Історичний роман генріха манна про войовничого гуманіста



Сторінка6/48
Дата конвертації05.05.2016
Розмір9.22 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   48

Ми хочемо жити


 

Після цього Анрі цілих два дні почував себе справді розбитим. Тепер, після тривалої терплячої боротьби, після кількох блискучих перемог, коли він уже почав здобувати визнання в світі, це було куди трагічніше, ніж у ранню пору життя. Здобуття столиці надовго відкладено, а тим часом саме заради цього він оголив усі провінції, забравши звідти війська. Грошей і так немає, ось уже два дні не печуть хліба, а в короля вже й сорочки цілої нема. А які люди його оточують— шкода й мови! Totus mundus exercet historionem: усі ми комедіанти, і хто хоч трохи збочить, до того зразу злітаються — і звідки лишень їх приносить! — щирі друзі, сама потолоч. Якийсь вигнаний німецький архієпископ, що зі злості став протестантом; про кого ж це нам нагадує? І ми ж бо надумали зрадити свою віру. Шахрай д'О має лиху славу, але він багатий, тож хай пригощає нас і платить нашим звідникам. Відколи увечері після бою під Іврі скарбничий вимовив певні слова, — погані слова, негідні, але чіпкі,— Анрі уникав його, але слова таки вчепилися. Він навіть не намагався обминати його; це виходить само собою, коли єство наше борониться — не стільки від когось чужого, скільки від нас самих. І що таке слова? Погано лиш, коли ти їх упізнаєш, немовби сам уже знав їх, тільки затаював. Тепер скарбничий знову здобув ласку. Хто сипле грішми, той нам і приятель, хоч би навіть він, як один там гасконський капітан, наш земляк, позбувся носа в знегодах кохання. Король водиться з такими авантюристами, від яких інші сахались би. Так. І він оточує себе ними, щоб вивіряти на них себе, своє здоров'я, свою здатність до опору. Послухайте-но, що діється в Парижі! Вони там доводять свавілля вже до крайнощів. Врешті-решт кожен чіпляється за якусь маячню й нею виправдовує своє існування. Та чим вищий твій рід, тим неможливіше для тебе весь час, кожну мить витати в хмарах тієї маячні: це було б жахливо. Тож вивчаймо себе по цих авантюристах, але тільки до тої межі, за якою сам починаєш скидатись на такого! Ще нині якась куля може влучити, і цього маленького короля в зношеній одежі закопають у землю, немовби він ніколи й не переорював копитами своїх коней цієї країни, немовби вона й не була його королівством. У Парижі саме вішають голову верховного суду, бо той нібито брав участь у змові проти Іспанії на користь свого короля. Та це дія вирішальна: вона надійніш, ніж найміцніші мури, відмежовує від королівства місто, що вбиває того, хто ще обстоює закон. Тому вороги президента Бріссона застрахували себе всілякими хитрощами: вони зібрали підписи під вимогою страти невідомо кого і аж потім уписали туди ім'я голови верховного суду. Вони домоглися підтримки іспанських воєначальників, випросили відпущення в найвищої духовної школи Сорбонни, а люд налаштували заздалегідь за допомогою таких промовців, як Буше. Вдосвіта Бріссона виманили на вулицю, підступно схопили й укинули до в'язниці разом із двома його радниками, потім їхні вороги повісили всіх трьох на сволоку й дивилися, присвічуючи ліхтарем, поки вирішили, що всі три трупи витяглись достатньо, а обличчя набули бажаного вигляду. Потім вони відвезли всіх трьох своїх підопічних, прибраних як годиться, на Гревський майдан і почепили там на справжню шибеницю. Старий правник навіть не уявляв собі, що беззаконня колись дійде до такої межі; існував же корпус законів, перший у країні, він сам його складав. Але праця духу не просто відмежовує нас від поганої дійсності: вона й витісняє цю дійсність, не даючи вірити в неї. Одначе з широким загалом не так. Люд, звичайно, буде святково збуджений, бо ж найвищий суддя загинув такою незвичайною і ганебною смертю. Така наруга над законом — це ніби демонстрація сили, що заворожує дух. Коли розвиднилось, майдан заповнився людом, і ворог повішеного, ставши в нього під ногами, зразу почав репетувати, яким зрадником був Бріссон та як він хотів віддати Париж на поталу королю, а той покарав би городян, і всім їм, усім до одного настав би кінець. Ти врятований, люде, бо онде висить Бріссон. Справді, на шибениці хтось висить, у самій сорочці, з почорнілим обличчям. І це — президент королівського парламенту, це — один із найславетніших клейнодів, які ще зостались у нашій нещасній країні? Ніхто й не поворухнувся, весь натовп скам'янів від того видовища, і кожен, хто надходить, умить ціпеніє. З усіх кутів майдану поставлені там посіпаки кричать, що страчені змовники були багаті і що їхні оселі з усім добром законно належать людові. Та ніхто й не ворухнеться. Грабувати не щодня вільно, тож користайтеся з нагоди! І все ж цей люд потихеньку розходиться по домівках. Аж відійшовши далеченько від місця страти, люд заговорив голосніше. І до одного з шістнадцятьох старшин долетіли такі слова: цього ранку король Франції виграв свою справу, треба йому тільки зректися своєї неправої віри. Того члена ради шістнадцятьох, кравця з фаху, так це ошелешило, що він розлючено оголосив: він би поперерізав горлянки всім шістнадцятьом (крім себе, звісно). Королю серед його авантюристів доносили з Парижа кожне слово, але сам він не казав нічого, а тільки вислухував авантюристів — і не просто з цікавості. Він і без того знав, що думають такі люди й що вони можуть йому порадити. Зректися віри, негайно, і столиця розчинить перед ним свої брами! У таких людей у голові тільки власний досвід, власні помилки, проґавлені нагоди. Про це все вони тепер з подвоєним запалом розповідали дворові й таборові, а що вже два дні вони були друзями короля, то їхні перестороги не лишалися зовсім без уваги. Анрі мав тонкий слух. У гомоні великої зали, на вигляд наче поринувши в легковажний настрій, він здалеку вловлював різні розмови, і навіть по кілька водночас. Ось гурт юнаків — королю їх не видно, але він чує, що голоси молоді,— притакуючи, слухає повчання бувалих людей, знавців життя. Злодюга д'О ганить бідність: її треба уникати будь-що-будь. Таким бідним, як наш король, справді не годиться бути, — підтвердив Роні, і Анрі, хоч саме голосно реготав, чув кожне слово. Після свого Роні він почув і свого розумника Тюренна, — той погоджувався з капітаном Алексісом: — Такого лиха треба стерегтися, — твердила ця безноса проява. Тихо радилися старий Бірон і старий ла Ну. Тепер вони не гарячкували, бо зійшлись на одній думці: після приниження, зазнаного від Фарнезе, королю лишається тільки поставити крапку. В такий спосіб, як саме тепер пропонує йому Париж; нічого іншого вони не могли мати на увазі, хоч сором не дозволяв обом полководцям називати речі своїми іменами, і якби хтось вимовив перед ними те сакраментальне слово, вони спалахнули б від гніву — не тільки протестант ла Ну, а навіть Бірон. Як солдати, вони не прагли миру, бо їх годувала війна. І вже зовсім прикро було б їм складати зброю після невдачі. І все ж вони розмовляли про те, чого вимагало нинішнє становище, хоча й не називали його відверто. Але Анрі чув і розумів. Ось голосно заговорив його гугенот Агріппа д'Обіньє. Він засперечався з німцем-архієпископом, якому перехід у протестантство коштував єпископського престолу; відтоді архієпископ вважав надійною запорукою престолу тільки католицьку месу і тепер також наполегливо радив, щоб король пішов до меси. Анрі вибрався зі свого гурту, пропхався до гугенота Агріппи й уже розтулив був рота, щоб сказати йому прямо в вічі своє слово. Він мав сказати: «Я не зроблю цього», — і Агріппа вже чекав саме цих слів. Та раптом короля торкнув за плече дворянин, прозваний Шіко[22]. Цьому Шіко вільно було казати речі, про які будь хто інший волів мовчати; тому його прозвали королівським блазнем, і він, мавши розважливо-іронічну вдачу, поводився так, ніби це справді його служба. Король теж удавав, ніби взяв його на таку посаду, й інколи дозволяв пойменованому так дворянинові розголошувати речі, в яких сам іще не хотів зізнаватися. Нові істини дозволені насамперед для блазнів. Отож Шіко штовхнув короля і, не давши йому вимовити слова, голосно сказав: — Друже! У тебе нездоровий вигляд. Постав собі клістир зі свяченої води. Зі слів людини, яку вважають блазнем, заведено сміятись, адже так? Але ті, хто стояв ближче, враз заніміли, і ця мовчанка розходилась по всій залі, аж поки стала гнітючою. Все товариство, що набилось туди, раптом помітило, що тут уже нема чим дихати; вікна порозчинялись у вечірній присмерк, усі посунули до них, і Анрі зі своїм давнім другом Агріппою лишились посеред зали самі. Обидва поблідли, вони побачили це у світлі внесених свічок. Бони мовчали; кожного поглинало єдине почуття — ніби останнє слово вже вимовлене. Звичайно Агріппа, коли, на його думку, король платив йому невдячністю, складав ущипливі вірші. Він мав бадьору вдачу, був швидкий на слово й досі ніколи не вагався сказати своєму королю сувору правду. Не страшно викликати невдоволення, можна стерпіти й неласку. Цього разу було інакше: він аж надто виразно бачив, що король страждає. Агріппа опустив погляд і сказав: — Ви довго й мужньо опиралися. — Ще ж не кінець, — квапливо відказав Анрі. Замість відповіді Агріппа звів на нього очі. — Агріппо! — звелів Анрі.— Ходімо звернімося до господа бога нашого. — Я звертаюсь до вас, величносте, і прошу: «Жадає серце — відпусти мене». — За це саме поліг і дю Барта, — сказав Анрі поряд. — Ми з тобою знаємо один одного. Ми хочемо жити. І вони вийшли. Посідали на коней і виїхали в широке поле, де побачили дозорні вогнища, намети — цілий військовий табір. Ніхто з оточення короля й гадки про це не мав, навіть спостережливий Агріппа. Отже, ти, Анрі, вже подбав про нове військо замість, того, що розбіглося: ти потай від усіх написав чимало листів, ти розсилав гінців, ти знову з далини підбадьорював і надихав своїх дворян — словами, яких не дано поетові Агріппі. Все це ти, Анрі, робив потихеньку, про людське око розважаючись із авантюристами й ладнаючись зректися своєї віри. — Величносте! — голосно мовив Агріппа. — Не відпускайте мене, серце зовсім не жадає цього. Король нічим не показав, що почув ті слова; він віддавав накази, і всі вони стосувалися негайного походу на Руан. Коли вже Парижа цього разу взяти не пощастило, треба чимшвидше відібрати в Ліги столицю Нормандії і відтягти Майєнна, та й Фарнезе, на північ, на бойовища, вже знайомі одному з них. Агріппа д'Обіньє, об'їздячи табір зі своїм дивовижним королем, розгадав цей намір і подивувався його мудрості. І саме там його чекала ще одна несподіванка. Анрі покликав одного зі своїх пасторів: — Пане Дамур! Помоліться з військом.  

Цей самий пастор під Арком з наказу короля заспівав псалом, і це повернуло вже втрачену перемогу над величезним військом Ліги, це був рятунок війська борців за волю, за віру. І ось вони, ті самі, знову тут. Із наметів, від дозорних багать збігаються в коло гугеноти, поперед усіх найстарші; на обличчях такі самі зморшки, як у їхнього короля, й такі самі шрами на тілі, і їм досить, що вони знають про це. «Ми боролись за нього, ми боротимемось за нього, а тепер помолімося з ним». Агріппа д'Обіньє серед хору хрипких, ревних голосів намагається вторувати їм, але його власний внутрішній голос уриває його. Він думає: «Це — спасенна брехня. Величносте! Ви дурите своїх давніх борців за волю й за віру. Бо те, що ви зробите насправді, вже обдумане й вирішене. Ви нічого не зміните, бо цього не хоче бог. О господи! Хай буде воля твоя. Коли мій король мусить зрадити свою віру й вірність, я лишуся вірним і богові, і йому». Отак Агріппа почав нарешті молитися з усіма, і ніщо більш не відвертало його.  



Наша частка

 

Король обложив місто Руан; якщо він його візьме, то знову перетне довіз припасів до Парижа. Нарешті Майєнн виступив на допомогу місту. Цей проводир Ліги встиг тим часом більш-менш напоумити Париж шибеницями та розстрілами, саме коли столиця в сліпому завзятті вже ладна була стати зовсім іспанською. Але потім йому знов довелося кликати з Фландрії іспанського полководця собі на поміч, бо він уже не сподівався розбити короля без Фарнезе. Його небезпечний союзник і сам з не меншою охотою, ніж король, захопив би Руан, тому Майєннові коштувало неабияких зусиль усякими вимовками стримати Фарнезе від походу на це місто. Хай, мовляв, король, якому так кортить битися, сам прийде назустріч їм у те місце, яке вони визнають зручним для себе. Та король уже почав розгадувати стратега Фарнезе і замість відкритого бою вирішив показати йому деякі мистецькі трюки в його ж таки дусі. Тому він наблизився до ворога тільки з загоном легкої кавалерії — от диво! всього дев'ять сотень вершників! І ніхто не розуміє, що він надумав. Дорогою йому доповіли, що іспанці йдуть із сурмами й барабанами — сильне військо з вісімнадцяти тисяч піхоти й семи тисяч кінноти, — і посуваються вони зімкнутим строєм, посередині кіннота, по боках обози, а найлегші ескадрони розкинулись на флангах і літають уперед-назад, наче крила вимахують. То було захопливе видовище для знавця — отой наступ Фарнезе по хвилястій, пагористій місцевості. Король побачив його з-під омальських мурів, де стояв у захистку зі своєю кіннотою; але, бажаючи побачити більше, він виїхав з того прикриття сам-один.  



Чудове військо враз зупинилося, заворожене якимсь духом. І Анрі серед білого дня побачив його, навіть не сподівавшись. Дух мав старе, зів'яле і воднораз якесь хлоп'яче обличчя — безбороде, свавільне, втомлене. Згорбившись, наче від болю, через що здавався ще меншим, він сидів у візочку попереду, на чолі свого чудового війська, і на ногах мав капці. Отак цей дух їздив на двох колесах перед строєм і порядкував усім. Один помах його руки — і кожен маневр, чи то перед очима в нього, чи то в найдальшому кінці, виконувався так, ніби це відбувалось на сцені, між кулісами, і театральні машини здійснювали все в бездоганному порядку, а здавалось, ніби всім керують боги з вогненних хмар; і саме це надавало такої високої дієвості людському мистецтву. То була розкішна вистава: глядача, що виїздив усе далі в чисте поле, вона просто прикувала до себе, вона б його зовсім задовольнила. Якби тільки… Якби тільки не оте зів'яле хлоп'яче личко й не оті капці. Анрі здавалося, що вітер з того боку доносить до нього запах хворості. Він подумав: а чи не відчувають того запаху і солдати Фарнезе? Здоровим людям, певне, вчувається щось моторошне в полководці, якого треба носити чи возити і який сам не владає ніякою зброєю. Цікаво, чи до нього підсилають убивць? Ні. Головне, що цього ніхто й не пробував. Він немічний, але й невразливий. Паланкіни й візки обережно переносять його по всій Європі, щоб він здобував перемоги для повелителя світу. І він перемагає — холодно й безрадісно. Він неначе віддає своє велике мистецтво в жертву й наказує нести себе далі, дозволяючи простим солдатам грабувати й палити для перепочинку від суворої дисципліни. Та на сигнал барабана вони мусять кидати все, бо інакше їх повісять. Вчинків духа не передбачиш, і його бояться — попри всю його тілесну неміч і безрадісність. Різномовні народи, підкорені всесвітньою державою, впізнають себе в ньому. Король Франції Анрі — чи то Генріх Четвертий — стоїть без ніякого захистку серед поля, нечисленні супутники тихо радяться, як остерегти його, але йому й не в думці тікати. Він аж нахилився вперед і затамував дух. Цього видовища він більше ніколи не побачить, та й сам подбає, щоб воно не повторилося. Александр Фарнезе, герцог Пермський, забуває свій квітучий край, своє місто-перлину, мармурові статуї, картини — все забуває, все кидає задля зовсім не потрібного йому походу, який він сам вважає безглуздим і безсоромним: йому не терпиться явити своє мистецтво. Він переходить Марну під Ланьї, і Париж ніби чарами отримує припаси: оце його шедевр. І тут, зі своєю великою театральною машиною, він знов випробовує своє мистецтво, готує магічну несподіванку, ще один шедевр стратегії. Ясний, розважний голос барона Роні перебив думки короля й нагадав йому про дійсність. — Величносте! Ці ось панове люблять вас дужче, ніж власне життя. Тож не наражайте більше на таку небезпеку свого! — Ет! Ви, мабуть, просто боїтеся! — сказав король, здивувавши й трохи образивши своїх супутників. Проте Роні від їхнього імені ще раз нагадав йому, що з дев'ятьма сотнями війська ніяк не можливо нападати на таку велику, майстерно вишикувану армію. Він і не збирався так робити, але з якоїсь дивної прихильності до цього супротивника дорікнув своїм людям, що цей чоловік — перший, кого вони злякалися. Вони почали присягатись, що їм дороге тільки його життя. Він дозволив себе власкавити, але тим часом кіннота герцога Пармського вже налетіла на них. Він зі своїми дев'ятьма сотнями мусив відбиватися від видимої смерті — та багато їх і не уникли її. Самого короля легко поранили, і йому пощастило втекти лиш завдяки тому, що його уславлений супротивник не міг повірити, ніби це справді він, король Анрі, і ніби в ньому так багато гусарського і так мало королівського. Проте Фарнезе судилося краще взнати цього короля, перше ніж від'їхати в далекі краї, де він незабаром і помер. Сталося так, що Анрі маршами й контрмаршами відтіснив його на півострів між Сеною й морем, як і намірявся з самого початку; а сутичка під Омалем тільки маскувала цей намір. І враз мандрівний митець зі своєю армією, своїм досконалим знаряддям, попав у пастку. На півострові — ніяких припасів, а на підмогу королю вже поспішає голландська ескадра. Фарнезе поранено; здавалось, йому кінець. І що ж він зробив? Те самісіньке, що й під Ланьї. Сена тут широка, як море, і все ж він перейшов її по наплавному мосту — вночі, в цілковитій тиші. Коли королівське військо прокинулось і побачило, що спійманого в пастку ворога вже нема, розітнувся гнівний крик. Анрі сміявся, він визнавав, що трюк удався чудово. А його супротивник, вислизнувши, вимовив кілька слів, з яких випливало, що він урешті все-таки став думати інакше про короля Франції; слова ті свідчили також про передчуття смерті: «Цей король стопче більше чобіт, ніж капців». Згодом дійшла звістка, що Фарнезе прибув до Парижа; але й тамтешнім своїм друзям він уділив не більше часу, ніж звичайно вділяв ворогам. «Я тут своє скінчив», — нібито тільки й сказав він, урвавши пусту мовчанку. Він справді таки зробив багато дивовижного, незважаючи на мінливий воєнний талан. Як митець, що йому ще раз удався його твір, покинув те, що вже було йому непотрібне, — цю країну, цей народ — і під звуки сурм та барабанів поніс свою зістарілу славу в далекі краї. Та ми, Анрі, ще не «скінчили свого тут». Для цього нам би слід бути безсмертними: так багато ще доведеться нам боротись за свою частку. Наша частка — це люди.

II. ЗНЕГОДИ КОХАННЯ


Покажи її мені!

 

Король полював у Комп'єнських лісах; того дня він гнався за оленем мало не до кордону провінції Пікардії. Там мисливці — королі, і його перший стайничий герцог де Бельгард[23] — згубили слід. Решта ловецького товариства давно відстала від них; удвох сіли вони перепочити на галявині. Король умостився на поваленому дереві. Крізь листя, вже по-осінньому рідке, падало сонячне проміння, золотило те листя й сповивало світлом постаті двох чоловіків — сорокарічного й тридцятирічного. — Попоїсти б чогось! — сказав король. І здивувався: головний стайничий умить дістав і розіклав на колоді все, чого лиш можна бажати. Вони вгамували голод і спрагу. Під час їжі король міркував: коли Бельгард мав у сідельній торбі ці припаси, то, певне, збирався покинути мисливців і кудись гайнути — куди ж то?  



— Куди ти хотів їхати, Бляклий Листе? — навпростець спитав король і з лукавим виразом став чекати відповіді, але не дочекався. — Тут у тебе вид ще жовтіший, ніж завжди: певне, від пожовклого листя. А так ти вродливий хлопець, і тобі всього тридцять років. Ех, мені б стільки! Тоді вони мені багато мороки не завдавали та й знаходилися завжди. Придивись-но пильно он туди, між два дуби! Тобі не здасться, наче якась хоче вийти з сутіні й не наважується? Тоді вони виходили зразу. — Величносте! — сказав де Бельгард. — Хочете побачити мою кохану? — Де? Яку? — Вона дужо вродлива. Їхній замок недалеко звідси. — Як же він називається? — Кевр. Коротке запитання, точна відповідь, і король уже знав усе. — Кевр… То це котрась із панн д'Естре[24]. — Габрієль, — відповів стайничий, і в тому імені забилось і його серце. — Її звуть Габрієль, вона чарівна. Їй двадцять років, коси в неї — щире золото, ясніше від оцього світла, що блищить на листі. Очі голубі, як небо, і я часом думаю, що день такий гарний тільки від них. Вії у неї темні, а чорні брови — два тоненькі, гордо вигнуті луки. — Певне, вона їх підголює,— докинув король, і коханець злякався й змовк. Йому досі й на думку щось таке по спадало. — Покажи її мені! Сьогодні у вас умовлене побачення. Але наступного разу візьмеш мене з собою. — Хоч і зараз, величносте! — Бельгард схопився, йому не терпілось показати королю свою прекрасну кохану. Дорогою вони розмовляли про її родину; король пригадав: — Батька твоєї красуні звуть Антуан, він був би губернатором у Ла-Фері, якби Ліга не прогнала його. Мати?.. А, вона ж утекла від чоловіка? — З маркізом д'Алегром, ще кілька років тому. Перед тим вона хотіла продати свою дочку. Та що це доводить? Ви ж, величносте, самі знали двір свого попередника. — Так, чистотою звичаїв там не могли похвалитись. Але ваша Габрієль була ще надто молода, щоб її продавати. — Шістнадцять років — на вигляд зовсім недоросток. І все ж я зразу накинув на неї оком. Та, на щастя, вона стала моєю, вже як зовсім розквітла. — A! То була її сестра… — Король пригадував далі.— Як пак її звати? — Та їх аж шість. Але ви, ваша величносте, маєте на увазі найстаршу, Діану. Першим у неї був герцог д'Еперпон. Король трохи не сказав: «А в усіх сімох, разом з матусею, перебував, мабуть, цілий полк». Йому пригадалось також, що всіх їх разом прозивали «сім смертних гріхів». Натомість він зауважив: — У гарну ж родину ти входиш, Бляклий Листе. Ти хочеш одружитись зі своєю Габрієлою? Герцог де Бельгард, сповнений гордості, заявив: — Одну даму з роду її матері обдаровували своєю прихильністю Франціск Перший, Климент Шостий і Карл П'ятий. Один за одним її любили король, папа й імператор. Та король уже не хотів говорити про тих легковажних дам з родовідного дерева коханої його першого стайничого. Вимовлено було ім'я герцога д'Епернона, ім'я, обтяжене пам'яттю про давні чвари, й досі не завершені. Всі злигодні його королівства раптом обступили короля; він пустив коня ступою, хоч як нетерпеливився його супутник, і заговорив про своїх ворогів. Вони розпаювали між собою королівство, і кожен у своїй провінції вдавав із себе незалежного державця, що не підкоряється королю-єретикові. Навіть такий собі Епернон, що починав свою кар'єру як любчик Генріха Третього! Навіть цей має змогу користатися приводом віри. Анрі голосно сказав: — Бельгард, ти католик і мій друг. Скажи, чи справді я мушу зважитись на цей небезпечний стрибок? Дворянин зрозумів короля й відповів: — Величносте! Я певен, що вам не треба міняти віри. Ми й так вам служитимемо. — Якби ж то справді,— прошепотів король. — А зараз ви побачите мою кохану! — в захваті вигукнув його супутник. Король підвів голову. По той бік лісистої долини, за шумливого річкою, за пагорбами, за хвилями барвистого листя серед верховіть на тлі синього неба мрів замок. Здаля такі замки, поки ми не роздивимось їх ближче, часто здаються нам повітряними. Покрівлі їхні блищать. Що нас там чекає? Вони захищені ровами й мурами, нагорі в них гармати, але по мурах спинаються троянди. Що чекає на нас у цьому замку? Жерущий неспокій через ворогів і страх перед зміною віри — все це робило короля сприйнятливим до передчуттів. Він зупинився, сказав, що вже занадто пізно, й хотів був завернути назад. Та Бельгард узявся вмовляти Анрі, бо йому хотілося, щоб володар похвалив його незрівнянний скарб. Король почув про пурпурові губи, між якими біліють перлини, і про щоки, схожі на лілеї й троянди, — лілеї, одначе, переважають, і так само біле все тіло, перса з мармуру, плечі — як у богині, а ноги — як у німфи.  

Король дав себе умовити, і вони поїхали далі. Замок височів за ровом і звідним мостом. Головний будинок і два висунуті уперед крила; на кожному — ажурна вежка. Середня будівля мала два поверхи, високий дах, відкриту колонаду, масивний портал, круг вікон — оздобні лиштви. Колись суворий, тепер замок був вишукано прикрашений; повсюди плелися троянди, і подекуди ще осипались останні квітки. Король зачекав надворі, а його супутник увійшов. У глибині вестибюлю піднімалися двома крилами викруглені сходи. Герцог де Бельгард пройшов попід ними в залу, до якої з садка позад замку падало зеленаве світло. Ось він повернувся; поруч нього йшла молода темноволоса дама в жовтій сукні, гаптованій віночками з троянд. Швидко й легко вона випередила герцога й низько схилилась перед королем. У тій скромній поставі вона, одначе, позирала на нього лукавим поглядом. Примружені очі ніби підказували: не треба сприймати скромність цієї гарненької жіночки занадто поважно; та король і не мав такого наміру. Він зразу сказав: — У вас стільки принад, мадемуазель, що ви, безперечно, та сама, заради котрої мій перший стайничий учащає сюди. Мої сподіванки не були надмірні. — Ви гарно говорите, величносте, говоріть же й далі. А ваш головний стайничий тим часом пошукає мою сестру. — І вона відступила назад, до вестибюлю. Король пішов за нею. — То ви — Діана! — вигукнув він, удаючи здивованого. — Тим ліпше. Ви вільні. Ми порозуміємось.  



Вона не забарилася з відповіддю: — Я ніколи не буваю зовсім вільна. Та хто хоче зі мною порозумітись, той має бути досвідченим. А знаєте, скількох жінок треба спізнати для цього? Двадцять вісьмох. Саме стількох коханок поголоска приписувала королю — не рахуючи побіжних захоплень. Вона була добре обізнана, а до того ж виявила дотепність. — От і чудово, — сказав і він, уже міркуючи, як би домовитися з нею про побачення. І в ту мить угорі на сходах з'явилась жіноча постать. Вона саме опускала ногу на верхню сходинку. Погойдувалась розіпнута на обручах сукня з зеленого оксамиту. Згори лилось надвечірнє сонце, і в ньому сяяли золоті коси й мінились уплетені в них перли. Король аж сіпнувся вперед, тоді завмер, і руки його повисли безвладно. Так подіяв на нього ще не звіданий чар тієї, що спускалася сходами. «Іде, наче фея… наче королева», — подумав король, ніби ніколи не бачив бридких королев; але ж він почував себе наче в казці. Як добре, що вона по-дитячому несвідомо робить усе так, ніби фея й королева! Одна її рука підтримувала разок перлів, друга ковзала по поруччю — і як зграбно погойдувалося, спускаючись зі сходинки па сходинку, її тіло! Кожен крок — справжнє диво рівноваги й розкутості, пружності й величі, все воднораз; король іще ніколи не бачив, щоб людина не йшла, а пливла. Він стояв у тіні, вона його не бачила — чи взагалі не знала, що він тут. Бельгард розминувся з нею, він надто поквапно рушив угору не тим крилом сходів, і вона сміялася з цього, повернувши голову живим, дитинним рухом. Так, вона забулася про все й аж стрибнула на дві сходинки вгору — поспішала до свого коханого. Але — мабуть, на його знак — зупинилась і, осяйна, знов попливла вниз. Король не чекав її, він задкував до виходу. Коли вона спустилась, він уже стояв перед порталом. Із самого нутра його вмить піднявся якийсь схлип і, дійшовши до горлянки, здушив мову. Габрієль д'Естре підвели до нього, а він був німий. Перший стайничий випустив руку дівчини — він злякався. Йому зразу стало ясно, чого він накоїв. Королю відібрало мову, він, видно, вражений, приголомшений, прибитий жахом, — подумав Бельгард і глянув на свою кохану, чи не обернулась вона в Медузу. Та ні, вона лишалася дівчиною, такою, як і всі, тільки, звичайно, вродливішою за всіх, — це Бельгард знав якнайкраще. Власницька гордість не завадила йому визнати надмірним те враження, яке вона справила на короля, — не кажучи вже про те, що воно було небезпечне. Габрієль опустила перед королем вії — довгі, темні, вони аж кидали тінь на світлі щоки. Жоден погляд, жодна усмішка не викликали в короля думки, що її скромна поведінка умисна. Ця жінка по думала про те, щоб йому сподобатись чи привернути його увагу, — нібито біла злотокоса богиня може її не привернути! Чи вона це розуміла? Коли так, то їй просто байдуже. Король зітхнув і, попросивши це небесно видиво не бентежитись через нього, кивнув у бік свого стайничого. А той узяв дівчину за руку й підвів на кілька кроків — під мур, де ще осипалися троянди. Діана сказала: — Тепер, величносте, ви будете сліпі до всіх моїх принад, але я добра сестра. Він квапливо спитав, чи є ще хто в домі, крім них двох. Вона відповіла — нема: батько кудись подався верхи, а тітка поїхала каретою в гості. Тітка? Він звів брови. — Пані де Сурді,— пояснила Діана, і цього йому вистачило: він чудово знав своє королівство. Пані де Сурді, сестра втікачки — Габрієлиної матері,— й сама велика зальотниця. Зраджує пана де Сурді з паном де Шеверні[25], колишнім канцлером покійного короля. Пан де Сурді, колишній шартрський губернатор, у такому становищі, як і пан д'Естре: без посади. Всі вони без посад, їм буде потрібно багато грошей. «Дорого обійдеться мені ця історія», — подумав король, але зразу й відігнав думку. Яке пуття опиратись видимо неминучому? Діана розповідала ще про щось, а він здаля дивився на Габрієль таким поглядом, наче в бою, і губи його ворушились — так палко й невтримно відчував він: це — ВОНА. «Це вона, і я мусив чекати до сорока років, поки вона з'явиться. Кажуть: «мармур», «пурпур», «корали», «сонце», «зорі»… Все це пусті звуки; хто, крім мене, знає те, що не має назви? Хто, коли не я, може володіти безмежним? «Богиня» чи «фея» — що це? «Королева» — нічого не каже. Я весь вік шукав, весь вік не міг зустріти її, і ось — вона». І в розмові з Бельгардом вона зберігала скромний вираз. Чи, може, холодний? Вираз очей важко розгадати: вони обіцяють, але наче самі не знають що. «Вона не кохає Бляклого Листа, — переконував себе Анрі навсупереч ревнощам, що пекли його. — А чи мене вона хоч примітила? Адже вона опустила вії. Ось вона схиляє обличчя над трояндою; я ніколи не забуду, як повернулась і вигнулась її шия. Вона підводить лице — зараз гляне на мене, зараз гляне! О! Ні. Так далі не можна». Двома широкими кроками він ступив до неї й весело зажадав: — Троянду, мадемуазель! — Ви хочете її? — спитала Габріель д'Естре ввічливо й навіть гордовито. Анрі завважив те й схвалив: гордовитість личить їй. Він поцілував троянду, подану йому; посипались пелюстки. Король зробив знак, і Бельгард відійшов. Анрі в ту ж мить запитав: — Як я вам подобаюсь? Вона це визначила давно, хоч який невиразний і замріяний був її погляд, коли вона роздивлялась його. Але вона сказала: — Мені спершу кажуть, як подобаюсь я. — А хіба я ще цього не сказав? — вигукнув Анрі. Він забув, як йому відібрало мову, і гадав, що вона й так усе зрозуміла. — Чарівна Габрієль, — промовив він ніби сам до себе. — Хто це вам сказав? Ви ж на мене й не дивитесь, — відказала вона спокійно. — Я вже побачив аж забагато, — вихопилось у нього, але він зразу ж легковажно засміявся й почав упадати коло неї так, як вона мала право сподіватись. Він говорив і ніжно, й сміливо, — як годиться зальотному королю, що мав двадцять вісім коханок, — виправдовував свою славу. Вона відмагалась, хоча й трошки кокетувала — задля пристойності, а ще й тому, що все-таки приємно, коли хтось виправдовує свою славу. Ото був і весь його успіх, не більше, і він сам це добре відчув. А тому розгубився, хоча й не замовк, і врешті спитав її раптом про матір. Довершене обличчя стало холодне, справді мармурове, і Габрієль пояснила, що матері тут немає. — Вона в Іссуарі, у маркіза д'Алегра, — додав він, уже не стримуючись, — саме тому, що відчув отой холод. І зразу побачив: вона не відвернулась від нього тільки тому, що він король. Одначе окинула його з ніг до голови таким поглядом, що він ураз відчув ніби втому. Він рисочку за рисочкою перебрав подумки все, що вона в ньому побачила. Ніс занадто вислий, кілька разів повторював він у думці, щоразу настійливіше, ніби це була найгірша його вада. Та це ж іще не все…  

Він озирнувся на Бельгарда, хотів порівняти своє власне обвітрене обличчя з лицем того красеня. І вищий він, а зуби які! «Ще як я був молодим королем Наваррським, то покрив свої золотом. Ми також це вміли, тільки відтоді мали забагато іншого клопоту». Діана, що стежила за королем, сказала: — Величносте, може, хочете спочити? Для вас приготовано спочивальню. А в нашому ставу є розкішні коропи вам на вечерю. — Дайте мені хліба а маслом, я поцілую ту руку, що винесе його мені сюди на подвір'я, перше ніж ми попрощаємось. До оселі пана д'Естре я ввійду тільки в його присутності. Всі ці слова звернені були до Габрієлі, і вона ж таки пішла винести те, що він попросив. Король зітхнув наче аж із полегкістю, і Бельгард та Діана здивувалися. Анрі сподівався, що Габрієль підніметься сходами нагору і ще раз спуститься ними, пливучи. Та вона ввійшла до одного з покоїв унизу і незабаром вийшла знов. Король стоячи з'їв хліб з маслом; за їжею він жартував і розпитував про господарство та про місцеві плітки. Отак само він би розважався з будь-ким зі своїх підданих: з пекарями в Мані, з «лицарем Індички». А потім вони з першим стайничим пішли до коней. Але король іще вийняв ногу зі стремена, підійшов близько до Габрієлі д'Естре й промовив швидко: — Я приїду ще. — В очах його блищала така жвавість і розум, що це не могло не вразити її: таких вона ще не бачила. — Красо моя кохана, — додав він. Тоді сів на коня й рушив попереду, не озираючись. Коли вершники зникли за деревами, Діана спитала cecтру, що це шепнув їй потай король. Габрієль повторила його слова. — Як! — вигукнула Діана. — І ти лишилась байдужа? Зрозумій же, що це таке! Це ж не більш і не менш як щастя. Ми всі станемо багаті й могутні. — Через кілька слів, кинутих на вітер? — Не на вітер, а до тебе він сказав їх, чи варта ти того, чи ні, і якась інша не скоро почує від нього такі слова, хоч їх і чуло вже від нього аж двадцять вісім. Ми ж обидві не дурні й добре бачили, як він тут угризся.  



— Своїми попсованими жовтими зубами, — докінчила Габрієль. Діана аж задихнулась від обурення: — Як ти смієш казати таке про короля? — Дай спокій, — відмахнулась Габрієль. — Зрештою, він уже старий. — Ех, ти, — сказала сестра. — Йому ще й сорока немає, і він — загартований вояк. Яка струнка постать, і стан міцний! — А обличчя наче прокопчене і все в зморщечках, — зауважила красуня. — А ти б як хотіла? Він усе життя прожив у походах. Там нема коли рівненько підстригати бороду. — Сиву бороду, — уточнила Габрієль. Сестра крикнула розлючено: — Коли хочеш знати, то в нього ще й шия погано вимита! — А ти думаєш, я не помітила? — байдуже спитала Габрієль. Діана тоді зовсім оскаженіла. — Саме через це я б і лягла з ним у ліжко хоч сьогодні. Бо тільки великий переможець і уславлений чоловік може собі дозволити такі дивацтва. — А я волію звичайних людей. Упадання короля Франції мені байдуже, коли на ньому протертий камзол і старий капелюх. Із цими словами Габрієль покинула сестру. Голосом, пронизливішим, ніж звичайно, Діана гукнула їй услід: — Волієш свого цибатого дженджика! Прилизаного! Напахченого! Габрієль кинула через плече: — Ти мені ще одне нагадала. Від короля і тхне погано.  

Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   48


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка