Йоанна Яґелло шоколад із чилі



Сторінка4/11
Дата конвертації05.05.2016
Розмір2.58 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11

ГРУДЕНЬ


Папка: Робочі копії Від: adrian@priv.poczta.com До: linka@gmail.pl
Як тобі про це сказати? Не знаю, чи про таке взагалі можна комусь розповісти. Скажу коротко: учора я був у клубі, зустрів Джил, і ми поїхали до неї… Зрештою, вона мене переконала піти з ними на вечірку й увесь час була такою привітною… Розумієш, у мене тут зовсім немає друзів, я почуваюся так самотнім. А тоді всі якось пішли, і Джил попрохала мене намалювати її. Принесла папір, олівці, ми пили пиво, і я малював. Це сталося якось несподівано, я сам не знаю, як, але ми почали цілуватися, а тоді… Я справді не хотів цього, я взагалі її не знаю, усе якось закрутилося так, наче я зовсім не брав у цьому участі. Я нічого не відчуваю до неї, сумую за Тобою, Лінко. Я так радів, що побачу Тебе на свята, а тепер не знаю, що робити. Адже не можу вдавати, наче нічого не сталося. Я в розпачі. До ліцею не пішов, збрехав, що застудився, хоча тітка, здається, здогадалася, що це похмілля. Моральне. Ніколи не думав, що можу заподіяти Тобі таке горе, не розумію, що зі мною сталося. Лінко, я так сильно Тебе кохаю. Боюся, що Ти ніколи мені цього не пробачиш. А. * * *

Коли Лінка натиснула на кнопку дзвоника біля хвіртки на вулиці Нобеля, а тоді відчинила після довгого сигналу домофона, за фіранкою, на другому поверсі, довга тінь неначе змаліла, мовби складаючись навпіл. Літній чоловік глянув у вікно на дівчину, тоді сів на ліжку й перевів подих. Мусив зізнатися сам собі, що не має сили довго стояти, про те, щоб походити, навіть мови не було. Його час поволі добігає кінця. Щоправда, Дарек завжди торочив своє, мовляв, батькові лише вісімдесят, ще до старості далеко, ні на що особливо він не слабує, хіба що трохи серце підводить, проте він відчував, що його час от-от настане. Він тільки й міг, що сидіти тут, тричі на день їсти те, що приготувала пані Стася й час від часу бачити сина. А ця його нова ідея… Старий чоловік розсердився не на жарт. Про що можна розмовляти з якоюсь молодою дівчиною? Єдине, із чим він міг погодитися, це обіцянка, що вона йому читатиме, бо в нього очі страшенно боліли й пекли від читання. Та коли побачив, як дівчина дзвонить у хвіртку, його хворе серце закалатало дужче. Дівчина нагадувала йому когось. Ні, про це він не думатиме. Ці справи давно закриті. Що було — загуло! Проте руки тремтіли, а серце продовжувало тенькати. Ця фігура, волосся… Може, він збожеволів?  



Лінка попрохала каву з молоком. Занепокоєно дивилася на сходи, думаючи про те, що чекає на неї нагорі. Може, те, що пан Даріуш запросив її спершу сюди й запропонував щось випити, означає, що їй слід якось підготуватися до зустрічі із цим старим добродієм? — Мій батько… складна людина. «Ну, звісно, але треба було мені про це раніше сказати, — подумала Лінка, роздивляючись у вікно плющ, який обплів веранду. — А не тепер, коли я вже сюди прийшла. За зеленою стіною листя будинку майже не видко. Кажуть, плющ може вбити людину…» — подумала Лінка й здригнулася. — Що значить складна? — вона сьорбнула кави й мало не скрикнула від захоплення. Яка смакота! Ніби й нічого такого, звичайна кава з кавоварки, але мабуть, якась особлива. Пан Даріуш помітив її подив. — Бачу, тобі смакує. Я купую її неподалік, у маленькій крамничці, де продають каву й чай. Моїй дружині вона дуже подобалася, то і я звик… — Ви одружений? — вихопилося Лінці. — Був. Ми розлучилися. — Пробачте, я не хотіла… — Це не таємниця. Нічого страшного. Може й нічого, проте він важко зітхнув. Про дітей уже не питатиме. — Я просто призвичаююся до смаків, — продовжував він. — І не лише до смаків. Я, як то кажуть, маю сталі призвичаєння. Батько теж такий самий. Ненавидить чай у пакетиках. Звичайно, Стася заварює чай, і тобі, мабуть, не доведеться цим займатися, але якби знадобилося, то не забудь, що це неодмінно має бути «Юннань», заварений у чайничку. І не намагайся провітрювати його кімнату, він ненавидить протяги… Не відкривай фіранок, бо він не любить світла… — А є щось таке, — наважилася запитати Лінка, — що ваш тато любить? — Любить? — якусь мить пан Даріуш думав. — Так-так… Усе життя він цінував лише одне. Святий спокій. «Звучить не надто обнадійливо», — подумала Лінка піднімаючись за паном Дареком на другий поверх. — Добридень… — тихо мовила вона. І відразу злякалася. Старий сидів спиною до неї, згорбившись і довго не повертаючись в її бік. Нарешті відштовхнувся капцем від підлоги, і обертовий фотель крутнувся. Літній чоловік був убраний у сорочку, піджак і якусь шовкову хустину, проте на ньому не було брюк, самі кальсони, так, наче від половини тіла він забув про елегантний одяг. Вибляклі блакитні очі зустрілися з Лінчиним поглядом. — Коц, — звернувся він до сина. Той слухняно простягнув йому коц, а старенький акуратно розіклав його на колінах, старанно затуляючи ноги в капцях. — Антоній Сосняк, — простягнув руку й очікувально глянув на Лінку. — Халіна Барська, — відрекомендувалася дівчина, легенько потискаючи долоню. — Так. А тепер я вас слухаю, — підняв на неї очі, проте сісти не запропонував. — То я вже піду, тату, — озвався пан Даріуш. Здавалося, він боявся старого не менше, ніж Лінка. Поплескав батька по плечі й зник на сходах. — Я прийшла, щоб скласти вам компанію, — мужньо сказала Лінка. — Почитати, може, побалакати… — Цей ідіот, мій син, уважає, що мені потрібна якась нянька. Що я сам уже неспроможний дати собі раду! Компаньйонку мені найняв, хай йому чорт! — прохрипів пан Антоній. — Я дуже перепрошую, це якесь непорозуміння, у такому випадку я вам не заважатиму. Я гадала, що син це з вами обговорив. — Сідай! — гаркнув старий, киваючи їй на стілець. — Те, що Дарек йолоп, не означає, що він пошиє в дурні ще когось. Що саме він запропонував тобі? — Ну… що… — відповіла Лінка, затинаючись, — що я повинна приходити до вас кілька разів на тиждень на три години по обіді, щоб посидіти з вами, почитати. — І щось таким чином заробити. А на що ці гроші? Сигарети? Наркотики? Алкоголь? Тепер молодь полюбляє такі речі! На свої забаганки! — Ні! Це на школу! — На школу, кажеш? Але ж вона безкоштовна. — За мою треба платити. Це приватна школа. Я вчуся на фотографа. — Ну, нехай на школу, — він підозріливо глянув на дівчину, та за мить його погляд став лагіднішим. Лінці навіть здалося, що в його очах зблиснули сльози. «Може, у нього катаракта чи щось таке», — майнула їй думка. — Що ж, якщо мій син тобі це пообіцяв, то сиди тут, а він нехай платить, телепень, — тихо проказав пан Антоній. — Але мені нічого від тебе не потрібно, я чудово даю собі раду, і не бажаю, аби мене жаліли. — А мені просто собі сидіти? — Та сиди, хіба що чаю мені зробиш, якщо попрошу. Не доведеться Стасю прохати, вона вже стара й ледве ходить. Але живе в нас, бо їй немає куди подітися. А Дарекові здається, що вона й далі може для нас готувати й обслуговувати мене. — То заварити того чаю? — Та завари, — махнув рукою старий. Лінка спустилася сходами з думкою, що принаймні з неї буде сяка-така користь. Насипала чаю до чайничка, усе, як казав пан Дарек. Лише заварка, тільки «Юннань». Віднесла нагору чайничок і чашку. У наступні дні Лінка тільки й думала, що їй робити. Пан Антоній справді нічого від неї не вимагав. Якось навіть сказав їй, що сидячи в нього вона може читати або робити уроки. Спершу Лінка почувалася трохи ніяково, що їй платитимуть лише за те, що вона випиває гектолітри «Юннаню» й робить задачі з математики. Але потім погодилася. Отож і сиділа собі за столом, а пан Антоній дрімав. Або читав, бо з’ясувалося, що він таки може трохи читати. Очі швидко втомлювалися, проте не настільки, щоб він не міг помалу перечитати весь номер журналу «Політика». Була майже середина грудня, грошей, заплачених паном Дареком, дедалі більшало, але й докорів сумління теж. І тоді якогось дня Лінка зібрала волосся в кінський хвіст. Узагалі вона любила ходити з розпущеним, але тієї середи проспала й не мала часу помити голову, як завжди. Вона трішки запізнилася до пана Антонія, а що це був день запізнень, вона не лише вирішила цим не перейматися, а ще й зазирнула на хвилинку до саду. Лише переконалася, що пан Антоній не виглядає її з вулиці. Мабуть, сидить у кріслі й куняє. Хвіртка була прочинена, а двері незамкнені. Замість того, щоб, як завжди, піднятися на другий поверх, вона штовхнула скляні двері й вийшла до саду. Біла гравієва стежка бігла в бік гойдалки. Немовби відчувши якийсь поштовх, Лінка підійшла до неї. Провела долонею по дерев’яній дошці. Сидіння було ледь вологе, але не настільки, щоб не можна було сісти, тим більше, що Лінка була в довгій пуховій куртці. Сіла й відкинулася, а тоді підняла ноги вище, дозволяючи гойдалці злетіти догори. Як давно вона цього не робила! Гойдалка здіймалася вгору й зі скрипінням падала вниз. На ній вочевидь ніхто давно не гойдався, проте вона досі була справна. Лінка заплющила очі й віддалася різним думкам, рівномірне погойдування ледь заколисувало, проте думки снувалися вільно, наче перебуваючи в пошуках свого місця. Зрештою, був грудень, пора роздумів. І підсумків. А вони виявилися болісними. Якщо під час канікул Лінці здавалося, що весь світ для неї відкритий і готовий дарувати незнані досі насолоди, то тепер усе наче зіщулилося, згіркло… По-перше, Адріан. Щось сталося, вона це відчувала, проте не знала, що саме. Може, почалося тоді, коли вона написала йому, що бачила в друкарні його маму, а може, — і озираючись на минуле, Лінка мусила зізнатися, що вона не помиляється — усе сталося ще раніше? Мейлів, розмов у скайпі, есемесів більше не вистачало, щоб підтримувати колишній зв’язок між ними. І проблема була не в ній. Лінці здавалося, що Адріанове почуття чомусь охололо. По-друге, Лукаш. Він чудово вписався в Адріанове мовчання, і це було невипадково. Хоча, якщо не враховувати того, що вони зустрічалися в агенції та друкарні, на спільну прогулянку задля розваги пішли тільки раз. Та Лінка часто про нього думала. Занадто часто. По-третє, ліцей. Доводилося визнати, що не такий він був класний, як здавалося раніше. Заняття були цікаві, учителі теж нормальні, хоча дехто й забагато вимагав, проте атмосфера в класі склалася жахлива через отой конфлікт між Азором та Оскаром. Лінка вже було подумала, чи не помилилася вона, обравши цей ліцей. Він має чимало мінусів, зате на нього доводиться заробляти, причому важкою працею. Точніше, доводилося. Хоча її теперішня робота чи не гірша, ніж праця в друкарні, бо хіба не соромно заробляти гроші байдикуванням? Коли мама розпитувала Лінку, та трохи вигадувала, і це її теж пригнічувало. До речі, мама й Адам становили ще одну проблему. І бідолашний Кай на додачу. «Цікаво, чи є в моєму житті бодай щось, у чому можна не сумніватися? — думала Лінка, продовжуючи гойдатися. — Хоча б щось одненьке! Може, пес? Так, мій песик мене любить, і це чи не єдине, у чому я певна». Повільно погойдуючись, дівчина на мить розплющила очі. Її погляд упав на вікно кімнати пана Антонія. Старенький не спав. Він стояв у вікні й дивився на неї. Причому так, наче побачив привида. — Хто дозволив тобі зайти до саду! — гаркнув він зненацька. — Хто дозволив сісти на гойдалку? — Пробачте, я не знала, що не можна, думала, що ви спите, скрізь було так тихо… Я вже бачила цей садок раніше… — Як це? — Була тут колись зі знайомим… Давно, місяців зо два тому. Ми просто тут прогулювалися. Він сказав мені, що за будинками такі гарні садки й показав мені цей сад і гойдалку. Але я ніколи не усвідомлювала, що це той самий садок, аж донині. Хвіртка була відчинена, я не втрималася. Так, наче садок мене кликав, наче чекав на мене… Пан Антоній зблід. Тепер він здавався білішим за свою сорочку. Як завжди, принаймні до пояса, він був одягнений дуже елегантно. — Розпусти волосся. — Що таке? — Лінка подумала, що їй почулося, та за мить старий повторив. — Розпусти волосся, бо із цією зачіскою… ти дуже мені декого нагадуєш. — Кого ж? — дівчина вже хотіла пожартувати, чи не лох-несське чудовисько, та глянувши на обличчя пана Антонія, перестала посміхатися. Руки самі потяглися до гумки й вивільнили кучері, які тепер спадали на плечі. Лише тоді старий полегшено зітхнув. — Вона… вона так прибирала волосся й сідала на гойдалку. — Дружина? — прошепотіла Лінка. Їй було трохи ніяково, та вона відчувала, що мусить запитати, бо не може залишити пана Антонія на поталу болісних спогадів. Але старий лише похитав головою. — Ні. Не дружина. Це стара історія. Краще не розповідати.. * * *

— Ну, гаразд. Оголошую пропозиції статтей до наступного номера, — заявила Зуза. Знову настав понеділок, традиційно присвячений роботі над газетою. Цього разу на вимогу вчителя польської мови на зборах з’явився Оскар. Учитель хотів, аби хлопець освоївся в класі, тому сказав, що збори обов’язкові для всіх, бо на них ще й відроблятимуть заняття з польської за наступний тиждень, яких чомусь не буде. На жаль, усі розуміли, що його спроба примирити Оскара з однокласниками є марною. Хлопець сидів похмурий і дивився у вікно. Лінка лише раз зиркнула на нього, але відразу відвела погляд. Вона не любила людей, постійно ображених на весь світ. Сама ж відчувала, що ця газета цікавить її дедалі більше. У неї, зрештою, теж була ідея, та дівчина на знала, як на неї відреагують. Подумки прикидала, що скаже, і чекала слушного моменту. Лінка ніколи не була несміливою, але тепер чомусь ніяк не могла наважитися. Усі щось пропонували, перегукувалися, кожному хотілося щось написати, додати до газети щось своє. Нарешті вчитель зглянувся над нею. Мабуть, відчув, що Лінка хоче щось сказати. — Халінко, у тебе є якась ідея? — Ну, я… так, але не знаю, чи вам сподобається. Усі очі спрямувалися на неї. Вона й не думала, що це виявиться так складно. — Я б хотіла написати репортаж. Про те, як молодь заробляє. Ну, тобто, як можна підробляти. Я… роздавала флаєри і… працювала у друкарні. Усі дивилися на неї якось дивно, наче вона бовкнула щось недоречне. Авжеж, їм не доводиться заробляти так, як їй. Схоже, їм і на думку не спало, що це може бути темою для репортажу. Краєм ока добачила Оскара. Його погляд здався їй зневажливим. — Ні, ну, може… — Зуза старалася не загострювати ситуацію, проте Азор відразу заперечив. — Дай спокій, це ж нудьга суцільна. Хто це читатиме? Зрештою, у цьому номері для твого репортажу немає місця. Не ображайся, але твоя ідея ідеально підходить для «Трибуни народу». Якщо хочеш допомогти, поклацай фотки на вулиці, ти ж чула, що в нас репортаж про святих Миколаїв. Різдво на носі, люди воліють почитати щось веселеньке й порадіти.  

Їй було так прикро. І навіть не тому, що вона раптом усвідомила, що ніколи не належатиме до їхнього кола, бо не пасує до них, а насамперед через те, що тема, яка була для неї такою важливою, для інших виявилася просто нудною. Лінка спускалася сходами, ковтаючи сльози, задоволена бодай тим, що нагорі не виказала свого розчарування. Окей, поробить вона фотки Миколаям на вулиці, це теж непогано. Може, заробляння для власних потреб — це справді дурня, може, вони праві? І раптом почула, що хтось її наздоганяє. — Бачу, тобі теж не дали висловитися, — почувся за спиною голос Оскара. — Дай мені спокій. Чого тобі треба? Ще ти з мене сміятимешся? — Сміятися? Я й не думав. Я можу тобі допомогти. — Яким чином? Що ти можеш зробити? Цього ще бракувало, щоб він до неї причепився. Авжеж, може, вони ще й потоваришують? — Я вважаю, що ти повинна це написати, — серйозно сказав він. — Слухай, я розумію, що тоді повівся негарно. Пробач. У мене проблеми. Але доведеться вирішувати їх самому. Справді, ця тема мені дуже сподобалася. Повір, я розуміюся на цьому краще за них. — Бо ти працював у районці? — Що, ти теж така сама? Столичка з тебе пре? Авжеж, у районці. І я цим пишався. Одна з моїх статей навіть премію отримала. Знаєш, як я радів? А потім довелося все це покинути. Через мого батька. Бо татусик знав краще, що мені потрібно. Зрештою, яка різниця. Лінка навіть не помітила, що вони давно вийшли на вулицю і тепер ідуть Хмельною. — Я цю кліку ненавиджу, розумієш? Ненавиджу цю групу взаємообожнювання, весь їхній світ, яким керують гроші. А тобі лише здається, що вони тебе прийняли. Ти сама побачила, як є насправді, але боїшся глянути правді у вічі. А виглядає все так, як із цим снігом: начебто й біленько, й гарно, а під ним — собачі гівна й сміття. Бо ти дурепа. От що. Лінка глянула на небо. Сніг більше не падав. Лише мороз хапав такий, що навіть сльози в куточках очей замерзали. А коли глянула в бік Оскара, того вже не було поруч. Лінка побачила, що він іде геть Хмельною. Знизала плечима. «Ну й хам, — подумала вона. — А я дурепа. Це точно!»  

— А ти чого така не в настрої? — запитала ввечері мама. — Нічого. Просто втомилася. Крім того, мені треба два торти спекти. Лінка була геть виснажена. Збори редколегії її дуже знеохотили, та ще й цей Оскар, а на Нобеля вона допомагала пані Стасі прибирати. Пан Антоній вирішив таким чином використати її час, бо в пані Стасі були якісь проблеми з тиском, і їй довелося лягти. Тож Лінка помила весь посуд, пропилососила, вимила підлоги. Може, це було й краще, ніж бездіяльність. Після того випадку з гойдалкою дівчина боялася навіть озватися до пана Антонія, але прибирання величезного будинку далося їй взнаки. А тепер ще й ці торти. Мабуть, доки вони пектимуться, доведеться вчитися, бо завтра знову якась контрольна з фізики, а Лінка вже встигла схопити дві одиниці. Вона прагнула тільки одного — лягти спати. — А коли ти збираєшся пекти? — запитала мама. Вона стояла біля столу і якось невпевнено складала приправи. — Та сьогодні. Один торт на благодійний ярмарок, а другий — для класу, на святвечір. — А купити не можна? — спитала мама з надією в голосі. — Ні. Усі щось готують. — То, може, оселедця? Це принаймні я вмію. Лінка зітхнула. — Оселедця ще раніше пообіцяв принести Томек. Тому я вибрала торт. Спечу шоколадний брауні. — Чекай-но, дитино. У нас же нічого немає, треба купити складники, піти до крамниці. — Немає? — Ну, ти якась дивна. Ти ж не думаєш, що продукти для твого брауні лежать собі на поличці й чекають на тебе? Лінка зазирнула до холодильника. — Масло є, молоко теж, борошно, цукор… яєць замало… і ще потрібні дві плитки чорного шоколаду… — Масло, моя люба, до хліба. Теж іще! Благодійний ярмарок. На що збирають гроші, може, на нашу квартплату? Мови немає, щоб я викидала гроші на якусь благодійність, коли мені самій немає чим комунальні послуги сплатити! Маячня якась. Лінка подумала, що не скаже матері, хоча їй і кортіло, що благодійна акція проводиться на користь дітей із сиротинцю, щоб купити їм різдвяні подарунки у вигляді нових штанів (бо ж протираються), засобів гігієни (бо зуживаються) та зошитів (бо списуються). Мати могла би подумати, що Лінка каже їй на зло й справді розлютитися. — Усе сказала? Тобі конче мене добивати? — неприязно запитала дівчина. — Я справді неймовірно змучилася. Якщо ти така жадібна, що не хочеш дати мені пачки масла, тоді я все куплю за власні гроші, а тобі зась до того! Схопила куртку в передпокої й грюкнула дверима. Лише на сходах перевела подих. Раз. І вдруге. — Заспокойся, — тихо мовила до себе. — Просто заспокойся.  



Це явно був невдалий день. Поза всяким сумнівом. Такого висновку дійшла Лінка о першій ночі, маскуючи шоколадом підгорілий торт номер два. У духовці була зависока температура й корж, на жаль, присмалився, щойно дівчина спробувала зосередитися над підручником фізики, намагаючись зрозуміти, що таке робота, потужність та енергія. Роботи — аж забагато. Усі потужності, здається, вичерпано. Енергія… і тут до неї долинув запах горілого. Теплова енергія була не на її боці. Лінка подумала, що краще: віддати підгорілий торт на ярмарок, де ніхто не довідається, що це вона спекла, чи принести до класу, де всі знатимуть, що це її витвір. І вирішила принести до класу. «Нехай ці зарозумілі багатенькі діточки, які ніколи рук не закаляли роботою, жеруть підгорілий торт, — мстиво подумала Лінка. Нічого не було помітно, шоколад вдало приховував чорні місця. — От і чудово, нехай вони теж пошиються в дурні, так, як це зробила я, обираючи цей ліцей». * * *

— Ну, то як, дитино, може, таки почитаєш мені щось? — Лінка аж підскочила на стільці. Після останнього випадку з гойдалкою пан Антоній, здавалося, був на неї ображений, але потім усе несподівано змінилося. Дівчині навіть здавалося, що старенький трохи звик до неї. Принаймні іноді про щось із нею балакав. А тепер це прохання. — Звичайно! Яку книжку почитаємо? — Точно жодну із цих, — старий кивнув на завалений книжками стіл. — Усі однаково нудні. Почитай мені ту, яку носиш у своїй торбі. — А звідки ви знаєте, що в мене там? — Звідки, звідки, — обурився пан Антоній і кахикнув. — Я не нишпорю у твоїй торбині, не хвилюйся. Ти витягала телефон, і обкладинка блиснула. Мабуть, це якась груба книженція, а мені грубі завжди подобалися. Грубі книжки, не жінки, — засміявся він. — Але це детектив, «Мілленіум». Це така сага… вона у трьох томах, це перший. Власне, я її закінчила. Можу вам позичити. — Ти що, жартуєш, такої грубої я не здолаю. Хіба що геть осліпну. А якщо читатимеш мені вголос, то це триватиме зо два роки. А може, якщо ти вже закінчила, то розповіси мені про неї? Лінка не знала, чи вдасться їй переказати Ларссона, проте їй здавалося, що старенькому кортить почути її розповідь. Тож умостилася зручніше й почала. Коли в кімнаті зовсім стемніло, встала, щоб засвітити ще одну лампу. — Сподіваюся, що це ще не кінець. Ти вже хочеш піти? — Ні, я розповім до кінця, але це вже і є майже кінець. Уявіть собі лишень цю сцену. Він усе життя думав, що вона померла, а вона стоїть перед ним, така сама, як і раніше. Востаннє він бачив її сімнадцятирічною… Пан Антоній раптово зблід. — Що сталося? — занепокоїлася Лінка. — Ви втомилися? Може, вип’єте чаю? — Ні, ні, усе гаразд. І що? — І нічого. Це кінець, вони кидаються одне одному в обійми. Ну, і ще є ця лінія із Саландер… Але старий уже не слухав. Втиснувся глибше у фотель, наче зіщулившись. — Її я теж востаннє бачив сімнадцятирічною… — Кого? — Іди додому, дитино, уже по дев’ятій. Мама хвилюватиметься. Мама хвилюватиметься. Цього Лінка не очікувала, але справді мусила вже йти. Завтра контрольна з хімії, а вона знову не встигне підготуватися. Сподівалася підучитися тут, але все пішло геть по-іншому. Пан Антоній щось приховує. У нього є якась таємниця. Дуже давно він кохав дівчину, яка сідала на гойдалку і зв’язувала волосся. Лінці кортіло дізнатися, що це за історія, але щось їй підказувало, що пан Антоній ніколи їй про це не розповість. Лінка навмисне вимкнула комп’ютер, пошту, Фейсбука й таке інше. Іноді в неї складалося враження, що від них вона лише тупішає. А їй треба було подумати. Було двадцяте грудня, а вона й досі не знала, коли приїздить Адріан. Написала до нього вже два мейли, але відповіді не отримала. А вона конче мусила знати, адже її сім’я теж мала плани на свята. Що цей Адріан собі думає, що вона чекає на нього навколішках, і щойно він приїде, як вона кинеться йому в обійми? Коли вони востаннє спілкувалися, то планували, що Адріан приїде на Різдво та Новий рік, і вони, звичайно, проведуть їх разом А тепер нічого не відомо. Лінка сумувала за колишньою близькістю, та чи бракувало їй Адріана? Коли все це почало псуватися? Знову ввімкнула комп’ютер і заходилася переглядати пошту в пошуках якихось підказок. Ще на початку вересня усе було добре, щодня листи, у яких хлопець переконував Лінку, як сумує за нею. Пізніше, наприкінці вересня, листи приходили не так часто, але, здавалося, усе ще було гаразд. Отой її лист про друкарню, котрий так його роздратував, вочевидь був лише приводом, щоб рідше писати. Лінка помітила, що тиждень тому його мейли стали якісь лаконічні, уривані. Відтоді Адріан перестав писати, як сумує за нею. Усе зробилося наче безособовим. Він розповідав їй, що робить, але в його листах не відчувалося найменшої ніжності. Лінка відчула, наче всередині неї щось холоне. Як вона могла бути такою дурепою? Адже хтось міг бачити її з Лукашем і щось наплести Адріанові! Вони виходили разом з агенції, навіть здалеку було помітно, що в них дружні стосунки. Разом були в друкарні, а тоді на прогулянці. Може, хтось йому про це сказав, може, тому Адріан такий? Треба все негайно виправити, усе пояснити, адже Лукаш їй справді лише приятель, Адріан мусить це знати! І ще одне. Треба знайти для нього якийсь подарунок, такий, щоб він зрозумів, щоб… щоб знову все було, як раніше.  

Лінці здавалося, що все в цьому ліцеї її дратує. Після останньої розмови про газету вона відчувала огиду. Азор, Зуза, навіть Інес. Вона на них навіть дивитися не могла. Тому, коли на фізиці Оскара викликали до дошки, а решта класу почала хихотіти, перешіптуватися й глузувати з нього, Лінка не витримала. — Припиніть! — вигукнула вона. — Припиніть, хай вам чорт! У результаті вчитель виставив її із класу. Може, воно й на краще, бо Лінку від них аж нудило. Вона вирішила посидіти на м’якій канапі в переході й почекати на урок польської мови, хоча охоче прогуляла б решту занять. Але щоб утікати з ліцею, на який доводиться заробляти? Їй таке й на думку не спадало. — Халінко! — почула, як хтось її покликав. Пані Юлія! — Можна тебе на хвилинку? Хочу з тобою поговорити. Так, зараз вона дістане прочухана. За всі незроблені домашні, за те, що мало активна на уроці… Лінка втупилася у свої кросівки. — Незатишно тобі в цьому класі, правда? Може, їй причулося? Звідки вона знає? Адже пані Юлія не була на зборах редколегії чи на уроці фізики… — Я просто це бачу, — відповіла вчителька на німе запитання й глянула на Лінку сіро-блакитними очима. «Вона схожа на Енн із Зелених Дахів, — подумала дівчина. — Руда, веснянкувата, із такими світлими очима… Рідко можна побачити таку вроду». — Вони мене не люблять, — відповіла Лінка й відчула, як на очі набігають сльози. — А я ж їм нічого не зробила. І справа не в тому, що ми не зналися раніше! Інес вони теж не знали, але ж прийняли її до своєї компанії! Я теж спершу думала, що мені вдасться, але вони мене висміяли… — Лінка заговорила квапливіше, ковтаючи водночас сльози. — На зборах редколегії…Я в цьому класі почуваюся так, наче з Місяця впала! — А ти й справді така? — Яка така? — Інша, — пояснила пані Юлія й знову глянула на неї. Уважно так. — У мене інше життя. Я не можу бігати з ними по кав’ярнях, мені треба працювати… — Ти більш зріла, ніж вони. І маєш такий життєвий досвід, якого не мають вони. Та насправді в душі ви всі однакові. Кожен з вас потребує близькості іншої людини, кожен хоче, щоб його розуміли… Знаєш, деякі вчинки продиктовані страхом. Гадаю, усе виправиться. Саме. А тепер скажу ще про одне, точніше запитаю… — Слухаю, — Лінка підвела голову. — Чому ти не фотографуєш? — Не маю часу… — тихо відповіла Лінка. — Скільки часу потрібно, щоб зробити фото? — Потрібно, потрібно… Не в цьому справа. Це не лише секунда, не просто клацання кнопкою… Треба мати час, щоб усе обміркувати, найкраще кілька годин. — Дивися, — пані Юлія витягла зі свого рюкзака фотоапарат. Перед Лінкою замиготіли фотографії. — Дивися, птахи на дротах… В Ізабелині, там, де я живу. Вони так страшенно галасують на світанку, не дають спати… Дітлахи йдуть до школи, глянь, такі маленькі діти, а які в них здоровенні ранці… ледве маківки видко за ними… Пані Юлія показала Лінці чи не три десятки фотографій, а потім сказала: — Усі я зробила сьогодні. Бо мені теж бракує часу. У мене двоє маленьких дітей, і на якийсь час про спокійні дві-три години треба забути. Тому я завжди ношу фотоапарат із собою. «А може, і мені так зробити? — подумала Лінка. — Чом би й ні?» І відчула вдячність до пані Юлії. А ще — їй стало легше. Набагато легше.  

Зустрілися з Каською в «Золотих Терасах». Поверхами проходжувалися численні відвідувачі, від крамниці до крамниці, з новими торбинками, пакунками, коробками. Ескалатори не встигали перевозити ці людські потоки, у кав’ярні ніде було яблуку впасти, а до «Емпіку» саме прийшли школярі на екскурсію. — Ти це бачила? Хто таке вигадав, щоб ходити на екскурсії до торгового центру? — Уяви собі, що зараз це крутіше, ніж, приміром, Лазенки. Принаймні для цих дітлахів. — Ти збираєшся щось купувати? — Ні. Я вже все давно купила. Не люблю цих передсвяткових натовпів. Нащо ми взагалі сюди прийшли? — Ходімо звідси, — сказала Лінка. — Куди ти мене тягнеш? — Ходи. Лінка взяла сестру за руку й за мить обидві зникли в новому холі відремонтованого Центрального Вокзалу. Лінка знайшла маленьку кав’ярню, у якій майже нікого не було. Щокілька хвилин із гучномовця долинали оголошення про потяги, що від’їздили в різних напрямках. — Ото б кудись поїхати, — замріялася Лінка. — Ми їдемо до Єгипту на зимові канікули. — Класно тобі. Я нікуди не поїду. Бабки! Не маєш бабла, то й нічого не маєш. Мама люта як оса, здається, їй пообіцяли якесь підвищення зарплатні, а виявилося, що нічого не вийде… А я… Я роблю все, що можу, але на Єгипет ще довго не зароблю. Краще скажи, що мені купити Адріанові. — Краще зробити йому щось, замість купувати. — А що в тебе є для Міхала? — Квитки на концерт іспанської гітари у філармонії в січні. Виконуватимуть «Concierto de Aranjuez». Чула коли-небудь? — Ні. — Я теж ні. Якби не Міхал, я б у житті такого не слухала, а воно таке гарне! Концерт для гітари з оркестром, бо композитор написав цей твір для свого друга, гітариста. Уяви собі, він писав його напередодні другої світової війни, у садах палацу в Аранхуес, де із дружиною проводив медовий місяць. Це відчувається! — Bay! Ото Міхал зрадіє! — Авжеж! Квитки були недешеві, але я купила їх ще два місяці тому, заощадила гроші ще з канікул. Крім того, це й для мене подарунок, бо квитків же два… — Класно ти придумала, підете кудись разом. А в мене нічого не вийде, я навіть не знаю, на скільки Адріан приїздить. — Може, купи щось пов’язане з мистецтвом? Адже він цим цікавиться. Якісь фарби точно можеш йому купити. — Тітка напевне йому купує, та ще й у Лондоні, нема чого мені видурнятися. Дівчата допили каву. Тоді посиділи якусь хвилину мовчки. Лінка вирішила дещо запитати, але не знала, як. Їй хотілося знати, чи піде вона ще раз до університету, щоб побачити свого батька. Проте довго не наважувалася. Лише підвівшись і замалим не перекинувши чашки торбиною, запитала: — Ти ще туди підеш? — Куди? — Ну… до університету. Каська розчесала п’ятірнею волосся й легенько розкуйовдила його, створюючи мальовничий безлад, який однаково збиралася сховати під шапкою. — Навіщо? — Ну… побачитися з ним. Познайомитися. — Сорі, не піду. Може, пізніше. А поки що з мене досить. А ти причепилася й знову розпитуєш. Я вже все обміркувала. У мене є батьки, які дали мені дім, свою любов. Та ще й беруть мене із собою взимку до Єгипту! Ти можеш собі уявити, що відчуває дівчина з дитбудинку, яка раптом поїде до Єгипту? Я просто в шоці. Мабуть, ти ніколи цього не зрозумієш… — Я теж ніколи не була в Єгипті, — тихо мовила Лінка. — Не в цьому справа, більшість людей не була, але я більше не була, розумієш? У мене більше нічого не було. І я не збираюся зіпсувати все, що в мене є, заради невідомо чого. Будь ласка, не кажи нікому, що ми там були. Обіцяєш? — Обіцяю. Поверталися вокзальним пасажем. Лінка надивуватися не могла: де й подівся сморід, бруд, старі будки з кебабом, вокзальні туалети, які пам’ятали ще часи ПНР. Раніше, коли до «Золотих Терас» ішли через вокзал, доводилося затуляти носа, а тепер усе стало якимсь таким… європейським. Хоча якась нотка ностальгії за старим вокзалом у Лінки все ж залишилася. Проминули «Фотоджокера», а Лінка подумала, що вона справді давно нічого не фотографувала, і після розмови з пані Юлією вирішила щось змінити. Згадалося, що треба пофоткати Миколаїв. А тоді сяйнула думка. — Знаю! — вигукнула вона так голосно, що якась літня пані озирнулася й пробурмотіла щось несхвально. — Зроблю йому альбом із фотографіями! Або календар, адже можна замовити календар зі своїми фотками! — Хочеш, щоб я сфотографувала тебе голою? — усміхнулася Каська. — Закладімося, що йому сподобається? Але Лінці було не до жартів. Власна ідея здавалася їй прекрасною. — Такий календар з нашими місцями розумієш? І не смійся, я знаю, що я страшенно сентиментальна, але й Адріан, здається, теж.  

Із фотками доведеться поквапитися, щоб устигнути до Різдва. На щастя, завтра була субота. Лінка вирішила вбити одним пострілом двох зайців. Миколаї та їхні улюблені місця. Усі шляхи ведуть на Хмельну. Перше місце, про яке вона подумала, була кав’ярня, та, у якій вона вперше в житті пила каву з кардамоном… Хоча потому Лінка ще довго ставилася до Адріана як до друга, їй здавалося, що саме там усе й почалося. Треба зайти до будинку. Коричневі літери із завитками складалися в назву: «Оксамит». Клац — фотографія вивіски. Клац — вхід. Клац — пара закоханих, дівчина спинається навшпиньки у своїх коричневих чобітках, щоб поцілувати хлопця. Сумно, чому їй зненацька стало так сумно? Лінці раптом страшенно закортіло кави, такої, як тоді, запашної, смачної, у вишуканій чашечці. Може, коли вона вип’є тієї кави, то весь її сум залізе до якогось кутка й зникне? Маленькою Лінка часто сумувала, бодай через те, що в усіх її подружок був тато, а вона могла про нього лише помріяти. Тоді мама ходила з нею на морозиво. Звичайнісіньке морозиво у вазочці, із фруктами й збитими вершками. Це завжди допомагало. Може, кава в «Оксамиті» подіє, як колись морозиво? Заховала фотоапарат у футляр й увійшла до кав’ярні. Роззирнулася довкола й умостилася у своєму улюбленому куточку. Блакитно-білі барви нагадали Лінці про канікули. Вона перегорнула меню, проте шукала недовго. Вирішила взяти каву з кардамоном, таку, як того разу. «Медова пристрасть». Такі собі чари. Їй так хотілося, щоб усе повернулося. Зробила перший ковток, і тілом розлилося приємне тепло. А потім почала міркувати, куди ще можна піти, які ще місця були «їхніми», — її та Адріана — і раптом усвідомила, що таких місць більше немає. Власне, якщо подумати, то вони майже нікуди з Адріаном не ходили. Найчастіше просто сиділи в нього удома. Ага, і ще були разом у Кракові! Адріан допомагав їй знайти сестру. І ще вони працювали на плантації ялинок… Узимку, перед самими святами. Лінка посміхнулася, бо згадала, як вона тоді загубила ключі від машини, і Адріан вибив вікно лопатою, щоб вони могли сховатися від холоду. Але справді, крім цих двох випадків вони нікуди не ходили. Поклала фотоапарат до торбини й подумала, що із фото кав’ярні зробить гарну листівку й що-небудь купить. Знову йдучи Хмельною й клацаючи фотки переодягнених у червоні шуби бородатих чолов’яг, які роздавали флаєри з рекламою ресторанів або торгових центрів, вона продовжувала міркувати, що ж таки купити Адріанові. Альбом якогось художника? Наче й непогана ідея, але вона не дуже орієнтувалася, хто йому подобається. Зрештою, удома в нього була сила-силенна книжок про мистецтво, отож імовірність, що вона купить те, чого в нього немає, була невеликою. Хай йому лихо із цими святами, самі прикрощі: або в тебе грошей немає, або якщо вже стається так, що грошенята є, однаково невідомо, що вибрати. Треба ж придумати, що подарувати мамі під ялинку. Хоча мама зрадіє будь-чому. Лінка купить їй якийсь шарфик. Або намисто. Все буде добре. Найлегше, як завжди, було із Каєм. Хлопчик віднедавна почав сам читати книжки, і Лінка вирішила, що купить йому перший том «Гаррі Поттера» й фільм на DVD. Вона сама зростала, читаючи про пригоди Гаррі Поттера, тож і брат… На жаль, її книжка потонула колись у ванні. Якби не це, читаний-перечитаний примірник «Гаррі» зі слідами жуйки й шоколаду на деяких сторінках дістався б малому в спадок. Ех… З Адріаном усе було по-іншому, бо досі вони ніколи не дарували одне одному різдвяних подарунків, і Лінка не знала, чого їй сподіватися. Що, коли він купить їй щось шикарне, наприклад, парфуми в безмитній крамниці в аеропорту (від такого дарунка вона б точно не відмовилася!)? У такому випадку вона не може обійтися якимсь дріб’язком. А може статися так, що якраз вона розщедриться, а хлопець вручить їй ганчір’яного оленя. Зітхнувши, Лінка увійшла до «Емпіку». Почала шукати натхнення на другому поверсі, серед канцтоварів. Проте єдине, на що натякав увесь асортимент відділу, то це на минущість. Календарі на будь-який смак, різного розміру й товщини оточували, здавалося, звідусіль. І раптом Лінка вгледіла календар із п’ятдесятьма двома репродукціями творів мистецтва, по одній на кожен тиждень. Поруч — інформація про художника й картину. Визолочені по краях, ледь кремові сторінки. І палітурка, що нагадувала стару, ледь потерту шкіру. Із замочком на магнітику. Побачивши таке диво, Лінка відчула, як закалатало серце, а коли уздріла ціну, серце аж затріпотіло, бо календар коштував майже двісті злотих. Дівчина швиденько подумки перелічила свої заощадження. Трохи назбиралося, бо завдяки праці в пана Антонія їй вдалося непогано заробити. Віднедавна він навіть попрохав, щоб вона приходила щодня й проводила з ним кілька годин. Пан Дарек не заперечував, навпаки! Вручаючи їй платню, сказав, що завдяки їй батько пожвавішав, і взагалі, атмосфера вдома виразно покращилася. Отож у Лінки була досить значна базова сума, як висловився б який-небудь економіст. Але ж треба було ще дати мамі гроші за ліцей та повернути Адамові борг… Ліцей не чекатиме, але, може, Адам… Попрохала касирку відкласти календар, бо він був єдиний, і помчала додому. Єдина надія, що Адам погодиться.  

Цікаво, а куди всі поділися? Може, вийшли? Світло не горіло, а двері до вітальні були зачинені. — Агов, є хтось удома? — погукала Лінка. І тоді зі спальні почулося якесь шарудіння й придушений сміх. За мить двері відчинилися й на порозі з’явилася мама. — А що ти тут робиш о цій порі? — поцікавилася вона. — Ти ж мала повернутися ввечері. — О якій такій порі? А де Кай? І Адам? Мені треба в нього дещо запитати. Що це з мамою? Виглядала вона якось дивно. — Кая забрала бабуся й вони пішли по крамницях. Вона вирішила купити йому щось із гарного одягу на Різдво. А Адам… — Привіт, — озвався той із-за маминої спини. На ньому було якесь вбрання, що, висловлюючись мовою театру, порушувало глядацьку перцепцію. Та все ж Лінка зрозуміла, що то була сорочка, але вбрана навиворіт. — Гм, — Лінка замалим не вибухнула сміхом. — Я не хотіла вам заважати. Зараз піду, от тільки… — Ми спали, — Адам вдав, наче позіхає. — А що ти хотіла? — Ну… це особиста справа, — багатозначно глянула на нього Лінка. Адам почалапав за пасербицею на кухню. Лінка сіла біля столу, глянула на вітчима поглядом пораненої лані, а тоді пояснила суть проблеми. А що той здавався дещо присоромленим, то дівчина знала, що він, найімовірніше, погодиться. Так і сталося. — Може, я просто скасую тобі цей борг? Замість різдвяного подарунка. Лінці стало трохи прикро. Не тому, що вона була жадібна, просто в ній наче прокинулася велика дитина. Минулого року Адам подарував їй фотоапарат, найкращий, найбажаніший подарунок на світі. Може, це й була гарна ідея із цим боргом, тим більше в її скрутній матеріальній ситуації, але… Вона просто любила отримувати подарунки. Що вдієш, не можна мати всього відразу. І все ж Лінка зізналася собі, що це вирішило її передсвяткові проблеми. Дає можливість купити подарунок Адріанові, а що стосується мами, то дівчина пригадала, що десь має купон на знижку в одній із популярних мереж магазинів. Купон подарувала їй колись Інес, у якої не було жодної потреби користуватися тридцятивідсотковою знижкою. Дорогою до «Емпіка» Лінка ще встигла подумати, що сама щойно отримала подарунок, якого не сподівалася. Може, між мамою й Адамом знову все буде, як раніше? Може… Вона навіть мріяти про таке боялася, щоб, бува, не зурочити. «І що тут вибрати?» — думала Лінка, роздивляючись сорочки, блузки, светри, усе дібране за кольорами, новеньке, спокусливе. До крамниці увійшов якийсь чоловік, мабуть, шукав подарунок для дружини, і відразу попрямував у бік білизни. Ні, ну не можна ж купити матері труси! А може, це? Нічна сорочка, срібляста, прикрашена делікатним мереживом? Глянула на ціну, відняла тридцять відсотків, навіть не дуже дорого. Підійшла до каси. — Перепрошую, у мене є такий купон на знижку. — Знижки не додаються, — відказала огрядна блондинка за касою. — Як це — не додаються? — Ми не додаємо знижок за купонами до інших знижок. — Але ж ця сорочка не уцінена. — Уцінена, — відповіла касирка. — Усі товари переоцінено на десять відсотків з нагоди новорічних свят. Отож у вас виходить десятивідсоткова знижка. — Але купон на тридцять процентів. — Я ж пояснила, що це не враховується. Купони діють лише на той товар, який не було уцінено. — А де його можна знайти? — поцікавилася Лінка якомога ввічливіше. — Та я ж кажу, що всі товари… — касирка позіхнула. — Приходьте з купоном тоді, коли не буде переоцінок. — Але купон діє лише до кінця року. — Тут я вам нічим не допоможу. То що — купуєте? — Купую, — кивнула Лінка. Нічого не вдієш, дешевше вона тут нічого не знайде.
Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка