Йоанна Яґелло шоколад із чилі



Сторінка2/11
Дата конвертації05.05.2016
Розмір2.58 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11
    Навігація по даній сторінці:
  • Папка

ЖОВТЕНЬ


Папка: Робочі копії Від: adrian@priv.poczta.com До: linka@gmail.pl
Лінко, Навіть не знаю, із чого почати. Я почуваюся таким страшенно самотнім. Це лише зовні здається, що все супер, бо я в Лондоні, класна школа й узагалі. А насправді я насилу даю собі раду, і в школі, і поза нею. Моя англійська жалюгідна, я нічого не розумію. У цій школі ніхто мене не любить, я нікуди з ними не ходжу, не маю бажання ані бухати, ані пробувати наркоту, ані дурнувато всміхатися, коли хтось до мне звертається, а я нічого не розумію й весь час боюся, щоб мене не назвали тупим поляком. Сьогодні я йшов по Мілленіум Брідж, довкола сотні людей, юрба пливе туди й назад. Я дивився на їхні обличчя, жодного знайомого, і мріяв, щоб у комусь раптом упізнати Тебе. Як же мені Тебе бракує. Не знаю, чи витримаю я це. Мені здавалося, що коли ми писатимемо одне одному, цього буде досить, але це ж абсурд, бути разом і водночас нарізно. Словом, я просто у відчаї, втішає хіба те, що на свята ми побачимося. Сумую без тебе, А.
Папка: Надіслані Від: adrian@priv.poczta.com До: linka@gmail.pl
Халі, Як Ти? У мене помаленьку. Багато малюю, схоже, чимраз краще. Сьогодні гуляв по Мілленіум Брідж, шкода, що Тебе тут немає, мабуть, Тобі сподобалося б. Ти трішки сумуєш? Добре, що попереду свята. Як там Твій братик? Цьом, А. * * *

— Як там твій братик? — уголос повторила Лінка. Атож. Тільки як про все це скажеш? Спершу мама переплутала дні. Вона думала, що сьогодні лише вівторок, а насправді була середа. Мама саме повернулася з роботи, узагалі досить рано, як на неї, і поставила чайник, коли задзеленчав мобільний. Дзвонили зі школи й допитувалися, чому ніхто не забрав Казика. Мама дуже перепрошувала, обіцяла, що такого більше не станеться. Вона була переконана, що сина мав забрати чоловік. Казик трохи порюмсав, але зрештою, усе владналося. Завжди може статися якась халепа, а тоді все повертається до норми. Та виявилося, що це лише початок. Наступного тижня в понеділок малого замість Адама забрала мама. Бо в тата були важливі збори. Унаслідок цього в Кая не було речей на фізкультуру, бо спортивна форма залишилася в Адама. У четвер у малого не виявилося потрібної частини підручника. У молодших класах підручники для так званого інтеграційного навчання складалися з десятьох частин, по одній на кожен місяць. Кай приніс книжку лише через тиждень, зате цього разу в нього не було кедів, які залишилися в тата. Апогей настав тоді, коли одного дня по Кая одночасно прийшли тато й мама. Стали на порозі класу й почали сваритися. — Я забирав його минулої середи! — Забирав, але то був виняток, бо я його забирала в понеділок через твої збори! — Гаразд, нехай так, то хто його нині забирає? — Певне, що я! Наступного разу занотуй собі! Кай стояв поруч і слухав. А разом з ним учителька із групи продовженого дня й п’ятеро учнів. На щастя, було вже по п’ятій, і в класі майже нікого не залишилося. Мляві дітлахи сиділи перед комп’ютером і грали в якісь стрілялки. Адам глянув на монітор і подумав, що він би й сам пограв у щось таке. Мама глянула на монітор і згадала, що здається, десь читала щось про виховання без насильства. Кай подивився на монітор і подумав, що краще б воно все кудись зникло. Класна кімната, учителька, діти й батьки також. Він боровся б із драконом, а поруч були би справжні друзі… Йому хотілося сказати, що він нікуди з батьками не піде. Дуже хотілося, але слова не вилітали з горла. Малий не зміг навіть прошепотіти «до побачення», коли вони нарешті вийшли зі школи. Пішов з мамою, а татові помахав важкою, наче налитою свинцем, рукою.  



Тієї ночі він упісявся. А коли відчув, що йому мокро, пішов до Лінки. — Може, у нього запалення сечового міхура? — сказала вранці мама. — Може, йому краще не йти до школи? — Казику, тобі щось болить? Хлопчик заперечно похитав головою. — Температура нормальна. Та ну, може, він просто забагато напився ввечері? Ти теж колись упісялася в ліжко, — пригадала мама, дивлячись на Лінку. — Мені було три роки. — Ну так, але ти ж знаєш, що хлопчики не такі самостійні, вони розвиваються трохи повільніше. Кай не промовив жодного слова. Зрештою, пішов до школи.  

— А ти чого така сумна? — запитав у Лінки Лукаш. Вони зустрілися в агенції, де Халіна досі підробляла, роздаючи флаєри. Дівчина навіть трохи набула вправності й уже значно краще переносила ходіння по будинках і побрехеньки, які доводилося вигадувати на ходу біля домофонів. На жаль, усі її зусилля у фінансовому плані давали небагато. Мама вже заплатила за жовтень, Лінка додала, проте половину довелося позичити в Адама, бо сама вона не заробила стільки, скільки треба. Дівчина довго не могла наважитися подзвонити вітчимові й позичити в нього гроші, проте кращої ідеї не було. Нічого не вдієш. Мама повинна зрозуміти, що до своїх зобов’язань Лінка ставиться серйозно. Зрештою, вона ж майже половину вересня хворіла, це просто трапився невдалий місяць. А тепер усе буде по-іншому. Тим більше, що є нагода додатково заробити. Подумавши трохи, Лінка вже знала причину свого смутку. — У мене проблеми із братом. — Які? Він тебе б’є? Обкрадає? Чи позичає твої колготки? — Припини! — цей Лукаш був страшенно кумедний. Він їй дуже подобався. — Просто родинні негаразди, — Лінці не хотілося, щоб цей хлопець знав про неї забагато. — Краще розкажи про цю друкарню. — Ну, робота не дуже легка, але можна піти на ніч і дуже непогано заробити. — На ніч? Мама мене не відпустить. — Ну, а як ти тоді збираєшся заробити ці додаткові гроші? Ти казала, що в когось позичила. — Ти правий. Може, якщо це буде одна ніч на тиждень, то нічого страшного не станеться? — Певне, що ні. Я так і роблю. Отримую, скажімо, шістсот за флаєри і ще двісті чи триста в друкарні. Розумієш, мені не дуже легко. Батьки платять за квартиру, ми живемо вшістьох у такій великій… — Ушістьох? — Так, причому це небагато, моя однокурсниця винаймає будинок, і там живе чотирнадцять дівчат… А в нас трикімнатна квартира, платимо по чотири сотні з людини, але це з усім, навіть з інтернетом… Проте на харчі, книжки й розваги доводиться заробляти самому. — А ти наполегливий. — Я завжди таким був. У нас усі наполегливі… — У нас? — Я з Гавлика. Це невелике село на Мазурах. На жаль, у нас немає жодних великих озер. Бо там, де вони є, принаймні можна добряче заробити на туризмі. Звичайне село. Усі звідти до міста тікають. А хто залишається, мусить змагатися з безробіттям. Тож хто не буде наполегливим, просто загине… Зрештою, що ти думала? Більшість тих, хто розносить флаєри — не варшав’яни. Узагалі більшість тих, хто тут живе, не походить з Варшави. — Більшість? — А ти не знала? Я недавно читав таку статтю… Дехто вважає, що половина людей, які живуть у Варшаві — це ті, хто звідкись приїхав, але є дані, що таких чи не сімдесят відсотків. Усі приїздять у пошуках роботи, нічого дивного. То що, підеш зі мною до друкарні? У п’ятницю вночі? Тоді в суботу можна відіспатися, дуже навіть непогано. Лінка подякувала Лукашеві, вона справді зраділа, що він їй це запропонував. А потім, ідучи додому, минаючи перехожих на вулиці, заходячи до крамниць, думала, скільки з них справді приїхали до Варшави й мусять давати собі раду. А вона б упоралася? Мабуть, ні.  

Кай малював. Лінка придивлялася до його малюнків і думала, що з малим щось не те. По-перше, братик перестав малювати олівцями. Використовував тільки тонку чорну ручку, тому всі малюнки були монохромними. На них були фігури різного зросту, які щільно заповнювали аркуші. Великі постаті — то, певне, дорослі, із головами, завбільшки як гарбуз, що погойдувалися на тоненьких шиях, і хирлявими тілами. Дитячі фігурки були непропорційно малими й більше скидалися на невеличких собачок, ніж на дітлахів. Сумні вирази облич дорослих і дітей, вишикуваних, наче перед стратою, примушували згадати Страшний Суд. Як на семирічного хлопчика, то були дуже невеселі малюнки. Ба, навіть страшні. Може, у цій його школі щось не так? — Каю, а хто це? — запитала вона. — Це пані Йоля, — малий показав на одну з фігур. Пані Йоля була їхньою вчителькою. Мама казала, що вона справляє гарне враження, проте Кай вочевидь був іншої думки. — А це? — Лінка показала на іншу постать, у якої крім сумних очей були ще й дивно вищирені зуби. — Це? Це ти, — пояснив Кай. — Це тато, а це мама. А це мої товариші, — показав пальчиком на жахливих карликів унизу аркуша. Лінка судомно перевела подих. — А чому вони всі так стоять, братику? — Чекають кінця світу. Лінка похолола. Отже, її асоціації зі Страшним Судом виявилися дуже доречними. — А як тобі таке на думку спало, мишенятко? — Ксьондз сказав, що нас усіх буде покарано. Ось воно що. Дитина, яка не ходить до костьолу, і реакція на виголошувані ксьондзами істини… Малюнок був просто страхітливий. — А може, сонечко, ми домалюємо їм якийсь гарненький будиночок? Щоб вони могли там усі оселитися. Коли вже потраплять до раю. Кай слухняно заходився малювати. Проте намалював не одну хатку. Будиночок для пані Йолі в неї над головою, хатку для мами й Лінки в них за спинами, окремо — хатку для тата. А тоді простягнув їй малюнок. — А ти, Каю, де житимеш? — Ніде. То тут, то там. Бо в мене немає власного дому, — сказав малий. — Я наче книжка з бібліотеки.  

Коли Кай уже спав, а мама нарешті повернулася додому після вечері із клієнтом, Лінка показала малюнок. Мама сказала, що не варто перейматися. Розсердилася на ксьондза, бо той лякає дітей, проте будиночків на малюнку не прокоментувала. «Ну, що ж, — подумала Лінка. — Не втручатимусь». Проте втрутитися довелося тієї ж таки ночі. Бо Кай знову впісявся. І не дозволив себе переодягти й помити, як того разу, а розплакався, що хоче, аби приїхав тато. Мама почала кричати на малого. — Що це таке?! Вигадки якісь! Перестань плакати, тато не приїздитиме щоразу, як тобі захочеться! Проте результат виявився далеким від очікуваного, у Кая почалася істерика. — Може, усе-таки подзвонити до Адама? — запропонувала Лінка. — Дай спокій, ти ж не будитимеш його вночі… — Але ж, мамо, це надзвичайна ситуація, зрозумій. Я телефоную. Узяла мамин мобільний зі столу й набрала номер, ідучи до своєї кімнати. Тоді зачинила за собою двері. Адам приїхав за десять хвилин. Невдовзі потому Кай заснув, притулившись до тата, переодягнений у чисту й суху піжамку. — Не збагну, що з ним діється, — зітхнула мама. — Мені здавалося, що він дає собі із цим раду. — Може, для нього це просто забагато? Школа, а тепер ще й це? — Адам устав і відніс Кая до ліжка. Повернувся до вітальні й зупинився на порозі, безпорадний, розгублений. — Справді, — зітхнув він, — це я завинив. Усе сталося занадто швидко. Мені здавалося, що так буде найкраще. Лінка помітила, що Адам прийшов у піжамі, накинувши на неї якийсь светр. — Проте цього не сталося. Мабуть, нам потрібен якийсь дитячий психолог, га? — мама теж устала, їй було ніяково, що Адам стоїть, а вона сидить. Підвелася й Лінка, але нічого не сказала, лише позіхнула, бо її зморював сон. — Лінко, ану спати, — наказав Адам. Зовсім так, наче він досі тут жив. Ніби нічого не змінилося. — То я пішла. Добраніч. Зрештою, вона цього не вирішить. «Глянь на хмари, — пригадала вона Адріанові слова. — Хоч скільки кричатимеш і сердитимешся, вони собі линуть. Ти здатний змінити лише двадцять відсотків того, що відбувається у твоєму житті…» Так, вона знала, що це правда. Лінка не могла ніяк вплинути на те, що мама й Адам вирішать із Каєм. Її думка нікого не цікавила. І все ж вона проказала: — Будь ласка, нехай усе буде, як раніше, — самими вустами, безгучно, так, щоб ніхто не почув.  

Прокинувшись уранці й вийшовши на кухню, Лінка побачила, що всі снідають. Мама, Кай та Адам. Вражено глянула на них. Кай широко посміхався, мама й Адам уникали її погляду. Мабуть, вони не до кінця розуміли, як поводитися. Коли Лінка одягалася, щоб іти до ліцею, мама підійшла й прошепотіла на вухо: — Я не хотіла, щоб він о цій порі повертався додому. Було дуже пізно. Лінка ледь помітно всміхнулася. Якби ж то в цьому була проблема… — Мамо, мені не заважає те, що Адам залишився, навпаки. Про мене, він може залишитися тут назавжди, власне, я навіть хочу, щоб так і сталося. Останню фразу промовила голосно. Дуже голосно. Або настільки голосно, що Адам, який саме впорався з миттям посуду, усе почув.  



Узагалі погано, що все це сталося з Каєм саме цієї ночі. Лінка була страшенно невиспана, а вона ж домовилася з Лукашем про нічну зміну в друкарні! Нічого, доведеться якось подолати дрімоту. Вони їхали та їхали, дорога здавалася безкінечною. — А де це ми? — запитала Лінка, коли вони нарешті вийшли. — Ти мене на якесь поле привіз. — Не хвилюйся. Треба пройти біля цього паркану, це недалеко. — Але ж тут і брудно, — Лінка глянула на купи сміття довкола. — Ах ти, чистючка! Міська дівчинка! Французька болонка! Вони передражнювалися до самої друкарні. У великому приміщенні майже нікого не було, крім них — хіба що кілька осіб, які зайняли місця біля довгих столів. — О котрій початок? — О восьмій. — Що? — Лінка не зрозуміла. Друкарські машини створювали такий галас, що вона ледве чула власний голос. — О восьмій! — цього разу Лукаш гукнув їй у саме вухо. — То якого біса ми приїхали так рано?! — зойкнула Лінка. — Треба зайняти стратегічні місця. Це дуже важливо. Найкраще сідати на кінці столу, бо коли сидиш посередині, то складно вставати по наступні пачки й рекламки. Лінка зрозуміла, що крім рекламок були ще й наклейки. Добре, що Лукаш усе швидко їй пояснив, перш ніж вони почали працю, бо від цього перекрикування машин у неї горло заболіло. Отож, треба було взяти пачку кольорових журналів, до кожного вкинути пробник крему від зморшок, який треба приліпити на клейкий кружечок, що відривався від спеціального рулончика. Це там, де реклама крему, на десятій сторінці. Через кілька сторінок був пробник парфумів. І ще два флаєри: один з рекламою нового супермаркету, другий стосувався ароматичних устілок для взуття. Лінка впоралася з однією пачкою й віднесла під вікно. На її карточці з’явилася нова печатка, можна було вирушати по чергову пачку. Пачки танули. Лінка помітила, що якийсь пенсіонер по той бік столу нагромадив собі запас. Пачки височіли перед ним, хоча на палеті їх більше не було. — Так, цього робити не можна, — погодився Лукаш. — Та що вдієш! Зі старою гвардією не позмагаєшся. Справді, стара гвардія, що складалася із чоловіків і жінок пенсійного віку, активно завойовувала також табуретки, яких тут було лише кілька. Тепер пенсіонери сиділи на них, їли канапки й пили чай із термосів. Була перерва, усі чекали, коли на палетах з’являться нові пачки. Лінка й Лукаш вийшли на хвилинку із приміщення й попрямували до автомата з напоями. — А ти знаєш, що вже північ? — Ну, то ми майже половину зробили. Зазвичай робота є до шостої, іноді й довше. Тут трапляються люди, які сидять по три зміни підряд. Ті, що вже насобачилися, можуть таким чином заробити навіть двісті п’ятдесят злотих… Хоча кілька тижнів тому я бачив, що по якусь тіточку приїхала швидка. Двадцять годин роботи — і жінка не витримала. Щиро кажучи, Лінка вже через чотири години почувалася так, наче в неї був грип. Усі кістки боліли. Заходилася розтирати собі передпліччя, щоби покращити кровообіг. — Замерзла? — Ні, просто все болить. — Ну, тут тобі безкоштовна аеробіка, ще й доплачують, попрацюєш отак кілька місяців, то руки матимеш як Шварценеггер. Глянь на мої біцепси! Хлопець сміючись напружив м’язи. Лукаш був не бозна-який силач, і жодних мускулів Лінка не помітила, хоча й бачила, що із журналами він давав собі раду вдвічі швидше, ніж вона. — А тут майже немає молоді, правда? — Ні. Молодь шукає іншої роботи, доки ще можна. Ну, наприклад, ідуть працювати до кафе. Адже цього чувака ніхто б не взяв офіціантом, правда? — Лукаш кивнув на вусатого жилавого чолов’ягу, який скидався на злочинця. — Дівчата працюють гостесами… Між іншим, ти не пробувала? Бо в тебе, як то кажуть, усі дані. Ти б сміливо могла бути гостесою чи якоюсь моделлю, а не сидіти в цій пилюці. — Ні… Мені й на думку не спало. Хоча колись мені навіть фотосесію робили… — От бачиш! Бери свої фотки й шукай агенцію, може, знайдеться щось хороше. Ну, до роботи, годі відпочивати! Останні години виявилися важчими. Давалася взнаки втома й те, що вночі Лінка не спала через Кая. Тепер вона була виснажена цими журналами, пробниками й рекламками. По ногах віяло, на жаль, дівчина була в туфельках, а тут побачила, що більшість людей приходила в солідному взутті. Якщо не в мартенсах, то принаймні в кросівках або черевиках. Ноги гули від багатогодинного стояння. Лінка облизала губи й відчула на язику огидну пилюку. Провела долонею по лобі — уся вона була вкрита брудом. «Певне, це від друкарських машин» — подумала дівчина. Справді, нелегкий спосіб заробляти гроші! Вона не уявляла собі, що можна так гарувати щодня чи навіть кілька разів на тиждень, як усі ці люди. Мама працювала в офісі, часто понаднормово, це факт, може, ця робота й не була мрією її юності, але вона точно не дихала друкарським пилом, і їй не доводилося стояти по вісім годин. Адам теж працював на фірмі. Адріанів батько — у лікарні. А ці бідолахи… Лінка справді їм співчувала. Вона знала, що для неї це якась пригода, те, чим доведеться підробляти, доки не закінчить ліцею, тоді вишу й не знайде собі нормальної роботи. — Агов, чого так замислилася? — Лукаш підійшов ближче. — Нічого. Подумала собі, що коли не вчитимуся, то це мене чекає на старість, — пожартувала вона. — Ти здивуєшся, але тут купа людей із вищою освітою. Скорочення на фірмі — і вони потрапляють сюди. Або є такі, що підробляють, бо зарплатня мала. Гадаю, тут і вчителів можна зустріти, і касирів. У людей катма грошей. Борги, кредити, на все бракує. Лінка позіхнула. На щастя, на вулиці вже розвиднілося, мабуть, зараз вони закінчать роботу, можна буде поїхати додому. Спершу гарячий душ, щоб змити із себе всю цю гидоту, тоді чиста постіль. Лінка замріялася й на мить заціпеніла над пачкою, тримаючи рекламку крамниці з фотоапаратами. Лукаш штурхнув її в бік. — Агов, не спи! Ти що, фотоапарат хочеш собі купити, чи що? — Що? Де мій фотоапарат? Мабуть, вона на хвильку таки заснула. Розплющила очі й сумно глянула в бік виходу. Помітила, що приходять нові люди, мабуть, вранішня зміна. — Ти заснула, — засміявся Лукаш, — і лише цей фотик тебе розбудив. Повернув до життя. — Бо я ним дуже дорожу і, мабуть, мені наснилося, що я його загубила. — Дорожиш? — Ну, так, я фотографую, хобі таке. Чекай… — Чекаю, — відказав Лукаш і слухняно замовк, глянувши в той самий бік, що й Лінка. Проте він зовсім не розумів, що вона там угледіла. Дівчина поводилася так, ніби в неї були галюцинації. Вона немов привида побачила. Але то були не галюцинації. Лінка побачила не привида, а людину із плоті й крові. За перегородкою, там, де почали збиратися працівники другої зміни, сидів не хто інший, як Адріанова мати. «У неї гарне місце скраєчку, — подумала Лінка. — І навіть табуретка». «Але ж це неможливо», — знову гарячково міркувала Лінка, коли вони поверталися автобусом додому. Сонливість де й поділася, зате Лукаш похропував, притулившись головою до шибки. Може, Адріанова мама їй лише приверзлася? Проте Лінка добре знала, що це не так. У друкарні працювала мати Адріана, у якої зовсім нещодавно стався інфаркт! Вона віддавна була безробітна, проте чоловік-лікар її утримував. Чому вона тут працює? Точніше, навіщо? І чи Адріанів батько й сам Адріан знають, що вона робить ночами? Повернувшись додому, Лінка відразу помітила Адамову куртку. Ого, може, щось таки із цього буде? Може, Каєві проблеми спричиняться до того, що Адам повернеться? Тихенько відчинила двері до своєї кімнати й ковзнула досередини. Увімкнула комп’ютер і написала Адріанові, що бачила його маму в друкарні. Клацнула «надіслати», і тільки потім зняла джинси, залізла під ковдру й відразу заснула. — Ми вирішили, — заявила вранці мама з виразом обличчя, який нагадав Лінці кота з «Аліси в Країні Див», — що Адам тут трохи поживе. Звісно, це не значить… — Я спатиму на кухні на розкладачці, — додав Адам. — Може, усе це для Кая сталося занадто швидко? Треба його якось поступово до цього призвичаїти… — А де Кай? — поцікавилася Лінка. — Спить. Нині ж субота. «А чому, власне, я не сплю?» — промайнуло Лінці в голові. Була лише десята ранку. Проте дівчина відчувала дивне піднесення. Подумала, чи це через побачене в друкарні, чи тому, що вона чітко вирішила шукати нову роботу? Вихідні начебто й довгі, але ж треба знайти агенції, порозсилати фотографії… Їй здавалося, що різна дивна робота перетворюється в неї на якесь хобі. Вона могла б написати книжку «Супер-робота. Поради для підлітків». Ну, нічого, перед нею черговий виклик. Гостеса? Або, може, модель? Варто принаймні спробувати. Лінка з’їла шматок хліба із джемом, а тоді вирішила піти лягти знову. Їй потрібні сили. Машинально увімкнула комп’ютер. Може, Адріан уже відповів? Авжеж, відповів. Що вона помилилася. Їй просто здалося. А між рядками — що вона схибнута. Лінка прочитала листа й обурилася. Нічого їй не примарилося, вона точно бачила й добре запам’ятовувала обличчя. Чому Адріан їй не вірить? Майже всю суботу дівчина проспала. Встала під вечір й заходилася шукати роботу. Лукаш казав, що найкраще надсилати фотографії до різних агенцій, а не відповідати на окремі оголошення. Може, спробувати? Переглянула свої минулорічні фотки. Їх зробив фотограф, у якого вона закохалася. Тепер їй це видалося таким дитячим, але тоді… Добре, принаймні, що в неї залишилися такі гарні фотографії. Вставила до комп’ютера диск із фотографіями й почала шукати фото, яке можна було б вислати. Воно не могло бути занадто вишуканим, потрібні знімки з добре помітним обличчям та фігурою. Тоді знайшла адреси кількох агенцій і вислала фотографії. А тоді зателефонувала Каська й запропонувала назавтра прогулянку. Справжню, осінню, у парку.  

У Лазенках у неділю було людно. Настільки, що Каська й Лінка ледь не розминулися в натовпі. Нарешті зідзвонилися. — Ого, а це що за диво сучасної техніки? — мовила Каська, угледівши Лінчину мобілку. — Що ти, вона просто супер. — Ой леле, чорно-білий екран. — Цить, ніякий він не чорно-білий, при світлі набуває фіолетового відтінку. Найкрутіша модель. Це тобі не якась там сенсорка без клавіатури! А якщо серйозно, то мобільний у мене вкрали. І добре, що в нашій школі заборонено користуватися телефонами. Узагалі! Бо якби я витягла цей диво-мобільник, капець би мені був аж до кінця року. Хоча особисто мені байдуже. Головне, що працює… — І це точно екомодель, не забруднює довкілля й узагалі це продукт переробки! — Атож, мені його мама позичила. Боюся, що на кращий доведеться собі заробити, а це станеться не скоро. Усі мої приголомшливі прибутки з’їдає ліцей. — Повний капець. — Та чого там, усе нормально. Принаймні я досі ще не зневірилася. Але ти хотіла прогулятися, щоб поговорити. Між іншим, дякую. Коли я востаннє була на прогулянці? — Ніхто тепер до парку не ходить. Усі йдуть до «Coffee Heaven» чи «Золотих Терас» абощо. А в парку погомоніти найкраще. Бо я… справді хотіла поговорити з тобою. — Ну? — підбадьорила Лінка, може, не надто уважно, бо саме регулювала зум. — Кого ти фотографуєш? — здивувалася Каська. — Там далеко стоїть такий хлопець, що весь замастився морозивом. Умерти можна від сміху, глянь! А про що саме ти хотіла побалакати? Поклала фотоапарат на лавку й сіла поруч. — Пригадуєш, ти обіцяла мені допомогти? Знайти його, — Каська глянула вичікувально. — Так, звісно. — У мене є лише назва факультету. А що далі? — Треба подивитися, коли в нього пари або чергування й поїхати туди, — міркувала вголос Лінка. — Чекай-но, зараз жовтень, це добре… — Так, я дізнавалася, заняття в університеті починаються із жовтня. — Ну, то що, ідемо? — А ти зі мною підеш? — зраділа Каська. — Ну, звичайно, я ж обіцяла. Може, наступного тижня? — Так відразу? — Каська замалим не захлинулася водою, бо саме зробила великий ковток із пляшки. — Почекай, я не можу так швидко, мені ще треба подумати… — Про що? — Ну, так, узагалі… розумієш. — Гей, не пасуй! Не зволікай, бо потім буде дедалі важче, повір мені. Зрештою, ми можемо на нього лише глянути, а потім вирішити, що далі. Була одна причина, чому Лінка заздрила Касі, хоча й не могла в цьому зізнатися. У неї вже не було батька. Він помер, і нічого тепер не зміниш. Каська, звичайно, не знала, як відреагує її батько, довідавшись, що має доньку. І навіть не знає, що вона жива! Може, він розсердиться. Може, пошле її під три чорти. Та одне було напевне. У Каськи батько був. І була надія. А Лінка… що ж, їй залишалося хіба що сподіватися, що Адам повернеться до них. Та навіть, якби це й сталося, тепер вона вже знала, що Адам не почуває себе її батьком. Він жодного разу не зустрівся з Лінкою потому, як пішов від матері. Хоча ні, одного разу зустрівся, коли вона попрохала в нього гроші. Та Лінка була переконана, що якби не це, він би до неї навіть не подзвонив.  

Лінка спізнилася до школи й відразу збагнула, що вона чогось не знає. Почався урок математики, але всі продовжували перешіптуватися й поводитися так, наче й досі була перерва. Азор сидів, приклавши паперову хусточку до носа. На парту впало кілька краплин крові. Проходячи повз нього, Лінка почула: «Наступного разу я цьому негідникові не подарую». — Що трапилося? — запитала вона в Інес. На жаль, більше ні з ким їй не вдалося потоваришувати. Інес була вродлива, і Лінці подобалося дивитися на неї. Вона виглядала якось нереально, наче з іншого світу. У неї було світле, майже біле волосся й тонка, наче порцелянова, шкіра. Це просто якийсь парадокс, що Інес опинилася в цьому класі, бо хоче фотографувати. Адже фотографувати мали її саму. Інес теж стояла наче осторонь і не зовсім належала до тусовки Азора, незважаючи на свою вроду. Може, вона була занадто несміливою? А може, вони просто не бажали нікого приймати до свого гурту? — Вони знову побилися, — прошепотіла Інес, зиркнувши на математика. На щастя, той був зайнятий писанням на дошці. Лінка вкотре переконалася, що математика — не для неї. Чи з її улюбленим учителем з гімназії, Леоном, чи без нього, результат був однаковий. Вона нічогісінько не могла зрозуміти на дошці. Лише вдома, сівши з підручником, Лінка повільно, крок за кроком розбирала матеріал ще раз. І тоді їй вдавалося втямити якихось сорок відсотків. Ну що ж, теоретично за знання тридцяти процентів матеріалу зараховують іспит на атестат зрілості, проте це не означало, що з такими знаннями Лінка перейде до наступного класу. Особливо враховуючи, що за уроки вона сідала вночі. Алгебраїчні рівняння. Що це взагалі таке? — Ну, то й що? — допитувалася вона, бо Інес раптом замовкла. — Нічого. Мабуть, вони не можуть бути в одному класі, бо між ними відбувається щось… щось страшне. «Це якась тваринна ненависть», — подумала Лінка, позирнувши на Азора, який продовжував кидати злісні погляди з-над носовичка, і на Оскара, який сидів віддалік, гордовито випроставшись, не звертаючи уваги ані на однокласника, ані на вчителя, узагалі ні на кого.  



«Не хочеш прогулятися?» — таку есемеску надіслав їй Лукаш. «І чого вони лишень із цими прогулянками?» — майнуло Лінці. Потім подумала, що це, мабуть, запрошення на побачення. Після мейла від Адріана вона так розсердилася на нього, що погодилася. Пізніше, уже перед самою зустріччю, відчула докори сумління і, підійшовши до Лукаша, який чекав на неї біля «Емпіку», відразу бовкнула: — Але це ніяке не побачення, бо в мене є хлопець, окей? — Спокуха, — відказав Лукаш і скуйовдив їй волосся на маківці. — Ай! — вереснула Лінка, бо ненавиділа, коли хтось куйовдив її гарну зачіску. — Сорі, сорі. Ні, справді, спокуха. Мені просто захотілося прогулятися. — У вас що, бзик якийсь із цими прогулянками? — поцікавилася Лінка. — Сидів би собі спокійно, кавцю попивав, прогулянки йому забаглося. Тяжко здобуті калорії витрачати.. — Черевики за важко зароблені гроші збивати… — Час, передбачений на навчання, марнувати… А де, власне, ти збираєшся гуляти? Мені треба додому, може, хтось із агенції відповів. Лукаш простягнув їй мобільний. — Перевір свою пошту. Якщо хтось написав, то відразу й передзвониш. Ходімо! — А куди? — На Саську Кемпу. Колись я там жив, і відтоді в мене слабкість до цього місця. Це недалечко. Доїдемо трамваєм до стадіону, це п’ять хвилин. А тоді пішачка.  

Лінка дозволила водити себе неповторними вуличками. Дивилася на порослі диким виноградом будинки й думала, що цей район дуже відрізняється від центру. Тут усе нагадувало невеличке гарненьке містечко. Вони проминали кав’яреньки, кафешки з морозивом, чайні… Де-не-де ще стояли на вулиці столики, жовтень цьогоріч видався теплим. Сіли в одній кав’ярні й Лукаш купив їм морозиво. Під скляною стільницею ховалися мушлі й морські зірки, Лінка водила по них пальцем і роздумувала про те, які в них неймовірні форми. — У мене справді є хлопець, — сказала вона. — Та я ж сказав тобі, що все окей. Мені це не заважає. — Зате мені заважає. Чорт. — Розслабся. Невже те, що в тебе є хлопець десь за океаном… — У Лондоні. — Яка різниця, де він — над священною Темзою, за Ла-Маншем, на острові й таке інше… — Що «і таке інше»? — Невже це означає, що ти взагалі не повинна виходити з дому? Ти що, вважаєш, що це побачення? — Ну, ні, але… — Чи ти думаєш, що отой твій святий польський емігрант не ходить, приміром, до пабів? А якщо ходить, то невже думаєш, що сам? А якщо й не сам, то як гадаєш, коли якась дівчина сяде біля нього, то він гордовито гляне на неї і скаже: «О ні, моя люба, з тобою я не розмовлятиму, я дав обітницю, жона мене в порту чекає, і цілковита вірність їй у словах, думках і вчинках — то мій священний обов’язок, так би мовити, duty». — Ну, ти даєш, — Лінка ледве втрималася, щоб не розреготатися. — Ти неодмінно маєш стати ведучим якого-небудь шоу. О, «Лукас-шоу», наприклад. — Не смійся, може, колись я й вестиму якесь шоу, я просто народився для світу медій. — А де власне ти вчишся? — А ти не сміятимешся? — Постараюся, хоча це може бути нелегко. — Я вчуся на садівника. Розумієш, я все життя мріяв ходити з лопатою, у комбінезоні й плекати рослинки. Я вивчаю ландшафтний дизайн. — Ну, цього б я не вгадала, навіть якби була славетним ясновидцем Яцковським… — Ясновидець? Може, нехай скаже, хто переможе на «Євро». А про що ми говорили? Ага, рослинки, садочки… Розумієш, ландшафтний дизайн для тих, хто змушений жити в умовах міської цивілізації… Я все дитинство провів на Мазурах. Іноді тут мені доводиться нелегко. — Я розумію, але здається, це не дуже пасує до твого медійного образу…. — Ой, дорогенька, пасує, та ще й як! Буду, як така собі Найджелла Лоусон, але вона займається кулінарією, готує в студії, і мільйони людей по телеку дивляться, як вона помішує щось на сковорідці. А я так полотиму, що всі тільки й зітхатимуть, мовляв, як прегарно він це робить… А якщо серйозно, то я це обожнюю. Ось, чому я так люблю гуляти Саською Кемпою… Ходімо, покажу тобі один садок. Вийшли з кафе, залишивши зачаровані під склом мушлі й звернули на вулицю Валечних, а тоді — на Нобеля. — Глянь, — мовив піднесено Лукаш, — коли йдеш собі цією, приміром, вулицею, то ніколи й не здогадаєшся, що ззаду, за цими будинками, є садочки… — Ти, певне, жартуєш, — Лінка бачила перед собою рівні ряди будиночків. Не схоже, щоб за ними щось ховалося. — Ходімо, зайдемо ззаду й побачиш. Провів її вузенькою стежкою за паркан одного з домів. І справді! З вулиці цього не було видко, проте за будинком виявився чималенький сад! Мабуть, ніхто ним не займався, трава була нескошена, під парканом стриміли якісь бур’яни. Нікого довкола. Посеред саду стояла стара дерев’яна гойдалка, яка скрипіла від повівів вітру. — Який незвичайний будинок… І ця гойдалка. Тут наче час зупинився. — Авжеж. Завжди, коли сюди приходжу, відчуваю, що такі будинки мають душу. — Чуєш… — Лінка на мить замовкла. — Цей будинок стогне… — Ні, це лише вітер, — посміхнувся Лукаш. — Мабуть, вікна нещільні, і тому він так свище. — Вітер чи не вітер, але мені аж моторошно зробилося. Наче хтось схлипує. Здається, що в таких старих будинків є власні таємниці, вони все пам’ятають. Певне, їм сумно, коли помирає їхній пожилець і оселяється хтось новий… — Не перебільшуй. Вони тут і залишаються, усі ці привиди. Мабуть, тут класно на Геловін. І раптом Лінка згадала, що йде на геловінську вечірку до Азора. От тільки… не пригадує, на котру годину. Не знає, де це, і хто там узагалі буде. Та в одному переконана на всі сто. Треба переодягнутися. І здається, вечірка якраз нині. А потім подумала про те, що сказав Лукаш про Адріана. Воно ніби й жарт, але Лінка справді гадки не мала, як Адріан проводить час без неї. Мабуть, ходить на вечірки, і навряд чи сам. Це природно, бо коли людина живе в Лондоні, то явно класно розважається. Вона ж йому цього не може заборонити. Але й сама не сидітиме мов черниця. — Чуєш, Лукаше, а взагалі це ж сьогодні Геловін? — А чого ти раптом так запанікувала? — Бо згадала, що йду нині на вечірку. Лукаш розкуйовдив дреди й гаркнув як ненормальний: — У-у-у! Привид Саської Кемпи, убивця жінок на гойдалці вже близько! — Що ти сьогодні робиш? — рішуче запитала Лінка. — А що? — Може, підеш зі мною? У мене є ідея, ким переодягтися, і ти мені для цього знадобишся. — То ким я мушу перевдягтися: Джеком-Різником, Дракулою чи ще кимсь? — Як би тобі пояснити… Ти колись казав, що їздиш мотоциклом. — Авжеж. Але це мопед. — Це неважливо. У тебе є відповідний одяг? Шолом і чорний шкіряний костюм? — Шолом є. Ти хочеш, щоб я переодягся мотоциклістом? А яке це має відношення до Геловіну? — А таке, що цього року Геловін має детективний формат. Ти «Мілленіум» читав? — Ні, а що це таке? Лінка зітхнула. — Звідки ти впав? Це ж супербестселер цього року. — І там убивця — мотоцикліст? — Замовкни, бо я зараз кричатиму, ти даси мені розповісти до кінця? Лукаш затулив собі рота долонею, а другу приклав до горла, вдаючи, наче задихається. — Там є така героїня, Лісбет Саландер. Мені завжди кортіло нею переодягнутися. У неї… Проте Лукаш не міг довго витримати. — А ти на неї схожа? У Лісбет Саландер було коротке чорне волосся, сережки в носі й татуювання на спині. — Ні, — посміхнулася Лінка. — Та якщо дістану кілька речей, то трохи скидатимусь. То як? — Ти хочеш, аби я позичив тобі костюм? — Лукаш виглядав дещо розчарованим. — Не тільки. Я хочу, щоб ти був моїм Блумквістом. — Ким? — Ну, це головний герой книжки, журналіст… — І він теж ходить у шкіряному костюмі? — Ні… Узагалі він такий собі… малопомітний. — Малопомітний? То це я малопомітний? У Лінки аж очі заблищали. Їй було дедалі веселіше. — Якщо я можу зіграти дівчину в стилі «емо», то й ти ввійдеш в образ абсолютно пересічного чувака. У звичайному джемперочку. Ти вдома погугли, навіть фільм такий є. Зможеш зайти по мене десь біля восьмої? — Приїхати мопедом? — Звісно! Але костюм привези в торбі. Гадаю, мені він підійде, ми майже однакові на зріст. Вечірка відбувалася в Азора вдома. Запросили весь клас, усіх, крім, звичайно, Оскара. Нічого не вдієш, цей Оскар справді був добряче схибнутий, хоча після останньої сутички хлопці більше не билися. Оскар та Азор інстинктивно відчували, що їм краще не наближатися один до одного, бо це погано закінчиться. Настало якесь коротке перемир’я. Лінка вважала, що Оскар сам у всьому винен. Не тому, що колись її образив. Він просто з усіма конфліктував і ні з ким не зміг потоваришувати. Зрештою, Оскар її не обходив. Лінка раділа, що її запросили. Усе-таки до неї ставляться нормально. Разом з Лукашем вони викликали справжній фурор. Лінка підфарбувала очі, на волосся наклала спеціальну темну пінку, у носі красувалося кільце, яке проте не вимагало продірявлювання шкіри. У вухах погойдувалися срібні кільця. Татуювання намалювала на плечі хною. Щоправда, дракон більше скидався на собаку, та хіба це так важливо? Блузка на бретельках, шкіряні штани й куртка, оздоблена голівками цвяхів. Проте Лінка не спричинила б такої сенсації, якби не Лукаш. Прилизав свої дреди, зв’язавши їх у кінський хвіст, справді одягнув білу сорочку й джемпер. До того ж, зробив пасторську міну. Дівчата заздрили, Лінка не мала жодного сумніву. — А тепер сюрприз, — сказала Зуза, коли всі по черзі сфоткалися у труні, яку Азор змайстрував з картону й вистелив щонайкращою сатиновою постіллю. — Кривава Мері! — і роздала кожному по чарці. — Та це ще не все. Та-дам! Оголошую всім і кожному, що перший цьогорічний номер газети вже готовий! — і витягла з-за спини кольорові газетки. Лінка відчула, як її кольнули заздрощі. У газетці, що звалася «Репотека», бо згідно задуму, у ній мали друкуватися переважно репортажі, була купа фотографій і чимало текстів. Звісно, вона знала про конфлікт із Азором, але раптом усвідомила не лише те, що проґавила можливість робити газету, але й факт, що ніхто не запропонував їй спробувати щось написати чи сфоткати. Шкода. Тепер усі гортали сторінки, роздивлялися фотографії й здавалися щасливими. Лише вона, одна з-поміж усіх, не доклалася до цього номера «Репотеки». — Ого, класна газета, — звернулася Лінка до симпатичної рудої Марисі. — Може, я теж могла би щось… — Ну, то приходь на збори, — відказала Мариська. — Якщо, звісно, Азор не проти… — Приходь, — погодився головред. — Ми збираємося щопонеділка після уроків. Усе так просто! Лінці хотілося їх усіх розцілувати. * * *

Адріан поскладав книжки й фарби до великої торби, а тоді вийшов із класу. Він радів вільному пообіддю, нарешті надолужить усе згаяне. Після занять доводилося ще раз уважно перечитувати конспекти й намагатися розібратися в тому, що він насилу розумів навіть по-польськи. Усе це страшенно втомлювало. Тітка, мабуть, знову розпитуватиме, як він дає собі раду, чи встиг із ким-небудь подружитися. Мало того, що в нього нічого не виходило, то ще й доводилося без кінця про все розповідати. Або брехати, буцім усе класно. І те, й інше, було неприємно. — Агов, — наздогнала його якась дівчина. Раніше він бачив її в їдальні. — Підеш увечері до клубу? Оце й усе, що йому вдалося зрозуміти. — Ні, — відповів Адріан. — Я мушу… І раптом помітив у її очах… зневагу? Він почувався, як мала дитина. — Ти ніколи нікуди не ходиш, — сказала дівчина. — У тебе якісь проблеми? Зараз подумає, що в Польщі страшні злидні, і в нього немає грошей на clubbing. — Ні, чого це? Просто в мене багато роботи. — Цікаво, усі поляки такі… працьовиті? — Ніякий я не працьовитий. «Вона думає, що я зубрилка, — подумав Адріан. — Такий собі freak». — Ну, то пішли з нами, усі там будуть, — вона підбадьорливо посміхнулася. О восьмій у «The Angel». Якщо не знаєш, де це, можемо зустрітися в метро.



Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка