Йоанна Яґелло шоколад із чилі



Сторінка3/11
Дата конвертації05.05.2016
Розмір2.58 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11
    Навігація по даній сторінці:
  • Папка

ЛИСТОПАД


Папка: Робочі копії Від: adrian@priv.poczta.com До: linka@gmail.pl
Чорт, я постійно думаю про те, що ти мені написала, про те, наче бачила мою маму в цій друкарні. Я страшенно розсердився, бо був переконаний, що тобі це просто привиділося, і все-таки ти пишеш про це, хоча й знаєш, що я далеко й не можу цього перевірити. А якщо це правда? Що мені робити? Батькові не скажу, бо в нього й так купа проблем. Ні, мабуть, це таки неможливо. Я вчора весь день ходив, як непритомний, нарешті пішов на вечірку. Тут усі страшенно бухають. Не те, щоб більше, ніж у Польщі, може, я просто не ходив тут нікуди, ти ж мене знаєш. Я познайомився з однією дівчиною… Її звуть Джил. Вона приємна, а зі мною тут майже ніхто не спілкується. Додому повернувся на світанку. У суботу, певне, знову піду кудись розважитися, принаймні не думатиму про маму. І про те, що ми з тобою продовжуємо віддалятися одне від одного. Ти теж це відчуваєш? Я сумую за тобою. Адріан.  

Папка: Надіслані Від: adrian@priv.poczta.com До: linka@gmail.pl
Пробач, що я вчора не написав, але був на вечірці й пізно повернувся. Тут постійно якісь parties. Чесно скажу, якби я захотів, міг би розважатися щодня. Принаймні я трохи розслабився. А що стосується того нещодавнього мейла, Лінко, то… Це справді неможливо, Тобі, певне, здалося, моєї матері там, у друкарні, просто не могло бути. Зрештою, Ти мало її бачила, трапляються схожі люди, це точно не вона. Я цього навіть батькові не казатиму, бо він лише рознервується. Мама не працює, після інфаркту це не рекомендується. Зрештою, вона писала мені, що й досі без роботи. Дякую за інформацію, та я переконаний, що Ти помилилася. Це не вона й час облишити цю тему, ОК? До речі, як там Твоя робота? Даєш собі раду? Аді * * *

«Як із роботою? — думала Лінка, усе ще розлючена після Адріанового листа. — Наразі ніяк. Ніхто не дзвонить, нікому я не потрібна. Адже гарних дівчат тисячі, чому саме на мене мають звернути увагу?» * * *



Мобілка задзеленчала на уроці фотографії, яких було два на тиждень. Сьогодні теоретичне заняття проводив Ромуальд Р. Чи вчителя справді так звали, чи це був лише псевдонім — цього Лінка не знала. Ніде правди діти, він робив суперові фотографії, хоча дівчину й дратував його тон, усі ці його: «Мене звуть Ромуальд Р.», його старанний прикид, наче він одягався принаймні годину, і до цього — наймодніші окуляри Ray Ban, на вигляд звичайнісінькі, просто чорна оправа і все. Звичайно, що деякі дівчата захоплювалися Ромуальдом, навмисне ставали ближче й намагалися спокусити його поглядом чи сміливим викотом. Лінці було байдуже. Вона воліла четвергові уроки з пані Юлією. І не лише тому, що це практичні заняття, і їй здавалося, що вона кожної хвилини дізнається щось нове, всотуючи слова пані Юлії наче губка, а ще й тому, що вчителька була абсолютно незвичайною людиною. Поруч із нею всі почувалися прекрасно, для кожного вона знаходила добрі слова. Іноді Лінка думала, що пані Юлія — чарівниця, якій завжди вдається сказати те, чого від неї найбільше чекають. Зате Ромуальд говорив те, що думав. От і вся різниця. Проте його уроки Лінка теж любила. Якщо, звісно, він не дорікав комусь невіглаством чи відсутністю смаку. Уроки полягали на тому, що учні переглядали купу фотографій — переважно відомих майстрів, але траплялися й молоді, незалежні митці. Це був так званий Street, тобто вуличні фотографії. Переважно комічні. Сьогодні Ромуальд приніс їм свої. Кепкував із відпочивальників на пляжі в Мендзиздроях, закоханих на Барбакані, дрібних злодюжок на лавках під багатоповерхівкою, мешканців маленького містечка, які поспішали до костьолу. Польська мозаїка з добре знайомими героями й сценками. Такі фотки вони мали робити й для «Репотеки». Вібрування телефону примусило Лінку відірватися від розглядання фотографій кафе в центрі Варшави. Дівчина знітилася й спершу хотіла просто вимкнути свій допотопний телефон, але зиркнула на номер. «Це з агенції!» — подумала вона і, пробурмотівши щось про важливі родинні справи, вийшла із класу, ризикуючи наразитися на догану, бо користуватися мобілками в ліцеї було заборонено. За кілька днів до цього вона розіслала фотографії й автобіографію до кількох агенцій, які викликали в неї довіру. Зазвичай ішлося не лише про роботу моделі, а й про іншу тимчасову роботу. Дівчата могли підробляти гостесами чи танцівницями, хай що це означало. — Так, звичайно, я можу прийти сьогодні, — сказала Лінка. — Що потрібно принести із собою? — Ми тебе на місці сфотографуємо. Принеси купальник, якісь легінси й обтислий топ. «Чудово», — подумала Лінка, закінчивши розмову. Сякий-такий купальник у неї був, із легінсами гірше, таких речей вона не носила. Зазвичай ходила в джинсах і футболці. Вона звільниться о третій, бо ще ж збори редколегії газетки, до агенції треба встигнути на п’яту. Доведеться заскочити додому по купальника, а що з легінсами? Ой леле, оце-то халепа! Повернулася до класу. — Де тут поблизу можна купити якісь легінси? — прошепотіла вона Інес на вухо. Та глянула на неї як на ненормальну. — А які тобі треба? Якісь кольорові чи що? — Ні, звичайні чорні. — Та будь-де, вони скрізь продаються, — Інес показала на свої. — Ці я купила в «Н&М». Лінка роззирнулася класом і зрозуміла, що майже всі дівчата були в легінсах. Невідомо коли це перетворилося на універсальний одяг, зрештою, як колись джинси. От тільки Лінка залишилася в цьому «колись» і, мабуть, була єдиною дівчиною, яка ніколи досі не вдягала легінсів. У неї їх навіть не було! Що ж, настав час це змінити. Якщо вони їй не личитимуть, у них можна спати. — Щось треба робити на наступний урок? — Так. Знайти в інтернеті фотографію, яка тобі сподобається й зробити щось схоже. Розумієш, якось їх об’єднати. Лінка спохмурніла. Класне завдання. От тільки, як знайти на нього час, бо цього їй якраз страшенно бракувало…  

На засіданні редколегії Лінка сиділа як на голках, хоча вона так довго на нього чекала! Головував полоніст, їхній класний керівник, який, здається, стежив за випуском. Здається, бо в Лінки склалося враження, що він чомусь не бере участі в дискусії, яку почав Азор. Проте пригадала собі всю цю історію з Оскаром і подумала, що може, учитель просто боїться якогось нового скандалу. Хоча Оскара якраз не було. Він нехтував редколегією, зрештою, не звертав увагу на весь клас. — Окей, то що, якийсь осінній репортажик? Кладовища і таке інше? — Але ж кладовища вже були, — заперечила Зуза. — У тебе що, не всі вдома? Вона сказала це таким тоном, наче говорила: «Азоре, ти просто геній!» — Тоді, може, щось про осінь. Осінь у зоопарку або бабульки в парку, ну ж бо, хто візьметься? Може, ти, Евридико? Здається, ти полюбляєш таку нудьгу? Може, у когось є пропозиції? Лінка сиділа тихо. У неї не було ані тем, ані ідей. Зате решта відразу заходилася сперечатися й галасувати. Лінка думала про інше — про похід до агенції. Саме тому вона не могла зосередитися на газетці чи піти кудись з однокласниками після уроків. На жаль. Бо завжди їй доводилося (та й нині доведеться) бігти роздавати флаєри або шукати нову роботу. Ніхто крім неї не працював після уроків. Лінчині однокласники вешталися по кав’ярнях, ходили до кіно й тринькали батьківські гроші. Та передусім у них був час на те, на що їй його постійно бракувало. На фотографування. Просто парадокс якийсь! Вона заробляє, щоб учитися в цьому ліцеї, зате не має часу на підготовку до уроків! «Якось це несправедливо», — подумала дівчина. Агенція, як виявилося, містилася на останньому поверсі великого житлового будинку. Лінка піднялася ліфтом, дивлячись на своє відображення у великому дзеркалі. Легінси трохи нагадували спортивні штани, але непогані. Добре, що зараз в моді легінси, а не якісь, приміром, корсети. Усе виявилося зовсім не страшно. Спочатку фотографії, хоча це й не була така професійна фотосесія, як її перша минулого року. Фотки зробила, причому звичайним фотоапаратом, та сама пані, яка записувала дані й приймала заповнені формуляри. Позування в купальнику трохи Лінку напружило, проте не настільки, як вона того боялася. Потому коротка розмова. Вік, школа, зацікавлення. Її навіть запитали, як вона вчиться. Цікаво, якщо в когось самі одиниці, то його що, не беруть, бояться, що завалить навчання? — Тобі зателефонують, якщо буде потреба. От і все. Лінка була розчарована, вона думала, що їй відразу запропонують якусь роботу. Доведеться повертатися до цих жахливих флаєрів. Або до друкарні. До речі, обмінявшись мейлами з Адріаном, вона весь час почувалася паскудно. Тоді Лінка написала до нього знову, що їй точно нічого не примарилося, вона справді бачила його маму, проте він заявив, що Лінка помилилася. І після того став писати рідше… Щось зламалося. Дівчина роздумувала, як їй з усім цим бути. Може, піти до Адріанового тата й розповісти йому? Але вона знала, що Адріан їй цього не пробачить. Може, піти й поговорити з його мамою? Ні, бо якщо їй усе це справді приверзлося, вона лише наразиться на посміх. І взагалі — хіба вона має право отак безпардонно втручатися в чуже життя? Що ж, більше вона нічого не може зробити. Про все це Лінка думала, спускаючись сходами. І ще про те, що хоча робота в друкарні її й виснажувала так, що протягом двох днів важко було ворухнути рукою чи ногою, усе-таки в цьому був величезний плюс: вона не працювала сама. Ба більше, принаймні собі вона точно могла зізнатися, що їй дуже подобається проводити час із Лукашем. Прогулянка Саською Кемпою була чудова. Звичайно, Лінка попередила Лукаша, що в неї є хлопець. От тільки — чи справді це так? Останнім часом траплялося, що вранці від Адріана не було навіть коротенького листика. Магічний ритуал вранішніх мейлів більше не діяв, хоч як прикро було в цьому зізнаватися.  

— Що в тебе хорошого? — поцікавилася Каська, заливаючи окропом каву просто в чашках. — Хорошого? «Про що це вона взагалі? — подумала Лінка. — І чого це Каська така веселенька? Очі блищать, наче у хворої. І відколи це вона п’є таку каву? Ніколи не бачила, щоб Каська заливала каву просто у філіжанці». — У тебе що, іншої кави немає? — буркнула вона. — Ні, останнім часом я тільки таку й п’ю. Розумієш, ми з Міхалом вчимося ночами, і така кава найкраще збуджує. — Збуджує, кажеш? — Лінка глянула на сестру, а в тієї обличчя раптом порожевіло, мов троянда. — Не чіпляйся до слів. — Я не чіпляюся. Ти сама зачепилася. — Ну, гаразд, окей. Так, — і Каська потупилася. — Що так? — Ну, розумієш… Так. — От чорт. — Не чорт, а навпаки було чудово. Батьки поїхали на дачу щось там поприбирати перед зимою. А ми… Ми вчилися, — Каська раптом рвучко підняла голову, і лампа освітила її обличчя, таке світле, щасливе, усміхнене. — А ти не боїшся? — Слухай, — Кася знову опанувала себе, — ми застерігалися трьома способами. По-перше… — Добре, добре, не хочу цього слухати. Каська раптом видалася Лінці дорослою, не такою, як вона. Отже, це таки правда, що після першого разу перетворюєшся на жінку… — А ти з Адріаном ще ні? — тихо запитала Кася. — Ні, ну що ти. — А не хочеш? — Не знаю. Мені завжди здавалося, що це ще зарано. А тепер не знаю, чи взагалі буде така нагода. — Як це? І тоді Лінка розповіла сестрі про все, що сталося. — Словом, Адріан уважає, що я ненормальна, а я починаю замислюватися, чи там у друкарні це не був привид. Крім того, з роботою повна лажа. Якщо мені знову доведеться їхати бозна-куди із цими флаєрами, то мене, мабуть, чорти візьмуть. А в агентстві поки роботи не знайшлося, незважаючи на те, що я витратила тяжко зароблені гроші на ці чудові легінси… — Знаєш, що? — сказала Каська. — Ти дуже мужня, сестричко. А як потребуватимеш грошей, то скажи. Мені дають кишенькові, причому немалі. Я з тобою поділюся. Бо в тебе з кишеньковими, певне, слабувато. — Авжеж. Мати тільки ходить і нарікає, мовляв, грошей немає. Сама демонстративно їсть хіба що якусь картоплю чи хліб, бо треба ощадити. Добре, що Адам іноді приходить до нас і часом щось купує. І взагалі все якось по-іншому з ним… — Гадаєш, що вони… — Що? У тебе тепер тільки одне на умі. — Жарти жартами, але повір мені, я різного набачилася. Якщо люди обнімаються, і між ними щось є, це означає, що все буде добре. До речі, ти пам’ятаєш про свою обіцянку? Підеш зі мною завтра? — Ой, точно, завтра чергування… Звісно! Насправді Лінка забула. Ба більше, розмова з Каською примусила її саму нервувати. Звичайно, їй не було із чим порівнювати. Це ж не її батько там сидітиме, навіть не підозрюючи, хто до нього прийшов… Не її батько, проте той, хто колись був близьким для її матері. Це вже важливо. «Ех, — подумала Лінка, — невже в житті завжди все так складно?» * * *



Каська знайшла в інтернеті карту студмістечка, де докладно було вказано розташування факультету, на якому викладав Єжи Печериця. Його чергування тривало із другої до четвертої. Мабуть, це справді найкраща нагода, щоб просто прийти й подивитися на нього. Жодних планів у Касі не було. Вона гадки не мала, що скаже чи зробить, коли побачить свого батька. Прийшла до студмістечка, а тоді звернула в бік польської філології. Під черевиками шурхотіло червоне й жовте листя. Незважаючи на листопад, не було мокро, досі не почалися справжні осінні дощі. Чекаючи на Лінку, Каська сіла на лавці. Лише зараз усвідомила, що в неї тремтять не тільки руки, але й ноги. Проте сум виявився сильнішим, ніж страх. Сум, якого Каська не могла збагнути. То не був сум за домом, як раніше, бо ж дім у неї тепер є. І не бажання відшукати свої корені, бо вона вже їх відшукала, хоча з мамою це якраз ні до чого не призвело. Кася не розповідала сестрі, але матір вона бачила ще кілька разів, якось навіть біля свого будинку. Невже вона чекала на неї? Та навіть, якщо й так, то мати відразу втекла, от тільки погляди зустрілися. А вони ж тоді, на Лінчиному дні народження, навіть обійнялися й порозмовляли. Хоча мати переважно плакала. Здається, Лінка тоді цього не помітила, настільки була зайнята Адріаном. Але Каська довідалася про одну важливу річ: якийсь час мати провела у психіатричній лікарні. І Кася більше не думала, що мама віддала її до дитячого будинку через ДЦП. Знала про мамину депресію й усвідомлювала, що Лінчине дитинство не було безхмарним. Лінку мати теж віддала, проте бабусі й ненадовго. Це втішало. От тільки — чому вони тепер не можуть спілкуватися? Касьці було прикро, бо мати жодного разу не запросила її, сама теж більше не приходила. Не приходила й Лінка, після дня народження з’явилася в неї лише раз, але то не була вдала ідея. Усі — і батьки, і Лінка, і навіть Каська — поводилися напружено й стримано. Каська подумала, що всі опинилися в ситуації, до якої їх ніхто не підготував. Вона й сама не була певна, що рада знайомству зі своєю біологічною матір’ю. Може, краще було думати, що вона десь собі живе й не знає про її існування. А не про те, що вона так близько, але зовсім не прагне з нею спілкуватися. Може, і з батьком буде так само? Може, нехай усе залишається, як раніше? Навіщо вона взагалі сюди прийшла? Із цікавості, подивитися, який він, її батько? Невже їй цього бракує, щоб отримати спокій і нарешті почати жити нормальним життям? А може, Кася потайки сподівалася, що коли мати не надто зраділа віднайденій доньці, то принаймні батько цим утішиться?  

Лінка штовхнула масивні двері й опинилася всередині. Каська виглядала такою блідою, наче от-от зімліє, і Лінка зрозуміла, що це їй доведеться виявити ініціативу. Зазирнула за двері з табличкою «Деканат». — Перепрошую, а де чергує професор Печериця? — Кабінет сто дванадцять, другий поверх, — жінка за столом сьорбнула кави зі склянки й глянула на Лінку. Дівчина подумала, що може, вона й скидається на студентку, бо жінка чомусь зовсім не здивувалася й ні про що не запитала. — Дякую, — відповіла Лінка й потягнула Касю за рукав. Біля кабінету сто дванадцять стояла, чи то пак, сиділа, черга. Студенти перемовлялися, читали конспекти, пили каву з паперових стаканчиків. Цього Лінка не сподівалася. Вона собі уявляла, що разом з Каською увійде до кабінету, де за великим дубовим столом сидітиме професор і… От-от. І що далі? Розкриє обійми й скаже Касі: «Ходи сюди, моя дитино!» Та нічого він би не сказав, бо не впізнав би доньку. Мабуть, мовчав би, і вони теж. Але те, що відбувалося біля кабінету, узагалі не пасувало до цієї сцени. Студенти хихотіли, а професор… що ж, його наразі не було, про що довідалася Лінка, запитавши, хто з них чекає на професора Печерицю. — Усі, — повідомив хлопець у сорочці абрикосового кольору. — Але невідомо, чи він узагалі прийде. — Я вже втретє чекаю, ніколи він не приходить, — дівчина в кольорових брюках здавалася роздратованою. — Швидше волосся в мене на долоні виросте, ніж він прийде. — Минулого тижня був, не вигадуй. Правда, запізнився на годину. Я однаково не встиг, зате нині піду першим. І дочекаюся! — високий блондин був біля самих дверей. Лінці здавалося, що він от-от ухопиться за одвірок. Нема ради. Сіли останніми в рядочку під стіною і втупилися в сходи. Долітали уривки розмов. Переважно студенти нарікали на професора. Мовляв, не приходить на чергування, когось завалив, узагалі неприємний тип. Минуло півгодини. Тоді ще п’ятнадцять хвилин. — Ні, — озвалася раптом Каська. — Я більше не витримаю. — Але раптом він зараз прийде… — Ні, я просто більше не можу. Здавалося, вона от-от розплачеться. Лінка це добре бачила. Підвелася й простягла сестрі руку. Рушили в бік сходів. Лінка помітила, що Кася неначе зіщулилася. Лише зараз усвідомила, чого коштувало їй те, що вона сюди прийшла. — Ти точно хочеш піти? — прошепотіла сестрі на вухо. — Точно. Ходи. Дівчата почали спускатися, неквапно, немовби все ще можна змінити, врятувати ситуацію, наче ще був час. Але сходи були порожні. Вони зустріли його лише внизу, біля дверей будинку, які Лінка відчинила, чекаючи на Каську, доки та зав’язувала черевика. І тоді професор увійшов досередини, наштовхнувшись на двері, що їх притримувала Лінка. — Перепрошую, — машинально проказала вона, ще не знаючи, що це Печериця. І відразу впізнала, думка наздогнала побачене, об’єднала його обличчя з іншим, своєї сестри, яка саме підвелася, переводячи погляд із зав’язаної шнурівки на чоловіка. А той, спітнілий, засапаний, саме потирав ударене дверима чоло, намагаючись якомога швидше дістатися нагору. Їхні очі на мить зустрілися, ото й тільки. Каська озирнулася й дивилася, як він біжить сходами догори, невисокий, темноволосий, такий самий, як вона. Біжить зовсім не так, немов кудись поспішав, а ніби втікав від чогось. І як кожен утікач, нагорі озирнувся, а тоді, похитавши головою, звернув у бік кабінету номер сто дванадцять. Каська важко гепнулася на лавку перед будинком. — Батончика хочеш? — запитала Лінка, але сестра заперечно похитала головою. Лише за кілька хвилин, які вони сиділи мовчки, бо Лінка боялася й слово промовити й навіть ворухнутися, Каська запитала: — Гадаєш, він мене впізнав? — Як він міг тебе впізнати, адже він не знає, що ти жива! — відказала Лінка, сама не розуміючи, нащо бреше. Бо відчувала, що професор упізнав доньку. Той його погляд… Лінка аж здригнулася. — Слухай, вони так страшенно на нього нарікали, ті студенти. Гадаєш, він і справді такий… неприємний? — Не знаю. Мабуть, щось в ньому є, якщо… — Якщо твоя мати в нього закохалася? — Ага… — Лінка підгилила ногою камінець. — То що, хочеш повернутися? — Ні. З мене досить. Зрештою, не знаю, чи я ще колись на таке наважуся. Ходімо звідси, бо якщо я ще трохи тут посиджу, то, мабуть, знепритомнію. Лінці весь час не давала спокою одна думка, що вони мешкали так близько від університету, близько від нього. Мама була в професора закохана, а потім збрехала йому. Усім збрехала, бідна мама… Чи хтось із них колись намагався… Чи мама теж якось перевірила, коли чергує Єжи Печериця й чекала на нього в коридорі або за деревом, виглядаючи його невисоку постать? Або він… Чи знає, де вона живе? Що вона так близько? Чи приходив він колись до неї? От, про що думала Лінка, коли задзеленчав телефон. З агенції! Ой леле! — Так, це я, — відповіла вона, тремтячи. — Вас попередньо записано до танцювального колективу. Завтра відбудеться кастинг. О сімнадцятій. Треба принести чорні колготки й туфлі на підборах, костюми дадуть на місці. — Але… Це якась робота? — наважилася нарешті запитати Лінка. — Ну, я ж кажу, що танцювальний колектив. Весілля, банкети на фірмах, решту вам на місці розкажуть. «Отакої», — подумала Лінка, а потім несподівано зраділа. Може, на неї чекає нова, цікава робота? * * *

На місці з’юрмилося чи не тридцять дівчат у чорних міні-спідничках і білих блузках. Лінка запізнилася. Усе через те, що не могла знайти чорні колготки, у яких не було б дірки, а мамині туфлі виявилися завеликі й довелося напхати до них відповідну кількість вати, щоб ті не злітали, але й не тиснули. — Перепрошую, — підійшла до якогось чоловіка, що сидів на стільці й дивився на дівчат. Жінки, з якою вона познайомилася під час минулих відвідин, ніде не було. — Я запізнилася. — Іди до Ліліани, вона дасть тобі костюм. Ліля! — погукав він. — Тут іще одна прийшла! До Лінки підбігла невеличка світловолоса дівчина з волоссям, зібраним у хвостик. Була в коротенькій спідничці. — Ліліана — наш хореограф. Білявка тицьнула їй якусь одежинку й побігла до дівчат. Лінка подалася перевдягатися до туалету.  



— І раз, і два, і три, рука, рука, поворот. І раз, і два, plier, plier, рука, рука… Лінка не могла втямити, про що йдеться. По-перше, вона ніколи не вчилася танцювати, ані в школі, ані будь-де. Навіть на випускному балу в гімназії виступала в останній парі, але її це взагалі не цікавило. По-друге, через запізнення вона геть розгубилася. Намагалася заховатися серед дівчат, розмахувати руками й ногами так, аби ніхто не помітив, що вона нічого не вміє. Лінка спітніла й подумала, що краще перестати вдавати, наче танцює, але придивившись до решти, залишилася. Звісно, вона не була єдиною, хто танцював як ведмідь, було ще кілька дівчат, які плутали кроки, проте їй здавалося, що вона тут найбільша незграба. Боже, ну що це вона вигадала? Краще б узагалі сюди не приходила! Похнюпившись, Лінка подалася до гардеробу, тоді віддала заповнену анкету, подумавши, що скрізь, невідомо навіщо, треба щось заповнювати, до того ж, не один раз. Мабуть, найкраще залишитися в друкарні. Вона вже навчилася розкладати пробники й наклеювати рекламки, невдовзі м’язи на руках зміцніють настільки, що легко працюватиме по вісім годин. Та щойно дійшла додому, як почула телефонний дзвінок. То була жінка з агенції. — Вас беруть, — повідомила вона. — Директор ухвалив позитивне рішення. Найближчий event буде в четвер. Запишіть телефон організатора й про все домовляйтеся безпосередньо з ним. Безпосередньо Лінка дізналася, що вони виступатимуть на інтеграційній вечірці, яку організовують у відомій ковбасній фірмі. Виїзд автобусом на Мазури, бо там усе мало відбуватися, у четвер по обіді. Повернення в п’ятницю, дуже рано вранці. «А як же ліцей?» — майнула думка. Та це не була найбільша проблема. І вже точно не єдина. — Є одна проблема, — продовжував директор колективу, який, зрештою, відрекомендувався як «Ірек, давайте перейдемо на ти». — Ти неповнолітня. Мусиш принести згоду від батьків. Власне, досить згоди одного з батьків. То як? — А… яка буде платня? Ірек назвав суму, уп’ятеро більшу за те, що вона заробляла за ніч у друкарні. Лінка вдала, наче роздумує. — Ну, що ж… гаразд, — пробурмотіла вона. А поклавши слухавку, заверещала: «Єс! Єс!» і підстрибнула догори. Роздрукувала бланк згоди батьків, а потім замислилася. Звісно, можна було ризикнути. Уявила собі, як вона пояснює мамі: «Мамо, розумієш, є така халтурка, танцювати на вечірці в готелі на Мазурах»… І здригнулася, збагнувши, як жахливо це звучить. Шанси на успіх були мізерними. Хіба що мама виявиться непритомна чи геть задурена, щоб таке підписати. Вона не була надто дбайливою матір’ю, проте Лінка знала її достатьо добре, щоб зрозуміти: мати не погодиться, принаймні не відразу. Почне допитуватися, зателефонує до агенції й буде повна лажа. Завеликий ризик. Що ж, якщо вона достатньо доросла, щоб заробляти на своє навчання, то напевне має право приймати рішення в пов’язаних із цим справах? Лінка узяла бланк і на місці підпису нашкрябала якусь карлючку, яка трохи нагадувала материн підпис. Скаже їй, що йде на вечірку до знайомих із Наталією. На таке мама погодиться без проблем. Наталію Лінка попередить. Не варто, щоб мама хвилювалася, але й втрачати такий шанс шкода. Такої нагоди може більше не бути. Лінка ще раз спробувала переконати себе, що не робить нічого поганого. Нарешті, вона й сама в це повірила. Склала аркушика й запхнула до торби, а тоді з почуттям, що все зробила правильно, лягла й заснула. * * *

Міні-автобус зупинився біля великого, яскраво освітленого конференційного центру «Мала Європа» із червоною неоновою вивіскою на фасаді. «Трохи скидається на Mulholland Drive», — подумала Лінка, спостерігаючи за червоними відблисками неону на паркінгу й виходячи з іншими дівчатами з автобуса. Була десята вечора. Вечірка, певне, вже давно почалася, бо перед будинком ціла компанія курила сигарети. Чоловіки порозстібали піджаки, вочевидь розігріті алкоголем, зате жінки тремтіли у вечірніх сукнях на бретельках. Уночі температура мала впасти нижче нуля. Пан Ірек провів усіх дівчат до входу, і за мить його вже вітав опасистий добродій у костюмі й рожевій сорочці, який фамільярно поплескував Ірека по плечу. — Ну, от і славненько, що дівчатка нарешті прибули, бо щось настрою без них немає. За п’ять хвилин починайте. — Дай їм десять, треба ж переодягтися й підфарбуватися. Дівчата, десять хвилин — і маєте бути готові, — повчав Ірек. — Спершу хореографічна композиція, а пізніше індивідуально. Показав їм призначену для них кімнату, де можна було залишити речі й спокійно переодягнутися. — Що означає «індивідуально»? — запитала Лінка в якоїсь білявки, що саме фарбувала губи в кутку зали. — А ти що, не знаєш? — білявка, здавалося, була здивована. — Пізніше треба танцювати з гостями. Нічого особливого, просто, якщо тебе запросять, то не відмовляєш. А якщо вони слабо розкручуються, треба підійти й самій запросити. Ірек тобі не казав? — Та наче казав, але без подробиць. Проте одного він їй точно не сказав. По-перше, як сталося, що її взяли на цю роботу, якщо вона взагалі не вміє танцювати? По-друге, якщо вона сама ледве танцює, то як їй робити це з абсолютно незнайомими чоловіками, котрі вочевидь перехилили не одну чарку? Крім того, більшість із них чи не старші за її батьків. Кошмар якийсь! Хореографічну композицію Лінка якось там витримала. Заховалася всередині, тож якщо й переплутала кроки, ніхто однаково не помітив. Намагалася не думати про те, як по-дурному вона почувається. Дівчата танцювали на подіумі в кутку зали, такій собі міні-сцені. Не всі й помітили їхній виступ. Чимало гостей сиділо за столиками, поглинаючи закуски, дехто брав собі гаряче з посудин, що стояли посередині столу й знизу підігрівалися свічками. Біля одного столу сидів череватий чолов’яга. Він саме підніс до рота якесь м’ясиво, але коли всі дівчата зробили оберт і водночас хвицьнули ногами так, що їхні чорні спіднички на мить перетворилися на поле чорних маків, черевань роззявив рота і масний шматок гепнувся просто на сірі брюки. Лінці стало зле. Якщо доведеться з таким танцювати, її, певне, знудить. Із жахом подумала, що зараз композиція закінчиться, і їх віддадуть на поталу цим відразливим типам. Відтанцювавши, дівчата з’юрмилися чорно-білою групкою й хихотіли, чекаючи, доки до них хтось підійде. Проте ніхто не підходив. Діджей змінив музику, і з динаміка полинули якісь хіти двадцятирічної давнини. Відповідна музичка для цієї вікової групи. — Ого, зараз почнеться, — пробурмотіла одна з дівчат. — Вони таке полюбляють, бо пообніматися можна. І справді, до них рушило кілька чоловіків явно напідпитку. «Подаруй мені ніч», — завило з динаміків. Лінку схопив якийсь підтоптаний тип і закружляв із нею. Дівчина ледве встигала за ним, тож він прошепотів їй на вухо: «Краще я вестиму». Його подих був гарячий і тхнув алкоголем. Лінці стало зле. На щастя, пісня закінчилася й дівчина полегшено впала на стілець. Проте відразу ж підійшов наступний кавалер. Після кількох таких танців Лінка навіть подумала, чи не чкурнути їй звідси. Залишалося хіба сподіватися, що коли всі побачать, яка вона незграба, то, може, перестануть її запрошувати. На жаль, вона швидко переконалася, що йдеться зовсім не про танці. Утекла до вбиральні, але розуміла, що посидіти довше не вийде. Пан Ірек міг би перевірити, чи всі дівчата виконують свої обов’язки. Виходячи, Лінка помітила, що біля бару стоїть якийсь чоловік й усміхається до неї. Вона й собі усміхнулася у відповідь. Немає ради, це була її робота. Кілька гладких любителів погецати, які спершу завзято витанцьовували з дівчатами, мабуть, утомилися й попадали на свої стільці біля столів, накидаючись на свої напої й закуски. За кілька хвилин дівчата знову стояли й нічого не робили. З’явився пан Ірек і прошепотів: — До роботи. Запрошуйте тих, що біля бару, їм явно нудно. Діджей увімкнув старий шлягер Мадонни. «Цікаво, чи тут взагалі можна почути якусь нормальну сучасну музику?» — подумала Лінка. «Papa don’t preach», — завило з динаміка, і вона пішла за дівчатами в бік бару. Одна з них почала посмикуватися й крутити стегнами. За нею й друга, за мить вони хапали чоловіків майже силоміць. «Ой ні, я так не вмію», — зойкнула подумки Лінка. Усе це здавалося їй огидним. Вона стояла біля бару й раптом помітила чоловіка, який раніше до неї усміхався. — Потанцюймо? — запитав він. — Із задоволенням, — звісно, то була брехня, але що робити? На щастя, цей танець виявився кращим за інші, бо принаймні партнер не був п’яним. Проте за кілька хвилин він зупинився. — Здається, тобі це не до вподоби. — Звісно ні, адже це моя робота, — бовкнула Лінка, не замислюючись, а тоді схопилася за голову. — Ні, я просто хотіла сказати, що я не дуже вмію танцювати. — Хочеш чогось випити? — Може, соку? Чоловік приніс їй сік, а тоді вони сіли перепочити. — Я так до тебе придивлявся від самого початку… Здається, ти молодша за інших дівчат. — Я лише почала з ними працювати. — І ця робота тобі подобається? — Усе не так погано, — знову збрехала Лінка. — Мені просто потрібні гроші. — А ти не хотіла б робити щось інше? І тоді Лінка розповіла йому про те, як роздавала флаєри й про роботу в друкарні. Чоловік реготав так, аж сльози на очі набігли. — Знаєш, що? Ти дуже гарно розповідаєш, у тебе просто талант. А звідки ти? — З Варшави. — Тоді в мене є пропозиція. Ти хочеш трохи заробити, а мені, щиро кажучи, не здається, що це для тебе відповідна праця. Може, попрацюєш у мене? Мені потрібна компаньйонка. Лінка глянула на нього так, що той замалим не вдавився канапкою з лососем. — Та ні, ти мене не так зрозуміла, не для себе, а для мого батька, — посміхнувся він. Цього разу Лінка ледь не спопелила його поглядом. «Вирішив підсунути мене якомусь старому збоченцеві», — подумала дівчина. — Такого я від вас не сподівалася, — видушила вона. — Старий сидить самотою й страшенно нудьгує, бо я повертаюся пізно, — продовжував її новий знайомий. — Йдеться про те, щоб приходити до нього по обіді на три-чотири години, почитати, заварити чай і трохи з ним посидіти. — А звідки ви знаєте, що він… що йому це сподобається? — Ну, люба моя, я з тобою угоди не укладатиму, але можна спробувати, га? Зрештою, тобі це нічого не коштує. Платитиму десять злотих за годину. Чистими, без жодних податків. Зрозуміло? — Здається, так… Він ще раз усміхнувся й простягнув візитку. — Ось тобі телефон та мейл, обміркуй мою пропозицію. Мені дуже хочеться когось знайти. Розумієш, я боюся, що старий поринає у свої світи, якісь спогади, що переносять його до іншої реальності. Доки мати не померла, усе було гаразд. Але після її смерті він почав… якось замикатися, заглиблюватися в себе. Може, така молода дівчина, як ти, здатна щось змінити. Решту вечора вони пробалакали. На щастя, ніхто їй не дорікав, зрештою, вона «розважала» одного з гостей. Та навіть якби хтось зробив їй зауваження, Лінці було байдуже. Вона більше не збиралася вплутуватися у щось таке. Нізащо! У ліцеї, намагаючись не заснути, Лінка подумала, що й нічні підробітки теж не для неї. Вона не могла зосередитися на уроках, хоча на кожній перерві йшла до вбиральні й вмивала обличчя крижаною водою. Та найгіршим було те, що пані Юлія якось так сумно дивилася на неї на заняттях. «Я не лише виглядаю, як з перепою, — подумала Лінка. — У мене ще й домашнього завдання немає». Дівчина не забула, що пані Юлія прохала їх зробити кілька родинних портретів. Але вона геть не мала часу. Лінка збиралася пофоткати Кая, проте пригадала собі про це лише в понеділок уранці. Після обіду швидко темніло, нічого не вийде… Зрештою, тоді вона була зайнята флаєрами, тепер іще й ця агенція… А Лінка ненавиділа робити щось абияк, їй хотілося заглибитися в процес. Якщо не вдавалося знайти двох годин, щоб влаштувати Каєві справжню фотосесію, краще було не починати взагалі. Що вдієш! От тільки цей сумний погляд учительки. Лише це мучило Лінку. Ну, нічого, може, нова робота буде спокійніша, і їй вдасться краще організувати свій час? Удома вийняла зім’яту візитку й глянула на адресу. Варшава, вулиця Нобеля… Та ж вона зовсім нещодавно була на Нобеля із Лукашем. Там такі гарні будинки із садами позаду… Спочатку ідея стати компаньйонкою для якогось старигана взагалі не сподобалася Лінці, але, по-перше, вона потребувала грошей, а її новий знайомий пропонував непогану погодинну платню, а по-друге й по-останнє, Лінка вірила в одну річ у житті. Після того, що сталося, вона була певна, що нічого не відбувається без причини, а збіг обставин трапляється не для того, аби дивуватися, а щоб іти визначеним цими обставинами шляхом. Тож вона зателефонувала до Даріуша Сосняка, бо саме так звався чоловік, що дав їй візитку. Домовилися, що Лінка прийде на Нобеля наступного понеділка. * * *

— День святого Андрія? Ти, мабуть, жартуєш, це ж дитяча забава! Може, ми ще й віск на додачу виливатимемо? — Лінка говорила по телефону, намагаючись другою рукою залити собі каву окропом із чайника. Робота роботою, розмови розмовами й таке інше, але до контрольної ніхто за неї не підготується. А вона дві години провисіла на Фейсбуці й раптом усвідомила, як уже пізно, тож треба було якось збадьоритися о десятій вечора. Хай живе кофеїн! — Ну певне ж, що виливатимемо, інші ворожіння теж будуть. Будь-який привід добрий, щоб розважитися. Ворожіння мало відбутися завтра після уроків, як пояснила їй Інес, якраз у переддень дня святого Андрія. «Купа людей, — додала її однокласниця, — уважає, що ворожити треба на іменини Андрія, але це все дурниці, і таке ворожіння ніколи не збувається». Лінка пригадала, як колись її мама виливала віск, і всі добачили в тіні на стіні мішок із грішми. Тепер було зрозуміло, чому вони так і не розжилися тими грішми. Вони просто ворожили не в той день! — У тебе є пес? — запитала Інес. — Пес? Ну так, а що? — Можеш привести його? Я знаю, як можна ворожити із собакою, мені завжди кортіло спробувати. «Узагалі, — подумала Лінка, — це щастя, що я взагалі можу піти на вечірку». Останнім часом їй рідко випадали вільні вечори. Може й варто було зайнятися іншими речима: фотографіями, які треба зробити на заняття, завданнями з фізики, які вона мусила написати, ну, але якщо влаштовують бал, треба користуватися нагодою. Бо наступного разу «ніхто нас більше не запросить», — пригадала вона слова пісні, яку часто слухала її мама.  



Інес мешкала в будинку біля площі Трьох Хрестів. Лінка піднімалася сходами, захоплюючись чудовою кам’яницею. Будинок і справді був прегарний, дуже світлий, рожево-білий і такий просторий, наче тут ніхто не рахував метрів і міг собі дозволити великі сходові майданчики. Гвинтові сходи утворювали немовби велетенського равлика, увінчаного внизу мозаїкою, яка зображувала сонце. Фікус не поділяв Лінчиного захоплення й неохоче чалапав сходами, лапи роз’їжджалися на мармурі. Пес не знав, що в таких будинках немає ліфта, який лише спотворив би цей палац, а підйом на високий останній поверх — це для Інес та її сусідів щось на зразок данини, яку вони сплачують за можливість щодня милуватися такою красою. Та виявилося, що жодних сусідів немає, бо батьки Інес викупили квартиру поруч, і так утворилося стошістдесятиметрове помешкання, по якому можна було сміливо їздити велосипедом. Ба більше, Інес користувалася окремим входом. — Це дуже зручно. Коли я повертаюся із забави, то не доводиться будити старих, — підморгнула вона. — А батьки зрештою, теж хочуть жити власним життям, немає чого мені весь час за ними підглядати. Інес привітала їх, убрана в довгу білу сукню, на зап’ястках побрязкували металеві браслети. — Ти якась така… святкова, — промимрила Лінка, яка прийшла в легінсах, котрі поступово почали скидатися на старі штани, у яких працюють у садку. Проте Лінка полюбила їх більше, ніж раніше джинси. — Знаєш, що? Я чомусь подумала, що з такої нагоди треба виглядати якось особливо. Воно наче й чари-мари, але я вірю в ці ворожіння на Андрія, мені вже кілька разів збувалися. Може, саме через те, що я сприймала все серйозно? Якщо хочеш, я тобі позичу в що переодягтися, ходи, дівчата саме чепуряться. Справді, Зуза, Амелія, Пеппі та ще двоє дівчат, яких Лінка не знала, може, то були подруги Інес із попередньої школи, саме приміряли якісь індійські блузки на бретельках, кольорові хустини, напівпрозорі широкі спідниці. Лінка вибрала собі червону сукенку з тонкої бавовни й гранатове намисто. «І звідки в неї стільки одягу?» — дивувалася вона. Гардероб Інес був чи не більший за Лінчину кімнату. Численні плаття були розвішані за кольорами. — Ну й лахів у тебе! — не втрималася вражена Лінка. Інес знизала плечима. — У мами пунктик — варто їй пройтися по крамницях, як вона щось мені приносить. Уже й місця забракло. — Не нарікай, хотіла б я мати бодай половину. — Та я й не нарікаю! На щастя, у нас схожі смаки, інакше були би проблеми. Лінка подумала, що Інес уже повністю вписалася в її клас. Що ж, із такою квартирою їй точно зробити це легше. Було чим заслужити прихильність однокласників. Ідеальна хата для вечірок. — То, може, песика теж якось причепурити? — захихотіла Зуза. За мить на Фікусовій шиї вже була шифонова хустина в дрібні трояндочки. — Окей, спершу імена, — Інес витягла аркуш, весь записаний чоловічими іменами. — Можете подописувати тут ті, що вам подобаються. Ну, щоб не сталося такого, що не вдалося витягнути імені коханого, бо я про нього забула. Лінка глянула на аркуш і дописала «Адріан», а тоді, подумавши, ще й «Лукаш». — Тепер треба з іншого боку проколоти шпилькою. Заплющити очі, напружити всі сили, космос мені допоможе… Так допомогло, що Інес проколола ім’я «Клеофас». — Хай йому чорт! — невдоволено засопіла вона. — І нащо я взагалі його написала? Це означає лише одне. Що я залишуся самотньою назавжди. Ну, де я знайду якогось Клеофаса? — У «Новому Заповіті»! — засміялася Зуза — Це учень Ісуса, який першим після Магдалини бачив його воскреслим… — Амінь, — скривилася Інес. — Маню, тепер твоя черга. — Марек, — сказала та, заходячись реготом. — І чого смієшся, що, ім’я погане? — Та я ж просто не зможу зв’язатися ні з ким на ім’я Марек! Швидше від сміху помру! — А що такого смішного в цьому імені? — Не знаю, просто не знаю! Смішне та й годі! — Ти що, п’яна? — Ні, присягаюся! — Маня аж заходилася реготом. — Лінко, твоя черга, зосередься. Їй дуже хотілося проколоти аркуш так, щоб вийшло «Адріан». Дуже. Лінка навіть спробувала ошукати долю, їй здавалося, що вона пам’ятає, де написала ім’я. — Антек! — вигукнула Зуза. — Ти знаєш якогось Антека? — Ні, — похитала головою Лінка. — Не знаю. — Ой, дівчата, то все дурниці, мені жодного разу ще не збулося. Мабуть, тому, що я цілком сучасна. Моя мама казала, що раніше так не ворожили, може, воно просто не діє. — Аякже! Не діє! Діє, от тільки ти облажалася й проколола якогось Клеофаса, ха-ха! — засміялася Зуза. — А в мене точно збудеться. — А в тебе що? Щось класне? — Ну… узагалі… Даміан. Нормальне ім’я. Усі знали, чому Зуза так раділа. Даміаном звали Азора. — А нащо тобі знадобився пес? — поцікавилася Лінка. Зачувши слово «пес», Фікус нашорошив вуха, а тоді спробував лапами здерти хустину із шиї. Марно. Глянув докірливо на свою хазяйку й простягнувся на підлозі. — Хвилиночку, зараз і його черга надійде, — Інес на мить зникла на кухні. Повернулася з печивом різної форми. — Фікусику, любиш солоденьке? — запитала вона пса. Той роззявив пащеку й відповів: «Гав!» Дівчата вибухнули сміхом. — Любить! — Дивіться: кожне печиво іншої форми. Вибирайте собі по одному. — Мені літачок! — А мені ялинку! — Гаразд, тільки не побийтеся. Печиво — це хлопці, які вам подобаються. Тепер розкладіть його на підлозі, але заберіть хтось пса, щоб він не бачив. — Може, йому очі зав’язати? — Ти що, дурна? Щоб він тут убився? Невдовзі на підлозі лежало рядком печиво. Пес, якого впустили до кімнати, спершу розігнався, тоді посковзнувся, порозкидавши лапами акуратно розкладені солодощі й негайно схопив печивко у формі сердечка. — Ого! Знає, що хапає! Пес клацнув зубами й з’їв наступні два печива. Літачок і щось схоже на ведмедика без вух. Четверте печиво надгриз, а рештки покинув на підлозі. — Чиє це сердечко? — Моє, — відказала Зуза. — Ну, мало того, що тобі дістався Азор, то ще й це ворожіння, яке віщує, що ти невдовзі вийдеш заміж! Браво! Ведмедик був мій, теж непогано, літачок теж, мабуть, хтось невдовзі освідчиться, якщо не цього року, то наступного — неодмінно. — Та ну його, — Маня була явно розчарована. — Мого він навіть не торкнувся. — Ну, не знаю, кому гірше. Моє він узагалі виплюнув. Що це значить? — запитала Лінка, відчуваючи, що зараз розрегочеться. — Може, час змінити об’єкт? А той твій хлопець узагалі коли-небудь до Польщі приїде, щоб ми могли з ним познайомитися? — поцікавилася Евридика, яка несподівано пожвавилася, скуштувавши тістечок. Лінка подумала, що може, ця дівчина завжди виглядає сонною, бо недоїдає. — Повинен приїхати на свята, — відповіла Лінка, проте тут-таки усвідомила, що так і не знає досі його планів, хоча грудень був, як то кажуть, на носі. — Окей, дівчата, виливаймо віск, бо пізно вже. Лінка простягла руку, спрямовуючи те, що вилилося з воску, у бік лампи. Вона й гадки не мала, що це може бути. Здалеку скидалося на обриси печінки. Та щойно світло лампи впало на воскову масу, як на стіні з’явилися чіткі обриси. Ніхто навіть не сумнівів не мав, який саме. Велике, рівне, наче за шаблоном вирізане серце. — Отже, ти закохаєшся, — заявила Інес. — Колишній коханий нехай собі повертається до Лондона, нова любов чекає! «Нізащо», — подумала Лінка. Вона сподівалася, що це серце означає лише одне: після Адріанового повернення все буде, як раніше. Або й краще. Удома зайшла на чат, тоді у Фейсбук, на Скайп, бо вже встигла встановити його собі. Хотіла запитати Адріана про свята, але його ніде не було. Кинула погляд на мобілку, проте, на жаль, цей спосіб спілкування був задорогим, а в неї закінчилися безкоштовні хвилини. Лінка довго не могла заснути, гублячись у здогадах, де власне, подівся Адріан. * * *

Адріан почув сигнал есемески. Справді, середина тижня й вечірка. Йому не дуже й хотілося, але не йти теж було не можна, тим більше, що його лише віднедавна почали кудись запрошувати. Якщо він хотів якось пристосуватися до лондонської реальності, треба було підлаштовуватися під інших. Занотував адресу й витягнув велику мапу Лондона. На щастя, це виявилося досить близько від станції метро, бо лише в ньому Адріан сяк-так орієнтувався. Автобусами не їздив, завжди стояв не на тій зупинці, очікуючи його ліворуч, а коли автобус приїжджав із протилежного боку, відскакував мов обпечений, і всі дивилися на нього як на ідіота. Правобічний рух, до цього справді нелегко було призвичаїтися! Сказав тітці, що повернеться пізно, на щастя вона замолоду була хіпі, тож бурхливе нічне життя небожа їй аж ніяк не заважало. Тітка лише порадила змінити футболку. На менш пристойну, як вона висловилася. А тоді розцілувала його в обидві щоки. Витираючи масні сліди від помади, Адріан поспішив до метро. Сьогодні знову не напише до Лінки…  

Цмулив уже третє пиво й роззирався клубом. Помітив, що після «Гіннесса» його англійська дедалі покращувалася. За кілька хвилин він стане таким самим розкутим і компанійським, як у Польщі. А може, навіть більше? Раніше він так не розважався, та й товариства не прагнув, але тепер зрозумів, що багато втратив. Тут точилися справжні розмови, це був справжній світ. Його сповнювала музика. Адріан нарешті відчув, що живе на повну. У нього купа друзяк і, звісно, тут крутилося чимало дівчат, хоча в нього була Лінка, тож він не скористався нагодою познайомитися ще з кимсь. Раптом із гіркотою подумав, що, власне, значить, що вони з Лінкою разом. Якщо разом, то чому її тут немає? Невже вона справді вважає, що такого віртуального контакту йому достатньо? Згадалося, як вони посварилися тоді на мосту, як він їй сказав, що виїздить, а Лінка його не переконала залишитися. Звісно, то було раніше, задовго до літа і її дня народження, та що з того? Вона могла тоді щось зробити, і тепер вони сиділи б у Польщі, разом, в «Оксамиті». Згадалося, як вони цілувалися в лісі, тоді, на її дні народження. Смак тих поцілунків. А що тепер? Порожнеча. Вирішив бодай нині не думати про Лінку. Допив пиво й підійшов до бару, щоб замовити наступне, навмисне зупиняючись неподалік гурту сміхотливих дівчат. Джил усміхнулася, побачивши його.


Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка