Іван Петрович Котляревський Енеїда [Энеида]



Сторінка4/8
Дата конвертації05.05.2016
Розмір1.72 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8

Частина четверта




1 Борщів як три не поденькуєш,

На моторошні засердчить;

І зараз тяглом закишкуєш,

І в буркоті закендюшить.

Коли ж що напхом з’язикаєш

І в тереб добре зживотаєш,

То на веселі занутрить;

Об лихо вдаром заземлюєш,

І ввесь забуд свій зголодуєш,

І біг до горя зачортить.


[2] Та що абищоти верзлялом,

Не казку кормом солов’ять:

Ось ну, закалиткуй брязкалом,

То радощі заденежать.

Коли давало сп’ятакуєш,

То, може, чуло зновинуєш,

Якщо з тобою спередить:

Куди на плавах човновати,

Як угодили Юнонати

І як Еней замінервить.


[3] Мене за сю не лайте мову,

Не я її скомпоновав;

Сівіллу лайте безтолкову,

Її се мізок змусовав:

Се так вона коверзовала,

Енеєві пророковала,

Йому де поступатись як;

Хотіла мізок закрутити,

Щоб грошей більше улупити,

Хоть бідний був Еней і так.


[4] Та треба з лиха догадаться,

Як прийде узлом до чогось;

А з відьмою не торговаться,

Щоб хлипати не довелось.

Подяковав старую суку

Еней за добрую науку,

Шагів з дванадцять в руку дав.

Сівілла грошики в калитку,

Піднявши пелену і свитку, –

Ізслизла, мов лихий злигав.


1 Еней, ізбувши сучу бабу,

Якмога швидше на човни,

Щоб не дала Юнона швабу,

Що опинився б в сатани.

Троянці, в човни посідавши

І швидко їх поодпихавши,

По вітру гарно поплили;

Гребли з диявола всі дружно,

Що деяким аж стало душно,

По хвилі весельця гули.


[6] Пливуть – аж вітри забурчали

І закрутили не шутя,

Завили різно, засвистали,

Нема Енеєві пуття!

І зачало човни бурхати,

То сторч, то набік колихати,

Що враг устоїть на ногах;

Троянці з ляку задрижали,

Як лиху помогти – не знали;

Іграли тілько на зубах.


2 Як ось став вітер ущухати,

І хвилі трохи уляглись;

Став місяць з хмари виглядати,

І звізди на небі блись блись!

Агу! Троянцям легче стало,

І тяжке горе з серця спало,

Уже бо думали пропасть.

З людьми на світі так буває:

Коли кого міх налякає,

То послі торба спать не дасть.


1 Уже троянці вгамовались,

Могоричу всі потягли;

І, мов меньки, повивертались,

Безпечно спати залягли;

Аж ось поромщик їх, проноза,

На землю впав, як міх із воза,

І, мов на пуп, репетовав:

«Пропали всі ми з головами,

Прощаймось з тілом і душами,

Остатній наш народ пропав.


2 Заклятий острів перед нами,

І ми його не минемо,

Не пропливем нігде човнами,

А на йому пропадемо;

Живе на острові цариця

Цірцея, люта чарівниця

І дуже злая на людей;

Які лиш не остережуться,

А їй на острів попадуться,

Тих переверне на звірей.


3 Не будеш тут ходить на парі,

А зараз підеш чотирма;

Пропали, як сірко в базарі!

Готовте шиї до ярма!

По нашому хахлацьку строю

Не будеш цапом, ні козою,

А вже запевне що волом:

І будеш в плузі походжати,

До броваря дрова таскати,

А може, підеш бовкуном.


4 Лях цвенькати уже не буде,

Загубить чуйку і жупан,

І «не позвалям» там забуде,

А заблеє так, як баран.

Москаль – бодай би не козою

Замекекекав з бородою;

А прус хвостом не завиляв,

Як, знаєш, лис хвостом виляє,

Як дуже Дойда налягає,

І як Чухрай угонку дав.


5 Цесарці ходять журавлями,

Цірцеї служать за гусар

І в острові тім сторожами.

Італіянець же маляр,

Ісквапнійший на всякі штуки

Співак, танцюра на всі руки,

Уміє і чижів ловить;

Сей переряжен в обезяну,

Ошийник носить із сап’яну

І осужден людей смішить.


2 Французи ж, давнії сіпаки,

Головорізи різники,

Сі перевернуті в собаки,

Чужі щоб гризли маслаки.

Вони і на владику лають,

За горло всякого хватають,

Гризуться і проміж себе:

У них хто хитрий, то і старший,

І знай всім наминає парші,

Чуприну всякому скубе.


3 Повзуть швейцарці черв’яками,

Голландці квакають в багні,

Чухонці лазять мурав’ями,

Пізнаєш жида там в свині.

Індиком ходить там гішпанець,

Кротом же лазить португалець,

Звіркує шведин вовком там,

Датчанин добре жеребцює,

Ведмедем турчин там танцює;

Побачите, що буде нам».


[15] Біду побачив неминучу,

Троянці всі і пан Еней

Зібралися в одну всі кучу

Подумать о біді своєй,

І миттю тут уговорились,

Щоб всі хрестились і молились,

Щоб тілько острів їм минуть.

Молебень же втяли Еолу,

Щоб вітрам, по його ізволу,

В другий бік повелів дмухнуть.


4 Еол молебнем вдовольнився

І вітрів зараз одвернув,

Троянський плав перемінився,

Еней буть звірем увильнув.

Ватага вся повеселіла,

Горілка з пляшок булькотіла,

Ніхто ні каплі не пролив;

Потім взялися за весельця

І пригребнули всі од серця,

Мовби Еней по пошті плив.


1 Еней, по човну походжая,

Роменський тютюнець курив;

На всі чотири розглядая,

Коли б чого не пропустив.

«Хваліте, – крикнув, – братця, бога!

Гребіте дужче якомога,

От Тібр перед носом у нас,

Ся річка Зевсом обіщана

І з берегами нам оддана.

Греби! – от закричу шабас!»


2 Гребнули раз, два, три, чотири,

Як на! – у берега човни;

Троянці наші чуприндирі

На землю скіць – як там були!

І зараз стали розкладатись,

Копати, строїть, ташоватись,

Мов їм під лагер суд одвів.

Еней кричить: «Моя тут воля,

І кілько оком скинеш поля,

Скрізь геть настрою городів».


3 Земелька ся була Латинська,

Завзятий цар в ній був Латин;

Старий скупиндя – скурвасинська,

Дрижав, як Каїн, за алтин.

А также всі його підданці

Носили латані галанці,

Дивившись на свого царя;

На гроші там не козиряли,

А в кітьки крашанками грали,

Не візьмеш даром сухаря.


4 Латин сей, хоть не дуже близько,

А все олімпським був рідня,

Не кланявся нікому низько,

Для його все була бридня.

Мерика, кажуть, його мати,

До Фавна стала учащати

Та і Латина добула.

Латин дочку мав чепуруху,

Проворну, гарну і моргуху,

Одна у нього і була.


5 Дочка була зальотна птиця

І ззаду, спереду, кругом;

Червона, свіжа, як кислиця,

І все ходила павичом.

Дородна, росла і красива,

Приступна, добра, не спесива,

Гнучка, юрлива, молода;

Хоть хто на неї ненароком

Закине молодецьким оком,

То так її і вподоба.


2 Така дівча – кусочок ласий,

Заслинишся, як глянеш раз;

Що ваші гречеські ковбаси!

Що ваш первак, грушевий квас!

Завійниця од неї вхопить,

На голову насяде клопіт;

А може, тьохне і не там.

Поставить рогом ясні очі,

Що не доспиш петрівськой ночі;

Те по собі я знаю сам.


[23] Сусідні хлопці женихались

На гарну дівчину таку,

І сватать деякі питались,

Які хотіли, щоб смаку

В Латиновій дочці добиться,

Царя приданим поживиться,

Геть, геть – і царство за чуб взять.

Но ненечка її Амата

В душі своїй була строката,

Не всякий їй любився зять.


3 Один був Турн, царьок нешпетний,

З Латином у сусідстві жив,

Дочці і матері прикметний,

І батько дуже з ним дружив.

Не в шутку молодець був жвавий,

Товстий, високий, кучерявий,

Обточений, як огірок;

І війська мав свого чимало,

І грошиків таки бряжчало,

Куди не кинь, був Турн царьок.


[25] Пан Турн щось дуже підсипався

Царя Латина до дочки,

Як з нею був, то виправлявся

І піднімавсь на каблучки.

Латин, дочка, стара Амата

Щодень від Турна ждали свата,

Уже нашили рушників

І всяких всячин напридбали,

Які на сватанні давали,

Все сподівались старостів.


1 Коли чого в руках не маєш,

То не хвалися, що твоє;

Що буде, ти того не знаєш,

Утратиш, може, і своє.

Не розглядівши, кажуть, броду,

Не лізь прожогом перший в воду,

Бо щоб не насмішив людей.

І перше в волок подивися,

Тогді і рибою хвалися;

Бо будеш йолоп, дуралей.


2 Як пахло сватанням в Латина

І ждали тілько четверга,

Аж тут Анхізова дитина

Припленталась на берега

Зо всім своїм троянським плем’ям.

Еней не марно тратив врем’я,

По молодецьку закурив:

Горілку, пиво, мед і брагу

Поставивши перед ватагу,

Для збору в труби засурмив.


[28] Троянство, знаєш, все голодне

Сипнуло ристю на той клик;

Як галич в врем’я непогодне,

Всі підняли великий крик.

Сивушки зараз ковтонули

По ківшику, і не здригнули,

І докосились до потрав.

Все військо добре убирало,

Аж поза ухами лящало,

Один перед другим хватав.


3 Вбирали січену капусту,

Шатковану, і огірки

(Хоть се було в час м’ясопусту),

Хрін з квасом, редьку, буряки;

Рябка, тетерю, саламаху –

Як не було – поїли з маху

І всі строщили сухарі,

Що не було, все поз’їдали,

Горілку всю повипивали,

Як на вечері косарі.


4 Еней оставив із носатку

Було горілки про запас,

Но клюкнув добре по порядку,

Розщедривсь, як бува у нас,

Хотів посліднім поділитись,

Щоб до кінця уже напитись,

І добре цівкою смикнув;

За ним і вся його голота

Тягла, поки була охота,

Що деякий і хвіст надув.


[31] Барильця, пляшечки, носатку,

Сулії, тикви, боклажки,

Все висушили без остатку,

Посуду потовкли в шматки.

Троянці з хмелю просипались,

Скучали, що не похмелялись;

Пішли, щоб землю озирать,

Де їм показано селитись,

Жить, будоватися, женитись,

І щоб латинців розпізнать.


[32] Ходили там чи не ходили,

Як ось вернулись і назад

І чепухи нагородили,

Що пан Еней не був і рад.

Сказали: «Люди тут бормочуть,

Язиком дивним нам сокочуть,

І ми їх мови не втнемо;

Слова свої на ус кончають,

Як ми що кажем їм – не знають,

Між ними ми пропадемо».


1 Еней тут зараз взяв догадку,

Велів побігти до дяків,

Купить Піярськую граматку,

Полуставців, октоїхів;

І всіх зачав сам мордовати,

Поверху, по словам складати

Латинськую тму, мну, здо, тло :

Троянське плем’я все засіло

Коло книжок, що аж потіло,

І по латинському гуло.


2 Еней від них не одступався,

Тройчаткою всіх приганяв;

І хто хоть трохи ліновався,

Тому субітки і давав.

За тиждень так лацину взнали,

Що вже з Енеєм розмовляли

І говорили все на ус:

Енея звали Енеусом ,

Уже не паном – домінусом ,

Себе ж то звали – троянус .


[35] Еней троянців похваливши,

Що так лацину поняли,

Сивушки в кубочки наливши,

І могорич всі запили.

Потім з десяток щомудрійших,

В лацині щонайрозумнійших,

З ватаги вибравши якраз,

Послав послами до Латина

Од імені свого і чина,

А з чим послав, то дав приказ.


[36] Посли, прийшовши до столиці,

Послали до царя сказать,

Що до його і до цариці

Еней прислав поклон оддать

І з хлібом, з сіллю і з другими

Подарками предорогими,

Щоб познакомитись з царем;

І як доб’ється панськой ласки

Еней сподар і князь троянський,

То прийде сам в царський терем.


[37] Латину тілько що сказали,

Що од Енея єсть посли,

Із хлібом, з сіллю причвалали,

Та і подарки принесли,

Хотять Латину поклониться,

Знакомитись і подружиться,

Як тут Латин і закричав:

«Впусти! я хліба не цураюсь

І з добрими людьми братаюсь.

От на ловця звір наскакав!»


1 Велів тут зараз прибирати

Світлиці, сіни, двір мести;

Клечання по двору саджати,

Шпалерів разних нанести

І вибивать царськую хату;

Либонь, покликав і Амату,

Щоб і вона дала совіт,

Як лучче, краще прибирати,

Де, як коврами застилати

І підбирать до цвіту цвіт.


2 Послав гінця до богомаза,

Щоб мальовання накупить,

І также розного припаса,

Щоб що було і їсть і пить.

Вродилось ренське з курдимоном

І пиво чорнеє з лимоном,

Сивушки же трохи не з спуст;

Де не взялись воли, телята,

Барани, вівці, поросята;

Латин прибравсь, мов на запуст.


1 Ось привезли і мальовання

Роботи первійших майстрів,

Царя Гороха пановання,

Патрети всіх багатирів:

Як Александр цареві Пору

Давав із військом добру хльору;

Чернець Мамая як побив;

Як Муромець Ілля гуляє,

Як б’є половців, проганяє, –

Як Переяслів боронив;


[41] Бова з Полканом як водився,

Один другого як вихрив;

Як Соловей харциз женився,

Як в Польщі Желізняк ходив.

Патрет був француза Картуша,

Против його стояв Гаркуша,

А Ванька каїн впереді.

І всяких всячин накупили,

Всі стіни ними обліпили;

Латин дививсь їх красоті!


2 Латин, так дома спорядивши,

Кругом все в хатах оглядав,

Світелки, сіни обходивши,

Собі убори добирав:

Плащем з клейонки обвернувся,

Циновим гудзем застебнувся,

На голову взяв капелюх;

Набув на ноги кинді нові

І рукавиці взяв шкапові,

Надувсь, мов на огні лопух.


3 Латин як цар в своїм наряді

Ішов в кругу своїх вельмож,

Которі всі були в параді,

Надувся всякий з них, як йорж.

Царя на дзиглик посадили,

А сами мовчки одступили

Від покутя аж до дверей.

Цариця ж сіла на ослоні,

В єдамашковому шушоні,

В кораблику із соболей.


4 Дочка Лавися чепуруха

В німецькім фуркальці була,

Вертілась, як в окропі муха,

В верцадло очі все п’яла.

Од дзиглика ж царя Латина

Скрізь прослана була ряднина

До самой хвіртки і воріт;

Стояло військо тут зальотне,

Волове, кінне і піхотне,

І ввесь був зібраний повіт.


1 Послів ввели к царю з пихою ,

Як водилося у латин;

Несли подарки пред собою:

Пиріг завдовжки із аршин,

І солі кримки і бахмутки,

Лахміття розного три жмутки,

Еней Латину що прислав.

Посли к Латину приступились,

Три рази низько поклонились,

А старший рацію сказав:


2 «Енеус ностер магнус панус

І славний троянорум князь,

Шмигляв по морю як циганус ,

Ад те, о рекс ! прислав нунк нас.

Рогамус, доміне Латине ,

Нехай наш капут не загине,



Пермітте жить в землі своєй,

Хоть за пекунії , хоть гратіс ,

Ми дяковати будем сатіс

Бенефіценції твоєй.
[47] О рекс ! будь нашим меценатом ,

І ласкам туам покажи,



Енеусу зробися братом,

О оптіме ! не одкажи:

Енеус прінцепс єсть моторний,

Формозус , гарний і проворний,

Побачиш сам інноміне !

Вели акціпере подарки

З ласкавим видом і без сварки,

Що прислані через мене:
3 Се килим самольот чудесний,

За Хмеля виткався царя,

Літа під облака небесні,

До місяця і де зоря;

Но можна стіл ним застилати,

І перед ліжком простилати,

І тарадайку закривать.

Царівні буде він в пригоду,

І то найбільш для того году,

Як замуж прийдеться давать.


1 Ось скатерть шльонськая нешпетна,

Її у Липську добули;

Найбільше в тім вона прикметна,

На стіл як тілько настели

І загадай якої страви,

То всякі вродяться потрави,

Які на світі тілько єсть:

Пивце, винце, медок, горілка,

Рушник, ніж, ложка і тарілка.

Цариці мусим сю піднесть.


2 А се сап’янці самоходи,

Що в них ходив іще Адам;

В стариннії пошиті годи,

Не знаю, як достались нам;

Либонь, достались од пендосів,

Що в Трої нам утерли носів,

Про те Еней зна молодець;

Сю вещ, як рідку і старинну,

Підносимо царю Латину,

З поклоном низьким, на ралець».


[51] Цариця, цар, дочка Лавина

Зглядалися проміж себе,

Із рота покотилась слина,

До себе всякий і гребе

Які достались їм подарки,

Насилу обійшлось без сварки;

Як ось Латин сказав послам:

«Скажіте вашому Енею,

Латин із цілою сім’єю,

Крий боже, як всі раді вам.


3 І вся моя маєтность рада,

Що бог вас навернув сюди;

Мні мила ваша вся громада,

Я не пущу вас нікуди;

Прошу Енею покланятись

І хліба солі не цуратись,

Кусок остатній розділю.

Дочка у мене одиначка,

Хазяйка добра, пряха, швачка,

То може і в рідню вступлю».


4 І зараз попросив до столу

Латин Енеєвих бояр,

Пили горілку до ізволу

І їли бублики, кав’яр;

Був борщ до шпундрів з буряками,

А в юшці потрух з галушками,

Потім до соку каплуни;

З отрібки баба, шарпанина,

Печена з часником свинина,

Крохналь, який їдять пани.


1 В обід пили заморські вина,

Не можна всіх їх розказать,

Бо потече із рота слина

У декого, як описать:

Пили сикизку, деренівку

І кримську вкусную дулівку,

Що то айвовкою зовуть.

На віват – з мущирів стріляли,



Туш – грімко трубачі іграли,

А многоліт – дяки ревуть!


2 Латин по царському звичаю

Енею дари одрядив:



Лубенського шмат короваю,

Корито опішнянських слив,

Горіхів київських смажених,

Полтавських пундиків пряжених

І гусячих п’ять кіп яєць;

Рогатого скота з Лип’янки ,

Сивухи відер з п’ять Будянки ,

Сто решетилівських овець.
[56] Латин старий і полигався

З Енеєм нашим молодцем,

Еней і зятем називався, –

Но діло краситься кінцем!

Еней по щастю без поміхи

Вдавався в жарти, ігри, сміхи,

А о Юноні і забув,

Його котора не любила

І скрізь за ним, де був, слідила,

Нігде од неї не ввильнув.


[57] Ірися, цьохля проклятуща,

Завзятійша од всіх брехух,

Олімпська мчалка невсипуща,

Крикливійша із щебетух,

Прийшла, Юноні розказала,

Енея як Латинь приймала,

Який між ними єсть уклад:

Еней за тестя мав Латина,

А сей Енея як за сина,

І у дочки з Енеєм лад.


3 «Еге! – Юнона закричала. –

Поганець як же розібрав!

Я нарошно йому спускала,

А він і ноги розіклав!

Ого! провчу я висікаку

І перцю дам йому, і маку,

Потямить, якова то я.

Проллю троянську кров, латинську,

Вмішаю Турна скурвасинську,

Я наварю їм киселя».


2 І на! через штафет к Плутону

За підписом своїм приказ,

Щоб фурію він Тезіфону

Послав к Юноні той же час;

Щоб ні в берлині, ні в дормезі,

І ні в ридвані, ні в портшезі,

А бігла б на перекладних;

Щоб не було в путі препони,

То б заплатив на три прогони,

Щоб на Олімп вродилась вмиг.


3 Прибігла фурія із пекла,

Яхиднійша од всіх відьом,

Зла, хитра, злобная, запекла,

Робила з себе скрізь содом.

Ввійшла к Юноні з ревом, стуком,

З великим треском, свистом, гуком,

Зробила об собі лепорт.

Якраз її взяли гайдуки

І повели в терем під руки,

Хоть так страшна була, як чорт.


[61] «Здорова, люба, мила доню, –

Юнона в радощах кричить, –

До мене швидче, Тезифоню!» –

І ціловать її біжить.

«Сідай, голубко! – як ся маєш?

Чи пса троянського ти знаєш?

Тепер к Латину завітав,

І крутить там, як в Карфагені;

Достанеться дочці і нені,

Латин щоб в дурні не попав.


[62] Ввесь знає світ, що я не злобна,

Людей губити не люблю;

Но річ така богоугодна,

Коли Енея погублю.

Зроби ти похорон з весілля,

Задай ти добре всім похмілля,

Хотьби побрали всіх чорти:

Амату, Турна і Латина,

Енея, гадового сина,

Пужни по своєму їх ти!»


[63] «Я наймичка твоя покорна, –

Ревнула фурія, як грім, –

На всяку хіть твою неспорна,

Сама троянців всіх поїм;

Амату з Турном я з’єднаю

І сим Енея укараю,

Латину ж в тім’я дур пущу;

Побачать то боги і люде,

Що з сватання добра не буде,

Всіх, всіх в шматочки потрощу».


1 І перекинулась клубочком,

Кіть кіть з Олімпа, як стріла;

Як йшла черідка вечерочком,

К Аматі шусть – як там була!

Смутна Амата пір’я драла,

Слізки ронила і вздихала,

Що Турн князьок не буде зять;

Кляла Лавинії родини,

Кляла кумів, кляла хрестини,

Та що ж? – проти ріжна не прать.


[65] Яга, під пелену підкравшись,

Гадюкой в серце поповзла,

По всіх куточках позвивавшись,

В Аматі рай собі найшла.

В стравлену її утробу

Наклала злості, мовби бобу;

Амата стала не своя;

Сердита лаяла, кричала,

Себе, Латина проклинала

І всім давала тришия.


2 Потім і Турна навістила

Пресуча, лютая яга;

І із сього князька зробила

Енею лишнього врага.

Турн, по воєнному звичаю,

З горілкою напившись чаю,

Сказать попросту, п’яний спав;

Яга тихенько підступила

І люте снище підпустила,

Що Турн о тім не помишляв.


[67] Йому, бач, сонному верзлося,

Буцім Анхізове дитя

З Лавинією десь зійшлося

І женихалось не шутя:

Буцім з Лависей обнімався,

Буцім до пазухи добрався,

Буцім і перстень з пальця зняв;

Лавися перше мов пручалась,

А послі мов угамовалась,

І їй буцім Еней сказав:


[68] «Лависю, милеє кохання!

Ти бачиш, як тебе люблю:

Но що се наше женихання,

Коли тебе навік гублю?

Рутулець Турн тебе вже свата,

За ним, бач, тягне і Амата,

І ти в йому находиш смак.

До кого хіть ти більшу маєш,

Скажи, кого з нас вибираєш?

Нехай я згину, неборак!»


[69] «Живи, Енеєчку мій милий, –

Царівна сей дала одвіт, –

Для мене завжди Турн остилий,

Очам моїм один ти світ!

Тебе коли я не побачу,

То день той і годину трачу,

Моє ти щастя, животи;

Турн швидче нагле околіє,

Ніж, дурень, мною завладіє,

Я вся – твоя, і пан мій – ти!»


[70] Тут Турн без пам’яті схватився,

Стояв, як в землю вритий стовп;

Од злості, з хмелю ввесь трусився

І сна од яву не розчовп:

«Кого? – мене; і хто? – троянець!

Голяк, втікач, приплентач, ланець!

Звести? – Лавинію однять?

Не князь я! – гірше шмаровоза,

І дам собі урізать носа,

Коли Еней Латину зять.


1 Лавися шмат не для харциза,

Який пройдисвіт єсть Еней;

А то – і ти, голубко сиза,

Ізгинеш од руки моєй!

Я всіх поставлю вверх ногами,

Не подарую вас душами,

А більш Енею докажу.

Латина же, старого діда,

Прижму незгірше, як сусіда,

На кіл Амату посаджу».


2 І зараз лист послав к Енею,

Щоб вийшов битись сам на сам,

Помірявсь силою своєю,

Достав од Турна по усам;

Хоть на киї, хоть кулаками

Поштурхатись попід боками,

Або побитись і на смерть.

А также пхнув він драгомана

І до латинського султана,

Щоб і сьому мордаси втерть.


[73] Яхидна фурія раденька,

Що по її все діло йшло;

До людських бід вона швиденька,

І горе мило їй було.

Махнула швидко до троянців,

Щоб сих латинських постоянців

По своєму осатанить.

Тогді троянці всі з хортами

Збирались їхать за зайцями,

Князька свого повеселить.


1 Но «горе грішникові сущу, –

Так київський скубент сказав, –

Благих діл вовся не імущу!»

Хто божії судьби пізнав?

Хто де не дума – там ночує,

Хотів де бігти – там гальмує.

Так грішними судьба вертить!

Троянці сами то пізнали,

З малої речі пострадали,

Як то читатель сам уздрить.


2 Поблизь троянська кочовання

Був на одльоті хуторок,

Було в нім щупле будовання,

Ставок був, гребля і садок.

Жила Аматина там нянька,

Не знаю – жінка чи панянка,

А знаю, що була стара,

Скупа, і зла, і воркотуха,

Наушниця і щебетуха,

Давала чиншу до двора:


3 Ковбас десятків з три Латину,

Лавинії к Петру мандрик,

Аматі в тиждень по алтину,

Три хунти воску на ставник;

Льняної пряжі три півмітки,

Серпанків вісім на намітки

І двісті валяних гнотів.

Латин од няньки наживався,

Зате ж за няньку і вступався,

За няньку хоть на ніж готів.


1 У няньки був біленький цуцик,

Її він завжди забавляв:

Не дуже простий – родом муцик,

Носив поноску, танцьовав,

І панії лизав од скуки

Частенько ноги скрізь і руки,

І тімениці вигризав.

Царівна часто з ним ігралась,

Сама цариця любовалась,

А цар то часто годував.


2 Троянці, в роги затрубивши,

Пустили гончих в чагарі,

Кругом болото обступивши,

Бичами ляскали псарі;

Як тілько гончі заганяли,

Загавкали, заскавучали,

То муцик, вирвавшись надвір,

На голос гончих одізвався,

Чмихнув, завив, до них помчався.

Стременний думав, що то звір.


[79] «Атю його! гуджга!» – і крикнув,

І з свори поспускав хортів;

Тут муцик до землі прилипнув

І дух від ляку затаїв;

Но пси, донюхавшись, доспіли,

Шарпнули муцика, із’їли

І посмоктали кісточки.

Як вість така дойшла до няньки,

То очі вип’яла, як баньки,

А з носа спали і очки.


3 Осатаніла вража баба

І крикнула, як на живіт,

Зробилась зараз дуже слаба,

Холодний показався піт,

Порвали маточні припадки,

Істерика і лихорадки,

І спазми жили потягли;

Під ніс їй клали асафету,

І теплую на пуп сервету,

Іще клістир з ромну дали.


[81] Як тілько к пам’яті вернулась,

То зараз галас підняла;

До неї челядь вся сунулась

Для дива, як ввесь світ кляла;

Потім, схвативши головешку

І вибравшись на добру стежку,

Чкурнула просто до троян;

Всі курені їх попалити,

Енея заколоть, побити

І всіх троянських бусурман.


1 За нею челядь покотила,

Схвативши хто що запопав:

Кухарка чаплію вхопила,

Лакей тарілками шпурляв;

З рублем там прачка храбровала,

З дійницей ричка наступала,

Гуменний з ціпом скрізь совавсь;

Тут рота косарів з гребцями

Йшли битись з косами, з граблями,

Ніхто од бою не цуравсь.


[83] Но у троянського народу

За шаг алтина не проси;

Хто москаля об’їхав зроду?

А займеш – ноги унеси.

Завзятого троянці кшталту,

Не струсять нічийого ґвалту

І носа хоть кому утруть;

І няньчину всю рать розбили,

Скалічили, розпотрошили

І всіх в тісний загнали кут.


2 В сіє то нещасливе врем’я

І в самий штурхобочний бой,

Троянське і латинське плем’я

Як умивалося мазкой,

Прибіг гінець з письмом к Латину,

Нерадосну привіз новину,

Князь Турн йому війну писав;

Не в пир, бач, запрошав напитись,

А в поле визивав побитись;

Гінець і на словах додав:


[85] «Царю Латине неправдивий!

Ти слово царськеє зламав;

Зате узол дружелюбивий

Навіки з Турном розірвав.

Од Турна шмат той однімаєш

І в рот Енеєві соваєш,

Що Турнові сам обіщав.

Виходь же завтра навкулачки,

Відтіль полізеш, мабуть, рачки,

Бодай і лунь щоб не злизав».


1 Не так розсердиться добродій,

Коли пан возний позов дасть;

Не так лютує голий злодій,

Коли немає що украсть;

Як наш Латин тут розгнівився

І на гінця сього озлився,

Що губи з серця покусав.

І тілько одповідь мав дати

І гнів царський свій показати,

Посол щоб Турнові сказав;


[87] Як виглянув в вікно зненацька,

Прийшов Латин в великий страх;

Побачив люду скрізь багацько

По улицях і всіх кутках.

Латинці перлися товпами,

Шпурляли вгору всі шапками,

Кричали вголос на ввесь рот:

«Війна! Війна! против троянців,

Ми всіх Енеєвих поганців

Поб’єм – іскореним їх род».


[88] Латин старий був не рубака

І воюватись не любив,

Од слова смерть він, неборака,

Був без душі і мов не жив.

Він стичку тілько мав на ліжку,

Аматі як не грав під ніжку,

І то тогді, як підтоптавсь;

Без того ж завжди був тихенький,

Як всякий дід старий, слабенький,

В чужеє діло не мішавсь.


2 Латин, і серцем, і душею

Далекий бувши од війни,

Зібравшись з мудростю своєю,

Щоб не попастись в кайдани,

Зізвав к собі панів вельможних,

Старих, чиновних і заможних,

Которих ради слухав сам;

І виславши геть преч Амату,

Завів їх всіх в свою ківнату,

Таку сказав річ старшинам:


[90] «Чи ви од чаду, чи з похмілля?

Чи чорт за душу удряпнув?

Чи напились дурного зілля,

Чи глузд за розум завернув?

Скажіть – з чого війна взялася?

З чого ся мисль вам приплелася?

Коли я тішився війной?

Не звір я – людську кров пролити,

І не харциз, людей щоб бити,

Для мене гидкий всякий бой.


1 І як війну вести без збруї,

Без війська, хліба, без гармат,

Без грошей?.. Голови ви буї!

Який вас обезглуздив кат?

Хто буде з вас провіянтмейстер,

Або хто буде кригсцальмейстер,

Кому казну повірю я?

Не дуже хочете ви битись,

А тілько хочете нажитись,

І буде все біда моя.


[92] Коли сверблять із вас у кого

Чи спина, ребра, чи боки,

Нащо просити вам чужого?

Мої великі кулаки

Почешуть ребра вам і спину;

Коли ж то мало, я дубину

Готов на ребрах сокрушить.

Служить вам рад малахаями,

Різками, кнуттям і киями,

Щоб жар воєнний потушить.


2 Покиньте ж се дурне юнацтво

І розійдіться по домах,

Панове виборне боярство;

А про війну і в головах

Собі ніколи не кладіте,

А мовчки в запічках сидіте,

Розгадуйте, що їсть і пить.

Хто ж о війні проговориться

Або кому війна присниться,

Тому дам чортзна що робить».


[94] Сказавши се, махнув рукою

І зараз сам пішов з ківнат

Бундючно грізною ходою,

Що всякий був собі не рад.

Пристиджені його вельможі

На йолопів були похожі,

Ніхто з уст пари не пустив.

Не швидко бідні схаменулись

І в ратуш підтюпцем сунулись,

Уже як вечір наступив.


3 Тут думу довгую держали,

І всяк компоновав своє,

І вголос грімко закричали,

Що на Латина всяк плює

І на грозьбу не уважає,

Війну з Енеєм начинае,

Щоб некрут зараз набирать;

І не просить щоб у Латина

З казни його ані алтина,

Боярські гроші шафовать.


1 І так Латинь заворушилась,

Задумав всяк побить троян;

Відкіль та храбрість уродилась

Против Енеєвих прочан?

Вельможі царство збунтовали,

Против царя всіх наущали;

Вельможі! лихо буде вам.

Вельможі! хто царя не слуха,

Таким обрізать ніс і уха

І в руки всіх оддать катам.


2 О музо, панночко парнаська!

Спустись до мене на часок;

Нехай твоя научить ласка,

Нехай твій шепчеть голосок,

Латинь к війні як знаряжалась,

Як армія їх набиралась,

Який порядок в війську був;

Всі опиши мундири, збрую

І казку мні скажи такую,

Якой іще ніхто не чув.


3 Бояри вмиг скомпоновали

На аркуш маніхвест кругом,

По всіх повітах розіслали,

Щоб військо йшло під коругов;

Щоб голови всі обголяли,

Чуприни довгі оставляли,

А ус в півлокоть би тирчав;

Щоб сала і пшона набрали,

Щоб сухарів понапікали,

Щоб ложку, казанок всяк мав.


[99] Все військо зараз розписали

По разним сотням, по полкам,

Полковників понаставляли,

Дали патенти сотникам.

По городам всяк полк назвався,

По шапці всякий розличався,

Вписали військо під ранжир;

Пошили сині всім жупани,

На спід же білії каптани, –

Щоб був козак, а не мугир.


1 В полки людей розпреділивши,

І по квартирям розвели,

І всіх в мундири нарядивши,

К присязі зараз привели.

На конях сотники финтили,

Хорунжі усики крутили,

Кабаку нюхав асаул;

Урядники з атаманами

Новими чванились шапками,

І ратник всякий губу дув.


2 Так вічной пам’яті бувало

У нас в Гетьманщині колись,

Так просто військо шиковало,

Не знавши: стій, не шевелись;

Так славнії полки козацькі

Лубенський, Гадяцький, Полтавський

В шапках, було, як мак, цвітуть.

Як грянуть, сотнями ударять,

Перед себе списи наставлять,

То мов мітлою все метуть.


3 Було тут військо волонтирі,

То всяких юрбиця людей,

Мов запорожці чуприндирі,

Що їх не втне і Асмодей.

Воно так, бачиш, і негарне,

Як кажуть то – не регулярне,

Та до війни самий злий гад:

Чи вкрасти що, язик достати,

Кого живцем чи обідрати,

Ні сто не вдержить їх гармат.


4 Для сильной армії своєї

Рушниць, мушкетів, оружжин

Наклали повні гамазеї,

Гвинтівок, фузій без пружин,

Булдимок, флинт і яничарок.

А в особливий закамарок

Списів, пік, ратищ, гаківниць.

Були тут страшнії гармати,

Од вистрілу дрижали хати,

А пушкарі то клались ниць.


5 Жлукта і улики на пушки

Робить галили на захват;

Днища, оснівниці, витушки

На принадлежность приправлять.

Нужда перемінить закони!

Квачі, помела, макогони

В пушкарське відомство пішли;

Колеса, бендюги і кари

І самії церковні мари

В депо пушкарськеє тягли.


1 Держась воєнного обряду,

Готовили заздалегідь

Багацько всякого снаряду,

Що сумно аж було глядіть.

Для куль – то галушки сушили,

А бомб – то з глини наліпили,

А слив солоних – для картеч;

Для щитів ночви припасали,

І дна із діжок вибивали,

І приправляли всім до плеч.


2 Не мали палашів ні шабель,

У них, бач, Тули не було;

Не шаблею ж убит і Авель,

Поліно смерть йому дало.

Соснові копистки стругали

І до боків поначепляли

На валяних верьовочках;

Із лик плетені козубеньки,

З якими ходять по опеньки,

Були, мов суми, на плечах.


3 Як амуницю спорядили

І насушили сухарів,

На сало кабанів набили,

Взяли подимне од дворів;

Як підсусідків розписали

І виборних поназначали,

Хто тяглий, кінний, хто же піш,

За себе хто, хто на підставу,

В якеє військо, сотню, лаву,

Порядок як завівсь незгірш:


4 Тогді ну військо муштровати,

Учить мушкетний артикул,

Вперед як ногу викидати,

Ушкварить як на калавур.

Коли пішком – то марш шульгою,

Коли верхом – гляди ж, правою,

Щоб шкапа скочила вперед.

Такеє ратнеє фіглярство

Було у них за регулярство,

І все Енеєві во вред.


5 Мов посполитеє рушення

Латина в царстві началось,

Повсюдна муштра та учення,

Все за жолнірство прийнялось.

Дівки на прутах роз’їзжали,

Ціпками хлопців муштровали,

Старі ж учились кидать в ціль.

А баб старих на піч саджали

І на печі їх штурмовали,

Бач, для баталії в примір.


[110] Були латинці дружні люди

І воюватись мали хіть,

Не всі з добра, хто од причуди,

Щоб битися, то рад летіть.

З гаряча часу, перші три дні,

Зносили всяке збіжжя, злидні

І оддавали все на рать:

Посуду, хліб, одежу, гроші

Своєй отчизни для сторожі,

Що не було де і дівать.


[111] Се поралася так Амата,

К війні латинців підвела;

Смутна була для неї хата,

На улиці все і жила.

Жінки з Аматою з’єднались,

По всьому городу таскались

І підмовляли воювать.

Робили з Турном шури мури,

І затялись, хоть вон із шкури,

Енеєві дочки не дать.


[112] Коли жінки де замішались

І їм ворочати дадуть;

Коли з розказами втаскались

Та пхикання ще додадуть,

Прощайсь навік тогді з порядком,

Пішло все к чорту неоглядком,

Жінки поставлять на своє.

Жінки! коли б ви більше їли,

А менш пащиковать уміли,

Були б в раю ви за сіє.


[113] Як Турн біснується, лютує,

В сусідні царства шле послів,

Чи хто із них не порятує

Против троянських злих синів;

Коли Латин од поєдинків

Сховавсь під спід своїх будинків

І ждав, що буде за кінець;

Коли Юнона скрізь літає,

Всіх на Енея навертає

Весільний збить з його вінець, –


1 Гуде в Латії дзвін віщовий

І гасло всім к війні дає,

Щоб всяк латинець був готовий

К війні, в яку їх злость веде.

Там крик, тут галас, там клепало,

Тісниться люд і все тріщало.

Війна в кровавих ризах тут;

За нею рани, смерть, увіччя,

Безбожность і безчоловіччя

Хвіст мантії її несуть.


2 Була в Латії синагога,

Збудована за давніх літ

Для Януса, сердита бога,

Которий дивних був приміт:

Він мав на голові дві тварі,

Чи гарнії були, чи харі,

Об тім Вергілій сам мовчить;

Но в мирне врем’я запирався,

Коли ж із храма показався,

Якраз війна і закипить.


[116] По дзвону вся латинь сунула,

До храма з криком всі неслись,

І навстяж двері одімкнула,

І Янус вибіг, як харциз.

Воєнна буря закрутила,

Латинське серце замутила,

Завзятость всякого бере;

«Війни, війни!» – кричать, бажають,

Пекельним пламенем палають

І молодеє і старе.


[117] Латинці військо хоть зібрали,

Та треба ж війську должносних,

Які б на щотах класти знали,

Які письменнійші із них.

Уже ж се мусить всякий знати,

Що військо треба харчовати,

І воїн без вина – хом’як.

Без битой голої копійки,

Без сей прелесниці злодійки

Не можна воювать ніяк.


3 Були златії дні Астреї,

І славний був тогді народ;

Міняйлів брали в казначеї,

А фіглярі писали щот,

К роздачі порції – обтекар;

Картьожник – хлібний добрий пекар,

Гевальдигером – був шинькар,

Вожатими – сліпці, каліки,

Ораторами – недоріки,

Шпигоном – з церкви паламар.


[119] Всього не можна описати,

В Латії що тогді було,

Уже зволялося читати,

Що в голові у них гуло.

К війні хватались, поспішались,

І сами о світі не знались,

І все робили назворот:

Що строїть треба, те ламали,

Що треба кинуть, те ховали,

Що класть в кишеню, клали в рот.


[120] Нехай турбуються латинці,

Готовляться проти троян,

Нехай видумують гостинці

Енею нашому в із’ян.

Загляньмо, Турн що коверзує,

Троянцям рать яку готує,

Бо Турн і сам дзіндзівер зух!

Коли чи п’є – не проливає,

Коли чи б’є – то вже влучає,

Йому людей давить, як мух!


[121] Та й видно, що не був в зневазі,

Бо всі сусідні корольки

По просьбі, мовби по приказі,

Позапаляючи люльки,

Пішли в поход з своїм народом,

З начинням, потрухом і плодом,

Щоб Турнові допомагать:

Не дать Енеєві женитись,

Не дать в Латії поселитись,

К чортам енейців всіх послать.


1 Не хмара сонце заступила,

Не вихор порохом вертить,

Не галич чорна поле вкрила,

Не буйний вітер се шумить.

Се військо йде всіма шляхами,

Се ратне брязкотить збруями,

В Ардею –город поспіша.

Стовп пороху під небо в’ється,

Сама земля, здається, гнеться;

Енею! де тепер душа?


2 Мезентій наперед тірренський

Пред страшним воїнством гряде;

Було полковник так Лубенський

Колись к Полтаві полк веде,

Під земляні полтавські вали

(Де шведи голови поклали)

Полтаву матушку спасать;

Пропали шведи тут прочвари,

Пропав і вал – а булевари

Досталось нам тепер топтать.


1 За сим на бендюгах плететься

Байстрюк Авентій –попадич,

З своєю челяддю ведеться,

Як з блюдолизами панич.

Знакомого він пана внучок,

Добродій песиків і сучок

І лошаків мінять охоч.

Авентій був розбійник з пупку,

Всіх тормошив, валяв на купку,

Дивився бісом, гадом, сторч.


2 Тут військо кіннеє валилось

І дуже руччеє було;

Отаман звався Покотиллос,

А асаул Караспуло.

Се гречеськії проскіноси,

Із Біломор’я все пендоси,

З Мореа, Дельта, Кефалос;

Везли з собою лагомини,

Оливу, мило, риж, маслини,

І капама, кебаб калос .


3 Цекул , пренестський коваленко,

В Латію з військом также пхавсь;

Так Сагайдачний з Дорошенком

Козацьким військом величавсь.

Один з бунчуком перед раттю,

Позаду другий п’яну браттю

Донським нагаєм підганяв.

Рядочком їхали гарненько,

З люльок тютюн тягли смачненько,

А хто на конику куняв.


4 За сими плентавсь розбишака,

Нептунів син, сподар Мезап,

До бою був самий собака

І лобом бився так, мов цап.

Боєць, ярун і задирака,

Стрілець, кулачник і рубака,

І дужий був з його хлопак;

В виски було кому як впнеться,

Той насухо не оддереться;

Такий ляхам був Желізняк.


1 Другим шляхом, з другого боку,

Агамемноненко Галес

Летить, мов поспіша до сроку

Або к воді гарячий пес;

Веде орду велику, многу

Рутульцеві на підпомогу;

Тут люд був разних язиків:

Були аврунці, сидицяне,

Калесці і ситикуляне

І всяких разних козаків.


2 За сими панськая дитина,

Тезейович пан Іполит, –

Надута, горда, зла личина,

З великим воїнством валить.

Се був панич хороший, повний,

Чорнявий, красний, сладкомовний,

Що й мачуху був підкусив.

Він не давав нікому спуску,

Одних богинь мав на закуску,

Брав часто там, де не просив.


3 Не можна, далебі, злічити,

Які народи тут плелись,

І на папір сей положити,

Як, з ким, коли, відкіль взялись.

Вергілій, бач, не нам був рівня,

А видно, що начухав тім’я,

Поки дрібненько описав.

Були рутульці і сіканці,

Аргавці, лабики, сакранці,

Були такі, що враг їх зна.


4 Тут ще наїзниця скакала

І військо немале вела,

Собою всіх людей лякала

І все, мов помелом, мела;

Ся звалась діва цар Камілла,

До пупа жінка, там – кобила,

Кобилячу всю мала стать:

Чотири ноги, хвіст з прикладом,

Хвостом моргала, била задом,

Могла і говорить і ржать.


[132] Коли чував хто о Полкані,

То се була його сестра;

Найбільш блукали по Кубані,

А рід їх вийшов з за Дністра.

Камілла – страшна войовниця,

І знахурка, і чарівниця,

І скора на бігу була;

Чрез гори і річки плигала,

Із лука мітко в ціль стріляла,

Багацько крові пролила.


[133] Така то збірниця валилась,

Енея щоб побити в пух;

Уже Юнона де озлилась,

То там запри кріпкенько дух.

Жаль, жаль Енея неборака,

Коли його на міль, як рака,

Зевес допустить посадить.

Чи він ввильне од сей напасті,

Побачимо те в п’ятой часті,

Коли удасться змайстерить.





Каталог: attachments
attachments -> Здоров'я одна з найбільших цінностей людини вчитель початкових класів Комісаренко Л. М. Мета
attachments -> План Пояснювальна записка. Тема Науково-теоретична підготовка вчителя фізичної культури. Тема Питання педагогіки та психології в фізичному вихованні
attachments -> Урок психологічне дослідження Мета: навчальна
attachments -> Стереотипи поведінки. Поради з культурної адаптації
attachments -> Тема. Вправи на закріплення та узагальнення знань про слова, які означають назви предметів
attachments -> Українська мова природознавство
attachments -> Урок екскурсія Обладнання
attachments -> Вступ. Ознайомлення з «Букварем». Державний гімн України. Опрацювання вірша Г. Чубач «Рідна мова»
attachments -> «Топографічна карта» Мета
attachments -> Державний комітет стандартизації, метрології та сертифікації україни


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка