Історичний роман генріха манна про войовничого гуманіста



Сторінка8/48
Дата конвертації05.05.2016
Розмір9.22 Mb.
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   48

Катрін, як завжди


 

Сад у Кеврі потопав у розмаї літа, Анрі — можна сказати, в своєму коханні, а в такому стані ніхто не бачить далі, як на крок уперед. Та скоро настала осінь, буяння почуттів порідшало, як листя, і король знов узявся за всі свої справи — ще завзятіш, ніж доти, за всі зразу — і всі зразу осягав зором, хоча траплялись і несподіванки, та ще й такі, що легко через них розгубитися. Громом з ясного неба було те, що надумала його люба сестриця, — покинути й зрадити його, а королем зробити свого коханого Суассона. Тоді вона сама зі своїм славним чоловіком зійшла б на трон замість її брата Анрі. Той, почувши про це, знавіснів. Погрожував смертю всім, хто доклав рук до цієї інтриги. А своїй любій сестриці звелів приїхати до його мандрівного табору; не приїде, то він накаже привезти її силоміць. Накаже викрасти її з їхньої давньої батьківщини, Беарну, де вона потай кує проти нього небезпечні плани — мало того, що збирається одружитись зі своїм кузеном Суассоном. Потім, певне, надумається, що треба вбити свого любого братика. Життя навчить — та ще таке життя, коли вони виросли разом як брат і сестра й разом пройшли всі злигодні, де не знайдеш ніякої опори. По суті, кого ще мають у світі діти королеви Жанни, як не одне одного, та й тільки? Дивно, але Анрі в ту хвилину забув про Габрієль д'Естре — бо хоч та, чужа людина, й призвела до багатьох помилок та збочень, але що це супроти змови «моєї маленької Катрін»! Він назвав її так, як колись у дитинстві, й ухопився за чоло. Він не виходив з кімнати всі ті дні, поки її карета ще була в дорозі, та врешті не втерпів, помчав назустріч. Он попереду — хмарка куряви, і в ній — усе, що лишилось від першої половини його життя. Якби воно зникло, він став би сам собі чужим. Хмарка куряви опала, карета зупиняється. Ніхто й не ворухнеться, дворяни з ескорту стримують коней і дивляться, як король підходить до дверцят карети. — Чи не зволите вийти, пані? — церемонно запропонував він, і аж тоді вона вийшла. Неподалік у полі стояла селянська садиба. Вони покинули всіх, що були з ними, на дорозі й удвох пішли туди. Анрі сказав: — Люба сестрице, яке у вас затяте обличчя! А я ж так зрадів, що бачу вас… Це звучало підбадьорливо, навіть примирливо, зовсім не схоже на ті суворі слова, які він наготував. Відповіді не було, але сестра повернула до нього обличчя, і цього вистачило: він був приголомшений. Чітке світло хмарного дня показало йому змарнілий, згорьований вид. Ця білява дитина-квітка — бо для нього вона довіку лишатиметься дитиною-квіткого, а всі сліди злигоднів будуть тільки поверхові,— тепер видавалась йому світлою трояндою, зів'ялою під бурями. Анрі боляче шпигнуло сумління, та він угамував його. «Це тільки поверхові сліди. Постаріла? Та хто не старіє! Хто-хто, але не ми». Та однаково він побачив навіч: вони старіють. І враз він збагнув свою власну провину, хоч доти ні разу не подумав проo неї. «Слід було давно віддати її заміж — чом би й не за Суассона? Чи багато нам відміряно часу на щастя? Вона й так досить уже боролася з собою через те, що він католик. А тепер і сам я скоро стану католиком. Через віщо ми себе мучимо? Кожне грає роль комедіанта. Totus mundus… Наше призначення в житті — здебільшого комедія». Крізь вікна видно було, що в селянському домі нікого нема. Анрі витер лаву коло дверей, щоб Катрін могла сісти. А сам, звісивши ноги, сів на стіл а товстими необтесаними ніжками, вкопаними в землю. — Через віщо ми себе мучимо? — повторив він уголос. Говорити зараз про зраду було б украй не до речі, так, це був би фальшивий тон — таке часом відчуваєш дуже виразно. — Сестрице, — почав він, — ти ж, певне, знаєш, що я найбільше зі страху перед тобою й досі не наважився перемінити віру. Тоді мені було б куди легше. Але я й подумати не міг, що ти сама захочеш це зробити й стати католицькою королевою. Він говорив легким тоном, примирливо, майже весело, і їй би слід усміхнутися, хоч би крізь сльози. Та ні — обличчя в неї лишалося змучене й замкнуте. — Брате, ви часто розчаровували мене, — сказала вона, коли вже не можна було далі зволікати з відповіддю. І він зразу підхопив: — Знаю. І все ж у мене були найкращі наміри, коли я в добрий час пропонував кузенові поєднати наші родини. — Ти зробив це, аби прихилити його на свій бік, а тільки-но він позбувся прибічників, що могли б підсадити його на трон, — ти порушив дане йому слово, — суворо докінчила Катрін. Розпалившись, вона говорила водночас і суворо, й щиросердо. Тільки оце єдине створіння в усьому світі могло промовляти до нього так дошкульно: якби не вона, Анрі так ніколи б і не довідався, що порушив своє слово. Досі це не здавалося йому надто важливим — так, марничка, як і сам Суассон. Справжньою небезпекою був Лотарінзький дім, а тепер нею став дім Габсбургів. Любого кузена можна усунути побіжним словом: «Тобі я віддам сестру». Сказано, і досить. Дворяни-католики саме тоді особливо невідчепно наполягали, щоб Анрі поставив крапку й перемінив віру, бо інакше вони, мовляв, проголосять королем кузена. «Все це діло не варт було сприймати дуже поважно, — знову запевнив себе Анрі.— Бо хіба я міг би отак зовсім його забути? А тепер із нього вийшла зрада. Отак і стаєш справді зрадником». Сестра кивнула головою: вона читала думки по його обличчю. — Завжди тільки про свою вигоду, — сказала вона. Вже не суворо, тільки поважно. — Про щастя інших ти зовсім забуваєш — і все ж ти добрий… Тебе називають людяним, тільки забудькуватим. — Ти ж знаєш, як воно виходить, — промурмотів він. — Допоможи мені, сестричко, — попросив він, певний, що слово «допоможи» більше зворушить її серце, ніж «пробач». — Що ти маєш на думці? — спитала вона, буцім не зрозумівши, хоча думала про те саме, що й він: про скликання Генеральних штатів у Парижі. Він пояснив зневажливим тоном: — Мій розбитий ворог Майєнн вихваляється й розсилає гінців, скликає Генеральні штати — щоб королівство зробило вибір між мною і Філіппом Іспанським. Їм мало програних битв. — Але королівство може вибрати й графа де Суассона, — повчально зауважила вона. — Він, як і ти, з Бурбонського дому, тільки вже католик.  

— Тоді я, їй же богу, покваплюсь перемінити віру! — Брате! — жахнулась вона. Глибоке хвилювання змусило бідолашну схопитися з лавки, і вона нерівною ходою — тепер виразно видно було її кульгавість — пробігла попід невисокою стіною будинку. З гілки звисав персик, вона зірвала його й принесла братові. Той поцілував руку, з якої взяв плід. — І все ж, — сказав він, — ми лишаємось самі собою. — Ти — безперечно. — Сестра прибрала того суворого, але й відстороненого виразу цнотливої дами, з яким вона завжди говорила про його амурні пригоди, та й про власну недозволенну поведінку. — В тебе знов завелась така, що штовхає тебе на все. Не ради Генеральних штатів хочеш ти зректись нашої віри, — заявила вона, хоч це твердження не дуже в'язалося з усім сказаним допіру. — Ні. Але мадемуазель д'Естре досить підняти пальчик, і ти вмить зрадиш нашу любу матусю разом з паном адміралом, та й нас, котрі ще можемо це бачити. — Габрієль сама протестантка, — заперечив він, щоб по змозі спростити все: адже вона принаймні зустрічалася з пасторами. Катрін зневажливо скривилась. — То ж інтриганки, скількох ворогів маєш ти через неї! Я певна — це вона зажадала, щоб ти мене заарештував, і за її наказом я мусила приїхати сюди. — Вона обурено розглядала засмічене подвір'я, курей на ньому. Анрі палко заперечив: — Про це Габрієль ні словом не прохопилась. Вона цілком розважна жінка й віддана мені в усьому. Зате сама ти злочинно хотіла нашкодити мені, а твій коханець без дозволу покинув військо. Та її, як не дивно, заспокоїв цей його вибух. Анрі хотів на цьому скінчити, але вона зажадала: — Далі! — А чого тобі ще? Твоє одруження означало б для мене смертельну небезпеку, хіба цього мало? Якщо у вас будуть діти, тоді тим убивцям, котрих до мене підсилають, кінця не жди. А я ж усе життя боявся ножа. Я хочу, щоб бог дав мені смерть у бою. — Братику, любий! Вона підступила до нього й розкрила обійми, щоб він сперся на неї, і він припав до її грудей, поклавши чоло їй на плече. Очі в неї лишалися сухі — принцеса де Бурбон була не така легка на сльози, як її брат-король. Не мала вона й такої уяви, як у нього, і та небезпека, що нібито загрожувала його життю від її одруження, здавалась їй вигадкою її ворогів. Але тим невигубніше запала їй у серце ця скорботна хвилина, хоча його очі, затуманені слізьми, не прочитали цього на її постарілому лиці. Після цього Катрін лише нагадала йому про одну давню пригоду. Бона сталась під кінець його ув'язненя в Луврському палаці і, власне, дала йому поштовх до втечі. Того разу він зустрів свою сестру Катрін у порожній залі зі своїм двійником: те саме обличчя, та сама постать, але все це стало таким разючим тільки завдяки тому, що той двійник був одягнений точнісінько як Анрі, і його сестра спиралась йому на руку так достоту, як завжди спиралась на руку Анрі. — Я так прибрала його, щоб він був ще більше схожий на тебе, ніж від природи. — Так сказала тут, на селянському подвір'ї, постаріла жінка. — Ну, з'їж персика. Я ж бачу, що тобі хочеться його з'їсти. Він послухався. Їв персик, а сам думав про те, як багато таїться під поверхнею повсякденного життя. Кинув кісточку геть. Сказав замислено: — А чого ж я погрожував смертю всім, хто хоче нас посварити! Це не моя звичка — погрожувати смертю. Заради трону я б цього не зробив — тільки заради тебе. Отак скінчили обоє цю розмову — як брат і сестра. І розмова досягла своєї мети, хоча й полишила чимало сумнівів. Мимовільним рухом обоє простягли руки долонею догори, помітили це, усміхнулись, і брат повів сестру через поле назад до карети. Потайці, немовби хтось міг підслухати їх на польовій дорозі, Анрі шепотів Катрін на вухо: — Не вір, Катрін, у те, що я ближчим часом робитиму й казатиму. — Вона… не стане королевою? На це наполегливе запитання, задля якого вона проїхала всю далеку дорогу, він відповів непрямо, але таким тоном, що сумнівів не могло лишитись. — Ти — перша. Принцеса наказала своїм людям завертати коней. Король мовчав, і її послухались, хоч і вкрай здивовано. Заради цього їхати в таку далеч? Принцеса сіла в карету зі своїми дамами та муринкою Мелані; король гукнув візничому, щоб гнав скільки духу. Він сам мчав верхи обік дверцят карети, нахилився до них, простяг руку у віконце й хвильку тримав руку принцеси в своїй. Почався ліс, дорога повужчала, і королю довелось відстати. Він зупинив коня й дивився вслід кареті, аж поки вона зовсім змаліла в далині, а повернув назад, аж як за нею зімкнулася хмара куряви.  

Ще раз Агріппа


 

Так багато всього зразу, що недовго й розгубитися. Генеральні штати в Парижі, дуже мила мішанка з навіженого сектантства та безглуздого нахабства всесвітньої держави, що вже на весь розгін котиться в прірву, але до останку ще хоче поглинати королівства. І цей фарс ті панове грають перед змученими голодом глядачами, які воліли б, щоб їхній законний король розділив між ними земні плоди їхньої країни. Як радо працювали б вони за те! «Наше призначення в житті — здебільшого комедія». Так каже уславлений нині давній приятель короля Франції, Монтень на ім'я. Той самий, що сказав також: «Що я знаю?» Але незабутніми зосталися для короля його слова: «Я не скептик». Так, деякі явища зовнішнього світу змушують нас відкидати вагання й убивають в нас доброту. Доводиться брати їх у облогу, штурмувати й топити в крові, і зовнішній світ здебільшого схильний вибачати це — принаймні до певного часу. Або, заради ладу в державі, чинити насильство над собою, зрікатися своєї віри й переходити в іншу. Бог відає, що буде потім. Але така, видно, його воля, і не лишається іншої ради, скоро не лишиться й вузенького краєчка над прірвою, щоб розігнатись перед великим смертельним стрибком. Отож поквапся! Як же вчинив Анрі? Він закликав до себе свого д'Обіньс, свого закутого в крицю лицаря-проповідника, своє безстрашно сумління, того, що завжди мав псалом на устах, високо підняту голову й гордий усміх праведника. Цей скромний чоловік сказав: «Я тішусь великою ласкою й не можу ухилитись від діла», — але за зухвалим виразом обличчя таїлась болюча свідомість того, що це — останній раз. Це востаннє, Агріппо, твій король Наваррський визнає тебе. Незабаром — смертельний стрибок на той бік, а на цьому лишаться його давні друзі, що поділяли з ним небезпеки війни, і бідність, і істинну віру. Як завжди, Агріппа без церемоній скористався з нагоди поговорити з королем і висловив усе навпростець, почавши, за звичкою, з того, що він не має грошей. А він же, як відомо всім, п'ять чи шість разів урятував королю життя. — Величносте! Вашими коштами порядкує неприторенний пройдисвіт, і цей-таки д'О підбиває вас перейти в католицтво. Скажіть самі, до чого це може призвести! Агріппа думає: «Коли це вже станеться, тоді він не захоче вислухати від мене жодного слова. Яка страшна відстань між тим, що сталось, і тим, що не сталось! Тепер він схиляє голову переді мною. Тепер він говорить». Анрі: — Totus mundus exercet histrionem[30]. Агріппа: — Я вже бачу, що папа набуде поганого сина. Але нас ви покинете, і люди, в чиїй відвазі й вірності ви могли бути певні, зненавидять вас. Анрі: — Все залежить тільки від їхньої розважності. Мій Роні радить зробити це. Агріппа: — Так у нього ж очі голубі, наче фаянсові, й обличчя мов намальоване. Йому не болить, що ви попадете в пекло. Анрі: — А мій Морней! Морней, або ж Чеснота. Ми з ним сперечались. І обидва визнали, що чистилища нема. Щодо цього я твердий, і жоден патер мене не переконає, будь певен. Але що з причастям ми приймаємо справжню кров Христову — в це я завжди вірив. Агріппа: — Такі диспути добрі й корисні для душі, поки вона ще прагне знати істину. Чесний Морней вірить у вас. Його вам легко обдурити, пообіцявши йому скликати великий собор з богословів обох віровизнань, щоб вони визначили, котра віра істинна. Та коли істинною виявиться не та, котра вигідна, яке пуття з великого собору? Анрі:  

— А я кажу — пуття буде. Бо вже багато пасторів визнали, що душу можна спасти як у одній, так і в другій вірі. Агріппа: — Коли в цих пасторів плоть слабка, то й дух у них не міцний. Анрі: — Я щиро дорожу спасінням своєї душі. Агріппа: — Охоче вірю, мій пане. Але я тепер прошу й заклинаю вас: оцініть ваших прихильників по їхніх заслугах. Не всі ми такі холодні й архірозважні, як Роні. І не всі такі чисті душею, як ваш дипломат Морней. Та один із найкращих ваших солдатів, Тюренн, уже питав, чого це вас не можна зрадити: адже ви самі даєте приклад. Тепер король знову понурив голову, і це бачить Агріппа. Анрі: — Зрада. Це тільки слово. Він думає про свою розмову з сестрою. Найближчі люди зраджують одне одного, усвідомлюють це аж потім і починають розуміти: уникнути зради можливо, тільки не народившись на світ. І враз він чує ім'я пастора Дамура. Агріппа: — Габрієль Дамур. Під Арком, коли ми вже програвали бій, він заспівав псалом, і ви були врятовані. Під Іврі він проказав молитву — і ви перемогли. А тепер настав час, коли він метає в вас громи з амвону. Досі отруйне гаддя тільки тяглося до вас, але лишалось безсилим. А цей суворий голос — сама правда, але для відступника вона буде отрутою. Громада благочестивих відвертається від нього. Це правда. Пастор уже писав королю: «Послухались би краще Габрієля Дамура, ніж якоїсь там Габрієлі». Анрі: — В чому моя найбільша провина? Та про це Агріппа мовчить: чи то з цнотливості, чи то його пиха не сягає так далеко, щоб скласти остаточний вирок. «Велика блудниця вавілонська, — думає він; так само сказав сам до себе й пастор Дамур, хоч і не перед громадою — аби не було спокуси. — Куди заведе тебе ця д'Естре, величносте! Вона дурить тебе, і це ти й сам міг би знати. Але її батько краде — ще цього тобі бракувало». Агріппа: — Моя душа в смертельній спокусі. Як добре було в часи переслідувань! Вигнання було почесне. Тиха провінція на півдні, до трону ще далеко, і коли ви не мали грошей на гру в серсо, то доручали мені складати побожні сентенції, щоб розважати ваш двір безкоштовно. Зіркою над нашою хатиною була тоді принцеса, ваша сестра. Анрі: — Я завжди мав підозру щодо обох вас. Агріппа: — Вона клала мої вірші на музику й співала їх. Моїм марним словам вона давала голос, скромні весняні квітки перев'язувала золотом і шовком. Анрі: — Мій Агріппо! Ми любимо її. Агріппа: — Хоч голос не слухається мене, та все ж я признаюся, що бачився з нею. Хоч як швидко, потай відіслали ви принцесу в далеку зворотну путь, я дочекався її на узліссі. Анрі: — Скажи мені все, що почув від неї. Агріппа: — Вона сказала, що в Наваррському домі панує салічний закон[31] і все успадковується по чоловічій лінії — все, тільки не сталість. У короля зразу опустились руки — так налякали його ці сестрині слова. Тоді він благально сплів пальці й прошепотів: — Моли бога за мене!  



Таємничий чоловік


 

І Агріппа молився, та й ще багато людей у ті дні молились за короля, кожен у своєму серці, бо їм здавалося, що його обступили небезпеки — насамперед для душі, але й для тіла теж. І рятунок справді прийшов — чи принаймні шанси на рятунок з'явились у короля. Пан д'Естре віддав дочку заміж. До нього якось дійшли чутки про її останню пригоду в Кеврі — з королем у ліжку й першим стайничим під ліжком. Бельгард не вмів мовчати. Крім того, цей ревнивець мстився за приниження: він закохався в мадемуазель де Гіз[32] із Лотарінзького дому, а дім цей, як і перше, рветься до трону, і герцог де Майєнн не припиняє війни з королем. Тому Бляклий Лист зник зі сцени — його не бачено ні в шанцях під Руаном, ні під час багатьох подорожей короля по країні у військових справах. Пан д'Естре скористався з відсутності обох їх і звінчав Габрієль із паном де Ліанкуром — непоказним чоловічком, якого підшукав сам. Ні розумом, ні сильною вдачею той Ліанкур теж не вирізнявся, зате сплодив четверо дітей, з яких двоє були живі. На цьому батько наголошував перед Габрієллю особливо: при такому чоловікові вона напевно стане матір'ю, а куди заведуть її романи? То була найщиріша турбота пана д'Естре. Незле було й те, що його обранець — тридцятишестирічний багатий удівець, замок його недалеко, рід — досить значний. Габрієль, у тяжкій тузі, опиралась гордо, але недовго, бо їй із самого початку бракувало твердого переконання. Красень спокусник, як вона почувала, кинув її, від високого владаря вона теж не сподівалась допомоги, а то була б покликала його. Крім того, вона рада була подратувати обох — і високого владаря, і коханця. Більше мороки завдав панові д'Естре майбутній зять — від природи несміливий, він з жахом думав про те, щоб відбирати в короля таке свіже завоювання. Та й крім того, мадемуазель д'Естре була, як на нього, аж занадто вродлива. Він занадто палко жадав її, а це в сукупності з його несміливістю мало призвести до розчарувань. Він же знав сам себе — хоча, з другого боку, саме ця скромна думка про себе давала йому почуття духовної вищості. Отаку натуру мав пан де Ліанкур, а тому, коли наблизився урочистий день, він ліг у ліжко, вдаючи хворого. Нуайонському губернаторові довелося з солдатами везти зятя до вінця. Ситуація не була приємна ні для кого, опріч самого добряги д'Естре: той почував, що кругом має рацію, а таке з ним бувало не часто. Тітка, пані де Сурді, мала б неначе розпрощатися з мрією про велике майбутнє родини й оплакувати ту мрію. Проте вона знала, яке мінливе щастя. І коли вона через три дні після весілля навмисне приїхала з Шартра до замку Ліанкура, що ж там почула пані де Сурді? Власне, вона сама делікатно випитала все в небоги, підказуючи їй і відповідь. Урешті вже неможливо було докопатися, як це з'ясувалось, одначе самий факт лишився незаперечним: пан і пані де Ліанкур сплять нарізно. Почувши це, обурений батько молодої жінки всю дорогу проїхав чвалом — але застав у домі тільки збентежені обличчя й не почув ні твердого «так», ні виразного «ні». Лише віч-на-віч дочка призналась йому, що її шлюб і досі лишився не здійсненим по-справжньому, і, наскільки вона встигла з'ясувати, надії на пана де Ліанкура мало. Батько з червоною від гніву лисиною кинувся до господаря, що зневажив свій обов'язок. Породив чотирьох дітей — і посмів завдати такої образи! Пан де Ліанкур почав виправдовуватися тим, що його, вже овдовілого, хвицнув кінь. — Тоді нащо було женитись! — пирхнув тесть. — А я не женився, це ви мене оженили, — тихо відповів бідолаха. Поводився він, правда, несміливо, але водночас неначе витав думкою в захмар'ї. Важко було вгадати, що він за людина: чи неприторенний хитрюга, чи недоумок, чи якась мара. В пана д'Естре вмить погас увесь запал, і він поїхав геть. Зразу після того, отримавши відповідні звістки, до Нуайона приїхав король. Не тільки про несподівану втрату коханої Габрієлі дізнався він у ті дні, а й про жахливу загибель її матері. Іссуар — місто, що лежить далеко, аж у Оверні, і пані д'Естре, що вже давно занедбала родинні обов'язки, не могла наважитись на розлуку з маркізом д'Алегром і навіть на доччине весілля нe приїхала. Краще б їй було приїхати! Ця жінка, старіючи, хотіла вичерпати все кохання аж до дна, але й у грошових справах нічого не попускала своєму коханцеві. Іссуарський губернатор мусив нещадно визискувати населення, аби задовольняти коханчині претензії. Тож люди зненавиділи їх обох до смерті — і смерть їх не минула. Одної червневої ночі їх замордували дванадцятеро городян, поміж них два різники. Скрутили охорону, вдерлись до спальні й уколошкали обох. Маркіз мужньо захищався, і все ж їх викинули голих із вікна крукам на поживу. Король сказав нуайонському губернаторові, що іссуарського губернатора спіткала жахлива смерть. — І його полюбовницю теж, не забувайте, — зауважив пан д'Естре, киваючи головою, як людина, чиї слушні передбачення справдились. Королю слід було б відчути, як витають круг нього молитви щирих друзів, і добачити тут можливість рятунку для себе. Мати його коханки перша пішла неправим шляхом і знайшла на ньому свій кінець. Як на людський розсуд, і дочки теж не можна було втримати від цього; але король мав саме такі наміри. Габрієль тепер опинилась під захистом чоловіка; Анрі тільки радів, що цей чоловік — не Бляклий Лист: із тим було б більше мороки. Він негайно відвідав свою прекрасну кохану й почав заклинати її всім, чим завгодно, щоб вона покинула чоловіка й жила з ним, з Анрі, бо він не може без неї. Вона без нього теж не може, призналась нарешті Габрієль і заридала на грудях у нього. Може, й сльози були, — Анрі їх не бачив. Так чи інакше, а вона шепнула ім'я пана де Ліанкура і ще одне слово, від якого в Анрі завмерло серце. — Це правда? — спитав він. Габрієль кивнула головою. І все ж, зітхнувши, сказала, що воліє зостатися з чоловіком, хоч як він її розчарував. — Смерть моєї бідної матусі — це для мене страшна осторога. Я боюсь пана де Ліанкура, бо не розумію його. Все, що він каже, якесь безглузде, а що робить — незрозуміле. Він замикається в своїй кімнаті. Я пробувала підглядати крізь замкову шпарку — він її затуляє. — Це ми з'ясуємо, — вирішив Анрі й у войовничому настрої подався до господаря замку, але гідного супротивника в ньому не знайшов. Двері стояли відчинені; чоловік, якийсь безлиций, уклонився; його наче не цікавило ніщо, крім хіба власного вишуканого вбрання, гаптованого сріблом, та сніжно-білого збриженого коміра. І панчохи, і штани, й камзол сиділи на ньому як улиті — надто коли зважити, яку миршаву постать він являв собою. Аби за щось зачепитись, Анрі спитав чепуруна, де він купував тканину на вбрання й скільки платив. А не дослухавши відповіді, спитав раптово: — Це правда, що ви не чоловік? — Я був ним, — відказав лан де Ліанкур із відповідною міною. Потім додав офіційним тоном, по одному вимовляючи слова і вклоняючись: — І часом буваю. Величносте, я сам вирішую, коли мені бути ним. Це могла бути чистісінька пиха. Або покора перед вінценосним коханцем своєї дружини: шкода було розгадувати, що на думці в цього чоловіка, чи сподіватись від нього чогось певного. Анрі вимовив майже прохально: — А кінь вас хвицав? — Це було. Висновок лікарів про той удар та його наслідки можна тлумачити по-різному.  

Король просто рота роззявив, почувши це. Йому стало якось аж моторошно. Безвиразне обличчя, незбагненна скромність, а водночас певність себе — наче сновида або привид. Ця мара нічого не визнає, нічого не хоче, — вона тільки показується, тільки засвідчує своє існування, та й то досить мляво. Анрі не міг довше витерпіти це. Він грюкнув по столу й гукнув: — Правду! Він був лютий на обох: і на цю примару, а ще дужче — на Габрієль, бо вона, мабуть, брехала йому і щоночі спала з оцим. Він широкими кроками переміряв кімнату, впав у крісло і куснув себе за кулак. — Правду, коли вам життя дороге! — Величносте! Ваш слуга чекає наказів. Аж тоді ревнивець зрозумів, що тут справді можна всього домогтись наказом. Йому слід було раніше збагнути це. Він умить заспокоївся й владно заговорив: — Ви передасте пані де Ліанкур мені. За це я надам вам титул камергера. Габрієль отримає від мене як посаг маєток Ассі — з замком, лісами, полями й лугами. — Я не вимагаю нічого, — сказав чоловік Габрієлі.— Я корюся. — Габрієль і далі носитиме ваше прізвище. Може, згодом я зроблю її герцогинею д'Ассі. Коли вона помре, все успадкують ваші дочки. Добродію! — гукнув він, бо співрозмовник наче заснув стоячи. Король наказав: — За це ви без заперечень підтвердите все, що нам буде завгодно заявити, а ні — то лихо вам. Мадемуазель д'Естре вийшла за вас тільки з примусу, і подружніх обов'язків ви ніколи з нею не виконували — чи то через удар копитом, чи то через таємну хворобу. Зрозуміли? Пан де Ліанкур зрозумів — це вже було видно попри його дивне заціпеніння. А воно зростало тим більше, чим більше дарунків, смертельних небезпек і поворотів долі сипалось на нього. Анрі покинув його на самоті й вийшов, грюкнувши дверима. Господар, зоставшись сам, якусь хвилину стояв нерухоме, дивлячись собі під ноги. Підвівши нарешті голову, він відімкнув двері й затулив замкову шпарину. Тоді вийняв зі скрині товсту книгу з гербом роду Амерваль де Ліанкурів на шкіряній оправі й почав писати. Як усі події свого життя, описав він і цю останню. З великою точністю змалював він короля, його слова, його емоції і те, як він ходив по кімнаті. Хотів він того чи ні, але образ і роль короля вийшли в нього такими, що сам він міг дивитись на нього звисока. Зі своєю прекрасною дружиною він давно вже зробив те саме. А закінчив він свої записи повідомленням для нащадків. І великими літерами написав заголовок: «Щонайважливіше й правдиве свідчення, складене Нікола д'Амервалем, господарем Ліанкуру. Прочитати після його смерті й зберігати на віки вічні». «Я, Нікола д'Амерваль, господар Ліанкуру та інших маєтків, при повному розумі, свідомий своєї смерті, але не певний щодо її дня й години…» Те, що хотів залишити по собі, він убрав в урочисту форму заповіту; далі там ішлося про те, що все заподіяне йому — несправедливість, наклеп і насильство. Він ані неспроможний, ані невправний у плотському ділі зачаття — бог тому свідок. А коли на шлюборозлучному процесі він посвідчить інакше, то це станеться тільки для покори королівській волі, а також зi страху за своє життя.  

Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   48


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка