Історичний роман генріха манна про войовничого гуманіста



Сторінка4/48
Дата конвертації05.05.2016
Розмір9.22 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   48

Стіл без гостей



 

Так скоро, як наказував король, рушити на столицю не вдалося. Навіть у тій армії, котра перемогла, теж настає деякий безлад, особливо коли треба підбирати багато здобичі й гнатися за втікачами. Король міг тільки чекати, поки його воєначальники зберуть докупи свої загони. А тим часом він перепочивав після важкого бою, розважаючись ловами та коханцям. Цього останнього йому давно вже бракувало. А воно якраз було головною рушійною силою його єства: це вмить визначив ще венеціанський посол. У всьому, що він робить, первісний рушій — любовна жага й те піднесення сил, яке вона викликає, вкидаючи нас в екстаз. Битва кінчається, а екстаз лишається, і Анрі згадує жінок: тих, що він колись кохав і втратив, та й тих, котрих жадав, побачивши. Він писав листи Корізанді — його музі тих днів, коли він здобував трон. Тепер у неї обличчя було все в червоних плямах, він соромився її й був радий, що вона далеко на півдні, за сотню миль від нього. І все ж вона лишилась у його пам'яті як пережите щастя, тож він, уже не кохаючи графині де Грамон, ще писав їй листи — в цьому він став майстром, коли романтично поклонявся їй. І цю майстерність теж дала йому та сила, яку пробуджує в нас екстаз кохання. Колишня Корізанда розуміє, що він тільки дурить себе, її він одурив уже давно. Вона пише прикрі зауваження па берегах його сповнених життя листів; за те вона й ненавидить їх, що її життю в них немає місця — тільки його битвам, його вбивцям, ворогам, перемогам, його великим сподіванням, його королівству. Чи він хоч пам'ятає ще, як було в них колись вирішено, що вона стоятиме на балконі як найголовніша особа, коли він вступатиме до своєї столиці! Зрадливий, ти викинув це з голови! Вона хапає ножиці й штрикає ними в лист — у його ім'я. Він цього не відчув. Навіть королеву Наваррську він жадав у ті дні, але мусив похапцем задовольнятись пестощами якої-небудь мандрівної шукачки пригод. Усе ж таки він, поки був молодий, найчастіше обнімав свою королеву, і то в нещасті, в смертельній небезпеці! Тоді вона була заодно з ним, хоч би скільком чоловікам, на її смак вродливішим, на хвильку віддавала перевагу, — була заодно з ним, рятувала його, приїхала за втікачем до його краю — Наварри. «Невже кінець, Марго? Коли мій шлях повів угору, ти стала моєю заздрісною супротивницею, ти споряджала військо проти мене і робила б це й далі, якби мала гроші. А тепер сидиш сама в спустілому замку й ненавидиш мене. А я б тебе знову полюбив і любив би довіку, о Марго Варфоломіївської ночі!» Так мріяв він після Іврі, а Маргарита Валуа у спустілому замку, дізнавшись про його перемогу, розбила кілька найкращих своїх італійських майолік. Замок овдовілої графині де ла Рош-Гюйон[11] стояв у Нормандії; Анрі було недалеко туди їздити, і він робив це частенько, відколи познайомився з графинею. Аж до битви під Іврі він звичайно прямував туди вночі — вдень його затримували всякі справи та воєнні клопоти. Вдосвіта він під'їздив під її вікно; молода жінка виходила на балкон, і вони якусь часину розмовляли: Анрі — в сідлі, вона — на безпечній висоті. Анрі казав їй, що вона прекрасна, як сама фея Моргана, коли та фея існує не тільки в мріях. Але тут, над головою в нього, являється йому втілена мрія — білява жінка, висока, гнучка, і якби йому було дозволено торкнутись її тіла, воно, певне, не розтануло б у повітрі, як то буває з феями. Антуанетта відповідала двозначними жартами в такому ж дусі. Вона то розгортала запинало, що спадало з її пліч, то вгорталася знову, а сині очі ставали то поважні, то задерикуваті, а то спокійні-спокійні. І щоразу ця розумна й вельми порядна дама подавала якісь надії палкому закоханцеві. Але, постоявши трохи під вікном, він мусив вертатися ні з чим: вона його не впускала. Відмагалася тим, що, мовляв, іще ніч. Але тепер, коли робота його скінчена, вона цієї вимовки не матиме. Незабаром після Іврі він сповістив її, що має намір приїхати серед білого дня. «Хоч би як довго ми зволікали, а рано чи пізно Антуанетта зізнається, що любить Анрі. О пані! Тілом я вже відпочиваю, тільки душа моя не звільниться під смутку, поки Ви не стрибнете через цю перешкоду. Моя вірність заслуговує цього. Наважтеся, серденько! Життя моє, полюбіть того, хто божествитиме Вас до могили. Засвідчую це, мільйон разів цілуючи Ваші білі руки».  

Так він писав; але згодом, коли все лишилося в далекому минулому і Антуанетта так і не піддалась йому, він ні за чим не шкодував: ні за її опором, ні за своєю пристрастю. З поваги до її доброчесності він навіть надав їй титул королевиної статс-дами. А тоді, сповістивши про свій візит, він, як і щоразу, приїхав сам-один, без почту. Вона вдала здивовану, зустріла його, спустившись до середини парадних сходів, і завела в замок — до столу, заставленого келихами й тарілками щонайменше на двадцять осіб. Спочатку він не зрозумів і став оглядатися — де ж гості. Вона засміялась, і Анрі нарешті здогадався, в чому річ. Тоді й він відповів жартом на жарт: зажадав, щоб слуги, вишикувані під стіною, подавали страви невидимим гостям. Вона відіслала лакеїв, а він відразу ж повторив усе, що вже писав їй у листі: про зволікання і про стрибок через перешкоду, — тільки багато галантніше й барвистіше, ніж можливо написати в найкращому листі. Далебі, їй нема чого боятися його зради — адже він дав їй слово! В те слово він і сам щиро вірив. Та вона відповіла: — Величносте! Вірність аж до смерті? Я ще занадто молода й не хотіла б побачити, як ви помрете, коли не дотримаєте вірності. Вони сиділи вдвох за столом, накритим на двадцять осіб. Миле, тонке обличчя жінки знов стало задумливе й насторожене, і вона сказала: — Я жартую, величносте, зі страху. Це так, як ото люди в темряві співають, щоб розігнати страх. Ви ж здобули перемогу під Іврі, а це було куди важче, ніж здобути одну самотню жінку. Тоді він упав їй до ніг, поцілував її в коліно й почав смиренно благати. Але вона не піддавалась: — Я занадто низького роду, щоб стати дружиною короля, і занадто високого — щоб стати його коханкою. Та він і далі домагався свого. Тоді вона вдала, ніби вже йде до своєї спочивальні, а насправді вийшла задніми дверима з дому й сіла в екіпаж, що стояв там напоготові. Перше ніж Анрі помітив, що її нема, вона вже була в безпеці. Шукаючи її, він заходив до кількох кімнат. В останній розчинилися двері навпроти, і якийсь чоловік вийшов з них назустріч йому. Тільки підійшовши зовсім близько до нього, Анрі розгледів, що то він сам, відбитий у дзеркалі. Мабуть, він би здогадався про це раніше, якби не був спантеличений поведінкою господині. — Здоров був, старий! — гукнув він до дзеркала; побачене там збудило в ньому підозру: а чи не того насправді втекла ця молода жінка, що він видався їй не досить молодим? Це вперше така підозра виникла в нього. Від такої думки злякаєшся, придивишся, а врешті засмієшся — бо її спростовує власне серце і любовна жага, що примножує твої сили, як і досі. І що важать супроти цього запалі щоки, сивина в бороді, глибока зморшка від перенісся до середини поборозненого лоба? Та він стримав сміх, щоб краще роздивитись напруження у високо піднятих бровах, а в широко розплющених очах — тугу. «Звідки вона? — спитав він себе цілком поважно. — Адже в глибині душі я веселий, і всі вони захоплюють мене». Він мав на увазі жінок, усю їхню стать. Певно, ніс їй здався завеликий, вирішив він. Занадто довгий і гачкуватий, аж обвислий. Та ще й на такому щуплявому обличчі — отакенний носяра! Врешті він дійшов висновку, що йому доведеться більше ніж досі упадати за «ними». Легкі успіхи молодості минулися. Проте він не помітив, що змінилося не тільки це. «Анрі!» — промовила в ту саму мить графиня Антуанетта, але рипіння її карети на вибоїстій дорозі покрило все — і цей вигук, і її муку. «Анрі! Якби ж ти не був великим переможцем у недавньому бою… Величносте! Чом я не потрапила вам на очі тоді, коли ви були ще незначним принцом, зустріли в лісі, полюючи, дружину вугляра й ущасливили її! А то ще якось на балу ви звеліли погасити всі свічки й у темряві заволоділи тією, котрої жадали. Чом то не була я! Все б уже минулося, переболіло, і ви б давно помчали далі. А тепер ви надумали зробитися сталим; «вірний коханець» — ось що було написано в тебе на чолі, мій Анрі, і в очах твоїх я прочитала те саме. А я пішла б за тобою куди завгодно, тільки не в твою велич, не в твою славу. Пробач мені! Твоє занадто ясне сяйво освітило б і мене. Величносте, ви б десять разів обіцяли одружитися зі мною, але так би цього й не зробили». — Помалу, візничий! Помаленьку додому. Тепер він, напевне, вже поїхав. І вона плаче.  

Тихе запитання

 

Розради від любовних невдач Анрі шукав у полюванні; і якось, летячи верхи з гуртом мисливців за собаками по рівнині, на краю якої височів пагорб із замком, — що ж він угледів? Якась процесія, дуже дивна на вигляд, підіймалась на той пагорб — підіймалась дуже повільно, і мисливці легко наздогнали її. — Гей, люди, це що таке? Попереду йшли рослі коні, зранені й скошлані. — Величносте, це верхові коні пана де Роні. Отой, найбільший, був його першим конем під Іврі. Цей кінь упав під ним, а згодом ми його підібрали. — А чого паж везе обладунок і білий стяг? — То паж пана де Роні, він везе головне знамено, відбите в католицького війська. А другий паж тримає на зламаному списі пом'ятий шолом пана де Роні. — А хто ж то їде за ними? — Отой, що з перев'язаною головою, — то стайничий пана де Роні, а другий, на англійському іноходці,— його камердинер, на ньому жовтогарячий із сріблом плащ його пана, а в руках — докази перемоги: шпаги та пістолі, що їх пан де Роні поламав на ворогах. — А посередині, на ношах? — То сам пан де Роні, величносте. — Сподіваюся, що він почуває себе незле, а то б він не зміг улаштувати собі такий бучний парад, — сказав Анрі, обернувшись до своїх супутників. Тоді знову спитав одного з учасників процесії: — А хто ж то їде на віслюках за ношами? — То, величносте, ті дворяни, котрих пан де Роні взяв у полон.  

— Певне, вони розмовляють про несталість воєнного талану. А що робите ви самі аж у хвості процесії? — Ми слуги пана де Роні і їдемо за нашим паном до його родової оселі. Ото он їде його прапороносець із чотою списників та двома чотами кінних аркебузирів. Понад півсотні їх полягло, та й у тих, що зосталися, поперев'язані голови або руки. Анрі залюбки посміявся б з цієї марнославної комедії, та чи годиться висміювати славолюбство, коли його несуть на ношах? Він під'їхав до тих нош; вони були зроблені з зеленого гілля та обручів від барил і покриті полотном, а поверх нього застелені плащами бранців — чорний оксамит, рясно затканий срібними лотарінзькими хрестами. Там лежали ще й їхні погнуті шоломи з чорно-білими плюмажами. А посеред усього того спочивав із тріумфальним виглядом, хоч і тяжко зранений, сам лицар. Анрі щиро мовив: — О, вітаю, вітаю, любий мій друже! А вигляд у вас куди кращий, ніж можна було сподіватися. Кістки всі цілі? Глядіть, не зостаньтесь калікою, цього нам не можна. Про ваші подвиги вже така слава йде, що аж віри не йметься. Від цих простих слів де й поділось усе самозамилування пана де Роні. Він звівся на ношах і вже хотів був злізти з них на землю, та король не дозволив. Отож барон заговорив вельми розважно. — Величносте! — сказав він, навіть не підпускаючи страдницьких ноток у голос. — Ви приносите мені розраду й ушановуєте мене аж надміру такою турботою про мене. Я не здатен виразити своїх почуттів і скажу тільки, що бог недвозначно явив мені свою поміч. З ласки господньої рани мої вже гояться, навіть найтяжча — та, що на культі,— і я сподіваюся щонайбільше через два місяці набути собі нових на службі у вас — за ту саму платню, тобто з чистої любові. Анрі, те почувши, так розчулився, що вже ладен був плакати, а не сміятись. Він обійняв пана де Роні, що говорив скромно й поважно, а не пишно. — Дивіться, панове! — гукнув король. — Оце справжній, щирий лицар, я вам кажу! Він ще трохи проїхав поряд з ношами, тоді нахилився до них і тихенько сказав: — Одужуй швидше. Роні, затятий старий єретику, бо треба здобувати Париж.  

Барон відповів теж пошепки: — Ви вже так говорите, ваша величносте, ніби людина не нашої віри. Анрі — ще тихіше: — А вам не однаково? Роні — у наставлене вухо короля: — Величносте! Від такого затятого гугенота, як я, ви не можете жадати, щоб він порадив вам іти до меси. І все ж я скажу вам: це, звичайно, найлегший і найшвидший спосіб відбитись від усіх нападок. Король випростався в сідлі. Немовби нічого не почувши, він показав на вже недалекий замок: — Прощавайте, друже, і видужуйте. Коли мені пощастить і я примножу свою владу й вагу, ваш пай, пане Роні, буде вам забезпечений. По тих словах король Фрапції дав коню остроги і попереду мисливців та собак завзято помчав через лісові угіддя свого вірного й розумного слуги. Трохи згодом він виїхав з лісу на поле, оточене високими березами. Їхні верхівки ледь гойдалися в небесній синяві. На полі, низько понахилявшись, працювали селяни. Почувши кінський тупіт, вони позводили голови й хотіли відбігти вбік. Та мисливці враз зупинились, і король, якого ці люди ще не знали в обличчя, показав на замок, що височів удалині над верховіттям, повитий синьою імлою, й спитав у найстаршого селянина: — Скажи, друже, чий то замок? — Пана де Роні,— відповів старий. А його синові-крем'язневі король наказав: — Подай мені жменю землі. І той справді подав вершникові грудку. Король перекинув землю з руки на руку. — Добра земля, масна. Чий це лан? — Пана де Роні. — Дивіться-но! — Король розломив грудку, і всередині заблищало срібне екю. — Це тобі, Мадлон. Підніми фартушок! Дівчина послухалась, він кинув у фартушок монету, а вона всміхнулась до нього вгору — з лукавим зблиском примружених очей і таємною згодою в погляді, такою знайомою йому ще з днів молодості. Вже рушивши далі, він гукнув через плече: — Маєте доброго пана, і я йому теж буду завше добрим паном!  



Селяни перезирнулися, пороззявлявши роти, — а тоді, занімілі з подиву, кинулись бігти за ним і бігли довгенько. З-під кінських копит летіло груддя, радісно заливалися собаки, а один мисливець засурмив у ріг.  

Пекло


 

— От новина люба — король врізав дуба, — казали в Парижі й справді вірили, що цього разу він не просто зазнав поразки, а наклав головою. А король не спростовував цих чуток. Безперестану йшов дощ, шляхи були пустельні, і про нього нічого не чули, хоча він стояв у Манті, за якийсь день дороги. Це місто, як і всі інші, йому довелося брати з боєм. Тільки-но опинившися в його мурах, він дав бенкет пекарям. Їхній цех прочув, що король у себе вдома, на півдні, мав власного млина й прозивався «мельником з Барбасти». Щоб підтримати честь цього прізвиська, він заграв з ними у м'яча; вони виграли в нього всі гроші й захотіли на цьому припинити гру. Він зажадав відігратись, а коли вони відмовилися грати далі — примусив їх цілу ніч пекти хліб. Уранці він спродав той хліб за півціни; отоді пекарі прибігли до нього, упрохуючи грати далі! Про цю пригоду він умисне пустив розголос у Парижі. Таким чином у столиці довідались не тільки про те, що він живісінький — це вже само собою було досить прикро, — а ще й про те, що він усюди скуповує збіжжя. Видно, у нього війська без ліку! І раптом з'ясовується, що всі знають: король під Іврі переміг. «Він розбив нашого герцога вщент. Товстун Майєнн зі своїм розігнаним військом не може дістатись до нас по розгрузлих дорогах. Цього разу він нас не порятує. А єретика не спинить ніщо, і ми його таки діждемось: прийде, як минулого разу, коли виплюндрував усі наші передмістя й перебив дев'ять тисяч душ». Насправді вбитих було вісім сотень, але панічні чутки у великому місті перебільшували все — і грізну силу короля, і власне безсилля. «Цей єретик завойовує млини та хлібні комори всієї країни. Ми повмираємо з голоду!» — нарікали парижани і, скуті лихим передчуттям, тільки дивились, як «іспанці» забезпечуються продовольством. «Іспанці» — то були посол Мендоса й архієпископ Толедський, що прибув з надзвичайною місією: розвідати для свого короля дона Філінпа, чого найбільше бракує людям, які найближчим часом стануть новими підданими всесвітньої держави, — віри чи грошей. Виявилося, що хліба, як міг спостерегти архієпископ[12]. І він, і вся іспанська партія себе забезпечили — особливо шістнадцять старшин міських округ, а насамперед монастирі. Герцоги де Немур[13] та д'Омаль[14], що командували залогою, були мимохіть союзниками іспанців, але в душі стояли за Францію, що тоді траплялось у Парижі нечасто. Бо тільки старі люди, котрі сиділи по в'язницях, іще пам'ятали, що таке свобода, справжня віра та здоровий глузд. Один з них, Бернар Паліссі[15], з Бастілії послав герцогові де Немуру, з роду Гізів, філософський камінь. Так він називав скам'янілий людський череп — і гадав, що вигляд таких ветхих останків людини просвітить лотарінжця, і той зречеться недоречного згубного честолюбства свого роду й визнає справжнього короля Франції. Бо незабаром усі ми станемо перед богом, міркував цей вісімдесятирічний чоловік, який так ніколи й не довідався, що доторк до того «філософського каменя» й справді змусив Немура замислитись. Крім того, була ще сестра лотарінжців, славнозвісна герцогиня де Монпансьє, чоловік якої служив у короля; сама вона належала до його ворогів і пишалася тим, що нацькувала вбивцю на попередника Анрі — Генріха Третього. Мало того — вона хотіла побачити гугенота на ешафоті. Так, так, на колесі або на шибениці. Фурія Ліги вже знов підбурювала зі свого балкона студентів, і ті розносили по вулицях її кровожерні вигуки. А у себе в палаці вродлива, але вже підстаркувата герцогиня стискала свої непогамовні груди: жадоба помсти й ненависть, що терзали їх, були дуже болючі, а врешті почали здаватися їй самій підозрілими. Про перемогу короля Наварри під Іврі вона дізналась від переможеного, свого брата Майєнна, ще раніше, ніж іспанці, але довго не розкривала таємниці нікому, не признаючись навіть собі, чому, — аж поки їй не стало терпцю. Вона казала: «король Наварри», аби не казати «король Франції»; але в своїй жагучій душі називала його просто «Анрі», і власна ненависть допікала їй не менше, ніж його щастя. До неї дійшло, що він спіймав пріора монастиря, з якого був той чернець, котрого вона нацькувала вбити короля. Анрі Наварра передав пріора своєму судові в Турі, і його розірвано чотирма кіньми, а герцогиня три години пролежала непритомна. Покликали Амбруаза Паре, старого хірурга, якого всі поважали, хоч він був гугенот. Він пустив герцогині кров, і та, очутившися, зразу спитала: «Він уже тут?» — таким тоном і з таким виразом обличчя, що старий відсахнувся, хоча він пережив Варфоломіївську ніч та й узагалі не раз у житті бачив пекло. Велике місто вірило всьому. Вірило й у те, що він уже тут, хоч він ще тільки розмірковував, чи напустити ще раз своїх вояків на передмістя Парижа. «Ми помираємо з голоду!» — скиглили парижани, коли їхні базари ще могли бути завалені припасами; але їх зрадили старшини шістнадцяти міських округ, які думали іспанською, хоч рідна мова їхня була французька. Восьмого травня 1590 року король нарешті зімкнув кільце облоги круг своєї столиці. Цього разу він не зоставив жодного виходу з міста — ні по правому, ні по лівому берегу Сени, зайняв передмістя, спинив плюндрування і заходився стріляти по місту з гармат — не дуже часто, але обложив Париж щільно, без жодної лазівки. Чотирнадцятого почалися процесії. Ченці керували городянською самообороною. Всі ще були ситі, а ченці — навіть ситіші, ніж треба: вони аж сопли, запхавши черева в тісні панцери. Ряси попідтикали, каптури повідкидали назад, ходили в шоломах і при зброї. Коли перед ними з'явився папський легат, духовне воїнство надумало привітати його як годиться; та ненароком застрелили його скарбника — роздавача милостині. Тоді герцог де Немур довірчо сказав герцогові д'Омалю: — Доки ми будемо потурати оцьому неподобству? Я з Лотарінзького дому, а отже — француз; але тут уже Іспанія. Ми опинились не на тому боці. Наше справжнє місце — за мурами, а з нами й нашим сімнадцятьом сотням німців, вісьмом сотням французької піхоти й шістьом сотням кінноти. Гіз чи Наварра — хай це вирішиться на бойовищі, в чесній битві. Д'Омаль відповів: — Нe забувайте про городянську самооборону і про всіх тих, хто колись різав гугенотів. Не забувайте про страх перед відплатою, через який громадянські війни бувають такі запеклі. Якщо ми тепер вийдемо з міста, Париж очманіє зі страху; вони тут одні одних переріжуть, присягаючись, що вce це — за істинну віру. Його співрозмовпик показав рукою на розшалілу ревучу процесію — мовляв, зрозуміло.  

— Париж хоче стати іспанським, — мовив Немур. — Нас, Гізів, одурено: дон Філіпп уже навіть платню мені не виплачує. Мендоса карбує мідяки для старців і розкидає їх зі своїх вікон. Навіщо? Адже наш люд уже їсть хіба що котів, та й то тільки в неділю. Обидва герцоги їздили по місту, яке мали захищати, тільки з сильною охороною. Звичайно перед ними всі кидались урозтіч — чи то через нечисте сумління, чи то не довіряючи вже нікому. Тепер ніхто не хотів виходити з дому одинцем. А для якогось діла збирались у гурти — заради чисельної переваги. Робили труси в монастирях — поперед усіх городянська самооборона; знаходили, правда, лише стільки, скільки могли з'їсти зразу, бо решта була добре захована, зате збиткувалися з ченців, нагадуючи їм, що на кораблі без стерна першими з'їдають найжирніших. А коли наїдалися — слухали месу й проповіді, аби підігріти свою відвагу й завзяття. Інші юрби облягали вежі: кожному хотілося нагору, щоб хоч здалеку глянути на лани, де достигав урожай. А потім озлоблено збігалися перед парламентом і кричали до хрипу, вимагаючи хліба. Серед жінок спалахнуло божевілля: вони пропонували самих себе на заріз — хай продають їхнє м'ясо, аби лиш дітям дали хліба! Що міг зробити для цих бідолах Бріссон[16], голова верховного суду? Він сам не мав нічого — він був чесний чоловік. У нього вдома також споживали вже те непевне борошно, що його підпільні торговці приносили потай, добуваючи не на млипі, а ночами на цвинтарі. Бріссоті, гуманіст, відданий законові, а тому в душі прихильник короля, радився з паном де Немуром про те, як урятувати це знавісніле місто. То була найнебезпечніша з усіх розмов, на які лишень могли наважитися високий міський урядовець і великий аристократ під залізним небом фанатизму. Вони відверто визнали один перед одним, що бунт нечестивих безумців уже справді вийшов за будь-які межі і що знищення Ліги, ціною хоч би яких жертв, — єдиний спосіб заспокоїти людський розум і вмилосердити бога. «Ціною будь-яких жертв!» — казали обидва, проте самі нерішуче визирали у відчинено вікно, розхиливши завіси. Видно їм було церкву, товпище па паперті, вулицю, забиту людьми, — безмовні, всі бліді від голоду, вони аж хиталися на ногах або падали від кволості навколішки; а чути було тільки голос проповідника — справжній гавкіт. Король, мовляв, заборонить обідню й вимордує всіх! Людо! Згадай про спасіння душі! Жрець брехні, Буше вже багато років своєю хитрою несамовитістю роздимав і множив її, а тепер доводив до крайнощів, аж над край безодні. Він завивав, він скреготів зубами на амвоні. Котрі стояли ближче, ті злякано сахались і спинами тисли на натовп, а натовп хитався від кволості й стогнав від смертельного страху. Люди душили й топтали одні одних майже безгучно. Чути було тільки стогони та гавкіт з амвона. І Бріссон з Немуром облишили свою безнадійну нараду. Але, звичайно, їх підслухали. Ченці з бандою зарізяк удерлись до парламенту, щоб усіх там перевішати. Герцог хіть-не-хіть наказав стріляти. Коли випробуваний промовець Буше скінчив своє казання проти короля й здорового розуму, його слухачі, голодні, як і перше, посунули додому спочатку суцільним потоком людських тіл, потім повільнішими струмочками — а врешті потекли й залишки, мов тонкі цівочки, неспроможні наздогнати течію. Ці задні мляво, по краплі просочувались у довколишні завулки. Ось якась жінка знесилено сперлась на стіну будинку. О надія! Її малий синок побачив щура в рівчаку, що тягнеться серединою вулиці, де відкритий, а де перекритий. Хлоп'я спускається в рівчак, залазить під каміння й вилазить із дірки, тримаючи щура в руці. — Мамо! З'їмо його! В цю мить до завулка звертають двоє ландскнехтів: один здоровило, а другий маленький, гостроносий. Цей другий хапає хлопця, хоче відняти в нього щура, хлопець кричить і не випускає здобичі. Тоді здоровило хапає його самого ззаду за курточку, піднімає своїм ручиськом і несе перед собою, наче куплену річ. Важко гупаючи ногами, вік звертає за ріг, а його блідий приятель, примруживши одне око, ще раз озирається і зникає вслід за ним. Кілька перехожих у завулку застигають на місці від жаху; ще якусь хвильку чути, як верещить нещасний хлопець. Мати хоче бігти навздогін, заточується, натикається на іншу жінку, що саме вийшла з дому. Аж тоді лупає материн крик, крик відрази, жаху, розпачу, і мати падає додолу, вона вже не ворушиться. Жінці, що вийшла з дому, доводиться переступити через неї. Двоє старих людей у найтемнішому закутку перешіптуються: — Ця вже робила таке. Оте, що ландскнехти збираються зробити з хлопцем, — ця панія вже скуштувала його. У неї в самої син номер, тільки ніхто не бачив його мертвого, а вона відтоді живиться солониною.  

Їхні кволі тремтячі голоси завмирають, старі принишкли, а жінка проходить повз них. Вона схожа на вельможну даму: підбирає спідниці, щоб не забруднитись. На її закам'янілому обличчі безтямні очі втуплені в безвість.  



Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   48


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка