Історичний роман генріха манна про войовничого гуманіста



Сторінка39/48
Дата конвертації05.05.2016
Розмір9.22 Mb.
1   ...   35   36   37   38   39   40   41   42   ...   48

Дяка


 

Аж коли король повертався до Парижа, стало видно, який успішний був цей візит. Залога Ла-Рошелі супроводила його аж до найближчої протестантської фортеці, а звідти вийшов новий загін, щоб провести його до дальшої. З усієї країни з'їжджалися на конях дворяни — байдужо якої віри; вони неодмінно хотіли побачити його. Подекуди коні тягли карету ступою — такі натовпи були па дорозі. Люди замішувались між його вояків і говорили, що хочуть провести його аж до столиці. А він тлумачив тільки сам собі, що в них на серці. Бо вони самі цього не розуміли й не вміли виразити. Тільки но Анрі прибув до Парижа, як прилетіла з Лондона звістка про замах на короля Якова[101]. Під Вестмінстерським палацом накладено було пороху, але ту міну вчасно знайшли. Якби ні, то всіх, хто зібрався в палаці, рознесло б на шматки — і короля, і принців та перів, і весь парламент; від англійської корони б не лишилось нічого. Пороху там було стільки, що вистачило б зірвати півміста. То був би найжахливіший злочин за все сторіччя. А люди добре знають, хто в наші часи сіє чвари своїм ученням. Хто підкопується під наші ноги, хто виготовляє засоби, щоб усіх нас висадити в повітря, і ввозить їх до кожної держави християнського світу, яка ще лишається вільною. Терпеливість вільних народів полегшує їхнім ворогам роботу, не кажучи вже про те, що ці вороги всюди мають спільників і що уряди дуже нетривкі. Без зайвих слів було визнано, що тут доклало рук Товариство Ісусове, а за ним стоїть Іспанія. Держава, вже зломлена, але ще не до кінця, ніяк не може вгамуватись. Розуму й скромності вона вчиться не дуже охоче, зате хитрощів і злочинів — залюбки. Стара влада породжує новий бойовий загін — духовних вояків, якщо тільки душогубство належить до прикмет духу та до вояцьких чеснот. Єзуїт Маріана проповідує право вбивати державців. Його учні в Англії були вельми старанні, хоч із їхніх книжок цього не дуже видно. Але все ж таки ті книжки передували замахам. Недобрими порадами керувався король Анрі, коли обстоював перед своїми вченими правниками повернення до країни отців єзуїтів, бо вони, мовляв, невинні серцем. Щоправда, поки десь-інде після першого переляку виносять із підвалів порох, тут у країні ці дітолюбці аж надто ревно показують свою любов до дітей. Пташечки, квіточки, ми тут непричетні, то пуританський парламент сам любить засідати на порохових бочках. Та припустімо лишень, що король Франції зоставив би нас без нагляду, як ото Яків. Що він би посварився зовсім зі своїми протестантами й не повернувся б напрямки зі своєї подорожі, що була, власне, оглядом війська, яке стоїть напоготові. Тоді за вестмінстерським замахом не забарився б і тутешній. Але по бруку королівської столиці гуркочуть колесами гармати його начальника артилерії. Анрі дожидав його в ту годину, коли їх обох сповістили про «порохову змову». За своїм звичаєм, найкращий слуга мав би негайно стати на порозі, аби нагадати, хто послав короля до Лa-Рошелі й кому той має дякувати, що спілка «тирановбивць» відступила перед ним. День минув; Роні не з'явився. Анрі послав до арсеналу нишком спитати про нього. Міністр працював, як щодня. Анрі подумав: «Він чекає, щоб я приїхав сам або зробив його герцогом і пером. Точність у розплаті одна з його чеснот. Але мені вже багато хто рятував життя й не ставав за те навіть капітаном. Та й сам я в бою вирятував зі скрути не одного і не чекав за це віддяки». Звичайно, Анрі знав, що? в цих міркуваннях неслушне або недомовлене. «Роні виявив дивовижний нюх — чи, може, краще сказати, далекоглядність. Де б тепер було королівство без моїх протестантів? Він і сам якнайзавзятіший єретик, і це підказало йому думку, та й здійснити її легко було саме завдяки цьому. Однаково він ніколи не був крилатий духом; його покликання — сидіти й рахувати». Тут Анрі мусив визнати, що його Роні вже не такий, як був. «Відколи ж? Ми й це забули, як забули ту повільну переміну, що сталась і з нами. Роні був непідкупний, але завжди жваво домагався нагороди; такий він і лишився. Він і досі так само ревнивий, так само любить повчати й нагонити страх — а це властиве скоріш людям дріб'язковим, ніж значним. Як же стати значною людиною, маючи дріб'язкову вдачу? Талан і заслуга — як вони пов'язані? Дам сто тисяч екю, пане де Роні, коли ви це з'ясуєте. Закладаюся, що ви це розумієте не краще, ніж я, Максиміліане де Бетюн, або, коли вам так приємніше, герцогу де Сюллі. Та імена звучать тим гучномовніше, чим ближче літа приводять нас самих до внутрішньої тиші». В ту годипу, коли обом їм стало відомо про «порохову змову», Анрі думав про свого помічника — бо тепер їх тільки двоє, і їм треба міцно триматися один одного. В душі у нього була тиша, доля Якова Англійського не дуже злякала його, і той страх, якщо він був, умить розвіявся до кінця. Хто перелякався, так це Марія Медічі. Вона вбігла до чоловікового кабінету й зразу накинулась на нього з докорами — так бурхливо й нестримно, що вмить забула французьку мову. — Я остерігала вас! Тепер ви самі каєтеся, що посилали свого Роні до Англії укладати той союз! Ніякого союзу, на жаль, нема, заперечив Анрі. — Зате є союз із іншими єретиками, в Лa-Рошелі! — верещала Марія. — Єретики — ваша погибель, і ви самі її накликаєте. Я це знала, — прохопилась вона. На щастя, їй довелось замовкнути, бо їй стало млосно. А то хтозна, як багато вона б іще вибовкала. Та тільки-но їй полегшало, разом зі свідомістю на її обличчі яскраво проступив винуватий вираз, що свідчив про нечисте сумління. Вона була ще дуже квола або ж прикидалася такою, коли прошепотіла: — Величносте! Не забувайте про кару небесну. Отці єзуїти щиро прагнуть відвернути її від вас. — Та я це добре знаю, — сказав Анрі, аби заспокоїти жінку. Він і справді подумав, що набиті порохом підвали навряд чи були ділом рук небесного месника. Аж коли король надумав лягати спати, — того дня в своєму парадному ліжку, тож зала була наповнена придворними, що мали його роздягати та вкладати, і хто тільки міг, прагнув показатися державцеві, якого видимо оберігав щасливий талан, — аж тоді прийшов начальник артилерії. Його постать височіла над зігнутими влесливо спинами, і Анрі, зразу помітивши її, відпустив усіх інших. А потім відсунув позолочену балюстрадку й за руку завів міністра до свого кабінету. — Коли не помиляюся, нам треба поговорити. Роні приніс у течці все, що опрацював за день. Там були різні справи, хоча всі вони — більше або менше — стосувалися «порохової змови». Кожен з послів короля в усіх державах Європи, у султана, у Ватікані мав отримати належну настанову, в якому тоні говорити про цей замах. Вказівки були різні, але всі спрямовані на те, щоб висвітлити й дати відчути всім дворам одну-єдину небезпеку, про яку так недвозначно попереджував запах пороху — пороху, а не пекельної сірки. Тільки перед протестантськими державцями, в республіках та вільних містах посли короля мали говорити цілком прямо й ставити крапки над «і». Імператор і король Іспанії, ерцгерцоги в Брюсселі, а до того ж великий герцог у Флоренції та інші фінансові сили всесвітнього коло?са на глиняних ногах — усі вони разом готують війну. Їхня відверта мета, якою вони величаються, — знищення свободи совісті, і ні вільної думки, ні вільних держав вони більш не хочуть терпіти. Доказ цього — спроба замаху на англійську корону. Хай же кожен зазначить у своїй Біблії, яку читає щоранку, що й на нього наготоване те саме. Далі йшли рядки зі святого письма, які Роні радив підкреслити протестантським владарям. Він твердить: у християнському світі є тільки один король, що має в руці меч і користається ним не для власної переваги й не тільки для мирських вигод. На нього зводять очі народи, вже наполовину втягнені у війну, але та війна пошириться на весь західний світ і розтягнеться на довгі, сповнені злигоднів літа. Хай же ця осторога навчить вас. Визволи нас від лукавого! Посли короля мають використовувати всі мови, як релігійну, так і військову, не гребувати й простонародним тоном, поряд із їхньою дипломатичною риторикою. Відклавши все інше, Анрі двічі перечитав начерк послання до короля Якова. — Маркізе, ви ж йому погрожуєте. Дивний спосіб запевняти його в моїй радості з приводу його врятування. — Величносте! Або ви доможетесь союзу тепер, або не доможетесь ніколи. — А щоб його укласти, він повинен, згідно з вашою волею, стратити всіх єзуїтів. Цього я йому не скажу, бо він однаково цього не зробить, а потім не зможе пробачити мені свою слабодухість. Роні хотів був заперечити. Але передумав і сказав просто: — Ваша правда. Король краще знає короля. Хто я такий… Анрі пильно подивився на нього. Це вже якийсь новий Роні, близький до впокорення. Воно вкрай несподіване — особливо зараз.  

— У деяких речах ви виявляєте таку передбачливість, як жоден король, — сказав він — дослівно так. — Небезпеки уникли не тільки Яків і його корона. Міністр випростав спину й ще на мить став таким, як був у більш молоді літа, — кам'яною статуєю з собору. Але й почервонів. Анрі бачив те й дивувався. Досі цей чоловік мінився на виду тільки з гніву і завжди спалахував умить. А цього разу кров розливалася попід шкірою повільно, і шкіра лишалася ніжна й прозора, тільки набувала барви вечірніх хмаринок. Далебі, цей Роні відчуває сором, що посмів урятувати короля, і ніяковіє перед подякою. От наскільки вони обидва зрослись в одне ціле. Подяка була б чимось зайвим. — Схилімось перед ласкою господньою, — сказав Анрі.— Кожен у своїй кімнаті,— додав він. — День був довгий, ви багато писали, а я зате можу тепер спочити у своїй постелі. Ваш прихід визволив мене від парадного ложа. І він провів свого друга аж до порога.  



Нe бійся!


 

То були тяжкі часи для зрадників. Уперше від початку правління цього короля, незвичайного правління, йому складають шану не тільки в свята і не тільки задля звичаю. Згуртувалася тривка більшість, і вона йде за незвичайним королем. Та не тільки йде за ним — забігає вперед! Де тільки він покажеться, лунає крик: «До кордону!» А він же про це ще й словом не прохопився. Того року, та й наступних, у нього побільшало причин для смутку, але з новими свідченнями відданості з'явилось і щастя. Воно шепотіло йому на вухо: ти все робив заради своєї країни й народу, інакше вони б не гукали тепер: «До кордону!» — захищати державу, яку ти створив. Ти створив для них державу; але хто створив тебе самого? Після бога — твій народ. Ось що шепотіло щастя йому на вухо. Війни Анрі ніколи й словом не згадував. Прилюдні вибухи ненависті до вбивць, помсти зрадникам доводять йому, що це королівство починає розуміти своє осібне становище військової сили, що протистоїть усім ворогам народів. І свій розквіт — не забувайте, який він ненависний декому. Для гнобителів, щоб ви знали, особливо небезпечна наша терпимість, наша повага до сумління й до життя. Хай вона ще й недосконала, і все ж наша людяність — щонайтяжчий гріх у очах тих держав, котрі б не могли безкарно наслідувати її і взагалі ще не відкрили вартості людини. Вдарити негайно, скориставшись як приводом зухвалою змовою, що вперше розкрила очі багатьом, — цього Анрі не хотів. У Європі є й ще народи, які захочуть вибороти чи оборонити хоч трохи щастя — разом з нами, коли впевняться в нашому покликанні. Ось тому король Франції й почав схиляти на свій бік народи і провадив це чотири роки — на рік довше, ніж би слід, бо п'ятого року, на саме діло, він уже не мав. Роні розганявся не так довго: ним весь час володіло уявлення, що завтра вже вирушати. А тим часом він обробляв громадську думку — в згоді з королем, а отже, тим рішучіше. Чужоземні спостерігачі порівнювали брошурки, що в ті часи закликали всю Європу обстати за праведне діло короля Франції, з прокламаціями на стінах паризьких будинків і пересвідчувалися, що джерело в них одне. Прокламації спростовувано, як і брошурки, і поліція здирала їх зі стін — після того, як усі прочитають. Той порох, що не вибухнув під Вестмінстерським палацом, віддав усю свою вибухову силу тут. Тепер він служив для того, щоб відколювати супротивників нинішньої влади, й так уже нечисленних, від їхніх підбурювачів, а тим також діставалось по заслузі від пана де Роні — якщо, звісно, це справді робив він. Патер Котон на сповіді слізно благав короля, щоб той признався, які підступи він готує проти церкви. Ніяких відповідав Анрі. Найсвятіший отець у Римі має докази його покори й послуху. Що ж до Товариства Ісусового, яке король сам допустив у країну, він пошлеться на власні слова патера Ігнаціуса, які пам'ятає ще з днів хвороби. Постать біля ліжка тоді сказала: не їхній орден вирішує, чи має померти якийсь король, і не вчення, і не провід ордену, а більшість людей, їхнє сумління, — так запевнила постать біля ліжка. Ну, то як же? Як стоїть справа з сумлінням більшості після замаху на короля Якова? Як вирішує те сумління? Невідомі, чий слід губиться серед юрби їхніх однодумців, друкують скарги на єзуїтів та їхніх світських спільників. Незліченні юрби народу зустрічають це гнівним схваленням. — Звичайно, — сказав Анрі,— моя думка не така. Для мене отці єзуїти лишаються невинними душами, хоча, безперечно, фанатики завжди можуть проникнути і в найдисциплінованіший орден. Так гадав патер Ігнаціус, і тому події в Англії навряд чи здивували його. Що ж до мене, то я мушу покаятись перед вами, що цієї ночі спав з чужою дружиною, а не зі своєю. Від заплаканого Котона Анрі отримав відпущення гріхів. Тим часом почали з'являтись інші друковані відозви, метою яких було обернути прихильну до короля більшість у меншість. Ці відозви також під покривом ночі наліплювано на стіни, та хоч як зухвало нападались у них на пана де Роні й навіть обкидали образами короля, поліція їх не зривала. На тій самій церкві прокламація, випущена нібито міністром, висіла поряд з іншою, що належала його супротивникам. Опівдні вулична сторожа зірвала першу. А нападки на родинні справи короля можна було читати й далі. Ворожа партія не важилася закидати йому войовничі наміри — для цього було вже запізно. Щоразу, як він проїздив верхи крізь юрбу, лунали вигуки: «До кордону!» — і врешті він почав ходити пішки, в убогій одежі, сам-один, не впізнаний. Так він почув те, що не призначалося для його вух, але знати його не завадить. Пo-перше: у нас великий король. Це твердження потім доводилося власними враженнями і прочитаним — одне підкріплювало друге. Але, по-друге, обговорювали й те, що могла б друкувати ворожа партія, бо кожен, навіть сам Анрі, більшою чи меншою мірою мусив би визнати за нею рацію; що він нещасний, одурений чоловік. У його власному домі розпаношилася Габсбургівна, що ненавидить усіх нас, а найдужче — його самого. В його палаці Луврі повно її полюбовників, поспіль зрадників, та й його коханки продають його ворогам, не кажучи вже про те, що вони наставляють йому роги. Молочна сестра королеви їздить верхи на мітлищі, як достеменна відьма. Кругом нього суцільна змова. Більшість на те казала: тим гірше. Нам треба бути одностайними. Навіть із протестантами. Що там балакати, ми не любимо протестантів, бо вони вперті, суворі й усіх нас ображають своєю пихатістю. Та цього разу вони йому потрібні, повинні й ми терпіти тих проклятих єретиків, навіть ризикуючи спасінням своїх душ. Ми маємо своє королівство. Це наш король Анрі зробив його таким, як воно є. Не годиться, щоб він був нещасним. Так, тяжкі часи настали для зрадників. Коли Анрі послав свого начальника артилерії проти Буйона, ніхто не обстав за того, а вже найменше його одновірці. Королева з Вільруа та іншими прихильниками іспанців радили пощадити його. І його таки не стратили тоді, як Бірона: обставини дозволяли виявити поблажливість. До його столиці Седана просто призначили губернатора-гугенота. Проте меншість не вгамувалася. За неї в країні стояли найбагатші вельможі, а в усьому християнському світі вона почувала себе більшістю. Вона ще раз розперезалась, як за часів Ліги: з амвонів лунає підбурювання, на вулицях столиці ллється кров, а он лежить убитий протестант — не слід було йому ходити по вулицях самому. Знов виступили на сцену дами з роду Гізів, уряджають процесії покутниць, босих, у тернових вінках — за давнім, уже заяложеним звичаєм, та однаково люди плачуть: принесені в жертву жінки завжди викликають сльози. Лунають голоси, що вимагають відплати: «Чи довго ще житиме серед нас ця кара божа?» Кара божа — це король. От і питають: чи довго ще? Не бійся! Король дозволив спорудити протестантський храм ближче до Парижа — за дві милі замість визначених законом чотирьох. Розлючені нарікання, а він сміється: «Знайте, що тепер туди чотири милі». І змусив визнати, що з двох миль зробились чотири, поставивши на шляху до храму шибеницю. Всі побачили: той самий гугенот, що колись морив голодом столицю, грабував і палив її передмістя, нарешті показав своє справжнє обличчя й на троні. І все ж за нього й далі більшість — так далеко просунулось уперед королівство і ви з ним. Прихильна до нього більшість навіть дістала поповнення за рахунок меншості — бо король став поводитись суворіше. Тільки сувора терпимість може переконати затятих. Щоправда, решту тих затятих охоплює відверта кровожерність. У ці роки король кілька разів уникнув смерті від ножа. Королева була тоді нещасною жінкою, що не розуміла суперечності у власних почуттях: вона й зичила йому смерті, й боялась за його життя. Вона вчиняла чоловікові брутальні сцени через те, що він хотів виховувати своїх байстрюків разом з її дітьми; але на думці мала ще й усі скарги своєї проіспанської партії, особливо на союз із Англією. Анрі домігся його, й відтоді обидві держави ручилися за свободу Голландії. Роні, повернувшись із Седана, з'явився саме в ту хвилину, коли Марія зняла на короля руку. Він перехопив ту руку й сказав: — Це може коштувати голови, пані. Цих слів вона йому ніколи не пробачить. Тож хай він добре стереже свого владаря, щоб із ним нічого не сталося. Коли врешті забитого принесуть до Лувру й покладуть безживні останки в кабінеті — хто ж йому винен, що він не пильнував як слід, хіба ми безсмертні? А сьогодні він перехоплює Маріїну руку й каже: «Пані, це може коштувати голови». Тоді Анрі почав заспокоювати сторопілу жінку. — Пані,— сказав він. — Цей чоловік — пострах для моїх ворогів. Але для вас і для мене він — найнадійніший друг. Я надаю йому титул герцога де Сюллі. Ось як Роні дістав титул. Марії найтяжче було пробачити, що це сталося з такого приводу. На найближчому великому прийнятті, коли герцог де Сюллі підійшов до неї зі словами привітання, вона не дала йому й рота розкрити — повернулась до нього спиною. А назустріч якомусь чужоземному гостеві сама підвелась і навіть ступила кілька кроків. Гість не здавався значною особою, але вона знала, що це таємний посланець генерала ордену єзуїтів. А втім, і Сюллі вже накинув на нього оком. Непоказний гість гостро зашепотів, вичитуючи Марії,— на щастя, ніхто начебто не чув того: — Як прикро порушили ви приписаний вам послух, привітавши мене так, ніби я поважна особа, і збудивши підозру в отого протестанта! Тим ретельніш ви повинні виконати наказ, якого я вам привіз. Ви маєте замовити бронзову кінну статую короля. Ця статуя, символ марнолюбної пихи, мусить стояти на найвиднішому місці, і вигляд її збуджуватиме народну любов. А насамперед цей пам'ятник, поставлений живому, засвідчуватиме, що наша благочестива дочка наперед дбає про посмертну славу короля й відверто зичить йому безсмертя. Ці слова, як і те, що за ними ховалось, були для Марії занадто глибокі. Їй потрібно було ще кілька років, поки вона дозріла для такої пекельної глибини. Одначе вона скорилась, і за це єзуїтський генерал на знак своєї ласки подарував їй китайський письмовий столик. Через певний час пам'ятник був готовий зайняти своє місце — для цього обрано Новий міст, споруджений самим королем. Усе робилось потай від нього, щоб це була несподіванка, та врешті він неминуче побачив роботу, проваджену при в'їзді на міст, і не довго думавши наказав її припинити. У відповідь — Маріїні сльози, Маріїн гнів, Маріїна хвороба; королева відмовлялася показуватись чужоземним депутаціям, а саме тоді король був у них зацікавлений, як ще ніколи. І він поступився. З однією умовою: ніяких урочистих церемоній і ніякого напису. Пам'ятник зображував римського полководця і справді мав такий вигляд. На жаль, обличчям статуя дуже скидалась на Анрі. Вже два тижні стояла вона на високому п'єдесталі без напису, і весь час її облягали юрби люду. Ні вершники, ні карети не могли протиснутись крізь ту збурену, гомінку юрбу. Люди вимагали напису; багато хто ладен був зробити його власноручно — одні словами хвали, інші виригнули б у ньому всю свою ненависть. Королівська варта перешкоджала і тому, й другому, особливо вночі. Серед натовпу були й послані ним люди; вони запевняли, що це зовсім не він. Хіба це його ніс? У нашого короля він нависає аж на губи, а рот кривий. Куди там нашому королю до цього красеня! — А йому хочеться таким бути! — заперечували ненависники. — Ще б пак, така геройська постава — і в кого! В отого рогоносця, розпусного дідка? Такий, як оце, не нападався б на нашу віру й не боявся б війни. На це інакодумці мусили б визнати, що вони самі, а не король, дуже часто наклика?ли війну. Але вони про це забували, бо для громадських суперечок правда занадто важка, не кажучи вже про те, що вона небезпечна. Краще смішити юрбу коштом єзуїтів: адже вишукані проповіді отців, кучеряві й дотепні, на смак двору, простому людові були незрозумілі. Одного дня, рівно через два тижні після встановлення монумента, до натовпу затесався якийсь божевільний. Він гавкав на коня під бронзовпм вершником по-собачому. Перед тим він лаяв навперемін то єзуїтів, то короля — кого заманеться, — а тепер гавкав біля самого п'єдесталу; його проштовхали туди задля більшого сміху. Швейцарці-вартові не чіпали його — той гавкіт їм здавався ще й розумнішим під усього гармидеру. Несподівано він видерся на п'єдестал і став там, спочатку тримаючись за ногу статуї. Потім витягся, намагаючись зрівнятися з великим лицарем у обладунку, і гукнув, що він теж гугенот і зараз накличе на столицю гнів господній. Виходило в нього непогано. Очі його зловісно горіли, голос звучав хрипко й глухо, і всі враз ніби навіч побачили «крука» на амвоні. Те враження ще підсилював розхристаний чорний плащ божевільного. Скарлючені пальці, наче пазури, тяглись у далину, де інші не бачили нічого, тільки вогнистий погляд шаленця розгледів там когось. Тепер він спрямовував свої огидні прокльони в одне певне місце на краю натовпу — кляв короля, його друзів, ворогів і все панство. В подобі єретика проповідував сам диявол. Вартові були швейцарці, вони, сторопілі, не розуміли його мови. Не встигли вони стягти його з п'єдесталу, як він сам стрибнув у саму тисняву і, гавкаючи, порачкував поміж ногами.  

Там, де натовп був уже не такий густий, він випростався. Смикнув за плащ якогось чоловіка, що вже відвернувся, щоб іти. Його власний плащ широко настовбурчився, і за полами не видно було, як він вихопив ножа й добру хвилину замірявся ним на короля. Але король дивився в очі божевільному з такою твердістю, що той не витримав, заплющився. А щоб відняти в нього ніж, не потрібно було ніякої сили. Король, кивнув, і йому підвели коня. Блідий був пан де Бассомп'єр, а не король. Зі свого коня він угледів двох черннць-капуцинок — із тих, що в своїх процесіях так спритно вдавали переслідуваних. Бассомп'єр люб'язно пояснив їм, чого просить у них король: щоб вони доручили своєму духівникові вигнати диявола з одержимого. Ті, що тримали спійманого вбивцю, голосно запротестували. Лікаря — і, якщо божевілля вдаване, тоді шибениця! Ось чого вони вимагали для вбивці, і їх підтримували всі довкола, передаючи ніж з рук у руки. Король не така людина, щоб затаювати замах на його життя. Він гукнув з коня: — Друзі мої, ви вже багато зрозуміли. Тепер знайте, що є й дияволи-боягузи, і вони відкривають правду, коли їх виганяють з одержимого. А цей-от напевне прилюдно, отут перед вами зречеться всіх брехень, усіх мерзенних наклепів на мене, нібито я переслідую вашу віру, нібито прагну війни і нібито я рогоносець. Залунав гучний регіт; поважним зостався тільки бронзовий полководець із обличчям короля. Сам король хльоснув коня повіддям і поїхав. Юрба гукала йому вслід: — Диявол в усьому признається, будь певен! А ні, то ми дамо йому гарту!  



Король стиснув коня острогами й помчав понад берегом. Не бійся!  

Звіт


 

Коли пані де Морней нарешті почула, що її єдиного сина вже нема, пан де Морней простяг обидві руки, щоб підхопити зомлілу. Та це було непотрібне — пані де Морней не похитнулась. Вона сказала: — Друже мій, я була готова до цього. Наш син недарма був вихований для військового ремесла. Ви слушно розпорядилися, щоб він іще в дев'ять років не тільки вчив латину та грецьку мову, а й розвивав своє, тіло, як атлет, і міг потім навертати нашу добу до кращого, а не самому набиратися від неї вад. Мова її звучала монотонно, хоч воля додавала їй твердості. На пана де Морнея вона не дивилася, щоб від його вигляду не втратити мужності. А він насилу прошепотів: — Utinam feliciori saeculo natus[102]. A тепер? Де ж те щасливіше сторіччя? Наш син, що народився для нього, — де він? Вона заборонила йому такі легкодухі запитання й сказала, що такі батько й мати, як вони, мають бути сповнені вдячності, бо земний шлях їхньої дитини проминув і скінчився ради слави божої. — Нашому Філіппові йшов двадцять сьомий рік. Голос її зірвався. Пан де Морней підвів її до столу, за яким вони багато вечорів просиділи одне навпроти одного, і кожен вечір минав у розмовах про Філіппа де Морнея де Бова, їхнього сина. Як він у тринадцять років поряд із батьком брав участь у облозі Рошфора — то було перше суджене йому враження від ремесла, для якого він був призначений. А в п'ятнадцять років його взяла на службу принцеса Оранська, і в Голландії юнак-протестант знайшов сприятливі умови для успіхів як у науках, так і на війні. І як він потім подорожував. Король виявляв бажання наблизити його до себе. Але Морней вирішив, що його синові ще рано засвоювати звичаї цього двору. Сам він змолоду виховався в подорожах — спочатку як вигнанець, потім як дипломат. Вигнання наділило його цією дружиною і цим сином. Воно дало йому також змогу присвятити двадцять п'ять найкращих років життя королівській службі. Його син мав набути всіх переваг, які дає знання Європи, але уникнути знайомства з лихого долею тих, за ким не стоїть батьківщина. Він також поїхав до Англії, як свого часу його батько, але не вбогим і не приниженим, не знайомим з містерією кривди. Батько й мати вечорами за своїм столом раділи прихильності лондонського найвищого товариства до молодого де Бова, цього дворянина-атлета, освіченого й життєрадісного. Батько посилав його на франкфуртський ярмарок для вивчення господарства, надав йому змогу відвідати Саксонію й Богемію, прослухати курс лекцій у славнозвісній Падуї, але з Венеції відкликав його до Нідерландів битися за права чужого народу й за свободу совісті. Та не війна тоді урвала успіхи багатонадійного юнака, а скоріш богословські суперечки його батька: той заробив неласку короля, що зачепила й сина. Обставини теж не були вже покірні його таланові. Король дозволив панові де Бову виставити полк проти Савойї, але дуже скоро там був укладений мир. Минуло ще три роки; батька згинали прикрощі, а сина гризла нетерплячка. Король сказав про нього: «Він уже не молодий: йому сорок років. Двадцять — від народження, а ще двадцять додала батькова наука». Знудившись бездіяльністю, Філіпп знову подався добровольцем до Голландії. І там він нарешті поліг. — На двадцять сьомому році життя, — сказала пані де Морней до свого чоловіка, що сидів навпроти неї.— І все ж не зарано, бо така була воля божа. Життя завжди буває досить довге — чи таке, як у нього, чи на тридцять років довше, однаково. В такий спосіб вона назвала свій власний вік, і пан де Морней, звичайно, помітив, що її вже не сповнює така вдячність, як спочатку. Він нагадав їй: — Люба моя, рідна, сьогодні такий день — сьогодні господь вивіряє нас, чи ми в нього віримо і чи ми йому покірні. Така була його воля, і ми повинні мовчати. Тоді пані де Морней справді запала в мовчанку і за весь той місяць, поки ще була на ногах, ні разу не згадала про послане їм випробування. Про людське око вона виявляла стриманий і пристойний, але не надмірний смуток. Та що справжній стан її душі не знаходив іншого виходу, він вилився в тілесну недугу, якої цього разу не щастило пом'якшити. Правда, вона дошкуляла пані де Морней іще змолоду — після певних незгод, що виникли в неї зі служителями бога через деякі світські слабості. Серцебиття та інші ознаки меланхолії поступово стали для неї невіддільні від політичних справ та стосунків з людьми. Людині з певним становищем нелегко ухилитись від обов'язків, тим більше що пані де Морней мала й такт, і авторитет. І з того, й з другого вона користалася під час частих подорожей чоловіка, і він щоразу боявся, повернувшись, застати дружину тяжко хворою. Таким чином пан де Морней, попри всю довіру до бога, навчився вірити й у медицину. В королівстві, по якому він багато мандрував, він знав оселі тямущих аптекарів аж у найдальших закутках. Він читав і Парацельса[103], і те, що славнозвісний лікар найдужче радив у таких випадках, — купоросну та коралову олію, а особливо есенцію з перлів, — неодмінно посилав з дороги недужій. Досі ліки допомагали їй. Але в утраті сина її не зміг хоч би на годину втішити навіть власноручний лист короля. А вже й поготів не могли досягти цього інші вияви співчуття, що їх подружжя одержувало дуже багато, — поміж іншими від принца Моріца, панів Вільруа, Рогана, Буйона, пані де ла Тремоїль та герцогині Цвайбрюкенської. Найприкріше було те, що материнська настанова синові, яку вона віддавна писала, виставляючи йому за приклад батька, більш не мала адресата. Пан де Морней якось застав сердешну в ту хвилину, коли її рука марно силкувалася вписати туди ще кілька слів. — Нe можу, — сказала вона. — Біль не дає. Але я скоро, скоро віднайду його там, куди за нами не підуть ніякі тілесні недуги. Цими словами вона виказала себе. Вона прагнула померти, щоб з'єднатися а сином. Ніщо більше не таїлося за її стриманою жалобою з самого початку. Висловивши це нарешті, вона злягла, щоб більше не встати. Її чоловік зрозумів, що вона свавільно зреклася обов'язку жити, від якого ніхто неспроможен звільнити нас. Він не важився всовіщати її: вигляд людини, що не хоче бути від світу цього і вже забула нас, позбавляє сміливості. Вовняні запони над її простим ліжком були зсунуті докупи, лишалась тільки щілина, крізь яку звисала її рука — безбарвна й сіра, як старий сніг, але з випнутими жилками напрочуд ясної блакиті. Нa тій руці можна було прочитати всі муки тіла й душі, навіть якби не чути стогону страдниці. Пан де Морней стояв, мов якась чужа тінь, стояв, тулячись до голої білої стіни з хрестом посередині, чорним, як його вбрання. Пані де Морней ніколи не хотіла мати у своїй спальні інакших стін — тільки побілені вапном, як у храмі. Її громадське становище аж надто часто приводило її до багатих, розкішних покоїв. Але в цьому найпотаємнішому, де вона тільки й була цілком собою, не було ніяких прикрас, крім блиску аскези. Одного разу вона покликала чоловіка й почала допитуватися, що сказали лікарі. Чи правда, що їй лишається думати тільки про бога. З мукою в серці він признався, що стан її небезпечний. Але бог усемогутній, і ми молитимемося, щоб ти жила. Вона зрозуміла його так, що її чекає певна смерть, відверто зраділа і зразу знайшла в собі сили виконати останні обов'язки. Розпорядилась, як повідомити родичів, сказала, що хоче зоставити кожному зі служників. Попросила, щоб прийшов пастор Бушеро, і сама назвала ті місця зі святого письма, які він мав їй прочитати, — переважно псалми, — але мало котрий дослухала до кінця: надто багато ще лишилося зробити. Треба було втішити словом усіх слуг, що стояли навколішки круг її ліжка. Треба було ще оголосити, що вона вірить у божественне прощення й покладає надії на те, що нам обіцяє євангеліє. Та попри всю цю ревну побожність їй ставало гірше й гірше, і врешті вона в тяжкому страху почала благати полегкості. Задихаючись, давлячись харкотинням, вона зірвала з голови чепчик, і на стражденне, перекривлене, залите потом обличчя впали пасма волосся, поміж сивиною ще рудувато-золотавого. Це воно колись призвело її до перших хибних кроків у житті, а потім до самохіть накладених на себе кар, якими вона ось тепер довела себе до того, що всі аж злякалися й сахнулись від неї. Слуги одне по одному вислизнули з кімнати, а пастор порадив Морнеєві попросити лікаря, щоб той чимось приспав хвору, — він сам пришле його сюди. Хвора вловила його слова й почала просити, щоб не барилися з цим, а скоріше приспали її. Вона мучилася, поки ставало сили, а тепер уже годі. Вона зовсім утратила терпіння й покору і, здавалося, гадала, що перед смертю вони вже їй не потрібні. — Я хочу зостатись на самоті з богом, — наказала вона чоловікові, що втирав їй обличчя. Тоді пан де Морней голосно покликав її на ім'я, щоб вона отямилася. — З господом не зустрічаються, коли нам захочеться, — умовляв її він. — Треба боротись за життя до останку, така його воля, і, може, саме від цього залежить вічне блаженство. — І зразу нагадав їй про те, як його величність король уникнув смертельної небезпеки завдяки ласці господній і власній твердості. Великий король, рівного якому християнський світ не мав уже п'ятсот років, ураз відкинув будь-який людський страх і відтоді все робить із чистим серцем неофіта, хоча й з мудрістю зрілого віку. От бач? Від останньої дрібки життя залежить вічне блаженство.  

Сміливе порівняння з його величністю так вразило пані де Морней, що вона перестала хрипіти й умить забула про всі свої муки. Вона звелась у ліжку, обняла чоловіка й запевнила його, що терпітиме разом з ним; вона більше не думає про те, щоб ухилитись від випробування. — Наш син боровся, поки не загинув. Я не хочу ніяких ліків, що від них заснула б і покинула цей світ безболісно. Піди зустрінь лікаря, любий, — сказала вона, перше ніж біль знову кинув її на подушку. Пан де Морней так і зробив. Саме коли він у своїй бібліотеці пояснював членові медичного факультету, що хворій уже й без його допомоги полегшало, з її кімнати знову почулося хрипіння й тяжкий стогін. Лікар хотів зайти туди, але пан де Морней заступив йому дорогу. Людині, що була, на його думку, безвірником, він ніяк не міг пояснити, чому вмируща не хоче, щоб їй допомогли легше перейти на той світ. Невчасний гість підозріливо подивився на пана до Морнея й швидко окинув поглядом полиці в книжками, ніби там могло бути заховане щось недозволене. І справді, його очі могли б натрапити на щось таке — трактати, які засудив парламент і які були причиною королівської неласки. Пан де Морней аж ніяк не міг похвалитись мужністю, яка надихала вмирущу за стіною. Він спиною затулив небезпечні томи, посунув їх назад, а лікаря випровадив із дому. Сказав йому, що в кімнаті поряд є дуже висока особа, яка не хоче, щоб її тривожили. Це пояснення було досить вірогідне, бо пані де Морней почала говорити. Вона говорила уривчасто, і спочатку язик не слухався її: — Пане мій! Я впізнаю тебе. Готується учта. Ось уже лунає музика. Гості входять у яскравому світлі. Вже й господар дому близько. Чоловік її марно зазирав до кімнати, де вже сутеніло. Сам він не бачив «господаря дому», почував себе непроханим, знедоленим і тільки вгадував відповіді на її слова.  



— У твоєму домі, о пане мій, багато покоїв. Прийми мене до себе. — Що ти здійснила? — Я пішла заради тебе на вигнання. Я каялась у своїй світській спритності й від докорів власної совісті нажила невиліковне серцебиття. — Не забувай найкращого. — Я віддала тобі своє дитя. Я захищала свого чоловіка навіть перед королем. — Не забувай останнього. — А! Оце воно? Я захотіла без пом'якшення мук дотерпіти, поки ти прийдеш. — Тебе прийнято. Звеселись на моїй учті. Тепер у вмирущої, видно, минулися всі болі разом із серцебиттям, їй знов стало легко дихати, й вона змогла заспівати, тихо підспівуючи тому хорові голосів та музиці, що чула. А незваний підглядач уловив тільки, що там усі молоді, бо й дружина його помолодшала, як судити з тих звуків, що виходили з її грудей. Він відчув себе старим, аж надто втомленим для цієї учти; він не зміг увійти, коли його покликано. Його дружина гукнула: «Філіппе!»— дзвінко й молодо, з першою несвідомою звабою весни життя. Він ніколи не знав її такою, — вони вперше зустрілись уже як вигнанці. «Філіппе!» — тріумфувала вона, і він збагнув: вона обнімає сина. Коли вона стихла, він зі свічником у руці ввійшов до спальні — і що ж показало йому світло свічок? Його дружину — через довгі, довгі літа знов молоду. Вона була при цілком ясній свідомості, незбагненно гарна. Вона шепнула йому: — Оце нарешті воно. Будь мужній і стійкий, не піддавайся. Блаженство приходить аж перед могилою. Щоб зітхнути востаннє, вона сама заплющила очі, і вони так і лишились заплющені. Блаженство приходить аж перед могилою — а потім не буде вже нічого. Ви мали рацію, ваша величносте, коли відкидали діалектику вічності. Вірте краще тому, хто чув, бачив і на ваш найвищий наказ звітує перед вами.

Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   35   36   37   38   39   40   41   42   ...   48


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка