Історичний роман генріха манна про войовничого гуманіста



Сторінка36/48
Дата конвертації05.05.2016
Розмір9.22 Mb.
1   ...   32   33   34   35   36   37   38   39   ...   48

Жало?ба


 

Коли її величність королева Британії в квітні 1603 року навіки склепила очі, не стало однієї з найвеличніших постатей проминулого сторіччя. Давня союзниця короля Франції проти всесвітньої держави, Іспанії, вона допомогла йому здобути трон і утвердитись на ньому. А його приязнь убезпечувала її острів від висадки іспанців. Обидві держави могли витривати тільки разом, обоє державців протягом двадцяти років і на день не забували одне про одного. Та коли Єлизавета померла, Анрі не вдягнув жалоби і не наказав цього своєму дворові, бо його, можливо, послухались би не без нехоті. Та й сам двір підтримав його в тому: всі, ніби змовившись, уникали згадувати ім'я небіжчиці. Король і королева Франції жили у своєму палаці Луврі, багатому домі, який віднедавна годі було впізнати, бо його наново розкішно опорядили. Зважте лишень, що за коштовностями їх величностей наглядав окремий ювелір, Нікола Роже. Королева користалася золотим умивальником. Її придворний штат налічував чотириста шістдесят п'ять осіб, із яких сто сімдесят п'ять перебували на повному утриманні, або «годувалися при дворі», як самі казали. Півтори тисячі придворних чинів короля майже всі діставали платню, хоч і невелику, і кожен мав якийсь титул. У палаці бракувало місця, щоб оселити їх усіх, а ночами покої та входи охороняло сімсот солдатів. Відколи Єлизавета померла, Анрі засинає важко. За спальню йому править кабінет, тільки тепер у глибині його спорудили різьблений і позолочений альков. Ліворуч від ліжка є двері, що ведуть до королевиної опочивальні. Анрі вже кілька разів замикав ті двері на ніч — відколи померла Єлизавета. Тут він перебуває одну з перших ночей, коли вона вже лежить у своїй домовині, й думає про неї, бо вдень його обступають юрби живих і згадувати її ім'я заборонено. Адже вона була єретичка, вона утверджувала в світі нову релігію з таким успіхом, як ніхто більше, коли не рахувати короля Франції, його битв і його едикту. Одначе він зважився на свій смертельний стрибок і зрікся давньої віри — спочатку тільки вдавано, і Єлизавета добре його розуміла, хоча зразу й не схвалювала. І коли він згодом удав, ніби диспут кардинала дю Перрона з паном дю Морнеєм справді переконав його в істинності його нового віровизнання, вона погодилась і з цим. Обоє вони однаково вважали істинним своїм віровизнанням гуманізм, який є вірою в те, що земне призначення людини — бути розумною й хороброю, вільною, заможною і щасливою. «Вона багато вбивала, хоч і не жадала крові. Я теж її не жадаю, а проте стратив Бірона. Гуманістам належить бути войовничими і здіймати зброю щоразу, коли ворожі сили захочуть перешкодити людині в її призначенні. Мої воїни-гугеноти захищали право й віру, і те саме весь час робив я, — це така правда, як те, що Бірон був зрадник. Ми з Єлизаветою мусили бути сильними й піднести королівську владу незмірно — не на те, щоб принизити людей. Нехай люди бачать і пізнають у величності короля свою власну, земну велич. Я не встигну передумати своїх думок, поки ніч мине. Чи це вже падає з неба перше світло, а річка відбиває його в моє вікно? Годинник виб'є п'яту, і наш двір буде тут як тут. Виб'є шосту, і почнеться наше з королевою урочисте вставання. До зали поряд ніхто не має права ввійти з покритою головою. Кожне вклоняється моєму парадному ліжкові, хоч мене в ньому нема. Всі повинні дотримуватись належної відстані, самий лише доторк до ліжка був би злочином проти священної особи короля. Один із камергерів стоїть на варті коло ліжка, і навіть гучно вимовлене слово було б замахом на мене. Та я знаю інакші замахи — і пізна?ю ще інакші. Вони за весь цей час так і не навчились шанувати себе, а тому не шанують і життя. Вбивство коштує в моїй столиці чотири екю. Скільки ж то заплатять за моє, і чи носитимуть по мені жалобу? Дрімота змагає мене, і думка збивається на манівці. Зостається тільки дозволити їм, щоб ушановували моє ліжко як символ, хоч його значення їм незрозуміле. Людські помисли спрямовані тепер тільки на церемоніал, а я цього не хотів; вони стають строкатіші, а не простіші Як це я ще живу серед цих людей, чому я так загаявся? Та я, правда, вже не весь тут, покійна Єлизавета забрала часточку мене з собою. Нe прокидатися! Можливо, я врешті-решт таки визнаю єзуїтів, бо їх уже визнало це сторіччя. І коли я закличу їх назад, щоб вони примирили мене з нинішньою добою, Єлизавета у своїй вічності про це не дізнається. Щаслива! Часточка мене — вже там, із нею. Чи ми там упізнаємо одне одного? На цьому світі ми ніколи не бачились. Ми бачили одне одного тільки на портретах. Коли я був ще юнаком, їй пропонували малого Наварру за чоловіка, але то були тільки хитрощі: так моя партія позбулась би проводиря, а країна спливла б кров'ю в міжусобній війні. Згодом я прилюдно цілував її портрет, щоб вона про це дізналась і підтримала мене. А ще згодом уклав мир з іспанцями щодо Голландії, незважаючи на угоду з нею. Урешті ми проґавили Остенде й марно чекали одне на одного: вона — на своєму узбережжі, і в ті мури, що на них я зійшов тут, у себе, хлюпало те саме море. Ми проґавили нагоду, не побачились — а проте, чи багато людей були такі близькі мені, як вона? Так прислужились мені, а я їм? Хто, крім неї, був рівний мені?» Цього питання він досі не ставив собі, бо Єлизавета була жива і здавалося, що він іще встигне зустрітися з нею. Воно виринуло само в напівсні цієї ранішньої години. Не забарилась і відповідь: «Ми зустрінемось у майбутньому житті, ми не помремо». Та навіть у дрімоті Анрі зразу поправив себе. «Звичайно, наше життя скінчиться. Проте слід нашої свідомості перейде в інші голови, потім у ще інші. Через кілька сторіч з'являться люди, що будуть діяти й думати так, як ми. Разом з нашим сторіччям ми не помремо. Я і мій друг, королева Англії, знатимемо одне одного нічно». Він схопився: вже вибило шосту. Оскільки король не давав знаку, до нього не входили ні п'ятеро його камердинерів, ні ті обранці з числа придворних, котрі мали право бути присутніми при його вставанні. Ще кілька хвилин — і ось позаду алькова ледь прочинились потайні двері. В щілину зазирнув пан д'Арманьяк. Він уже не прислуговував королю особисто, зате тим пильніше стежив за часом і в належну хвилину був на місці. Тепер він побачив свого пана вже одягненого, і так само, як він заглядав до кабінету крізь щілину, так і король крізь двері праворуч визирав до парадної зали. Та парадна зала була тридцять футів завдовжки й двадцять заввишки, з трьох її вікон двоє дивились на Сену, одне — на захід. На знаменитій стелі довкола королівських гербів були прегарно, символічно розміщені зображення всілякої зброї, вирізьблені з дубового, горіхового та липового дерева й укриті позолотою, що вже почала тьмяніти. Стіни завішані гобеленами на античні сюжети, товсто витканими з шовку та золотих ниток. Меблі обтягнені оксамитом кольору засохлих троянд. Ліжко стояло на підвищенні. Той поміст, що на ньому між своїми запонами височіло парадне ліжко їхніх королівських величностей, називався «паркет» і був обгороджений позолоченою балюстрадою. Вздовж неї навшпиньки проходили дами й кавалери, і кожне повертало весь стан, щоб віддати уклін щільним запонам ліжка. За тими запонами — королівська величність, байдуже, присутня вона у плоті чи ні. Замикали собою той хід принцеси Конде й Конті. Коли Анрі вже надивився й хотів увійти, в залі з'явилася ще одна жінка — вона дожидала, поки збереться весь двір. Вона повільно проходила урочистим шляхом, якомога силкуючись приховувати кульгавість. Перед парадним ложем короля герцогиня де Бар, її високість сестра короля, схилила коліно дуже низько. Ти вклоняєшся, Катрін. Анрі хутко причинив двері й стояв за ними, прикривши очі рукою, але бачив дуже багато. «Сестро, це парадне ліжко було в тебе на думці, ще як ми були зовсім молоді й нічого не важили. Ти досягла цього, та щасливою не стала. Може, й ти думаєш про те, що це парадне ліжко порожнє, а Єлизаветі дала притулок домовина? Вклонися їй! Ти мовчиш про неї, як і всі, але знаєш: ми самотні й теж маємо покинути цей світ. А побачення на тому світі навряд чи варто бажати після всього, що ми заподіяли одне одному тут, особливо я тобі. Або з Біроном — чи зміг би я знов зустрітися? Або навіть із моїм другом, королевою Англії? Хіба що ми стали б на той час усевідцями, і тоді жодне б не могло чимось дорікнути іншому». Після кількох таких ночей стало добре видно, що він страждає. Загальна згода мовчати про небіжчицю лишилась непорушна, і король навіть перший дотримував її. Він виконував свої щоденні обов'язки; найголовніше — бути про своєму ділі, не занедбувати його. І все ж видно було, що думкою він не тут: під час найжвавішої розмови часом він раптово змовкав і заплющував очі. Одного разу таке сталося при двох придворних — звали їх Монтіньї й Сігоннь. Обидва здогадались, яка причина, і вирішили, що здобудуть прихильність короля, першими вимовивши заборонене ім'я. Спочатку вони впевнилися, що їх ніхто не почує і що їм нема чого боятись один одного. Потім Монтіньї тихо сказав, що він поділяє горе короля. І Сігоннь півголосом почав зізнаватись, як глибоко шанував він королеву Єлизавету. Анрі розплющив очі й мовчки окинув обох украй відчуженим поглядом. Вони перелякалися. Король, що завжди волів ставитися до всіх як до рівних йому і щойно розмовляв з ними саме так, раптом виявив сувору неприступність. Вони наштовхнулись на холодну зневагу й заквапилися геть. Вони досі гадали, що король повинен зберігати певну відстань між собою й іншими, але це тільки його обов'язок, а не природжена вдача. Може, в нього були якісь спільні таємниці з тією, котрої вже нема й котра вже ніколи не з'явиться тут? Їх довго не залишав подив від цього відкриття, але вони, звичайно, остерігались говорити про нього. Двір напевне не пробачив би їм того, що вони випадково відкрили щось нове у владарі, якого всі завжди мали перед очима й гадали, ніби в ньому нема нічого понад те, що вони бачать. Цим самим придворним стало моторошно, коли через кілька днів король викликав їх до свого саду. Кожен з них почав сушити собі голову, чи нема за ним у минулому якоїсь провини. Монтіньї колись був дуже близьким свідком одного замаху на короля, бо саме цілував його в коліно. Сігоннь, автор алегоричних п'єс, любив вихваляти великого короля бундючною мовою богів та героїв. Але щоденна його мова була зовсім не урочиста, і його язик частенько зачіпав герцогиню де Бофор. Обидва були звичайні й звичні царедворці, таких у Анрі хоч греблю гати. І саме тому він викликав їх того дня до себе, до своєї зеленої зали, перекритої листям, так що з вікон Лувру туди не зазирнеш. Своїм давнім друзям і бойовим сподвижникам він би не звірив того, що сказав тепер цим двом: — Ви щасливіші за мене. Я б хотів умерти! Вони схилили голови й спини. А він, ходячи ще швидше, провадив: якби він тільки міг, то зрікся б і корони, й влади. Він прагнув би самотності і знайшов би нарешті справжній душевний спокій. — Пустельникові не бракує нічого. З неба падає манна, крук приносить йому хліб небесний. Після цього признання він тужно зітхнув, міцно стулив губи й розтулив їх лиш тоді, коли віднайшов твердість духу. А тоді повів далі: — Але таке життя — не для державців, вони народжені не ради нього, а ради своїх держав і народів, над якими їх поставлено. Така мова короля була несподіванкою для його слухачів: досі вони вважали, що він має коротку пам'ять на все пережите, й називали його «вічним веселуном». Того, що на дні його душі таїться смуток, ніхто не знав, бо такі слова він вимовляв хоч уже й не раз, але не перед чужими. Він, власне, зразу й пошкодував, що виставив себе перед Монтіньї та Сігоннем таким витончено-сумним, а тому додав іще дещо — хай кінець його мови прозвучить так, як слід, щоб вони потім могли переказувати його слова без шкоди: — Для державців на світовому морі є тільки одна гавань — могила, і помирати їм падає в самому розпалі діяльності. Обидва зберегли в пам'яті насамперед ці слова і потім, звісно, розповідали про почуте, бо самі були приголомшені такою відвертістю й не могли мовчати. Але ці слова про смерть у розпалі діяльності, коли вони згодом справдяться, обидва витлумачать як пророцтво. Король був таки справді сповнений гордині. Він скінчив життя так, як сам хотів.  

Анрі сумує за Єлизаветою тільки до цієї години, але не далі.  



Нове сторіччя


 

Тільки-но почувши про смерть Єлизавети, він негайпо наказав Роні збиратись до Англії. Від королевиного наступника годі було сподіватись такої щирої прихильності, як від неї, а ще менше — такої непохитності та невсипущої пильності перед лицем спільного ворога. Смуток у душі короля змінився звичайним невдоволенням, і воно наростало тим швидше, чим виразніше Яків Перший демонстрував свої слабкі риси[93]. За півтора місяця він уже розкрився до кінця, і Роні час було вирушати. Того ранку, коли Анрі дожидав міністра в себе, його випередила королева, Марія Медічі. Вона мала намір перешкодити тому, щоб Роні одержав остаточний наказ. Вся її поведінка не лишала сумніву: вона з'явилась до чоловіка як кредиторка. Такою вона була з самого початку й зоставалася завжди. Анрі не дав їй сказати й слова. Він був готовий до її втручання. І робив усе, що міг, щоб воно не сталось раніше. Він домовився з Роні про все потихеньку. Та все ж послові треба було добирати свій почет, супроводити його прагнуло багато дворян — аби проїхатися до Англії державним коштом. Марія давно про все знала, але поки що мовчала. Вона обрала для свого втручання останній, вирішальний день. Анрі зразу вхопив зі столу перші-ліпші папери й почав із запалом пояснювати їй внутрішні справи королівства. Та з виразу її обличчя він бачив, що всі його хитрощі марні. Вона ще ніколи не намагалася вникнути в справи королівства — може, просто через те, що їй бракувало для цього розуму. А головне — вона вважала владу короля нетривкою й нечестивою, поки він не скориться до кінця папі, не укладе союзу з Іспанією й не поверне до країни єзуїтів. Бачачи, що вона не слухає, а тільки чекає нагоди заговорити про своє, він несподівано зажадав, щоб принесли дофіна. Хлопчика принесла годівниця; йому вже було півтора року. Анрі взяв його в годівниці з рук і сів з ним на підлогу. Піднявши його личко до свого, він втупив у малого незвичайно поважний погляд, якого ні годівниця, ні королева не могли збагнути. Але поки що вони мовчали. Анрі думав: «Цей побачить усе сторіччя». А більше не думав нічого. — Бурсьє,— звернувся він до годівниці.— Дофін, коли народився, був дуже слабенький. Після королеви він завдячує своє життя вам, бо це ви своїми губами влили йому в ротик вина, коли він уже посинів. — Величносте! — відказала годівниця, — Якби це була яка інша дитина, я зробила б так і сама. Ви наказали мені, і я тоді насміла. — Вона обернулась до королеви: — Наш владар аж тремтів увесь, поки не побачив, що це справді дофін. Розчарування він, певне, не пережив би. Він просто нетямився зі щастя, впустив до кімнати двісті душ, і я аж розсердилась, але він сказав, що це дитя належить усім, хай кожен поділить із ним радість. — Годі вам базікати, — спинила її королева. По її обличчю майнула тінь страху. Звичайно, стать дитини вирішувала і долю її самої. Якби народилась дівчинка, то місце дофіна напевне зайняв би син, якого народила тоді ж таки маркіза де Верней. Марії Медічі довелось би від'їхати тим самим шляхом, яким вона й приїхала. Той спогад про пережиту небезпеку тривав одну мить, і все ж Анрі щось помітив. Він обняв і поцілував дружину, і вона сприйняла це як належне. Вона була з тих людей, яких не красить гордий вираз. Анрі почав гуцикати дофіна на руках. Марія дивилась на їхні веселощі, і її обличчя промовляло: це добром не скінчиться. Справді, врешті-решт батько підкинув малого занадто високо, і підхопив його не він: швидшою була годівниця. Всі злякались, але перша здобулась на слово Марія. — Ви й досі хлопчисько, величносте, — сказала вона розлючено. — «Вічний веселун»! Трохи не вбили мені дофіна. Вона стояла, взявшись руками в боки, наче перекупка з рибного ринку. Вибух, очевидно, можна було відвернути, тільки відіславши годівницю з дитиною. Анрі так і зробив. — Я до ваших послуг, пані,— сказав він по тому: однаково ж не викрутишся. Вона не примусила довго просити себе. Як мати дофіна, вона була певна свого права й безпеки: король проти неї безсилий. Щоб наставити його на добру путь, їй не потрібні ні ніч, ні дурман чуттєвості. Вона оголошувала свою волю серед білого дня.  

— Ви не пошлете пана де Роні до Англії. — Це вже вирішене діло, тут нічого не можна змінити, — відказав Анрі.— Британський адміральський корабель уже готовий пливти назустріч послові. Тоді Марія холодно нагадала йому, що власне його становище досить хистке, а тому нема сенсу шукати прихильності когось іще слабшого. Король Яків довго на троні не всидить, вона це знає. Вона ще раз сказала, що знає це, і Анрі справді збентежився від того й став слухати її. — А коли Яків позбудеться трону, чи можете ви вибрати для Англії кращого короля? Ні. А папу ви зможете вибрати — за допомогою мого дядька, великого герцога: Климент Восьмий йому пообіцяв, що наступником його буде хтось із Медічі. Забудьте нарешті своє єретицьке минуле. Подумайте про свою й мою користь. Ваше королівство потребує захисту церкви, а ваше життя — ще дужче. Все це було не нове, і найменше — дядько, який нібито настановляв пап; та що таке папа, чи Медічі він, чи ні? Знаряддя Іспанії. Коли Анрі скориться, він зрадить своє королівство, а життя аж ніяк не врятує. — Ви мені радите повернути до країни єзуїтів, щоб вони мене не вбили. Марія обурено заперечила. Як вірити їй, отці єзуїти були найм'якосердіші люди, життєрадісні, люб'язні, скромні, чужі будь-яких інтриг. Хай він тільки спершу познайомиться з ними. Двічі-тричі поговорить — і тоді сам упевниться, в чому його добро. Анрі змусив себе засміятись і сказав, аби мирно скінчити розмову: — Що ж, коли вони не вбивають тиранів, мені нема чого їх боятись. Нехай собі лишаються там, де й були. І все ж обоє — й сам він, і королева — знали, що ніж загрожує йому весь час. Але не казали цього. Щоб він її зрозумів, Марія ще згадала про Біронову страту та її наслідки. Саме вона вимагала смерті зрадника, і вона ж таки тепер нагадала королю, який самотній він став відтоді. При його власному дворі більшість гадають, ніби його мучить каяття, звідси і його хвороба торік у липні. Йому урвався терпець, і він вибіг, але ще гукнув через плече: — Я захворів від несвіжих устриць, а не від каяття! Це така правда, як те, що Бірон був зрадник! Марія Медічі стояла, дебела й огрядна, з тупим обличчям і бездумними очима, і тим дивнішим здавався весь її владний тон, а надто останні слова: — Ви ще спізнаєте каяття, коли всупереч моїй раді пошлете свого Роні до Англії. Він вибіг і звів дух тільки у саду. Там він і дожидав свого найкращого слугу — пора вже було почути розумне слово. Він хотів дати маркізові де Сюллі свої настанови перед подорожжю до англійського двору. Він не скаже йому, що не дужо покладається ні на короля Якова, ні на його прихильність. Часи Єлизавети не повернуться. Йому самому доведеться вростати в це сторіччя. Якби ж це можна було зробити, не зрадивши себе! Роні наполягатиме, щоб він після свого маршала Бірона завдав тепер рішучого удару іншому давньому сподвижникові — Тюреннові, герцогові Буйонському. Цей державець-протестант обливає короля багном перед усією протестантською Європою, твердить навіть, ніби Анрі у згоді з папою готує нову Варфоломіївську ніч. Анрі ще раз викладе перед міністром свої найгірші побоювання: що їхні власні протестанти ввійдуть у спілку з Іспанією. Роні відповість, що це неможлива річ. Він уже не раз відповідав так. Що таке Іспанія? У Брюсселі на честь інфанти живцем поховали якусь жінку. З тими, ким гидує весь світ, не стане змовлятися навіть Буйон, хоч він і заслуговує долі всіх зрадників. Анрі передбачає слово в слово все, що зараз казатимуть і він, і Роні: вони ж знають один одного. Обидва мають викласти один одному чіткі думки, хоч, може, й не завжди слушні та достатні. А насамперед — вони діють заодно; і саме тоді, коли на короля з недовірою дивляться його протестанти, він зі своїм начальником артилерії громадить зброю — навіщо? Рятувати їх. Свободу совісті в усій Європі врешті-решт доведеться захищати зброєю, бо інакше це королівство пропало: воно може існувати лише в духові та істині або зовсім не може. Від невідступних думок і хода швидша. І враз Анрі зупиняється. Що мала на увазі королева, коли говорила, що він спізнає каяття? Звідки вона знає про Якова й про навислу над ним небезпеку? Марія Медічі не може похвалитись розумом. «Як і привабливістю», — майнула в нього думка десь аж на дні свідомості. Проте його тривожить така видима невідповідність між її обмеженим розумом і тими натяками, що їх вона кидає. Звідки такі знання — чи, може, завчений урок? На чию підказку вона його остерігає? В майбутнє зазирає не вона. Про те, що станеться, найкраще знає той, хто сам збирається діяти. Треба наказати, щоб королевині листи розпечатували. Це буде нелегко робити, бо генеральний поштмейстер на її боці. Ла Варенн так само завзято клопочеться щодо повернення єзуїтів. Ну, цей, можливо, хоче в такий спосіб затерти своє не дуже почесне минуле; але Бассомп'єр? Отой цікавий попутник? І всі інші, що тільки й стежать, куди вітер віє. Анрі відчуває круг себе змову, якій не даси ради катівською сокирою, бо зрада відбувається в думках, шляхом мовчазного порозуміння. Чи, може, вони вже б'ються між собою об заклад про те, яка смерть спіткає його? Природна — як, наприклад, від несвіжих устриць? Чи від кар божих, із яких одна — каяття, а друга — ніж? «Королева говорила про «свого» дофіна. Вона розраховує на регенство при малолітньому синові після чоловікової смерті. Навряд чи вона бажає, щоб мене не стало, — сьогодні або завтра; просто готується. Вона ще остерігає мене цілком щиро. А втім, вона не наділена підступним розумом її старшої родички, та й не має тих незліченних фрейлін, за допомогою яких стара Катерина правила своїм двором. Та однаково тут сновигає привид тієї Медічі, в'язнем котрої я був. Про мене, хай Лувр буде домом розпусти. Менше подобається мені те, що він схожий на бочку з порохом. A! Ось і мій начальник артилерії». На парадних сходах перед величним і пишним фасадом палацу з'явився маркіз де Сюллі, теж гордий і пишний. Він уже причепурився для ролі надзвичайного посла, яку збирався доручити йому його владар. В його ході відчувалась надзвичайна гідність. «Іде як на дибах, — помітив Анрі.— Ще дитиною, за однієї незабутньої нагоди, я бачив, як отак виступав герцог Альба. І тоді, й тепер винні, певне, як пиха, так і постійне сидіння за столом, хоч Альба був паскудна людина, а Роні — найкраща в світі». Навіть від блідого, розсіяного світла в саду міністр кліпав очима: від надмірної роботи вони стали надміру чутливі. Його оздоби виблискували на сонці — він, за давньою модою, носив ланцюжки та застібки з самоцвітами, а на капелюсі — коштовний медальйон із головою Мінерви в шоломі. Коли він з'являвся на люди в такому віджилому, з минулого сторіччя, уборі, з нього часто посміювалися, щоправда — тільки за його спиною, бо він був вельми могутній. «Справді, ми трохи-таки застаріли, — відзначає Анрі.— Відколи ж це? Дарма, в нас у запасі є ще не одна новинка. Якщо й доведеться мені допустити в королівство отців з Товариства Ісусового, вийде з цього не те, що вони гадають».  

Постать біля ліжка



 

Того літа король слухав проповідника, новітня манера якого здавалась йому двозначною; та хай там як, а вона була гідна подиву. Захоплення всього двору, а особливо дам, змусило Анрі пильніше придивитись до пана де Саля[94], хоч повінь його слів омивала розіп'ятого Христа пахучими водами, а зранене й закривавлене чоло сповивала квіточками та пташечками, геть усуваючи жахливі сліди мук. Справді, його обличчя втрачало суворість страждання й робилось принадним, як у самого цього священика-дворянина, що його єзуїти підіслали до короля Франції з Савойї. Франсуа де Саль не належав до їхнього ордену, він тільки дуже приємним способом підготовляв для них грунт. У нього були очі з поволокою й білява борідка. Хто його слухав і бачив, той мусив винести враження: ніщо страшне нас на тому світі не чекає. Незабаром король захворів; то був уже другий напад тієї самої тілесної недуги. Під час першого його виходила герцогиня де Бофор, доглядаючи день і ніч. А тепер він зліг у дорозі, в місті Меці, і при ньому був самий лише ла Варенн. Можливо, ла Варенн має особливий привілей бути при ложі недуги високих осіб; у кожному разі, він уміє використовувати такі нагоди. В Лотарінгії вже угніздились єзуїти, і він приводить двох — патера Ігнаціуса й патера Котона[95], що згодом стане королевим духівником. Цей другий дурний і тому хитрий — а може, навпаки. Він тільки й знав бідкатися, дивлячись па страждання його величності, і не міг придумати нічого кращого, як нагадувати королю що треба покаятись перед смертю. Принаймні це буде природна смерть, і королю вже не треба боятися ножа, тому він має дякувати небу. Тут утрутився патер Ігнаціус. Лa Варенн штовхнув його під бік, та це було зайве: патер Ігнаціус і так би не пропустив нагоди. Владним голосом він пообіцяв життя королю, що безсило лежав у постелі,— при умові, що той допустить їхній орден у країну. Так чи так, це однаково зроблять його наступники: цього вимагає дух часу. Анрі не сказав нічого, але в думці погодився з єзуїтом: так і буде, якщо йдеться про Марію Медічі. Але з «духом часу» не зовсім воно так: його легше спрямовувати на добро, ніж обмежену й уперту жінку. Треба тільки бути здоровому й міцно стояти на ногах. Виклик розбудив у ньому волю, і в голові у нього враз проясніло, та й гарячка помітно спала. Але він навмисне зітхнув знеможено, а тоді признався, що його надзвичайно цікавить учення славнозвісного Маріани[96] щодо права на вбивство державця. — Не зі страху, — сказав він. — Нa мене чинили замахи часто й під усілякими приводами. Донедавна це вважалося злочином чи принаймні сміливим політичним заходом. Але вперше учений підносить таке вбивство до священного закону. Що ж це діється? Єзуїт біля ліжка почав рости. Коли його чорна постать досягла найбільшого можливого зросту, він спитав водночас довірчо й суворо: — Якби ваш покійний ворог, дон Філіпп, саме коли він був для вас найнебезнечніший, дістав кинджала між ребра, ви сказали б, що це беззаконня? — Тож-бо й є,— погодився Анрі.— Завжди знайдуться такі, що схвалять нашу насильну смерть. Та чи це вже стало законом? І хто його встановив? — Не ми, хоч ви так гадаєте, — відповів єзуїт. — Вирок, гучний чи мовчазний, складають народи, їхнє сумління. Його має схвалити все людство — хоча, звичайно, розпізнає його тільки втаємничений. «А той утаємничений — ти, шахраюго», — подумав Анрі, але нічого не сказав. Навпаки, визнав, що єзуїти, коли так, — справжні гуманісти. Вони навчають людей розпізнавати добро й зло навіть у владарях і чинити згідно з цим. А це справді крок уперед, крок нового сторіччя. — Я міг би порозумітися з вами, єзуїтами, бо моє власне сумління зовсім не підказує мені, що я тиран. — Ваше сумління пророче, — сказав патер Ігнаціус. — Величносте! Ми, ченці Товариства Ісусового, обрані, щоб стати вашими найкращими друзями, і вбачаємо у вас свою єдину підпору, бо король Іспанії переслідує нас і незабаром заборонить нам перебування в його володіннях.  

Лиш ця неоковирна брехня розкрила йому, кого він має перед собою, і Анрі навіть упізнав патерове обличчя. Колись давно-давно молодий король Наваррський уже бачив його; тоді воно належало одному підозрілому іспанцеві, що називав себе Лоро й удав, ніби хоче здати королю Наваррському одну іспанську прикордонну фортецю. Тодішнє втілення патера Ігнаціуса було косооке, а в нинішньому ця риса майже не помічалась. Давній знайомий зі своїми широчезними ніздрями та гудзуватим лобом аж ніяк не був красенем. Та сама зовнішня оболонка була наповнена в єзуїта душевним вогнем, а це змінює дуже багато. І все ж тут знову не хто інший, як той, що колись із душогубським наміром прагнув наблизитись до нього; так бачить Анрі. Тим часом він уже достатньо зміцнів, відлежавшись, щоб повернутись до свого покликання, і почав з проникливого порівняння різних людських натур. Осторонь перешіптувались ла Варенн і Котон. Вирази їхніх облич виказували злодійську втіху, бо патер Ігнаціус так легко впорався з королем. Але як Анрі, так і його новий друг дуже добре знали, яка гадка в кожного з них про іншого. Єзуїт думав: «Балачками тебе не візьмеш — тільки силою, і я тобі покажу її». А король думав: «Тодішнього вбивцю мої офіцери привели у відкриту галерею. Кожен уперся однією ногою в мур, і крізь цей живий бар'єр убивця мав говорити зі мною. А що він не зміг нічого сказати, крім пустих брехень, та й другого дня теж, то його розстріляли». Патер Ігнаціус почав знову: — Право на вбивство тирана — це тільки предмет діалектики. Зрозумійте, що насправді замахи на вашу особу припиняться, коли так ухвалить вищий розум — розум нашого ордену. — Я розумію, — сказав Анрі.— Інші ордени не мають права на вбивство тиранів. — Ми пропонуємо вам захист від ченців, проповідників та мирян, коли дехто з них візьме собі в голову, ніби на нього зійшло з неба прозріння і на його нікчемну особу покладено високу місію. Наш звичай не такий. У нас мислення цілком земне, ми все підпорядковуємо розумові, навіть насильство. — Такі й мої погляди, — не без подиву зауважив Анрі.— А як же ваше товариство хоче навчати людей правильно мислити? Замість відповіді єзуїт спитав: — Чи міг король коли-небудь похвалитися, що його піддані мислять правильно? Люди ж не створені на одну мірку. Велика людина ніколи не здобуде одностайної любові свого народу, бо народ може мати багато думок, і вони тим чудніші, чим самостійніші. — В цьому багато правди, — погодився Анрі, але зразу побачив, що його спокушають. І справді — ту ж мить диявол показав своє копито. — Чого ж хоче ваш орден? — Шкіл. Це не привілей, ні! Наші колегіуми такі добрі, що в протестантських князівствах Німеччини шановні люди переходять у католицтво, аби їхні діти здобули виховання в нас. Тільки не думайте, що ми маємо упередження проти світських наук. Ми наймаємо математиків, а лікарі викладають у нас анатомію. — Чудово, — сказав Анрі.— А що ж ви лишаєте за собою? — Майже нічого. Латину, коли хочете. Будь-яка наука дає нам змогу ліпити для вас підданих — усіх за одним взірцем, усіх для однакового й цілковитого послуху. Анрі: — Ви ставите в класах мій портрет на вівтар і засвічуєте перед ним свічки? Патер: — Ми уникаємо надмірностей і стережемося прикрої відвертості. Кажучи точніше, королівська величність, незалежно від її волі, є для нас засобом примусити людей не думати, а коритися. Задля їхнього ж таки добра. Анрі: — То їхнє добро в дурості й безвідповідальності? Патер: — Ми кажемо — в благочесті й радісній покорі. Анрі: — Щоб вони жили й боролися, самі не знаючи, навіщо й за віщо? Патер: — Дурним і безвідповідальним було минуле сторіччя, що непомірно пишалося своїм мисленням, своїми винаходами, відкриттями, нестримною заповзятливістю в усіх напрямках, бо все це аж ніяк не веде до істини. Вільна людська особистість бере на себе забагато, а врешті корчиться й стогне на ложі мук, осиротіла й виснажена. Анрі — тихо: — А що, як я кину вас до в'язниці? Патер, схилившись над ліжком хворого: — Мені слід би цього бажати, бо я сидів би у в'язниці для більшої слави божої. Але для вас це не було б вигідне. Згадайте, що досі ще не викорінили свавілля в умах. Фанатики проникають повсюди, навіть до найдисциплінованішого ордену. Вихопити ножа недовго. Величносте! Вам уже давно пора задля власної безпеки взяти собі духівника з Товариства Ісусового. Звична погроза… З цими словами патер Ігнаціус хотів лишити короля на самоті. Він уже відступив від ліжка, але Анрі кивнув йому ще зостатись. — У Німеччині,— сказав він, — Товариство Ісусове має найбільший успіх. Там усе, вмиротворене, крім отих горезвісних розбійницьких ватаг, постраху бідних селян. Здавалось би, слід радіти, що в монастирів віднімають землі. На жаль, народ не має з цього нічого — збагачуються тільки державці та дворянство. Ваш орден сприяє дворянству. — Німецьке дворянство — наш меч, — підтвердив єзуїт. Просто відзначив — не гордо й не скромно. — Ладнається велика війна, — провадив Анрі.— І це буде ваша війна. Війна проти народів. — Але за панів і за владарів, що згідно з нашою волею й напученням виганяють протестантів, як-от імператор Рудольф[97]. Величносте! Ви найхристиянніший король. Ви любите своїх підданих усіх підряд, навіть єретиків; ви хочете повернути їм віру й природну нерівність. Із нашою допомогою ви цього досягнете, уникнувши жорстокої війни, шляхом лагідності й терпіння. — Амінь, — докінчив Анрі й закотив очі під лоба, як бачив недавно в одного солодкомовного проповідника. — Пташечки, квіточки, — промугикав він сам до себе. — А чому саме мій народ такий бойовий? — спитав він з несподіваною силою. — Чому французи вбачають у зраненому й закривавленому чолі осторогу, що треба бути сильними? — Вам самим треба скоріш берегтися, — зауважив патер Ігнаціус, нагадавши, що хворий марно перенапружується. І справді, королю стало дуже погано, він покликав ла Варенна, а обидва єзуїти вийшли. Між двома болючими нападами король підписав указ, яким він допускав Товариство Ісусове до королівства. Може, пан де ла Варенн дуже пишався цим, але вирішено тут було без нього. А чому, власне, — цього поки що не знала навіть постать біля ліжка.  

Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   32   33   34   35   36   37   38   39   ...   48


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка