Камінна душа



Сторінка15/21
Дата конвертації05.05.2016
Розмір3.85 Mb.
1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   ...   21

Порішили на тім, що на консисторський запит, коли він ще прийде, о. декан має відповісти:. «Понеже урядь дека-нальний не може варити самимь лишь роспрострненньїм'Ь слухам^, яко бьі жона такого-то, пароха на Крьіворивні, Бьістреці и Ріці-Зеленомь куда-то, невідомо куда, щезла, то урядь деканальньїй зарядшгь проварити точними відомостями на мійстці по довершенню которой провьрки буде о всимь донесено консисторіи».

Отець декан страшно був задоволений із себе і все підкреслював, все звертав увагу о. Василя на свою доброту.

161

6 Камінна душа



— Бо я, пане добродію пане, не лиха людина. Хоч я знаю, пане добродію пане, що мені можуть бути, пане добродію пане, неприємності, пане добродію пане, і то ще великі неприємності, пане добродію пане, але я, пане добродію пане, не можу витримати, коли бачу, пане добродію пане, можливість зробити кому-небудь приємність, пане добродію пане.

І от коли тепер о. Василь дізнався, що Маруся недалеко, в Жаб’ю, він сильно зрадів, але що робити, за що взятися в першу хвилю, не знав. Не орієнтувався.

— Та бійся бога! — квапила його їмость. — Треба борзо все робити. Треба збирати людей, треба йти.

— Людей... А де ж я їх візьму, тих людей?

— Та де хочеш бери, а мусять бути.

— Парохіяни не підуть, — тягнув о. Василь. — Он учора треба було сіно перенести з горба до оборогів. Так я сам чув, як оден, отой п’яниця Матій, казав: «Жидові би-м поніс, а піп най заплатить добре».

Стара їмость стискала руки.

— Та чому ж ти так повів себе з парохіянами? Чому ж вони так тебе не люблять? Чому за других священиків люди раді й голову положити, а тебе ненавидять?

Отець Василь розводив руками.

— Люди тут такі, погані. Я їм нічого злого не зробив.

«Але не зробив нічого й доброго», — погадала собі старенька, та тепер не пора було підіймати се питання.

— Ну, то їдь же борше до Жабйого, шукай Гордіюка, най дає пушкарів, най ідуть, най відбивають. Та ворушися ж! Таже кожда хвиля дорога.

— Я б з’їв що...

— Добре, добре. Я покладу тобі — в дорозі будеш їсти.

О. Василь погнав до Жабйого.

XXVII


Марусяк літав селами, всюди якось спішачи, всюди якось недороблюючи. На великий рабунок не йшов, задоволявся малими нападами: на корчми, от отамана пушкарського в Зе-лениці хотів піймати, та не вдалося; ограбував пару менших дворів, війта одного пошарпав, аби не так уже занадто од-верто прислужувався полякам, — отаке усєке.

Але й сього, очевидно, було досить, щоби занепокоїти власті. Якісь дивні відносини були у властей з опришками. Наче умовилися: коли ви будете сидіти тихо, то й ми будемо сидіти тихо; ну, а коли ви теє, ну, тогди й ми, значить.

І під час «замирення» власті досить толерантно відносилися до опришків; систематичного очищення не робили, от хіба вже як занадто запустують чорні хлопці, тоді розколихувалися органи влади невеликою амплітудою, щось там робили, щось там писали кудись. А минала хвилева небезпека — і знов святий спокій до слідуючого вибуху леґінської сваволі.

Так було й тепер. Власті прокинулися, заворушилися, але чуткий Марусяк мав ніс і при перших же небезпечних ознаках сказав — досить! Пора додому.

Але як же можна отак піти, щезнути, попросту сказавши — утекти без сліду? Ні. Вся леґінська вдача протестувала би проти того. Треба ж порозкошуватися, показатися перед світом в усій своїй красі, блиснути шитвом киптарів, багатством ременів, сипнути сороківцями — щоб дзвеніло, дий його кату! І показати, що нікого й нічого на світі не боїшся, що кожному можеш плюнути в очі і що взагалі на все тобі начхать. Оправдання життя свого хотілося, перед самим собою і перед світом цілим.

І Марусяк оголосив, що на місце сеї прощальної гульні вибирає Ясенів.

Дійсно, се було найвідповідніше місце. Голови, може, були би безпечнішими, але, власне, в тім був свій присмак: сміло глянути небезпеці в очі, побравірувати нею. Та й малі були занадто Голови, розмаху нема. Напився та й вались. Ну, а Ясенів зовсім інша річ. Село велике, красиве, над самим Черемошем, при битій дорозі; розляглося широко на пологих горбах та ще й в шістьох кілометрах від самого гнізда — від Устєрік. І нарід у тім Ясенові все розмашистий, буйний: з найдавніших часів ясенівські люди найбільше підтримували опришківство, та й тепер все село було симпатично настроєне до чорних хлопців. Взагалі де вже й побаюва-ти, як не в Ясеневі!

Та й по сусідству з Криворівнею: потоком лиш, Варятином, відділяються одно від одного сих два села.

Попові криворівському донесуть на слідуючий день, що був, мовляв, Марусяк в Ясенові... Ає!..

1 ще одна, може найголовніша, причина потягнула Марусяка до Ясенова: там жила Олена Срібнарчучка. Передумуючи своє будуче побачення з Оленою, Марусяк відчував осібний якийсь присмак, що от, мовляв, маючи там десь попадю — не кого-будь! — все ж іде до другої любаски.

Ся думка лоскотала. Уже представляв собі розмову з Марусею, як вона, довідавшися про Олену, буде говорити: «Ми-трику-любчику! Та нащо тобі другі дівки та й молодиці? Ци я не файна та й не люб’ю тебе? Ци я не кинула свого попа задля тебе?»

А він їй буде говорити: «Слухай, Міцько. Ци була ти у лісі коли?» А вна: «Ой була, була!.. Коли не була — тебе би не знала». А я знов: «А у лісі єгоди виділа-с?» — «А £гчіму ні. Лиш пощо таке пусте говорінє?» — «Бо, видиш, чєлідь — от їк єго-да. Шо йдеш лісом та ті й не в голові єгоди, — тра дес іти борзо ци на серці журу маєш велику. А вна, єгода тота, визираат з-під трави. Та черлена така, йк грань, та велика та файна. Так си й просит: «Зірви мене, леґінику!..» Та й хуч би єк ті було безчесно, а мусиш сідати та й тоту єгоду ірвати та й їсти. Та й си зарікаєш, шо не будеш бирше ставати, нема чісу та йдеш собі далі, а вна знов, єгода, з-під зеленого листу — блим. Та й ше бирша, ше смачніша ті си здаст. Та й знов ти ід ній. Так і з дівков та з молодицев. А ше я таку натурочку маю, що бих усі єгоди переїв, усіх би дівок пере... перецулував».

Але ж бо ради тої Срібнарчучки, що то до неї вибирався тепер Марусяк, і варто було дещо витерпіти. Вже йк-бис іска-зав, шо була молодиця на цілий Єсенів, то би не збрехав ре-тенно. Та ше не знати, ци й по других селах були де такі.

Красна — як звізда. Як співає, — то з вигуком, як гуляє, — то з викрутом та ще так, що кожна жилочка в ній говорить. Як сміється, — то легіням мухи по спині повзають, ну, а як уже блисне очима та ще слово яке ласкаве скаже, — то прив’язала до себе чоловіка та й тягне, мов ланцом, куди хоче.

От іде в неділю до церкви. Що вже вивберана, що вже чі-чена — очей си ловить! Коло бері леґіні позасідали; жартують молодєки, висміюють усіх, свистять услід. А йде Олена — дві слові лиш скаже: «Шо дієм, легіники?», поведе плечем, усміхнеться, а вже най би загадала легіням у Черемош скакати

— бігме би скакали!

Великих гараздів не мала — а в хаті у неї завше чисто; городчик у цвітах, у мачку, всюда чисто, всього доста: і скорому напрєтано, й солонинка перетримуєт ци, і шос на пригісне, на простибіг завше є, легкодушнички там які, подавнички; дитина забіжить чужа — своїх дасть біг — то вже не вийде без яблучка, ци бобу, ци черешеньок, або там баранчика з сиру. І хто б не прийшов до хати — старий, малий, хорий, здоровий, багатий, — кожний виходить усміхаючися, з радістю в серці: вже якось уміла кожному сказати щось таке приємне, чим-небудь потішити, розвеселити. І лиш одної людини на світі не вміла ніколи розвеселити — це свого чоловіка.

Не був він журний, але йкось... «оннаковий», як про нього казали. Спитають — відповість до ладу, розумно; попросити о чім — зробить з охотою; чим тільки в силі допоможе, але щоби він коли засміявся, чи переступив корчемний поріг, або у людей випив понад міру — сього ніхто ніколи не бачив. Як частують, — вип’є порцію, але лиш одну.

— Та ци ви, Андрійчику солоденький, заприсєгли від го-рівки, ци єк?

— А шо вам тото поможе, йк я вип’ю? А мені чкоду ро-бит, бо я мушу тото відхорувати.

Тут вступалася, звичайно, жінка.

— Та дайте му покі’, не марнуйте добра. Він оннаково не всмакує, лиш переведет. От спадьте лиш на кєму та й д’мені си напийте! — і сміялася, а від того сміху всім ставало весело.

Різно пояснювали собі люди тую, так би сказати, і серйозність Андрія, що переходила часом у сум.

— Бо то, видите, не оден він газда до жінки, — судачили заздрісні баби.

— Ає! У тої Оленочки не кєжко си допросити.

— То би тра... коби Андрійко не поганив собі ручок та взєв добрий бучок, то хіба аж тогди був би порєдок у хаті.

Оленка ніколи не перечила отим усім пересудам. Тільки сміялася, а чоловікові, коли він, весь побілівши, передавав їй оті пльотки, задерикувато співала:

Ой чоловіче-невірниченьку!

Чіму не віриш мому серденьку?

Ой купи мені ключ-колодочку Та замкни мене у коморочку.

Ой їк я схочу хлопця любити —

Будут си твої замки ломити, їк си наважу — двері виважу,

А їк ісхочу — крізь вікно скочу;

Ой намащу си я солониною,

Втічу я й крізь стелиною.

Ой чоловіче-чоловіченьку!

Коли не віриш мому серденьку —

Купи ми, мужу, срібний дзвоночок,

Присили мені під подолочок:

Ой їк си рушу, — дзвонити мушу:

Дзінь-бам-бум — на твою душу! —

Називали її Марусяковою любаскою, але знов-таки — хто то міг докладно знати? Усіх інших любасок Марусякових знали достовірно, могли, в разі потреби, скріпити фактами — про Олену ніхто жадних фактів не знав.

Часом, як десь в гостині розворушить уже вогнева горів-ка гуцульську кість, лютий данець розігріє кров догорєча, а руки мимоволі йкось хапають сусідку за всякі недозволені місця, — пробує хто підсунутися й до Олени. Притискається плечем, шепоче на ухо — а вона регоче на всю хату і відбиває всі натиски гострим яким словом, влучним дотепом. Узлощений претендент кричить:

— Та й шо там сокотити? Шо сокотити? Таже то люцьке все! Не оден уже тоту дорогу мостив! Пху!.. Якби хуч порєн-не шо, то би не жєль.

При таких словах Андрій блід і тремтячими руками шукав сокири, але до нього підскакувала Олена, обіймала за шию і, щось шепочучи, заглядала в очі. І він сідав покірно, лиш важко дихав, а Олена тут же, мимоходом, приліпляла неудачливому претендентові таку латку або оповідала таку подробицю з його життя, що всі помирали зо сміху, і п’яний тікав під загальний регіт із корчми, лаючися й відгрожуючи-ся «калюхи випустити та в дєрку запхати». Але ніхто ніколи не торкнув Олени й пальцем.

От сю Оленочку й захотілося провідати Марусякові. Іти до Ясенева цілою бандою — таки то було велике ризико. Таже до Устєрік півгодини дороги, хто-небудь чи свідомо, чи несвідомо міг дати знати Гердлічці, зрештою просто луна від вистрілів опришківського баю могла донестися до вуха всесильного мандатора. Але все те лиш прибільшувало гострість усолоди — і леґіники радістю стріли намір Марусяка побаю-вати востаннє, власне, в Ясеневі.

Повбиралися у найфайніше своє лудінє; інший то стільки навернув на себе, що ходити було невигідно. Щедро мастили голови найкращою передтогидною солониною, до крові шкробали підборіддя букатами кіс, навертали стільки пар унуч, що ноги здавалися ковбками, морщили собі нові постоли, пуцували бартки, наповняли ремені сороківцями, а тобівки тютюном — словом, хотіли затьмити всіх і все.

І злинули буйно, гучно, з криками, з гевканєм пістолів, з галалайканєм. Щоб одразу все село знало. Щоб збігалися дивуватися, і заздрити, й підхліблювати. Та й щоб кожна На-стунька ци там Парасочка знала, що ліпшу май єку вберю тра витєгати, що пора вже Венері спішити назустріч Марсові.

І спішили. Корчма гула від модних, невковирних голосів. Мошко звивався, як вужівка, стараючися всюди встигнути й нічого не втеряти. Кожний стіл, кожна група живе своїм життям. От щиро приятельські відносини, і люди обіймаються, цілуються по кожній чарці; от стримано ворожий настрій, коли сусіди ґречно частують один одного, але чекають лиш першого незручного слова, котре можна було би вважати образою. Але загальний тон корчми — було першенство чорних хлопців, їх вищість над сими «домарєтами», що ради вигід спокійного життя терплять стільки понижень, що не знають вільних бажань і вільного їх задоволення.

— Ей ви, домарєта! — вигукне нараз хто з чорних хлопців. — Ци напрєтали сороківців доста? Ой, пантруйте! Бо йк прийдемо — аби було шо драти. Та й лудінє робіт борзо.

А другий, ляскаючи по спині ґазду, питає:

— Шо чувати, Ники’? Ци давно зі згури-єс обмив?..

Корчма регоче. Бо се гострий натяк. І кожному іншому Ни-

кифір, може, розрубав би голову сокирою, але опришкові мусить змовчати.

Річ у тім, що опришківські буйні показні гаразди пекли очі багатьом; не один погадав собі: «От сей та той оден із другим сороківці розмітуют, гуляют та й баюють. А я ци не в гачох ходжу? Ци би й я не потрафив?»

Але кидати господарство, влізати з головою в усі небезпечності опришківського життя теж було неохота — і от знаходилися такі, що хтіли пробічи помежи дощ і, приобрітаю-чи капіталець, соблюсти невинність.

Багато, коли не більшість, опришків були військовими «дизентирами» і тому носили коротко стрижене волосся; отже, се могло, до певного Ступеня, служити зовнішньою ознакою опришківства, але, своєю дорогою, могло піддаватися й імітації.

І от який-небудь аматор легкої наживи вдень кутав собі маржинку, працював по господарству, а вночі підбирав верхнє волосся під крисаню, а спідсподу трохи стриг і в такім виді йшов пробувати щастя.

Так зробив і цес Никифір Химчєк. Одної файної ночі зібрав волосся у гушму на темені, лице вимастив сажею і пішов грабувати свого кума.

Кум сей жив глубоко в потоці: якби що си трафило, то би вже ніхто не прийшов на ратунок. Тому Ботей був завше насторожі: тримав кутюг добрих, зброя завше набита, хата в ґражді — цілий фестунок! А до того ще й сам був собі хлоп не під стіл виріс: коби у ручки взяв, то потримав би. Отже, не легко було сього Ботея взяти.

Прийшов Химчєк у потік, підходить до кумового оседку. Кутюги брехнули раз та й замовкли — пізнали. Став Химчєк під вікном, а як зачати — не знає. Застукав у вікно, лиш несміло, несвобідно, мовби до хати на ніч просився.

А сеї ночі Ботей сам був у хаті: жінка поїхала матір провідати, слуги в полонину пішли. Почув Ботей шкребот у вікно, присів і дивиться.

Бачить — якийсь чоловік, сам-один, на опришка не виглядає, хоч і при зброї. «А щезай, бідо! — гадає собі Ботей. — Шо вно має бути?» Узяв пістоль у руку на всякий випадок і питає:

— А шо би ви доброго сказали, ґаздо?

А Химчєк не знає, що й відповісти. Стоїть мовчки коло вікна знадвору, а Ботей стоїть мовчки в хаті. Химчєк повертається кудись убік і півголосом каже:

— А-но ви там, леґіні! Пантруйте! — а потім знов до вікна. — Я опришок, — каже. — Веди мене до свої комори, а то ті ту й смеркь.

Ботей перелякався; виходить, просить до хати. А в хаті су-єтиться, світить вогонь, тягне хліб, горілку, бриндзю... А як приготовив уже все, кланяється низько Химчєкові й просить:

— А може, би-сте, кумцю любий, вмили би си перед вече-ров, бо то вно йкос... їсти в тім...

Картина.

І хоч як уже просив Химчєк кума нікому не говорити, але вже якось так воно вийшло, що скоро о тім знало ціле село. Сміху було доста, але більше заочі: кому охота наживати собі непримиримого пизьмача? Сунет ті у калюхий під темний вечір, та й шо у тім доброго?

Але опришкам, звичайно, боятися було нічого, і вони потішалися над Химчєком скільки хотіли.

Бойчук оповів другий подібний факт — як в Ростоках Середніх теж двоє таких аматорів пішли грабувати один одного. Та ще й стрінулися десь на перелазі.

— Єк си маєте, Йва’?

— Гаре, шо ви май.

— А де бог провади’?

— Та... шош... баби повідали, ніби... от ік ніби сіна хтось поперевертав, ци єк... Іду си подивити. А ви куда, не мавше діла питати?

— Та я... ади... жінка шос... У череві ци де... Іду горівки — би не помогло...

— Таков ночов пізнов?

— Рує, йк корова. Мус, браччику, нічо їк мус. Іду борше — може, ше Цмуль не спит. Дай, боже!

— Госкіть здорові. ,

І розійшлися. Та той пішов того грабувати, а той того. Забрали один у одного що далося, ідуть назад. Один собі погадав: не піду я стежков, аби того не стрінути, а піду ґрунем ліпше. А другий теж собі таку думку має і теж не йде стежков.

Ідуть ґрунем — та й знова си зустрічєют! Один терх кєг-не порєнний, а другий май ше ліпший!

— Ов?.. А то ви, ґаздо?

— Я. А се ви? А шо то, варе, кєгнете? Відей, драли кого?

— А ви шо несете?

Та слово за словом, слово за словом та вже й за бартки пора си фатати. Один кричить: «Показуй терх, бо то ти мене ходив рабувати». А другий собі те саме кричить.

І замалим, замалим не дійшло до кривий1. Та вже йкос си погодили, забрали один у другого вузли.

— Але ж бо й натерхали ви, кумочку! — каже один, крех-тячи.

— Та-бо й ви, сусідо, не почкодували.

Корчма лєгала від сміху.

І пили, й танцювали, і одурманювалися. Розбігалися відтак із любасками по затишках, а хто не мав підходящого серафима в Ясеневі, той надрабляв питтям, трактував других і викрикував співаночки таким голосом, що кури в курнику лякалися і не могли заснути.

Зійшов місяць і обложив тьмою половину гір, притиснувши її вниз, а по другій, світлій, тонкій та високій, розставив усюди дивні чорно-білі фігури.

В темних корчах, у лісочку, навзнак лежала Срібнарчуч-ка; перекушувала й випльовувала стебельця фої, а коло неї вився Марусяк. Щось шепотів...

Олена лиш угумкала.

— Угу... Угу...’А так, так.

А потім не то проговорила, не то проспівала дрібушечку:

Ой там, ой там, при пасіці,

Просив заяць у ласиці;

Вона єму відповіла:

«Ти не годен мого кіл а».

— Ає! не годен, браччику. Шибенички-єе годен.

— Але чкай: тото мене не минет...

— Лиш коби вже скорше. Вже бих таку свічку ізсукала, йк нога кінцька, — і, ліниво потягаючися, говорила крізь зуби: — Ой-га! Шош тра й д’хаті си пусувати, вечерю варити, ци єк...

— То за йким дідьком виходила д’мені?

— Таже ти звав...

— Ну, звав...

— Ну, то я й вийшла. Гадала, шош розумного вчути, а вно нічо нема, лиш пустєк самий, — і робила рух встати.

Міцно кидав опришок її на землю.

— Ти з мене дурня не роби, бо я не з тих. Я ті не пускаю так, порожнов, аби не смієла си витак, шо півночі була з ле-ґінем та й нічо не міг мені ізробити.

Олена прищулювала очі і колола з’їдливою фразою, кепкуючи з сеї можливості подібного ущербку леґінської гордості. Але потім нараз мов підкидало нею вгору: раптовно обіймала опришка, притулялася до нього всім тілом і сама починала шепотіти, шепотіти, питатися... Питалася, чи попадя файна, чи висока станом, чи не суха занадто, чи уміє цілувати і усякі ще такі подробиці, на котрі леґінь відповідав лиш хихочучи.

А місяць підіймався все вище й вище, стараючись заглянути в темну печеру між кущами, але на те ж і опришок, аби вміти вибирати схованки: не раз сто очей пушкарських повзало по тім місці, де, зігнувшися й не дишучи, сидів Марусяк. То йому вже не сховати свою любку від одного ока?

...І заходив уже місяць... Більше як півночі минуло, а під кущами все ще чуються тихі речі, переривані поцілунком та сміхом, що то дразниться, то лащиться... І лиш як піднялася вже біла ранішня зірочка, як подерлися в глибину корчів сірі вовки, згризаючи тьму, — розставалася молодиця з опришком. А розставалися, — обіймалися, серцем д’серцю притулялися; не на день, не на два прощалися, а може, й на ціле життя.

І тому моцно цілувала Оленочка свого опришка, сильно обіймала; вже тепер він хотів відходити, а вона не пускала. І лиш як уже затрембітала востаннє трембіта коло церкви, — останній раз завмерла Оленочка, впившися губами в губи, і піш-ла-побігла додому...

А в хаті, спершися обома руками на віконницю, сидів Андрій. Як сів учора ввечері, так і не встав і не поворухнувся за цілу ніч.

Тихим кроком вступала молодиця до хати. Андрій не обертався... Постояла хвильку, назвала його по імені... Сидить... Не поворухнеться навіть.

Скинула киптар на грєдку, поправила нову черлену фуст-ку на голові. Ще хвильку постояла, мов надумуючися, а потім сіла, тихо опустившися, коло чоловіка, обняла за шию і щось почала говорити...

І що вона йому шепотіла, що він їй відповідав, — о тім не дізнається, мабуть, ніхто ніколи.

XXVIII


Ішов якось Юрішко, отаман стебнєнцький, Ясеневом. Був злий і несвідомо шукав, на чім би тую свою злість вилляти. На біду, хлопчишка якийсь струже собі щось за плотом і в усе горло витинає опришківської співанки:

На високій полонинці Ізродили рижки, —

А ци підем, пане-брате,

Навесні в опришки?

І то так різко, дзвінко, з ударом! Юріштан зупинився: хлопчака не видко, але голос далеко чути:

А вробимо топірчики Із самої міді, — їк підемо у вопришки,

Не зазнаєм біди.

У Юрішка кипіло все всередині. От так би одну лабу при-столочив, а за другу би роздер на дві половиці, єк жєбу! А хлопчишка ще дзвінчіше старається, ще закрутистіше вигукує:

А що у тій Чорногорі За вороні коні, —

Ходім, брате, у вопришки,

Чуєм за червоні.

Ой учуєм за червоні В пана молодого, —

Та єк би то їх узєти З двора головного?

«З двора головного, — гадає собі Юрішко. — То, видєв, про пана мандатора... А може, про мене? Ах, ти пся мать, ще-нюк поганий! Вже го хтос мав учити».

Ой знаю я, пане-брате, їк би їх узєти;

Молодого того пана До скіни прибити.

Ой прибити руки-ноги,

Ше й межи плечима,

Шоби він си на нас дивив Чорними очима.

Того вже було забагато Юрішкові. Як вепр, скочив він через воринє, ухопив хлопця за волосся і почав ним тріпати в усі боки. Хлопець закричав не своїми голосами.

Вибіг дєдя з гнівливим словом на устах, але, побачивши всесильного пушкаря, зупинився і почав низько кланятися.

— Даруйте'му, в чім завинив. Таже він ше не кємуе так дуже... Таже...

— А... твою псом маму! Не кємує? А опришківські співаночки співати вміє? То ти го вчив!

— Та де би я го вчив, пане втамане?.. То так, ади, десь помежи хлопчишями...

— Я не маю чісу з тобов ту говорити, а хлопця беру зі собов. Я вже знаю, єк си допитуют правди, хто го вчив.

Вибігла мати. Коли побачила, що її дитина вже в Юріш-кових руках, — так і вдарилася головою об землю. Хлопець верещав, як ошпарений, але то нічо не помагало; Юріштан скрутив му руки линвою і пігнав перед собою, йк пацє, підганяючи бартков.

Без шапки біг за Юрішком нещасливий батько, мати кричала не своїм голосом, збігалися люди, але тільки дивилися; ніхто не посмів обізватися й словом.

— Гет мені усі! — гаркав Юрішко, і люди розсипалися, хто куди попав. Лиш отець із матір’ю не відставали й бігли далі.

— Ідіт ід хаті, на дідчу маму! — кричав на них Юрішко. — Йк мете бічи далі, то вкатушую вбох, та й будете сидіти, докив си сидит!

Знали, що то може бути, і тому вернули. А тим часом через відчинені двері до хати забралася свиня і господарювала по-своєму. Побачивши такого гостя, ґазда так узлостився, що вхопив кіл та тєкнув ним свиню по голові, що вона покрутилася, повертілася та й витягла ноги. Давай тоді її швидше дорізувати: поробили вони з тої свині ковбаси, навудили, і почалося ношення того всього добра до Стебнів.

Але вже переносили цілого пацюка, вже почали носити курей, полотно, кожух новий, ані разу не вбираний, але Юріш-ко був невмолимий. Чому — і сам не знав. Умисно велів приводити зв’язаного хлопчика тоді, як приходили родичі, і любувався сценою, що відбувалася перед очима.

Мати переривалася від ридань, дивлячись на свою дитину, на бліде личко, на знемощіле в темнім катуші тільце; хлопчик кричав, рвався до матері, як черв’ячок звиваючися у своїх кайданах, а Юрішко сидів і курив люльку. Мати кидалася на коліна, землю цілувала коло його ніг — а Юрішко курив люльку.

Так, сильна була се душа. Одурили його, поставили не туди — і от мучився він тепер. Мстив усім за дисгармонію свого життя, божеволів і, мов запійний п’яниця, не міг уже обійтися без своєї отрути. От таким, мабуть, був далекий цар московський Іван-батюшка Грозний. Бачив безодню під ногами, чув, як ніхто, все безумство, всю потворність своїх учинків — і ліз, і ліз все глибше у кров’яне море, щоби на ранок шукати кров’яного ж похмілля.


Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   ...   21


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка