Іван Білик цар І раб розділ 1



Сторінка1/27
Дата конвертації06.05.2016
Розмір5.16 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   27
Іван Білик

ЦАР І РАБ
Розділ 1


— Глянь, ефебе! — несподівано писклявим голосом обізвавсь дебелий євнух і перехилився між визубні наріжної вежі.

Савмак, якого назвали ефебом, виглянув у сусідню бійницю. Далеко внизу, між городським ровом та Сухою річкою, під скісними променями вранішнього сонця зміївся битий шлях, що вів із Феодосії на самий край Европи, в Парфеній. Між двома валками купецьких двоколок тяглася вервечка дивних людей. Савмак глянув на євнуха в сусідній бійниці й знову непорозуміло втупивсь у вервечку. Люди були вбрані в жахливе лахміття брудного рудуватого кольору, в довгі гостроверхі ковпаки з червоною стрічкою при версі. Попереду кульгав дрібненький дідок, трясучи гачкуватою палицею. За кожним його кроком палиця озивалась недоладним дзенькотом, обвішана дзвіночками й кільцями. За старим ішло душ із двадцять обідранців, а задній теж ніс ціпок, трохи коротший, з одним кованим, схожим на череп'яний горщик, дзвоном. Дзвін, певно, був тріснутий, бо хрипів низьким вередливим голосом. Люди мали за плечима по добрій торбі з пасмугами, із однієї виглядала чорна дитяча голівка, ще двоє дітей, літ на п'ять та вісім, плентали між дорослих жінок і чоловіків, убраних в однакові стрічкасті ковпаки.

То були вражені проказою жебраки, яких Савмак уже не раз бачив на торжищі пантікапейської аґори, й він лише з огидою плюнув:

— Хай бережуть людину всі на світі кумири від такої бридоти!

Та євнух і далі пильно стежив за валкою прокажених, і Савмак здвигнув плечима:

— То й що?

— Отих бачиш?

— Не дивина.

— He дивина? — перепитав євнух, повернувся до Савмака обличчям, і Савмак аж закліпав. У вицвілих очах того застиг переляк.

— А хто се?

Голова в сусідній бійниці зникла, Савмак теж одійшов на підлогу вежі.

— Боїшся лепри? — спитав він, бо причіплива хвороба була й справді страшна.

Та євнух ухопив його за руку й зі швидкістю, як для його торбистого рихлого тіла гідною подиву, потяг ефеба вузьким хідником кам'яного муру до Надбрамної вежі. Двоє чатників, поставлявши щити й акантіони між визубнями, запально грали в кості й лише невдоволено відсунули ноги, даючи дорогу царському лоґоґрафові та Савмакові.

Побігши добру стадію, євнух-лоґоґраф біля брами спинився, перевів подих і ще раз виглянув у щілину між визубнями. Прокажені вже повертали до брами. Селяни й пантікапейці, що юрмилися коло перекидного містка, розступались перед їхнім дзеленькотом, мов сніг перед вогнем. Лоґоґраф знову потяг Савмака, й вони почали сходити кам'яними приступками з мурів униз. Юнак іще не знав, що так схвилювало вчителя, та настрій старого потроху передававсь і йому. Коли вони зійшли до бруківки, навколо запанувала незвична тиша. Присутність лепрофорів завжди непокоїла здорових. Люди, що поспішали на торжище, повідходили вбік, під мури та брами будинків, дехто з-поміж тих, що вже йшли з аґори, набазарювавшись, квапливо звертали в провулки, лаючи й своїх робів із кошиками на головах, і жебраків із червоно-бурими щоками та жахливими провалинами носів.

Якійсь бага́тій кіріїсі з Мірмекія чи Тірітаки зробилося зле, вона впала на бруківку, двоє робів, покидавши кошики з добром, ледве підважили її собі на пелчі й понесли під колонаду хорому Ахілла Посідонія. Савмак подумав, чому ж цар Перісад дозволяє лепрофорам заходити до города стольного, він уже збирався висловити своє обурення й уголос, та лоґоґраф стиснув йому зап'ясток і шепнув:

— Бачиш отого?

— Котрого?

— Другого з-одзаду!

— Ну?


Сумна вервечка прокажених, розпуджуючи людей дзенькотом і червоними пасмутами на гостроверхих шапках, проминула їх і поволі пішла далі. Дитя в торбі на материній спині кволо пхенькало й кривилося плямистим пухлим личком, а хвора мати-жебрачка лише сіпала плечем, зацитькуючи дитину.

Кроків на п'ять позаду них ішов той лепрофор, що чимось так уразив євнуха-лоґоґрафа. Се був чоловік літ під тридцять п'ять або сорок, гарний і кремезний, і кульгавість його видавалась несправжньою, хоча він і спирався на вильця костура й тяг обмотану ганчір'ям ногу. Савмак на мить зіткнувся з його поглядом, і в серці не знати з чого похололо. Вічі в хворого дивилися пильно й гостро з-під прямих брів, а ніс і борода були заповиті чорною полотниною.

— Хто се?..

За хворим жебраком ішов ще один, останній, вителенькуючи хрипким дзвоном на жердині, й було таке враження, ніби він остерігається підступити до того, що тягне заповиту ногу.

— Хто? — перепитав лоґоґраф, та минула ціла клепсидра часу, перш ніж він одповів Савмакові: — Палак!..

Лоґоґраф майже просичав йому се слово в вухо, дихнувши перестоєм часнику.

— Скіфський цар?!

Савмак удруге подивився на кульгаву постать жебрака, але вервечка лепрофорів уже проминула їх, лишаючи по собі мертву пустку вулиці. Так само тиснучись до мурованих огорож, люди не поспішали вслід за прокаженими, бо лепрофори самі ніколи не ходять, лише вкупі зі злими, причіпливими демонами страшної хвороби. Жебраки ж уже робили те, задля чого прийшли до стольного Пантікапея: простягали до людей мідні кухлі на жердинах, і пантікапейці та селяни кидали їм хто обол, хто — ольбійський дельфінчик, а хто — й цілу драхму. Важке срібне кружало лунко дзенькало, й ощасливлений лепрофор кивав щедрому подайникові. Всі, хто міг витримати жахливий вигляд людей із червоно-бурими або білясто-сірими обличчями та руками, дарував бодай найменший мідячок, відкупаючись од лихих демонів лепри.

— Чого так зириш?

Савмак спробував прийти до тями. Він і сам дивувався, чому ся випадкова зустріч із прокаженими так вразила його, й щоб одігнати наслання, потер собі чоло.

— Родича вздрів? — знов обізвався євнух-лоґоґраф і засміявсь тоненьким рипучим голосом. Той смішок ще болісніше вколов Савмака, та юнак спробував одбутися жартом:

— У мене ще, слава кумирам, не провалився ніс і не відпали вуха!

Але лоґоґраф із несподіваною люттю просичав:

— І в того теж не повідпадали вуха!..

Він мав на оці Паллака, якого нібито впізнав у передостанньому жебракові, й отрок, добре знаючи норов свого вчителя, чекав, коли він сам угамується. Та євнух сього разу й не збирався стримувати себе.

— Скіф! Смердючий хрипкоголосий варвар! Бодай би Аполлон Стріломет кинув йому лепру на голову, як кидав колись холеру на голови троянцям!..

— Для чого ти так клянеш? То нещасний лепрофор, зобиджений кумирами.

— Зобиджений, речеш? Зобиджений! Дивись, як би він не зобидив нас із тобою!.. Тобі то, правда, що…

Лоґоґраф несподівано замовк і стомлено поплентав прямою бруківкою до аґори. Щойно спорожнілу вулицю потроху освоїли, передзвін прокажених уже ледь чувся далеко попереду, голяками бруківки тепер торохтіли вози й возики, й сотні взутих у сандалії та постоли ніг огорнули все кругом вапняною пилюкою. Так вони й ішли мовчки, змішавшись із натовпом базарювальників, і незабаром Савмак забувся й про лепрофорів, і про той незрозумілий вибух, що був перекосив пухке жіноче обличчя євнуха. Коли проминули аґору, розташовану під самою горою, довелося йти проти людської течії. На пізній торг ішли багаті мешканці Акрополя та техніти з полудневих вулиць Пантікапея: мідники, золотарі та шевці сандалій. Кожен вів по собі роба чи й двох або трьох із кошиками й скринями на стрижених маківках, і йти супротиву їм було важко. Й коли з-від аґори пролунав бадьорий дзвін котрогось рибалки, який закликав до щойно вловленої риби, попереду вчувся голос роба-вісника:

— Дорогу!.. Дорогу царському махерофорові, декархові махерофорів!.. Дорогу!..

Се було відразу за аґорою, на Першій терасі городу стольного, й люди почали знехотя відходити під мури та брами дворів. Коли на бруківці лишились тільки Савмак із лоґоґрафом, з-від акрополя, що вивищувався бійницями на найвищому місці Пантікапея, з'явилася четвірка струнких буланих коней, запряжена в бойовий двоколісний біґ. Погонич у чорній хламиді ледве стримував гарячих коней, упершись коліньми в передок, а ззаду тримався за високий кований бронзою полудрабок молодий декарх у врочистім озброєнні: золочений шолом із цупкою гривою, такий самий круглий щит, короткий меч-махерос у багатих піхвах при боці й яскраво-біла хламида з червоним мереживом по подолі та золотою фібулою на правім плечі. Ніг Савмакові не було видно, та він знав, що декарх махерофорів Архелай, відомий в усьому стольному граді жевжик, теж узув свої найкращі сандалії: зелені або ж оті червоні, що лишають у пилюці образливі слова: «Кульгай за мною!»

Хвиля несвідомого обурення заполонила Савмака, та він і далі стояв серед вулиці, не певний, що зробить наступної миті: схопить застояних коней за хряпи чи зверне дишель біга в чийсь мур. Євнух-лоґоґраф, глянувши на Савмака, з несподіваною для себе спритністю потяг його вбік. І дуже вчасно. Розторохканий по бруківці біґ прогуркотів униз, і хоч бойові ножі на вісях були складені й припасовані по-мирному, Архелай мало не зачепив Савмака ступицею, навіть не глянувши на нього.

Савмак спересердя лише вилаявсь услід Архелаєві. Сей жевжик останнім часом поводився зухвало й надто багато собі дозволяв, хоча був простим десятником царських меченосців. Савмак хотів був сказати се євнухові, та той і досі з замилуванням дивився вслід гуркітливому біґові зі стрункою постаттю юнака на нім.

— Аполлон! — сказав він сам собі, й Савмак лише сердито загорнув полу гіматія.

— Схожий, як порося на карася! В Аполлона русі кучері, а в сього чорні, наче в мавра!

Євнух повчально заперечив:

— Архелай — Археанактід! Останній пуп'янок славетної династії.

Савмак довгим поглядом зміряв євнуха, проте нічого не сказав. Коли заходило про нову й стару династії боспорських царів, лоґоґраф ставав мовби зовсім іншою людиною, й Савмак знав причину, по материній лінії лоґоґраф теж належав до династії Археанактідів, яку Спартокіди триста з гаком літ тому вибили з сідла.

— Лоґоґрафе, — сказав Савмак притишеним голосом, — а пощо се Перісад тримає й тебе, й Архелая в своєму дворі?

Євнух примружив очі й сховав їх у жовтих зморшках щік. Тоді пожував пухкими жіночими губами й неприязно посміхнувся:

— А тебе?

— Мене?.. — Се неабияк розсмішило Савмака, та він уважав за ліпше вколоти лоґоґрафа — Савмак часом дозволяв собі таке з царевим літописцем.

— Ви, євнухи, дивитеся на чоловіка очима жінки. — Євнух зітхнув. Такі шпички дошкуляли йому колись, але за довгі літа, відколи його позбавили чоловічої достойності й сили, він потроху звикся.

— Ми найліпше можемо оцінити й чоловіка, й жінку, — сказав він. — І в тому наша сила.

Про те слід було подумати, та Савмак раптом згадав інше, що так було схвилювало євнуха допіру:

— А як ти знаєш Палака? Ти вже бачив його колись?

Лоґоґраф знову насупонився й заквапив свого учня:

— Ходім, ефебе! Ходім, щось має статися…

— Що?

Савмак заходивсь розпитувати, однак лоґоґраф лише пухкою ручкою махав:



— Якби я був піфією, то й тут би не зміг угадати.

— А речеш про якусь там силу! — не здавався Савмак, та більше нічого не випитав у лоґоґрафа.

Вони мовчки, штовхаючись із городянами й відповідаючи на привітання, минули печеру хорому Кібели й між ошатними святилищами Зевса Робітника та Зевса Евпатора підійшли до широко розчиненої брами акрополя. Пантікапей був розташований на десяти терасах, що здіймались одна над одною, й чотири з них посідав акрополь, внутрішня твердь городу стольного, оточена високим кам'яним заборолом.

Будинок царського лоґоґрафа Полікрата стояв з лівого боку першим — одразу за брамою акрополя. На Восьмій терасі були розташовані двори евпатридів та придвірних сановників, на Дев'ятій стояли хороми перших радників, жерців найголовніших святилищ і членів великої царевої родини. Десята, найвища тераса, являла собою майже правильне коло добрий стадій у перетині. Тут, на найвищому місці Акрополя та всього города, стояв, потопаючи в садках, один-єдиний хором — царський. З двох боків круглу терасу захищав могутній зубчатий мур, а решта площі підіймалася над нижчою терасою кам'яним підмурком, що ні висотою, ні потугою не вступався мурам Акрополя.

Третя твердь: тільки широкий мармуровий клімакс — розлогі сходи — сполучали її з кільцевими вулицями-терасами Нижнього акрополя. Й, мов невсипна сторожа царського сідлища, над високим обривом підмурку стояли образи всіх тих, хто був володарем і города сього, й сього акрополя, й величного хорому: п'ятнадцять мармурових царів, починаючи від Спартока Першого, засновника династії, й кінчаючи Перісадом Четвертим, Філометором, вітцем нинішнього царя. Лише один з боспорських володарів удостоївся виняткової чести й стояв тепер у самій середині Верхнього акрополя, вилитий з бронзи: Перісад Перший, чия держава простягалась од Таврійських гір до передгір'їв Кавказу, був проголошений богом, і перед його подобою стояв жертовник з рожевого сікілійського мармуру. Завінчану бронзовими лаврами голову бога-царя було видно аж од брами Акрополя, з Сьомої тераси. Савмак ковзнув байдужим оком по бронзовому листі, осяяному промінням уранішнього сонця, й пішов услід за лоґоґрафом, хоча той і не силував його на гостину. Се було не по-еллінському, та євнух вирішив бути справжнім елліном і навздогін припросив учня:

— Хайре в моєму домі.

Він уже знав, чого прив'язався до нього Савмак і що питатиме, тож заходився подумки складати відповідь. Він довше, ніж потрібно, зачиняв хвіртку, хоч се міг і мав зробити приворітний роб, тоді ще довше цідив оливу з тонкошийного слоїка на жертовник Зевса Геркійського, покровителя домашнього вогнища, вівтар якого стояв посеред внутрішнього дворика, й урешті сказав те, чого не сподівався й сам:

— Ненавиджу скіфів!

Савмакові не довелося дуже довго пережовувати сі його слова, чуті досі безліч разів, і він холодно докинув:

— Ти так само ненавидиш і Перісада.

— А ти хочеш, щоб я його любив?

— Я, бувши тобою, теж би ненавидів Перісада.

— Але ти його любиш! Любиш!

Савмак зітхнув і мовчки поплентався до екуса, в якому бував чи не щоднини. Звідти, нахилившись, мало не рачки, вибігла молода лоґоґрафова роба-фріґійка й шаснула в пекарню. Іншим разом лоґоґраф Полікрат бодай би копнув її ногою, бо не любив, коли роби в його відсутність никають по світлицях, але тепер мовби й не бачив її, й то щось мусило означати.

— За що б я мав не любити його? — стенув плечем Савмак. — Він притулив мене, бездомного й безрідного, тож мушу молити всіх кумирів, щоб дарували йому довгі літа й добре здоров'я.

Євнух нервово зареготав, очі йому розплющились і зблиснули, й Савмак був майже певен, що нарешті почує щось нове й зовсім несподіване для себе. Але євнух сказав інше:

— Ненавиджу Перісада, бо він є такий самий варвар, як і той твій Палак!

— Варвар? Перісад?

Се так приголомшило юнака, що він забув про все на світі. Все не грецьке, тим паче скіфське, він ненавидів, може, не менше за самого євнуха, та цар досі був для нього взірцем елліна й нарешті взірцем людини. Савмак хвилю й дві сидів, нічого не бачачи. Коли б такі слова сказав йому хтось інший, він би просто висміяв його, не надавши ваги. Людина смертна й знає так сміховинно мало, що не слід сікатися до кожного її слова. Та се мовив євнух Полікрат, лоґоґраф, а він єдиний знав і про царя, й про багатьох архонтів та евпатридів дуже багато.

Савмак сидів і дослухався того роздратування, що потроху заполоняло його груди. Певно, думав він, сі слова з інших вуст не звучали б так образливо й так бридко, як із вуст женоподібного євнуха.

Він спробував погамувати в собі те роздратування, й раптом усвідомив, що не може дивитися на лоґоґрафа так, як дивився досі. Та таємниця чи брудна вигадка відтепер мусила завше стояти між ними й ніщо не могло розвіяти її. Савмакові стало шкода й себе, й навіть осього женоподібного чоловіка, з яким звела його доля й зблизили літа, зблизили попри всю відмінність і їхньої вдачі, й віку, й навіть отого, чим одгородждує людину від звичайних людей богопротивне звалашення.

Він почав шукати слушної хвилі, щоб піти звідси. Коли євнух кликнув молоду робу-фріґійку, аби помила йому ноги й принесла вина для гостя, Савмак згадав те, задля чого витяг сьогодні з дому євнуха ще до схід сонця:

— Позич мені два таланти.

Від несподіванки в лоґоґрафа випнулось обличчя й набуло якоїсь мужности, він став схожим на чоловіка.

— Два таланти срібла?!

— Золота, — з притиском виправив його Савмак. — Я віддам… колись віддам.

— У тебе римські кури випили мозок з голови! Ти що собі мислиш: я — трапедзит, аби мати стільки… стільки?.. — Лоґоґраф репетував, закликаючи свідками всіх відомих йому кумирів, а тоді враз притих і спитав: — Нащо тобі… стільки?

Тепер уже ніяка сила, ні навіть славнозвісні закони еллінської чемности не могли втримати Савмака в сьому екусі, лоґоґрафовій вітальні. Він мовчки підняв руку й, поправивши срібну фібулу на хітоні, загорнувсь у тонкий гіматій і вийшов.

Сонце ще не подолало високих мурів Акрополя, що з двох боків, полунічного й східного, прихищали двір царевого лоґоґрафа. Савмак у двадесять кроків перетнув мощене вапняковими плитами подвір'ячко й швидко пішов угору, до Верхнього акрополя, й коли подвлав Другу та Третю тераси й став на перший приступок царських анфілад, спинився й глянув позад себе. Звідси, з гори, мов на долоні, було видно все оточене перістилем подвір'я євнуха. Савмак підійшов до кам'яного ґрифона, що в парі зі ще одним таким самим напівлевом-напіворлом стеріг нижню сходину мармурового клімаксу. Повисши рукою на роззявленому дзьобі потвори, він уголос проказав:

— А пощо се Палак «мій»?

Далеко внизу, біля брами Акрополя в євнуховому дворі, з'явилася невиразна постать, у якій Савмак упізнав свого вчителя. Євнух підійшов до хатнього вівтаря й спинився, задивившись у сей бік. Отрок удруге повторив:

— Пощо він «мій», сей побитий лепрою скіф?

Та ні дрібненька постава серед лоґоґрафового дому, ні кам'яний лев-орел, що й собі дивився невидющим оком на царевого лоґоґрафа, не відповіли Савмакові. Юнак провів по гребені потвори рукою від голови до самого хвоста й зазбирався сходинами вгору. Й першою людиною, що зустріла його між мармуровими кентаврами верхньої сходини, був володар Боспорського царства Перісад П'ятий. Якусь мить обоє виважували один одного поглядами, тоді Савмак не витримав і схилив перед царем голову.

— Зайдеш до мене по вечері, — мовив хрипким зі сну голосом Перісад, і доки Савмак вагався, сказати йому чи ні про скіфського царя Палака, цар обернувся й зник між нескінченними колонами хорому.

Савмак поволі, щоб не наздогнати його, пішов услід. Басилевса вже надворі не було. Й коли перістиль нижнього поверху звернув круто ліворуч, за довгим рядом іонійських колон Савмак побачив царівну. Басиліса Вероніка, певно, теж допіру прокинулася й ішла йому назустріч, пустивши додолу темну хвилю коси. Царівна збилася з кроку й очі їй зайнялись:

— Хайре, ефебе!

Савмак зітхнув і чемно вклонився:

— Хай Афродіта дарує тобі довгу молодість, басилісо!

Се теж уходило до двірських чемностей і ні до чого не зобов'язувало. Вероніка, не зводячи з нього зору, підійшла майже впритул. Савмак мимоволі вдихнув аромату її молодого, вмащеного вавілонськими оліями тіла, й ніздрі йому збуджено заграли. Басиліса помітила се й схилила очі:

— Ти вже вертаєш із Нижнього города? Був на аґорі?

— Ні, — знехотя відповів Савмак і вперше в житті прискіпливо глянув на Вероніку. Басиліса була справжня еллінка, й лоґоґрафові слова не трималися купи. Проте складне почуття недовіри й роздратування знову заполонили Савмака, й коли Вероніка почала говорити, як кумедно переповідає аґорські плітки її довготелеса покоївка Тімб, Савмак на півслові, незважаючи на благальний погляд басиліси, вклонився й пірнув у перші-ліпші двері хорому.



Розділ 2


Одколи й пам'ятав себе, Савмак мешкав у найвідлаленішій світлиці довжелезного царського хорому. Обидва віконця, перехоплені мідними ґратами, виходили на західний мур Акрополя, й навіть у середні місяці плеяд сонце не заглядало до покою. Виглянувши крізь ґрати, Савмак завше бачив кіклопічну кладку мурів, і тільки вихилившись і задерши голову, міг узріти зубці, між якими часом мелькала зелена хламида чи бронзовий шолом чатника. Ще в дитинстві, розізлившись на стару Лію, Савмак пошпурив крізь ґрати сире журавлине яйце, воно розбилось об мур, і дві маленькі шкаралупини так і лишилися на тесаному камені: одна вузенька й довга, друга, над нею, чотирикутна, Савмак потім силкувався чимось іздерти їх, але не міг доп'ястися ні довгою жердиною з вікна, ні з порослого бузиною рову між мурами та хоромом, ні згори з бійниць. Потім вирішив, що нижня шкаралупинка — то його корабель «Арґо», верхня — вітрило, а сам він, молодий і спритний Ясон, прямує в супроводі товаришів-одчайдухів до дикого берега Колхіди, щоб викрасти в царя Еета заворожене Золоте руно. Й безліч разів, наражаючись на страшні пригоди, виходив переможцем, брав заповітну здобич і втікав од Скілли, й Харібди, й Ґорґони, й усіх інших потвор, що населяли шкіряні та папірусні сувої євнуха-лоґоґрафа. Він намагався наслідувати Ясона, й тільки в одному щоразу не погоджувався з давнім еллінським героєм: непослабно кохав свою басилісу Медею й лишався їй вірним попри всі на світі спокуси. Він так і переказував лоґоґрафові зміст леґенди, а той переконував його:

— Медея — хижа вовчиця! Вона вбила власних синів. Нащо ти міняєш кінцівку?

Але малий не погоджувався ні з леґендою, ні з уславленим афінянином, який списав про Медею цілу скриню папірусових сувоїв.

— Ясон не чесний! Він винний!

— Ясон — еллін, а Медея — варварка.

Лише після того заперечення Савмак прикушував язика, та в душі лишався вірним прекрасній варварці.

Й ще була в Савмака стара й зморшкувата служниця Лія, яку він такою старезною й запам'ятав, хоч, певно, Лія й вигляділа його. В далекому дитинстві Савмак навіть одного разу назвав її мамою. То було ввечері, перед обляганням. Надворі почалася гроза, зелені й червоно-сизі Зевсові стріли розтинали небо над визубнями мурів, у темнім екусі стало незатишно й моторошно. Савмак горнувся до сухих грудей старої роби й тремтів, а вона пестила його, цілувала, й Савмак не відтручував її, як завше. Й коли тремтлива колискова пісня ввірвалася, він торкнув Лію за щоку, відчув сльози, й серце йому зайшлося теплим, досі не звіданим щемом, і між двома ударами грому він назвав її мамою.

Більше з Савмаком сього не було, та в його вовчкуватих грудях той день не затлумився й досі. Лежачи на цупкому краваті, він дивувався, чому сьогодні думає про се з самого ранку. Та нині настала така пора. Певно, думав Савмак, кожен мусить рано чи пізно глянути на пройдене, й назвати про себе сей день днем зважування любови й зненависти. Повернувшись уранці від лоґоґрафа, він закляк на ложу й вирішив отак дочекатися вечора. Щось підказувало Савмакові, ніби й Перісад має сказати йому нині незвичні слова. Не хотілося вгадувати, бо людина думає одне, кумири ж давно вирішили про неї все наперед, і кожне забігання лише роздратовує безсмертних.

І коли, може, вдесяте заглянула до його темної світлиці Лія, він підвівсь і звісив ноги додолу. Роба принесла вечеряти:

— Занедужав?

Савмак покрутив головою й наказав поставити лампіон ближче до вікна. Він вирішив не погоджуватися з басилевсом, хоч би що той казав. Роба підігнула коліна коло столика з вечерею й заходилась підкладати в фіалу:

— Мітлотос. Ти ж любиш… А я думала…

— Що?


— Думала, наслали на тебе демони…

— Забери сей мітлотос, — перебив її Савмак і відсунув фіалу. — Басилевс уже вечеряв?

— Уже… — Стара роба здивовано глянула на свого улюбленця. Савмак уперше в житті питав її про басилевса, й се тривожило Лію. Поплямкавши губами, вона підсунула йому кілька пиріжків: — Ось пірагоси. З цибулею, а сі два з медом і часником. Вероніка, басиліса, питає, чи не наслано тобі…

— Принеси кратер! — перебив її знову Савмак, і роба, рипнувши всіма суглобами, встала й принесла з кутка піввідерний двовухий кратер із тричі розведеним родоським вином. Хотіла сама й гребнути, та Савмак випередив її й налив собі в баранячий ритон сам. — Ти знаєш, Ліє, хто я?

Стара поволі, знову рипнувши суглобами, сіла навколішки на своє місце:

— Ти? Знаю, кіріє.

— Хто?

— Як се «хто»?



Лія вочевидь не розуміла, чого від неї хочуть, і Савмак, випивши ще півритону родоського, встав і стяг із жердини гіматій. Я й сам не відаю, що хочу, подумав він і завагався, вдягати в таку задуху гіматій чи йти в хітоні. Та передчуття підказувало, що розмова буде незвична, і в гіматії ж людина мов у панцирі — все ж таки в захистку, а не вся на виду під чужими поглядами.

— Басилевс у таламусах чи в екусах? — спитав він, та, збагнувши, що се для старої роби — однаково, якби він поцікавився про Афродіту чи Зевса, — й мовчки вийшов, покинувши Лію в стані повного сум'яття.

Евпатриди й найвищі жерці в сей час перед обляганням гуляли парами чи поодинці понад краєм Верхнього акрополя, де з заростів Деметриної ягоди — бузини — виглядали мармурові подоби колишніх володарів Боспорського царства. Їх Савмак не бачив, лише на порожній площі біля образу божественного царя Перісада Першого в примарному світлі неповного місяця видніли дві білі постаті. Вони йшли мовби навперейми Савмакові, Савмак наддав кроку, та випередити не зміг і біля головного, царського входу зіткнувся з ними.

Вероніку він упізнав ураз. Басиліса приспинилася:

— Куди се проти ночі, ефебе?

Савмак не встиг відповісти, бо й не квапився, і впізнав її супутника. То був декарх басилевсових махерофорів Архелай. Він першим підняв руку для привітання, й Савмак був майже певний, що запобігає, знаючи ставлення до нього, Савмака, з боку царівни. Савмак ледь усміхнувся й відповів на привітання, відчувши, що не пам'ятає зла жевжикуватому декархові за вранішню образу.

— До басилевса? — дружнім тоном поспитав Архелай.

— Кликав, — одповів йому Савмак і раптом запропонував басилісі: — Ходім удвох?

— Ні, ні! — похопилася царівна, він одчув хвилювання та бентегу в її голосі, мить подумав, що б се мало означати, й, кивнувши, збіг п'ятьма сходинками до царської брами. Й уже звідти почув слова Архелая, мовлені басилісі:

— Ходімо, від пам'ятника Спартокові Четвертому його видко найліпше. Ходімо, басилісо!

Савмак проминув двох махерофорів у білих без оторочки хламидах і подавсь анфіладою таламусів, екусів та робських комірчин до світлиці, де в сю пору сидів Перісад. Але біля самої світлиці царський лоґофет зупинив його:

— Басилевс чекає на тебе в ґінекеї.

— В ґінекеї?..

Савмак аж не повірив вухам своїм. Перісад, одколи завдовів, і ногою не ступав на жіночу половину хорому: там тепер повновладно господарювала його донька. Савмак повернувсь анфіладами до внутрішніх сходин, що вели на другий поверх, неквапом побравсь угору. Думав про сю зустріч цілий день, а тепер зрозумів, що так ні до чого й не прийшов, і жодне зволікання, хоч би навіть плазував на череві, не додало б йому впевнености. Савмак уявки махнув рукою, й решту сходинок подолав одним духом. Біля ґінекею теж стояло двоє чатників-махерофорів. Не глянувши на них, він одсунув ширму й увійшов до передпокою жіночої половини.

Може б, іншим разом Савмак спинився й розгледівсь, уперше-бо входив до ґінекею, тим паче царського, мав би бодай запам'ятати почуття, що заскакують людину в таку мить, але сьогодні все те відійшло й відступило й не мало ніякого значення.

Лише на мить завагався Савмак: у які двері далі? Та тут назустріч йому вийшов постільничий роб із чорним ефіопським обличчям і, вклонившись, показав рукою:

— Ясночолий тут.

Самвак увійшов до правого таламуса, та тут застав п'ятьох чи сімох молоденьких роб, Веронічиних служниць, із яких лише Електру знав на ймено. Електра, схиливши перед ним маленьку охайну голівку, мовчки кивнула рукою на другі двері з позолоченою клямкою. Савмак натиснув клямку, та двері виявилися важчими, ніж можна було сподіватись. Перед очима простяглась амфілада нових світлиць, він пішов, проминаючи екуси й таламуси, вже знаючи, куди йти, бо все тут було достоту як і на першому, царевому, поверсі, де бував безліку разів.

Якщо в прохідних світлицях миготіло по одному горільцеві, й то десь у кутку, то крайній екус був осяяний лампіонами як на врочистих учтах. Савмак огледівся й, хоч нікого не побачив, проте далі не йшов. Серед таламуса басиліси-небіжчиці стояв розлогий крават на товстих золочених лев'ячих лапах, укритий паволокою. За ним, між двома поґратованими вікнами, височів ногатий столик з усіляким жіночим потребом у кіліках, слоїках та малесеньких кратерцях, череп'яних афінських або з кольорового єгипетського скла. По той і по сей бік під стіною пружилися високими спинками два трони з базальтового дерева. Савмак підійшов до ближчого й вільно сів, та раптом схопився, мов ужалений. Трон лунко рипнув і застогнав, мов жива істота. Серце юнакові мало з грудей не вискакувало. Коли б хтось тепер або згодом сказав йому, що то страх, Савмак би не погодився, але не зміг би до пуття й розтлумачити собі те несподіване почуття, що його викликав у нього згук розсохлого трону. Коли Савмак озирнувся, побачив за собою Перісада. Сивий бородатий і трохи сутулуватий, хоча й кремезний, цар стояв, спершись ліктями на лутку вікна й дивився в бік моря. Савмакові майнуло, що цар зумисне став отак, щоб заощадити йому допірішню бентегу, та почуття непевности від того не згасало, єдине — можна було не вклонятися Перісадові.

Басилевс, так само вдивляючись у ще не згаслу смугу Боспорської протоки, сказав:

— Тобі вже двадесять і п'ять, а ти й досі ефеб.

— Ефеб… — луною повторив услід йому Савмак, не вклавши в те слово жодного змісту. Серце й досі калатало в грудях після того проклятого трону, й голос Перісада мовби котився крізь бронзові ґрати вікна, падав з другого поверху додолу, потім підскакував тугим м'ячиком і вкочувавсь у друге вікно — біля Савмака. Савмак і собі сперся ліктями на свою лутку.

— Інші вже поставали й декархами, й маґістратами…

Тепер враження м'ячика було ще повнішим, і Савмак ловив кожне цареве слово майже помацки, кругле й стрибуче. Цар натякав на Архелая, знаючи їхню давню, ще з палестри й ґімнасія, ворожнечу, та се чомусь не дошкуляло.

— Таким красунчикам тільки й місце — в басилевсовому хоромі.

Савмакові слова теж пострибали тугими вовняними м'ячиками додолу, й він аж Здивувався, — невже то його слова?

— Мужа красить не врода, — тепер слова вже й справді скакали з вікна у вікно.

— А що?


Того питати й не слід було б, але для кирпатого й рудочубого Савмака питання привабливості й потворства з дитинства стали чи не питаннями життя.

— Ти любиш… якусь жінку… дівчину?

— Га? — Савмак одхилився назад і глянув на басилевса, та той і досі ховавсь у вікні, й треба було відповідати. — Люблю… — вичавив він із себе, й у таламусі покійної цариці запала тиша.

Нарешті в Савмакове вікно стрибнула жменя нових м'ячиків:

— І вона… тебе любить.

— Га? Хто? Як ти знаєш? — Юнак удруге глянув на царя, та побачив лише старечу спину.

— В мої літа людина видить більше, ніж у твої. Мислю, що через волосся. Доки воно чорне й густе — одне, а як порідшає та побіліє — інше.

М'ячики стали кволі й не доскакували до вікна, Савмак зрозумів, що цар уже не ховається за лутку, відступив і собі й наразився на його глузливий погляд. Сиве ріденьке волосся його, що спадало майже до пліч, було стягнене золотим обручиком Малої діадеми, й він видався Савмакові Зевсом, що прикинувсь на хвильку земним царем, аби пограти з простим смертним у піджмурки. В давнину еллінські кумири дозволяли собі являтися людям, юнак у все те мало вірив, та розгублення, що було посіло його на самому початку, а потім трохи вивітрилось, тепер ще дужче заполонило Савмака, й колючі холодні мурахи полізли йому по спині.

— Їй треба мужа, а не земного Аполлона, — десь іздалеку почувся царевий голос, і хлопець одразу відчув, що даремно лякався й даремно думав сьогодні цілий день про сю розмову. Й почуття непевности зникло несподівано й зовсім, і Савмакові стало легко з сим старим чоловіком, і хотілося бути чесним і справедливим до кінця, й великодушним, наче кумир, і він приступив до Перісада.

— Краса земна — то теж дарунок олімпійців, як і талант, басилевсе, — переконаним голосом сказав Савмак. — А він же ще й має в жилах царську кров.

— Хто?

— Архелай.



Перісад випростався й став вищим, і голос йому загруб:

— Нащадок Археанакта ніколи не ляже на сей крават! Археанакт був сином колхідського царя Еета, Спартока ж породив син Посідона, Володаря морів, Евмолпа. А праправнук Евмолпа, Перісад Перший, сам став кумиром, живе на Олімпі біля ніг Зевса, й се всі знають. Он він!

Перісад ухопив Савмака за плече, штовхнув до вікна й тицьнув пальцем за бронзове мереживо ґрат. Подобу царя-кумира осяяло місяцем, Савмакові на мить здалося, що бронзовий Перісад дивиться просто на нього, навіть вустами ворушить. Юнак одвів погляд і втупивсь у сиву хвилясту бороду царя:

— Дай мені два таланти.

— Які… таланти?

— Зо… золоті!

Цар хвилю-другу дивився на нього порожніми нерозуміючими очима, тоді закинув край важкого шовкового гіматія на ліве плече й вийшов буркнувши:

— Мислиш яко роб. Усе золото Боспора проміняв на два таланти, о Зевсе Апатуре!..

Вранці Савмак не застав лоґоґрафа вдома, хоч сонце ще й не сходило. Знайшов його лише в рибному ряді аґори. Євнух вибрався на торг з двома робами, щоб купити свіжої риби на обід, але пантікапейсткі баркасники чи й досі ніжились у постелях, чи нічого не впіймали. На лавах лежала сама солона стерлядь.

— Прийду, як подзвонять, — сказав лоґоґраф і дорогою до акрополя майже про все випитав Савмака. — Давай, давай, ефебе, будеш зятем царя! — дрібучим сміхом поглузував він, і юнак бачив, що той сприймає його вчорашню розмову з басилевсом як примху чи гру кота з мишеням.

Савмак і сам не надавав тій розмові якоїсь ваги, проте євнух, уже коли здолали Третю терасу, спитав його:

— То ти її любиш?

— Кого?

— Кого! Вероніку!



Юнак лише поглянув на вчителя й несподівано для самого себе вздрів ув очах його неспокій. І тоді подумав, що лоґоґраф насміхається вдавано й ота вчорашня вечірня розмова не є для нього ні грою в кота з мишкою, ні пустопорожньою балаканиною. Він почав удруге переважувати кожний м'ячик стрибучих слів, і вони тепер не були більше повстяними клубочками, а кожен дзвенів чистим бронзовим голосом, у якому Савмак відчував приховану погрозу.

Перед брамою Акрополя він знову сказав лоґоґрафові, дивлячись на скопище аґори в Нижньому городі:

— Позич два таланти.

— Золотом? — Євнух одверто глузував. — А їх підписати свідками?

Він кивнув на двох здоровенних чатників з довгими ромфеями в руках, на які вони спиралися, мов на вівчарські ґерлиґи.

— Думаєш, я багатший за басилевса Боспору? — Й уже по той бік брами, коло свого червоно-мармурового пілона, він сердито докинув: — Попроси в Палака! Скіфи й кашу з золотих фіал їдять.

— Се ти вже казав мені вчора! — вишкірився на нього Савмак.

Євнух розтулив вуста дудочкою, що робив завше хвилюючись. Але вчора він не казав сих слів ефебові й міг би заприсягтися чим завгодно — навіть головою Ґорґони.

— Ти куди поспішаєш? — спитав євнух. І коли Савмак байдуже стенув плечима, запропонував йому: — То ходімо зі мною, споможеш. Я тільки гукну Іфімедії, щоб сходила по рибу, як почує дзвін з аґори.

Вони ввійшли до двору, й лоґоґраф ще від пілона загукав:

— Ехей, Іфімедіє! Де ти запалася, стара кочерго! Іфімедіє! Ехей!

З дверей навпроти, де в порядному домі мусив бути ґінекей, почувся рипучий басовитий голос:

— Чого кричиш!

— Позакладало тобі, не чуєш!

— Чую, не верещи.

— Як візьму зараз дрюка та почухаю тобі спину, то не огризатимешся так на свого хазяїна! Вийди, коли кажу!

Євнух Полікрат і справді грюкнув залізним кінцем свого довжелезного ціпка по плитах, аж луна пішла двориком. Але се не справило належного враження на Іфімедію й вона й далі перемовлялася з господарем через двері:

— Не трясись, а кажи, що тобі припекло.

Господар дому розлютився й пішов сам у ґінекей. Незабаром із середини почулось вовтузіння й голос Іфімедії:

— Ану вдар! Удар! То як попру — смальцем розіллєшся на плитах, і згрібати буде нічого!..

Лоґоґраф щось погрозливо верещав, але Савмак нічого не міг розібрати, та й не намагався. Він уже давно звик до їхніх дивних стосунків і байдуже чекав виходу господаря. Двоє робів, що допіру ходили з євнухом на аґору, почувши з вулиці знайому тяганину, рипнули хвірткою. Один, старший, схожий на бактрійця, ввійшов у комірчину приворітника, молодший же, з розгону перестрибнувши через вівтар домашнього Зевса, почав заглядати у вікна, стежачи за тим, що робиться в ґінекеї.

Лоґоґраф, поправляючи на собі гіматій, вийшов і кивнув Савмакові на хвіртку:

— Апіте! Так огрів її ціпком, що до нових Панафіней пам'ятатиме!

Та за брамою Акрополя він уже думав про геть інше й потяг Савмака попід мурами. Вулиця Шостої тераси привела їх до вузьких сходів, що збігали аж униз і повз театр Діонісія виводили на Полудневий пілон, у берег.

Вузька піщана смуга була захаращена пірамідами гостродонних амфор, стосами міхів та мішків, баркасами, моноремами та вітрильниками, що привезли в Пантікапей товари або вантажили щойно куплений на вранішньому торзі. Роби, веслярі й навтіли, жінки, діти й власники суден горлали всіма відомими й невідомими мовами світу, й лоґоґраф, узявшись обіруч за край ціпка, ледве спромогався прокладати собі дорогу в тому скопищі. Тіснява й гамір піднесли його настрій і він сказав Савмакові:

— Де люди та роби, там і гроші! Давно вже я не бачив такого скопища суден у нашому порту.

Стадіїв через п'ять, де городський мур, стежачи за смужкою берега, випинався в море круглим черевом, починався мол, щороку підсипуваний службою порту. Євнух ішов стрічкою молу між двома рядами причалів і раз по раз піднімав ціпок, вітаючись із знайомими купцями та власниками суден. Його невелика діера, задерши вгору всі свої п'ятдесят чотири весла, стояла на самому миску молу. Євнух махнув ціпком і гукнув:

— Ехей, Теодоре!

З носу діери спершу почувся кашель, тоді ведмежа лапа взялася за насад і витягла по собі чорну кудлату голову:

— Се ти, Полікрате?

— Йди сюди, бурий ведмедю!

Теодор скинув з насаду дошку й, балансуючи зійшов на причал. Він був і справді схожий на ведмедя, лише не бурого, а смолянисто-чорного. Здавалося навіть дивним, що невелика дворядова посудина плаває й не перекидається під вагою його товстезного, мов піфос із асфальтом, тіла. Й не тільки борода й довга кучма були в нього чорні, а й увесь він здававсь обваляним у припалу порохом смолу: чорна хламида, чорна скіфська сорочка, під нею такі самі скіфські ногавиці. Навіть руки в Теодора були чорні, але то вже свідчило про нечупарність.

Поглянувши на його руки, лоґоґраф не наважився поздоровкатися із ним і завбачливо помахав здалеку. Савмак слухав і не чув їхньої розмови, загалом мало цікавої для нього: скільки воску вивантажити на Родосі, скільки на Косі, кому якого прядива й по якій ціні відвезти.

— А мечі, гляди мені! Скіфська криця! — застеріг євнух і ще й палець угору для ваги підніс. — По півталанта сріблом за пару. Все, що візьмеш понад ціну — твій навар, — великодушно закінчив він.

Теодор прогув:

— Набалакав мені… а пірати? Конопляного прядива вони можуть і не зачепити. А мечі…

— Ет! — вискнув лоґоґраф. — Ти мені перед кожним ходом про піратів! Хіба вони не знають, що ся діера — моя?

— Та чого там не знають…

— Я Одноокому щовесни на новий гіматій даю!

Однооким називали ватажка найстрашнішої піратської зграї, що хазяйнувала понад Східним узбережжям Понту до самого Боспору Фракійського й навіть у самій протоці, дехто називав його й Дібоспоритом, тобто, господарем обох проток — сієї, Кіммерійської, й тієї, Фракійської. Говорили, що й сам Перісад одкупався від них, пускаючи до причалів Пантікапея та інших своїх городів. Савмак не дуже вірив у ті балачки, хоч у всемогутності Дібоспорита Одноокого й не сумнівавсь.

— Такий ото дешевий він, щоб на твій гіматій зважити, — відбуркнувся кудлатий діерарх Теодор.

Євнух запалився:

— Проходу нема від цих «митників»… Хіба ж ти думаєш, я йому простий гіматій?.. Увесь поділ золотом оббляхований!

Вони сперечалися ще з півгодини, й Савмак знічев'я блукав поміж чужими й пантікапейськими кораблями. На думці було своє, чужі клопоти в голову не лізли, й він марно шукав виходу.

Коли євнух Полікрат нарешті віддав усі свої накази діерархові й потяг Савмака з молу на берег, устріч їм трапився ще один кудлань, чимось схожий з моряком Теодором.

— Хой, Асклепіде! — загукав незнайомцеві євнух. — Чого се й ти на пристань приперся? Чи не почав і ти воском торгувати?

Двійник Теодора, якого названо Асклепідом, був теж ведмедем, але сивим і пригорбленим, а брезкла біла шкіра його обличчя звисала складками. Коли він розтулив рота, щоб відповісти на євнухове привітання, Савмак побачив, що в нього й зубів немає — лише два ікла вгорі, жовті, довгі, й трохи загнуті, мов у справдешнього старого ведмедя, що вже давно перестав полювати й харчувався ягодами, грибами та мурахами.

— Ні, — відповів він на диво приємним, хоча й трохи шепелявим голосом. — Торговець з мене який? Не вмію два оболи з трьома скласти. Як не кручу — все п'ять виходить.

— П'ять? — євнух не второпав байки. — А скільки ж? Два та три й є п'ять?

— Отож, — сказав Асклепід. — Який же тоді з мене торговець, коли до п'яти своїх оболів не можу докласти шостого! Се хто з тобою?

— Се? Савмак, — відповів євнух, і той розуміюче хитнув головою. — Просить у мене два таланти золотом! — Євнух дріботливо захихотів і почав жваво розповідати Асклепідові, як басилевс учора пропонував Савмакові руку своєї доньки Вероніки.

Савмак од збентеження не знав, на яку ступити, й подумки накликав на голову гладкому євнухові гнів усіх дванадцяти ериній. Стояв, сердито колупав сандалією пісок та рінь, і коли нарешті поглянув на Асклепіда, аж заблимав од несподіванки. В очах у того було стільки холодного блиску, що він уже зовсім не скидався на старого беззубого ведмедя. Й лагідний шепелявий голос йому зовсім не пасував, коли він у кінці запросив їх:

— Приходьте колись… Поговоримо.

Додому вони верталися через Полунічний пілон, і Савмак не знав, нащо кликав його з собою в порт лоґоґраф. Та коли проминули ще й досі багатолюдну площу аґори, євнух раптом звернув поза торжищем у вулицю Першої тераси. Серце у Савмака неспокійно закалатало. Він одчув, як поступово й невідворотно шаріється. Біля щойно потинькованого й пофарбованого в жовті та зелені смуги паркану лоґоґраф озирнувся й спитав:

— Оце вона тут живе? — Савмак мовчки катав щелепами жовна. Євнух підтягся, поплескав його по плечі, й вони зачовгали далі, туди, де за Діонісієвим хоромом та театром були сходини до Акрополя.



Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   27


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка