Історичний роман генріха манна про войовничого гуманіста



Сторінка42/48
Дата конвертації05.05.2016
Розмір9.22 Mb.
1   ...   38   39   40   41   42   43   44   45   ...   48

Як один день


 

Саме тоді він познайомився з «Дон-Кіхотом» у брюссельському перевиданні 1607 року. Книжку читав йому вголос Бассомп'єр, але скоро покинув, бо його душив сміх. Анрі начепив свої великі окуляри, сам узяв книжку й почав півголосом читати про кумедні пригоди лицаря сумною образу. Слухачі реготали, і він теж сміявся, але на серці йому було не дуже весело. Короля Іспанії ця книжка нібито насмішила надзвичайно. І чого всі так сміються? Людина гадає, що бореться, а насправді з неї строять глузи. Цей лицар носить у серці вигадану владарку, насправді вона проста корівниця, і він навіть не роздивився її як слід. Він вважає отару за військо, наймичку за богиню, він шаліє за подвигами, безглуздість яких очевидна кожному, тільки не його потьмареному розумові. Єдиний, хто йому відданий, — це його зброєносець, щирий слуга. Тями в щирого слуги вистачає не на все. «Ще добре, — подумав Анрі й гучно засміявся, — що мій начальник артилерії не куценький і товстий, а його пан не високий і худий. Ну й гаразд». Він тримався за живіт, Бассомп'єр також; задля передишки вони взяли іншу книжку — «Амадіса Галльського»[109], справжній лицарський роман, у якому битви справжні, а дами шляхетні. Крім того, Анрі щодня неодмінно знаходив півгодини, не більше й не менше, для «Театру агрикультури»[110]: так називалася книжка про сільське господарство, якою він захоплювався. Скільки не вчись, усе мало, а надто в нашій царині. Рілля й пасовисько — дві дійки держави, сказав Роні. Його королю ці слова запали в серце, і він прикипів серцем до рідної країни, тим часом як його план охоплював увесь світ. В його уяві Європа мала відродитися для нової дійсності, зрозумілої всім, як тільки буде побороте честолюбне прагнення Габсбургів до всесвітньої монархії. Так, тут ідеться про щось більше, ніж бої з отарами та вітряками. Це робить скоріше всесвітня монархія, вічна химера, а наша ясна думка про союз вільних народів раніше чи пізніше здобуде перемогу. «Що я знаю» — сюди не пасує. Це ми знаємо. Доказ — те, що ми навіть у найдальших наших задумах не втрачаємо землі під ногами, а дбаємо про найближчі, найпростіші справи так само, як про Великий план, до речі, теж дуже простий. Анрі відкрив у Парижі Королівську бібліотеку, що має належати народові. Він збирається заснувати Музей ремесел та Ботанічний сад — якщо встигне. Від життя однієї людини залежить дуже багато. Він більше не полював, це його стомлювало. Зате невтомно дошукувався причин убозства. «Театр aгрикультури» він не стільки читав, скільки бачив у житті. Селяни на ланах наочно показували йому свої турботи. Він хапався допомагати їм, ніби завтра не малась початися війна. Ноги на ріллі, серце в рідному краю, в уяві простий і сміливий образ прийдешнього, — від життя однієї людини залежить дуже багато. Але це та частина життя, коли років уже не рахуєш: вона минає, як один день. Маркіз де ла Рош, королівський намісник у краях Канаді, Ньюфаундленді й Лабрадорі, зазнав корабельної аварії; екіпаж його корабля п'ять років прожив на пустельному острові, а сам він врешті-решт дістався човном до Франції вже зломленою людиною. Але за ним вирушали інші — або давні прихильники протестантської віри, або нові посланці торговельних спілок. Пан де Мон дістав повноваження віце-короля й провадив торгівлю хутром за королівським патентом, і це збуджувало заздрість. Для боротьби з контрабандою він мав три добре озброєні кораблі. Він засівав землю, ставив будинки, укріплював колонію. Налічувала вона сімдесят дві душі; перша зимівля вбила половину їх. Другої зими від скорбуту вмерло тільки шестеро. Король захищав пана де Мона[111], коли всі ставились до нього вороже або сміялися з нього; під'юджували до цього торгівці хутром, які не могли стерпіти того, що їхній промисел має стати королівським привілеєм і державною справою. Куди це заведе? Починає король з якогось одного товару, а врешті всю зовнішню торгівлю провадитиме його держава. Всі шановані городяни зразу заговорили про химери; вони висміювали фантазерів. Затаївши лють, вони намагалися кпинами дискредитувати задум короля, поки він поступився, дав їм змогу самим визначати ціни. В цій справі він був самотній, бо навіть Роні не розумів, до чого вона привела б. У цьому разі він волів підтримувати купців, а не свого короля та його химерну ідею прибрати зовнішню торгівлю до рук держави. Одне виходить, інше ні. Анрі ще двічі посилав за море по три кораблі з ремісниками та їхніми родинами, щоб заснувати там «Християнсько-французькі республіки». Один із старих протестантів заснував там місто Квебек. Звали його Самюель де Шамплен[112]. Жодного разу Анрі не пускав туди звичайних і звичних шукачів пригод: у найризикованіших своїх заходах він обходився без них. Тубільці, які вже навчились французької, приїздили до нього, і він розмовляв з ними. Коли Шамплен вирядився в останнє плавання додому, щоб повідомити його про відкриті озера Гурон, Мічіган, Онтаріо, то була б дуже радісна звістка для короля. Та він не дожив до неї. У його власній оселі жили ремісники, і він дуже часто навідував їхні майстерні. Один з них різав гравюри на дереві. Анрі ввійшов, узяв собі відбиток щойно закінченої гравюри, заніс до свого кабінету й уважно роздивився, сівши в крісло. Тепер він уже не міг, як давніше, все залагоджувати ходячи, та й сидячи, мабуть, теж. На гравюрі був зображений кістяк, що переорює лан. Кістяк — орач. Хай ми помремо, але не відступимось: наше діло робитиметься далі.  

Нещастя в щасті


 

Марія Медічі була тоді в поганому настрої, вкрай дратлива, вона вже дійшла до постійної озлобленості. Своєму Роні Анрі признавався: він навіть не може розмовляти з нею, а не те що знаходити в неї розраду й підбадьорення. — Повертаюсь додому й бачу холодне, зневажливе обличчя. Хоч би я й цілував та милував її, жартував з нею — вге марно. Спочинку доводиться шукати десь-інде. Звичайно вона перед його приходом уривала розмову з певними особами, наприклад із д'Еперноном; розмова точилася про її чоловіка, але навряд чи потішила б його. Новиною, для більшості дивною, було її суворе ставлення до взаємин між чоловіками та жінками. Одну зі своїх фрейлін вона навіть вирішила стратити за таку провину. Анрі знизав плечима, але мусив обговорити цей випадок зі схибленою на цьому дружиною. Вона була в чорному іспанському вбранні, він — у чоботях з острогами, ніби збирався їхати. І ми й наш двір — не якісь там варвари, нагадав він їй. Не кажучи вже про те, що королевина вимога зовсім неможлива, є ще одна скандальна обставина, яка не втаїлась і від чужоземних дворів: тут, у Луврі, повсюди шастають шпигуни в спідницях, і навіть у найзатишнішому покої ніхто не може лишитись без нагляду. — А ви — найменш з усіх, — підтвердила Марія. — Я не хочу більше чути, щоб вас називали хтивим дідком. — То забороніть вашим друзям називати мене так, — відповів він, щиро прагнучи не втратити терпцю. А вона крижаним голосом додала: — І щоб Лувр називали домом розпусти. — А хто зробив його таким? — спитав він. — Ласкава пані, це ж ви насадили у нас чужоземні звичаї. Зміна у ваших смаках була б похвальна, але тепер ви перебираєте міру в доброму. Тоді Марія висипала все, що мала в думках. Фрейліна має бути страчена. Але насамперед: — Іспанський посол бачить вас наскрізь. — Давно пора, — зауважив Анрі.— Нарешті я переконав його в своїй миролюбності. Дон Ініго відверто каже: король, що досяг таких успіхів у сільському господарстві, в мистецтвах і в ремеслах… Марія: — …Неминуче програє війну. Такий його висновок: інколи він його замовчує, інколи — висловлює. «При тобі — висловив», — подумав Анрі. А Марія провадила: — Нападе й буде розбитий; ось яким героєм спокусилась нещасна Європа! Та ненадовго. Вона аж задихалась. Обличчя під чорним мереживом жахливо поблідло. Спідниця з безліччю воланів приховувала її вагітність. Та не тільки через цей стан Анрі жалів її; йому було шкода, що вона так прикро збилася з пуття, повернувшися спиною до королівства — його королівства й свого. Вона сама собі ворог, подумав він і вже ладен був вислухати що завгодно, аби лише з нею нічого не сталось. А Марія вже відкинула всякий стрим, бо інакше вона не дійшла б до головного. Вимахуючи великими руками, вона тупає ногою й репетує: — Ви вже розтратили свою силу, вам цього ще ніхто не казав? Надовго вас не вистачить. Самої вашої розпусти було б досить, щоб доконати людину, але ж ви марнували себе не тільки на жінок та карти, ви докладали рук до всякого діла, яке є на землі й на небі — не кажу вже про пекло. Той нелад, що ви розпалюєте, вже посів і вашу голову, і вона вас більше не слухається. Ось-ось, ось-ось із вами щось мусить скоїтися. «Скоріше з тобою», — подумав Анрі й уже наготувався підхопити цю живу вежу, коли вона похитнеться. Але цього не сталось; королева раптом заговорила спокійно, хоч на обличчі й у всій поставі видно було боязке й насторожене чекання. — Надайте мені регентство! Анрі не відповів, і вона повела далі: — Подумайте про сина. Ви помрете, і він утратить трон. Краще завчасу передайте правління мені. З терплячою усмішкою Анрі запропонував їй обмін: — За те регентство, що ви в мене вимагаєте, — життя тієї панночки, що ви хочете стратити. Марія, правда, не зомліла від тих слів, але мусила присісти навпочіпки, такий важкий став для неї живіт. Мабуть, у неї почались кольки, бо обличчя аж позеленіло, а погляд зробився такий безтямний, просто жаль брав. Анрі нахилився, щоб її підтримати, і сказав ласкаво й твердо водночас: — Пані, на вас немилосердно натискали. Забудьте це! Пам'ятайте, що поруч вас — ваш найвірніший друг. Марія випросталась. Використовуючи його співчуття, вона заговорила тоненьким, слабеньким, дитячим голоском, що зовсім не пасував до її пишної й дебелої статури: — Коли ви надасте мені регенство? Анрі — лагідно: — Як мені буде вісімдесят років. Марія — владно, мов завойовник: — Ви й до шістдесяти не доживете.  

І вийшла, гупаючи потами, аж підлога рипіла. Від дверей вона ще остерегла його. То була не злість. Він розумів, що ця нещасна душа вбирає розпач у шати гніву. Марія: — Ніхто не поручиться за ваше життя. Того ж таки дня вона, певне, відкликала своїх охоронниць моральності, і відтоді взаємин між статями в Луврі більше не обмежувано. Багатьом тільки цього було й треба, насамперед тій фрейліні, яку нещодавно мали стратити. Здавалось, неначе повернулися звичаї часів Катерини Медічі, й короля це прикро дивувало. Проте він мовчав, бо розгадав мету й сповнився зневаги. Він сам мав дати своїм ворогам привід для наскоків, і так воно й сталося. Проповідники з новим запалом ухопилися за вдячну тему — хтивого дідка, що висмоктує соки з королівства, занапащає його і сам-один держить у тривозі весь християнський світ. Свого духівника Котона, що й цього разу, певне, ховався за кулісами, Анрі остеріг по-своєму. Він умисне признався, ніби його мучить сумління через давню-предавню смерть такого собі пана де Ліонна. Той усього-на-всього розпорював животи селянкам, аби погріти в нутрощах ноги. Хтивість тут ні до чого, і таким дідком, котрому захотілося погрітись, усі були б задоволені. — Сину мій, — відповів Котон. — Треба дбати про свою добру славу. Той, хто її втратив, і сам не знає, на що він іще здатен. Дурні ці слова чи хитрі, важко було розрізнити. — Отче, за мою добру славу відповідальні якраз ви, — зауважив Анрі.— Поясніть проповідникам, що ображати королівську величність — діло ризиковане. І зразу все стихло. Але дечого все ж досягли: король посмутнів. Ще три роки тому він би тільки сміявся. Від лихої слави, що переслідує його, залежать ті події, яким він іде назустріч. Європа за нього — це одне. Його вже прозвали «королем Європи». У березні 1609 року помирав герцог Клевський. Народи не спускають очей з короля Франції, двори затамували дух. Начальник артилерії квапить його: треба завдати удару! Анрі наполягає, що слід дотримувати міжнародного права. Аж коли Габсбург захопив Клеве і Юліх, король дозволив своїм німецьким союзникам зайняти Берг з містом Дюссельдорфом. Довго тривають переговори, а удару ніхто не завдає. Врешті через його вагання все заплутається. А причина його нерішучості — змови у власному домі. Переддень походу настає, самий день — уже ні. Коли король хоче виступити, найзаповітнішою його спонукою є Великий план; так було й буде. Та хоч би й не було того Великого плану, ду?мки про союз народів ради вічного миру, однаково йому довелось би виступити, щоб захистити свій трон, — ось до чого вже дійшло. Казатимуть навіть, ніби він хоче розв'язати війну заради спідниці, цей завжди закоханий verl galant, що на старість утратив будь-яке почуття міри і взагалі, схибнувся. Ось на що спроможна поголоска, і єзуїт Котон врешті-решт виявився скоріш хитрим, ніж дурним. Із державця, чий дух панує над обома світами — тим, який є, і тим, який має бути, — поголоска в останній рік його присутності на світі зробить підтоптаного розпусника; ось на що здатна поголоска. Розпускається вона звідси, з його двору, з його столиці. В передостанню годину вона перелетить навіть кордони, відніме в нього друзів за межами країни; але жоден народ не відступиться від нього. Певне, народами керує якась власна глибинна мудрість, бо вони й далі вірять у нього — а насамперед його народ. Нe слід було йому журитись через ту лиху славу, що розпускали про нього ближні, а він через це змарнував свою останню годину. Він дозрів для ножа — досі так іще не було. В ті дні, коли він уперше зустрів юну, аж занадто юну даму на ім'я Шарлотта де Монморансі[113], за кілька днів перед тією зустріччю він вирушив у досить дивну прогулянку по місту. Сам король — пішки, подагрик д'Епернон — у паланкіні, а за ними й інші придворні гуляли на пагорбах, звідки видно було все велике місто. Король говорив дуже голосно, і глушко у своєму паланкіні чув майже все. Король щойно вийшов зі свого кабінету; хоч би про що він там думав, його очі мимохіть звертались до вже відомої нам гравюри. Тому він тепер, у товаристві, й поводився так галасливо. Коли перед його очима розстелилась уся столиця, він повернувся до неї спиною, нахилився і, гнучкий, мов юнак, просунув голову між розкаряченими ногами. Стоячи в тій позі, він вигукнув: — Я бачу самі лиш доми розпусти. Йому весело відповів добряга Роклор: — А я, величносте, бачу Лувр! Він сказав так із щирим бажанням розвеселити короля. З паланкіна зразу почулось хихотіння; воно все не вмовкало, і носіям довелось поклепати свого пана по спині.  

Коли знову рушили, король далеченько відстав від свого почту. Тільки одна людина, якої він навіть не помічав, зоставалась коло нього, хоча й осторонь, на пристойній відстані. То був один з тих поетів чи вчених, яких тримали при дворі, щоб кожен міг поговорити з ними і сяйнути їхнім відбитим світлом. Батько якийсь талі панчішник, а син дістає замовлення від його величності: для нащадків описати вправними віршами балет, яким захоплювались у Луврі, або змалювати точними словами котресь із тих пернатих створінь, що живуть і помирають у кімнаті птахарні. Це маленьке створіннячко, як і ми, вступає в життя бадьоро й цілком невимушено, а потім зухвало захоплює владу над такими, як само, зловживає тією владою, його за це карають, кривдять, воно зрікається влади, шукає самотності, кричить, сповнене жахливих передчуттів, коли до нього простягається чиясь рука. Одначе цього разу йдеться не про пташку. Тут поет або вчений виявить свій розвинений розум, він не вчинить і не скаже нічого необережного, хоча панство тільки завдяки його хистові до слів прийняло його в своє коло, наче він дворянин або хоробрий воїн. Він остерігається на цій прогулянці підходити дуже близько до короля, бо той видимо не хоче ніяких супутників. І те, що на пристойній відстані мурмоче сам до себе цей міщанський син, має звучати глибокодумно, але не стосуватися нікого. В короля дуже тонкий слух, проте ніхто не сподівається, що він дослухатиметься до такого незначущого монологу. — Щастя страшенно стомлює. Ніщо не обтяжує нас так, як щастя. Навіть своє, досить помірне щастя я мушу все ж таки обмежувати, бо тільки при добровільному самообмеженні воно може зберегти свою примарну подобу. Уяви собі, що твоя слава, зроджена з самих тільки слів, — на устах усієї Європи. Навіть більше — вона долетіла аж за океан, до Нової Франції. Як тоді бути? Треба або примножувати своє щастя, або обходитись без нього. Бо навіть таке помірне, як воно є, воно наживає мені лютих ворогів — і чи далеко до ножа? Але мене моє щастя зобов'язує бути дедалі щасливішим. Братись за нові твори, пускатись у подорожі — хоч би кінець їхній був по той бік моєї могили. Син маленьких людей має право визначити ту хвилину, коли слід зійти зі сцени. Нехай він сховається у монастирі, в кімнаті-птахарні, в книгозбірні. Нехай мовчить. Він не такий великий, щоб бути щасливим і в нещасті. Він не державець, на чиєму житті весь світ держиться і разом з ним упаде. Infelix felicitas[114] від нього не вимагають і не сподіваються. Але в того, хто великий, вибору нема. Він мусить пройти свій тяжкий шлях, infelix felicitas.  



 

Остання перед кінцем


 

Не можна сказати, що пані Маргарита Валуа сприяла добрій славі Лувру чи й своїй власній. Цього їй не було дано. На відміну від Марії Медічі королева Марго чинила без фальшу; вона не мала жодних поганих порадників, крім власних пристрастей, але ті пристрасті не дуже пригасли. Тепер вона жила в будинку, наданому їй архієпископом. Там вона тримала добру кухню, а крім того — академію естетів; колись це її творіння ще сподобиться визнання держави. А другий бік її єства не міг обійтись без молодих коханців. Якось уранці вони їхала додому після служби божої; навпроти неї в кареті сидів її двадцятирічний красень. Уже коло дому на приступку карети скочив один з пажів королеви Наваррської й застрелив її нинішнього улюбленця (сам він, певне, був попереднім). Він спробував утекти, та пані Маргарита, хоч як розгубилася через забризкану кров'ю сукню і ще одну втрату, все ж гукнула, щоб його схопили. Коли вбивцю підвели до трупа, він копнув його ногою й сказав: — Не дихає? Тоді можете вбити й мене, я однаково радий. І таке сказати дамі, чиє терпіння він уже наразив на іспит! Не дивно, що вона теж закричала: — Задушіть його! — Скинула з ноги підв'язку, — ноги в неї були ще гарні, хоча й трохи повнуваті,— і жбурнула своїм слугам. — Задушіть! Ну, швидше! Та наказу знавіснілої королеви Марго не послухався ніхто. Вісімнадцятирічного юнака, що з такою втіхою вбив двадцятирічного, мав покарати закон. Король підписав вирок — а що йому лишалось? Якби він виявив поблажливість, запізнілі пристрасті його першої дружили разом з їхніми наслідками були б поставлені на карб йому самому. Правда, мстива жінка зловжила й вироком суду. Юнакові довелося зійти на ешафот у неї під вікном, па парадному подвір'ї її дому, за яких три кроки від неї. Він був хоробрий і твердий, милосердя не благав. І яке пуття їй, постарілому ідолові інших часів, з обвислими щоками, у відкритому пеньюарі, дивитись, як падає юна голова, й тішитись тим? Колишній чоловік її потай думав: «Бідолашна Марго сама стала жертвою своєї невгамовності. Раніш вона й не знала, до чого здатна дійти. Мій духівник Котон міг би їй порадити, виходячи не з власної мудрості, а з дуже давньої, нагромадженої його попередниками: «Стережися!» З такими думками дивився король на гру в серсо, влаштовану пані Маргаритою. Від пригоди з пажем минуло вже багато часу, і та пригода вже її не гнітила. Тим уважніше стежив Анрі за новими виявами її натури: це мала бути осторога йому самому. А Марго мала на думці не більш і не менш як підсунути йому нову коханку. То була мадемуазель де Монморансі, Маргарита-Шарлотта, що народилась 1594 року. Цій дитині йшов п'ятнадцятий рік, коли королева Марго запросила двір на гру в серсо. Та й ще деякі дами, ніби змовившись, накидали оком на юну красуню з тією ж метою. Перший привід дав поет Вуатюр, назвавши її вранішньою зорею. А від нового, щойно зродженого дня, безперечно, можна чогось сподіватись, хоча ніхто не приховує від себе, що таке створіння — ще недоросле, ще, власне, безлике — може тільки в майбутньому справдити надії. Як добре придивитись, ця юна красуня — тільки витвір фантазії поета Вуатюра[115]. Інші дами мали корисливі спонуки — насамперед пані де Сурді, що досі показувала себе тільки з цього боку. Вона просила руки юної панни для свого сина, відмовляючись від будь-якого посагу. Пані де Сурді мала як спадщину по своїй небозі Габрієлі п'ятдесят тисяч ліврів ренти. Коли їй удасться задумане, з того може вийти сто тисяч. Монморансі-батько був у неласці в короля: хіба-таки годиться конетаблеві, якого король величав кумом, приставати до змови проти нього? Він каявся, що був такий дурний, і тепер погодився б на все, аби тільки повернути королівську ласку. І молодят заручили — без посагу, хоча Шарлотта була найбагатшою спадкоємницею. Тоді втрутилась одна стара принцеса — вона теж не хотіла пустити нитки з рук. Пані Діана Французька, нешлюбна парость роду Валуа, послідок минулого, взяла до себе дівчину, коли її мати занедужала, і зразу перекреслила всі розрахунки Сурді. Саме в той час королева Марго запросила двір на гру в серсо. Відбудеться та гра в її володіннях.  

Вона теж, опріч усього іншого, думала й про себе. Чимало грошей потрібно, щоб побудувати новий палац, — із домом архієпископа в неї були пов'язані прикрі спогади. Крім того, вона не хоче бути єдиним постарілим ідолом, що любить ніжні пуп'янки. А тут розквітає якраз такий пуп'янок для супутника її молодості, тож хай уведе його в спокусу. Та, незважаючи на розрахунок, властивий кожній жінці, це — давня Марго, прониклива гуманістка з глибокими думками. Моєму колишньому чоловікові, казала вона собі, чогось бракує для його високих задумів — бог знає для яких, але вони неодмінно високі, і шкода було б, якби він не перевершив власної слави й не досяг безсмертя. Йому бракує саме того, що врешті-решт давало йому силу для всіх його подвигів: захвату, збудженого жінкою. Чи не кумедно, що ми, отакі, як є, можемо викликати в когось захват, і то так довго, поки він стає великим королем! «І не тільки кумедно, — сказала Марго. — Тільки дитина й висока душа може сприймати нас поважно. І поки він має таку душу, ніщо не пропало, я його не втратила. Не втратити чоловіка — це означає мати його перед собою живого, з усіма моїми спогадами, особливо лихими. Тому я й будую свій палац навпроти його Лувру і зможу через Сену заглядати до нього в вікна — крізь добрі окуляри, звичайно». Змагання в серсо, як не дивно, стало тріумфом для того, кого й зовсім не брали до уваги: для пана де Бассомп'єра. Він переміг королевиного лицаря Кончіні, розлютивши тим Марію Медічі до нестями. А король був задоволений. Його Бассомп'єр з літами набув багато як розуму, так і інших чеснот. І тілесні його чесноти не відставали від інших. Колишній цікавий новачок виріс у королевого шанувальника і розуміє, як тяжко нести королю своє щастя в нещасті. «Я не маю жодного зайвого друга», — каже собі Анрі, дивлячись, як герой дня, сяючи, об'їздить трибуни. Він ставить свого коня на коліна перед королем і королевою, чекає наказу. Котру даму має він вибрати, щоб розділити з нею свою нагороду — славу? Нелегко зробити вибір серед такого грона високих осіб! Вирішує королева Марго — вона показує королю на зовсім юну панночку, якій припала честь сидіти навпроти короля. Він цілу годину мав перед очима цю нову зірку, але не звернув на неї уваги. По-перше, батько її в неласці у нього. Дочку йому представляли — де й коли, він скоро забув. Звичайне собі дівча, яка там «уранішня зоря»! Проте він помічає, що на нього звернено чимало очей. Бассомп'єр чекає спокійно, хвилюються інші. А втім, для Анрі нема нічого легшого, як розгадати цю давню звичну процедуру. Йому пропонують жінку. Він окидає поглядом скоса всіх довкола. Обидві королеви, певне, порозумілися. А тоді він, видно, помічає ту маленьку панночку навпроти — аж тепер її помічає й аж скидається, ніби перед ним чудо або ніж убивці. Ще трохи — і він зомлів би. Він ні в чому не знає міри. Кмітливий Бассомп'єр розуміє свого владаря, чи принаймні вирішує, що вже отримав наказ. Він ще раз об'їздить коло, його кінь знову стає на коліна. Юній Монморансі допомагають вийти наперед; кожна дама хоче бути при тому, як Бассомп'єр підсаджуватиме малу в сідло. Глядачі посхоплювалися, щоб краще бачити, як сходить нова зірка. Бассомп'єр веде коня за повіддя. Дівчина в сідлі гордо й щасливо дивиться згори на збіговище довкола неї. Вона задоволена й не думає про те, куди все це заведе її. А коли нарешті доїхали, короля вже не було. Він, певне, подумав: «Мене зрозуміють. Я хочу нарешті мати спокій від жінок, у мене й так вистачає всяких клопітних справ». У своїй подрузі Марго він розгледів тільки корисливість — наскільки це почуття керувало нею; всього іншого він не добачив. Він уже забув про те, як захват перед жінкою колись спонукав його діяти, він наче став уже зовсім не тією людиною. А проте вся інтрига почала розвиватись невтримно. Насамперед конетабль не дав згоди тим, хто сватав його дочку Шарлотту, а сам запропонував її руку не кому іншому, як панові де Бассомп'єрові. Той не дуже й домагався цього; «під небом немає більшої краси», — про вранішню зірку таке може сказати будь-хто. Та й чим він, власне, міг би виправдати претензії на найбагатшу зі спадкоємниць? Хоробрий, як його шпага, за звичкою дотепний. Без ніяких статків — вояк, ловець щастя; якось вибився на світло, але вмить був би забутий, якби надокучив королю. Однаково — Монморансі хотів повернути собі королівську ласку. Його приятель д'Епернон спитав його: «Скільки часу ви ще даєте цьому королю?» — «Більше, ніж вам», — відповів конетабль дратливо: він уже занадто довго слухався цього змовника-подагрика. Потім обидва подались обідати з Роклором і Цаметом — владарем над мільйоном і вісьмастами тисячами екю, як він сам себе називав. «І тут без нього не обійшлося? — відзначив сам собі Анрі, коли йому сказали про заручини. — Справді-таки дивно, що через наше життя знов і знов проходять усе ті самі люди, ніби рештки давнього запасу». Подіями в домі Монморансі Анрі не дуже сушив собі голову: поздоровив обранця й сказав, що буде на весіллі. Перешкодила подагра, звичайна хвороба вояків під старість. Вона одночасно напала па Монморансі й на короля, а д'Епернон мав її вже давно. На ложі болючої недуги Анрі просив, щоб йому читали вголос. Бассомп'єр чергувався з молодим Грамоном. Обидва, корячись моді, поділяли загальне захоплення романом пана д'Юрфе[116], що називався «Астрея». В тому романі вівчарики й вівчарочки кохають одні одного без чуттєвості, тілесні втіхи й муки їм невідомі,— подагрика це може задовольняти. Тa, з другого боку, короля, що лежав на ложі недуги, провідували й придворні дами. І жодна не обминала своєю хвалою чеснот юної Шарлотти. З них найрідкісніша — природжена чистота душі, далека, безмежно далека від двірських розрахунків. Коли дивишся на неї, починаєш вірити в рожевий край вівчарочок, у їхніх ідилічних ягняток. В устах королеви Марго таке звучить не дуже доречно. Їй Анрі відповів: — Ця крихітка сама вдає з себе ягнятко. Чи, може, овечку. В найкращому разі вона поки що й справді така. Та ледве-но я зроблю її своєю коханкою, вона забагне стати королевою. Це неминуче. І все ж сильний біль може довести чоловіка до того, що він почне шукати найнерозумнішої розради. Хоча країна ягняток та овечок також лежить на нашій грішній землі, та однаково нам віриться, що там немає болю. В ліжку нудно. Роман пана д'Юрфе, хоч він теж нудний, змальовує незнані пригоди, яких би не завадило скуштувати. Кохання без чуттєвості — це, очевидно, щось зовсім нове. А як гадає Бляклий Лист? Бельгард, перший стайничий, уже так віддавна мав це звання, що при дворі його називали просто «пан Перший». У такій справі, що знов тривожить короля, той удається до звичних порадників. Коли Анрі запросив герцога поговорити віч-на-віч, давній друг відчув усю відповідальність і сказав: distinguo. Розрізняю. Він твердив, що є різниця між вівчарочками, до яких йому було байдужісінько, і певною юною дамою просто-таки бездоганної вроди.  

— Дитина, — сказав Анрі.— Бляклий Листе, вона ж іще дитина. — А з якої речі ця дитина має належати самому Бассомп'єрові? — спитав Бляклий Лист. Він і досі лишався показним чоловіком, тільки з носа в нього тепер весь час звисала капка, що була постійною мішенню для жартів— так само, як дружина маршала Роклора. Анрі подумки відзначив, що його Бляклий Лист старів: він уже не здатен зрозуміти даний випадок. «Володіти дитиною — мені таке й не в голові». Своєму першому стайничому він доручив тільки одне: — Приведи її до мене! Так він сказав. Колись давно він висловився інакше: «Покажи її мені!» Про це згадав тільки Бельгард; перед його внутрішнім зором ще раз пролетіли минулі дні. Король не склепив очей цілу ніч. Обидва його читці спали по черзі. Романові «Астрея» кінця не було, й нетерпляче прагнення до власної пасторалі гнало короля з ліжка. Вранці він назвав юну Моиморансі овечкою, навіть вівцею, і не хотів її й бачити. Проте це не завадило йому зізнатись перед її нареченим Бассомп'єром, коли той увійшов, що він кохає Шарлотту, кохає до нестями. Зимовий день, восьма година ранку; самодержавний, обожнюваний монарх спирається на свого молодого, вродливого фаворита, що став навколішки па подушку коло ліжка. Його сльози скрапують на юнака або збігають у його власну сиву бороду. — Коли ти з нею одружишся, Бассомп'єре, і вона кохатиме тебе, я неминуче тебе зненавиджу. І ти зненавидів би мене, якби вона мене покохала. Нащо нам сваритись! Не треба розбивати нашої приязні! Я вирішив одружити її зі своїм небожем, принцом Конде. Хай вона належить до моєї родини й буде втіхою моєї старості. Заціпенілий з ляку Бассомп'єр відразу пригадав усе, що було на змаганнях у серсо. «Бідолашний обожнюваний владар! От якби наважитись та попросити вас, щоб ви хоч змалювали словами предмет свого захоплення. Величносте! Ви ж навіть не бачили по-справжньому моєї нареченої». Проте він вирішив, що все це — тільки примха хворої людини. А тому лишив свої думки для себе, а королю наплів вишуканих і зворушливих слів: — Величносте! Нехай це нове кохання дасть вам стільки втіхи, скільки журби завдасть мені втрата — якщо тільки я взагалі здатен журитись при вашій величності. Та йому ще судилось подивуватися. Цілий день його величність нудив світом. А коли Анрі вже втратив надію і в проході коло ліжка поставили столик, щоб він міг пограти в кості з трьома придворними, з'явилися дві гості. Пані де Монморансі для цього навіть поквапилась видужати. Король сидів по другий бік ліжка і через нього розмовляв з матір'ю й дочкою; правду кажучи, мати дужче подобалась йому. Але як же вівчарочки з роману «Астрея», хто нагадує їх і віщує незвідане щастя? Він спитав крихітку, чи вона рада, що йде за пана де Бассомп'єра. Вона з невинним личком відповіла: — Адже тато цього хоче… Сердега наречений остовпів. Чи ж давно він чув від неї: «Мій єдиний, довіку єдиний!» А коли король став допитуватись, Шарлотта тількн знизала плечима. Бассомп'єр побачив, що вона з холодним серцям зреклась його. В нього пішла носом кров, він вийшов і два дні не з'являвся на очі. Нe їв, не пив, збувся сну. Король зажадав його знов до себе. Покривджений фаворит зрозумів, хоч і ціною страждань: ця вранішня зоря не добра, вона не має серця, з неї вийде хижачка й більш нічого, а старий король цього не бачить. Для нього дівоча краса — запорука доброти. А за доброту, якої годі знайти, він віддав би половину своєї військової скарбниці — не насправді, так хоч у думках. Конде не заперечував і покірно прийняв те, що йому наказали: заручення, збільшену в кілька разів пенсію і навіть плітки. Король одружує його, аби здобути коханку для себе. Король обрав саме його, бо за ним підозрюють збочені нахили, отож він, найскорше, й не доторкатиметься до дружини. Все це Конде терпів цілих два місяці, поки не уклали шлюбу. Протягом цього часу король міг мріяти. Кожна зичлива людина бачила, що його прихильність чиста, згідна з приписами пана д'Юрфе, і що ті численні вірші на честь предмета своєї жаги, які він замовляв або складав сам, погані. Звичайно його придворний поет Малерб[117] писав краще. «Як втішно думати про радощі минулі», — це, звичайно, правда, це дуже вдале резюме людського життя. Воно якраз пасує літній людині, що їй до лиця саме думка, а не розпач і не блаженство. Справжні свої погляди на це непорозуміння Конде виявив, тільки-но звінчавшися. Спочатку він іще взяв десять тисяч ліврів, які король подарував молодій, а також на вісімнадцять тисяч ліврів коштовностей від королеви. До речі йому була й сплата його боргів, і виплата пенсії за три місяці. Король викликав молодят до Фонтенбло, і там вони нарешті показали своє справжнє обличчя. Криводушна дитина, тепер уже принцеса королівського дому, в міру своїх сил використовувала одного проти другого: розпалювала ревнощі в молодому чоловікові й підживляла жагу в старому поклонникові. Якось увечері, при світлі смолоскипа, вона вийшла на балкон, розпустивши коси. Король мало не зомлів — цього разу насправді. — Господи! Чи він божевільний? — сказала невинна крихітка. Конде — до Анрі: — Величносте! Ви що день то молодієте. Ви по кілька разів на день перевдягаєтесь, ви інакше підстригли бороду й не тільки носите комір із зашитими в ньому пахощами, а й барви моєї дружини, і то привселюдно. Це мені не до вподоби, величносте. Ви обох нас — й мене, й себе — виставляєте на посміх. Такий тон він дозволив собі й говорив дедалі зухваліше. Він був невисокий, худорлявий, мав різкі риси обличчя. Його похмура мовчазність де й ділася. Він прикидався легковажним і недотепним, але вираховувати вмів. Певне, зважив усі шанси, перше ніж утікати з дружиною. Адже позаду зостанеться король, який шаленітиме через своє уявне почуття. Тим більше, коли його ворог Габсбург надасть притулок принцові крові та його дружині. «Такий афронт — йому, переможцеві й великому королю! — думає Конде. — Йому, ідолові Європи, не пробачать такої поразки, та він і сам її не стерпить. Він сам кинеться назустріч своїй згубі, вже, певне, підготованій. Сміливіше! — казав собі молодий інтриган. — Короля вб'ють — тільки йолоп може не бачити цього. І тоді я буду найближчий до трону, а Габсбург підсадить мене на нього. В королівстві не опиратиметься ніхто. Протестанти вважають розлучення свого Анрі недійсним, а його дофіна — незаконним сином». Суддя де Ту остерігав Анрі. Шкода: той запевняв, що наміри його чисті. — Ваше минуле свідчить проти вас, — нагадував де Ту. Марно. Анрі написав до Роні, що принц урешті виведе його з терпцю. Роні порадив йому кинути принца за грати. Він уже ладен був послухатись, бо Конде назвав його «єгипетським тираном», а народному королю не до вподоби чути таке. Але тільки припинив виплату пенсії заповзятливому молодикові. Бастілія поки що лишилась погрозою. «Сміливіше!» — сказав собі Конде. І почав з того, що відвіз дружину до свого мисливського замку в Пікардії, недалечко від кордону іспанських Нідерландів. У Брюсселі правлять ерцгерцог з інфантою. Ми ще в володіннях єгипетського тирана, отже — обережно! Аби відвести очі, він улаштовував прогулянки, одну з них — до Ам'єна, в гості до тамтешнього губернатора пана де Треньї. Принц, принцеса, з ними його мати. Вона колись нібито отруїла чоловіка, та й принца народила, кажуть, не від нього — хто там знає! Мати крихітки залюбки б віддала її королю за коханку. Принцова мати — так само. Кілька дам були б раді сприяти в цьому. Королева Марія Медічі сказала: «Цим шляхетним ділом клопочуться аж тридцять звідниць. Якби я схотіла, то була б тридцять першою». Безперечно, вона й тут підсобляла б, якби їй наказали. Єзуїтському генералові досить було б натякнути Марії, що треба піти на цю жертву. Останню перед метою.  

Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   38   39   40   41   42   43   44   45   ...   48


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка