такі опришки, єк тот Голий Щербан, що було під ним п’єть леґінів, та й пішли вни онного діда бездітного драти.

Приходе, стали під вікнами. А у діда в хаті ватра горит у печі, коло ватри котев стоїт щербатий, а сам дід си вбуват. Та взув дід онну ногу, ізсадив на земню, а на столец поклав другу ногу взувати та й каже: «То сми п’єтьох із’єзав, а ше коби і цих п’єтьох із’єзати, а тогди покладу голого щербана голов гудзицев на грань».

Вчули тото опришки, узєв їх страх. А ватажко їх, тот Голий Щербан, каже: «їк тот такий дужий, шо п’єтьох уже з’єзав, та й знає, шо вас п’єтеро стоїт під вікном, а мене збирає си на грань класти та смажити, — то вже ліпше кікаймо. Відав, у цего діда є ровта».

Та й повкікали опришки, а дідо собі си лишив. А він нічого й не знав, шо під хатов є опришки. А то він сів си вбу-вати та вбув онну ногу — значйт, п’єть уже з’єзав, а тепер ше п’єтьох збирав си в’єзати, а тогди голий щербатий котев ставити на ватру та й кулешу варити.

Опришки реготали. Реготав і Юрчик, мов камінням по новім мості гуркав.

— Ій, ставай, Юрчику, над нами втаманом, бігме. Під тобов не встид буде нам бути. А то диви си: вже й літо, рахувати вже сми перелітували, а що доброго зробили? Нічо.

— Єк то нічо? Наш вотаман під запасчинов ціле літо пересидів, а ми на тото си дивили — ци не робота?

— Молодєк — шо в нім? От під таку барточку стати — тото я розумію.

А Юрчик реготав.

— Не брав бих вас у вопришки. Я би собі єких других ле-ґінів ізнайшов. Не таких.

— А єких?

— Я би таких ізнайшов побратимчиків, таких би леґіників си вистарав, шо гай! Не брав бих сміття, лиш підкликав бих дваціть і штири та й давав би їм їсти солоного моц, а пити бих не давав. А витак водив би їх горами, тєчерами та скалами, шо ні раз би через воду не переводив. І похотіли би вони пити дуже, та й тоги привів бих їх ід потокові, та й єли би вни пити, а я бих підгонив: «Борше, борше! Пиймо та йдім». Та і вни би пили, а я би си дивив, єк котрий тоту воду п’єт ув тім ув потоці, тай тогди бих лиш був собі довибирував.

— Та й єк же би ти, Юрчику, тото робив?

— Та бих си дивив, єк хто п’єт. Єк котрий злігаєт черевом та й дудлит води дуже, — то не мій. А єк котрий скочив не скочив на камінчик, та зачер не зачер водиці жменев, та хлиснув не хлиснув, а сам таки борше біжит за мнов, — то ми си вдав, бо то правдивий опришок.

— Ади-ади, йкий мудрачок із діда із нашого.

— А витак добирав би собі стрівбу до своїх хлопців. Та узєв би кресак, та набив, та й верг у воду, а витак вихопив із води та й стрілєв. їк спалит,— то мій, а єк не спалит, — об камінь го, бо то зрадник. Він ше готов ізрадити при якій біді, а вопрйшок мусит на все бути безпечним.

А Марусяк все то слухав і вився від болю.

XXXI


З того часу — мов улізло щось сюди, у гори. Як гніздо роздратованих шершнів, гуділи опришки! По-тверезу ще яко-тако стримувалися; по-п’яному — галасали, скільки кому хотілося.

Показалося, що давно вже тліло в душах незадоволення Марусяком, лиш не було моменту тому проявитися. Показалося, що популярність молодого отамана, що виросла, як гриб, за одну ніч, як гриб же, за один день і зчервивіла всередині. Форма лишилася, а змісту нема.

Почалася критика. Те, що її не було досі, виходило лиш во вред: тим гостріше відносилися тепер, тим ядовитіші підбирали слова.

Навіть коли втомлювалися критикувати і говорили про звичайні речі, — під ними, під загальниками, під звичайними словами завше чулося ще щось, якийсь підклад незадоволення.

— Охо-хо!.. Западуть кєжкі зимки поміж кичерами, та не буде єк легіникові й визимувати си. Бо не знаю, єк у кого, а у мене у ремені свистит.

— Лиш у бордюгах повно.

— Най би у тє у череві так повно було раз у раз, мене в бордюгах.

Очевидно, порожнеча ременів і бордюгів відносилася на рахунок отамана.

— Ой браччики, браччики, — свідомо чи несвідомо звертав розмову на інший бік один з нечисленних прихильників Марусяка. — Ой, кєжко було зимувати цесу зиму. Мав-сми земнєник в однім ув потоці — файний такий земнєник. На-прєтав-сми туда за літа усего: і муки, і бриндзі, і масла, і бу-джениций з єлівок, горівки. Думка б’єт — то-то похарчую! Та й шош ти, браччику, меш говорити! Визнала йкас біда за той мій ісховок та й відокрала усе тото. Гех, коби знав! Я би го... Я би му...

— Де ж ти зимував?

— А сів-сми у йкогос ґазди, ади, таки тут, на нашім боці. То свій був чоловік. Не ходжував сам, лиш з давніх чєсів, варе, братє перетримував, а ми йому за тото зношували усє-чину, шо мам чим жити з нас. Багач став.

— А йк став багач, — значит, спаскудив си.

— А правда, браччику, правда. От ік переіначив си. Боку-єт шош, із пушкарями тримат, Гордіюк ід нему ходжує. Але я йкос си погадав на давнє прєтельство, шо мене, варе, би не віддав. Та й пішов ід нему.

Нічо. Пригостив мене файно, порєнно. Ісховав. Сиджу я в него, див’ю си — а він... єв си чинити от ік би не такий: і очима йграт, так йкос си крутит... «Ой-га, — думкую собі. — Мет ні, браччику, не тра довго балакати, бо я вже виджу відразу». Та вкєв-сми му онно вухо на памнєтку, та й сми пішов.

-Де?

— На Вгорщину сми пішов, став десь за слугу. Так сми робив цілу зиму — ф-фа! Шош удієш?



— О, то не є безпечно — ставати на службу бу’ де та бу’ єк, — вставляв Юрчик і тут же наводив якийсь приклад зі свого багатого досвідом життя. Се була ходяча літопись гір, на жаль, загублена безповоротно, не лишивши по собі відпису. Пам’ять була у Юрчика колосальна, і він, оповідаючи щось, пам’ятав такі деталі, мовби то було вчора.

— Отот Петрій, шо я го вчив у Криворівні, полюбляв ставати на службу зимов; лиш панів усе вибирав. Та й раз був наймив си ід єкомусь багатиреві, переслужив зиму, перезнав, шо пан багатий, та йк весна, — євив си ід нему з усіма своїми побратимами: «А видиш тепер, хто я є? Давай лиш гроші!..»

Узєли, шо взєли у того пана, а витак посідали, дурнєки, таки тут, близонько, на ділєвщину — борзо грошей хтіли. А пан не був дурний та зібрав п’єдесєть люда та й далі за хлопцями.

Видють хлопці, шо біда, замкли си у єкійсь хаті, стрілє-ют. Не може підступити ровта. А пан шо? А пан кричит: «Паліт, — кае, — хату, най пся віра згорит!..»

Підпалила ровта хату. А хлопці — шо робити? Давай борше єму копати у хаті. Та викопали єму, ізсипали гроші, за-рівнєли землев, а витак, єк уже си ймила на добре хата та й хтіли си валити — ік не пішли жєчі31, ік не пішли стрілєти раз по раз, то, може, й не знати кілько люда перекалічили, а самі таки втекли у тім диму, у тім заворосі. Витак уже підкра-дали си вночі та випорпували тоті гроші з-під тих згариськ.

Та й була то му, Петрієві, причка, най би на тім тєкло32. Лиш він того не порозумів та на другу зиму гайда до другого пана служити. Гадат собі: «Ой-га, шо ми за мудріскь!.. Пе-резнаю і в сего пана за маєтки та н пбграбую навесні».

Та й служить Петрій у пана місєць ци там кіко та й усе би добре, коби не стрівба. Бо дуже си вдала Петрієві стрів-ба, шо жєлував ї лишєти, та й узєв зі собов. А пан уздрів раз тоту ручницю: «Ано-ко, дай-ко я, — кае, — пообзераю, шо то за ручниця в тебе».

Узєв, обзерат. А на тій, браччику, ручниці сріблом було вибите порекло того пана, чия вона давніше була. Та й треба бути такій біді, шо цес пан, ґазда значить, та з тим паном був добрий, чия то ручниця вперід була.

Пишет ід нему: «А де твоя, браччику, ручниця си поділа?» А тот му відписує: «Були, — кае, — в мене опришки, — кае, — та забрали багато срібла й злота та й тоту ручницю взєли».

Ге-га... Йк пан тот лист перечитав, — зрозумів, хто то в него служит, та й потихоцьки-потихоцьки дав знати куда слід та тут лиш чап Петрія мого! Та йк чапнули, закували, відвезли, так уже й не викрутив си. І так, і так свистав: казав, шо ізнайшов тоту ручницю у лісі, з земні, повідав, узєв, місце тото навіть показував, та нічо то вже му не помогло — оннаково завісили в Чернівцьох.

І поки оповідає Юрчик, поки слухають, мов поспокійні-шає. А лиш перестав — ого! Знова сварня, знова лайка, зно-ва лізуть один на одного, грозять, укленають.

— Гей, Юрчику! Та бери бартку в руки, а то не буде в нас порєдку ані раз.

— До дідчої мами в зуби з вашим вотаманцтвом. Кат не видів над такими дурлеями вотаманувати. Волю сто баранів, єк дванаціть баранів-опришків.

Як то було слухати Марусякові? На лиці застигала усмішка — жарти, мовляв, жартуєте — а на серці коти скребли.

А тут, мов на ту біду, ну, нема на чім зупинитися, нема звідки реваншу сподіватись. Відусюди тихо, вістей жадних нема, іти нікуди. Знов на корчми — вже прямо сором, а такого чого, достойного імені Марусяка, такого, щоб слава полетіла на чужі цари, як о другім Довбуші, — такого не передбачалося.

А між тим становище ставало все грізнішим і грізнішим. Треба було виходу, треба було виходу за всяку ціну. І Марусяк, мов откровенню, зрадів звістці, що будуть іти волоські купці через гори.

Ожили й опришки. Борзо зібралися, перекликаючись, жартуючи. Питання про Марусю стало нараз загальним питанням: чи брати її, чи лишати, — в тім міг забирати голос кождий. Одні казали так, другі інак.

— Та єк же то мож — лишєти? А єк — не дай того, боже, та й того не буде, лиш оннаково тра думков кидати туда-сю-да, — ано єк нам вже си не доведет усюда вернути назад? Шош вона буде тут, сарака, робити сама?

— Ід попові підет.

— Ого! Нім дійдет, не знаючи дороги, сім раз має з голоду гинути, коли перед тим звір не з’їст. Це тобі, браччику, не село. Ні, таки беремо зі собов, та й вже.

— А єк ї брати? Що з нев робити на грабунку?

— Посадимо дес поблизькості — най сидит, йкби шо си й трафило, — все хтось си лишит, забіжит та й візьмет. А баба кождому си здаст: хуч кому й не тра, то пару здоптаних постолів мож завше виторгувати.

Маруся слухала всього того, мов кам’яна. Взагалі останніми часами отупіння якесь заволоділо нею; здавалося, валіться хмари зараз на неї — не відійшла би убік.

Рішено було взяти Марусю зі собою і лишити десь недалеко місця засідки. Так і зробили. Посадовили на коня, поїхали. Потім ізсадили в лісі, позмітували теркіли, найсуворі-ше наказали сидіти тихо і пігнали далі.

XXXII

От коли Маруся лишилася сама.



Такої самотності не відчувала ще вона ніколи в життю. Там, дома, у Криворівні, заходила далеко від плебанії, глибоко забиралася в поточчини, залазила не раз в таку гущавину, що й ведмідь там, може, ніколи не був — а все чула, що вона дома, що десь, зовсім от навіть близько, церковця люба, що от якби взяв та поліз просто вгору та видряпався на ґрунь, то, може, й побачив би її, луку Черемоша, хатки...

А тут — сама!..

Оглянулася боязливо.

Суворо мовчазні стволи смерек стояли непорушно, тихо, в священнім якімось мовчанню, мов окам’янілі жерці предвічної містерії. Засіяна фоєю земля надавала всьому кривавих тонів і лякала. Зліворуч було якесь глибоке, бездонне провалля, і ліс падав у нього, витикаючи лиш вершини смерек, мов голови утоплеників. А спіднизу віяло чорнотою, холодом і жахом.


Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   13   14   15   16   17   18   19   20   21


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка