Історичний роман генріха манна про войовничого гуманіста



Сторінка41/48
Дата конвертації05.05.2016
Розмір9.22 Mb.
1   ...   37   38   39   40   41   42   43   44   ...   48

Батьківські втіхи

 

Анрі сплигнув з коня перед вартівнею Лувру. Коли він уже виходив з-під склепіння брами, хтось сильно штовхнув його й не вибачився; а втім, було темно. Бельгард, що йшов слідом, зупинив неотесу, налаяв його відповідним словом і спитав: невже він не знає короля? Невідомий відрубав: аякже, він і в темряві знає, кого треба впізнавати, а кого ні! Тоді його збили з ніг, а коли він схопився, вже наспіла варта. В своєму кабінеті Анрі застав першого камердинера. — Глянь на моє ліве плече. — Нічого не видно, величносте, — сказав пан д'Арманьяк. — Та коли у вас там свербить, то ви, певне, роздушили якусь блощицю.  



Анрі відказав: — У таких старих палацах, як цей, завжди повно всякої нечисті. Треба взятись і викурити її. Арманьяк зітхнув. Сам до себе він сказав просто, без метафор, що його владар у невигідному становищі порівняно зі своїми підступними ворогами: його роззброює внутрішня шляхетність. «Колись замолоду ми ледь-ледь не вклали на місці герцога Гіза, і це з ним справді сталось, коли він надміру піднісся. А нині піднеслись ми й почуваємо до всякої дрібної потолочі недозволенну неповагу. І ця неповага нам так не минеться. Нікчемам ніщо так не дошкуляє, як те, що їх щадять із внутрішньої шляхетності. Якби ж то ми жили в своєму земному палаці Луврі, а не в наших Великих планах чи в емпіреях!» Отак міркував старий без метафор, поки можна було обійтися без них. Зітхнувши раз, удруге, він вийшов, бо помітив, що його владар замислився. Тим часом Анрі просто вчувався спів. «Пісня пролунала просто на вулиці, як і колись. Дофін уже великий. Небіжчиця давно вже спить вічним сном. Але коротка війна і вічний мир, п'ятнадцять держав і остаточний лад у Європі — коли вони були вперше звістовані мені? Коли я сказав, що хочу здійснити все це, хочу повалити владу темряви? Тоді був феєрверк — у парку в Монсо. Стоячи коло своєї любої владарки, я дивився, як вогняне колесо розсипає срібло, а над ним завис лебідь. Все небо моєї душі тоді зайнялось полум'ям, і я побачив вільний союз королівств та республік. Тоді моєю метою стало домогтися, щоб народи жили живим і розумним життям, а не мучилися від страшних снів у роздутому череві всесвітньої монархії, що поглинула їх усі. Ось коли насправді зродився мій Великий план. Досить мрійницький; але кожна натхненна ідея врешті-решт стає на тверезий грунт. Ось тепер пан Гроцій розписує його на параграфи, а Роні вираховує кошти. Спочатку я ухилився від Великого плану, забув про нього, прогнав його в емпіреї, в нетутешні висоти. Та він розвивався незалежно від моєї волі, він зазнавав багатьох змін. Правда, відтоді я не мав просвітку від усіляких нагальних справ, часом хибних. День у день я мусив чинити добро й зло. Вчинки робляться швидко, але наслідки їхні не мають кінця. У мене померла кохана. І ще багато людей померло, або ж я вбив їх. І тепер живу в своєму Луврі серед самих зрадників, і цьому вже не даси ради. Це така правда, як те, що Бірон був зрадником. Пан Кончіні збирається купити князівське володіння за кілька мільйонів. Кого б мені знайти, щоб остеріг його? Мені це не личить; і народи, й двори не звикли бачити мене в ролі одуреного, що просить тільки дотримувати зовнішньої пристойності. Вони бачать мене озброєним до зубів, у спілці з усім світом, і якщо я даю своїм ворогам ще звести дух, то тільки з милосердя. Я щодня виявляю милосердя до власної королеви. Вона підтримує змовників, хоча наступник її дядька у Флоренції зв'язаний зі мною угодою. У них в усіх зі мною угоди, і вони їх дотримають чи зламають залежно від того, житиму я чи ні. Але я житиму, бо Великий план — це вже природна дійсність: я не обрав її, вона породжена природою. Ми не вмираємо. Хто має час дозріти, той дізнається, що буде колись, хоч би його самого вже сто років не було на світі. Але я з божою поміччю здійсню все — тільки ще трохи вичекаю і вдарю. А Кончіні остережу через когось». І він негайно доручив це герцогині де Сюллі — дамі, якій, здавалось, був забезпечений шанобливий послух де завгодно, бо й сама вона була на диво сувора, і чоловік її навіював страх. Але вийшло не так. Пані де Сюллі, щоб не вийшло скандалу, звернулась не до королевиного кавалера, а до самої королеви — звичайно, вкрай обережно: не годиться, щоб про її величність пліткували. Та кавалер, чи то чічісбей, нестямно розлютився. Він навіть не поїхав сам до дами, а викликав її до Лувру, ніби палац уже належав йому. В присутності королеви він учинив неприступній протестантці якнайбрутальнішу сцену. Стара кочерга, вона, мабуть, хоче підсипатись до нього — сміх, та й годі! Нехай розкаже своєму королю, хто тут чхає на нього! Кончіні метався, мов шалений, і вираз у нього був, як у хижого звіра. Він боїться короля? Аякже! Хай той король мовчить собі та дише, а то щоб не було йому лиха. Дама не втратила самовладання, їй тільки соромно було за цю вульгарну нестриманість. А лакей ще довго шаленів, коли вона вже пішла. Де це чувано, щоб чоловік посмів розсердитись на лицаря своєї дружини — та ще який чоловік! Король уже не тямить, хто він і що з ним. Усі тільки й чекають, коли вже його не стане, і в цьому дуже просто допомогти йому. Для втаємничених уже почалось регентство королеви. Все це слухала й вона сама. За своєю люттю і за люттю її красеня-лицаря вона навіть не помітила, про що тут уперше йшла відверта мова: про те, щоб убити її чоловіка. Вона не сприйняла цього поважно, вирішив Анрі, коли йому про все сказали. Не пані де Сюллі — та міцно стиснула свої тонкі губи. Це зробив дофін; він слухав усе з тихого куточку й аж горів у душі, хоч на виду тільки бліднув. Він дав собі слово, що відбере життя в пана Копчіні,— і дотримав цього слова, коли став королем. Дофін Луї у батька в кабінеті: — Величносте! Вас хочуть убити. І моя бідолашна матуся теж у цій змові. Анрі: — Синку, я знаю твою матусю на дев'ять місяців довше, ніж ти. Вона гарячкує й бурчить, вона любить наказувати, але твоя матуся — не вовчиця. Лyi: — Зате той другий був наче ціла зграя вовків, він гасав по всій кімнаті. Мене ті вовки з'їли б із кісточками. Анрі: — А що ж королева? Луї: — Вона покірна йому, шановний мій тату, ви самі це знаєте. Анрі: — Вона з ним не спить. Треба тобі знати, що тут головне. Без цього жінки не можна підкорити. Луї: — Величносте! Накажіть мені знешкодити вашого вбивцю. Анрі: — Не він мій убивця. Він не гідний твоєї руки. Луї — блідий, дуже високий як на свої літа, — душиться слізьми: — Тату, мій рідненький тату! Нехай це буде іншим страшна наука. Щоб труп лежав на внутрішньому луврському мосту. І хто входитиме та виходитиме, щоб переступав через нього. Так воно й буде — за часів короля Луї. Але поки що його великий, шанований батько обнімає його й каже йому в обличчя: — Ти ще довго будеш дитиною. Не забувай: сьогодні ми з тобою говорили, як дорослі чоловіки. Одними вчинками ми набуваємо собі ворогів, іншими — повинні їх перемагати. Це ніколи не кінчається, і, вбивши одного, нічого не доведеш. Я більше боюсь за твою матір, її треба жаліти — вона ж весь час вагітна. Видно було, що дофін ось-ось заридає. Король хутенько затулив йому рота: за дверима почулася чиясь хода. Коли двері відчинились, король уже бігав по кабінету на всіх чотирьох. Дофін сидів на ньому верхи й правував ним за ріжки хусточки, накинутої йому на шию. А той, хто ввійшов, був іспанський посол. Дон Ініго де Карденас приїхав до Парижа з надзвичайним дорученням: достеменно вивідати все про воєнні готування й про наміри короля. А при нагоді зажадати й пояснень. Цього разу обставини здались йому невідповідними для такої розмови. Дон Ініго був не тільки гордий іспанець, а ще й сором'язливий. Відмежованість від інших людей, успадкована від довгої низки предків, у нього врешті набула викривленого сенсу і вже не могла б називатися самовпевненістю. Дон Ініго від дверей дивився на химерні верхогони по всій кімнаті й почував себе зайвим, невчасним гостем. Він був не так шокований, як засмучений. А король підскакував ще вище, ніби хотів скинути з себе дофіна. Той міцно чіплявся за нього й аж вищав від збудження та втіхи. Високий зріст і поважне бліде обличчя не в'язалися з дитинною вдачею. Король зупинився. Не підводячись із підлоги, він спитав: — Пане посол, ви маєте дітей? Так? Тоді я ще побігаю. І рушив далі по колу. Дофін промовив, затинаючись: — М-ми ч-часто так робимо. Щойно, розмовляючи з батьком, він не затинався нітрохи. Дон Ініго вийшов. Перше його враження було таке, що цей король не становить небезпеки для всесвітньої держави.  

Чума


 

Але посол за цим враженням не забув про свою місію. Хоч король не має урочистих манер, та він має начальника артилерії і військо. І золота в нього прибуває неймовірно швидко, тим часом як іспанське золото тане. В його Великий план досі ще ніхто дуже не вникав, та саме дон Ініго зрозумів той план завдяки своїй холодній відмежованості, що виключала упередженість. Наскільки відомо, він єдиний майже збагнув, що впорядкування світу вже недалеке, воно цілком досяжне, і то без всевладдя Габсбургів. Вікодавня звичка до усталених поглядів дуже перешкоджала йому в тому розумінні, отож гордовитий гранд гідний був хвали за таємну сором'язливість та послаблену самовпевненість, що прояснили його розум. Звичайно, він лишив без уваги Великий план — якщо взагалі щось вивідував про нього. Він ніколи не заводив про нього мови, але тим настирливіш намагався остаточно порізнити вінценосне подружжя за допомогою двох шлюбних пропозицій. Королеву відразу захопила думка заручити дофіна з інфантою. Король рішуче відмовився. Він не давав ніяких нещирих обіцянок, а просто сказав «ні». Навіть без поставленої умови Анрі б лишився непохитний. А умова була така, щоб він зрікся захищати Голландію. Дон Ініго був упертіший за будь-кого такого, чию душу не точив би шашіль. Він докучав королю, аж поки тому одного дня урвався терпець. Він лайнувся й сказав: — Коли король Іспанії ще дужче мене дратуватиме, я несподівано навідаю його в Мадриді. — Величносте, — відповів посол з великою гідністю — ви були б тоді не першим королем Франції, що сидів там. І як сидів! У келії завбільшки з курник. — Пане посол, — сказав Анрі вже багато спокійніше. — Ви іспанець, я — гасконець. Як ми почнемо вихвалятися, то куди зайдемо? Завдяки своїй відповіді та ще кільком таким дон Ініго став героєм дня, та це його більше бентежило, ніж тішило. Королева відкрила, що він їй родич. Двір почав говорити вишуканими кастильськими зворотами, наслідуючи його. Мета була — принизити короля. Дон Ініго, далеко не такий легковажний, як більшість придворних, зовсім не хотів цієї переваги над його величністю. При одній нагоді, коли повз нього проносили шпагу короля, він взяв ту шпагу з рук y слуги, покрутив y руках, обдивився з усіх боків, поцілував її й сказав: — Я щасливий, що потримав у руках доблесний меч найдоблеснішого в світі короля. Він лишився в столиці й тоді, коли її навідав ще один високий гість — чума. Більшість придворних повтікали до своїх маєтків. Грізна слава цієї пошесті жила в народі здавна: чорна моровиця від своєї першої появи — три сотні років тому — навіювала чимраз більший страх. Бубонна чума й легенева — або одна з них, або й обидві разом — лютували, як іще пам'ятали живі, десять років тому під час облоги, але найжахливіше — п'ятдесят років тому. Єдиної лікарні, що звалася «Божий притулок», не вистачало, і, коли прийшла пошесть, там у кожне ліжко впихали по восьмеро хворих. Як не дивно, але саме там, де бог був найближче, помирало найбільше. В передостанню моровицю померло шістдесят вісім тисяч; старі люди ще пам'ятали це число. Остання була не така жорстока — може, через те, що архієпископ наказав класти зачумлених осібно від усіх інших хворих. Відтоді пошесті надано назву, рівнозначну відкриттю: вона називалася заразою. Король відмовився покинути Париж, хоч цього невідчепно вимагала королева, на яку знов же тисло подружжя Галігай-Кончіні. Не знаючи вже, чим переконати чоловіка, Марія почала валити на нього всю провину. Мовляв, попереднього разу він накликав її на свою столицю, коли ще не володів нею й хотів скорити голодом. У ньому самому живе прокляття, і тепер воно знову вирвалось. Хто один раз заслужив анафему, той не збудеться її довіку, — твердила Марія Медічі, сповнена нестерпного страху. А Галігай-Кончіні старанно доповідали їй про кожен смертний випадок; уже й з луврської челяді забрали кількох. Обоє врешті намовили її віддати наказ, щоб спорядили корабель. Вона хотіла перебути пошесть у чистому морі. Дофіна вона взяла б із собою, та й кавалерів для послуг, звичайно, теж — навіть відставних. А король хай зостається зі своєю укоханою чумою. Він і справді думав тільки про чуму. Він сподівався припинити її за допомогою повітря й вогню — двох очисних стихій. У Луврському палаці він наказав повідчиняти всі вікна; повсюди палили ялівець. Ялівцеві дрова, що дають міцний запах, він наказав рубати в лісах і використовувати для знезараження людних міських кварталів. Але особливо дбав король про те, щоб перетнути шляхи заразі. А ті шляхи, як він гадав, вели з-за Рейну. В Німеччині панував безлад, якого поки що не називали війною. А зараза була провісницею інших лих, які ще мала пустити у світ ця країна. Але ж у Лотарінгії, недалеко від кордону, живе Катрін! Герцогиня де Бар, її високість сестра короля, його люба Катрін, — це ж він сам силоміць віддав її туди заміж. Може, справді в ньому живе прокляття? Ет, ці зухвалі балачки гідні тільки зневаги. А що робиться з праведними? Ходять процесіями по вулицях, заклинають усіх святих, скиглять похоронні молитви — і серед них-таки щоразу падає то одне, то друге: його вхопила зараза. Ні, моровиця — не прокляття й не кара, її підтримують темнота й страх. Не бійся! Катрін, ти ж не боїшся? Дивись, твій брат, що за своє життя заподіяв тобі так багато кривди, тепер посилає по тебе кінного гінця, бо при мені тобі буде найбезпечніше. Він почав шукати такого гінця, якого вона послухалась би. І знайшов — свого родича, молодого Конде[107]. Принц був мовчазний вдачею — принаймні тоді він показував себе таким. То згодом він ще наробить багато галасу. А досі він був сумний і терплячий, від короля отримував скромну пенсію, за яку був вдячний, а сам не мав нічого. Він був син того самого кузена, що колись пробував випередити Анрі на шляху до трону, а потім помер, отруєний, як гадали всі, принцесою — власною дружиною. Вона ніколи не призналась у цьому. Її арешт і звинувачення належать до іншої доби. А тепер вона живе при дворі; в кожного своє минуле. Лишилось те, що її син багато мовчить і не дає заглянути собі в душу. Анрі сказав йому: — Привези мені сестру. Тільки коли по неї поїдеш ти, вона зрозуміє, як дуже мені це потрібне. Конде поїхав, а брата опав гнітючий неспокій. «Хоч би вона була вже в моїх обіймах! Замало щастя зазнала вона через мене, замало щастя. Вклонитися перед моїм парадним ліжком — ото й була вся її гордість; а хіба ж це може бути метою? Тільки ми двоє, ми єдині пам'ятаємо, що в нас були дитячі очі, юні мрії і що найпотаємніші глибини наших дум заповнювало кохання. Катрін, твоє кохання я тобі врешті заборонив і змусив тебе від'їхати геть із чоловіком, який для тебе ніщо; і тоді тебе вже стомило життя. Ти вже була віддана смерті, і я мав би не підпускати тебе! Я мав би не відпускати тебе, що ж я наробив!» Сповнений каяття й страху, щодня поспішав він до лікарні «Божий притулок» накладати руку на хворих. Вони вірили, що доторк королевої руки зцілить їх. Він переконував сам себе, що це правда. Він торкався до твердих пухлин-бубонів і червоних запалених місць, що називалися «жаринами». Мив руки і йшов на якийсь інший з тремтячих голосів, що кликали його, поки разом із свідомістю людини не вмер і її голос. «Якщо тільки я побачу, як бодай один із них устане й піде, тоді моя сестра приїде, тоді я вже не відпущу її й ще все направлю». Одного зачумленого ченця, який, можливо, ненавидів його, він попросив молитись за одну подорожню людину, щоб вона добулась до свого притулку. Вночі він схоплювався з ліжка. При мерехтінні вогнищ він блукав по палацу. Якось він заблукав аж нагору, до приміщення, де не були повідчиняні вікна й не вимощено вогнище для дров. Начебто там мало бути зовсім темно, але він побачив, як з далекого кутка пливе до нього кілька малесеньких вогників, що танцюють майже над самою підлогою. Що за диво? Рухаючись далі, примара освітила сама себе. То була карлиця — неважко здогадатись, яка, хоч вона не була вдягнена. Йшла голісінька, тільки поквацяна червоною фарбою, й несла між простягненими вперед пальцями вісім свічечок. Анрі був би роздивився ту появу краще, але раптом хтось, тікаючи від неї, впав йому до ніг. У світлі свічечок Анрі впізнав пана Кончіні. Правда, впізнати його було не так легко, як його любу дружину, молочну сестру. Де й поділися весь полиск, і затаєна грізність, і прилизана зачіска. Опуклі груди, гнучкий стан — усе обернулось у якийсь безформний кендюх. Нy, а обличчя… хто б сподівався, що в цього пройдисвіта воно може бути таке безкровне, таке огидно розгублене! Що робить з людиною страх! Шляхетний Кончіні вирішив, що шляхетна Галігай — то втілена чума. Червоні плями — то виразки-«жарини»; та ще й лойові свічки з зачумлених трун. Сліпий і глухий з переляку, він тільки верещав, наче кіт під нагаєм: — Величносте! Я зустрів чуму. Змилуйтесь, величносте, а то я помру. Доторкніться до мене, о священна величносте, це вас небо послало, доторкніться до мене! — так скиглив, вищав, співав королевин кавалер для послуг якимсь нелюдським голосом. От якби королева почула це та ще в присутності всього двору! Та чи може щось надовго повернути людину до тями? Чума — навряд. Її поквацяна червоним подоба пройшла повз них так близько, що лій зі свічок крапнув на нещасного Кончіні, і це його доконало: він зомлів. Але чумоподібна молочна сестра ні на що не звернула уваги: очі в неї закотилися під лоб, вона йшла непритомна. Анрі пішов геть. Становище в столиці тяжчало — найбільше через паніку, яку всі розпалювали одне в одному. Поширення моровиці навіть сповільнилось, бо королівські лікарі пильно виконували вказівки короля. В аркадах на його Королівському майдані влаштували просторі, добре провітрювані лазарети. Для крамарів ті аркади були занадто розкішні, зате дісталися тепер хворим. Анрі не рахував годин, які перебув там. На вулицях йому не зустрічався ніхто — хіба закутані з головою носії несли навалені горою й прикриті ноші. На майдані його зустрічав вільний вітер та дим із розкладених навколо багать. Вітер заносив дим у відкриті аркади, але він ніде не застоювався. Крізь нього видніла небесна синь, пахучі пасомця вились над хворими в ліжках — їх там була тисяча, а то й не одна. На обличчях, що проступали крізь дим, Анрі читав жадобу життя. Його власна туга за сестрою знаходила тут найкращий притулок. Того дня король ніяк не міг облишити своїх хворих, хоча вже доторкнувся, може, до двох тисяч. До нього з надією оберталися щораз нові обличчя, почорнілі від диму — чи, може, то вже була прикмета чуми. Він не почував утоми. «Сьогодні має приїхати Катрін! Я наказав, щоб мене повідомили негайно. Видужуйте! Сьогодні мій доторк справді має силу зцілювати вас, хоч би ви були поспіль укриті висипкою та пухирцями, а віддих ваш уже був отруєний». Він навіть не зав'язав рота, він відчував себе сильним і невразливим. Поряд за хмарою диму задзеленчав дзвіночок — принесли святі дари. Священик із незав'язаним ротом промовляв слова, призначені для вмирущих. Коли хмара розійшлась, вони побачили один одного — сутанник і король. Перший був низенький, хирлявий, гостреньке обличчя, але в очах вогонь. Він сказав королю: — Ви такий відважний, наче віруєте в бога. — Я й вірую, — відповів Анрі — і в ту мить побачив недалеко знайому постать, що стояла на місці й мовчала. Мовчала, не лишаючи йому надії.— Конде? — спитав король благально, але він уже знав: вирок складено. — Конде! Той тільки похилив голову, і пасмо диму розділило їх. Поряд із королем стогнав хворий, що був уже при смерті й лежав там, ніким не догляданий. — Це єретик, — пояснив священик. — Я послав по пастора, але він уже не встигне прийти. — Ми ж прийшли, — сказав Анрі й став навколішки — так, ніби тут лежала на останньому своєму ложі його сестра, протестантка. Став обома колінами додолу й тихо проспівав на вухо вмирущому: «Хвали господа, душе моя». У своєму палаці, в Луврі, він знав тільки одне місце, де можна було без перешкод проплакати цілу ніч. То було його парадне ліжко: сторожа, зсунуті запони, надійне усамітнення. Зі свого кабінету він увійшов до великої зали, де вже темніло; свого двору він ще не помітив, хоч присутні були всі. Ті, хто зостався в Парижі — двадцять чи тридцять душ, — прийшли до святині величності: може, вона відверне від них чуму. Та король, коли ввійшов до зали, зовсім не відповідав їхньому уявленню про величність. Він був неначе побитий, якось підозріло закурений і скоріш сам приніс чуму з собою, а не те що міг уберегти когось від неї. Не кажучи вже про те, що час його минув, життя його варте небагато, і, як кажуть, регентство вже почалося. Великі двері з другого боку зали розчинились. Слава богу, це королева, вона веде за руку дофіна, перед нею несуть свічники. Двір — чи те, що зосталось від нього, — гуртом кинувся зі своєї сутіні назустріч прийдешньому блискові. Всі один з-перед одного поклонами, схилянням колін, словами хвали вітали дофіна. А король стояв зовсім самотній, відмежований від усіх порожнім простором. Перший, хто схаменувся, був поважний, сумний Конде. Якнайдостойніше, без поспіху, але й без вагання він підступив до короля. За ним уже бігли Бельгард і Бассомп'єр, за хвильку Анрі обступили кругом, але щойно він стояв зовсім самотній.  

Давня Марго


 

Королева Наваррська з'явилась, коли чума вже минула й при дворі кипіли тим блискучіші свята. Всі витончені кавалери й дами зі своїх замків, здебільшого пліснявих і вбогих, повернулись до єдиного місця, де можна тішитись життям. Утіхи діляться на два різновиди: вигравати гроші й витрачати гроші. Кому пощастило в грі, той з'являється на найближчому параді в Луврі вичепурений, як ясний день, ранішня зоря або зоряна місячна ніч. Декотрі продають свої плісняві замки, аби попишатися тут. Маргарита Валуа сама, свавільно вирішила, що її вигнання тривало вже досить довго — вісімнадцять років. У тридцять чотири роки вона колись розпрощалася зі своїм чоловіком Анрі — й не тільки з його волі. Останній представниці вигаслої династії важко було стерпіти те, що хтось інший, хай її чоловік, займе трон її померлих братів. Вона зненавиділа його до такої міри, що підсилала до нього вбивць. Та відтоді минуло багато часу, і хто тепер питатиме про давніх убивць, давню ненависть. Хоч би забуте кохання впізнали. Анрі прийняв її; що ж удієш, коли вона вже приїхала, не повідомивши заздалегідь, але з цілковитою свідомістю своїх прав, як остання Валуа і його перша дружина. Він зразу повівся по-приятельському, почав розпитувати про її замок Юссон, де вона пробула ці вісімнадцять років. Подумки він підрахував, що тепер їй уже п'ятдесят три роки. І на вигляд теж. — Добре їдять у Оверні, еге? — І кохаються добре, — відповіла вона загонисто, вмить викликавши в пам'яті все — і саму давню Марго. Під зажирілими щоками, під товстим шаром білила та рум'ян, під білявою перукою він побачив ту, що поділяла з ним так багато чуттєвих утіх. Варфоломіївська ніч кинула перед тими втіхами свою тінь, і насолода межувала з болем. Ця жінка була богиня свого покоління — вродлива, блискуча, освічена. Часом, коли проходила процесія, люди забували поклонитися святощам: вони поклонялись пані Маргариті. «І ось що стало з неї відтоді,— думав Анрі.— А з мене?» Збентежений, він запевнив її, що вона чудово збереглася. — Та й вас ваша щедра на любов натура вберегла від старіння, — сказала вона, хоча враження в неї було зовсім інше. Він видався їй сумним, ніби не дуже свідомим власного щастя й слави. А вона сама давно вже стала вдоволена й спокійна. Правда, вибухи шаленої пристрасті ще траплялися в неї, як буде видно. Але злосливішою вона не стала. А тепер вела далі: — Як слушно прозивають вас Вічним Веселуном, Вічним Закоханцем. Мої очі переконують мене: ви справжній vert galant[108]. Її очі й далі були ласкаві, слова — приязні. Він подав їй руку, сказав, що радий їй, навіть підтвердив, що їхня молодість була гарна: король і королева Наваррські, його невеличкі битви, її невеличкий двір муз. На те вона відповіла, що приїхала з наміром зібрати навколо себе академію естетів. На жаль, кошти в неї вичерпались. Він не примусив себе просити. Марго отримала те що бажала на перший час: пенсію, дім у Булонському лісі. Та все ж він зразу й урвав розмову, не дожидаючи дальших вимог: він боявся того, що може сказати Роні, коли ще одна дама залізе жменею в скарбницю. А Марго добродушно всміхнулась, бо він підтвердив свою репутацію: азартна гра, жінки і скнарість. — Зараз я піду з візитом до королеви, сказала вона. — Я ж їй близька родичка по матері, пані Катерині, отже, знов не обійшлось без Медічі.— І, весела, вийшла. Розмова з міністром щодо грошей вийшла неважка. Така несподівана поступливість перед вимогами двору були б дуже дивна, якби Анрі не знав причини. Королівські дипломати всюди боролись за його справу, і союзи з Англією та Голландією знову зміцнено. Досить тільки герцогові Клевському померти, і Габсбург напевне дасть привід для виступу. Годі зволікати, час у похід. Удар треба завдати несподівано, і тому французький двір так нестримно віддається розвагам: гра, кохання, а замість вимушеної ощадності — бенкет без кінця. Після того, як її вдруге, вже офіційно, прийняли в Луврі, королева Наваррська стала там однією з головних осіб. Прийняли її зовсім не так, як під час першого, скромного візиту, коли вона просто вийшла з карети, та й годі, ризикуючи, що її взагалі не допустять до короля. А тепер король, парадно прибраний, сам вийшов назустріч своїй колишній дружині аж до середини нового подвір'я. Королева Марія Медічі чекала гостю біля підніжжя сходів, оточена своїм придворним штатом. Усі потай посміювалися з обох дам і з їхнього урочистого привітання; придворним так і кортіло передражнити їхні сповнені шаноби постави й рухи. Давня Марго й Анрі, тільки вони двоє, зустрілись віч-на-віч на цій арені, і їм було не до сміху: вони не сподівалися, що обом стане так гірко. На обличчях застиг вираз офіційної поваги. Погляди, що не ухилялись, але якось ніби відсторонялись, промовляли: «Так, я пам'ятаю минулі дні. Ні, я не хочу, щоб вони повернулись». А потім почалися розваги. Всюди йшла гра — навіть у арсеналі. Пані де Роні наказала опорядити бальну залу. Пан де Роні вручив королю для гри гаман із червінцями, його партнерам — другий, менший. Однаково ж вони виграють у нього все, бо він має інший клопіт у голові. Він не любив програвати, сердився, але через той інший клопіт скоро забував програш. Пан де Роні навіть жартував — такого за ним ще не знали. Перед королевиними фрейлінами він поставив два дзбанки — один із темним вином, а другий із чимсь безбарвним. Вони гадали, що то вода, а то, навпаки, був міцний трунок. Вони думали, що розбавляють ним вино, а потім і самі не знали, від чого так розпустувалися. Пустощі їхні були дуже милі: всі вони мали однакові убрання з посрібленого полотна. Всі казали: королева й принцеси розважаються; але щоразу з того виходила справжня пиятика. Марія Медічі з'являлась тільки на балу. Їсти за королевим столом вона уникала, але щодо причин воліла мовчати: вони б зіпсували настрій усім. Швидше до балів та балетів! За короля Анрі панство навчилось танцювати по-сільському, шпарких, рухливих танців з виразистою мімікою. Хто викликав сміх, той мав успіх у своєї дами. Та чого варте було все це проти пишноти вистав — у Луврі, у великій залі, глядачі на сходах, справжні декорації, костюми! Після гарячкових готувань та інтриг заради того, щоб потрапити на виставу, всі місця бували зайняті. Самого короля стиснули, і він оглядається, кого б можна вивести геть. Але ті, хто міг би цього боятись, уже поховалися. У виставі беруть участь найзначніші вельможі; їм здебільшого припадає казати всякі нісенітниці, а музика й порядок сцен — приводи для цього. А мета у вельможних і у мізерних одна: в чарах золота й казкових барв хоч одну ніч здаватися тим, чим не спроможешся стати за ціле життя, — каскадом розкоші, барвистою хмарою. Глядачі наслідують у цьому акторів, суперництво у хвальбі сягає таких висот, куди можуть піднести хіба дивовижні театральні машини. А вони осявають фантастичним світлом з невидимого джерела вродливиць на сцені, і кожна стає зіркою, трояндою, перлиною. Вони розгойдуються, обтягнені сітками, і в тих сітках вигинають і випростовують свої звабливі тіла. Їх обертають, і вони показують іншу свою подобу — маску цноти, янгольські одіння, білі й сріблясті, вкривають ці видива з другого боку. Як хвилює та переміна! Та врешті світло в машині гасне, і сновиддя зникає. Починається комічна інтермедія. Виходять наперед верблюди, складені з кількох людей; інші люди невідомо як сидять на них верхи. По сцені з гуркотом сунеться вежа, в кожному вікні вимахує шаблюкою турок, він, на щастя, кидає в залу солодощі; а тим часом опасисті жінки — насправді то чоловіки, обкладені подушками — з акробатичною спритністю збивають одна одну з ніг. І все це разом здіймає, за допомогою глядачів, нелюдський гамір. На закінчення довжелезної вистави, яка проте нікому, крім одного, не набридла, — на останню потіху всім учасники її пройшли по містку через усю залу, понад усім гамором. Дивуйтесь на них зблизька чи жадайте їх — залежно від того, чи це пишні вельможі, чи верблюди, чи красуні з гнучкими тілами, чи химерні опецьки. Ті, в кого зберігся спомин, помітили, що такі самі, хоч і менш досконалі, вистави колись тішили двір Валуа. Отже, душею всієї вистави була остання з цього роду, пані Маргарита, і їй ми завдячуємо таку розвагу. Але Анрі вистава не сподобалась — насамперед через спогади. Він і сам бадьоро виступав у ній, навіть по містку пройшов, одягнений як бог Марс. Він тільки сподівався, що нікого цей убір не змусить замислитись — особливо іспанського посла. Анрі треба заповнити час, поки не вдарить година; так у нього домовлено з Роні. Він має відвертати увагу дворів Європи, а надто свого власного, щоб жодне око не стежило за годинниковою стрілкою, як вона посувається. Але серед вирування розваг у ньому жило одне-єдине бажання: бути самому, обмірковувати своє діло, збирати силу, не втомлюватися, щоб не виринали сумніви. Нікуди не дінешся, полювання вже втомлювало його. Воно віддавна було для нього найкращим відпочинком; а тепер він, зсівши з коня, зразу лягав у ліжко. Та хто-зна, чи ця стомливість має тільки тілесні причини. Навіть сміх тоді виснажував його, хоч він дуже любив пожартувати з друзями; а до своїх друзів він залічував усіх, хто пройшов з ним через життя. Що таке д'Епернон — добре відомо, але й він же такий давній сподвижник! До речі, глухого подагрика дуже легко взяти на глузи, коли захочеться з когось пожартувати. Проте двір волів обирати для цього щирих друзів короля. Маршал Роклор мав удома, в провінції, дружину, якої нікому не показував — самі здогадуйтесь, чому. Може, вона хвора чи калічна, може — німа або дурна. І родинні обставини старого вояка були невичерпним джерелом для жартів, тож не дивно, що врешті ці жарти вийшли з дозволенних меж. Та, певне ж, не тому, що був присутній король. Того вечора, коли це сталось, він справді був присутній і мусив спиняти Роклора, коли той ухопився за шпагу. Взяв його за руку, і обидва покинули товариство. — Мабуть, я занадто довго сміявся з ними, — сказав Анрі. Маршал пробурчав: — А я йолоп — не розумію жартів. Анрі: — Чи це справді був жарт, і на кого, власне, націлений? Роклор нетямуще похитав головою. Анрі: — Ви мене зрозуміли? Роклор, наважившись: — У д'Епернона тут надто багато друзів. Анрі: — Скажіть краще — співучасників. Роклор — не дуже переконано: — Я й кажу — співучасників. Анрі, озирнувшись на всі боки: — Не до мого кабінету. Бо там задні двері, може, не зовсім причинені, Роклор. — Я вас слухаю, величносте. — Ви почуваєте ceбe досить бадьорим, щоб ще раз вирушити в похід? — Коли завгодно, — відповів маршал аж надто голосно. Королеве запитання здалось йому каверзним. Може, його хочуть вирядити у відставку? Анрі потяг його за виступ стіни. — Будьмо обережні: королева, може, ще не спить. Крім того, вона вагітна. Після нашого походу до Савойї минуло вже… кілька років. Ви завважили, що люди точно підраховують тільки літа перших двох третин життя, а останньої — вже ні? Молодість здається нескінченною, а старість — як один день. Роклор, ніби виправдовуючись: — Ми з хоробрим Крійоном часто підраховуємо, що ми зробили за кожну годину вашого останнього походу. І питаємо себе: коли ж то нам ще буде так славно на серці, як тоді?  

Анрі: — Це добре — для вас і для хороброго Крійона. А для мене… Для мене, наприклад, краще було б не зустрічатися знову з королевою Наваррською. Роклор — переконано: — Жінки — це тяжкий хрест, так було й буде. Треба лишати їх удома, і війна — якраз добра нагода для цього. Анрі кладе йому руку на плече і, стоячи поруч маршала, каже, не дивлячись на нього: — А ми самі хіба стаємо з часом легші вдачею? Що там казати, і ми врешті-рнешт обридаємо. Ми довго йшли поперед усіх і творили моди: моду на веселуна, моду на вільнодумця, моду на народного добродійника. Роклор: — Моду на сміливця, на розважного, на галантного кавалера. Анрі: — Моду на рогоносця. Одне слово — моду. Та як не назви її, а вона обридає, і ми разом з нею. І тоді всі починають прагнути якраз протилежного, хоч не конче стають від того щасливіші. Чи ви, може, гадаєте, що моєму синові Вандому добре живеться зі своїм італійським збоченням? Тут уже маршал не знав, чим утішити батька; і треба ж, щоб від Габрієлі, саме від неї той мав такого звироднілого сина! Анрі, всім станом відвернувшись до стіни: — Що я знаю! Звичайно, він мав на увазі щось більше, ніж різні способи кохання. «Чи маю я ще право на свій Великий план? Починати нове, трудне, реальне діло— в такі літа, коли життя стає аж нереальне, бо всі кругом тільки й прагнуть, щоб мене не стало?» Роклор бачив: це хвилина слабкості. Він розумів більше, ніж здавалося. Повагавшися трохи, він набрався сміливості, обняв свого владаря за плечі — рука в нього аж тремтіла, — і промовив: — Наварро! — На вухо своєму владареві: — Мій принце Анрі Наваррський! Король обернувся до друга, обняв його й поцілував у обидві щоки. Звернувся до нього на «ти», як у давні дні. Сказав:  



— Роклор, ти був з усіх нас найвродливіший. Та ще як обвішаєшся отими брязкальцями, надто в бою. — Нумо ж у бій! — вигукнув маршал. А побачивши, що владар приклав пальця до вуст, перейшов на шепіт: — Там ми не загинемо. Скоріш тут. Анрі довго, замислено дивився на нього. Простосердий завжди знає найкраще. Ми ніколи не буваємо досить прості. Спочатку обидва обдивилися всі закутки — чи ніхто їх не підслухував. А потім Анрі пішов до свого кабінету.  

Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   37   38   39   40   41   42   43   44   ...   48


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка