Історичний роман генріха манна про войовничого гуманіста



Сторінка33/48
Дата конвертації05.05.2016
Розмір9.22 Mb.
1   ...   29   30   31   32   33   34   35   36   ...   48

Химерне повернення


 

Король відвідав свого маршала Бірона на арені підозрілих дій. Перша з них була та, що Бірон спробував підставити короля під ворожі кулі. В обложеному місті ніяк не могли б угадати, де стоїть король, якби їх не повідомили. — Поясніть мені цей дивний випадок, — зажадав Анрі, ніби не знав, що випадки не мають пояснень. Але зрада здавалась йому ще нез'ясовнішою. — Ваш батько любив мене, а я його, — сказав він синові вже, мабуть, усоте, бо тільки пам'ять про старого виправдовувала всі вияви ласки, що дістались молодому. — Він був спочатку моїм ворогом, а тому, коли доля звела нас, став тим надійнішим другом. Чи не гадаєте ви, пане маршале, що незаслужена дружба штовхає того, кому вона дарована, до ненависті й помсти? — Це надто мудровані питання, — пробурчав Бірон-син. Таку вже вдачу мав цей твердолобий, натоптаний чолов'яга з мертвотно-похмурим поглядом, що з нього й за кілька годин не пощастило б видобути більш ні слова. Та Анрі забився навзаклад сам із собою, що переможе впертість цього чоловіка й прихилить його до себе — довірою. Зрадника справді можна ослабити, а врешті навіть подолати безмірною довірою — при умові, що до зради його спонукає не природжена зрадлива вдача, а просто зручна нагода, яка трапилась на війні і якою гріх не скористатись, коли ти не дурень. Адже можновладці самі сіють воєнне беззаконня, щоб кожен міг захопити більше влади, ніж йому припало. То чого б це маршалові Бірону пасти задніх? То вже буде клопіт начальника артилерії — зловити Бірона в його власні тенета. Анрі вже тепер бачив те, що Бірон мав збагнути тільки згодом: такий супротивник, як герцог Савойський, не вартий зради. Його фортеці здавались одна за одною, військо ухилялось від бою. Він утратив честь, переказав йому Бірон; але про честь у кожного своє уявлення. Перші здобуті прапори Анрі послав своїй коханці, мадемуазель д'Антраг, аби втішити її. Бо коли в її кімнату вдарила блискавка, вона передчасно народила дитину, яка невдовзі й померла. Через це шлюбне зобов'язання втратило силу, хоч би скільки потім галасувала та погрожувала її родина. Тільки-но вставши після пологів, ця юна особа подалася вслід за своїм старим коханцем, і він поквапився їй назустріч. Спочатку вона була тільки змучена й нещасна, ох, як вона його розчулювала! І що ж він зробив? Того ж таки дня, дев'ятнадцятого жовтня, прийшла звістка, що у Флоренції укладено його шлюб. Анрі видає повноваження клопотатись у Римі про те, щоб його новий шлюб оголосили недійсним, бо він зв'язаний обіцянкою, даною мадемуазель д'Антраг. А та обіцянка, як він добре знав, утратила силу. Юна особа урвала його розчулення. Маючи повноваження для Рима, вона зажадала, щоб він зовсім не приймав флорентійки, коли та прибуде на своєму повному грошей кораблі, або ж вона сама з'явиться на ту зустріч як його коханка. На превеликий подив тих, хто був присутній при цій сцені, король нітрохи не заперечував. Він наче не розумів усієї скандальності становища — а може, навпаки, свідомо йшов на це. В кімнаті був Бассомп'єр — уже давно не новачок при дворі, і з новою коханкою в нього були щонайкращі взаємини. Проте й він сторопів від того, що там діялось; навіть пана де Вільруа обсипало жаром, а хто ще був байдужіший за нього до вимог добропристойності! Анрі сидів на стільці, а Анрієтта металась по кімнаті. Її найдужче дратували саме його поступливість та лагідність. — Певне, я ще муситиму роззувати цю дочку італійського крамаря! — кричала вона різким голосом, що ламався, як у підлітка в перехідному віці. Вона шалено розмахувала довгими, тонкими руками, легкий убір зсунувся з них, оголивши й маленькі гострі перса. — Хай мені та гладка лихварівна й на очі не показується! — кричала вона, видимо суперечачи тому, що твердила щойно. Короля розважала така бурхлива натура, тому він спокійно сидів і дивився. Та це її дратувало — а може, вона хотіла ще підсилити враження. Вона підійшла до нього впритул, аж йому довелося прийняти ногу, й витяглась, зіп'явшись навшпиньки, як у балеті; такою він колись побачив її вперше. Тоді в кріслі поруч нього сиділа чарівна Габрієль. Його хотіли віднадити від неї і для цього під приводом балетної вистави показали йому дівчину, що протанцювала повз нього навшпиньки, аж він мусив прибрати ноги; вона витяглася тоненькою постаттю так, що блискала на нього згори чорними очима, вузькими, як щілинки. І тепер те саме. Вона вже маркіза (Габрієль чекала цього титулу довше) і має право узивати королеву, як захоче. Анрі здвигнув плечима. Він спробував значуще перезирнутися з обома придворними, що були в кімнаті, але вони повідвертали голови. Анрієтта д'Антраг несподівано перейшла від пронизливого галасу до грізної лагідності. Цей новий тон її здавався грізним, але короля він так само розважав. Він уже старий, мовила вона співчутливо й ледь чутно захихотіла. Йому довелось купувати її, а от інші можуть мати її задарма. Тепер уже вона спробувала значуще перезирнутися з паном де Бассомп'єром — не з більшим успіхом, ніж допіру король. Навпаки, придворний тихенько рушив до дверей. — Куди ви? — через плече спитав його Анрі.— Ви тут по службі. Новоспечена маркіза вперто трималася своєї образливої лагідності. Вона пролебеділа: — Ця служба, величносте, у вас ніколи не гуляє. При моїй попередниці її справляв герцог де Бельгард. Король схопився з крісла, змінившись на виду. — А, допекло! — вереснула навіжена і, тицьнувши в нього довгими гострими пальцями, гукнула: — Рогач! А тоді звелася навшпиньки й хвилину чи дві виконувала балетні фігури, тримаючись у світлі люстри й демонструючи все своє мистецтво. Ось вона зміїсто вигнула тулуб назад, аж поки долоні торкнулись підлоги, а довгі ноги з напруженими м'язами стояли рівно. Тим часом ця спритна особа скинула з себе й решту одягу. Оскільки голова її сховалась у неї за спиною, придворні наважились перезирнутися з королем і мовчки обмінятися враженнями. Це ж дитина, вона сама не тямить, що каже. Нехай собі танцює донизу головою. Дитина, та ще й трохи схиблена. — Пані маркізо де Верней, ви перевершуєте самі себе й даруєте видовище, гідне королівства. — Міністр Вільруа чи то умисно, чи то мимохіть говорив тоном старого ласолюбця, якому несподівано припала велика втіха: він по-знавецькому тішиться, але не забуває й про смуток. А молодість, що виставляла тут себе напоказ, — утілена молодість, і більше нічого, — раптом високо підстрибнула й закрутилась у повітрі дзигою. Тоді впала перед королем навколішки — без видимого зусилля молодість прибрала зграбної пози, яка не коштувала їй нічого, крім дрібки іронії. В щілинках очей поблискували іскри, але тремтіння рук показувало, як палко складає шану закохана рабиня. Тільки рабині з закоханим серцем тут видимо не було. Король поблажливо засміявся й накинув убрання на промовисту голизну. Тільки-но повернувши собі його ласку, маркіза звеліла подати вечерю для неї і для короля. А обом придворним кивнула, що вони можуть іти. За дверима один мовив до другого: — З цією вам не слід було спати. — Чого б то? — заперечив другий. — По-перше, я відмагався. По-друге, король до такого звик і стоїть вище від цього. По-третє, це ж я добув йому її. А по заслузі й нагорода. А якщо ви хочете остерегти мене перед цією навіженою, то не забувайте, як важко задовольнити жадання такого короля, котрий уже, власне, нічого не жадав. На це спроможна тільки отака юна дурепа, тому вона протримається довго, а з нею і я. Ранок був такий, як і вечір. Для Анрі всі пори дня минали однаково, поки він терпів коло себе цю жінку. Вона бавила його більше, ніж він міг іще сподіватись від себе. Вона була щохвилини інакша, її чар нагадував примхливий, мінливий вітрець. Коли вона вдавала слабку — це була комедія, сльози вона мусила видушувати. От тільки хтозна, наскільки непідробна була її твердість і чи багато важили її погрози, які вона підкріплювала аж занадто трагічною мімікою. «Великий лицедійський хист, — думав Анрі,— а в родині його ще розвивали». Сам він, утративши справжню супутницю життя, почував себе таким розчарованим і втомленим емоційно, що не важився навіть тужити за нею, уникав споминів про неї, забував її… Анрі, що ж лишається тобі? Лишається потяг до жінки, лишається чуттєвість. До останку вас не покине давній захват, величносте, і те, що він вам навіював усе життя. Які були б ваші діла без цього? І які були б ви самі? В вас клекоче снага, а ці тендітні створіння, хвилюючи вас, іще розпалюють ту снагу. За одними дедалі частіше приходили інші, і кожна нова перевершувала давню, аж поки з останньою, справжньою наповнилась ваша міра величі й володіння, величносте. Ви прикипали до жінок, а це вада, це врешті закінчується погано, — вам про те давно казали. Влада почуттів підносить нас, поки ми молоді, а ви були молодим довго, понад звичайну міру; і навіть пізніше вона ще дає нам плідність. Але бувають уже й смуги порожнечі. Природа, схильна все рівняти, вже не кориться своєрідній особистості, й безплідне почуття перетворюється у власну пародію. Смуги порожнечі, і постарілий коханець натрапляє на жінок-лицедійок — з ними все виходить швидко й ніщо не має ціни. Згадайте, як довго довелося вам здобувати свою чарівну Габрієль, скільки наполегливості й трудів ви доклали, як терпіли приниження, спокутуючи свою пристрасть. Ваша мета була клопітна, як саме життя: «Оцю я повинен скорити, оця буде моєю». — і врешті вона таки скорилася вам, стала вашою до останку. А якби Анрієтту д'Антраг, вашу скороспечену маркізу, вашу безсоромну лицедійку взагалі можна було скорити, то ви цього й не хочете. Тут байдужий ви. Зате юна маркіза принаймні ненавидить, як уміє, бо вона хоче забагато зразу і вже не знає, з якого кінця хапатись. Вона ненавидить вас за обіцянку одружитись, за марні пологи, за вашу королеву, що має прибути галерою. А ще більше, ніж усі її кривди, розпалює ту ненависть неповага, яку відчуває ваша коханка. Щоб відплатити дворові за цю неповагу, вона танцює перед чоловіками гола. Але найзгубніше, щоб ви знали, — це ваша власна глибока байдужість. За Анрієтту ви не служили б не те що семи років, а й одного дня. Ви квапитесь дужче, ніж ця вимоглива молода жінка, та й зрозуміло: смуга порожнечі. Її треба швидше зоставити позаду, перебігти, як щось минуще. Стати знову плідним! Ваша снага чекає, величносте, ви накопичуєте запаси й залишки. Вам нема чого боятись. Кілька квапливих днів минуло в короля з коханкою. Вона не поступалась у своїх вимогах. Після кожної ночі з ним вона вставала як майбутня володарка, і це було б тільки кумедно: придворні дами й королеви забавлялись би її коштом; але Анрієтта й сама вміла бути дуже ущипливою. Встаючи, вона називала короля своїм «лицарем доброї волі». Оскільки це смішило і його, дами й кавалери так і не знали до пуття, з кого ж вони потай сміються. Тому їм важко було дотримувати офіційного церемоніалу, якого вимагала від них пані де Верней. А втім, вона й сама не здатна була довго триматись його — зривалась і наскакувала на короля, вистромляючи гострі кігтики. Він, мовляв, обморочив, обдурив її. Він і його Бассомп'єр грали з нею нечесно, мов ярмаркові шулери. Але вона йому ще покаже! На це були згодні всі, і тому її давно вже не боялися. Батько її, губернатор Орлеана, міг би дошкулити королю — проте й прикрощі його величності теж були декому вигідні. Одружуватися він цього разу не буде, справжня небезпека виключена; тож кому це треба кувати похмурі підступи, як за часів любої владарки! Нехай собі ця Анрієтта бешкетує скільки хоче. Навіть цікаво, якою це помстою погрожує вона королю. А поки що вона розважає його, хоч це химерна розвага. Ясно, як білий день, що в почуттях короля є якесь збочення. Ну що ж, нехай… По-справжньому зачіпало короля, коли маркіза починала обсипати образами небіжчицю. Вона це постерегла і заходила що раз то далі. Вона, мовляв, не якась терпляча квочка, в неї нема подвійного підборіддячка, наважилась вона сказати врешті й заспівала ламким, але й дзвінким голоском: «Чарівній Габрієлі…» Тоді король рвучко повернувся до неї спиною й гукнув: — Бассомп'єр, хай сідлають! Я поїду назад, до начальника артилерії. Придворний наважився звеліти, щоб сідлали тільки королевого коня. — Я, — пояснив він, — стою на боці пані де Верней і зостаюся при ній. Бо я бачу: у вашої величності на думці те саме. I справді, він доти бігав з його кімнати до її кімнати й назад, поки посварені коханці не зникли обоє в тій самій спочивальні. Та все це були дрібниці, як згадати, що Анрі муситиме відіслати геть свою химерну живу іграшку, коли прибуде королева. Третього листопада вона зійшла на берег у Марселі. В спільній спочивальні в Шамбері від цього ніщо не змінилось. Королева привезла з собою папського легата, що мав доручення замирити супротивників у Савойї, і то спішно, бо Монмельян ось-ось мав упасти, і герцог зазнав би цілковитого розгрому. Нарешті Марія Медічі й кардинал Альдобрандіні опинились за два дні дороги від Шамбері, цього місця королівських розваг, і ті розваги не могли тривати далі. Маркіза лютувала, вона збиралась тицьнути в очі кардиналові своє знамените шлюбне зобов'язання, щоб він тут-таки оголосив флорентійське вінчання недійсним. А король мав негайно одружитися з нею. Всі дивувалися, що він так покірливо терпить цей скандал. Він сперечався, наводив докази, ніби цим чогось можна досягти, але не вимовив жодного владного слова. Він поводився так, наче підлеглий, і цим доводив її до нестями — а може, він якраз цього й хотів? Бо коли вона нарешті зовсім знавісніла й сама злякалась, він зразу показав себе владарем; і ще дужче дивувало те, що вся їхня суперечка і його метаморфоза не зайняли й чверті години. Він обняв її твердою рукою й відвів на барку, що тішила око витонченим оздобленням і стояла на мальовничому озері. Шалена маркіза вмить угамувалась і аж у долоні плескала, радіючи приємній подорожі. А потім у неї полилися сльози, як і годиться під час прощання щирих коханців, що мають витерпіти розлуку, хай і недовгу. Анрі пообіцяв, що скоро наздожене її. І він справді дотримає слова: коханка це знає. Він махав рукою вслід суднові, аж поки воно зникло в далині, але її постать розтанула в його затуманених очах, коли вона ще махала йому. Коли це все було вже? Де він отак само випроваджував жінку— з благаннями, слізьми, обіцянками, цілунками? Тоді це вийшло не так легко й швидко, як тепер, коли в серці порожнеча, а почуття нетривкі. Тоді все це було сповнене муки й каяття, що тривали довго — тривають й досі. Звідси й оце квапливе, химерне повернення.  

Чужинка


 

Марія Медічі зійшла на берег зі своєї галери, де стіни в покоях іскрилися самоцвітами. На якір стало не тільки це судно, його супроводили три флоти — тосканський, папський і мальтійський. Королева привезла з собою сім тисяч італійців — вони мали зостатись тут, живитись коштом французького народу й повсюди голосно говорити мовою королеви-чужинки. Майже всьому її почтові не терпілося швидше попасти до французького двору. Французькі дворяни, що прибули з королевою, їхали повільніше, а найповільніш з усіх — перший стайничий герцог де Бельгард. Король послав свого Бляклого Листа до Флоренції з приватним дорученням і тепер, мабуть, нетерпляче дожидав, що він повідомить. Але Бельгард не поспішав у гори: він вважав, що встигне саме вчасно відповісти на всі запитання, коли король прибуде до міста Ліона й на власні очі побачить Марію Медічі. А вона поїхала насамперед до папської області, до Авіньйона, де єзуїти влаштували їй зустріч у своєму новому стилі: з надміру пишними тріумфальними арками та барвистими промовами. Авіньйон лежав у королівстві, та водночас і за його межами. Там можна було — принаймні вдавано — палити на вогнищах єретиків, і королеві показали таку сцену в театрі, дуже приємно нажахавши її — і не тільки цим. Ось іще, наприклад, число сім: учені отці розгадали його таємницю. Сімка, зокрема, визначає життєвий шлях короля, якай, на жаль, не визнає нічого надприродного й хотів би надміру обмежити сферу незглибимого. Єретиків у нього в королівстві не палять, їх навіть цінують вище, ніж християн. Аж віри не йметься, що в нас тепер тисяча шестисотий рік. Королівство відстало від своєї доби — по суті, з вини однієї людини, коли вже казати по правді. Патер Суарес у папському місті Авіньйоні[88] поборов свій природний острах перед королівською величністю — священною, безперечно. Тим суворіше треба судити державця, коли він не розуміє власної величності, як і духу сторіччя. Ми — поступ, ми — нова доба, ми засвоїли її стиль і смаки, в яких божественне милостиво спускається до земного, — так повчав єзуїт королеву, що стояла навколішки в сповідальні. Перше, чого вона повинна домогтися від його величності,— це дозвіл товариству Ісусовому повернутись до королівства. Це необхідне для спасіння її власної душі. І ще раз патер порадив їй триматися спасенної суворості, бо вже побачив, що ця чужинка й сама владолюбна і обмежена, й розпізнав у ній підхоже знаряддя. Ним малося зломити поборника свободи совісті, оскільки він іще сам пам'ятав, хто він. Жінки висотують розум із старого чоловіка, а ця, треба сподіватися, доконає його. Коли ця жінка виїздила з міста, вона вже сама наполовину позбулася розуму. Досить було отцям па прощання побажати їй дитини, як вона запала в містичний екстаз, — чого ж їм іще бажати? Її власний ескорт із двох тисяч вершників супроводив її до Ліона, і там вона цілий тиждень дожидала короля. Тепер його затримувала в Савойї вже не коханка — цю роль перебрав на себе папський легат. Тільки-но звіялась одна, як вигулькнув із-за гір другий. Перше розчарування: Альдобрандіні[89], родич Марії Медічі, сподівався виручити герцога Савойського, але не домігся нічого. Король Франції виявив просто-таки молодечу непохитність. Без зайвих балачок він наказав, вітаючи янгола миру в червоних шатах, стріляти з гармат. Священики перехрестилися. А король під той гуркіт прокричав, що таких самих він має чотири десятки, і вони рознесуть фортецю Монмельян, а тоді герцогові вже не буде за що й торгуватись. Війна розгорілась би знову, та випало невидано багато снігу. Довкола повиростали нові гори, і обложники обернулись на в'язнів. Кардинал сказав, що за них вирішило небо; король з пошани до віри не заперечив, а поїхав, випередивши кардинальську карету, до Ліона. Йому враз закортіло побачити королеву. Він узяв із собою тисячу вояків, бо вже чув, який пишний ескорт у чужинки, й не захотів пасти задніх. Але його військо після тримісячних боїв у горах було брудне й пошарпане. Сам король теж був у всьому старому, в забризканих по коліна чоботях. Він вважав, що треба показатись їй у подобі переможців, бо пам'ятав: перемога завжди була найкращим козирем коханця. Він мало не ввійшов до її кімнати, не скинувши навіть острог.  

Перед палацом він зустрів кількох вишуканих кавалерів у новісіньких убраннях; у їхньому вигляді крізь привабливість прозирало й щось грізне. Таке поєднання нелегко відтворити. Бо звичайно люди бувають або тверді, або м'які. Анрі рантом бачить: «Ці мені знайомі! Колись у Луврському палаці таких шастало досхочу — за тих часів, коли я був бранцем старої Катерини Медічі. І от знову з'являється королева з того самого роду і тягне за собою те саме поріддя». І він угамував свою нетерплячку. Він послав до неї ла Варенна, випробуваного вісника кохання, якому вже ніщо не було цікаве. Проте вигляд королеви здивував навіть його. За вечерею вона сиділа в хутрах і накидках, навіть голова була закутана. Їй здавалося, що в цьому архієпископському палаці, першій її оселі в новій країні, панує страшенна холоднеча; дожидаючи переміни страв, вона перекладала з руки в руку кулю з гарячою водою. Аби зігрітись, вона випила вже забагато вина, і коли ла Варенн розтлумачив їй, що прибув король, — розтлумачив насилу, бо ні він не знав італійської, ні вона французької,— їй шугнула в обличчя кров. Спочатку вона хотіла доїсти м'ясо, що лежало купою на її тарілці, а служники підносили ще й ще. Але щось схоже на переляк скувало її. Ла Варенн вирішив, що це через холод або через те, що їй перебили вечерю. Щоб така росла й дебела жінка, вже під тридцять років, злякалась чоловіка — такого він зі свого багатого досвіду не пригадував і не міг у це повірити. Королева спробувала скинути з себе свої числені накидки — марно, бо запакували її туго. Вона дуже розгнівалась і почала лаяти придворних, що покинули її саму, їхні імена були незнайомі ла Вареннові — за винятком двох літніх кавалерів, що, видно, вже лягли спати. Була дев'ята година вечора. Щоб низькородні слуги не торкались королеви, ла Варенн сам узявся її підводити й обняв її за стан; так само він обнімав і по змозі підтримував іншу, поки ще не було ясно, зійде вона на трон чи в могилу. На трон тепер сходила нова, але ла Варенн знову був напохваті. Та цього разу його винагородили добрячим ляпасом. Він запобігливо подякував і подумав, що з'явилася таки справжня королева. Анрі, сховавшись за спинами своїх дворян, чекав у галереї, якою вона мала надійти. Там він кинув на Марію Медічі перший погляд — роздивитись добре, звичайно, не встиг. Хода її здалась йому величною, хоч і важкою; щоки, ледь обвислі, здригалися за кожним кроком. Обличчя вже запливло жиром, ніс довгий, але приплесканий, безбарвні очі дивляться перед себе, як неживі. А все ж повз нього проходила до своєї спальні нова жінка, з іще не знайомим йому тілом. Він спитав свого першого стайничого: — Як скажеш, старий Бляклий Листе? Розкішний шматок, правда? В голосі короля вчувався сумнів. Бельгард не квапився його розвіяти. Він заявив, що бойового коня, який носить на собі лицаря в повному обладунку, слід оцінювати не так, «як ваших улюблених струнких кобилиць, що аж пританцьовують, лоскочучи вам серце, величносте», — так дослівно сказав він. Анрі спитав сумно: — В неї, мабуть, дуже великі ноги? Чого ти не відповідаєш? Ти ж їхав з нею аж із Флоренції, то невже не бачив, які вони? — Такі, як і все у неї,— викрутився Бельгард. Анрі швидко відійшов, але, перемірявши галерею один тільки раз, повернувся до нього. — Друже мій, я ж посилав тебе до Італії, щоб ти побачив там чимбільше, а твоїми очима — і я. А ти, відколи повернувся, такий маломовний, як іще ніколи не був. Звичайно після подорожі люди бувають балакучі. Що ти замовчуєш? — Величносте, королева має молочну сестру[90]. — Я чув про неї. Мої посли повідомляли. Королева тримає при собі кавалерів для послуг, так заведено в неї на батьківщині. Це нібито невинний звичай, королевин духівник його не ганить. А тебе він непокоїть? — спитав Анрі, засміявся був, тоді урвав сміх і пильно подивився на Бельгарда. Той збентежено відвів очі. — Що ще? — спитав Анрі. Бельгард мусив відповісти, але тільки повторив: — Величносте, королева має молочну сестру. Анрі лайнувся своєю давньою лайкою.  

— Оце й усе, про що ти довідавсь у Флоренції? Жінка, що стоїть на варті коло іншої, або віднаджує від неї коханців, або приводить їх. Котрий з цих двох обов'язків виконує та молочна сестра? — Третій, величносте, і вкрай дивний. Ваші посли повідомляють те, що їм до вподоби. — І Бельгард знову змовк. Цього одруження прагнули всі, і його вже не скасуєш. Анрі знизав плечима. — Може, в тієї молочної сестри якісь незвичайні принади? Не турбуйся, з мене вистачить королевиних. Ну, постукайся вже до неї! Герцог скорився, постукав у двері й гукнув: — Хай живе король! Решта дворян підхопили його: хай чужинка зрозуміє, що година настала. Двері справді відчинились, і король із придворними хотіли ввійти. Проте королева, оточена своїми дамами, зустріла їх на порозі, підібрала сукню й низько-низько присіла, вітаючи його. Вона була вища за нього, та коли присіла, він зміг з гідністю обняти її й поцілувати в уста. Для нього самого це було щонайприродніше діло, але для неї такий звичай був новий, і з ляку вона підвелась без його допомоги, а підібгану сукню забула пустити з руки, і він довше, ніж годилось би, затримав погляд на її ногах. Тоді похопився, звів очі й повів її до каміну. Її рука, яку він тримав у своїй, була безживна. Він говорив про всяку всячину: про жорстокі морози, про важку дорогу. А вона все мовчала, потім нарешті заторохтіла мов школярка, безглуздими для нього словами, і він подумав, що вона так само не зрозуміла його. Оскільки розмовляти їм, не мавши спільної мови, було важко, він вирішив виголосити промову. Їй не треба було ні розуміти, ні відповідати: промову їй можуть розтлумачити потім. А він тим часом дістане змогу оцінити її принади. Насамперед він вибачився, що примусив її чекати цілий тиждень. На жаль, усього тиждень, подумав він, бо друге його враження підтвердило перше: принади її розвинулись більше, ніж хотілось би. Так, на портретах вона на десять років молодша, і тоді вираз у неї не був такий тупий і безживний. Він примусив її чекати, говорив король, бо потребував часу, щоб упоратися з одним розбійником. Адже визволення французьких земель, певне, до мислі французькій королеві. А подумки відзначив, що дебелість і огрядність вона, очевидно, завдячує матері, Йоганні Австрійській, тупість і жорстокість, якими позначено її обличчя, — іспанському вихованню, а те прекрасне місто, звідки вона приїхала, не дало їй у посаг нічого, крім звуків мови. Він вирішив, що не житиме з цією жінкою довго. Тільки ніч може її врятувати — коли промине дуже вдало. А це малося з'ясувати невдовзі. Говорив він, може, з півхвилини; відколи він увійшов, не минуло ще й двох, а йому враз захотілось їсти. Він познайомив її зі своїм почтом, вона його — зі своїм. Аж ба — ті самі чепурні паничики, що він бачив па вулиці: зовні обидва вилощені, всередині — як бритви. Кинджал може мати карбоване з золота руків'я і оксамитові піхви. Ті двоє були двоюрідні брати королеви — Вірджініо Орсіні та його брат Паоло. Побачивши їх, Анрі зрозумів той чужоземний звичай тримати кавалерів для послуг, у якому сповідник не вбачав нічого гідного догани. Він приїхав сюди запізно, він спізнився не на тиждень, не на сім днів, а на сім років, і їх уже не надолужити. Подумки Анрі лайнувся, але назовні показав обличчя, сповнене іронії; обидва Орсіні позирнули один на одного: що смішного побачив у них цей король? А він заприсягся сам собі, що покарає тих, хто не повідомив його вчасно про всі оці дражливі обставини, надто Бельгарда, що їздив до Флоренції й мав би його остерегти. В ту ж хвилину він розгледів найвродливішого, що ніби ховався за спинами в дам. — Як його звуть? — спитав король і кивнув чоловікові, що був вродливіший за обох кузенів, але поки що тримався ззаду. «Цей здатен був би помститись за мене, якби я сам, сивобородий, у заляпаних чоботях, не надавався для цього найкраще».  

Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   29   30   31   32   33   34   35   36   ...   48


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка