Історичний роман генріха манна про войовничого гуманіста


Слабкість, поспіх і насильство



Сторінка37/48
Дата конвертації05.05.2016
Розмір9.22 Mb.
1   ...   33   34   35   36   37   38   39   40   ...   48

Слабкість, поспіх і насильство


 

Все це вже відоме й випробуване. Коли якийсь орган тіла відмовить служби, він може ще повернутися до здоров'я. Коли з'являється новий самовпевнений зрадник, він натрапляє на досвідченого короля, що пройшов усю школу зради. А на вірність жінок так чи так покладатися не можна. Які ще тривоги придумають вони для Анрі — буйна д'Антраг і опасиста Медічі? А його протестанти, так тяжко озлоблені, чи впадуть іще раз в обійми своєму королю Наваррському? Вся Європа, ніби змовившись, прагне великої війни — будь-що-будь. Король Франції знову допустив до країни своїх єзуїтів, щоб відвернути принаймні крайнощі,— так він сподівається. Але куди він зайде з ними? І куди зайдуть вони з королем Англії, що надавав їм необдуманих обіцянок? Під союз обох королів підкладається міна — така, як ті, що ними підривають фортеці. Чого лишень не доведеться ще пережити Анрі: вихор подій мете через його літа — вже злічені, як він починає розуміти. Надзвичайний посол, маркіз де Сюллі, мало не попав у морський бій. Англійський корабель, якому він із чемності довірив свою особу, вже збирався обстріляти французьку флотилію. Вона висадила в Дуврі численний почет посла, завернулась і, вітаючи його, підняла вимпел з лілеями. Англійці сприйняли це як виклик, бо сталось воно в їхніх водах. Інцидент, немислимий при Єлизаветі, відкрив Роні очі на ті зміни, що стались після її смерті й чекали його наприкінці подорожі. Почалося все ще в дорозі від узбережжя до столиці. Квартир'єри короля Англії позначили будинки, до мали ночувати французькі гості, але дехто з городян постирав написи зі своїх дверей. У Лондоні представника короля Франції зустрінуто гарматним салютом зі старого Тауеру, з бастіонів, з кораблів. Серед великого натовпу він сів у розкішну карету й поїхав до палацу постійного посла — графа де Бомона. Але перед його дворянами зачинялися всі двері, хоч на вулиці ночуй. Пояснювали це так: ті, котрі приїздили минулого разу з маршалом Біроном, повсюди чинили бешкет і навіть когось закололи. Маркіз де Сюллі зразу прочитав своїм молодим супутникам лекцію щодо пристойної поведінки. На нещастя, вони зайшли до одного дому розпусти і там теж когось закололи. І таке мало статися саме з цим послом, найдостойнішим з усіх французів! У страшному гніві він нахвалявся зітнути голову тому молодому забіяці, і лорд-мер Лондона насилу стримав його. А тим часом він і сам ледве не припустився якнайтяжчої помилки. Він збирався йти на прийняття до короля у глибокій жалобі. На щастя, мілорд Сідней устиг попередити його, що він єдиний буде там у чорному. А король Яків та його двір сприйняли б це неприхильно, особливо цей вразливий монарх, досі тільки король Шотландії, а тепер і Англії, але не своєю заслугою, а тільки як спадкоємець. Навіть імені його великої попередниці тут не сміли вимовляти. Сюллі обурила дріб'язковість живих. Світова слава для цих нікчем минається ще не досить швидко: вони прикидаються глухими. Тим упевненіше вдався посол у своїй промові перед королем, у Грінвічському палаці, до пишного стилю, такого модного тепер, що й Роні мусив його вивчити. Він назвав свого владаря і його величність короля Британії справжніми диво-королями, що вмістили в собі всю велич нових часів і старовини. До попередниці Якова він би ніколи не наважився звертатись так: із нею говорили або по-діловому, або по-вченому. Він запевнив, що його владар цілком утішився по тяжкій втраті — смерті Єлизавети, — коли на її трон мирно зійшов наступник, наділений надлюдською душевною величчю. Король Франції, що послав його, так високо оцінив велич Якова, що його приязнь і відданість набагато перевершили нічим не потьмарені взаємини з уславленою королевою, якої вже нема. Що Єлизавети нема — це правда, решта все вигадки. Роні договорився до твердження, ніби він бажає цьому наступникові з нерішучим обличчям такого самого щасливого правління, як і своєму власному владареві. — Нехай ваша могутність і слава щодень зростають. Тільки натхнення з небес могло б дати мені досить красномовності.— Це, власне, правда: лестощі мають свої межі, і їхньої людської міри не вистачить, аби вдихнути віру у власні сили та рішучість у підозріливого монарха, який сам собі не вірить. Король Яків, щоб чути ці пишномовні підбадьорення, спустився від свого трону на дві сходинки. Дослухавши промову, він почав мимрити свою відповідь. Бентежив його не посол; той, жаліючи сердешного спадкоємця англійської корони, опустив очі. Власні вельможі шотландського короля тим суворіше дивилися на нього, чим важче було йому говорити. Це були все ті самі слуги старої королеви, і вони, особливо мілорд Сесіл, були схильні дати відчути владареві-чужоземцеві, який він випадковий і самотній на своєму троні, прикликаний з чужини: вся його могутність позичена в небіжчиці. Перед ними він весь час мусив складати іспити, тому й затинався. Тим хапливіше простяг він руку до паперів, які подав йому маркіз де Сюллі. То були власноручні листи короля Франції. Король Шотландії й Англії, звичайно, помітив, що там уже нема пишномовних фраз, зате згадано цілком певні речі, і називаються вони — Голландія, військова підмога проти Іспанії, точно вирахувана вартість її спорядження. Нерішучий король перебігав усе це очима й радів, що може сховані очі в напери; з щирої вдячності послу за ці рятівні листи Яків уже ладен був зразу пообіцяти все. Адже й супротивній стороні, єзуїтам, він пообіцяв усе, чого вони вимагали. Одначе під поглядом мілорда Сесіла він не міг цього зробити, і згодом йому теж дозволили не все. Та власноручний лист його брата, короля Франції, принаймні спонукав його сказати, що він завжди був щиро прихильний до короля Генріха Четвертого й не зоставив тієї прихильності в Шотландії. Зразу по тому він перейшов до богословських питань, а потім — до полювання й до погоди. Роні, хоч сам не любив мисливства, узявся вихваляти майстерність свого владаря в цій царині, як і в усіх інших. Такими манівцями він сподівався врешті наблизитись до політики, але зазнав невдачі. Урочисте прийняття минуло без успіху. Тому посол попросив особистої аудієнції, і попросив дуже наполегливо, бо знав, що Філіпп Третій Іспанський невідчепно набивається британській короні з пропозиціями укласти союз[98]. Яків Перший поводився цілком прихильно, запросив посла на службу божу, а потім розмова неминуче знов зійшла на полювання і скінчилась наріканням на незвичайну спеку того літа. Роні й постійного посла — тільки їх двох — посадовили обідати з королем. Диво дивне — прислуговували владареві навколішки. «Отут тільки він і владарює,— подумав Роні.— Влади він не має більш ніякої».  

Другого дня до Роні приїхав посол Сполучених Нідерландів Барневелт і змалював катастрофічне становище свого народу. Втримувати Остенде далі немає змоги: його героїчна оборона проти переважних сил іспанців і так триває вже двадцять місяців. Голландцям потрібно вдвічі більше і війська, і грошей. Барневелт: — Дайте їх нам! О, допоможіть же! Невже ви не бачите, що остаточне вигнання іспанців з наших провінцій вирішує долю Європи? Роні: — Король Франції тільки хоче спершу заручитися союзом з Англією, а тоді негайно вдарить. Барневелт: — Та коли велика Єлизавета в Дуврі чекала на його знак і марно виглядала… Роні: — Її часи минулися. Її наступникові за їжею прислуговують навколішки, і так він владарює. Мій король владарює інакше. І все ж благочестива людина, як оце ви, повинна розуміти, що потьмарення нашої вільної волі теж, певне, буває з божого призволу. Навіть зрадникам усевишній дозволяє втручатися, щоб ми, вірні, натрапляли на перешкоди й училися ще більшої твердості. Барневелт: — Ви й те розумієте, чому Англія дозволяє ворогам своєї віри й свободи укріплюватись на другому березі? Роні: — З миролюбності, безперечно. Крім того, Іспанія — держава вже виснажена, і її останні корчі здаються не такими небезпечними. Мій король — ось хто насамперед не повинен укріпитись на тому березі, і треба, щоб на континенті врівноважували одна одну дві держави — виснажена й повна сили, — щоб там не кінчалася війна. Тут це називають «європейським миром». Барневелт: — О, скажіть радникам короля Якова, скажіть його парламентові всю правду, яку ви знаєте! Мілорд Сесіл вважає себе за щирого прихильника миру. Роні:  



— Ви так гадаєте? щирий тільки король Яків, бо він не має ніякої влади — хіба лише за столом, де йому прислуговують навколішки. Тільки це пояснення, яким він наче розкривав очі іншому, остаточно розкрило очі йому самому. Відтоді він цілі дні викладав британським урядовцям усі чогось варті відомості, викладав зі звичайною своєю логічністю й красномовністю, підкріпленою цифрами. Він не зневірявся від того, що ті урядовці, власне, нічого не хотіли знати, а тільки нетерпляче пропускали повз вуха весь перелік труднощів, які навалив би на короля Франції напад знавіснілої Іспанії. Він мусив би одночасно обороняти всі свої вельми протяжні кордони на суходолі й на морі. Адже Іспанія та її васали — повсюди. З часів імператора Карла П'ятого один-єдиний монарший дім у своєму прагненні до абсолютної влади над усім світом тримає під загрозою народи Європи й кожну вільну країну. Сказати це Роні повинен, так йому доручено. Та однаково він наперед був готовий до того, що злигодні й розбрат на континенті не сприймаються тут, вони здаються дальшими за самий Новий світ. У цьому якраз полягала неповторна велич Єлизавети, що вона мислила й почувала заодно з Європою, — стара жінка, молода ще не була до цього здатна. Пана де Роні просто жаром обси?пало, коли співрозмовники не довго думавши урвали його виклад світової політики, щоб повернутися до цифр — тепер уже до їхніх. Це борги, яких наробив король Франції тут у країні за часів покійної королеви. Жоден британський солдат не ступить на суходіл, поки позики не будуть повернені, до останнього пенса. «Господи милосердний!» — подумки вигукнув Роні. Прихильник миру лорд Сесіл підніс голос. Його величність король Англії й не подумає занапащати себе заради голландських Генеральних штатів. Коли вони неспроможні заплатити борги, як і король Франції,— що ж, зостаньмося добрими друзями, але без ніякого союзу — ні для оборони, ні тим паче для нападу. «Господи милосердний! — молився подумки Роні.— Як же мені розкрити їм очі! Тут же йдеться про саме їхнє існування, як і про наше. Вони говорять про борги. Товариство Ісусове вже допущене й сюди, Іспанія вже влізла до них у країну. А вони стягують борги». Опинившись на широкій арені капіталів та процентів, він мусив цілі дні торгуватися з радниками його величності. Він твердив, що як член фінансової ради знає наміри короля Франції. Оскільки насправді самий лише Роні мав точне уявлення про платоспроможність королівства, він запропонував щорічні сплати в помірних розмірах, щоб лишилось достатньо і для війни: — Якщо його величність король Британії хоче полишити моєму владареві весь тягар і всі жертви війни, — в що я ніяк не можу повірити, бо мудрість і великодушність короля Якова переконують мене в протилежному, — то хто може сподіватися, що мій державець у таких загрозливих обставинах зовсім спорожнить державну скарбницю? Але радники короля Англії наполягали якраз на цьому. Посол пояснював цю впертість бажанням бути твердішими, ніж їхній слабодухий владар, і діяти в дусі покійної королеви, який вони зовсім хибно розуміли. Він вирішив докладно повідомити про все Якова, бо тут більш ніхто не втаємничив би короля в політичні принципи його уславленої попередниці. Це завдання уявлялось йому надзвичайно складним. Але наступна розмова проти сподівання склалась навдивовижу легко. Король Яків узяв посла за руку, завів до свого кабінету, замкнув двері й попросив його говорити цілком відверто. Це стало для Роні сигналом. Він сказав безпорадному наступникові трону всю правду. Він не побоявся вивести на арену велику жінку: вона б не стала зважувати давніх боргів, коли на другій шальці лежить дружба між обома королівствами. Виступивши за межі правдоподібного, пан де Роні змахнув перед засліпленими очима Якова чимсь осяйним і іскристим — воно називається безсмертя. Він говорив добрих дві години, а тоді Яків сам попросив його тут-таки укласти текст угоди. Та це було зайве: Роні мав її начерк у кишені. Яків власною королівською рукою вніс деякі неістотні зміни — як же можна зовсім без змін, коли владар щойно збагнув своє покликання, бодай тільки на цей день, на одну годину щонайбільше. Роні не мав ілюзій і не пишався надмірно своїм успіхом. Досить того, що Яків хоч поки що схвалив начерк угоди й навіть негайно викликав до себе міністрів, щоб вони вислухали його волю. Мілорди Сесіл і Монтджой, графи Нортамберленд і Саутгемптон почули з уст владаря, що він ретельно зважив усі докази маркіза де Сюллі. Його ухвала: в царині зовнішньої політики завжди діяти в згоді з королем Франції. Треба укласти тісний союз обох королівств, проти Іспанії. Тихо! Не перебивати! Я наказую. Високим Генеральним штатам Голландії він пропонує свою королівську підтримку й усілякі гарантії. — Ну, пане посол, тепер ви задоволені мною? Роні цілує руку, що здається йому аж надто раптово зміцнілою. Потім дякує палко, пишномовними фразами. Це була його остання промова в Англії. Від усіх тих промов біля рота в нього відкрилась рана, здобута ще під Іврі: давня битва, перемога, що виявилася тривкою. Кілька днів він пролежав у сильній гарячці, а потім його допустили на прощальну аудієнцію до короля Якова, і той подарував йому розкішний ланцюжок, золотий із самоцвітами, міцніший за угоду, а власноручний лист, якого король вручив послові, засвідчував його братові, королю Франції, що той виявив йому глибоку прихильність, пославши до нього маркіза де Роні. Такий щасливий був Яків весь той час. Зі свого боку, Роні привіз коштовні дарунки — королю шестеро чудово виїжджених коней, королеві — венеціанське дзеркало і золоту з діамантами скриньку. Не забуто й міністрів, що по своїй змозі чинили угоді перешкоди: за це вони одержали найвишуканіші дрібнички, гідні куртизанок. Із цим іронічним натяком Роні поїхав. Його владар дожидав його нетерпляче й навіть виїхав йому назустріч. В бурю переправившись через Ла-Манш і проїхавши ніч у поштовій кареті, Роні побачив під деревами короля, а з ним панів де Вільруа, де Бельєвра і Суассона. Перший перекаже все, що повідомить посол, до Мадріда. Другий зоставить свої сумніви при собі. Третій, як кузен короля, не побоїться їх висловити. — Коли пан де Роні так добре знаходить спільну мову з англійцями, — сказав граф де Суассон, — то йому слід би привезти додому щось більше, ніж пусті обіцянки, — при умові, що він одержав хоч їх. Відверта підозра. Але її дозволив собі кузен короля, і Роні мусив стерпіти; відповів за нього сам король. Легко присікуватися, сказав він присутнім, коли хтось зробив усе, що в людській спромозі. Адже більшого тут не домігся б ніхто. Сам він, король, задоволений. У Парижі вони, король і начальник артилерії, повернулись до розмови.  

— Ну, а яка ваша думка насправді? — спитав Анрі. — Моя думка, величносте, така, що це недобре, коли король-чужинець сходить на новий трон по праву спадщини, без боротьби. Я це зрозумів, коли в мене від нескінченних балачок відкрилась коло рога рана, здобута ще у вашій битві під Іврі. — І ніякого пуття з нього? — спитав Анрі.— Ні певності, ні навіть надії? — Ми неухильно сприятимемо тому, щоб перемагав розум, — заявив Роні.— Хоч би це довго було марне, та ми з вами знаємо з чесно набутого досвіду, що розум розраховує на довший час, ніж глупота: їй треба квапитись, бо вона слабка. — Квапиться, бо слабка… — мовив Анрі сам до себе. — І тому схильна вдаватись до насильства. Наступний рік і справді показав схильність слабкості до насильства. Король Іспанії запропонував королю Франції союз із метою разом висадитись у Англії, яку вони мають завоювати, щоб винищити там усіх протестантів. Анрі повідомив про це короля Якова. Тим часом упало Остенде[99]. Сорок тисяч солдатів утратила Іспанія під мурами героїчного міста. І коли врешті генерал Амброзіо Спінола вступив до нього як переможець, король Яків перелякався. До всіх страхів йому ще бракувало наміру сусідів висадити військо на його острові. Королю Анрі, хоч той щиро остеріг його, бідолаха довіряв не більше, ніж самому собі. Анрі відмовився від союзу зі схильною до насильства слабкістю, Яків погодився на такий союз. Із французькою угодою він без кінця зволікав. А королю Іспанії поквапно передав підписану грамоту. Він, мабуть, сподівався зупинити долю. Але проти слабких, що квапляться й тому чинять насильство, не допоможуть ніякі поступки. Іспанія, ставши трупом, хоче владарювати, знекровлена — хоче перемагати й чіпляється за свої останні жертви ще упертіше, ніж за перші. Її передові загони й катів уже послано до обраної нею країни. Це англійські отці з Товариства Ісусового; за такого короля, як Яків, від них годі сподіватись чогось доброго — ні м'якості, ні навіть обережності. Для цього треба бути інакшою людиною. Сюди, у Францію, король Анрі теж допустив їх; чому — це знає тільки його Роні. Паризькому парламентові, що висував заперечення (як і проти Нантського едикту, і то досить довгий час), своїм ученим правникам Анрі відповів: «Щиро дякую, що ви так дбаєте про мене й про мою державу. Одначе опір єзуїтам чинять два різновиди людей: по-перше, протестанти, а по-друге — духівництво, але тільке невчене й розпусне. Сорбонна не визнає отців єзуїтів, вона їх засудила — і що ж із того вийшло? Що спорожніли її аудиторії. Що вдієш, усі освічені уми тепер звертаються до єзуїтів, і за це я їх поважаю». Тим самим він підтверджував їхню згоду з духом часу, їхній успіх. Далі він твердив, що ніякого вчення про тирановбивство у них взагалі нема. Всі ті, хто зазіхав на його життя, ніколи не були близькі з ними, особливо Шатель, усупереч його свідченням. Наскільки вірив він сам у все це? Він признався своєму Роні, що воліє мати небезпечних людей у себе в країні, ніж десь за кордоном, де їх сповиватиме романтична привабливість, яка здобуватиме їм тут, у країні, закоханих учнів, що, віддані їм душею й тілом, самохіть підкопуватимуться під державу, поки під нею не вибухне порох. А коли їх допустити в країну законно, вони розгортатимуть свою діяльність відкрито. — їхні школи зразкові. Правда, до дворянських дітей вони ставляться краще. У мене вони попросили моє серце — як реліквію для їхньої церкви. «Полюбіть мене, бо я люблю вас», — отака в нас настанова. Роні зауважив, що це, може, тільки личино. На таке самовіддане служіння найменшим не спромоглись би навіть перші учні нашого господа Ісуса, при всій їхній чистоті, якої нема чого сподіватись від їхніх пізніх послідовників. Анрі назвав свого начальника артилерії невиправним протестантом. Адже отці єзуїти тільки пурхають та пахтять: пташечки, квіточки… А тоді поважно додав: — Я знаю своїх ворогів. Товариство Ісусове — агент всесвітньої держави, що хоче проглинути мене. Зостається тільки показати їм, що моя пащека страшніша. Пане де Роні, провезіть по вулицях мої гармати.  

Торговець жінками


 

Гармати — не цілком надійний засіб, коли всюди зрада, коли зрада закрадається в щораз нових подобах. Жінка, якої король не хоче втратити, бо вона йому потрібна, стає знаряддям його ворогів. Спочатку маркіза просто вдавала з себе змовницю, аби дужче розпалити його; з тією самою метою вона танцювала перед своїм поклонником, звиваючись, мов змія, й помалу скидаючи з себе все до останку. Та відколи до країни допущено отців із певного ордену, напівкомедією не обійдешся. Роби справжнє діло, красунечко, а ні — то стережися. Згинеш іще раніш за нього. Ти знаєш, хто ми такі? У нас багато імен: Іспанія, Австрія, папа, імператор, гроші, Товариство Ісусове, та все це ще нічого не розкриває. Безіменна воля звертається до вас, вельможна маркізо. Вирок сторіччя складений проти народів, а отже — і проти цього короля. Розумієте ви чи ні, але служити ви повинні. «Яке страхіття, благочестивий отче! Я ж думала, ще довго буде сама гра й танець. Я ненавиділа його за оту недотриману шлюбну обіцянку, але ви погляньте на мене: я ж трошечки без клепки. Такі речі кажуть, але їх не роблять. Що? Я? Отак-таки по-справжньому? Я не розумію вас — чи, може, я й справді… А що, коли я сю ж хвилину розповім йому про ваші мерзенні вимоги? Ні. Ні слова більше, я нічого не казала. Я хочу жити. Я скоряюсь, тільки зоставте мені життя». Анрієтта д'Антраг зайшла надто далеко. Після падіння Остенде безіменна всесвітня держава остаточно затягла її в свої тенета, і вся родина сприяла цьому. Коли згодом змову викрили, її так і назвали «змовою д'Антрагів». Маршал, слабодуха людина, і його злочинний син д'Овернь[100] на суді втратили всяку гідність; Анрієтта лишалась мужньою, вона наполягала на своїх правах. Вона має від короля обіцянку, і її діти — єдино законні. Вбити його? Ох, боже! Що там вона тямила й чого хотіла… Її рідний брат валить усе на неї. Потай вона плакала. У суддів вона гордо просила милосердя для батька, зашморгу для брата, а для себе самої вимагала тільки справедливості. З усіх її вимог «зашморг» найдужче вражав. Анрі, що не любив позбавляти життя, намагався проникнути на дно душі кожному зі своїх повалених ворогів. Цій жінці він був дорожчий, ніж вона погоджувалась визнати в щасливі для неї дні. А тепер, хоч і визнала це нарешті — так, що зрозумів тільки він, — саме тепер усе між ними має скінчитись. Та ні. Він помилував батька, сина звелів ув'язнити, а небезпечну коханку заслав у монастир. Якби ж він і зоставив її там, забувшися з іншою! Та це йому не вдалося: в якій іще знайшов би він таку легку, їдку дотепність, таку примхливу вдачу, стільки грації в найзухваліших пустощах, таке вміння на все наважитись, не втрачаючи самоповаги; в якій іще так досконало втілене все те, що Анрі називає французьким! Вирішивши, що вона вже достатньо покарана, він вернув її до себе. Нa неї це справило якнайневигідніше враження: вона легше стерпіла б забуття, ніж кохання, не владне над собою. А він зробив ще більше: визнав своїми її дітей. Та що з того — для «її дофіна», як вона називала сина, трон лишився неприступним. Пан д'Антраг мусив, як викуп за своє життя, повернути письмове шлюбне зобов'язання. Чоловік, що тим дужче принижував її, чим вище підносив, аж тепер став їй справді ненависним. Її оселили в Луврі, і відтоді Анрі мав під своїм дахом найлютішу злобу. Інші його ненависники, що теж жадали йому смерті, були принаймні при своєму розумі; кожен спочатку усвідомлював, що повітря просякнуте заразою, чумою змовництва, і, неспроможний опиратись їй, наперед погоджувався з тим, що великий король має згинути. В його Луврі всі ненавиділи одне одного: королева, маркіза, обидва двоюрідні брати королеви і непристойно вродливий Кончіні. Але його дружина-карлиця, молочна сестра, навіть перевершувала інших. Усі вони разом розраховували на смерть короля, але це аж ніяк не спонукало їх зичити життя одне одному. Щоранку чекали, що пані де Верней знайдуть у ліжку зарізану. Королева нетямилася зі злості, що король виховує маркізиних виплодків разом з її, королевиними, дітьми, та й з нащадками чарівної Габрієлі: він хоче мати перед очима все своє потомство. Одного дня дофінові сказали, що в нього тепер буде новий братик: коханка його батька знов народила дитину. «То н-не м-мій брат», — відказав дофін — маленький заїка. Дофін Луї боготворив Анрі й наслідував його в усьому, чого робити не слід: лив у юшку вино, одягався недбало. Він відчуває в батькові ту незвичайну силу, якої інші не хочуть визнавати, і його хвилює незрозумілий для них захват. «Король, мій батько». Луї вже також навчився ненавидіти — найдужче материних кавалерів, потім її саму — не весь час, звичайно, а хвилинами, між цілуванням її руки та ляпасом, що перепадав йому від тієї руки. «Пане чічісбею, — він десь підхопив це слівце, яким називали догідливих кавалерів, — пане чічісбею, краще не заходьте до королеви. Там король, мій батько». А коли красень силувано засміявся й дозволив собі погладити малого по голові, дофін наказав вартовому коло найближчих дверей налупцювати його. Зчинився гамір, і придворний насилу втік. Вінценосний батько й мати, ступивши на поріг, іще побачили в дверях його спину. Анрі потішила невдача блискучого Кончіні. Марія Медічі вважала, що всі почуття треба неодмінно приховувати — а надто добрі. Дофінові Луї зразу ж перепало від неї, хоч він скоріше заслужив материну похвалу. Кончіні вже був їй ненависний, бо вона зрозуміла нарешті, що, користуючись його вродою, молочна сестра крутить нею, як тільки хоче; але перед самою молочною сестрою вона почувала забобонний страх. Леонора Галігай жила на одному з горішніх поверхів, самотня й неприступна, хоч у палаці шепотілись, ніби ночами вона тиняється по ньому, як привид. Вона день і ніч думала про гроші, складала їх і пересилала додому — на той випадок, коли доведеться втекти. А для того, щоб платити їй, існували, звичайно, вороги короля — та розпливчаста спілка, що за браком точнішої назви звалась «Іспанія». Якби не її підкуплена молочна сестра, Марія навряд чи стала б співучасницею певних авантюр. Вона б не слухалась Кончіні, якби його підсилала не її Леонора — тільки до краю ліжка, не далі. Навпаки, в чоловікових обіймах вона забула б чужі накази, агенткою всесвітньої держави в змові проти нього вона лишалась би недовго, бо він давав їй гарних дітей, а хотів віддати ще більше — своє серце. Ненависть росте на очах у всіх. Нагорі живе божевільна, що ховається там від лихого ока. А внизу лежать поряд жінка без душі, з нечистим сумлінням, і чоловік, якому вона могла б стати коханою. Він звірився з цим своєму Роні: — Вона мати мого дофіна і, якби не була моєю королевою, тільки їй малося бути моєю коханою. Та цього не могло статись — через нечисте сумління й через ту ненависть, що вже наросла. Марія не давала чоловікові заснути, докучала йому своїм ненависним чічісбеєм, пихатим красунчиком, що вже розгладнув і відростив собі просто жіночі груди, не кажучи вже про те, скільки грошей коштував. — Мені теж, — озвавсь Анрі. — Викинь його геть, — попросила Марія, в душі тремтячи зі страху, що він справді це зробить. А тоді її жахлива молочна сестра виказала б її перед духівником або начаклувала б їй якусь хворобу. Отруїти було нелегко, бо кожну страву, перше ніж її споживуть величності, куштували прилюдно троє куштувальників. Проте королева не часто їла разом з королем: вони здебільшого були пересварені, і тоді Марія, звичайно, твердила, що вона в небезпеці. Отрута? З рук цього короля? Всі тільки головами хитали. Ніхто не може зрозуміти, яку гіркоту вливає в нас нечисте сумління, як та гіркота здіймається з нутра й душить нас. Ночами перед нею проходять тіні вбивць її чоловіка, вони не знайомі їй, але й незнайомими їх не назвеш. Коли вона скрикує крізь сон, він аж схоплюється.  

Нерідко він і жалів її за той страх, яким молочна сестра весь час тримала її під своєю владою, — хоч йому самому та влада була до певної міри вигідна: вона перешкоджала впливові кузенів Орсіні. Врешті-решт ні Вірджініо, ні Паоло вже не важились самі, без офіційного супроводу, заходити до королевиної кімнати: тоді за їхнє житія ніхто б не дав і шеляга. Вони були відставними коханцями й не жили, а ниділи при дворі, хоч яких грізних удавали з себе. Всі знали: вони бояться пана Кончіні, цього каплуна, що не ходив до жінок, а тільки торгував ними. На королеву він мав купців-політиків, що збагачували його і його карлицю. З інших дам він отримував процент за те, що приводив до них короля. Сам король не був скорий на плату. Але він знайшов хитрий спосіб підкупити Кончіні. Коли порожньої душі нічим не здобудеш, то її можна бодай тримати в руках, розпалюючи в ній марнолюбство, й так уже сильне. Коли красунчикові щастило вициганити у своєї скупезної карлиці або в дружини самого короля кілька золотих, він наважувався робити королю подарунки— гарних коней, — і король приймав їх. «Величносте! Який розкішний кінь під вами!» — «Це від пана Кончіні». А після коней — жінки. У Луврі було повно вродливиць; спальня однієї містилась прямо над кабінетом короля. Одної ночі він лежав у парадному ліжку за позолоченою балюстрадою, бо королева замкнулась у себе в кімнаті. І враз щось тихенько шкрябається в його двері; то Кончіні. — Величносте! Ви дали знак тій дамі, що нагорі, але вона так шанує вас, що не зрозуміла натяку. Ваш покірний слуга пояснив, яке їй припало щастя, і завдяки моєму вмілому втручанню фортеця її неприступності впала. В любовних справах лікаря, рівного мені, не знайдете. Але лікареві, звичайно, належиться винагорода. — І він простяг руку. — В таких межах, які визнає достойними король. Сторгувалися, хоч і без готівки, й рушили в путь — король у добрій згоді з торговцем жінками. А втім, та, що нагорі, вже домовилася з королем. Пані де Гершвіль, статс-дама королеви, ненавиділа всіх інтриганів, що вгніздилися тут: і маркізу з її невгасною злістю, і підле подружжя, що в усьому шукало тільки грошей. Вона торгувалася з мерзенним Кончіні за любовну ніч із королем, аби замилити очі, а насправді шукала зручної нагоди потай висипати перед королем усе, що назбирала для нього: таємниці королеви та її молочної сестри, підступи, які карлиця плела зі своїм красунчиком чоловіком, а маркіза — з духівником. Пані де Гершвіль подобалась королю, інакше ніякий Кончіні не допоміг би їй піймати щастя. Щоб вона бачила, що це він привів короля й відробив свою плату, Кончіні відімкнув її двері — бо для нього не існувало замків, — упустив до кімнати короля, а сам щез. Анрі сів при її ліжку, а вона почала говорити. Він бачив, що ця жінка розумна й віддана йому. Коли йому спало на думку, що її можна й жадати, вона сказала з ледь помітним дрожем у голосі: — Величносте! Ви забули мене. Колись давно-давно я запросила вас до столу, накритого на багато осіб, але гостей тих не було. А потім, боячись піддатись вашим умовлянням, покинула вас у безлюдному замку самого. Втікаючи від власного серця, я гірко плакала. Я тоді звалась ла Рош-Гюйон, ви забули мене. — Я впізнав би вас і серед тисячі! — вигукнув він. — А чого ж я зробив вас королевиною статс-дамою? У вашій особі, Антуанетто, я вперше зустрів доброчесність. І що ж я оце чую? Тоді через мене лилися сльози! — Величносте! — відказала пані де Гершвіль. — Ті жінки, котрі вам не піддалися, якраз через це — найвірніші вам. — Жорстокий вирок ви мені виголосили, — зауважив він, хоча, звісно, зрадів, що в Луврі, з його всім відомою славою, знайшлася хоч одна здержлива людина. Вона причепурилася: кучері лисніють, очі блищать, біліє рука, на яку вона спирається. В глибокому викоті нічної сорочки здіймаються й тремтять принади, що зрікаються пестощів, — і саме в цьому їхній найрідкісніший чар. Король шанобливо тримає втілену доброчесність за руку. Свічки ллють м'яке світло. Яка славна година! Ця сама година жахлива для Марії Медічі. Вона підслухувала коло замкнених дверей, що робиться в Анрі. Маневри пронози Кончіні не лишали сумнівів. Марія помилялася тільки щодо особи, до якої зразу подався її чоловік. Про чесну пані Гершвіль вона й не подумала. Спочатку вона зачекала якийсь час, щоб розпусна парочка не змогла заперечувати мету своєї зустрічі. А тоді гайнула нагору. Дорогою загубила одну пантофлю, не стала її розшукувати потемки, вдерлась, як буря, до однієї з кімнат, — вона була незамкнена. Маркіза де Верней сиділа в ліжку й читала. Вона всміхалася, — книжка, видно, була комічна, хоча велика й груба. Маркіза сперла її на підібгані коліна, і насмішкуватий погляд її з-над книжки зустрів оскаженілу бабегу; вона давно впізнала гупання ніг, чула навіть, як злетіла пантофля. Вигляд королеви перевершив її сподівання. Кучері в папільйотках, очі ще дурніші від безсилої люті, в'яла плоть уже пристаркуватої жінки за напівпрозорою тканиною сорочки, гаптованої квіточками, ніби для невинної дівчини. Ні, Анрієтта д'Антраг ні з ким не помінялась би! Королева, від жадоби помсти то стогнучи, то пронизливо вискаючи, важко шкутильгала туди й сюди по кімнаті: одна нога в пантофлі, друга боса. Нарешті, перекинувши ширмочку і не побачивши за нею нікого, вона вперла кулаки в боки й прохрипіла: — Де він? — Хто? — солоденько перепитала маркіза. Книжка! Зараз голова його вигулькне з-за фоліанта. Марія кинулась туди. Анрієтта поважно сказала: — Обережно, величносте. Він у книжці. Зараз заговорить. Марія мружила очі: вона недобачала без окулярів. Нарешті розібрала: латинський твір котрогось із отців церкви. І в цю мить заговорив її чоловік — Анрієтта чудово наслідувала його голос: — Хто має зносини з жінками, той — прах і всередині, й зовні. Марія злякалась. — Ви вже чаклуєте! — вереснула вона. — Вчена повія!  

— Гладка лихварівна, — відрубала Анрієтта начебто спокійно й упевнено, але вже готуючись до втечі під захистом фоліанта. Замахнувшись, Марія влучила в порожню подушку. А шалена суперниця вже реготала й танцювала в проході між стіною й ліжком. Марія рвонулась до неї, але вона швидко сягнула рукою вниз, і в її руці щось блиснуло. — Ага! — скрикнула Марія. — Ось ви яка! Це у вас спадкове! Ваша матінка заколола пажа. — Ми вбиваємо пажів, але не шановних дам, — і Анрієтта сховала кинджал. — Моя мати кохала короля Карла Дев'ятого, перше ніж вийшла за пана д'Антрага. Вона теж була вчена куртизанка. Мій родовід вартий вашого, пані. І чоловік у нас один, і свій дофін у кожної. Законний — мій. І почалась погоня. Марія всією тушею перевалилась через ліжко; Анрієтта спритно прослизнула попід ним і вільно заметалась по всій кімнаті. — Ку-ку! Ось де я, — виспівувала вона. — Хто спіймає, той і має! Марія хапала ротом повітря. — Раз-два, — відраховувала молода жінка. — Пані, ви програли. — Змилуйся, — прохрипіла Марія, знеможено упавши в крісло. Супротивниця прикрила їй оголене тіло, покірно й шанобливо вклякла перед нею і подала королеві келих вина. — Покріпіться. В усьому Луврі ніхто менш за мене не думає про те, щоб вам чогось підсипати. Ви мене злякали, бо я легко торопію. Ми могли б чудово порозумітись. Адже і ви, і я — обидві ми багато зa що можемо дорікати королю. — Розкажіть мені все, що знаєте, — зажадала Марія. — Саме в цю годину з ним щось діється. А ви не спали й чекали. Жахливі передчуття раптом опосіли нещасну. Страх, породжений нечистим сумлінням, здійнявся з нутра і здушив їй горло. Анрієтта невимовно тішилась. — Його викрадено, — лагідно призналась вона. — Нарешті. Ми обидві добре доклали рук до цього. — Я — ні! — скрикнула Марія. — Я теж ні. Заспокойтеся, — сказала Анрієтта. — Але й ученій куртизанці, а тим паче королеві, не годиться боятися своїх таємних думок.  



Марія вже схилилась на бильце крісла, уткнувшись головою в руки. Все її тіло здригалося — спочатку сильно, потім легше, а врешті знерухоміло. — Глядіть, не засніть тут, вам не можна, — умовляв хлоп'ячий голос поряд. — Пані, скоро вже година вашого урочистого вставання. Я прийду послужити вам, хоч я — прах зовні й усередині. До себе королева йшла, спираючись на маркізу. Маркіза ж таки знайшла й пантофлю і взула ногу її величності.  

Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   33   34   35   36   37   38   39   40   ...   48


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка