Історичний роман генріха манна про войовничого гуманіста



Сторінка9/48
Дата конвертації05.05.2016
Розмір9.22 Mb.
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   48

Пастор ла Фей[33]


 

Габрієль негайно приїхала до Анрі. Він послав по неї дворян, що привезли її до його мандрівного двору, і обоє були дуже щасливі. Вона раділа, що вирвалася зі свого примарного замку, де за зачиненими дверима діялись непевні речі. А він був у захваті, що вона його любить; і, звичайно, як порівняти з покинутим у замку, вона його справді любила. Її осяйне, п'янке тіло, і віддаючись, лишалося спокійне, але коханець у своїй бурхливій жазі того не помічав. Поступ був безперечний: тоді — невесела покірність його бажанням, тепер — стільки терпіння й ласкавості. Анрі гадав, ніби досяг усього, а хто опинився на вершині, той почуває себе вільним. Йому здається, ніби тепер він на свій вибір може лишитися з Габрієллю чи не лишиться. Кінець такий далекий, що можна говорити про вічність — хоч із багаторазового досвіду він добре знав, як довго це триває. Тобто, власне, як коротко. Насправді Анрі не знав нічого. Ця була не така і ма?ла завдати йому більше мороки, ніж усі інші, разом узяті. Замало простору було для нього і його почуттів у тих літах, які ще зосталось їй прожити; а потім — її смерть, найстрашніша смерть перед його власною. Тепер Габрієль віддається йому приязно, не більше, бо вона щира й не хоче здобувати щось лицемірством. Але те, чого вона ще не почуває, він виборе в неї поступово — і ніжність, і запал, і честолюбство, і відданість. Йому відкривається в ній усе нове й нове, і на кожному ступені їхньої близькості він схвильовано вступає у новий світ. І сам ставатиме новим королем і нового людиною щоразу, коли вона завдяки йому ставатиме інакшою. Зарікатиметься й соромитиметься самого себе, аби лиш вона його кохала. Перемінить віру й здобуде королівство. Стане переможцем, твердинею слабких, надією Європи, — стане великим. Скоро й насититься: все це вже вирішене й має настати, одне по одному. І, нарешті, кохана великого короля принесе йому ще й останнє: вона помре, а йому дано буде стати мрійником і провидцем. Цього вистачить, щоб сучасникам надокучив і він, і всі його діла. Від нього відвернуться, а він у самотині сходитиме все вище, поки не зникне. Нічого цього не знав Анрі, коли запросив пані де Ліанкур до свого кочового двору й був дуже щасливий з нею. Тут вона дуже сподобалась усім і не нажила собі жодного ворога — ні серед чоловіків, ні серед жінок. Жінки бачили й визнавали, що ні в її мові, ні в поведінці нема й сліду нескромності. Вона, зовсім іще молода, виявляла належну пошану кожній дамі більш високого роду чи дозрілого віку. Не інтригами чи розпустою, а тільки з ласки короля здобула вона своє становище, і негідно було б докоряти їй за нього. Чоловіки при кочовому дворі були простосерді воїни — суворий Крійон, хоробрий Арамбюр. «Одноокий», — так прозивав його друг і владар. «Завтра бій, Одноокий! Побережи своє око, а то зовсім осліпнеш!» Старші гугеноти при цьому таборі-дворі були людьми чистих звичаїв і в цьому не схожими на короля. Молоді брали його за приклад в усьому; але для обох різновидів протестантів, та й для відданих йому католиків, Анрі був великою людиною, гідною тільки захвату, а зрозуміти до кінця можна тільки тоді, коли любиш. Відчувши все це, красуня д'Естре неминуче перейнялась тим духом, що панував у околі короля. Тут він поставав перед нею як особистість далеко значніша, ніж той коханець, до якого вона мусила звикати, і навіть шартрський переможець, чий блиск лестив їй, відступив назад. Тут кожен з чоловіків будь-коли віддав би своє життя замість нього, а кожна жінка пожертвувала б сином. І всі, чоловіки й жінки, вважали б, що вони тільки виграли, бо король був утіленням усього найкращого, що було в них, їхньою власною, але досконалішою суттю, їхньою вірою і їхнім майбуттям. Габрієль, натура не палка, скоріш розважлива, ніж невтримна, нишком спостерігала їх, потихеньку сміялась — але й навчалася, в чому її шанси і як їй слід поводитись. Хоч серце її не було ще по-справжньому зворушено, та думки змінилися. При дворі вона була найурівноваженіша. Її високе становище виявлялось майже винятково у великій стриманості; дехто навіть вважав це холодністю. Її шанувальник, пан д'Арманьяк, перший камердинер короля, називав її «північним янголом». Ніхто, крім Анрі, не розумів так її чару, як д'Арманьяк. «Північний янгол», — казали й інші гасконці і з відвертим поклонінням у очах шукали її погляду, світлого й загадкового. А ті дворяни, котрі самі були родом з північних провінцій, вимовляли це прізвисько, на взірець свого владаря, ледь насмішкувато й дуже зичливо. Врешті й упертий Агріппа д'Обіньє визнав, що нині д'Естре, попри всю свою надзвичайну вроду, не випромінює гріховного чару. В такому яскравому світлі, на очах у всіх, Габрієль майже не припускалась помилок — у кожному разі, найголовнішої вона уникала. Всі чекали, чи вимовить вона ім'я Бельгарда. Хоч би як вона вчинила — згадала про нього чи замовчала, — однаково б нашкодила собі. Врешті-решт вона таки згадала про свого колишнього коханця, але сподіваного конфузу аж ніяк не вийшло. Молодий Жіврі[34], ровесник першого стайничого й не гірший за нього вродою, шанобливо й делікатно упадав за нею — а власне, через неї упадав за королем. — Пане де Жіврі, ви сказали слова, яких король вам ніколи не забуде, — сказала вона йому при багатьох слухачах. — Ці ваші слова вже знає все дворянство: «Величносте! Ви король хоробрих, покидають вас тільки боягузи». Так ви сказали — і цілком слушно. Але герцог де Бельгард не боягуз, і він напевне скоро повернеться, щоб служити королю. І все. Жодної згадки про мадемуазель де Гіз — і це вже був недвозначний натяк, щоб ні про які любовні історії мови не було, бо єдино важливе — це вірність королю. Досить спритний хід, він здавався навіть щирим і скромним. Скандалу уникнуто чи все-таки ні? Декому здавалося, що вона заходить надто далеко у своїх відвертих претензіях на бездоганність, коли згадати справжній стан речей. Про нього весь час нагадували пастори двору-табору: обоє, і король, і пані де Ліанкур, одружені, тож це подвійне перелюбство, спокуса для світу й зневага віри. Цього разу пастори піднесли голос і кричали: «Єзавель!» — тоді як прелати мовчали. «Єзавель!»— казали пастори, немовби дружину іудейського царя Ахава, що навертала його до віри в свого вітчизняного бога Ваала, можна було рівняти з католичкою — приятелькою короля Франції. Правда, пророк Ілія переслідував Єзавель, аж поки її зжерли собаки, зоставивши тільки голову, ступні та руки по зап'ясток. Пророк слушно провістив їй таке. А от пастори могли й помилятися; вони показали себе занадто суворими і вже через це — не дуже мудрими. Вони настрахали жінку й розвіяли її добрі наміри. Зате від священиків своєї церкви кохана короля чула тільки добросерді напучення, хоча вони й не подавали їй надій на шлюб із вінценосцем: так далеко справи ще не зайшли. Поки що навіть розлучення пані д'Естре зі своїм чоловіком було ще дуже непевним ділом, то як же міг би обережний церковний дипломат, що не хоче зіпсувати всього, згадувати про одруження короля. Навіть про його перехід у католицтво, хоча все наче прямувало до цього й хоч як видимо ця переміна наближалась, прелати в розмовах з Габрієллю не згадували. Для Габрієлі це було наукою, і вона її зрозуміла. В години інтимних зустрічей Анрі не чув від неї жодного нашіптування про перехід у її віру. Одначе своїх слуг-протестантів вона тихенько позвільняла — на пораду тітки, пані де Сурді, що не втрачала пильності. Пастор ла Фей був старий добросердий чоловік, що колись чукикав Анрі на колінах. Він і наважився поговори з королем. Саме ла Фей міг собі це дозволити, бо не був святенником чи непохитним сторожем доброчесності. Він визнавав, що спасіння душі може досягти і протестант, і католик: — Я незабаром стану перед ликом божим. Та якби я був католиком і мене покликано до бога з-посеред меси, а не з посеред проповіді, як я сподіваюсь, то господь у своїм небеснім чертозі не відвернув би від мене ока свого. Пастор сидів, а король ходив перед ним по кімнаті туди й сюди. — Кажіть далі, пане пасторе! Ви ж не Габрієль Дамур, вогненний меч — не ваша зброя.  

— Величносте! Ви повертаєте на гірше. Не вводьте в спокусу своїх одновірців, дозволяючи силоміць вирвати себе з лона церкви! — Коли я послухаюсь вашої поради, то скоро не стане ні короля, ні королівства, — відказав Анрі. Пастор зневажливо махнув рукою. — Мирські балачки, — сказав він байдуже, як про щось таке, від чого треба відмахнутись. — Король почуває, що йому загрожує ніж, коли він зостанеться у своїй вірі. Та коли він зречеться її, тоді нам, гугенотам, не буде забезпечено ні свободи віровизнання, ні навіть життя. — Подбайте самі про свою безпеку, — мимохіть сказав Анрі, але, засоромившись цих слів, вигукнув палко: — Я бажаю миру всім своїм підданим, а собі самому — душевного спокою. Пастор повторив: — Душевного спокою… — Повільно, з притиском: — Це вже не мирські балачки, так говоримо тільки ми. Величносте! Після вашого зречення ви вже не зможете з легким серцем і просто, просто й без страху стояти перед народом, який любив вас, — а тому вас любив і господь. Ви були добрі — бо ні в чому не завинили, і веселі — бо нікого не зрадили. А після цього… Величносте! Після цього ви вже не будете надією. Слушні були ці слова чи хибні — мабуть, і те, й друге водночас, — але вимовлені були вони з усією вагою духовної відповідальності, і король поблід. Старому охоронцеві його дитячих літ нестерпне було це видовище, і він квапливо прошепотів: — Але ви не можете інакше. Він хотів підвестися, аби показати, що його устами промовляє вже не віра, а тільки смиренна людина. Та король наказав йому сидіти, а сам і далі міряв кімнату великими кроками. — Далі! — зажадав він і спитав — чи, власне, подумав уголос: — Хіба в мене тепер інші хиби й інші чесноти? — Вони ті самі,— відказав ла Фей, — але з літами набувають іншого сенсу. Король: — І я вже не маю права бути щасливим? Пастор, похитавши головою: — Ви, звісно, вважаєте себе щасливим. Та колись бог давав нам щастя безгріховне. А тепер вам доведеться зазнати багатьох кривд і самому завдати ще тяжчих — заради своєї любої владарки. — Моєї любої владарки… — повторив Анрі, бо він справді називав її так. — Що ж лихе може мене спіткати через неї? — Величносте! Зустріньте сміло все, що неминуче. Іди з миром! Як це розуміти? Королю вже надокучили випади та загадки старого; він покинув кімнату й вийшов на вулицю свого міста Нуайона. Вулицею сунула якась юрба. Аж як підійшов король, та юрба розступилась і випустила зі своїх надр не кого іншого, як самого пана д'Естре, губернатора міста, а з часу блискучого піднесення дочки — губернатора всієї провінції. Він насилу вирвався з юрби, і кілька рук іще тяглося за ним. — Пане губернаторе, хто це насмів зачепити вас? — гнівно спитав король; а що тим часом надійшла і його охорона, натовп почав розбігатись. Убрання на панові д'Естре було пошарпане, з-під нього звисали якісь дивні предмети: дитяча шапочка, малесенькі черевички, дешевий бляшаний годинник, дерев'яний коник — сивий у яблуках, блискучий від лаку. — Це я купив, — сказав пан д'Естре. — Моєї шапочки він не купував, — заявила одна крамарка. Якийсь ремісник підхопив: — І черевичків у мене теж ні. Ще один приязно, хоч і не без глуму, попросив пана губернатора заплатити йому за іграшки. Король у гнітючому чеканні дивився на свого губернатора; той белькотів щось незрозуміле, але почервоніла лисина виказувала його. Капелюх його лежав розтоптаний долі, і несподівано один чепурно одягнений городянин щось із нього вийняв — ти ба, перстень! Не підробка, справжній самоцвіт. — Це зі скриньки, що її пан д'Естре попросив мене показати йому, — пояснив купець. — З речей ніщо не пропало, — заявив король. — Це я вабився об заклад із паном губернатором, що він не зуміє купити їх отак нищечком, потихеньку. Я програв і за все заплачу. Сказав і, широко ступаючи, пішов геть.  

Слуга короля


 

Відтак він негайно, не прощаючись, покинув місто: в Арманьяка подорожні сакви завжди були напоготові, а коні стояли осідлані. Анрі мав намір трохи віддалитись від родини д'Естре, хотів воювати і їздити по країні без турбот. Проте від туги за Габрієллю, а ще від того, що мусив соромитись за неї, він важив своїм життям у шанцях під Руаном. Королева Англії дуже гнівалась на нього за це, як він довідався з листів свого посла Морнея. А тим часом багато дворян-католиків попереджували його, що не можуть довше чекати, поки він наважиться змінити віру. Бо Майєнн призначив їм останній термін, щоб вони перейшли до більшості. І вони могли зволікати лише доти, доки не зберуться Генеральні штати. Але нн було сумніву: ці штати оберуть королем тільки католика. І ось посеред усіх цих турбот Анрі бачить, що Дьєпським шляхом, погойдуючись, наближається якийсь паланкін. Він умить здогадується, хто це прибув до нього; серце його стрепенулось, але не з радості й палкого жадання, як тоді, коли паланкін з'явився вперше, — в «Йосафатовій долині». Відтоді сталося багато чого. Він пішов до себе додому й дочекався її там. Габрієль, сама-одна, тихо ввійшла до кімнати. — Величносте! Ви мене принижуєте, — сказала вона, сказала не як скаргу чи докір, сяючи своєю байдужою вродою, і він дивився на ту вроду з мукою в серці, як на щось утрачене. В її досконалості він відкривав риси, звабливіші за саму досконалість. Але обоє мовчали зі страху перед розмовою, яка мала відбутись. Анрі розгледів натяк на подвійне підборіддя. Ледь помітна зморщечка, видна тільки при певному освітленні, але яка безмірно мила! — Я готовий відшкодувати вам за це, пані,— почув він власний голос, офіційний, наче звернений до чужої людини. Одначе вона відповіла по-давньому щиро, хоч і з гідністю. — Як могли ви так немудро вчинити, — і похитала головою. — Чому ви не захистили мого батька й мене від нуайонців, що вже не хочуть нас поважати? — Цього від них і вимагати не можна, — сказав він сухо, проте кивнув водночас на крісло, щоб вона сіла. Вона послухалась, але подивилась на нього ще суворіше: — Ви самі в усьому винні. Чому ви не покарали зразу ж той зухвалий люд, що посмів зводити наклепи на пана д'Естре? — Бо люди мали слушність. Куплене висіло в мого губернатора з усіх розпірок на одежі. У мене було таке почуття, ніби я сам це зробив. — Ви наче дитина! Це в нього маленьке невинне дивацтво. Може, останнім часом воно трохи посилилось. Ми вже звикли до цього; я просто забула вас підготувати. Скільки разів уже моя тітка де Сурді їздила до крамарів та владнувала непорозуміння! До того ж звичайно це бувають якісь марнички. — Ну, перстень — не марничка, — відзначив він і сторопів, глянувши на її прекрасну руку, що лежала на бильці стільця. На пальці блищав самоцвіт. Вона носить той перстень! — Я дивуюся, — сказав він, хоч у голосі його звучав скоріш захват. — Але поясніть мені, пані, навіщо моєму губернаторові дитячі іграшки. Вона глянула па нього, і погляд її дивно змінився. Щойно ясний і прямий від гніву через завдані їй образи, він зненацька затуманився ніжністю. О, ця ніжність була не штучна, не напускна! — Габрієль! — стиха вигукнув Анрі; вже підняті руки його враз опали. — Навіщо ці іграшки? — шепнув він. — Для дитини, що скоро буде в мене, — сказала вона, схилила чоло й несміливо простягла до нього руки. Покірна й певна свого права, вона чекала поцілунку й подяки. Під час другої зустрічі вона зажадала більше: щоб король призначив пана д'Еспре начальником усієї артилерії. Він повинен дати її батькові сатисфакцію, наполягала вона. Чому саме таку? Вона не пояснила. Анрі спробував перевести все на жарт: — А що тямить пан д'Естре у використанні пороху? Адже Сіру вежу підірвав не він. Підірвав ту вежу барон Роні, коли король облягав місто Дре. Роні, дуже вправний в обрахунках, володів і мистецтвом підкопів та фугасів. «Підкоп пана де Роні» — то був під час облоги Дре ходячий вислів, насмішка над марудними трудами честолюбного педанта. Шість днів і шість ночей минуло, поки він начинив грубезні мури Сірої вежі чотирмастами фунтами пороху. Весь кочовий двір разом з дамами зібрався дивитись на вибух і вправлявся в дотепах, коли спершу тільки повалило багато диму й почувся глухий тріск, а потім на цілих сім з половиною хвилин усе затихло. Здавалось, ученого войовника спіткала кара за самовпевненість; коли це раптом вежа в одну мить розкололася згори донизу, пролунав ще нечуваний грім, і вона завалилася. Ніхто не чекав цього, навіть обложені. Вони стояли на вежі, і їх загинуло без ліку. Кілька уцілілих отримали від короля по срібному екю. А Роні, який мав стати в Дре губернатором, знову відтіснили — насамперед тому, що він був гугенот. Його суперник, гладкий шахрай д'О, міг крім того пообіцяти королю ту частину громадських грошей, що не прилипне йому до рук. То як же міг він не стати губернатором! Але принаймні посада начальника артилерії лишалась вільною, і Анрі постановив віддати її своєму Роні за заслуги. Цим він хотів його нагородити, коли ревний служака повернеться з міста й фортеці Руана, куди король послав його з дорученням сторгуватися про здачу міста. — Красо моя кохана! — сказав Анрі Габрієлі д'Естре. — Люба владарко! — попросив він. — Не просіть у мене цього. Виберіть для пана д'Естре щось інше, що тільки спаде вам на думку, тільки не посаду начальника артилерії. — Чи можу я послухатись вас у цьому! — відповіла вона. — Весь двір гордуватиме мною і моїм батьком, якщо ви не відшкодуєте нас цією посадою. Може, така впертість пояснювалась вагітністю. Анрі поки що відбувся туманною обіцянкою, а сам негайно послав до Руана наполегливого листа панові Роні, щоб той поквапився. Нехай не шкодує грошей і будь-що-будь відкриє королю руанську браму. Може, Габрієль забуде про всю історію з посадою для батька, коли гордо вступить зі своїм вінценосцем-коханим крізь тріумфальну браму до столиці герцогства Нормандії. А поки що королів лист виявився його послові вкрай потрібним. Так, коли б не цей лист, король взагалі міг би позбутися свого міста Руана, і його посол Роні — навіть життя. Роні вже два дні сумлінно сперечався про ціну з паном де Війяром, що правив у Руані від імені Майєнна й Ліги, відкидав усі вимоги губернатора й твердив, що вони не до снаги королівській скарбниці. А тим часом уповноважені Ліги й короля Іспанії пропонували тому самому Війяру незліченні купи золота, погоджуючись на будь-які умови. Розважливий Роні був справжнім сином цих північних країв, і йому не вкладалось у голові, що треба викинути такі гроші: хіба не краще підірвати вежі, а місто розтрощити гарматними ядрами. А з другого боку, Роні, згодом герцог де Сюллі, дуже ревно дбав про свою гідність і заради неї був схильний навіть до пишноти. Особисто його можна було власкавити, бо пан де Війяр оселив його в найкращому заїзді, надав йому до послуг своїх людей, послав до нього навіть свого секретаря й запросив його до дому своєї коханки. Щодо цього все було гаразд. Та губернатор, чоловік прямолінійний, висипав зразу всі вимоги, які лишень міг придумати; і, природно, ті вимоги все наростали в міру того, як інша сторона обіцяла йому чимраз більші купи золота. Нарешті з того вийшов довжезний список: посади й титули, фортеці, абатства, мільйон і двісті тисяч ліврів на оплату його боргів, а понад те ще щорічна пенсія. А далі знов ішли абатства. Усе те вже годі було запам'ятати, і пан де Війяр, чоловік акуратний, записав свої вимоги й тепер зачитував їх з папірця. Роні відповів не зразу, бо думав собі: «Ах ти ж, грабіжник! От через що ти мені так годиш, навіть до своєї коханки запросив! А коли я викреслю щось із цього списку, ти продаси себе Іспанії. Звісно, ти мав би в цьому слушність, якби не наші гармати. Ну, я ж тобі покажу, як начиняють вежі порохом! А скінчиться тим, що ти повиснеш у зашморгу». Блакитні очі й гладеньке обличчя Роні не виражали нічого зайвого, коли він почав викладати свої помірковані зустрічні пропозиції; але губернатор перебив його: він забув додати ще одне. Принаймні в околі шести миль біля Руана мали бути заборонені протестантські обряди — таке заявив він єретикові, послові короля-єретика. Через це переговори збились на запальний тон і того дня вже не змогли привести ні до чого. А втім, уклали попередню угоду, але тільки тому, що Роні страшенно любив документи та підписи; без документа, хай найпустішого, він не міг скінчити жодної наради. Через гінця він повідомив короля про безсоромні губернаторові вимоги. І ось, перше ніж устигла надійти відповідь, пан де Війяр забрав собі в голову, ніби Роні надумав його вбити, хоч той був богу духа винен. Це було непорозуміння; насправді губернатора хотів викрасти задля викупу якийсь пройдисвіт. Та хай там як, а коли губернатор зустрівся знову з Роні, в нього очі лізли на лоба і в думках були тільки шибениця та зашморг. Те саме думав Роні минулого разу, але не показував цього так явно. А тепер здоровий глузд підказував йому, що відвернути лихо і врятувати його може тільки якась божевільна вихватка. Тому він зразу роз'юшився ще гірше за губернатора, обізвав його безчесним зрадником, і Війяр так сторопів, що йому відібрало мову. — Я — зрадник? Та ви ошаліли, пане мій! — Це ви в шаленому гніві плетете щось про якесь убивство, а мені невтямки, що й до чого! Атож, ви навіть хочете зламати слово, бо я ж маю попередню угоду! Ця переконлива мова трохи остудила пана де Війяра, і, коли ввійшла його коханка, він сказав: — Не кричіть, пані, адже й я вже не кричу. Проте навряд чи він утихомирився б надовго. Безневинність пана де Роні потребувала негайного вагомого доказу, або ж усе ще могло скінчитися для нього погано. І саме в ту мить один із його слуг приніс йому листа від короля. То була ніби відповідь, на безсоромні вимоги руанського губернатора, хоч насправді безпосереднім приводом для листа були вимоги пані де Ліанкур, і без них він не надійшов би, певне, так до речі. А втім, важко сказати, чи посол Роні не отримав його насправді ще зранку, в заїзді. Ефект від його вручення в таку напружену хвилину був аж надто разючий, і згодом, обміркувавши, ніхто вже не вірив у випадковий збіг. Губернаторова коханка незабаром висловила сумнів. Та хай там як, а король приймав усі вимоги, опріч заборони проповідей; про неї він навіть не згадав, і пан де Війяр теж обминув цей пункт: адже чин генерал-адмірала він таки отримає. Перед послом він вибачився в хибному звинуваченні щодо замаху. На щастя, спіймався один з поплічників справжнього вбивці. Губернатор наказав привести його, власноручно накинув на нього зашморг, і слуги повісили лиходія прямо на очах обох панів, що дивилися з вікна. Після цього лишилося тільки відсвяткувати справу, що скінчилася так щасливо. — Ліга сіла в калюжу! — брутально, як старий солдат, гукнув губернатор з вікна до люду, що вже зібрався дивитись на повішеного Губернатор наказав: — Гукайте всі: «Хай живе король!» Люд підхопив, і крик покотився аж до гавані, а там кораблі почали салютувати з гармат. На фортечних валах теж загриміли залпи, і не було в місті жодного церковного дзвону, що не задзвонив би радісно. Подячна відправа в соборі Матері божої — Роні на лаві першого ряду; прихід депутації міських цехів, що принесли королівському послові дарунок — розкішний столовий сервіз із позолоченого срібла; а потім Роні поїхав. Коли він під час бою при Іврі ліг зранений під грушею, він і там виявився переможцем і навіть узяв кількох багатих бранців, бо цього чоловіка вподобало щастя. Цього разу його заслугою — щастя тут тільки підсобило — король здобув одне з найкращих міст. І щирий слуга короля таки справді був гідний нагороди. Тим часом він приїздить, попадає в обійми, виголошує гарну промову, що сервіз із позолоченого срібла належить королю, бо його слуга принципово не бере подарунків ні від кого. Король лишає сервіз йому й докладає ще три тисячі золотих екю. Що ж, гаразд. Та коли Роні попросив посади начальника артилерії, король ще раз обняв його й призначив губернатором міста Манта. Роні знетямився. Він у вічі дорікає королю невдячністю. Тоді король, за своєю давньою звичкою зводити поважні речі на жарт (Роні до такого ніколи не мав смаку), каже: — Та це вже не новина — моя невдячність. Стривайте, ось ви почуєте придворні новини. Дуже скоро Роні вже знав усе. Він на годину замкнувся в себе, а тоді пішов до пані де Ліанкур. Вона зразу здогадалася, що він прийшов через посаду начальника артилерії, хоч по ньому не видно було нічого: він тримався із звичайною гідністю. Одяг його був обсипаний самоцвітами. — Пані, я прошу у вас честі бути присутнім при вашому вранішньому туалеті. Я слуга короля, то, може, колись придамся і вам. Габрієль відповіла, не подумавши: — Дякую. Коли король на війні, мої листи передає йому пан де Варенн[35]. То був колишній кухар; тепер він возив любовні листи. Роні поблід; власне, фруктова рожевість не зійшла з його обличчя, тільки трохи потьмяніла. Габрієль, звісно, щось помітила, але не здогадалася ту ж мить перепросити його, і хоч згодом не раз пробувала це зробити, та все марно. Якби в ту хвилину при ній була її тітка де Сурді, вона б дала пораду Габрієлі, й та, може, якось би викрутилась і не нажила такого ворога на все життя. Натомість, помітивши свій промах, бідолашна затялась, подивилась на пана де Роні спогорда, аж камеристка покинула зачісувати її, й запала довга мовчанка. Врешті пан де Роні став коліном на ослінчик і надів дамі черевичок, якого вона була роздратовано струснула в ноги. Габрієль дивилась на те нетерпляче й думала, що навіть це не поможе йому стати начальником артилерії: ним буде пан д'Естре. Ображений не дав узнаки нічого: він похвалив гарненьку ніжку й попрощався. Тільки-но він вийшов, у Габрієлі похололо серце: вона ж не поздоровила його, навіть не згадала про те, як він зі славою здобув місто Руан. А тепер він, мабуть, подався прямо до короля. — Біжи! Поверни його! — наказала вона камеристці. Марно: Роні не повернувся. Він питав себе, чому ця вродлива жінка до глибини душі ненависна йому. Поки що він ще не збагнув справжньої причини: тому, що вони схожі одне на одного. Обоє з півночі, обоє біляві, світлолиці, холодно-розважливі. З королем, легким на сміх і на сльози, їх пов'язує розрахунок; та помалу в них обох наростає щось таке, чого їх не могли б навчити власна натура й досвід, — почуття, яке міг прищепити їм тільки цей південець. Незабаром кожне з них зажадає від короля більшого: не тільки королівської ласки, а ще й довіри та любові. Обоє вони ревнивці, обоє люблять того самого й прагнуть шкодити одне одному. І так до останку. Король уже поїхав до Сен-Дені, де згодом мав зректися своєї віри. Щодо цього він іще сам не знав нічого певного і в глибині серця ще не наважився остаточно, хоча зробив уже стільки кроків, що цей останній міг відбутись ніби сам собою. А тим часом він радився з духівництвом, прислухався до того, що діялось на Генеральних штатах у Парижі, байдуже чекав якихось подій, що могли б повернути його долю в інший бік, сам зволікав чи, може, торгувався зі своїм богом. Серед своїх тривожних передчуттів він палкіш ніж будь-коли прагнув, щоб його краса кохана була з ним. Цього разу він покинув її в іншому місті, не маючи ще того досвіду, який мав прийти невдовзі, одначе й тепер відчував, що їм не слід розлучатись ніколи. На думку короля, безпечно привезти до нього кохану найкраще міг не хто, як його вірний Роні. Відданості справді щирого слуги не похитне ніяке розчарування. Вбачаючи свою провідну зірку в королі, той не може не любити Габрієлі. Так гадав Анрі. Роні зразу почав готуватись до подорожі. Нащо йому зважувати, для кого все це робиться, хто буде осереддям усіх цих турбот? Дарма, що вони з пані д'Естре вороги: він безумовно вважав, що подорож має бути некваплива й урочиста. Попереду їхав верхи він сам і його почет; далі, за сто кроків, два мули з паланкіном, у якому спочивала кохана короля. Знову проміжок. Потім віз четвернею, в ньому служниці. А далеко позаду — дванадцятеро в'ючних мулів. Усе урочисто й вишукано, в усьому та ж доцільність і порядок, що й у всіх баронових діях. Так самісінько було б, якби осереддям поїзда була не Габрієль д'Естре, а цариця Семіраміда. На жаль, не всі такі ділові й сумлінні, як Роні. Саме на найкрутішому узвозі візничий, що правив четвернею, зліз із передка, не здогадавшись бодай тут стримати свою природну потребу. А якийсь норовистий мул, незважаючи на низьку ношу, пустився чвалом, підбіг до воза, задзеленчав дзвіночками й продемонстрував, як гучно вміє він ревти— нітрохи не гірше, ніж Сіленів[36] віслюк у Бафоській долині. Четверо коней схарапудились і понесли; вже здавалося, що важкий, віз ось-ось налетить на легкий паланкін, розтрощить його і скине в прірву — разом з найдорожчою перлиною королівства. «Держіть! Держіть!» — загукали всі, але ніхто не кинувся зупиняти коней, бо всіх скувало жахом. Та вломився дишель, віз зупинився, коні самі побігли далі, і десь попереду їх піймали люди пана де Роні.  

Дама уникла такої жахливої небезпеки, що лицар кинувся до неї стрімголов. Переляк відібрав йому мову, він тільки жестами показував свою відданість та виражав радість хрипкими вигуками. Дама сердито надулась і густо почервоніла. Досі ніхто не бачив її інакшою, ніж у сяйві лілейності, що набагато переважала барву троянди. І лицар дивився на неї з таємним задоволенням, бо згадав кількох полюбовниць короля, котрих той покинув, бо не терпів у жінках схильності червоніти плямами. Правда, такій молодій жінці до цього було далеко, щонайменше років двадцять, та однаково Роні відчув надію і вже хотів рушати далі. Проте пані д'Естре думала не так; їй треба було на комусь зігнати оскому, і коли це не міг бути сам Роні, то він мусив хоч би власноручно відшмагати візничого за те, що тому так невчасно припекло. Видатний слуга короля так і зробив, а трохи згодом приставив прекрасну мандрівницю всю в сяйві лілей. — Усі аж позеленіли з ляку, коли це сталося, — розповів він розгніваному коханцеві.— Тільки в пані де Ліанкур були ще принадніші рум'янці, ніж звичайно. Шкода, що вас там не було, величносте!  

 


Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   48


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка