Камінна душа



Сторінка11/21
Дата конвертації05.05.2016
Розмір3.85 Mb.
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   21

Так би сказати. І поцілувати в чоло.

Але се ж неможливе! Та де!.. Злетіло би ся ціле село, сто погоний пігнало би усіма ґрунями. Відбивали би, рвали би з рук, кров би полилася. Ні, ліпше вже так. Хоч і не гарно крадьки, але що ж, як інакше не можна.

Сіла, підперши голову рукою. Рівна утома млавила тіло... так би ся спало...

Десь вулицею іде п’яний гуцул. Се Тимофій. Певне, вже посварився з кимось з роботодавців і от тепер викрикує свою досаду. І чим далі відходить, тим дужче кричить:

— Гадаєш, багачику, шо ті не прийдет на біду ніколи? Не бій си! Сороківці тоті не поможут, ік прийде си вмирати, ає. Зійде й на тє смеркь із неба сєтого, буде потинати та ще й добре. Бо то над багача нема биршого грішника у свікі. Лю-дочки-и!.. Йк бесте знали, йкий багач грішний перед господом богом! Бо він не нашої віри, він песячої віри. Він єк слугу токмит, то на таку симбрилю, шо най би го шляк трафив. А витак, єк недогода — гет проганєє та й вже. Та ще добре, їк ребро ті не поломит! А ти йди з хати, єк не вмитий, та й нема ті ні поради, ні розради.

Якийсь ґазда крикнув йому з двора:

— Шо, Тимофію! Уже?

— А вже, браччику, вже-е. Іду дзвонити по багацькій душі. Ви, люде, йк умре де багач, кличте мене дзвонити: то ми раз люба робота, ає. Лиш я вам шос іскажу: му дзвонити, але їк сєті посторонки дадуть сі вфатити. Бо то не гадайте собі, люде, — не до кождого грішника дадуть си ймити посторонки, ой нє! Я правду кажу, кобих так здоров, бо я вже знаю. А йк цес проклєтюк гигнет, шо мене вигнав, то ретенно си не дадуть, бо цес ме мати на тім свікі найбиршу трепоту. Бо то пес, а не чоловік! Найбирший котев йому дадут на тім свікі, найгорєчішу цмолу.

Тепер уже кричав так, мовби йому платили. На дзвінкіших словах натужувався весь, червонів і бризкав слиною. Не ставало йому горла.

— Та то пес, а не чоловік!.. Я в него робив, бог дай би йому бирше не діждати, аби в него крискєнин працював. А він чим мене годував? Бурєшков з чірваками? Мой!.. Так ти так слуги гудуєш? То такі багачі ув нашім ув селі? То бінний го обсапає, й сіно му зробит, і маржину перелітує, а єк узимі йди до багача, то він тє у віконницю ме котюгов тровити. Та на жінку кричит: «Замкай, жінко, браму, бо гість файний іде. Зголоднів уже — іде за зерняти». Та прийди д’нему, а брама підбита, а кутюга остатні холошні дрет. А най-ко божа весна лиш настане — ого! Тогди зблага багач говорит, ой збла-га! Тогди берет бука в руки, та йде від псів боронити, та ше на кутюшку сварит: «Ги, встекла би-с! Завостро пантраєш порогів. Най ідут люде до хати, були би здорові. А то через тебе й моя травка не роблена буде...»

Маруся слухала, прижмуривши очі. В тихім повітрю кожне слово було чути, як коло вуха. Сонце виглядало з-за дашка й так приємно гріло в спину. Вигідно якось сілося... заплелися, заснувалися сіті перед очима... якась трава колисалася... жовті птахи безкрилі літали...

...І прокинулася лиш тоді, як стара їмость, лагідно тор-каючися плеча, будила:

— Марусе!.. Що се ти прийшла під церкву спати?.. Ото, господи!..

Маруся півнепритомно усміхнулася.

— Іди додому, голубко. Де ж таки то видано? Ото, господи!.. Ще би хто побачив, не дай, боже... Іди, іди до хати. Я постелю тобі, та заснеш. Мабуть, не спала сеї ночі, правда? Ну, йдім же, йдім, — і вела, і підтримувала, мов тяжко хвору.

Стидно... Стидно стало Марусі від сих ласкавих слів, від сеї печаливості. Так би й кинулася на шию, так би й крикнула, ридаючи:

— Ох, не жалійте мене, не жалійте!.. Багато зла хочу я вам зробити. Не плачте, бо будете ще другими сльозами плакати. І не голубте мене, бо скоро будете проклинати.

Але стрималася, не сказала нічого. Ішла покірно, далася положити.

Стара їмость причинила вікно, щільно затуляючи кожну дірочку, куда би могло прокрастися сонце. Потім вийшла навшпиньки, і чутно було, як вона зацитькувала шепотом наймички:

— Та замовчіть же ви, бога ради! Що на вас напало? їмость сплять, а вони... Ото, господи, — не дадуть і заснути.

Але дівки, шкробаючи бараболі, вже не могли втриматися, і як тільки стара їмость виходила, порскали сміхом у рукави і тупотіли босими ногами, задихаючися.

XX

Маруся не спала. Серце нило одностайним рівним болем. Мов приготовлялася до якогось неминучого злочину, до якогось доконечного святокрадства. Хотіла би бути терплящою, але що ж робити, коли вже так складається.



— Пощо він дав мені добу на роздумування? Чому не пір-вав, не кинув на коня, не погнав? Я була б тоді невільницею, а не грішницею. А тепер — сама, сама йду до розбійника. А не йти — не можу.

Знала, що якби рішила не піти, то хіба би мусила відразу й руки на себе наложити. Все одно опришок, як демон, мучив би її привидами півночі, омерзив би кожен крок в домі, затруїв би повітря й їжу. Тому йшла.

— Може, я не знайду того, чого шукаю. Може, проклену сама себе, і світ увесь, і годину ту, в котру рішилася йти, — але мушу. Мушу.

Корилася.

Тихо бриніла заблудькана муха на шибі. То замовкала, повзаючи по склі, то знов співала фальцетом, заплутавшись в складках занавіски, а коли попадала в щілину між рамою й склом, дзижчала нервово і спішно. В покою пахло воском і якимись травами.

Лежала з одкритими очима. В одну ніч з лепетливого метелика виросла женщина, поглубилися очі й ріжчою стала лінія уст. Уже входила в світ, несучи й своє «я»; уже перестала бути неодушевленим предметом для переношування, перекладування, цілування... «А я? — мов спитала твердо, усією своєю істотою. — А мене хіба не треба запитати? Де ж моє — «хочу»?»

Витягнулася. Прижмурила очі. Вчора ще не вміла важити, не знала цін на життєвім ринку; сьогодні вже важить — і поволі приходить свідомість конечності.

Свідомість конечності! Приходить, заволодіває і не лишає вже місця найменшому ваганню.

— Так мусить бути. Я не знаю чому, але так мусить бути і так буде.

І вона не малювала собі будучини ані рожевими, ані темними фарбами; попросту не хотіла підіймати завіси. Цілком покорилася, віддалася — і це заспокоїло.

Стара їмость входила пару разів, тихо, тихесенько прочиняючи двері. Маруся прикривала тоді очі й чинилася сплячою. Старушка хрестила невістку здалека дрібним хрестом і ще тихше виходила пріч.

Маруся не встала й до вечері. Важко було би бачити мужа. Він ще міг би запитати, чого вона така смутна, а вона могла би відповісти: «Бо сеї ночі тікаю з опришком у гори».

Роздяглася, лягла. Спала вона тепер в окремім покоїку, бо так ще давно зарядила стара їмость. Бабця було прийшла, сіла коло ліжка, хотіла побалакати, але Маруся сказала, що чує себе не зовсім здорово і потребує спокою. Се було жорстоко трошки — але що ж робити?:.

— Ну, то я лишу двері трохи відчиненими, добре? Бо як припадком треба буде тобі що уночі, то аби я могла борзенько прийти, — добре? Або я ляжу тут, у тебе, на сій канапі, — добре?

— Ні, ні, бабцю. Ідіть собі й лягайте цілком спокійно, а двері кріпко зачиніть. Я чую, що жадної небезпеки нема, лиш спокою хочу.

Переглянувши вдесятеро, чи все є, чи не бракує чого, вийшла нарешті стара їмость, але Маруся знала, що вона не раз ще підійде на пальцях до дверей і буде надслухати, притулившися вухом.

От і почалося!.. Почалося воно, безсонне, безконечне темне чекання. Треба вичекати все: і нім, вилаявши по останній наймита за коні, ляже о. Василь; і нім стара їмость віддасть всі прикази на слідуючий день, перемовить усі молитви і ляже нарешті на скрипуче ліжко; нім наймички перестануть торохкотіти ложками, посудом, наколять трісок на завтра, гупаючи поліном об дошку так, що аж хата трясеться; і нім полягають потім на купи свого лахміття, і позатихає хихотіння з-під верет, і зморить сон, корявий, як шкіра підошовна; і нім пес перестане, гримлячи ланцюгом, гризти кість, а кіт-ка, за днини ще забравшися на стрих, перенявчить у різних кутках, беззвучно перебігаючи, а відтак, шкробаючи нігтями, спуститься десь по стіні й скочить в м’яку пропасть.

Тоді затихне все в плебанії... Темні хмари котитимуться небом, не зупиняючися над закиненим у середгір’я селом, а коло церкви диким первобутним ревом густиме сторож у ріг. І дивні звірячі звуки ґвалтовно й безтолково будуть рватися в усі сторони, продиратися,в ліси вверх потоками і долетять до Дмитра...

...Він сидить уже, окутаний привичним укривалом ночі, сидить на великім каменю-жертвеннику, утопивши безрушні очі в білий гребінчик піни. Зупиненим кавалком блискавиці блищить стволина кріса за плечем; придавивши мох собою, лежить поблизу важка бартка, а десь вище у лісі, на мокрім від потаємних джерелець плаїку, стоїть прив’язаний кінь і пряде ушима, прислухаючися.

...Тихо зсунеться з каменя чорна тінь... упаде на руки опришкові... Він здушить в обіймах, розум відбере поцілунком і так, цілуючи, понесе високо... Се буде вона, Маруся...

І ся гадка уже запалила, уже відогнала всі останні, уже хо-рою нетерпеливістю наповнила кожний нерв. Вся напружилася Маруся. Лежала без руху — а мов бігла на гору скільки сили. В висках стукало молотками, мозок вертів шалений вир обірваних слів, проскакував глупий мотив глупої польської пісеньки, а все покривав, все давив собою трикутний то-піт: Тра-та-та! Тра-та-та! Тра-та-та!..

Галопував невидимий чорний кінь, і дзвеніли стремена, мов дзвони церковні, і гриміли вистріли з пістолів. А коли настала хвиля робити перший рух на постелі, Маруся не знала, що з нею діється. Здавалося, лиш поворухнеться, — і гримне стеля, захитаються стіни, і ліжко полетить в безодню кудись.

Мов гострим ножем, різало поволі протяжливе скрипіння ліжка. Маруся затисла зуби... А ще ж убиратися, а ще ж відчиняти вікно, лізти. Скільки звуків, яка маса звуків!.. А вікно на защіпці, буде торохтіти, як гармата. Треба було приготовити все за дня, дурна, дурна...

Почала було одягатися, але не могла. Руки дрижать, цокають зуби, взагалі буря шелесту й шумів. Ні, вже ліпше надворі одягтися. От треба вікно відчинити. Вікно!.. Вікно!..

Се ворог був лютий! Се був доноситель! Не умолити його і не вмилосердити.

Бралася за нього ніжно, як за новонароджену дитину. Всю лагідність свою перелила в пальці — і отворяла...

Але вікно було старе, давно забуло молодість і їїііориви — де йому було зрозуміти. 1 зарипіло паскудним старечим єхидним рипом, от як злобні старі черниці ловлять на гарячім учинку молодих послушниць і хихотять потім, бризкаючи слиною, шиплячи змією, випльовують гострі жалючі слова.

І, зачувши перші звуки того скрипіння, з невимовленим прокляттям рвонула Маруся вікно, мовби, розмахнувшися, в лице ударила.

Смілих бояться. Холодне вогке повітря одразу війнуло на Марусю і окутало, наче простиралом. Зітхнула повно, широко.

От тепер уже найголовніше зроблено. Блузка, спідниця під пахвою. Взяти б хіба ще черевики. Впрочім — най лишаються, ніколи буде їх узувати — вже ж пізно. Впрочім — уночі можна ногу наколоти. Ліпше візьму.

Стала коліньми на підоконня, спустила ноги і повисла. На обнажене тіло віяло холодом від землі й роси. Шукала ногами опори, але не знаходила; лиш між пальцями заплутувалися холодні мокрі стеблини цвітів.

— Боже мій! Я й не знала, що тут так високо!

Спускалася, скільки могла; сорочка зачепилася за гачок ві-у

конниці й піднялася. Маруся висіла гола. Жах і стид обхопили її. Скочила вниз, боляче ударилася об щось гостре ногою і соромливо закуталася в сорочку, оглянувшись, чи не побачив хто.

Потім побігла садом, збиваючи росу, забувши біль в нозі й загублені черевики. Подол сорочки змок в одну хвилю і хльоскав тепер по ногах. Одягнутися б... Ні, ні, ні... Не тут, не тут... Далі, далі...

Мов півгори провалилося — завив ріг. Над самим, здавалося, вухом:

— Куги-куги-куги-куги-куги-куги-и-и-и-ку-у-у-у...

Потім старечий голос заспівав:

— Світе ти-ихий святої сла-ави...

Се дід дослужив уже свою вечірню до «Світе тихий». І тут лиш отямилася Маруся — куди вона йде.

Та се ж вона пішла звичайною дорогою попри церкву! Се ж вона вже коло паркана! От розвалене прєсло Харучуків. Скільки разів уже лаяв о. Василь старого Харучука в церкві, зазиваючи, аби лагодив своє прєсло.

— Бійся бога, Тихоне! Таже свині лазять через твоє прєсло на божу царинку. Обгороди святиню, а то так по твоїй душі будуть свині лазити на тім світі, як тепер по царинці.

— Гей-га, їгомостику. Я виджу, ваші свині фурт ходє по божій царинці, та й ви їм нічо не кажете. А ци моя душа толока громацька, аби по ній свині ходили?

Так і вимовиться завжди, а прєсло стоїть некиване.

Все те майнуло чомусь у голові Марусі. Вона побачила, що дід направляється в її сторону, й інстинктовно присіла, закрившися, спідницями, котрі тримала в руках.

Дід ішов і співав. І ся немудра стареча пісня, тремтливий голос, і сей темний силует церкви, і сі дрімлючі величезні брили гір із затихшими лісами, з дробнюцькими хатками по убо-чах — все те творило гармонію тихої гуцульської ночі.

— Шістдесєкь і сім! — голосно сказав дід, перериваючи спів на півслові й тупнувши постолом. Се він кожну ніч, служачи вечірню, обходив церкву рівно сто разів, підладжуючи так, аби сотка припадала саме під схід сонця.

— Як пізно!.. — ледве не скрикнула Маруся. — Він уже пішов! Він не діждався! Його нема!

Бігти... бігти... Чим стій. З усіх сил. Упасти до ніг старому дідові й благати: «Не затримуйте мене, дідусю. Далеко оббігати маю... Пустіть мене. Співайте далі, мовби ви й не бачили, мовби ви й не чули нічого. Співайте собі далі, співайте...»

Все ж зрозуміла, що се хіба було би безумство. Змією поповзла в росистих корчах, вся перемокнувши в одну хвилю, але не відчула нічого...

Тернами, глодами позаростав «вишний» край парканів церковних — бігла. Каміння рвало, краяло ноги — бігла. Ліс насувався темною безоднею — бігла. Бігла, бігла, без дихання, з випулєними очима, закривавлена, мокра, бігла, поки не впала на груди опришкові і не повисла на його руках, як зламана квітка.

— Бійся бога, Міцько, йка єсь! — крикнув.

А потім голубив... А так. Умів приголубити, залеліяти. І обігріти, і поцілуями обсушити. Умів змусити сміятися, все позабу-ти. Бо й сам усе забув. Забув, що ранок сіріє над Єсеневом, що никнуть зорі одна за одною, що тиша передранішньою стала. І про коня забув прив’язаного, і за погоню, і за боротьбу... Сам одягав, всю цілуючи, кожний кутичок тіла, і шепотів, і

обіймав... Уже зігрілася, уже сміялася щасливим смішком, уже притуляла до грудей голову опришка. Нараз він скрикнув:

— А шо діємо! Гой га!.. Таже, варе, днина! — і засичав, потягнувши повітря в себе, і схопився за голову.

А потім рвонув Марусю і, не даючи їй опам’ятатися, як ведмідь вломився в корчі, ломлячи храбуст, гілля, валячи гнилі пні.

Маруся бігла за ним. Знов бігла, але тепер уже легко, мов крила їй виросли за спиною. Землі не торкалася ногами, чуючи свою руку в залізній руці опришка. Випорхувала на камінь, перелітала через лісову багнинку і знову врізувалася в чорну, глибину, без дороги, без напрямку, крутячися в шаленім колі, кличучи стволи вікових смерек до зачарованого танцю.

— Зара’ буде кінь... зара’ буде кінь, — шепотів опришок і тяг, тяг уперед, розтручуючи, ломлячи все по дорозі.

Вискочили на якийсь каменистий плай. Кінь шарпнувся, перелякавшись раптового появлення.

Мов пір’їну, підняв опришок Марусю на руки і посадив на м’якенько вистелену тарницю.

— Тримай си моцно. Тут тримай си, за перед. Аби, єк кінь пошпотаєт ци, — не впала через голов.

Засміялася Маруся — так високо було сидіти.

— Поцілуй на дорогу* — шепнула, схилившися, коли опришок потужав стремено.

— Ой, нема чєсу, — відповідав Дмитро, натягаючи зубами якийсь ремінець, і лиш притулився плечем до ноги Марусі і м’яко її потис.

— Вже! Тепер іми, попе, коли зумієш! — і, насадивши крисаню тугше на голову, цикнув на коня і попер вперед.

XXI


Се була шалена якась гонитва. Не людський біг, не панічна утеча, а чортовиння якесь.

Опришок так тягнув коня за вузду, що з рота бідної животини шматтям летіла кривава піна, хляскаючи на каміння. Сотню разів могла Маруся злетіти з коня і лиш незрозумілим чудом якимось утримувалася в сідлі і утримувала голову на плечах. Іноді скрикувала, летячи вже в пропасть, але на дорозі завше зустрічалося їй або залізне плече, або рука опришка і різко вертало до рівноваги. Маруся попадала знову в сідло і тоді реготала. Реготала, мов русалка лісова, що заплуталася в гілках.

— Та ціхо! — морщачи брови, з робленою сердитістю кричав опришок, а самого лоскотав цей сміх і наповняв радістю властителя.

— Зачкай, опришку! Зачкай, я ті щось іскажу! — нату-жуючися умисно голосом і підроблюючися під гуцульську бесіду, кричала Маруся.

— Нема чєсу, попаде.

— Але зачкай, най те громовиці б’ют! — і реготали обоє, як два фавни.

Опришок, на збитки, одразу зупинявся. Юнь, розігнавшися в бігу, наносив Марусю прямо на високу стать опришка. Молода женщина підіймалася на стременах, обвивала шию Марусяка руками, мов дві змії опліталися, і, стискаючи, скільки було сили в ніжних руках, пила жар поцілуя устами з уст. А рожеве небо сміялося на сході, сміялися молоді світло-зелені пуп’яшки смерічок, старий гриб під корчем гістівника розсідався від заздрості і плював чорним дрі-боцьким насінням услід.

— По то лиш мене затримувала?

— А тобі мало?

— Таже таки так, шо мало. А чкай-чкай, небого, шо то ти в пазуху сховала? — і ліз холодною, приємно шорсткою рукою за пазуху, лоскотав, і реготали знову.

Химерний плай скочувався стрімголов у долину, перелітав у глупій фантазії через потік по те тільки, аби за два кроки знов перескочити назад; а потім вп’ять вибирався наверх, на крутий горб, в’ючися, як змія.

Кінь задихався. Був весь мокрий, як миша. Видко було, що біжить з останніх сил. Погляне-погляне на нього опришок і вилається.

— І не натерхана, паскуда, а вже си замотала. Відей, ди-хавична.

А сам легко, свобідно, мов граючися, перескакує з каменя на камінь, рубає топірцем гілки по дорозі і свистить.

— Ше полонинку малічку перебічи...

От і полонинка ся. Аж сміється, зелена. Рівнесенька така, веселенька. Безклопітна.

Вискочили на груник. Божий простір розкрився перед очима, мов відхилив хто величезну завісу.

В рожевім тумані повився, поповз Черемош ген далеко, в оба боки блищучи срібною змією. Затуманіли ліси, заголу-билися гори, і розстелилося горде село Жаб’є!.. Під усміхом сонця, під ласкою перших його променів ніжилося, поблискуючи точками нових побоїків то там, то там по схилах горбів. Темно-зелені плями лісів, яскраві пишні царинки, далекі зигзаги вориння, а над усім селом, там, ген на обрію, могутнім віковічним сторожем стоїть загадочна Чорногора. Скрикнула в радості Маруся і заляскала в долоні.

Чорногора, Чорногора! Ось вона, Чорногора!.. Ось вона, се таємне джерело всіх рік, і потоків, і всіх народних казок, страшних переказів, легенд і ідеалів. Ось гніздо дощів, храни-лище снігу, віковічне притулисько всіх озимнених і занадто гарячих! От де всі оті «Нечисті місця», «Прокляті озера», «Чортівські доли», «Дідчі верхи», всі зарослі непроходимим жерепом страшні полонини, зі схованками для ведмедів, вовків, диких кабанів і опришків! І віковічні дебрі непробит-ні, повні страхів пепотривоженого притулку темних сил; і урвище скал з витоптаними могутньою ногою, вигризеними зубом слідами боротьби кентаврів; і вічний сніг, і виття звіра уночі, і буря, і далекий вистріл, що несеться потім з незрозумілою бистротою, б’ється об усі груди, об усі верхи, і скелі, і щити лісів.

— Я буду там... я буду там... — в нестямі солодкім шепотіла Маруся і стояла на стременах, вся переповнена незрозумілим надміром почувань. До фізичного болю чула сю неземну красоту і забула весь світ, але опришок смикав за вузду.

— Ой, нема чєсу, попаде, тут си бавити. Тут, на рівнім таке, шо й підглєнути нас хто може. Вже тікати, то тікаймо.

Цикнув на коня і знову потягнув повід. Жаль Марусі було розставатися з цією дивною панорамою, але коли перенесла погляд на опришка, — задивилася й на нього. І він же був частиною сеї красоти, дитиною сеї природи. Не могла надивуватися легкості його рухів і сій дивовижній невтомимості. Відміряє собі величезні кроки, скаче, м’яко тупаючи постільцями, повід весь час натягнутий, весь час кінь ледве встигає, вже змордувавшися вкінець. А коли вбігли знову в ліс, кінь зупинився, задрижав і захитався.

— Ой га, шкапє!.. А най би те вовки роз’їли з таков їздов. Йдім піші, Міцько, бо з того коня вже нічо не буде.

Маруся скочила.

— Давай руку. Тримай си моцно,

— То ти й мене так будеш волікти, як шкапу?

— А ти гадала!.. Ідім, ідім — нема чєсу.

— А кінь так лишиться?

— А шо я го нести ше буду, ци єк? Тут є на него ґазда, не бій си. Йдім.

Пішли. Власне кажучи, побігли. Або, ще вірніше, опришок ішов, а Маруся бігла. Знов лісним плаєм, протоптаним спеціально на те, аби ломити на нім ноги, карк, перебивати ребра.

Щохвилі шпоталася Маруся то на каміння, то на коріння, ховзалася на мокрих горбиках, але опришок підтримував її в повітрю, мов жива рухлива скала. І так любо, так невимовно приємно було опертися на цю скалу.

Звідкись долетіла ледве чутна хвилечка запаху диму. Маруся потягла в себе повітря і оглянулася. Крізь дерева, недалечко, видно було: сизуватий димок переплітався між стволами — хтось ранню ватру розіклав. Або пізню притримав до білого дня.

Маленька толічка. Горбок землі, а з нього в’ється димок. Коло горбка ковбчик, а на ковбчику щось коряве в постаті сидячої людини. Се й єсть людина, але мов зі старого дуба вирубали сокирою в кілька ударів безладну подобизну чоловіка і то так, з корою, геть цалком усьо. Зашкорубле кожушище, на котре зложилося, мабуть, дванадцять баранів, до решти крило в грубім своїм чотирикутнику останні лінії, які могли би скорше нагадувати постать людини.

— Єк спали, Юрчику? — весело крикнув Марусяк.

— Гаре23, шо ви.

— Дєкуват за добре слово. Не спав-сми сеї ночі, бо на польованю-сми був.

— Вполював йке покєтко?

— Чіму ні? Добрий стрілець усе стрілит. Диви си, йкий файний пташок у сильце впав, — і повертав Марусю в усі боки.

Вона сміялася, Юрчик дивився, пихкаючи люлькою і спльовуючи.

— Угу. Мнєсце свіже. А де-с коня мого дів? Збавив?

— Пропав, браччику, твій кінь. Але не бій си. Це я тепер лиш бінний на коні. Зачкай троха — я ті таким огером від-вдєчу си, шо ф-фа!

— Сідай, припучувай, аби твоя попадя на ноги не впала.

— Най привикає. Нічо їй си не стане. Нема часу припу-чувати. Вже мої леґіники, відей, мене сварут. А й з-перед поганий тра си забезпечувати.

— Піп ме відбивати?

— Попа не бийно, але за попом сотка уймет си. Таже такого не чувано.

— А не чувано, правда. Флєкєв із тебе, Дмитрику...

Марусяк задоволено підморгував.

— Русначки си навкємили. Захтінка взєла ше й лєцької керви.

— Я не ляшка! Я теж русинка! — бойко втручувала Маруся, поблискуючи оченятами.

— То так у нас си говорить на панів. Бо то, варе, рахва-ти, оннаково лєхи. Крискєнин — то онна віра, а пани — то вже цалком... май інакша віра...

— Ає, ає! — підтримував Юрчик.— То таки так. Пана не гріх убити, оннаково, єк коршмаря. У него не наша душа.

Марусі дуже подобалася філософія, і взагалі їй хотіло би ся поговорити з сим дивним лісовим дідом, але опришок не дав.

— Ой, ідім, Міцько, йдім. А то меш замість Чорногорки — дома ночувати, замість Дмитра — з Василем спати.

Дзвінко реготала. Ухопила за руку опришка і потягнула за собою, дрібно перебираючи ногами.

— Дай, боже, щістя, дідочку-у! — кричала впівоборот.

— Госкіть здорові.

Дмитро зупинився. Щось подумав хвильку, потім сказав:

— Ци ше тобі, Юрчику, не навкємило си?

— Ше ні.

— А йк си прикучит, іди д’мені. Бігме, не меш жєлувати.

— Єк схочу, — прийду. х

— А знайдеш?

— Ой га!

— Дай боже.

— Ходи здоров.

Коли відійшли трохи, Маруся спитала:

— Що то за дід?

Дмитро здвигнув плечима.

— Ото ми раз диво з того діда! Сидит сам у лісі, йк медвідь, та й нічо му не тра. «Я,— кае,— Юрчик Неклопотана Голова! Йкби я, — кае, — свою голов заклопотав, то би всі гори звуював».


Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   21


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка