Історичний роман генріха манна про войовничого гуманіста



Сторінка5/48
Дата конвертації05.05.2016
Розмір9.22 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   48
    Навігація по даній сторінці:
  • Митець

Боротьба з сумлінням


 

А король наступного дня випустив з міста три тисячі душ, щоб вони не померли з голоду. Коли його висока союзниця, Єлизавета Англійська, довідалась про це, вона виявила велике невдоволення, і йому довелось посилати до неї свого надзвичайного посла, Філіппа Морнея, — а втім, він зробив це вельми охоче, аби позбутись його на якийсь час. Посол мав переконати королеву, що смерть жменьки нещасних французів не змусить іспанську партію здати Париж, поки вона сама ще має припаси. Навіть більше — король дозволяв парижанам робити короткі нічні вилазки, щоб жати хліб на ланах поблизу міських мурів. Несподівано у пекарів знову з'явився хліб, і люд за те ладен був благословляти короля. Але ченці та городянська самооборона, щоб цьому перешкодити, стали ще завзятіше залякувати парижан, а крім того пустили чутку, що король достачив той хліб тільки через гостру потребу в іспанському золоті. Його військо розбігається, а полки нашого законного повелителя дона Філіппа вже підходять! Слава господу, тому недоростку-єретикові кінець. Його найзаповітніша мрія — побачити, як вимирає столиця королівства, — не справдиться. Коли Анрі почув це, його охопив жах. Усі огидні наклепи па нього, що кружляли в міських мурах і доходили до його слуху, були, на жаль, не новиною для нього: його власне сумління вже твердило йому те саме, і що далі, то невідчепніпіе. «Анрі! Ця битва, що ти провадиш тут, не відважна й не справедлива. Анрі! Ти перемагаєш людей, які не підносять проти тебе зброї, і це — жителі твоєї власної столиці. Вони падають від виснаження, вони збуваються розуму, вони грішать проти природи, — а сам ти спиш і бенкетуєш у безпечних оселях». Та це були ще не всі докори, якими пекло його сумління. Він кохався з вродливою настоятелькою одного жіночого монастиря, а тоді ще й перебрався жити до іншого. «Анрі! — казало йому сумління після хвилини насолоди. — Ці черниці віддаються тобі так, як Юдіф Олофернові. Спочатку вони — наче ягнятка під різницьким ножем, а врешті шаленіють від свого запалу, бо пекельний вогонь чимраз ближче, і вони ладні вбити тебе за це. Отже, на єресі лежить прокляття, печать погибелі», — так відчував король-протестант, але, як і перше, закладав кучерик за вухо, звичаєм своїх одновірців. Маршал Бірон жартував, що він «міняє віру», — так називав старий ті пошуки розмаїття в посвячених богові жінках. Король викликав маршала до себе й уперше висловив свій намір зректися давньої віри й перейти в іншу. До цього змусили його каяття й жаль за вчинками, яких він, власне, й не чинив, але був у них замішаний. Та старий воїн не здатен зрозуміти цього до кінця — хоча саме для Бірона не були таємницею деякі темні глибини в душі його забіякуватого півника й короля. Їхня боротьба між собою, поки вони ще не знайшли й не пригорнули до серця один одного, була не просто собі боротьбою, а пильним взаємним вивірянням, і Бірон цього не забував. Худий, випростаний, ледь похитуючись — бо він пив вино з ранку до вечора, не втрачаючи, одначе, ясності розуму, — обличчям схожий на череп з обвислими вусами, маршал Бірон постояв, подумав і сказав навдивовижу лагідно й нерішуче: — Величносте! Чи розказувати про це іншим? Анрі лише кивнув головою, бо йому забракло голосу. Потім прошепотів: — Розказуйте, але так, ніби це неправда. Бірон погодився. — Нехай відгадують правду — не відгадають. Бо я й сам її не знаю. Адже ваша величність, бувши гугенотом, понад двадцять років захищали свою віру й право на трон — зокрема проти мене, бо я був вашим ворогом і ворогом адмірала Коліньї, що його ми, папісти, замордували так жахливо. Я нічого не забув з усіх минулих років, величносте. А ви? Король вислухав цю делікатну, але й владну осторогу з уст католика. «Чи справді мені слід зректися віри моєї матері королеви?» — міркував Анрі. Він побачив перед собою сліпуче, убивче сяйво, з якого хтось невідступно дивився на нього, — тільки почуття провини підказувало йому, хто саме. Його засліпило, бо те сяйво було внутрішнім спалахом його сумління. «Мамо», — подумав він. «Пане адмірале», — подумав він. Хоч і дуже поблідлий, відчуваючи велику кволість, він зібрався на силі й твердим голосом повторив свій наказ. В останню мить, уже з порога, Анрі повернув Бірона: — Але моїм протестантам не кажіть! Протестантам — не треба! Він розумів, що вони, звичайно, дізнаються. І поведінку кожного з давніх друзів міг передбачити. Він тільки був радий, що послав Морнея, або ж Чесноту, до Англії. Поки чутка дійде туди, вона поблідне, стане звичайною побрехенькою, і Морней переконає в цьому королеву Єлизавету, якщо в тієї все-таки виникнуть підозри. Та замість одного відсутнього він зустріне вдосталь інших суворих чи сумних поглядів. Декотрих він вважав легковажнішими. Роклор, що любить блиск, честолюбний Тюренн, — ви маєте силу бути щирими й засуджувати короля, здатного до брехні! Його Агріппа, правда, вдавав, ніби нічого не знає, але насправді тільки й думав, як заскочити короля зненацька. — Величносте! — почав він. — Я не знаю, що мені діяти. — Ти, Агріппо? — Я. А хто ж іще? Один мій приятель з Парижа розкрив мені імена змовників і навіть прислав їхні листи, з яких видно, що вони зазіхають на життя вашої величності. — Давай ті листи мені! — Саме вам? Величносте, іспанський посол заплатить мені більше, коли я повідомлю його, що цю змову розкрито. Та хоч я завжди полюбляв грошики, як вам відомо, але добувати їх, злигавшися з ворогами моєї віри й мого короля, не буду нізащо. — Волієш почекати, поки вбивці доберуться до мене? Чи якої плати ти від мене жадаєш? Так докірливо Агріппа не дивився на нього ще ніколи. За ці хвилини він наче підріс на три дюйми. — Ніякої. Я подбаю навіть про те, щоб ви не розпізнали цих людей, коли вони з'являться вам на очі. — Тоді я не повірю тобі, що мені загрожувала небезпека. — Як накажете, величносте, — закінчив Агріппа своїм звичаєм, зухвало й водночас насмішкувато. А незабаром по тому прибуло кілька іспанських дворян — за дорученням дона Філіппа, щоб запропонувати королю Франції, який облягав свою столицю, руку інфанти. Анрі, що жадав миру зі своїми підданими, поквапився прийняти цих посередників. До нього привели тільки першого з них, тримаючи за обидві руки, — ліворуч хтось інший, але праворуч Агріппа, що вдавав, ніби то вияв невимушеної люб'язності, але насправді стискав зап'ясток посла дуже міцно. Анрі все зрозумів. Він швиденько спровадив фальшивого посла і навіть не спитав, що сталося потім з ним і з рештою. Своєму Агріппі д'Обіньє він не пропонував нагороди за врятоване життя і вже й поготів не подякував за науку, як слід бути некорисливим, прямодушним і непохитно відданим своїй справі. Він гадав, що йому самому, на жаль, ота зрадливість рокована богом, бо його обрано врятувати королівство. «Я шаную бога, — так виправдовував він свою зрадливість, а це нелегко навіть перед всевидцем. — Я корюсь йому навсупереч пам'яті своєї матері, адмірала й усіх наших борців за віру, навсупереч науці пасторів, незважаючи на цілий мільйон жертв релігійних війн». І його душу в ту мить охопила нова, жахлива самотпість. «Ні давні друзі, ні наша партія, ні укріплені міста, де ми мали право молитись, ні навіть ти, приморська Лa-Рошель! Ні одностайність з моїми одновірцями, ні псалми в бою, — ніщо не може спинити, коли кличе королівство. Бо королівство — це щось більше, ніж переконання чи намір, більше навіть, ніж слава: це живі люди, як я», — так запевняв він себе. І справді відчував у ту мить: він урятований! Живі люди але я на власні очі бачу, як декотрі з них там, за мурами, грішать, проти природи! Ось до чого вони доходять, як тільки король утрачає змогу втримати їх на шляху людською обов'язку! І я їх утримаю: тільки це може дати мені спасіння перед богом і людьми». — Що ж, приймімо обох нечестивців, — сказав він, маючи на увазі зустріч з кардиналом Паризьким[17] та архієпископом Ліонським[18]. Він називав їх нечестивцями, щоб зміцнити свою віру в королівство, бо таким, як вони, до нього байдужісінько. Взявши понад тисячу дворян, опівдні одного серпневого дня він поїхав до певного монастиря за мурами обложеної столиці; туди приїхали до нього й посли. То були достойні й значні пани, вони поки що не зазнавали ніяких нестач, так само як і весь їхній почет. Вони вклонились королю, проте не занадто низько: обложеній столиці це ще не було потрібне, як судити по її послах. Так статечно, як вони, король триматись не міг: занадто густий був натовп круг нього. Він сказав їм: — Не дивуйтеся, що мені так мнуть боки. В бою буває й гірше. Він, звичайно, бачив, що вони хочуть тільки виграти час, поки Майєнн діждеться підкріплень із Фландрії й зніме з Парижа облогу. Їхні переговори з королем мали тільки стримати голодний паризький люд, щоб він не збунтувався. Зате обидва єпископи були переконані, що голодна смерть кількох тисяч простолюду так само байдужа йому, як і їм самим. От тільки чи може він визнати це відверто — він, що так дорожить славою улюбленця народу! Обом сторонам здавалося, що найрозумніше буде пильно дотримати всіх формальностей, тому король зажадав від послів письмових повноважень, і вони вручили їх йому. Там було написано, що панове кардинал і архієпископ мають поїхати до «короля Наваррського», аби вблагати його, щоб він погодився на замирення в усьому королівстві, а потім до герцога Майєнна, щоб і той подбав про це. Пусті слова — і зневага до королівського сану. Анрі звернув їхню увагу на те, що «король Наваррський» аж ніяк не владен дарувати Парижеві й Франції мир. Проте він хоче миру й спокою, а не суперечки за титули. Він навіть запевняв, що ладен віддати за це палець, а тоді доклав і другий. Одного пальця була для нього варта битва, а два він обіцяв за загальний мир. Обидва духовні дипломати вирішили, що він мастак у лицемірстві, і це піднесло його в їхніх очах. — Та ні! — вигукнув він раптом, ще дужче здивувавши їх. — Ні! Париж марно чекатиме загального миру, поки в його мурах панують страх і голод. Бо чого варті самі безпредметні слова про мир! Не годиться, щоб Париж і далі голодував. Я люблю свій Париж. Він мені як найстарший син. — Таким способом він викрив фальш їхнього мирного посольства; але не кожен викритий відразу помічає це. «Він колись був у Парижі в'язнем, ось що він пам'ятає,— подумали обидва посли. — Він називає себе батьком цього народу, та досить однієї поразки, і він знов опиниться за ґратами й більше не вийде на волю живий». А коли він ще на додачу порівняв себе зі справжньою матір'ю на суді в царя Соломона[19] й сказав, що воліє зректись Парижа, ніж відкопувати його з-під трупів, щоб потім заволодіти ним, — вони тільки перезирнулись у захваті, змішаному з іронією. А тоді спробували ще перевершити його в майстерній брехні. Вдали, ніби мають сумніви щодо його військової сили і щодо тривкості його перемог і сподіваються повороту в ході подій. Коли Париж здасться йому до встановлення загального миру, Майєнн з іспанським королем знов візьмуть місто й жорстоко його покарають. Але в цю мить посли побачили несподіване. Побачили воїна, на якого перед їхніми очима зійшла благодать величі. Вони вже не розуміли, хто тут промовляє і з яких висот. Він присягається, уриває сам себе, сам наляканий своєю присягою, але повторює ту присягу ім'ям бога живого. — Ми їх розіб'ємо! І тисяча його дворян підхопили безладно, але куди гучніше, ніж лунав би зграйний хор: — Ми їх розіб'ємо! Присягаємось! Поки бог є на небі, такої ганьби не стерпимо! Вражені посли збагнули, що перед ними — посланий небом ворог їхнього світу, що це навсупереч безсилому повелителеві країн і народів, навсупереч нелюдській всесвітній владі Габсбургів заявляє про своє право справжня, жива велич. Щоб у таке повірити, треба його побачити на власні очі. В житті майже все відбувається не на замовлення — це тільки високопоставлені недовірки привчилися так думати з власного щоденного досвіду, і через те вони вважають кожного можновладця за облудника і таким його й приймають. Та цих двох тепер мов громом уразило: весь образ світу захитався в їхніх очах, бо вони спізнали справжню велич. А втім, велич — занадто слабка назва для всепереможної благодаті божої, як і самі ми слабкі перед богом та його благодаттю й далекі від них. Досі ці два князі церкви ніколи про це не задумувались, поки не спізнали цього на собі: воїн, на якого перед їхніми очима сходить благодать величі. З тої хвилини Анрі на цих переговорах тримав своїх супротивників у жмені. Після миті високого осяяння він щедро користався зі своєї переваги над ними. Він уже не сприймав їх поважно, а зажадав, немов якоїсь дрібнички, щоб Париж здали йому протягом тижня. Величчю не можна надуживати, не можна її марнувати, бо благодать сходить на нас рідко, та й взагалі — чи не краще трохи піддурити цих добряг, ніж силувати їх схилятися перед величчю. — Я даю вам тиждень, мої любі. Коли ви волієте зволікати зі здачею міста, поки у вас зовсім скінчиться продовольство, — що ж, буде для вас остання вечеря, а потім — зашморг.  

— Так немилосердно жоден французький король не поведеться зі своєю столицею й жоден християнин — з двома слугами господніми. — Що ж, покладіться на це. — Знов же страшно: чи не вишлють до вас потім нас-таки обох, тільки вже з зашморгами на шиях. — Ну, то здайте мені місто негайно. — Якщо іспанці та шістнадцятеро це почують, вони повішають нас. — Ну, то чекайте на Майєнна та на підкріплення з Фландрії. — Але ж ви, величносте, можете врешті-решт перемогти, і тоді нас іще певніше повісять. — Ну, тоді поклопочіться про здачу міста. — Величносте! Ви ж забудете про нашу послугу й віддасте нас на поталу людові. — Ну, то полиште йому здихати з голоду. — Величносте, у вас хибні відомості. В Парижі ще ніхто не голодує. — Ну, тоді хай нам і далі так добре ведеться. На цвинтарях є ще багато чого, та й дітей удосталь лишається без нагляду, коли мати зомліє від кволості. На це вони, хоч якими зухвалими були досі в думках, не наважились відповісти — тільки понурили голови. Вони просто-таки втратили грунт під ногами, і тому їм здавалося, що король обморочив їх. «Так, він побавився з нами в запитання й відповіді, за взірцем славнозвісної сцени з Рабле, отого жартуна й фігляра. Такий самий і цей король, і він глузує з нас у вічі». Їхня гідність де й поділась, вони остаточно розгубилися. Король не дав їм змоги отямитись, а навпаки — добив їх. Останні слова він вимовив уже не швидко й недбало, а з притиском і вагомо, як суддя. — Пане архієпископе, — сказав він. — Нещодавно ви на мосту Сен-Мішель попали в тисняву. Люди кидались під ноги вашим коням і волали хліба або смерті. До вас тоді звернувся один старий чоловік? — Не пам'ятаю, — промимрив архієпископ Ліонський, і голова у нього пішла обертом: так, як, певне, буде в день страшного суду. — Він звернувся до вас і назвав ті розпачливі крики, що лунали круг вас, останньою осторогою господа бога.  

Від цього королевого ясновидіння архієпископа охопила страшна млість — точнісінько мов якусь матір простолюдинку, в якої зі страхітливим наміром відняли дитину. Люди з почту підхопили його, кардинал стояв поряд блідий, змарнілий. Король гукнув, щоб їм принесли вина, а поки вони чекали того покріплення, вже вихопився на коня. Їдучи, він пояснив найближчим зі своїх дворян, хто був той чоловік на мосту, що остеріг архієпископа. То був метр Амбруаз Паре, вісімдесятип'ятирічний хірург; на мосту він говорив з останніх своїх сил, а тепер лежить при смерті. — Колись він був біля замордованого Коліньї,— додав король Анрі, міцно стиснув губи й до кінця дороги більш не розтуляв їх. Його супутники теж мовчали. Глухо стукотіли копита. Анрі думав про старих гугенотів. Тут він непохитно лишався одним із них.  

Митець

 

У таборі йому вибігли назустріч: — Фарнезе вже підходить! Фарнезе стоїть у Mo! Король зневажливо засміявся: Mo надто близько, і він би дізнався про це раніше. Та й його приятелів архієпископа й кардинала, напевне, сповістили б, і вони б не дозволили йому довести їх до млості своїми кпинами. Він знизав плечима й хотів їхати далі, але на дорозі його дожидали ще двоє сперечальників. Пан де ла Ну натягував повіддя свого коня залізною рукою. Пан де Роні сидів па своєму боком, інакше сидіти йому перешкоджали його доблесні рани; одна рука була в черезплічнику. Король сказав: — Тихо, тихо, панове! Ла Ну відказав: — Ваша величносте! Фарнезе. Роні втрутився: — Величносте! То хитрощі. Він не може стояти в Mo. — Мій королю! — гукнув старший. — Кому ви вірите — оцьому чванькові чи мені? Фарнезе такий хитрющий, що часом може навмисне розпускати замість брехні правду. Роні, хоч і сидів у сідлі боком, а капелюх оздобив діамантами, але обличчя мав розважне й холодне, не глянувши на простосердого старигана під'їхав до короля й спинив коня поряд.  



— Це байки! — пихато промовив віп. Лa Ну скипів: — Юначе! А поїдьте-но туди у вашому пишному вбранні! Ви так сподобаєтеся герцогові, що він іще візьме вас у полон. — Пане! — відказав Роні.— У мене одна рука — і у вас одна. Отже, ми можемо стати на двобій! — На це варто подивитися, — сказав король, але якось неуважливо. Зрадів тільки старий. Його обличчя під сивою чуприною густо почервоніло, і ось це гнівне обличчя вже по дитячому всміхалось. — Я ж сам п'ять років просидів у іспанській неволі[20], і це було не з медом. Величносте, я в своїй темниці писав про віру й про воєнне мистецтво і тільки завдяки цьому не занепав духом. Але те воєнне мистецтво, про яке я писав, було мистецтво Фарнезе. Він митець, не забувайте цього ніколи, величносте! — Ваш король не митець, а вояк, і це важить більше, — заявив Роні. Через свої рани, та й через пиху він тримався випростано й скуто, ніби статуя. Зате бретонський гугенот завзято розмахував руками — навіть залізною. — Що я знаю, те знаю з досвіду! Набутого за дванадцять років у Фландрії, на чолі протестантського війська. Перше ніж іспанці схопили мене, я відбирав там у них усі міста, які хотів. Та відколи туди прибув герцог Пармський — уже не міг узяти жодного. Король, задумавшись про своє, рушив далі; вже вечоріло. Другого дня довідалися, що військо Ліги з Майєнном на чолі та іспанське підкріплення під проводом герцога Пармського з'єдналися під Mo. На військовій раді в короля ла Ну наполягав на тому, щоб уперто вичікувати під Парижем, але Бірон, теж зі старших, вимагав рушати назустріч. Насамперед нападати! Ми завжди нападали. Ла Ну сказав: — Ваша величність неперевершені в бою. Проте ви ще не зустрічалися з таким супротивником, що уникає боїв і досягає всього, чого хоче, мистецтвом. Я, величносте, знаю Фарнезе. Роні вже знову хотів був накинутись на непоказного полководця в шкіряному колеті; але віконт де Тюренн, не менш родовитий і вродливий, ніж Роні, спинив його. Надзвичайне честолюбство рано навчило цього молодика оцінювати ситуації й навіть людей. Маршал Бірон зміг без перешкод доводити, що королівське військо, розставлене довкола всього Парижа, неминуче має вразливі позиції. Ворог прорветься там і підвезе в місто припаси. На те ла Ну заперечив:  

— Саме тому він муситиме переправлятись через річку або проходити лісом, а це якраз зручна нагода для нас. — Нападати! — наполягав Бірон. — Уперед — і на ворога, поки він ще далеко й не сподівається цього. Отак воюють! — Як ви воюєте, Фарнезе знає! — вигукнув ла Ну. І додав повільно, невесело: — А от ви не знаєте, як воює Фарнезе. — Це вже якийсь забобон, — зауважив навіть розсудливий Тюренн; Роні тільки холодно осміхався, а Бірон сопів. Король запитав думки всіх інших, хто ще був на раді, а оскільки вони бачили, що король воліє нападати, більшість висловилася за наступ. І ось спочатку склалося так, що уславлений Фарнезе, герцог Пармський, викликав у всіх відважних вояків, своїх супротивників, тільки глибоку зневагу. Маючи таку велику військову силу, чи годиться окопуватись за якимсь нікчемним болітцем? Королівські загони, наступаючи, бачили тільки те болітце, бо воно лежало у них на дорозі. Пагорка за болітцем вони не бачили, а саме за ним ховалась їхня майбутня невдача. Королівське військо утримувало всі шляхи сполучення а Парижем, особливо річку Марну та Ланьї — містечко, до якого Фарнезе, певно, хотів дістатися потай. А він тим часом окопався за своїм болотом, немов нічого так не боявся, як наступу отієї нової знаменитості. Та хай там як, а він примусив цю нову знаменитість дожидати бою день, два, цілий тиждень. У короля було чудове військо з дворян; ті дворяни знудились і один по одному роз'їхалися хто куди, забравши й свої загони. Вони збирались узяти столицю; хоч би довелося цілий рік стояти під її мурами, врешті-решт її, певне, таки взяли б, і кожен з них розбагатів би. А що візьмеш із цього Фарнезе, якого не дістанеш у його шанцях, в укріпленні з обозних возів? Отож дворяни, яких цікавила тільки здобич, поїхали чекати кращої нагоди. Такі люди, як Роні, залишились — почасти з почуття честі, але й тому, що думали: «Хтозна, там же іспанський обоз, мішки з золотими пістолями. Може, колись я таки розпорю їх, і те золото потече в мої кишені». Анрі довелось визнати, що його уславлений супротивник — твердий горішок, але твердий на якийсь загадковий манір. Король послав до нього сурмача— нехай, мовляв, вельможні герцоги вилазять зі своєї лисячої нори. Італієць відповів холодно: він не для того прийшов сюди з такої далечі, щоб спитати поради у ворога. Король розсердився, але битви не домігся й навіть не зміг побачити Фарнезе в обличчя. Щодня Анрі виїздив з містечка Ланьї, яке захищала не тільки його військова сила, — від ворога його відмежовувала насамперед річка, — обходив болото й дожидав Фарнезе. Минав день за днем, а йому все не щастило побачити італійця. Та ще прикріші були йому повідомлення розвідників, що від Фарнезе не втік жоден вояк — вони бояться свого командира. Дозори там міняються в залізному порядку. А особливо в нічній тиші, коли прислухатись, долинали з того боку слова команд під час зміни— різними мовами, але точні й чіткі. Там панувала залізна дисципліна. В такому ж порядку, всього за двадцять днів, ці солдати прийшли сюди з Фландрії, й дорогою вони щовечора робили собі укріплений табір, як у давнину легіонери Цезаря. В руках інших воєначальників це військо було б не більш як різномовна орда — трохи справжніх іспанців, багато валлонів та італійців, воно пустошило б країну незгірше за диких кабанів, — але воно стало справжньою римською армією під проводом цього Фарнезе. Хто ж він такий? Анрі не міг заснути, бо знав: «По той бік теж хтось не снить і міркує, як знищити мою славу. Таке доручення він дістав від дона Філіппа. Треба поберегтися». Марно силкувався він пройняти зором темряву. «У Фарнезе жодного вогники, але він ніколи не снить. Він, мабуть, бачить і в темряві й стежить за мною. Кажуть, що він недужий, уже старий, і хтозна — може, то не стільки жива людина, скільки тінь, демон». Сирої, безмісячної ночі легко проймає дрож, надто коли думки хиляться до невідомого. Щось доторкнулось до його плеча, і він рвучко обернувся. Швидше ніж оком змигнути, майнуло перед ним обличчя, не встигнувши сховатись. А коли зникло, в темному нерухомому повітрі лишився слід — запах болота й тліну. Голосно засміявшись, Анрі пішов далі. Луна його власного сміху неначе глузувала з нього, але він вчасно згадав, що уславлений стратег, як урешті стало відомо, так і не дав ради голландцям. У Голландії його спіткала велика невдача. А з другого боку, він не надає ваги оцьому походові до Франції: він з'явився сюди тільки з наказу свого повелителя, дона Філіппа. Невже можливо бути полководцем з наказу і переможцем для інших? Адже ж він сам — незалежний державець, але забуває про своє герцогство за служінням іспанському королю, — а тому ні на що не служать власні ноги, бо він весь час сидить сиднем. Тільки сидить у самоті й посилає маячні накази про завоювання чужих королівств оцьому другому каліці кудись на чужину. 1 чим воно скінчиться? А вранці після цієї ночі запитань герцог Пармський почав на них відповідати: вишикував своє військо до бою. Власне, то було тільки військо Ліги, він наказав лише замінити капелюхи та прапорці. В той вересневий день бій розгорівся гаряче; французи у війську короля гадали, що врешті зітнулися з легендарними іспанцями, перед якими тремтить весь світ, тільки не вони! І тільки в бою врукопаш виявили, що й одні, й другі говорять французькою. Та вже допавшись до бійки, рубали тих гаданих іспанців іще завзятіше, дарма що обличчя часом були давно знайомі. Тим часом Фарнезе непомітно вивів з бойовища свої загони, що стояли в центрі. Навіть гладкому Майєннові, що бився в передніх лавах, він не звірив свого задуму. Поза пагорбом, прикритий тією непоказною височиною, яка для нього з самого початку була важливіша за болото й шанці, він перевів своїх солдатів по наплавному мосту через Марну — тихенько, потаємно, в залізному порядку. До того ж запал бою не давав його учасникам щось помітити. Правда, Анрі похопився раніш за Майєнна. Ланьї було вже захоплене чи майже захоплене, а з цього берега річки і Майєнн, нарешті оцінивши становище, почав стріляти по містечку з гармат, і королівське військо відступило, програвши бій. Таким чином до Парижа завезли по річці припаси, а королю лишилося тільки чинити наскоки, але він марно силкувався перебратись через мури своєї столиці. Фарнезе сказав про нього так: «Я сподівався зустріти тут короля. А це якийсь гусар». Іще гірше виставив він на посміх герцога де Майєнна з могутнього дому Гізів, лишивши його так відважно битись у невіданні, просто для ока, тим часом як сам мистецьким маневром позбавив сенсу весь бій. Та Майєнн, хоч як розгнівився, все ж був радий, що Фарнезе лишив йому три полки. Довершивши свій мистецький трюк, знаменитість рушила назад до Фландрії. Король негайно знову обложив Париж; та стратегові було байдуже до того.  

Про короля він, певно, думав так: перехвалена посередність. Треба тільки поставити її на своє місце. Тепер він гідний супротивник щонайбільше для Майєнна. Vale et me ama[21].  



Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   48


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка