Історичний роман генріха манна про войовничого гуманіста



Сторінка44/48
Дата конвертації05.05.2016
Розмір9.22 Mb.
1   ...   40   41   42   43   44   45   46   47   48

Партія


 

Коли це й справді було оголошення війни, то Європа з усієї сили намагалась удавати, ніби не зрозуміла цього. Сюллі дістав свої два тижні і навіть багато більше. Міністр Вільруа й усі такі, як він, знайшли тут нагоду стати в позу доброчесності. Ради бога, не треба розливати кров! Тобто — кров їхніх прибічників. Тут, у країні, вони становлять меншість, хоч і діяльну; більшість вони мають у ворогів короля, тому ж бо Вільруа й усі такі, як він, і виступають проти розлиття крові. Якби справа стояла інакше, він би не був такий плаксивий. Зі сльозами на очах остерігав він пана Пекіуса — посла ерцгерцога, що вже роззброївся. І зразу з Брюсселя прилетів наклеп: король зовсім зсунувся з глузду через свою пристрасть. А те, що віднедавна розпускає герцог де Сюллі,— то просто вимовки. Причина звади, як і перше, — нова Єлена. Але, як трошки придивитись, багато що свідчило проти цього. По-перше, юній бранці в Брюсселі більш не догоджали бенкетами й танцями. Її листи до короля доводилось підробляти, бо її слізні звіряння навряд чи когось переконали б — та й його звіряння теж. Конде зі свого боку теж відчував, що Брюссель нехтує його. Звичайно, ерцгерцог та інфанта вже гірко шкодували, що зв'язалися з ним. Ерцгерцог, цей спритний урядовець, ніколи б не повірив, що його невтомні посилання на честь та справедливість призведуть до такого. Тепер його посланці так і літали на два боки: до Мадріда — по гроші, до Рима — просити посередництва. Папа Павло П'ятий[120] справді послав надзвичайного легата; але король Франції, замість почекати, що скаже той легат, сам зразу назвав йому той шлях, яким збирається вирушити: через Люттіх на Юліх. І для вторгнення в іспанські Нідерланди вже були підтягнуті війська в більш ніж достатній кількості. Але це була ще дрібниця проти справжньої сили короля та його союзників. На чолі Австрійського дому стояли два цілком посередні державці: імператор Рудольф і король Іспанії Філіпп Третій. Вони не мали жодного міністра, рівного Сюллі; їхні армії не мали над собою одного-єдиного, всевладного полководця, їхні володіння роздирали внутрішні чвари, підвладні їм народи тільки й чекали нагоди повстати. Сам імператор мав ворога в особі свого брата Матіаса[121]. Проти всесвітньої держави, що висувала не підкріплені силою, але неприйнятні претензії, збурилась, по суті, вся Європа, як неважко було вирахувати будь-кому. На початку травня 1610 року були готові виступити: з боку Італії шістдесят тисяч війська й сорок вісім гармат, французькі полки, папські, савойські, венеціанські, всі під рукою француза Ледіг'єра. На кордоні Іспанії — дві армії по двадцять п'ять тисяч солдатів з обох кінців Піренейського хребта. Герцогові де ла Форсу король падав звання маршала — тринадцятого травня, в останній день, який йому ще лишався. Німецька парость Австрійського дому мала побачити, як на неї сунуть через Юліх та іспанські Нідерланди двадцять п'ять тисяч французів з дванадцятьма тисячами швейцарців під командою короля. Англія, що все ж таки приєдналася, разом із Швецією й Данією дала двадцять вісім тисяч солдатів; протестантські князі Німеччини виставили тридцять п'ять тисяч. Об'єднані провінції, а також протестанти Угорщини, Богемії, Австрії — по чотирнадцять тисяч. Загалом Європа давала двісті тридцять вісім тисяч солдатів і двісті гармат. На пай Франції припадало дві п'ятих. Воєнний фонд союзників перевищував півтораста мільйонів ліврів. Ці зусилля, що віщували аж ніяк не пересічну війну, доводилось робити й терпіти задля того, щоб повалити всесвітню імперію, яка стала вже нестерпною, — повалити, відвернувши цим ті страхіття, якими загрожувала вона. Відвернувши загибель Європи та її неоціненної культури, відвернувши поширення варварства з самого осереддя континенту, не допустивши того, щоб у народів на цілі сторіччя відняли людські права й свободу совісті, не допустивши нової релігійної війни, що мала розтягтись на тридцять років. Ці зусилля не припинялись від часів Вервена, коли король переміг Іспанію. Тому вже дванадцять років. Повільно зростав і діяв його дух, поки врешті Великий план став по праву його надбанням. Повільно притягували на свій бік цілу Європу його дипломатія, його покликання, його чар — і врешті, через дванадцять років, зосередили в руках одного ще небачену могутність монархів і республік, їхні армії, їхні гроші. Не дуже легко твердити, ніби король Франції готується до війни, аби захопити в Брюсселі коханку. Але саме така була поширена версія. Вистачило того, що її підтримувала одна партія. Така партія, єдиний капітал якої — це ненависть до людей і до народів, є всюди, є й буде всюди і завжди. Час іде, одна епоха переходить в іншу, а та знов же змінюється новою. Життя невпинно міняє своє обличчя. Переконання набувають інших назв. Але одне незмінно лишається: по цей бік — люди й народи, по той — їхній одвічний ворог. Та коли вони мають і друга, як-от той, що звався колись Анрі, або Генріхом Четвертим, королем Франції,— то він також вічний, і вони це розуміють і ніколи не забувають цього до кінця. Вбити його можна тільки тимчасово. І все ж його уб'ють. Цього не слід було допускати. І доля, й історія мали б чинити опір цьому. Та насправді цього ніхто не розумів — самі лиш народи у своїх німих серцях. Голова суду Жаннен, той самий, що радив удатись до сили, коли король зітхав за викраденою крихіткою, — той самий Жаннен навіч бачив початок здійснення Великого плану й сказав, що не вірить у нього.  

Обладунки


 

Анрі зажадав від ерцгерцога Австрійського, щоб той пропустив його військо через іспанські Нідерланди. Це було восьмого травня 1610 року. Оскільки цим самим жереб було кинуто, він тим невідступніше жадав миру з королевою. Адже вона має, стати регенткою королівства на той час, поки він воюватиме. Не може того бути, щоб вона наостанці поставила щось інше вище за королівство. Саме становище змусить її стати йому другом, її прив'яже до нього коли не почуття, то власна вигода. А втім, він вірив ще й у материнсько серце. Його власна любов до своїх дітей незломна й неподільна, як батьківські почуття всіх простих людей. А хіба ж він і в усьому не проста людина? Та якось він, зайшовши до Марії, побачив, як вона вдарила дофіна, бо той зігнав її песика з подушки, щоб сісти самому. Її гнів був несумірний з причиною. — Ти в мене будеш послідущим! — сказала вона до Луї, і той довго дивився на неї, ніби питав себе, хто ж вона, власне, така. Коли ввійшов батько, хлопець кинувся був до нього. Анрі пояснив: — Твоя мати хоче сказати, що ти будеш останній, навіть коли всі її покинуть. Хлопчик пройшов повз батька до дверей. Батько й мати мовчали, обоє дихали важко, схвильовано й не знали, з чого почати розмову. А в ту саму хвилину герцог д'Епернон скрадався до певної частини свого палацу, куди звичайно й не зазирав. Десь аж на горищі нужденна комірчина; чистильника срібла, що ночував там, того дня відіслали геть, як і всю челядь, котра могла б робити щось там поблизу. Герцог устромив голову в прочинені двері, і хтось підвівся з підлоги (сидіти там не було на чому). Колишній судовий писар, тепер промовець з вуличних перехресть, тільки похитав головою. — Ще не прийшов? — пошепки спитав д'Епернон. — Гляди, щоб він знову не втік від нас зi своїм ножем та надто вразливим сумлінням! Звісно, цих слів не могло бути чутно аж у Луврі. А проте Марія Медічі прислухалась, і губи її мимовільно розтулились, а погляд вробився безтямний. Анрі, що прийшов говорити з нею про регентство, затнувся: без видимої причини в нього пробіг поза спиною холодок. І він сказав тільки, що ближчим часом має обговорити з нею щось важливе. — Ви? — перепитала Марія Медічі. Її безтямний погляд помалу набув якогось змісту. Спочатку він виражав сумнів: «Ви — і щось важливе? Ви — взагалі ще можете щось обговорювати?» Спочатку — тільки сумнів; Потім — зловтіху і, нарешті, глум. — Пані, подумайте, хто ви, — мовив він наполегливо, одначе ще не тоном наказу. Адже й дофін щойно спитав її довгим поглядом, хто вона. — Я думаю про шлюбний союз з Іспанією, — відказала Марія. — Про вершину своїх честолюбних прагнень, ось про що я думаю. Анрі спробував нагадати їй, що вона вже стоїть вище за ті вершини, на які міг би піднести її отой шлюбний союз з Іспанією. Але не став докоряти їй тим, що вона, ставши королевою Франції, в глибині душі зосталася дрібною італійською принцесою. Та однаково тут він наштовхнувся саме на ту перешкоду, через яку його подружнє життя склалось нещасливо, та й оця розмова не могла скінчитися добром. Він уже побачив, що з розмови пуття не буде — хіба що не спрямовувати її до певної мети, а пустити на волю випадку, — тож і заговорив про інше: — Який у вас розкішний вигляд, пані! Ви просто-таки сяєте. Вона враз засвітилася блаженною усмішкою. Анрі, сам того не знаючи, влучив напрочуд точно. «Тільки-но ти підеш, до мене прийде мій красень, — подумала Марія. — Знову прийде мій красень, мій коханий уже навіки. Те дитя, що в мене під серцем, — від нього. Я щаслива, я раюю. А ти, кощавий рогоносцю, як знаєш. Коли з тобою це станеться, я тут ні до чого, я захоплена іншим. Це споконвіку була моя мрія, і тепер я купаюсь у щасті, в раюванні, бо я заробила його». Так думала вже прив'яла жінка, і погляд її був тупий. — Чого ви так дивитесь на мене? Вам здається, що я схуд? — спитав Анрі.— Це від багатьох турбот. — Що? У вас турботи? — спитала Марія, випнувши груди. Анрі: — А вам би так легко було розвіяти їх! Марія — лукаво: — Я вже розгадала загадку. Ви хочете, щоб я написала до Брюсселя. Анрі: — І до Мадрида. Марія — здивовано: — Ви навіть Конде хочете повернути. Самої нової Єлени вам уже мало. Що ж це сталося з Вічно Закоханим? Вам же колись упину не було, величносте. Ви тоді, щоб оплакувати втечу того дівчиська, додумались прийти до мене й сісти на моє ліжко. Анрі: — Я ж був вашим другом і не мав інших друзів, крім вас. Марія — гордо: — Свою дружбу я вам скоро доведу. Ваш намір викрасти з Брюсселя свою красуню ви теж звірили тільки одній людині. Анрі: — Вам. Марія: — Вашому другові. Вистачило ж нахабства! І кого послали туди — пана д'Естре. І хто там підігрував вам — пані де Берні. Все сказали своєму другові, нічого не приховали. Анрі: — То це ви мене виказали? Марія — тріумфуючи: — Мій кінний гонець був там раніше за вашого Аннібала. Хе! Брат вашої хвойди мав привезти вам іншу таку. Анрі — зневажливо: — Пані, досі ви умисне приховували свої почуття, а надто дружні. Коли вам захотілось відвертості, то кажіть уже зразу все, що ви маєте сказати. Марія — крутить вказівним пальцем коло скроні: — Так, треба сказати все, поки старого дурня ще не скинули й не посадили за грати.  

Анрі — кричить: — Ви з цієї кімнати не вийдете! Ви заарештовані. Марія, не віднімаючи пальця від скроні, майже лагідно, майже ласкаво: — А спробуйте-но, чи на багато ви ще спроможні. Коли не помиляюсь, ви маєте передати своєму єдиному другові управління в державі — через якихось п'ять днів, а на шостий світ почує ще більшу новину. Останні слова були вимовлені дуже лагідно, дуже ласкаво, дуже тихо. Хтозна, чи справді вона вимовила їх. Анрі опанував себе й зразу став спокійний, навіть холодний. — Пані, ми розлучені. Ми це знаємо, але ні наш двір, ні чужоземні двори не повинні про це дізнатися. Навпаки, я пропоную вам хоч про людське око відновити згоду між нами й нашу утрачену гідність — кожне по своїй спромозі. Я не тільки відмовляюсь від принцеси Конде, й так уже забутої,— я зобов'язуюсь більше не мати жодної жінки. Жодної — за умови, що ви відішлете від себе пана Кончіні. Марія Медічі враз приглушено захихотіла. Проте хихотіння все гучнішало, скоро їй стала потрібна носова хусточка, і Анрі подав їй свою. Напад істеричного сміху годі було спинити. Конвульсивно регочучи, вона боком вийшла з кімнати. Дофін стояв у коридорі над поруччям великих сходів. Він плював униз і після кожного плювка швидко відскакував, ховаючись. Унизу плюснуло, і дофін сказав: — Влучив. Просто в лисину. — Кого ж ти влучив? — спитав батько. — Не знаю. Та вони всі погані,— відповів блідий хлопець, зовсім не радий своїй витівці. Тоді взяв короля за руку. — Куди ти мне ведеш? — спитав король. — Туди, де ми будемо самі,— почув він у відповідь. — Мій всемилостивий тату, вволіть моє прохання: я хочу побачити ваші два нові обладунки. І вони рука в руці подалися плутаними переходами, по давно не вживаних сходах, до таких закутків палацу, куди не ходив ніхто. Тої самої хвилини в палаці герцога д'Епернона пробирався на горище якийсь чоловік у ліловому каптані. Він був високий, кремезний і надзвичайно бридкий собою. Його рудоволоса голова сторожко поверталась на всі боки; перше ніж кудись звернути, він неодмінно зазирав туди. Він рахував двері і нарешті біля одних зупинився, але довго не наважувався ввійти. Король видобув великого ключа, відчинив таємну комору, зайшов з дофіном туди і зразу замкнувся зсередини. Обладунки стояли, наче живі лицарі,— залізні ноги, шолом зі спущеним заборолом. — Це просто для того, — пояснив король, — щоб подумали, ніби вони старі,— коли хтось сюди заблукає і йому захочеться попсувати мої обладунки. Луї сказав: — Високошановний мій тату, не скидайте їх із себе ні вдень, ні вночі. А надто там, куди ви збираєтесь. Анрі поважно відповів: — Я бачу, що ти вже, на жаль, не дитина. У Луї затремтіли губи, і він насилу вимовив: — Вона свого песика любить дужче, ніж мене. — І приклав руку до серця. — Я не підслухував під дверима. Я й так уже знаю забагато. Ви зоставите мене самого, я це знаю. Мій великий тату, ви маєте слабкого сина. Те, що я вам кажу, — це страх слабкого серця. Але воно вас любить. — Я живу тепер тільки для тебе, — запевнив Анрі. Вони рушили назад рука в руці, вийшли з палацу й довго гуляли в саду між високими живоплотами. Там вони мовчали.  

Останній


 

Коли вбивця Равайяк[122] нарешті зважився умовленим способом пошкрябатись у двері і його впустили до комірчини чистильника срібла, де він застав двох чоловіків, — саме в ту хвилину до королеви Марії Медічі прийшов іспанський посол дон Ініго де Карденас. У нього був замкнутий, неуважливий вираз обличчя, і через це Марії стало так страшно, як ще не бувало навіть у найжахливіших кошмарних снах. Ця відчуженість ще й розчарувала її. Досі вона тішила свою пиху думкою, що насамкінець від неї неодмінно домагатимуться згоди, вислухуватимуть її накази. Насправді це зовсім не було потрібне; але ж хіба вона тут не головна особа? Дон Ініго думкою був там, де все вирішувалось, а до неї він прийшов із цим прикрим візитом тільки задля пристойності. Таким тоном, ніби говорив про речі, що діються за десять тисяч миль, він почав: — Король має ворогів. Я не розкрию ніякої таємниці, коли скажу, що життя його під загрозою. — Трохи відхилившись від теми, він додав: — Для добромисних людей невелика честь дивитись, як великий владар, рівного якому довершеністю ще не було… Враз посол згадав про свою місію. — …Упаде жертвою мерзенної зграї,— все ж таки докінчив він. Але далі вже тримався дорученого йому. Був думкою не десь у безвісті, а тут, у цій кімнаті, серед пишних крісел, навалених купами подушок, потемнілих картин, а найближче від нього стояв китайський письмовий столик, коштовний подарунок єзуїтського генерала. — Ваша величність, я певен, поділяє мою стурбованість. Я не можу сказати — мою відразу. Ту долю, якої ми побоюємось, король сам може накликати на себе своїм страхітливим задумом. Навіть найчистіші наміри не можуть виправдати замаху на весь християнський світ за допомогою насильства й чисельної переваги. — Наміри в короля нечисті,— озвалась Марія Медічі; то були її перші слова. Дон Ініго тільки задер голову — то був єдиний знак його зневаги. І заговорив згори вниз уже цілком офіційно: повторив, що саме з цих причин передбачена подія нітрохи не сповнює його відразою. Адже за гріх гордині кара — згуба душі. — А куди легша кара — тілесна смерть — просто супроводить її. — Супроводить її,— повторила Марія, одначе поблідла. — Але зовсім інша річ, — наголосив дон Ініго, — та моя турбота, яку я поділяю з вашою величністю. Вона стосується не окремої особи, хоч би якої знаменитої. Це турбота за політичні наслідки передбачуваної події. Велика політика європейських дворів зазнала б певної шкоди, якби їх могло врятувати від воєнної поразки тільки вбивство, і ніщо інше. Королева враз наче виросла, стала схожа на грізну вежу. — Те слово, що ви оце вимовили, мені не годиться чути. Я його не знаю. А то я мусила б усе зупинити і навіть передати вас самого, пане посол, королівським жандармам. Дон Ініго бачив, що королева хоче в будь-якому разі забезпечити собі спасіння душі. «Salvavi animam meam» — і це було в згоді з його місією. А щоб дати їй час налаштуватись на потрібний лад, він заглибився в розглядання китайського столика. В тому хитромудрому предметі було безліч шухлядок, не рахуючи потайних, які нелегко було відшукати. Інкрустований перлами та перламутром столик райдужно мінився. З обох боків два різьблені божки круглими головами кивали на все, що тут говорилося. Посередині стояла пагода з дзвіночками на кожному з семи її дахів. Донові Ініго захотілося, щоб вони почали дзеленчати срібним дзвоном, — тоді б він не мусив більш нічого ні слухати, ні говорити.  

Та це було марне бажання, і він підвів голову й спитав: — А що ми можемо зробити, щоб відвернути цю подію? Тепер столик відгороджував його від королеви. Вона похмуро височіла за десять-дванадцять кроків від нього, перед пишним пурпуровим драпуванням. Руки вона сховала в його бганках, і тільки її обличчя біліло на тлі, неприємному для посла. «Ця жінка і жорстока, й боягузлива, а вистачило б чогось одного. Та однаково завдяки своїй вдачі вона — якраз добра партнерка для мене в цій грі. Треба прикинутись, ніби я намагаюся відвернути вбивство короля. В лицемірстві вона допоможе мені, і, коли діло буде здійснене, моє повідомлення обійде всі двори». — Це страхіття. Я нього не хотіла, — сказала королева. Її голос урвався; то міг бути й щирий страх. — А тепер ми вклепались по вуха. Її слова різали слух послові. З такого незвичайного приводу — такі звичайні слова! — Як же нам вибратися? — спитав він так, як спитав би візничого, коли б його по?віз застряв у грязюці. Королева, втративши владу над собою, кричить: — Моє регентство! Невже ви, йолопе, не бачите, що мені треба коронуватись як не сьогодні, то завтра. Яке пуття з вашої всесвітньої держави, коли вона цього не розуміє! Я зразу б наказала стратити герцога де Сюллі! Тоді ваше вбивство було б непотрібне! Послові здушила горлянку нудота. — По-перше, це не моє вбивство. Якби так, то ваша величність не побачили б мене на оцьому місці,— і показав рукою на китайський письмовий столик. Тільки терпляче кивання божків допомогло йому подолати нудоту. Посол:  



— Ваша коронація буде розкішна, як державний акт незмірної ваги, — про нього говоритимуть дві години підряд. Але король вирушить у похід на чолі двох третин усіх військ Європи — щоб не сказати трьох чвертей. І цього короля ви хочете скинути, а його міністра — стратити? Розказуйте комусь іншому. Королева завила, наче ошпарена: — Тоді нічого не вийде! Тоді ми пропали. — Звичайно, ми наперед приречені на поразку, — підтвердив посол. У нього похололо в грудях, а горло знов стискала нудота. — Але ваша величність забуває…— Він урвав мову: йому доводилося покривити душею, і власне лицемірство принижувало його глибше, ніж співрозмовницю, що легко обходилась без самоповаги. Посол: — Ви забуваєте про благочестивих отців з Товариства Ісусового. Королева пронизливо засміялась, аж затрусилось черево. В цю мить вона відчула перші ознаки вагітності, яку цього разу завдячувала своєму красеневі, своєму любому. Тим швидше повинен зійти зі світу король, і що тут багато балакати. «Нехай отой брехливий убивця за письмовим столиком іде к бісу. Яке мені діло, що вони там зроблять чи не зроблять. Я знову дожидаю свого красеня. Свого коханого навіки». Посол — незворушно: — У духівника Котона чисте серце. Цим він може приспати пильність короля, і той проґавить свій час. Королева: — Ох ви, слизняк! Придумайте якусь хитрішу вимовку. Котон уже так його приспав, що старий сам не тямить, на якому він світі. Та скоро побачить, на якому. Тепер Марія Медічі зробила все, що могла, і посол теж. Далі вони не зайшли. Королеві довелось присісти, кольки в животі нарешті взяли своє, і з неї так і порснуло. Кімната сповнилася смородом, і посол не зміг довше стримувати нудоти. Зіпершись руками на столик, він обблював той дарунок єзуїтського генерала. Обидва божки схвально кивали головами. З кожним вибухом блювоти всі дзвіночки на пагоді дзеленчали срібним дзвоном. Навіщо була цим високим особам така надсада, душевна й тілесна? Адже є ще й комірчина чистильника срібла, і його сінник тхне також не трояндами. Але на ньому, немов щирі приятелі, сидять, підібгавши ноги, герцог д'Епернон — губернатор і генерал-полковник інфантерії — з вигнаним зі служби судовим писарем, хворим на ганебну хворобу. Подагрик каже сифілітикові: — Ти можеш заразити своєю хворобою іншого, коли вкусиш його. Той лобур, що його ми дожидаємо, не знає ніякого сорому. Якщо він буде нахабний, укуси його. Судовий писар натужно гавкає у вухо глухому, ковтаючи деякі звуки: — Він за гроші що завгодно зробить. Він, як і я, з судовиків. І не чесніший за мене, годить і нашим, і вашим, бере могоричі й з позивача, й з відповідача, щоб підмазувати, мовляв, таких, як я. Двічі він сидів: одного разу за вбивство, вчинено іншим, а другого — по заслузі, за борги. Герцог здивувався, що веління з неба дістав такий пройдисвіт. Той, хто бачив, як у полум'ї каміну виноградна лоза обертається в сурму архангела, і сам сурмив у неї, поки з сурми не посипались облатки для причастя, — такий дурень може бути часом корисний, але здебільшого буває небезпечний. — Такий, сам того не знаючи, перебуває в спілці з дияволом. Укуси його, кажу. — Ласкавий пане, — заперечив сифілітик, — я бачу, що ви не знаєте нас, судовиків. Диявол у нашій крутні не добере пуття, він остерігається зв'язуватися з нами. А наш приятель, крім того, ще вивчав і богослов'я. Шукаючи потрібної нам людини, я знайшов його в пані Ескоман, Венериної жриці, але вже підтоптаної. Вона бере пожильців. От у неї наш приятель і сидів над єзуїтськими трактатами. Я насамперед скупив для нього все, що благочестиві отці будь-де видавали про тирановбивство. Бо він аж трусився зa такими речами, тільки грошей не мав. Вельможний пане, дозвольте мені нагадати, що мені ще не виплачено моїх витрат та винагороди. — Га? Що? — перепитав герцог. Та оскільки один був глухий, а в другого пропадав голос у роз'їденій хворобою горлянці, в цій справі вони не порозумілися. Проте судовий писар сказав: — Для вас, вельможний пане, краще буде, коли ваше світле ім'я не пов'язуватиметься в людських устах і в судових справах із якимось покидьком людства. Це д'Епернон розчув дуже добре. — А ти що, свинюко, хочеш мене виказати? Гляди, бо при першому слові тобі заткнуть пельку поліном, і попадеш ти на колесо.  

— Так зостануться ж іще письмові докази, — нагадав йому спільник. — Та пані Ескоман дала мені листи до всяких високих осіб, бо вона щось пронюхала й хоче врятувати короля. Вона через це зовсім знавісніла, стара потіпаха. Про всяк випадок герцог вирішив запам'ятати ту Ескоман. А своєму спільникові він заявив з усією величчю, що не покидає вельможу й личить йому навіть на сіннику чистильника срібла: — Ти сам і той чоловік, що ти його вибрав, маєте ретельно виконати свій обов'язок. Крім служби, я знати нічого не хочу, — так наказав генерал-полковник. І гордо випростався, хоч це й завдало йому дошкульного болю. А наслідок був той, що вбивця Равайяк, коли судовий писар впустив його до мансарди, застав герцога на ногах. При такій нагоді писар знов роззирнувся по горищу — чи ніхто не підслухує. А герцог тим часом оглянув убивцю, і той видався йому підхожим для такого діла. Він був високий, плечистий, костистий, наче віл, і мав величезні руки. Його грізне обличчя теж було б підхоже, якби тільки не впадало так у очі серед юрби. Чуб, борода — власне, не руді, а темні з рудуватим полиском, також не дуже звичайні. Треба зауважити, що грізне обличчя теж не обов'язково виказує майбутнього вбивцю. В такої людини воно може бути підступним, а зовсім не тупо-кровожерним. Воно може мати на собі багато слідів, але злочини на ньому не відбиваються — ні тільки задумані, ні вже вчинені. Сліди на обличчі лишають звички — розпусні або вульгарні. Дрібний судовий попихач, якого нечисте сумління довело до самокатування і духовидства, одне слово, легкодух під фальшивою личиною, — цей чолов'яга не придатен для відвертого й чесного діла, коли можна так висловитись. Судовий писар повернувся до комірчини, але зостався біля прочинених дверей — на чатах. До вбивці він мовив кілька побіжних слів — поки герцог д'Епернон розважав, чи не найкраще буде негайно віддати обох спільників у руки поліції. Король поставив на чолі своїх армій двох воєначальників-протестантів. Д'Епернон мав лишитись у Парижі, в нього навіть мрів здогад, що король усуне його з посади. Усуне з почестями — тільки через подагру, бо генерал-полковник піхоти повинен бути дужого людиною. Насправді король знищить його після першого ж переможного бою, він ніяк не може інакше, попри всю свою відразу до ката. «Я звільню його величність від такої необхідності: я видам йому його вбивцю з умовою, що він надасть мені армію. Про цього вбивцю говорить усе місто й озирається йому вслід, чи він іде в ліловому каптані, чи в зеленому». — Метр Равайяк, — сказав герцог. — Ви ангулемець. Ви, як я чув, маєте себе за обранця. Я дуже радий. Равайяк — глухо, погрозливо: — Ласкавий пане, ваша пам'ять підводить вас. Ви мене знали ще задовго до того, як я став тим знаменитим убивцею короля, на котрого озирається вся вулиця. Ви послали мене до отців з Товариства Ісусового, і я звірився їм, щоб угамувати своє вразливе сумління. Ніхто не хоче мене зрозуміти. А тепер ось і ласкавий пан прикидається глухим. Д'Епернон: — Га? Що? Чи я так розчув? Ти знаменитий? У тебе є сумління? На коліна! Равайяк — падає навколішки: — Я покидьок. Та що з того, коли архангел дав мені засурмити в свою сурму! Д'Епернон: — Навіщо? Равайяк: — До цього я маю дійти своєю головою. Ніхто не скаже мені цього — ані архангел, ані ви, ласкавий пане, ані той канонік в Ангулемі, що дав мені ватяне серце, а в ньому скіпочку зі святого хреста. Д'Епернон: — Так він каже. Тебе не сприймають поважно, друже любий. Ти тільки пиндючишся. Відомий на все місто вбивця короля. Ти вже погорів, із тебе ніякого пуття, йди додому. Равайяк — виймає ножа: — Тоді я сам заколюсь у вас перед очима. — Ніж без гостряка. І ним він хоче заколотися. Равайяк — підхоплюється: — Нікчеми, що ви знаєте про боротьбу з Незримим! Цей ніж украдений. У одній корчмі я почув голос: «Ножа ти повинен украсти». А на шляху, коли я йшов за якимсь возом, другий голос повелів: «Надломи його об воза». А третій голос, у Парижі біля монастиря Невинних немовляток… — Невинних немовляток, — повторив за ним судовий писар. Равайяк: — За велінням третього голосу я, коли король проходив повз мене, жалібно окликнув його, щоб попередити. Бо вбивати його не попередженого не годилось. Але королівські жандарми відштовхнули мене. Судовий писар: — А ти був у ліловому чи в зеленому? Другого разу, будь ласкав, одягни того каптана, котрого король ще не бачив. По тих словах і писар видобув ножа — з необламаним вістрям. Він стояв за спиною в Равайяка, і досить було вельможпому панові моргнути, щоб писар іззаду всадив того ножа в серце людині з таким небезпечним сумлінням. Як на людський розсуд, це була єдина рада, щоб убивства не викрили ще перше, ніж воно відбудеться. Герцог безмовно зупинив його, і судовий писар сховав ножа — не без жалю. За цей труп він би виправив добру ціну. А коли король буде вбитий, хто заплатить тоді? На збиток писареві, вельможний пан думав те саме. «Краще не ризикувати, подумав д'Епернон. — Короля треба усунути. Щойно в мене й у самого ворухнулось сумління. Воно має паскудну звичку висувати розумні докази». І він спитав убивцю: — А ти твердо наважився? Відповідай ясно. Писарю, пильнуй дверей. Тут ідеться не про богослов'я, а про політику. Що ти хотів спитати в короля біля монастиря Невинних немовляток? — Насамперед я мусив його попередити, — відповів Равайяк, — Не годиться, щоб він умер не підготованим. Д'Епернон: — Даремна праця. Його всі остерігають, тільки марно. Він сам хоче цього. Равайяк: — А потім спитати його, чи це правда, що він хоче воювати з папою. Д'Епернон: — Спитай його солдатів, вони вже тішаться цим. Равайяк: — І останнє: чи справді гугеноти мають перерізати всіх добрих католиків.  

Д'Епернон: — Краще вигостри знов свого ножа. Равайяк, аж палаючи жадобою дії: — Умить, вельможний пане! Одне розп'яття, що на нього я глянув, повеліло мені так. Д'Епернон: — Стій! Куди ти? Спершу треба встановити регентство, коронувати королеву. Подумай про королівство. А другий день після коронації — твій. Равайяк: — Як я міг про це забути! Адже всі мої помисли віддані королівству. Слава благочестивій регентці, смерть єретикові, що несе нам погибель! Вони по черзі вдавались до тону посередніх акторів, що розігрують на сцені якийсь державний акт. — Ви маєте ваше ватяне серце, хоробрий Равайяку, з вами нічого не станеться. Ваше ім'я стане безсмертним, ви увійдете в історичні твори. Нещасний виродок спізнав нарешті шанобу, якої не знав ніколи через свою потворну зовнішність. Його мрія справдилась! Випроставшись на весь зріст, Равайяк відсалютував піднятою рукою. Д'Епернон спробував відповісти тим самим, але… подагра, подагра! Судовий писар аж надміру рвучко повторив той жест, і в нього на лобі прорвалась болячка. Гній потік йому в око. Лаючись, він провів убивцю. Попри свою хворобу, він хотів ще трохи пожити. А цього здоровісінького лобуря незабаром колесують. Герцог д'Епернон зачекав, поки вони покинуть дім. Йому було гірко на серці: його роль така мізерна, і нема чим повеличатись перед усім світом, повихвалятися смертю державця, та ще й такого визначного. Слава є слава, і Равайяк справді ввійде в історичні твори. Хто знатиме всіх попередніх убивць, тих вісімнадцятьох чи й більше, що пробували вбити короля Анрі? Серед них були сміливі вояки, були й фанатики без слабкого, лукавого сумління. Хто згадає тих юнаків з містичними нахилами, майже чистих душею, які думали, що, вбивши його, пошлють замість себе до пекла більшого грішника! Все забуто, все минуло. Зостався тільки нікчемний хвалько, бо він був останній. Брудні діла, віджилі забобони, і той послідок зібрав у собі весь накип цілого сторіччя згубних звичок. Звироднілий і безсмертний — ось який він, останній.  



Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   40   41   42   43   44   45   46   47   48


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка