Іван Петрович Котляревський Енеїда [Энеида]



Сторінка3/8
Дата конвертації05.05.2016
Розмір1.72 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8

Частина третя




2 Еней сподар, посумовавши,

Насилу трохи вгамовавсь;

Поплакавши і поридавши,

Сивушкою почастовавсь;

Но все таки його мутило

І коло серденька крутило,

Небіжчик часто щось вздихав;

Він моря так уже боявся,

Що на богів не покладався

І батькові не довіряв.


[2] А вітри ззаду все трубили

В потилицю його човнам,

Що мчалися зо всеї сили

По чорним пінявим водам.

Гребці і весла положили,

Та сидя люлечки курили

І кургикали пісеньок:

Козацьких, гарних, запорозьких,

А які знали, то московських

Вигадовали бриденьок.


1 Про Сагайдачного співали,

Либонь, співали і про Січ ,

Як в пікінери набирали,

Як мандровав козак всю ніч;

Полтавську славили Шведчину,

І неня як свою дитину

З двора провадила в поход;

Як під Бендер’ю воювали,

Без галушок як помирали,

Колись як був голодний год.


2 Не так то діється все хутко,

Як швидко кажуть нам казок;

Еней наш плив хоть дуже прудко,

Та вже ж він плавав не деньок;

Довгенько по морю щось шлялись

І сами о світі не знались,

Не знав троянець ні один,

Куди, про що і як швендюють,

Куди се так вони мандрують,

Куди їх мчить Анхізів син.


3 От так поплававши немало

І поблудивши по морям,

Як ось і землю видно стало,

Побачили кінець бідам!

До берега якраз пристали,

На землю з човнів повставали

І стали тута оддихать.

Ся Кумською земелька звалась,

Вона троянцям сподобалась,

Далось і їй троянців знать.


[6] Розгардіяш настав троянцям,

Оп’ять забули горювать;

Буває щастя скрізь поганцям,

А добрий мусить пропадать.

І тут вони не шановались,

А зараз всі і потаскались,

Чого хотілося шукать:

Якому – меду та горілки,

Якому – молодиці, дівки,

Оскому щоб з зубів зігнать.


1 Були бурлаки сі моторні,

Тут познакомились той час,

З диявола швидкі, проворні,

Підпустять москаля якраз.

Зо всіми миттю побратались,

Посватались і покумались,

Мов зроду тутечка жили;

Хто мав к чому яку кебету,

Такого той шукав бенкету,

Всі веремію підняли.


2 Де досвітки, де вечорниці,

Або весілля де було,

Дівчата де і молодиці,

Кому родини надало,

То тут троянці і вродились;

І лиш гляди, то й заходились

Коло жінок там ворожить,

І, чоловіків підпоївши,

Жінок, куди хто знав, повівши,

Давай по чарці з ними пить.


3 Які ж були до карт охочі,

То не сиділи дурно тут;

Гуляли часто до півночі

В ніска , в пари , у лави , в жгут ,

У памфиля , в візка і в кепа ,

Кому ж із них була дотепа,

То в гроші грали в сім листів ,

Тут всі по волі забавлялись,

Пили, іграли, женихались.

Ніхто без діла не сидів.


[10] Еней один не веселився,

Йому немиле все було;

Йому Плутон та батько снився,

І пекло в голову ввійшло.

Оставивши своїх гуляти,

Пішов скрізь по полям шукати,

Щоб хто дорогу показав:

Куди до пекла мандровати,

Щоб розізнати, розпитати,

Бо в пекло стежки він не знав.


1 Ішов, ішов, аж з русих кудрів

В три ряди капав піт на ніс,

Як ось забачив щось і уздрів,

Густий пройшовши дуже ліс.

На ніжці курячій стояла

То хатка дуже обветшала,

І вся вертілася кругом;

Він, до тії прийшовши хати,

Хазяїна став викликати,

Прищурившися під вікном.


2 Еней стояв і дожидався,

Щоб вийшов з хати хто небудь,

У двері стукав, добувався,

Хотів був хатку з ніжки спхнуть.

Як вийшла бабище старая,

Крива, горбатая, сухая,

Запліснявіла, вся в шрамах;

Сіда, ряба, беззуба, коса,

Розхристана, простоволоса,

І, як в намисті, вся в жовнах.


[13] Еней, таку уздрівши цяцю,

Не знав із ляку де стояв;

І думав, що свою всю працю

Навіки тута потеряв.

Як ось до його підступила

Яга ся і заговорила,

Роззявивши свої уста:

«Гай, гай же, слихом послихати,

Анхізенка у віч видати,

А як забрів ти в сі міста?


[14] Давно тебе я дожидаю

І думала, що вже пропав;

Я все дивлюсь та визираю,

Аж ось коли ти причвалав.

Мені вже розказали з неба,

Чого тобі пильненько треба, –

Отець твій був у мене тут».

Еней сьому подивовався

І баби сучої спитався:

Як відьму злую сю зовуть.


3 «Я Кумськая зовусь Сівілла,

Ясного Феба попадя,

При його храмі посіділа,

Давно живу на світі я!

При Шведчині я дівовала,

А татарва як набігала,

То вже я замужем була;

І першу сарану зазнаю;

Коли ж був трус, як ізгадаю,

То вся здригнусь, мовби мала.


1 На світі всячину я знаю,

Хоть нікуди і не ходжу,

І людям в нужді помагаю,

І їм на звіздах ворожу:

Кому чи трясцю одігнати,

Од заушниць чи пошептати,

Або і волос ізігнать;

Шепчу – уроки проганяю,

Переполохи виливаю,

Гадюк умію замовлять.


2 Тепер ходімо лиш в каплицю,

Там Фебові ти поклонись

І обіщай йому телицю,

А послі гарно помолись.

Не пожалій лиш золотого

Для Феба світлого, ясного,

Та і мені що перекинь;

То ми тобі таки щось скажем,

А може, в пекло шлях покажем,

Іди, утрись і більш не слинь».


3 Прийшли в каплицю перед Феба,

Еней поклони бити став,

Щоб із блакитного Феб неба

Йому всю ласку показав.

Сівіллу тут замордовало,

І очі на лоб позганяло,

І дибом волос став сідий;

Клубком із рота піна билась;

Сама ж вся корчилась, кривилась,

Мов дух вселився в неї злий.


[19] Тряслась, кректала, побивалась,

Як бубен, синя стала вся;

Упавши на землю, качалась,

У барлозі мов порося.

І чим Еней молився більше,

То все було Сівіллі гірше;

А послі, як перемоливсь,

З Сівілли тілько піт котився;

Еней же на неї дивився,

Дрижав од страху і трусивсь.


[20] Сівілла трохи очуняла,

Отерла піну на губах;

І до Енея проворчала

Приказ од Феба в сих словах:

«Така богів олімпських рада,

Що ти і вся твоя громада

Не будете по смерть в Риму;

Но що тебе там будуть знати,

Твоє імення вихваляти;

Но ти не радуйся сьому.


[21] Іще ти вип’єш добру повну,

По всіх усюдах будеш ти;

І долю гірку, невгомонну

Готовсь свою не раз клясти.

Юнона ще не вдовольнилась,

Її злоба щоб окошилась

Хотя б на правнуках твоїх;

Но послі будеш жить по панськи,

І люди всі твої троянські

Забудуть всіх сих бід своїх».


[22] Еней похнюпивсь, дослухався,

Сівілла що йому верзла,

Стояв, за голову узявся,

Не по йому ся річ була.

«Трохи мене ти не морочиш,

Не розчовпу, що ти пророчиш, –

Еней Сівіллі говорив: –

Диявол знає, хто з вас бреше,

Трохи б мені було не легше,

Якби я Феба не просив.


[23] Та вже що буде, те і буде,

А буде те, що бог нам дасть;

Не ангели – такії ж люди,

Колись нам треба всім пропасть.

До мене будь лиш ти ласкава,

Услужлива і нелукава,

Мене до батька поведи;

Я проходився б ради скуки

Побачити пекельні муки,

Ану, на звізди погляди.


1 Не перший я, та й не послідній,

Іду до пекла на поклон:

Орфей який уже негідний,

Та що ж йому зробив Плутон;

А Геркулес як увалився,

То так у пеклі розходився,

Що всіх чортяк порозганяв.

Ану! Черкнім – а для охоти

Тобі я дам на дві охвоти…

Та ну ж! скажи, щоб я вже знав».


1 «Огнем, як бачу, ти іграєш, –

Йому дала яга одвіт: –

Ти пекла, бачу, ще не знаєш,

Не мил тобі уже десь світ.

Не люблять в пеклі жартовати,

Повік тобі дадуться знати,

От тілько ніс туди посунь;

Тобі там буде не до чмиги,

Як піднесуть із оцтом фиги,

То зараз вхопить тебе лунь.


2 Коли ж сю маєш ти охоту

У батька в пеклі побувать,

Мені дай зараз за роботу,

То я приймуся мусовать,

Як нам до пекла довалитись

І там на мертвих подивитись;

Ти знаєш – дурень не бере:

У нас хоть трохи хто тямущий,

Уміє жить по правді сущій,

То той, хоть з батька, то здере.


3 Поким же що, то ти послухай

Того, що я тобі скажу,

І голови собі не чухай…

Я в пекло стежку покажу:

В лісу великому, густому,

Непроходимому, пустому

Якеєсь дерево росте;

На нім кислиці не простії

Ростуть – як жар, всі золотії,

І деревце те не товсте.


4 Із дерева сього зломити

Ти мусиш гілку хоть одну;

Без неї бо ні підступити

Не можна перед сатану;

Без гілки і назад не будеш

І душу з тілом ти погубиш,

Плутон тебе закабалить.

Іди ж, та пильно приглядайся,

На всі чотири озирайся,

Де деревце те заблищить.


[29] Зломивши ж, зараз убирайся,

Якмога швидше утікай;

Не становись, не оглядайся

І уха чим позатикай;

Хоть будуть голоса кричати,

Щоб ти оглянувся, прохати,

Гляди, не озирайсь, біжи.

Вони, щоб тілько погубити,

То будуть все тебе манити;

От тут себе ти покажи».


[30] Яга тут чортзна де дівалась,

Еней остався тілько сам,

Йому все яблуня здавалась,

Покою не було очам;

Шукать її Еней попхався,

Втомивсь, засапавсь, спотикався,

Поки прийшов під темний ліс;

Коловсь сердешний об тернину,

Пошарпався весь об шипшину,

Було таке, що рачки ліз.


[31] Сей ліс густий був несказанно,

І сумно все в йому було;

Щось вило там безперестанно

І страшним голосом ревло;

Еней, молитву прочитавши

І шапку цупко підв’язавши,

В лісную гущу і пішов,

Ішов і утомивсь чимало,

І надворі тогді смеркало,

А яблуні ще не знайшов.


[32] Уже він начинав боятись,

На всі чотири озиравсь;

Трусивсь, та нікуди діватись,

Далеко тяжко в ліс забравсь;

А гірше ще його злякало,

Як щось у очах засіяло,

От тут то берега пустивсь;

А послі дуже удивився,

Як під кислицей опинився, –

За гілку зараз ухвативсь.


[33] І не подумавши німало,

Нап’явсь, за гілечку смикнув,

Аж дерево те затріщало,

І зараз гілку одчахнув.

І дав чимдуж із лісу драла,

Що аж земля під ним дрижала,

Біг так, що сам себе не чув;

Біг швидко, не остановлявся,

Увесь об колючки подрався;

Як чорт, у реп’яхах ввесь був.


1 Прибіг к троянцям, утомився

І оддихати простягнувсь;

Як хлюща, потом ввесь облився,

Трохи трохи не захлебнувсь.

Звелів з бичні волів пригнати,

Цапів з вівцями припасати,

Плутону в жертву принести,

І всім богам, що пеклом правлять

І грішних тормошать і давлять,

Щоб гніву їм не навести.


2 Як тілько темна та пахмурна

Із неба зслизла чорна ніч,

Година ж стала балагурна,

Як звізди повтікали пріч,

Троянці всі заворушились,

Завештались, закамешились

На жертву приганять биків;

Дяки з попами позбирались,

Зовсім служити всі прибрались,

Огонь розкладений горів.


3 Піп зараз взяв вола за роги

І в лоб обухом зацідив,

І, взявши голову між ноги,

Ніж в черево і засадив;

І вийняв тельбухи з кишками,

Розклав гарненько їх рядами

І пильно кендюх розглядав;

Енею послі божу волю

І всім троянцям добру долю,

Мов по звіздам, все віщовав.


[37] Як тут з скотиною возились

І харамаркали дяки,

Як вівці і цапи дрочились,

В різницях мов ревли бики;

Сівілла тут де не взялася,

Запінилася і тряслася,

І галас зараз підняла:

«К чортам ви швидче всі ізгиньте,

Мене з Енеєм тут покиньте,

Не ждіть, щоб тришия дала.


4 А ти, – мовляла ко Енею, –

Моторний, смілий молодець,

Прощайся з юрбою своєю,

Ходім лиш в пекло – там отець

Нас твій давно вже дожидає

І, може, без тебе скучає.

Ану, пора чимчиковать.

Возьми на плечі з хлібом клунок;

Нехай йому лихий прасунок,

Як голодом нам помирать.


[39] Не йди в дорогу без запасу,

Бо хвіст од голоду надмеш;

І де где іншого ти часу

І крихти хліба не найдеш,

Я в пекло стежку протоптала,

Я там не раз, не два бувала,

Я знаю тамошній народ;

Дорожки всі, всі уголочки,

Всі закоморочки, куточки,

Уже не первий знаю год».


1 Еней в сю путь якраз зібрався,

Шкапові чоботи набув,

Підтикався, підперезався

І пояс цупко підтягнув;

А в руки добру взяв дрючину,

Обороняти злу личину,

Як лучиться де од собак.

А послі за руки взялися,

Прямцем до пекла поплелися,

Пішли на прощу до чортяк.


2 Тепер же думаю, гадаю,

Трохи не годі і писать;

Ізроду пекла я не знаю,

Нездатний, далебі, брехать;

Хіба, читателі, пождіте,

Вгамуйтесь трохи, не галіте,

Піду я до людей старих;

Щоб їх о пеклі розпитати

І попрошу їх розказати,

Що чули од дідів своїх.


[42] Вергілій же, нехай царствує,

Розумненький був чоловік,

Нехай не вадить, як не чує,

Та в давній дуже жив він вік.

Не так тепер і в пеклі стало,

Як в старину колись бувало

І як покійник написав;

Я, може, що небудь прибавлю;

Переміню і що оставлю,

Писну – як од старих чував.


[43] Еней з Сівіллою хватались,

До пекла швидче щоб прийти,

І дуже пильно приглядались,

До пекла двері як найти.

Як ось перед якуюсь гору

Прийшли, і в ній велику нору

Знайшли і вскочили туди.

Пішли під землю темнотою,

Еней все щупався рукою,

Щоб не ввалитися куди.


1 Ся улиця вела у пекло,

Була вонюча і грязна;

У ній і вдень було, мов смеркло,

Од диму вся була чадна;

Жила з сестрою тут Дрімота,

Сестра же звалася Зівота,

Поклон сі перші оддали

Тімасі нашому Енею

З його старою попадею –

І послі далі повели.


2 А потім Смерть до артикулу

Їм воздала косою честь,

Наперед стоя калавуру,

Який у її мосці єсть:

Чума, война, харцизтво, холод,

Короста, трясця, парші, голод;

За сими ж тут стояли в ряд:

Холера, шолуді, бешиха

І всі мирянські, знаєш, лиха,

Що нас без милості морять.


3 Іще ж не все тут окошилось,

Іще брела ватага лих:

За смертію слідом валилось

Жінок, свекрух і мачух злих.

Вітчими йшли, тесті скуп’яги,

Зяті і свояки мотяги,

Сердиті шурини, брати,

Зовиці, невістки, ятровки –

Що все гризуться без умовки –

І всякі тут були кати.


4 Якіїсь злидні ще стояли,

Жовали все в зубах папір,

В руках каламарі держали,

За уха настромляли пір.

Се все десятські та соцькії,

Начальники, п’явки людськії,

І всі прокляті писарі;

Ісправники все ваканцьові,

Судді і стряпчі безтолкові,

Повірені, секретарі.


[48] За сими йшли святі понури,

Що не дивились і на світ,

Смиренної були натури,

Складали руки на живіт;

Умильно богу все молились,

На тиждень днів по три постились

І вслух не лаяли людей;

На чотках мир пересуждали

І вдень ніколи не гуляли,

Вночі ж було не без гостей.


1 Насупротив сих окаянниць

Квартал був цілий волоцюг,

Моргух, мандрьох, ярижниць, п’яниць

І бахурів на цілий плуг;

З обстриженими головами,

З підрізаними пеленами

Стояли хльорки наголо.

І панночок фільтіфікетних,

Лакеїв гарних і дотепних,

Багацько дуже щось було.


2 І молодиці молоденькі,

Що вийшли заміж за старих,

Що всякий час були раденькі

Потішить парнів молодих;

І ті тут молодці стояли,

Що недотепним помагали

Для них сімейку розплодить;

А діти гуртові кричали,

Своїх паньматок проклинали,

Що не дали на світі жить.


3 Еней хоть сильно тут дивився

Такій великій новині,

Та вже од страху так трусився,

Мов сидя охляп на коні.

Побачивши ж іще іздалі,

Які там дива плазовали

Кругом, куди ні поглядиш,

Злякавсь, к Сівіллі прихилився.

Хватавсь за дергу і тулився,

Мов од кота в коморі миш.


4 Сівілла в дальший путь таскала,

Не баскаличивсь би та йшов;

І так швиденько поспішала,

Еней не чув аж підошов,

Хватаючися за ягою;

Як ось уздріли пред собою

Чрез річку в пекло перевіз.

Ся річка Стіксом називалась,

Сюди ватага душ збиралась,

Щоб хто на той бік перевіз.


1 І перевізчик тут явився,

Як циган, смуглой цери був,

Од сонця ввесь він попалився

І губи, як арап, оддув;

Очища в лоб позападали,

Сметаною позапливали,

А голова вся в ковтунах;

Із рота слина все котилась,

Як повстка, борода скомшилась,

Всім задавав собою страх.


[54] Сорочка, зв’язана узлами,

Держалась всилу на плечах,

Попричепляна мотузками,

Як решето, була в дірках;

Замазана була на палець,

Засалена, аж капав смалець,

Обутий в драні постоли;

Із дір онучі волочились,

Зовсім, хоть вижми, помочились,

Пошарпані штани були.


2 За пояс лико одвічало,

На йому висів гаманець;

Тютюн, і люлька, і кресало,

Лежали губка, кремінець.

Хароном перевізник звався,

Собою дуже величався,

Бо і не в шутку був божок:

З крючком весельцем погрібався,

По Стіксові, як стрілка, мчався,

Був човен легкий, як пушок.


3 На ярмарку як слобожане

Або на красному торгу

До риби товпляться миряне,

Було на сьому так лугу.

Душа товкала душу в боки,

І скрекотали, мов сороки;

Той пхавсь, той сунувсь, інший ліз:

Всі м’ялися, перебирались,

Кричали, спорили і рвались,

І всяк хотів, його щоб віз.


1 Як гуща в сирівці іграє,

Шиплять, як кваснуть, буряки,

Як против сонця рій гуляє,

Гули сі так небораки,

Харона, плачучи, прохали,

До його руки простягали,

Щоб взяв з собою на каюк;

Но сей того плачу байдуже,

На просьби уважав не дуже:

Злий з сина був старий дундук.


[58] І знай, що все веслом махає

І в морду тиче хоч кому,

Од каюка всіх одганяє,

А по вибору своєму

Потрошечку в човен саджає,

І зараз човен одпихає,

На другий перевозить бік;

Кого не візьме, як затнеться,

Тому сидіти доведеться,

Гляди – і цілий, може, вік.


2 Еней в кагал сей як убрався,

Щоб зближитися к порому,

То з Палінуром повстрічався,

Штурмановав що при йому.

Тут Палінур пред ним заплакав,

Про долю злу свою балакав,

Що через річку не везуть;

Но баба зараз розлучила,

Енею в батька загвоздила,

Щоб довго не базікав тут.


[60] Попхались к берегу поближче,

Прийшли на самий перевіз,

Де засмальцьований дідище

Вередовав, як в греблі біс;

Кричав буцімто навіжений,

І кобенив народ хрещений,

Як водиться в шинках у нас;

Досталось родичам сердешним,

Не дуже лаяв словом гречним,

Нехай же зносять в добрий час.


3 Харон, таких гостей уздрівши,

Оскілками на їх дививсь,

Як бик скажений заревівши,

Запінивсь дуже і озливсь:

«Відкіль такії се мандрьохи,

І так уже вас тут не трохи,

Якого чорта ви прийшли?

Вас треба хати холодити!

Вас треба так опроводити,

Щоб ви і місця не найшли.


1 Геть, преч, вбирайтесь відсіль к чорту,

Я вам потиличника дам;

Поб’ю всю пику, зуби, морду,

Аж не пізна вас дідько сам;

Ійон же як захрабровали,

Живі сюди примандровали,

Бач, гиряві, чого хотять!

Не дуже я на вас покваплюсь,

Тут з мертвими ось не управлюсь,

Що так над шиєю стоять».


[63] Сівілла бачить, що не шутка,

Бо дуже сердиться Харон,

Еней же був собі плохутка,

Дала стариганю поклон:

«Та ну, на нас лиш придивися, –

Сказала, – дуже не гнівися,

Не сами ми прийшли сюди;

Хіба ж мене ти не пізнаєш,

Що так кричиш, на нас гукаєш –

Оце невидані біди!


[64] Ось глянься, що оце такеє!

Утихомирся, не бурчи;

Ось деревце, бач, золотеє,

Тепер же, коли хоч, мовчи».

Потім все дрібно розказала,

Кого до пекла проводжала,

До кого, як, про що, за чим.

Харон же зараз схаменувся,

Разів з чотири погребнувся

І з каючком причалив к ним.


[65] Еней з Сівіллою своєю

Не мішкавши в човен ввійшли;

Кальною річкою сією

На той бік в пекло поплили;

Вода в розколини лилася,

Що аж Сівілла піднялася,

Еней боявсь, щоб не втонуть,

Но пан Харон наш потрудився,

На той бік так перехопився.

Що нільзя оком ізмигнуть.


1 Приставши, висадив на землю;

Взяв пів алтина за труди,

За працьовиту свою греблю,

І ще сказав, іти куди.

Пройшовши відсіль гонів з двоє,

Побравшись за руки обоє,

Побачили, що ось лежав

У бур’яні бровко муругий,

Три голови мав пес сей мурий,

Він на Енея загарчав.


[67] Загавкав грізно в три язики,

Уже був кинувсь і кусать,

Еней підняв тут крик великий,

Хотів чимдуж назад втікать.

Аж баба хліб бровку шпурнула

І горло глевтяком заткнула,

То він за кормом і погнавсь;

Еней же з бабою старою,

То сяк, то так, попід рукою,

Тихенько од бровка убравсь.


[68] Тепер Еней убрався в пекло,

Прийшов зовсім на інший світ;

Там все поблідло і поблекло,

Нема ні місяця, ні звізд,

Там тілько тумани великі,

Там чутні жалобнії крики,

Там мука грішним не мала.

Еней з Сівіллою гляділи,

Якії муки тут терпіли,

Якая кара всім була.


[69] Смола там в пеклі клекотіла

І грілася все в казанах,

Живиця, сірка, нефть кипіла;

Палав огонь, великий страх!

В смолі сій грішники сиділи

І на огні пеклись, горіли,

Хто, як, за віщо заслужив.

Пером не можна написати,

Не можна і в казках сказати,

Яких було багацько див!


2 Панів за те там мордовали

І жарили зо всіх боків,

Що людям льготи не давали

І ставили їх за скотів.

За те вони дрова возили,

В болотах очерет косили,

Носили в пекло на підпал.

Чорти за ними приглядали,

Залізним пруттям підганяли,

Коли який з них приставав.


1 Огненним пруттям оддирали

Кругом на спину і живіт,

Себе що сами убивали,

Яким остив наш білий світ,

Гарячим дьогтем заливали,

Ножами під боки штрикали,

Щоб не хапались умирать.

Робили рознії їм муки,

Товкли у мужчирях їм руки,

Не важились щоб убивать.


2 Багатим та скупим вливали

Розтопленеє срібло в рот,

А брехунів там заставляли

Лизать гарячих сковород;

Які ж ізроду не женились,

Та по чужим куткам живились,

Такі повішані на крюк,

Зачеплені за теє тіло,

На світі що грішило сміло

І не боялося сих мук.


3 Всім старшинам тут без розбору,

Панам, підпанкам і слугам

Давали в пеклі добру хльору,

Всім по заслузі, як котам.

Тут всякії були цехмістри,

І ратмани, і бургомістри,

Судді, підсудки, писарі,

Які по правді не судили

Та тілько грошики лупили

І одбирали хабарі.


4 І всі розумні филозопи,

Що в світі вчились мудровать;

Ченці, попи і крутопопи,

Мирян щоб знали научать;

Щоб не ганялись за гривнями,

Щоб не возились з попадями,

Та знали церков щоб одну;

Ксьондзи до баб щоб не іржали,

А мудрі звізд щоб не знімали –

Були в огні на самім дну.


1 Жінок своїх що не держали

В руках, а волю їм дали,

По весіллях їх одпускали,

Щоб часто в приданках були

І до півночі там гуляли,

І в гречку деколи скакали,

Такі сиділи всі в шапках,

І з превеликими рогами,

З зажмуреними всі очами,

В кип’ячих сіркой казанах.


2 Батьки, які синів не вчили,

А гладили по головах,

І тілько знай що їх хвалили,

Кипіли в нефті в казанах;

Що через їх синки в ледащо

Пустилися, пішли в нінащо,

А послі чубили батьків,

І всею силою бажали,

Батьки щоб швидче умирали,

Щоб їм прийнятись до замків.


[77] І ті були там лагоминці,

Піддурювали що дівок,

Що в вікна дрались по драбинці

Під темний, тихий вечерок;

Що будуть сватать їх, брехали,

Підманювали, улещали,

Поки добрались до кінця;

Поки дівки од перечосу

До самого товстіли носу,

Що сором послі до вінця.


3 Були там купчики проворні,

Що їздили по ярмаркам,

І на аршинець на підборний

Поганий продавали крам.

Тут всякії були пронози,

Перекупки і шмаровози,

Жиди, міняйли, шинкарі.

І ті, що фиги миги возять,

Що в боклагах гарячий носять,

Там всі пеклися крамарі.


4 Паливоди і волоцюги,

Всі зводники і всі плути;

Ярижники і всі п’янюги,

Обманщики і всі моти,

Всі ворожбити, чародії,

Всі гайдамаки, всі злодії,

Шевці, кравці і ковалі;

Цехи: різницький, коновальський,

Кушнірський, ткацький, шаповальський –

Кипіли в пеклі всі в смолі.


1 Там всі невірні і христьяне,

Були пани і мужики,

Була там шляхта і міщане,

І молоді, і старики;

Були багаті і убогі,

Прямі були і кривоногі,

Були видющі і сліпі,

Були і штатські, і воєнні,

Були і панські, і казенні,

Були миряни і попи.


2 Гай! гай! та нігде правди діти,

Брехня ж наробить лиха більш;

Сиділи там скучні піїти,

Писарчуки поганих вірш,

Великії терпіли муки,

Їм зв’язані були і руки,

Мов у татар терпіли плін.

От так і наш брат попадеться,

Що пише, не остережеться,

Який же втерпить його хрін!


3 Якусь особу мацапуру

Там шкварили на шашлику,

Гарячу мідь лили за шкуру

І розпинали на бику.

Натуру мав він дуже бридку,

Кривив душею для прибитку,

Чужеє оддавав в печать;

Без сорома, без бога бувши

І восьму заповідь забувши,

Чужим пустився промишлять.


4 Еней як відсіль відступився

І далі трохи одійшов,

То на другеє нахопився,

Жіночу муку тут найшов.

В другім зовсім сих каравані

Піджарьовали, як у бані,

Що аж кричали на чім світ;

Оці то галас ісправляли,

Гарчали, вили і пищали,

Після куті мов на живіт.


[84] Дівки, баби і молодиці

Кляли себе і ввесь свій рід,

Кляли всі жарти, вечерниці,

Кляли і жизнь, і білий світ;

За те їм так там задавали,

Що через міру мудровали

І верховодили над всім;

Хоть чоловік і не онеє,

Коли же жінці, бачиш, теє,

То треба угодити їй.


1 Були там чесні пустомолки,

Що знали весь святий закон,

Молилися без остановки

І били сот по п’ять поклон,

Як в церкві між людьми стояли,

І головами все хитали,

Як же були на самоті,

То молитовники ховали,

Казились, бігали, скакали

І гірше дещо в темноті.


2 Були і тії там панянки,

Що наряжались на показ;

Мандрьохи, хльорки і діптянки,

Що продають себе на час.

Сі в сірці і в смолі кипіли

За те, що жирно дуже їли

І що їх не страшив і піст;

Що все прикушовали губи,

І скалили біленькі зуби,

І дуже волочили хвіст.


[87] Пеклись тут гарні молодиці,

Аж жаль було на них глядіть,

Чорняві, повні, милолиці;

І сі тут мусили кипіть,

Що замуж за старих ходили

І мишаком їх поморили,

Щоб послі гарно погулять

І з парубками поводитись,

На світі весело нажитись

І не голодним умирать.


3 Якіїсь мучились там птахи

З куделями на головах;

Се чеснії, не потіпахи,

Були тендітні при людях;

А без людей – не можна знати

Себе чим мали забавляти,

Про те лиш знали до дверей.

Їм тяжко в пеклі докоряли,

Смоли на щоки наліпляли,

Щоб не дурили так людей.


1 Бо щоки терли манією,

А блейвасом і ніс, і лоб,

Щоб краскою, хоть не своєю,

Причаровать к собі кого б;

Із ріпи підставляли зуби,

Ялозили все смальцем губи,

Щоб підвести на гріх людей;

Пиндючили якіїсь бочки,

Мостили в пазусі платочки,

В которих не було грудей.


[90] За сими по ряду шкварчали

В розпалених сковородах

Старі баби, що все ворчали,

Базікали о всіх ділах;

Все тілько старину хвалили,

А молодих товкли та били,

Не думали ж, які були,

Іще як сами дівовали

Та з хлопцями як гарцювали,

Та й по дитинці привели.


2 Відьом же тут колесовали

І всіх шептух і ворожок,

Там жили з них чорти мотали

І без витушки на клубок;

На припічках щоб не орали,

У комини щоб не літали,

Не їздили б на упирях;

І щоб дощу не продавали,

Вночі людей щоб не лякали,

Не ворожили б на бобах.


[92] А зводницям таке робили,

Що цур йому вже і казать,

На гріх дівок що підводили

І сим учились промишлять;

Жінок од чоловіків крали

І волоцюгам помагали

Рогами людський лоб квітчать;

Щоб не своїм не торговали,

Того б на одкуп не давали,

Що треба про запас держать.


3 Еней там бачив щось немало

Кип’ящих мучениць в смолі,

Як з кабанів топилось сало,

Так шкварилися сі в огні;

Були і світські, і черниці,

Були дівки і молодиці,

Були і паньї, й панночки;

Були в свитках, були в охвотах,

Були в дульєтах і в капотах,

Були всі грішні жіночки.


1 Но се були все осужденні,

Які померли не тепер;

Без суду ж не палив пекельний

Огонь, недавно хто умер;

Сі всі були в другім загоні,

Як би лошата або коні,

Не знали попадуть куда;

Еней, на перших подивившись

І о бідах їх пожурившись,

Пішов в другії ворота.


2 Еней, ввійшовши в сю кошару,

Побачив там багацько душ,

Вмішавшися між сю отару,

Як між гадюки чорний уж.

Тут розні душі походжали,

Все думали та все гадали,

Куди то за гріхи їх впруть.

Чи в рай їх пустять веселитись,

Чи, може, в пекло пошмалитись

І за гріхи їм носа втруть.


[96] Було їм вільно розмовляти

Про всякії свої діла,

І думати, і мізковати –

Яка душа, де, як жила;

Багатий тут на смерть гнівився,

Що він з грішми не розлічився,

Кому і кілько треба дать;

Скупий же тосковав, нудився,

Що він на світі не нажився

І що не вспів і погулять.


3 Сутяга толковав укази,

І що то значить наш Статут,

Розказовав свої прокази,

На світі що робив сей плут.

Мудрець же фізику провадив,

І толковав якихсь монадів,

І думав, відкіль взявся світ?

А мартопляс кричав, сміявся,

Розказовав і дивовався,

Як добре знав жінок дурить.


1 Суддя там признавався сміло,

Що з гудзиками за мундир

Таке переоначив діло,

Що, може б, навістив Сибір;

Та смерть ізбавила косою,

Що кат легенькою рукою

Плечей йому не покропив.

А лікар скрізь ходив з ланцетом,

З слабительним і спермацетом

І чванивсь, як людей морив.


2 Ласощохлисти походжали,

Всі фертики і паничі,

На пальцях ногтики кусали,

Розприндившись, як павичі;

Все очі вгору піднімали,

По світу нашому вздихали,

Що рано їх побрала смерть;

Що трохи слави учинили,

Не всіх на світі подурили,

Не всім успіли морду втерть.


3 Моти, картьожники, п’янюги

І весь проворний чесний род;

Лакеї, конюхи і слуги,

Всі кухарі і скороход,

Побравшись за руки, ходили

І все о плутнях говорили,

Які робили, як жили,

Як паней і панів дурили,

Як по шинках вночі ходили

І як з кишень платки тягли.


4 Там придзигльованки журились,

Що нікому вже підморгнуть,

За ними більш не волочились,

Тут їх заклекотіла путь;

Баби тут більш не ворожили

І простодушних не дурили.

Які ж дівок охочі бить,

Зубами з серця скреготали,

Що наймички їх не вважали

І не хотіли їм годить.


[102] Еней уздрів свою Дідону,

Ошмалену, мов головня,

Якраз по нашому закону

Пред нею шапочку ізняв:

«Здорова! – глянь… де ти взялася?

І ти, сердешна, приплелася

Із Карфагена аж сюда?

Якого біса ти спеклася,

Хіба на світі нажилася?

Чорт мав тобі десь і стида.


[103] Така смачная молодиця,

І глянь! умерла залюбки…

Рум’яна, повна, білолиця,

Хто гляне, то лизне губки;

Тепер з тебе яка утіха?

Ніхто не гляне і для сміха,

Навік тепер пропала ти!

Я, далебі, в тім не виною,

Що так роз’їхався з тобою,

Мені приказано втекти.


1 Тепер же, коли хоч, злигаймось

І нумо жить так, як жили,

Тут закурім, заженихаймось,

Не розлучаймось ніколи;

Ходи, тебе я помилую,

Прижму до серця – поцілую…»

Йому ж Дідона наодріз

Сказала: «К чорту убирайся,

На мене більш не женихайся…

Не лізь! Бо розіб’ю і ніс!»


[105] Сказавши, чортзна де пропала,

Еней не знав, що і робить,

Коли б яга не закричала,

Що довго годі говорить,

То, може б, там і застоявся

І, може, той пори дождався,

Щоб хто і ребра полічив:

Щоб з вдовами не женихався,

Над мертвими не наглумлявся,

Жінок любов’ю не морив.


[106] Еней з Сівіллою попхався

В пекельную подалі глуш;

Як на дорозі повстрічався

З громадою знакомих душ.

Тут всі з Енеєм обнімались,

Чоломкались і ціловались,

Побачивши князька свого;

Тут всяк сміявся, реготався,

Еней до всіх їх доглядався,

Знайшов з троянців ось кого:


2 Педька, Терешка, Шеліфона,

Панька, Охріма і Харка,

Леська, Олешка і Сізьона,

Пархома, Їська і Феська,

Стецька, Ониська, Опанаса,

Свирида, Лазаря, Тараса,

Були Денис, Остап, Овсій

І всі троянці, що втопились,

Як на човнах з ним волочились,

Тут був Вернигора Мусій.


[108] Жидівська школа завелася,

Великий крик всі підняли,

І реготня де не взялася,

Тут всяку всячину верзли;

Згадали чорт знає колишнє,

Балакали уже і лишнє,

І сам Еней тут розходивсь;

Щось балагурили довгенько,

Хоть ізійшлися і раненько,

Та пан Еней наш опізнивсь.


1 Сівіллі се не показалось,

Що так пахолок застоявсь,

Що дитятко так розбрехалось,

Уже і о світі не знавсь;

На його грізно закричала,

Залаяла, запорощала,

Що аж Еней ввесь затрусивсь.

Троянці также всі здригнули

І врозтіч, хто куди, махнули,

Еней за бабою пустивсь.


[110] Ішли, і як би не збрехати,

Трохи не з пару добрих гін,

Як ось побачили і хати,

І ввесь Плутонів царський дім.

Сівілла пальцем указала

І так Енеєві сказала:

«Ось тут і пан Плутон живе

Із Прозерпіною своєю,

До їх то на поклон з гіллею

Тепер я поведу тебе».


2 І тілько що прийшли к воротам

І в двір пустилися чвалать,

Як баба бридка, криворота:

«Хто йде?» – їх стала окликать.

Мерзенне чудо се стояло

І било під двором в клепало,

Як в панських водиться дворах;

Обмотана вся ланцюгами,

Гадюки вилися клубками

На голові і на плечах.


1 Вона без всякого обману

І щиро без обиняків

Робила грішним добру шану,

Ремнями драла, мов биків;

Кусала, гризла, бичовала,

Кришила, шкварила, щипала,

Топтала, дряпала, пекла,

Порола, корчила, пиляла,

Вертіла, рвала, шпиговала

І кров із тіла їх пила.


2 Еней, бідняжка, ізлякався

І ввесь, як крейда, побілів,

І зараз у яги спитався,

Хто їй так мучити велів?

Вона йому все розказала

Так, як сама здорова знала,

Що в пеклі є суддя Еак;

Хоть він на смерть не осуждає,

Та мучити повеліває,

І як звелить – і мучать так.


[114] Ворота сами одчинились,

Не смів ніхто їх задержать,

Еней з Сівіллою пустились,

Щоб Прозерпіні честь оддать;

І піднесли їй на болячку

Ту суто золоту гіллячку,

Що сильно так вона бажа.

Но к ній Енея не пустили,

Прогнали, трохи і не били,

Бо хиріла їх госпожа.


3 А далі вперлися в будинки

Підземного сього царя,

Ні гич, ні гариля пилинки,

Було все чисто, як зоря;

Цвяховані були там стіни

І вікна всі з морської піни;

Шумиха, оливо, свинець,

Блищали міді там і криці,

Всі убрані були світлиці;

По правді, панський був дворець.


[116] Еней з ягою розглядали

Всі дива там, які були,

Роти свої пороззявляли

І очі на лоби п’яли;

Проміж собою все зглядались –

Всьому дивились, осміхались,

Еней то цмокав, то свистав.

От тут то душі ликовали,

Що праведно в миру живали,

Еней і сих тут навіщав.


1 Сиділи, руки поскладавши,

Для них все празники були;

Люльки курили, полягавши,

Або горілочку пили,

Не тютюнкову і не пінну,

Но третьопробну, перегінну,

Настояную на бодян;

Під челюстями запікану,

І з ганусом, і до калгану,

В ній був і перець, і шапран.


2 І ласощі все тілько їли,

Сластьони, коржики, стовпці,

Варенички пшеничні, білі,

Пухкі з кав’яром буханці;

Часник, рогіз, паслін, кислиці,

Козельці, терн, глід, полуниці,

Крутії яйця з сирівцем;

І дуже вкусную яєшню,

Якусь німецьку, не тутешню,

А запивали все пивцем.


3 Велике тут було роздолля

Тому, хто праведно живе,

Так, як велике безголов’я

Тому, хто грішну жизнь веде;

Хто мав к чому яку охоту,

Тут утішався тим до поту;

Тут чистий був розгардіяш:

Лежи, спи, їж, пий, веселися,

Кричи, мовчи, співай, крутися;

Рубайсь – так і дадуть палаш.


[120] Ні чванились, ні величались,

Ніхто не знав тут мудровать,

Крий боже, щоб не догадались

Брат з брата в чім покепковать;

Ні сердилися, ні гнівились,

Ні лаялися і не бились,

А всі жили тут люб’язно;

Тут всякий гласно женихався,

Ревнивих ябед не боявся,

Було вобще все за одно.


[121] Ні холодно було, ні душно,

А саме так, як в сіряках,

І весело, і так не скучно,

На великодніх як святках;

Коли кому що захотілось,

То тут як з неба і вродилось,

От так то добрі тут жили.

Еней, се зрівши, дивовався

І тут яги своєй спитався,

Які се праведні були?


1 «Не думай, щоб були чиновні, –

Сівілла сей дала одвіт, –

Або що грошей скрині повні,

Або в яких товстий живіт;

Не ті се, що в цвітних жупанах,

В кармазинах або сап’янах;

Не ті ж, що з книгами в руках,

Не рицарі, не розбишаки;

Не ті се, що кричать «і паки»,

Не ті, що в золотих шапках.


2 Се бідні нищі, навіжені,

Що дурнями зчисляли їх,

Старці, хромі, сліпорождені,

З яких був людський глум і сміх;

Се що з порожніми сумками

Жили голодні під тинами,

Собак дражнили по дворах,

Се ті, що біг дасть получали,

Се ті, яких випроводжали

В потилицю і по плечах.


3 Се вдови бідні, безпомощні,

Яким приюту не було;

Се діви чесні, непорочні,

Яким спідниці не дуло;

Се що без родичів остались…

І сиротами називались,

А послі вбгались і в оклад;

Се що проценту не лупили,

Що людям помагать любили,

Хто чим багат, то тим і рад.


4 Тут также старшина правдива,

Бувають всякії пани;

Но тілько трохи сього дива,

Не квапляться на се вони!

Бувають військові, значкові,

І сотники, і бунчукові,

Які правдиву жизнь вели;

Тут люде всякого завіту,

По білому єсть кілько світу,

Которі праведно жили».


1 «Скажи ж, моя голубко сиза, –

Іще Еней яги спитав. –

Чом батька я свого Анхіза

І досі в вічі не видав?

Ні з грішними, ні у Плутона,

Хіба йому нема закона,

Куди його щоб засадить?»

«Він божої, – сказала, – крові,

І по Венериній любові,

Де схоче, буде там і жить».


[127] Базікавши, зійшли на гору,

На землю сіли оддихать,

І, попотівши саме впору,

Тут прийнялися розглядать,

Анхіза щоб не прогуляти,

Обридло бо і так шукати;

Анхіз же був тогді внизу,

І, походжавши по долині,

Об миленькій своїй дитині

Водив по мізку коверзу.


2 Як глядь на гору ненароком,

І там свого синка уздрів,

Побіг старий не просто – боком

І ввесь од радості згорів.

Хватавсь з синком поговорити,

О всіх спитатись, розпросити

І повидатись хоть часок;

Енеєчка свого обняти,

По батьківській поціловати,

Його почути голосок.


3 «Здоров, синашу, ма дитятко! –

Анхіз Енеєві сказав. –

Чи се ж тобі таки не стидно,

Що довго я тебе тут ждав?

Ходім лишень к моїй господі,

Та поговорим на свободі,

За тебе будем мірковать».

Еней стояв так, мов дубина,

Котилась з рота тілько слина,

Не смів мертвця поціловать.


[130] Анхіз, сю бачивши причину,

Чого синочок сумовав,

І сам хотів обнять дитину –

Та ба! уже не в ту попав;

Прийнявсь його щоб научати

І тайності йому сказати,

Який Енеїв буде плід,

Якії діти будуть жваві,

На світі зроблять скілько слави,

Яким то хлопцям буде дід.


1 Тогді то в пеклі вечорниці

Лучились, бачиш, як на те,

Були дівки та молодиці

І там робили не пусте:

У ворона собі іграли,

Весільних пісеньок співали,

Співали тут і колядок;

Палили клоччя, ворожили,

По спині лещатами били,

Загадовали загадок.


2 Тут заплітали джерегелі,

Дробушечки на головах;

Скакали по полу вегері ,

В тісної баби по лавках;

А в комин суджених питали,

У хатніх вікон підслухали,

Ходили в північ по пусткам;

До свічки ложечки палили,

Щетину із свині шмалили

Або жмурились по куткам.


[133] Сюди привів Анхіз Енея

І між дівок сих посадив;

Як неука і дуралея,

Прийнять до гурту їх просив;

І щоб обом їм услужили,

Як знають, так поворожили,

Що стрінеться з його синком:

Чи він хоть трохи уродливий,

К чому і як Еней щасливий,

Щоб всіх спитались ворожок.


3 Одна дівча була гостренька

І саме ухо прехихе,

Швидка, гнучка, хвистка, порскенька,

Було з диявола лихе.

Вона тут тілько і робила,

Що всім гадала, ворожила,

Могуща в ділі тім була;

Чи брехеньки які сточити,

Кому імення приложити,

То так якраз і додала.


[135] Призвідця зараз ся шептуха

І примостилась к старику,

Йому шепнула біля уха

І завела з ним річ таку:

«Ось я синкові загадаю,

Поворожу і попитаю,

Йому що буде, розкажу;

Я ворожбу такую знаю,

Хоть що, по правді одгадаю,

І вже ніколи не збрешу».


1 І зараз в горщечок наклала

Відьомських разних всяких трав,

Які на Костянтина рвала,

І те гніздо, що ремез клав:

Васильки, папороть, шевлію,

Петрів батіг і конвалію,

Любисток, просерень, чебрець;

І все се налила водою

Погожею, непочатою,

Сказавши скількось і словець.


[137] Горщок сей черепком накрила,

Поставила його на жар,

І тут Енея присадила,

Щоб огоньок він роздував;

Як розігрілось, зашипіло,

Запарилось, заклекотіло,

Ворочалося зверху вниз;

Еней наш насторочив уха,

Мов чоловічий голос слуха,

Те чує і старий Анхіз.


[138] Як стали роздувать пильніше,

Горщок той дужче клекотав,

Почули голос виразніше,

І він Енею так сказав:

«Енею годі вже журитись,

Од його має розплодитись

Великий і завзятий рід;

Всім світом буде управляти,

По всіх усюдах воювати,

Підверне всіх собі під спід.


2 І Римськії поставить стіни,

В них буде жити, як в раю;

Великі зробить переміни

Во всім окружнім там краю;

Там буде жить та поживати,

Покіль не будуть ціловати

Ноги чиєїсь постола…

Но відсіль час тобі вбираться

І з панотцем своїм прощаться,

Щоб голова тут не лягла».


[140] Сього Анхізу не бажалось,

Щоб попрощатися з синком,

І в голову йому не клалось,

Щоб з ним так бачитись мельком.

Та ба! вже нічим пособити,

Енея треба відпустити,

Із пекла вивести на світ.

Прощалися і обнімались,

Слізьми гіркими обливались –

Анхіз кричав, як в марті кіт.


[141] Еней з Сівіллою старою

Із пекла бігли навпростець;

Синок ворочав головою,

Поки аж не сховавсь отець;

Прийшов к троянцям помаленьку

І крався нишком, потихеньку,

Де їм велів себе пождать.

Троянці покотом лежали

І на дозвіллі добре спали –

Еней і сам уклався спать.





Каталог: attachments
attachments -> Здоров'я одна з найбільших цінностей людини вчитель початкових класів Комісаренко Л. М. Мета
attachments -> План Пояснювальна записка. Тема Науково-теоретична підготовка вчителя фізичної культури. Тема Питання педагогіки та психології в фізичному вихованні
attachments -> Урок психологічне дослідження Мета: навчальна
attachments -> Стереотипи поведінки. Поради з культурної адаптації
attachments -> Тема. Вправи на закріплення та узагальнення знань про слова, які означають назви предметів
attachments -> Українська мова природознавство
attachments -> Урок екскурсія Обладнання
attachments -> Вступ. Ознайомлення з «Букварем». Державний гімн України. Опрацювання вірша Г. Чубач «Рідна мова»
attachments -> «Топографічна карта» Мета
attachments -> Державний комітет стандартизації, метрології та сертифікації україни


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка