Історичний роман генріха манна про войовничого гуманіста



Сторінка35/48
Дата конвертації05.05.2016
Розмір9.22 Mb.
1   ...   31   32   33   34   35   36   37   38   ...   48

Про зраду

 

А потім пішли свята. Стався й ще один замах на життя короля, але його затаїли. Настав день, коли легат дав новому подружжю своє урочисте благословення. Після цього Анрі поїхав би негайно, бо ночі з чужинкою гнітили його над будь-яку міру. Та лишався ще мир із Савойєю — морочливе діло, хоча герцог і програв війну. Він був згоден відступити спірну частину своїх родових володінь, але французьку провінцію Бресс хотів зоставити собі. В цьому Анрі та його начальник артилерії добачили підступну пастку. В Савойї було багато єретиків, і їх там переслідували. Якщо король призначить туди губернатором протестанта, на нього негайно нападеться папа, якщо католика — то свої протестанти. Начальник артилерії казав йому це ще тоді, в Ліоні: про все це домовились герцог Савойський із Біроном. — Величносте! Ви побачите самі, що Бірон невиправний і його вже не врятувати. Ви зробили його адміралом, маршалом, герцогом, пером. Ви довірили йому правити Бургундією, а там же губернаторами досі завжди були принци крові. В його руках був один з кордонів королівства, і він мав той кордон охороняти. Ви самі знаєте, що зробив він натомість. — Нe знаю, бо не можу повірити, — заперечив Анрі.— Зрада — річ протиприродна. Сюллі: — Це не справжня ваша думка. Ви дуже добре знаєте нашу людську натуру: вона потребує зради, хоч би в ній навіть не було користі,— просто з норову, бо її надить власна погибель. Анрі: — Дуже мудро, пане Роні. І все ж я згадую одного, хто ніколи… І затнувся. Навіть найкращий слуга, навіть він зрадив Габрієль д'Естре; а чому — це довіку лишиться незбагненним. Сюллі, трохи помовчавши, сказав дуже тихо: — Може, один і є, але двох не знайдеться. І погляд емальово-голубих очей доказав: «Ви самі зрадили свою віру, чи цього не досить? А скількох ви зраджували людей, а як часто — своє слово? Хіба це було неминуче?» Анрі сам у глибині серця питав себе, чи це було неминуче, і не знаходив відповіді. Але від начальника артилерії принаймні домігся, щоб іще зачекати й випробувати маршала Бірона. Сюллі поїхав, остерігши короля такими словами:  



— Він зажадає, щоб ви віддали йому місто Бург-на-Брессі; тоді ви матимете доказ, що він змовився з вашими ворогами й хоче відкрити їм кордон королівства. Коли нарешті приїхав сам Бірон, його супроводило багато люду. Вся вулиця хотіла бачити уславленого воїна, та й було що побачити: густо-червоне обличчя, могутні плечі й руки — жоден вантажник не захотів би з ним боротися, він роздушив би кожного. В нього, як у бугая, легко набігали кров'ю очі, на тілі він мав три десятки шрамів, він завжди й неодмінно перемагав, і все завоювання Савойї було справою тільки його рук. Так гадали люди, що здебільшого плутали його з батьком і вважали їх обох за ту саму людину. Одне слово, народним героєм був маршал Бірон, а не король. Захват юрби заглушував у зрадникові й сумніви, якщо він їх мав, і побоювання, які він таки справді відчував. Король уникнув пастки — він не взяв ні п'яді Савойї, він зоставив собі Бресс, французьку провінцію. Чи багато знає він про зраду? Нічого не знає, вирішив Бірон, побачивши, як зустрічає його люд. Він і далі вірив, що народного героя ніхто не посміє зачепити. З похмурим обличчям став він перед королем, що здавався веселим і приязним. — Це чудова нагорода за вашу вірну службу, — сказав Анрі, показуючи за вікно. Бірон хвальковито випнув велике черево й відказав: — Народ мене знає. Якби ви були Карлом Великим, то я був би Роландом[91]. Але своєю мирною угодою, що підказав вам страх, ви змарнували те, що здобула моя відвага. Мені жаль вас, величносте! — вигукнув Бірон, розлютившись через свій недавній страх. Анрі не звернув уваги на це зухвальство. Він показав маршалові на невеличку статую бога Марса, увінчаного лаврами, обличчям схожу на короля. — Кузене, як ви гадаєте: що сказав би на це мій брат, король Іспанії? Натяк і осторога. Бірон не почув ні того, ні того. — Отой? — буркнув він. — Ну, вас він навряд чи боїться. Анрі ляснув його по животу й засміявся.  

— Веселий хлопець, тільки розжирів трохи. Ну, хай там як, а мені ти до душі. Від цих слів обличчя того недотепи почервоніло ще густіше. В його погляді, досі тупому, замигтіли божевільні вогники. «Чи можлива річ? — подумав Анрі.— Божевілля, скрізь божевілля. Якби мій начальник артилерії знав, як легко слабкому духові збитися з пуття, він би ставився до зради як до хвороби. Та, звичайно, коли ця хвороба зайде надто далеко, ліки їй не поможуть». — Кузене, — сказав він, — скільки треба грошей, щоб покрити ваші борги? Бірон: — О, щоб задовольнити своїх кредиторів, мені треба стати могутнішнм за вашу величність. Анрі: — Ризикований жарт, але добрий. Так і треба — ставити себе високо, а то що б із нас було. Бірон: — Віддайте мені Бург-на-Брессі! Ось воно, випливло наверх. Зрадник не витримав іспиту. Анрі сумно подивився на нього. Анрі: — Навіщо вам це місто? Бірон: — Я ж його завоював. Анрі — сумно, але вже трохи гостріше: — Вам наступали на п'яти люди начальника артилерії, тому ви й пішли навпростець. Бірон: — Шпиги вашого начальника артилерії! Що це за король, що не довіряє своєму маршалові! Затята лють; цей чоловік не хоче ні від чого відступитись. Не хоче нічого визнати. І Анрі вдався до мови королівської величності. Відійшов трохи від Бірона й холодно запевнив його в своїй довірі. То був якраз належний тон, щоб ураз вернути до тями цього одержимого. Той прокашлявся, але голос лишився хрипким; затинаючись, він пробурчав: — Величносте! Спокуса була дуже сильна. Кожен великий вельможа у вашому королівстві має нагоди вашим коштом стати ще більшим. Вас не бояться. — Поки не стане запізно, — відзначив Анрі, але не так голосно, щоб Бірон по-справжньому зрозумів. Зрадник глянув на нього недовірливо: що це означає і наскільки слід бути відвертому? Нарешті він, не дивлячись на короля, промимрив щось про гроші, які, звичайно, присилала йому Іспанія, але ж хіба ними заткнеш його діряві кишені? Його ніхто не зможе збагатити. — Я помру коли не на ешафоті, то в притулку для вбогих, — цими словами закінчив він своє зізнання, але зразу ж додав, що король повинен йому пробачити — бo він тільки вів переговори, а по-справжньому нічого не зробив, — і на цьому поставити крапку: так буде краще для них обох. Анрі — з раптовою силою: — Чим це ви мені погрожуєте? Бірон, знітившись: — Навпаки, я прошу вашу величність ласкаво пробачити мені. Анрі: — Все, що я знаю, вам уже пробачене. Бірон: — Усе — чи я вчинив його, чи не вчинив? Анрі: — Те, що я знаю. А більше ви нічого не вчините. Швидко підступив до друга, обняв його за плечі й шепнув йому на вухо: — Ми обидва. Анрі: — Ми обидва — зрадимо один одного? А заради чого? Гроші вам не допоможуть, а коли не стане мене — ви вже не будете прославленим маршалом Біроном. Той самий люд, що сьогодні вів вашого коня за повід, обминатиме вас. Вам доведеться втікати через чужі краї. Вашим владарем тоді буде мій брат, король Іспанії, а він уже не володіє світом. Бірон — розгублено, видимо не знаючи, як бути: — Стережіться, величносте! Може, Філіпп Третій і слабкий[92], але вбивць до вас і він здатен підсилати! — Ще не договоривши, він побачив, що король злякався. Зрадник зачепив у короля дошкульне місце — не для того, щоб залякати короля, бо він і сам не почував певності. Але, побачивши, що король злякався, вмить набрався духу. Король не боїться ні битви, ні облоги, на тілі в нього досить шрамів — хоч і не тридцять, але стількох нема й у Бірона. Він не раз уже міг полягти від руки ворога, востаннє власний маршал підставляв його під кулі. Чи Анрі це забув? Насильну смерть ми знаємо в багатьох подобах; і тільки від однієї подоби він здригається. Бірон, так само похмуро й тупо, як на початку розмови, і з байдужніти очима: — Визнайте, що я остеріг вас. Насправді я тільки задля цього зайшов у зносини з певними змовниками. Я був і зостаюся вашим незламним маршалом. Анрі: — Мені хочеться вірити вам. Бірон: — І віддячити мені. Віддайте мені Бург-на-Брессі. Анрі: — Ні. Бірон, виходячи: — Величносте! Подумайте добре. Я ваш незламний маршал. Коли двері зачинились, Анрі промовив: — Так, мені справді доведеться добре помізкувати, щоб урятувати тебе, друже, від катівської сокири. Він негайно поїхав до Парижа. Приводом була його люба маркіза: після всіх офіційних ночей із королевою-чужинкою він хотів нарешті мати знову свою француженку. Тим часом королеві, як і годилось, він посилав листи зі звертанням «серце моє найлюбіше». Анрієтта завжди мала в нього тільки титул «серце моє», і вона болісно сприймала цю різницю. Вчиняла йому вже знайомі сцени, чим розважала його, не виводячи надовго з рівноваги. Вона була для нього втіленням усього французького, і з часу одруження це набуло для нього особливої вартості. Крім того, як незабаром виявилось, вона чекала від нього дитини, і Анрі це тішило; навіть поява майбутнього дофіна не могла хвилювати його дужче. Обидві жінки дурили його наввипередки, з першої хвилини, не вагаючись. Королевина невірність була йому неприємна, але неприємна була для нього й сама королева. Він навіть не зустрів її, коли вона прибула до Лувру. Це було ввечері, в королівському палаці ніде не світилось, її прислуга запізнилася, і чужинці довелось самій помацки пробиратись по темній будівлі, сходами нагору, через спустілі зали. Вмеблювання, яке бачила вона, було старе, і вся оселя занедбана, не гідна її високого звання. Вона проплакала б цілу ніч, якби такій великій монархині годилося плакати. Злопам'ятлива вдачею, вона довіку не забула, як того вечора думала, ніби вона зовсім не в Луврі, бо з неї поглумились. Іще один привід для помсти — на додачу до всіх інших. Мстивість його маркізи бавила Анрі більше — вона була не одноманітна й рясна бурями. Свого часу Анрієтта спробує навіть викрасти й вивезти до Іспанії його сина: нехай спалахне гризня за наступництво на троні, а давній ворог, іспанці, як завжди, прийдуть на допомогу заколотникам. Вона підтримує зносини з усіма змовниками — вже й тепер, коли король вистежує свого маршала Бірона й сушить собі голову, як урятувати його від катівської сокири. Водночас вона страшенно запальна, вибалакує те, що слід приховати, лішає на видноті листи — аби тільки немолодий коханець не легковажив її. Нарешті вона домоглась, чого хотіла: він уже не дозволяє їй танців, кривляння та дешевих жартів, а вимагає признатись в усьому. Погрожує карою, а вона сміється йому в вічі. Нахилившись до його обличчя, кричить своїм ламким голоском, що й досі так чарує його: — Ну, ув'язніть мене в монастирі, щоб я вже мала спокій від вас! Чи ви такий красень? Чи, може, від вас гарно пахне? — навіть таке вигукувала, і то не віч-на-віч. Наслідком було те, що Анрі почав уживати більше парфумів, а його клята маркіза й далі розігрувала сцени на свій смак. Коли він уже вивідав через неї майже все про широко розгалужену змову, йому хотілось тільки одного — погамувати її язика: — Пані, ваших небезпечних таємниць не слід розголошувати. Поки про них знаю тільки я, я зроблю все можливе, щоб вас минула кара. Стережіться! Граф Ессекс також вірив у своє щастя, бо його любила королева, і вважав, що має законне право на зраду. Та врешті моя сестра, королева Англії, мусила зітнути йому голову, і відтоді в неї у самої болить шия. Шалена маркіза витяглась якомога вище й глузливо гукнула: — Так. Але ж вона більше схожа на чоловіка! Цього разу король не засміявся. Того літа він об'їхав усі провінції, якими правили верховоди змови; тепер він знав їх усіх, і навіть у самого начальника артилерії не було проти них стільки доказів. Епернон у Меці, Буйон у Седані, й навіть губернатор Лангедоку, а до того ж його конетабль Монморансі,— всі вони твердили вперто, що віддані йому. Король привів із собою військо; вони побачили, що їх розгадано, але тим упертіші були їхні запевнення. Але він приїхав не для того, щоб вислухувати брехню. Йому вкрай потрібно було настрахати їх, і це йому вдалося. Крім того, йому дуже хотілося подивитись на зрадників, перевірити своє давнє знання людей. Найбільше примножив його досвід — коли не скорботу — конетабль, його кум. Але в той самий час іспанці облягли фламандське місто Остенде; через це й мусив Анрі настрахати своїх змовників. Його англійська приятелька саме тоді наполегливо пропонувала йому спільними силами допомогти Нідерландам. Наступальний союз — на таке Єлизавета ніколи не була щедра. А він тим часом саме тепер не міг покинути свого королівства. Тільки-но він повернеться спиною, вони зразу зчинять свій безглуздий заколот, їх не спинить і небезпека ворожого вторгнення. Король сам приїхав аж до узбережжя. Сам-один зійшов він на мури Кале, прислухався до канонади в Остенде; в душі його гризота, смак безсилля дуже гіркий. Саме коли він довгорічними турботами й трудами зробив цю країну і народ кращими, щасливішими, — адже французи терплять один одного, незважаючи на різницю у віровизнанні, а це вже багато, і справді мають по неділях курку в горщику, як не всі, то хоч більше, ніж за його попередників, коли життя хоч поки що стало стерпним, — між ним і його успіхами відразу впихається зрада, отруйна гадина з холодною кров'ю, що й доторкнутись до неї гидко. Стоячи в Кале на мурах, Анрі тримається за залізні кільця, щоб буря не скинула його вниз; серце його до дна сповнене стражданням, бо нема нічого певного, ніщо не захищає його від падіння, від погибелі. «Що я знаю? Самого знання завжди було не досить. Але й діяння так само непевні, як знання». Лишається тільки завзяття й стійкість, і вони мають підтримувати його день у день. А там, за Ла-Маншем, до Дувра того самого дня прибула королева, його союзниця, й чекала його слова, яке він не смів вимовити. Якби він послав уперед свої полки, її кораблі вийшли б у море. Та ні, ті полки були йому потрібні проти зради. Єлизавета передала йому послання, в якому писала, щоб він переловив і стратив усіх зрадників, а насамперед свого маршала Біропа. Він сказав: «Вона жінка вчена, справжній доктор по змовах, і лікує зраду способом хірургів — сокирою. Мені важче, бо я часто пересвідчувався, що насильство нічого не вирішує. Вирішує тільки любов». Він казав сам собі: «Зі своїх двох жінок я не люблю жодної, тому вони й дурять мене. Я купив їх обох — і королеву, й маркізу. Зраджуючи мене, вони хочуть забути своє приниження. Ті жінки, що наставляють нам роги, захищають свою особистість. Це або багато, або мало; той, хто їх не любить, нехай відвернеться. Але Бірон? Я ж його любив, та й тепер іще хочу врятувати. Нелегко це буде — всупереч моїй англійській приятельці, всупереч моєму начальникові артилерії». Повернувшися з подорожі, він зразу пішов до арсеналу — не з радісним сподіванням. Те, що він збирався відкрити, не було почесне — ні для його влади, ні для його імені. Роні аж ніяк не поділяв подиву свого владаря з приводу всього цього зрадництва, всіх безглуздих зрад, що навіть самим зрадникам не могли дати користі, але зазіхали на загальну власність, на спільну для всіх землю. Адже не тільки король був би повалений, — загинула б країна, нація! Чи це не суперечить здоровому глуздові? Нe кажучи вже про те, що треба ж мати й людські почуття. Щирий слуга думав своє. Хто стоїть при владі, той, мабуть, не здатен зрозуміти, чому на нього зазіхають. Отак просто пояснював усе Роні. Його тільки дивувало, що король знає так багато подробиць. Але він доторкнувся до болючого місця — згадав пана д'Антрага, маркізиного батька. Анрі зразу перебив його: — Проти нього ви не маєте жодних доказів. Навпаки, маркіза зробила все можливе, щоб розкрити мені очі. Саме це й хотів почути міністр. Він вирішив зробити обшук удома і в дочки, й у батька. Анрі гадав, ніби захистив свою маркізу, і тепер зажадав пільги й для Бірона: — По-перше, він не в наших руках, а по-друге, він має військо й гармати. — Ну, то ми заберемо в нього ті гармати, — пообіцяв непідкупний Роні. — Бажаю успіху, — сказав Анрі.— Легше було б спочатку заарештувати інших. Проте непідкупний усе ж таки зажадав голови маршала Бірона. Врешті у Анрі виступив на чолі холодний піт — у такій тривозі боровся він за свого заблудлого друга.  

А непідкупний — спокійно й чітко, як завжди: — Ви знаєте, величносте, що вам не можна вирушати до Фландрії з військом. Бо позаду вас спалахне збройне повстання. — Ваша правда. — Анрі вмить став тверезий, як його щирий слуга. — Моя приятелька, королева Англії, радить мені вкоротити кожного з моїх змовників на голову, — так вона зробила зі своїм власним улюбленцем Ессексом. — Це правда, єдина правда, — підтвердив начальник артилерії.— І перший, кого ви повинні вкоротити, це Бірон. — Щодо нього вже вирішено, — поставив крапку Анрі.— Він поїде послом до Лондона, сповістить мою приятельку, королеву Англії, що я одружився. Повернеться він іншою людиною. Щодо цього Роні мав сумнів; одначе він зрозумів, що король сказав своє останнє слово. Бірон справді поїхав до Англії. Стара королева дуже хвалила перед ним його владаря. Тільки одну хибу мав, на її думку, король Анрі — занадто м'яку вдачу. — Розкажіть-но йому, як чинять із зрадниками. — І з вікна показала послові на один предмет: вона завжди має його перед очима й може будь-коли подивитись на нього. То голова молодого Ессекса, якого вона любила. Власне, зостався самий череп; але Бірон до черепів звик, він їх боїться не дужче, ніж сама Єлизавета. І вона побачила, що Бірона вже ніщо не може остерегти: ні те видовище, ні її пояснення. Так вона й написала королю Франції — ще перше, ніж Бірон повернувся. Поки він подорожував, одному з його агентів розв'язали язик, і зрадник сам був зраджений. Його спільники вже не довіряли йому, бо він став королівським послом. Вони бачили: король знає все. Він завдає їм контрударів: несподівано віднімає в них міський податок. А з чого ж вельможа так розбагатіє, щоб провадити війну навіть із королем, коли народ більше не платитиме йому податків? Жах пройняв їх наскрізь, вони самі подались до похідного королівського двору, не чекаючи, поки Анрі їх навідає. Могутній герцог д'Епернон запевняв пана де Роні — врешті-решт тільки міністра, — що король не має ніяких причин скликати таємні наради, бо ніхто й не думає ні про який бунт. Начальник артилерії попросив його сказати все це самому королеві; але якраз на це ніхто вже не наважувався. Ненависть до короля найдужче намагались розпалити серед протестантів: мовляв, король має намір позбавити протестантські фортеці своїх грошових субсидій. Навіть більше — він збирає у своєму арсеналі гармати, щоб придушити всі свободи як однієї, так і другої віри. Найзначніший із змовників сам був протестант — Тюренн, нині герцог Буйонський, багатий владар, що ніколи не зречеться своєї гордині. Колись він був бідняком — тоді, як і Анрі,— і надій на майбутнє в короля було не більше, ніж у нього. Супутник років бідності менш ніж будь-хто здатен дотримуватись міри, коли настають роки достатку. «Що? Отой, колись такий самий злидень, як і я, тепер має стояти вище за мене?» Цей король — ворог кожного самовладного пана в королівстві, а насамперед — протестантського, і вже забув, що свої давні перемоги завдячує протестантам. Так гадали люди, бо так говорили ті, котрі щось мали — здебільшого аж забагато. Анрі отримував такі звістки звідусюди й бачив, як вельможі відкидаються від нього; протестантський люд був проти нього — ще більше ніж католицький, у якого він здобув принаймні стільки прихильності, скільки був вартий скасований міський податок. Крім того, папістський простолюд іще пам'ятав, що цей король усе ж таки переміг його гнобителів, тоді як його колишні сподвижники, борці за віру, забули навіть, що він дав їм едикт. Його тоді мучили жахливі сумніви — до сумнівів він був схильний завжди. А тепер оця загальна змова, — звичайно, винен у ній він один. Не без причини ж після стількох подвигів, після того, як він зумів відродити королівство, його всі покинули й він лишився сам, як був на початку шляху. Він викликав до Фонтенбло свого Роні, хоча добре знав, що цей глибокий внутрішній неспокій і сумніви щодо власних помилок — не такі речі, щоб начальник артилерії зрозумів їх. Про них Анрі мовчить, у цьому він і далі лишається самотній. Буйон та його бородатий приятель ла Тремоїль від'їхали до своїх володінь. Ані д'Епернона, ані кого іншого затримати не пощастило. «Хіба що довелось би їм сказати правду в вічі». Але досі він мовчав про те, що сприймає їхню зраду як ганьбу для себе. Щирий слуга похвалив його за те, що він удався до хитрості й грає роль. Тим легше вскочить у пастку заводій злочинної змови. Звичайно, йому йдеться про Бірона, бо він жадає його крові, і квит. Король ходить, ступаючи занадто широко, як на такий маленький садок, думає Роні. Треба щось розповісти йому. Не навпростець, незграбно— ні, щирий слуга вмів пом'якшувати і повчання, і найтяжчі ухвали: він обеззброював владаря прикладами з історії або розповіддю про якісь буденні речі, що завжди існують поряд із величними й грізними, і в порівнянні з ними величні й грізні теж стають буденними.  

Маршал Бірон уже не має гармат — начальник артилерії зумів утнути з ним штуку. Він переконав губернатора Бургундії, що гармати в того вже нікуди не годяться. Простак ухопився за принаду: відіслав старі гармати річкою вниз, а баржа з новими, як домовлено, вирушила назустріч, до Діжона. На жаль, вона заблудила вночі, в тумані, й ненароком причалила знов до арсеналу; маршалові гармати тим часом також прибули вже туди. Спритно зроблено, королю лишалося тільки засміятись. Роні, навпаки, сказав якнайповажніше: — Величносте! Тут ідеться про ваше королівство. Переборіть усе: свої спогади, почуття і… — І ганьбу, — докінчив Анрі. Його слуга затнувся, замислився, але так і не зрозумів, чому король ужив цього слова. — Переборіть усе, — зажадав він ще наполегливіше. — Той приклад, що ви покажете на наймогутнішому з ваших ворогів… — Наймогутнішому? Без гармат? — спитав Анрі.— На обеззброєному, нужденному, як послідущий жебрак? Я можу просто відпустити його з богом, і йому зостанеться лиш тікати світ за очі. — До Іспанії.— Роні говорив повільно, ваговито. — Величносте! Господь позбавив його своєї ласки. І ви так само не маєте права бути до нього ласкавим. Анрі жахнувся. Громовий голос із неба, і той не міг би грізніш нагадати йому, щоб він повернувся до послуху і обов'язку. Його суворому слузі вистачило такту лишити короля на самоті, перше ніж король усвідомив, що його закликано до послуху.  



Опівночі


 

Ось він, маленький, обгороджений садочок біля замку Фонтенбло, сад випроби: випробовуваний розмовляв тут зі своїм сумлінням. Ніхто не смів тривожити його, хоча здалеку за ним стежать: королева й міністр із вікон, а цікаві, теж нишком, — крізь живоплоти. Всі ті кілька днів, поки Бірон їде сюди, Анрі думкою з ним. То радить йому повернутись і втікати; а то, частіше, просить його покаятись, упасти йому на груди. Тринадцятого червня, рано вранці в тому саду він думав: «Не приїде!» — і каже це своїм людям, що стоять напоготові поза живоплотами. Бірон чоловік запальний: свого ворога Роні він заприсягся заколоти кинджалом, та що йому втрачати, навіть ставши убивцею короля? Анрі заспокоює всіх щодо цього. Це вперше в житті він без страху чекає ножа. «Невже в мені погасла жадоба життя? А була ж така сильна! Бірон… Його шлях сюди, шлях до смерті, такий довгий і тяжкий, я проходжу разом з ним. І по щасливих шляхах цього королівства ми колись їздили пліч-о-пліч». Він мав на думці більше батька, ніж сина, об'єднував їх у одну людину, як народ. «Чи мусив я розлучитися й розмежуватися зі своїми сподвижниками? Що скоїлось зі мною, через віщо вони вважають за безпечніше перекидатись до моїх подоланих ворогів? Покидають лиш того, хто сам себе покидає, і хто б мене зрадив, якби я не зрадив сам себе?» Він заглиблювався в себе, він розпачливо шукав джерел зради… Ет! Нічого вони не пояснюють. «Чи це я спустив з неба на землю освячену богом величність? Я ніколи не вірив у власне творіння. Для мене не кожен день — ясне свято. Я не був тим тираном, котрого вони могли б ненавидіти й божествити. Марне діло — у одних віднімати тільки зайвину, але не все зразу, а іншим давати ситість тільки по неділях. Кого я врятував від його дурості, кого — від божевілля? Хто на це неспроможен, той не рятівник. Мої звичаї призвели до того, що я мусив затаювати й замовчувати останній замах на моє життя. Біроне, звільни мене від мого безчестя, воно було б занадто гучне. Як жахливо волає воно з твого ешафоту!» За живоплотами почувся гомін. Анрі вже вирішив, що настала страшна для нього година. Але то був лише якийсь невідомий городянин — він добивався до короля з таким запалом і в такому відчаї, що його нарешті впустили до альтанки. Він упав навколішки й почав просити в короля помилування для свого небожа, якого суд засудив на страту. Король уже підписав вирок, він знав обставини злочину, що не дозволяли помилування. Дивлячись на горе цієї людини біля його ніг, він поблід. Якийсь нещасний юнак зійде на ешафот, а ти, король, борешся в душі зі зрадником, щоб він тебе пощадив. Чоловікові біля своїх ніг він сказав: — Ви чините так, як слід чинити дядькові. А я мушу вчинити так, як слід чинити королю. З тої хвилини він відкинув усі вагання. А тоді з'явився Бірон, як його й чекали, і нітрохи не перемінився душею, як і передбачали теж. З-за живоплотів стежили, як вони вдвох крокують алеєю: король тихий і рішучий, маршал — у нестямній люті через несправедливу підозру, а найбільш через те, що його обеззброєно. Він то гатив кулаком у свої невинні груди, то нарікав на віроломного Роні, що так зрадив ного. — Може, і я вас зрадив? — спитав Анрі, і затятий брехун затнувся. Тоді король обняв його, показав жестом, що вони самі, тож хай маршал довіриться йому. — Я? — вигукнув Бірон. То був голос похмурої одержимості. Всі побачили, як вони виходять: один був веселий, а другий аж душився від нестерпних образ. За обідом, у присутності всього двору, Бірон сидів навпроти короля, і мова йшла тільки про обложене Остенде. Анрі сказав: його брат, король Іспанії, разом з іспанськими міністрами мусять тремтіти зі страху, що він покарає своїх зрадників. І тоді Іспанія дуже скоро програє війну у Фландрії. Бірон поглинав страви й затято мовчав, але читати його думки було нелегко. «Посмій-но! — промовляло його почервоніле обличчя. — Для своїх дворян ти вже не король. Скликай свій простолюд: побачимо, чи захоче він віддавати життя за тебе, як ми колись віддавали». Після обіду Анрі повів бідолаху в той самий садочок. Він боровся за людську душу так, немовби ще ніщо не пропало; а та душа вже відмерла. — Пане маршале, отямтеся! Це ж ви, а ось перед вами ваш король Анрі. Ви не знайдете іншого короля, що любив би вас. Забудьте про всі докази, що має проти вас герцог Савойський, забудьте про обіцянку мовчати, якою вас переслідує Іспанія, забудьте їх! Я забуду все після першого вашого щирого, вільного слова. Але Бірон уже не був вільний. У Ліоні, попри весь свій гнів і пиху, він, може, ще був такий. А тут він поривається до своєї долі, хоч і не вірить у неї: він застиг, уражений німотою і вже звернений обличчям до ешафоту. Анрі все відтягував: ще чверть години, ще чверть… Нарахував чотири чверті — кінець. Ні, додав ще й п'яту. Тоді раптом урвав мову на півслові, опустив руку й швидко пішов у дім. Там він замкнувся з Роні й королевою. Міністр заради безпеки держави вимагав провинної голови, але багато говорити не потребував; найзавзятіша була королева. Її чоловік збирається пощадиш зрадника; це його діло, коли він хоче позбутися трому, але Марія Медічі на таке не згодна. Вона знає, що колись король на випадок своєї смерті обрав цього самого Бірона, щоб той захистив його коханку та її незаконного сина. Коли він не вміє вибирати довірених осіб, то чого за це має поплатитись Марія? Свого сина, дофіна, вона виростить сама — як регентка. Нарешті це слово вимовлене — регентство. Марія знає його будь-якою мовою. Проте в найважливіших для неї питаннях вона вже висловлюється французькою — не дуже приємно для слуху, зате влучно. Анрі розуміє, що тут уже сподіваються на його смерть і розрахували, що робити після неї. Він лиш тимчасово ще на цьому світі. Померти, негайно померти мусить друг його юності, супутник на крутому шляху до трону, супутник його сторіччя, вже минулого. Це не дуже приємне для слуху — незалежно від чужинчиної французької вимови. Те, чим йому тичуть у вічі,— необхідність, природний закон; і все ж у нього холоне серце. Життя міняється надто швидко для того вразливого віку, в який він уже вступив. Зостатись зовсім самотньому, посилати на смерть останніх, перше ніж і він піде за ними, — і так негайно? Ну, про чужинку шкода мови. Але… — Пане де Роні, що скажете ви? — Величносте! Маршал Бірон більш не може мати сумнівів щодо ваших намірів, тож напевне втече. Треба його взяти під арешт. — Зачекаймо до півночі,— вирішив Анрі. Того вечора грали в карти. Нарешті товариство розійшлось, але Бірон зостався з королем — без запрошення. Анрі бачив, що цей чоловік і не думає про втечу. Якщо його розум не потьмарився зовсім, у цю годину він напевне проясниться. Від цієї надії в короля аж серце забилося. Ще раз він заклинально нагадав про давню дружбу, та у відповідь зустрів сухий погляд, побачив уста з печаттю мовчання; і ось вибило північ.  

Анрі відвернувся, помалу, нога за ногою, рушив до свого кабінету, ще повагався, зачиняючи за собою двері. Ще хвилина тяжкої муки, і він знову відчинив їх. Бірон стояв непорушно, скутий своїм божевіллям. — Що ж, бог із вами, бароне Біроне, — Анрі назвав його по-давньому, як протягом двадцяти років спільних небезпек і знегод. Та ніхто вже цього не чує — Ви розумієте, що я сказав? Ні. Тут-таки в передпокої Бірона взяли під арешт. Він незграбно вдав, ніби вважає це за поганий жарт, і далі грав роль оббреханої безвинності — і в Бастілії, де якийсь чернець іще раз наказав йому мовчати про все, і на суді, попри всі наочні докази і власноручні його листи, що виказували провину. Він сторопів, побачивши ті листи, і все ж розлючено відмагався від них. Він розраховував, що тиск із боку змовників та чужоземних держав змусить короля відпустити ного. Його спільники сильні й сміливі, судді побояться їхньої помсти й не засудять Бірона. Серед них самих є прибічники давньої Ліги, а вона тепер ожила, ніби єретик ніколи не перемагав її, ніби років правління цього короля й не було зовсім. На шляхах знову стало небезпечно, шість сотень родичів оскарженого приїхали з Гасконі, озброєні банди чинять напади. Того викажчика, що подав письмові докази, вбито в самому Парижі, хоч його й охороняли, і вбивцям дали втекти. Королю Анрі потрібна вся його велика відвага; для того, щоб судити зрадника, — ще більша відвага, ніж для відсічі ворогові, якби той удерся до країни. Ворог буває найстрашніший тоді, коли він здалеку підриває країну, підготовляє завоювання грішми, друкованими пасквілями, розпалюванням внутрішніх чвар. Анрі мусив це пережити: всі його досягнення, умиротворення й розквіт королівства все ж не врятували його від того, що йому тоді довелось покинути свою столицю й вичікувати за її мурами, з ногою в стремені. Не зрадник, а король мусив утікати. Свого міністра Сюллі він наполегливо остерігав, щоб той не дався в руки змовникам, бо тоді вони скористаються ним як заручником за Біронове життя. Роні, звичайно, вжив заходів остороги і, напевне, по-своєму розважив, що тільки неправедне діло може спиратись на злочини, — адже вони не мають коріння. Виростає і вкорінюється тільки велич, тільки володіння, і те, й друге дбайливо виплекане, і плекав його найкращий слуга. Та хоч би як багато міг здійснити такий міністр, королівство належить не йому. Його велич — це велич його владаря, а він сам у найгіршому разі може попасти ворогам у руки. Один лиш Анрі тоді, з ногою в стремені, осягнув ненадійність, тимчасовість усього свого набутку та й самого свого життя. Поки що він його зберігає,— а на те, що далі, розраховують дурні. Те, що він пережив у ті дні,— це нескінченні дванадцять опівнічних ударів годинника. Там, за містом, він приймав родичів в'язня, говорив з ними лагідно й співчутливо, як уповноважений правосуддя й державної необхідності, в яких він неспроможен змінити нічого. Відмовив їм, не давши взнаки, чого він боїться й чого справді міг чекати, — насильного звільнення в'язня, відвертого бунту столиці. Настрій люду був достатньо підготований для цього. Бірон — добрий католик, за те й страждає. По місту ходив зворушливий лист; Бірон його ніколи не писав, але в ньому висловлював королю все, що могло викликати до того ненависть. Добрий католик у в'язниці не пам'ятав навіть отченаша, зате вдарився в астрологію, бо дуже хотів жити, та його й запевняли, що смертного вироку не буде. Король слабкий, страх зломить його. Судді його тремтять уже й тепер. Проте Анрі мав у своєму парламенті не тільки таких людей, котрі виправдовувались нежиттю чи ще яким приводом, аби ухилитись від участі в процесі. З великих вельмож, рівних Біронові, ніхто взагалі не погоджувався судити його. Зоставалися старі вчені правники короля Анрі, що колись були з ним у Турі, ще як Париж був у руках Ліги, що колись лежали на соломі у в'язницях, що колись були бідні. Тепер вони покинули свої м'які ліжка, свої вигідні оселі; перед лицем небезпеки вони стали такими, як давніше. Вони знайшли в собі мyжнicть для боротьби. Якщо потім королівству судилось загинути, перші загинуть вони; але ці гуманісти рятували його, нападаючи. Вони зводили очі на короля й бачили, що він не піддасться ніякій спокусі: його веління — задовольнити правосуддя. Це правда, що на його бік ставали й інші. Як часто Роні, прикрившись сильною охороною, приїздив до нього за місто. І стара Єлизавета, його друг, писала йому, намагаючись передати цьому королю трохи своєї невблаганної волі. Вона знає, що її французькому королю не до мислі дивитись із вікна на черепи, а надто якщо він колись цілував ту плоть, яка їх укривала. Вона все знає, бо вона вже близька до свого кінця, і її сторіччя, відходячи, забере з собою, заздалегідь забере з собою тих нечисленних обранців, що творили велике, як вона. Зате Бірон — чоловік повнокровний, йому потрібні кровопускання, але про смерть у нього ані гадки. Перед своїми наглядачами й перед тими відвідувачами, котрих пускали до нього, він презирливо передражнював судовий процес, кривляючись і горлаючи. Глумлива зневага й певність своєї перемоги позбавляли його будь-якого стриму. Він до останку вірив, що на його боці і сила, і право. Сила — бо поки він тут шаленіє від незужитої снаги, там, на волі, змова, певне, досягла своєї мети й іспанські солдати вже простують сюди визволити його. А право — з трьох причин. По-перше, зрада завжди була священним правом сильнішого, а він вважав себе таким. По-друге, король у Ліоні все пробачив йому — звичайно, за винятком того, в чому Бірон не захотів признатися. Ну, та це вже копирсання в дрібницях; як може воно вилинути на ухвалу суддів? По-третє, і головне, — для всіх багатих і могутніх існує непохитний закон і моральна заповідь: захищати своє багатство. Те саме багатство, що дало їм велику могутність, при першій загрозі вони повинні використовувати проти держави й нації — отакий у них закон і моральна заповідь. А на крайній випадок ця заповідь вимагає: заклич у країну ворога, щоб він урятував твоє майно. Щоправда, ворог здебільшого дбатиме не про це; але так вірять багаті. Зі своєю вірою й сумлінням у них цілковита злагода, тому вони можуть іще сказати на прощання, як зрадник Бірон: «Панове, перед вами той, кого король посилає на смерть за те, що він добрий католик». Він не пам'ятав навіть отченаша, але вірив у багатство і з цією вірою пішов на той світ — не без бравури й великого галасу. Ката він трохи не задушив, хоч і вважав, що це просто підмана. Йому, чоловікові в розквіті сили й повнокровності, король наважився прислати ката! Аякже! Король Анрі, звичайно, знав, яку ціну доведеться заплатити за цю страту. Але перший успіх виправдав її: змова розпалася, змовники затаїли дух. Смерть самого лише Бірона розвіяла загрозу заколоту й війни, привид Ліги розтанув так само раптово, як і з'явився. Коли король повертався до столиці, його зустріли радісні юрби, і люд знову був одностайний з ним: він — батько нашого миру, нашого життя, наших надій на щастя. Слава, слава! Але все це дуже швидко лишається й забувається — тим швидше, чим скоріше знов наповняться скарбниці в королівстві й досягнуть розквіту ремесла. У переможених пам'ять не така коротка. Вони без кінця правлять меси за душу свого мученика, що мусив зійти на ешафот. Минають роки, і за цією змовою йдуть нові й нові. Їх придушують; Роні не спить, а король уже ніколи не піддаватиме сумніву його порад, бо в нього він один. І все ж — обидва вони зняли руку на багатство, на владу багатства. Останнє слово страченого було: «Бо я був добрий католик». І цього досить, щоб приректи короля до смерті від руки вбивць — якщо він доти не був до неї приречений. Віднині він ходитиме по своєму королівству в постійному чеканні. Роки його владарювання — найплідніші для королівства, але сам владар весь час чує позад себе кроки. Не чує — відчуває. Хто озирнеться — не побачить нічого. Лишається жити сьогоднішнім днем, а той день завжди досить світлий, поки б'ється серце. Якось, їдучи людною вулицею Ла-Феронрі, він побачив перед собою чийсь паланкін. Випередити його не можна було, довелося притримати коней. Це сталось перед будинком з відкритим склепистим підворіттям, над яким був вирізьблений знак: серце, увінчане короною й пробите стрілою. Король нахилився, хотів неодмінно зазирнути в той паланкін, але він уже замішався в натовп. І ніхто не зрозумів, чому король, хоч йому вже звільнили дорогу, замислився й не їде далі. Він тоді звик присягатись такими словами: «Це така правда, як те, що Бірон був зрадник». Невдовзі і після страти зрадника він приїхав у арсенал до свого міністра й звернувся до нього так: «Маркізе де Сюллі», Найкращий слуга подякував, але не дуже палко — так, немов з обов'язку: він сподівався, що, стане герцогом і пером. Такі були титули зрадника, і дістались вони йому без заслуги, завдяки любові короля. А до найкращого слуги Анрі почував замість любові тільки подив і пошану, занадто беззастережну, щоб терпіти її без ніякого опору. Для того, щоб Сюллі міг виступити в усьому блиску й стати великим міністром, мусила померти Габрієль д'Естре. Помирає Бірон — і Сюллі стає маркізом. Стане він і герцогом, але для цього доведеться скласти голови ще кільком. Чи ж легко терпіти цього бездоганного чоловіка, що звільняє нас від усіх, кого ми любимо? Величезний стіл міністра був завалений паперами. Ось він сидить над своїми рахунками, що служать процвітанню королівства. Анрі повертає голову до своїх супутників: — Стільки сидіти! Хотіли б ви бути на його місці? Я б не витримав. Заглянувши в один стосик списаних аркушів, Анрі змовк, бо побачив: то були нотатки про нього самого. Його Роні мав лише спомини, пов'язані з ним. Як і слід було сподіватися, в більшості записів ішлося за процвітання королівства, вони й заголовок мали: «Королівське господарство». Міністр, що насправді все писав сам, на тих сторінках нібито вів діалоги зі своїми секретарями: вони мали щоразу нагадувати йому про всі його діла, труди й заслуги, ніби він сам не знав про них. «Гординя, — сказав Анрі подумки. — Як може хтось писати таке про себе, коли життя кожного сповнене ганьби?» Та воднораз йому на очі мимохіть набігли сльози. Він звелів усім, щоб вийшли. А зоставшись наодинці з Роні, обняв його й сказав: — Віднині я люблю тільки вас.  

Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   31   32   33   34   35   36   37   38   ...   48


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка