Історичний роман генріха манна про войовничого гуманіста



Сторінка31/48
Дата конвертації05.05.2016
Розмір9.22 Mb.
1   ...   27   28   29   30   31   32   33   34   ...   48

Чорна курка


 

Послужливий Бассомп'єр умить видобув колоду карт. Ні? Що ж, коли вельможна пані не хоче зіграти партію, то, може, вдасться розважити її розмовою. Це також не вдалося, і Бассомп'єр, що й далі поводився невимушено, навіть трошечки блазнював, подумав собі, що ця подорож небезпечна. Цікавий від природи, він устиг вивідати куди більше за інших. При першій-таки нагоді він покинув барку й повернувся до короля. Адже його послано з герцогинею тільки задля розваги їй. «Величносте! Мушу повідомити вас, що вельможну пані ніяк не щастило розважити, так вона тужить за вами. Але ще дужче гнітить її страх, — про це я маю свою думку, але вам її не скажу. Коли той страх виявиться пустим — мене при тому не було. Переконайтеся самі, що я тут». Довго пливло річкою те сумне судно, та нарешті причалило біля арсеналу. Герцогиню де Бофор дожидали: її брат, її швагер маршал Баланьї, дами з роду Гізів — зокрема та вельможна панна, що так часто заплітала їй коси, — та й ще дехто. Всі помітили, як загострилися риси її обличчя, помітили блідість, червоні повіки, але їй сказали, що в неї чудовий вигляд, і взагалі, зустріли її по-святковому. Дім її сестри, дружини маршала де Баланьї, був поряд, і Габрієль спробувала відпочити там. Та зразу туди з'явились відвідувачі, вони напхалися й до кімнати, де Габрієль хотіла побути сама. Вона підвелася. — Куди мені податися? — спитала пана де Варенна. І з паном де Варенном сталося те саме, що й з патером Бенуа: він порадив найкраще, як на його думку, і потім так ніколи й не зрозумів до кінця, чому воно обернулось найгіршим. Правда, дещо згодом стало йому ясніше, ніж бідоласі священикові. Варенн весь час знав про агента Бончані. Нe те щоб той сам коли сказав йому: «Привези її туди». До нього, безперечно, з'являлись посередники та підшіптувачі невідомо від кого, але він не звертав на них ніякої уваги. З цього випливало, що то були якісь повсякденні знайомі, і вони й самі, певно, не здогадувалися, хто їх підсилає. Коли він порадив Габрієлі той дім, де вона, мовляв, знайде такий спокій, як ніде більш, йому не згадалося жодне обличчя, жоден голос. Він поки що й не усвідомлював, що, радячи їй поїхати до того дому, скорявся підступним нашіптуванням. Він збагнув це, аж коли все минулося. А тоді Варенн уже мав поважні підстави не відкривати правди нікому, — якщо, звісно, він сам був цілком певен за ту правду. Габрієль звеліла, щоб її віднесли до того дому. Вона була і сонна, і водночас збуджена, в голові у неї снувалися гарячкові думки: «Цей дім не для мене, я не повинна туди входити, Сагон мене остерегла. Навіть із королем, а сама й поготів. Тітки Сурді в місті нема. Моя челядь розійшлася, всі відбувають покуту. Король теж відбуває покуту, і я ніяк не можу обминути цей дім. Я ніколи не думала, що ввійду туди, але тепер не маю вибору й скоряюсь». В паланкіні з нею сиділа мадемуазель де Гіз, убрана так самісінько, як вона, — наче її сестра. Обличчя в цієї панни було вже зів'яле, її любовна кар'єра наближалась до кінця, і тепер вона всі свої надії покладала на одруження з Аннібалом, братом майбутньої королеви. Габрієль вона, звичайно, ненавиділа — як ненавиділа кожну жінку, котра мала ще шанси на щастя. Вона твердо поклала собі супроводити герцогиню де Бофор повсюди, тим паче що вона єдина з усіх принцес лишилася при ній; король їй за це віддячить. Дорогою вона розповідала всякі плітки, їй було байдуже, що Габрієль не слухає. А там, куди прямував цей паланкін, його нетерпляче дожидало троє. Перший був сам господар дому, решта двоє — з супротивних стихій, непримиренні вороги один одному. За кілька днів перед тим до Цамета в контору прийшла якась проява, що її він залюбки наказав би викинути геть; її бридота була зловісна й відверто свідчила про злочинну душу. Проте старезна чорнолиця проява шепнула кілька слів, і швець відразу завів її до порожньої кімнати. Ввійшла вона старою і згорбленою; та щойно їй показали на стілець, вона скористалась ним не так, як усі люди, а лягла на нього животом і просунулась тулубом попід ним, головою вперед, не торкаючись підлоги. Це вона зробила з дивовижною легкістю, а за мить уже сиділа на стільці як звичайно, мовби нічого й не було. Цамет зрозумів, що ця проява зовсім не ветха; навпаки, її спритність видалась фінансистові демонічною. Які жахливі слова шепнула вона! Переляканий Цамет почав говорити про чорні зморшки, про два нарости на лобі, схожі на роги. Як же приховати так виразно накарбовані прикмети! З таким обличчям, із якого можна наперед вичитати задумане чорне діло, навряд чи можливо виконати його перед очима в усіх. Щодо цього проява заспокоїла Цамета — чи, краще сказати, відняла в нього останню надію. Вона пообіцяла, що в належну годину з'явиться в подобі осяйного янгола. А тоді, згорбившись по-старечому, пішла. Третій був паж Гійом де Сабле: він не спускав Біцакассера з очей від тої хвилини, коли чаклун з'явився в комірчині на горищі Луврського палацу. Тоді він зразу міг би знешкодити лихого ворога, але так би він ніколи не довідався, яка небезпека загрожувала. Гійом теж володів мистецтвом робитись інакшим, наприклад, маленьким і тихеньким, наче мишка. Біцакассер ні разу не помітив, що за ним хтось стежить, бачить усі його перетворення, що той хтось був присутній навіть у кабінеті агента Бончані, коли ті двоє готували отруту. Невдовзі після того, як убивця Габрієлі пішов від шевця, до Цамета ввійшов юний Сабле й також шепнув йому кілька слів. Почувши їх, Цамет затрусився, відчинив ту саму порожню кімнату, ретельно замкнув за собою двері й зразу приклав руки до грудей, щоб заприсягтись у своїй безневинності. Пан де Сабле пильно подивився на нього й упевнився, що Цамет справді не супротивник йому, а скоріше спільник — наскільки дозволить страх. Юний Гійом іще зберіг ту душевну свіжість, що може доходити аж до віри в людсько серце. «Яка це людина, коли вона не погрузла до кінця в гріхах, може ненавидіти чарівну Габрієль!» — так мислив він. Сабле спитав відкупника податків, чи той зичить добра герцогині де Бофор, і Цамет відповів «так», а по обличчю в нього текли великі краплі. — Мене в це вплутали, і це найтяжча випроба за все моє життя, — признався він. — Це не вона інтригувала проти мене через державний борг, насправді то був пан де Роні, але він усе спихає па неї, бо ненавидить її.— Цамет ухопився за лоба, він забув, що говорить із вісімнадцятирічним юнаком, хай і дворянином. Далі він белькотів уже щось незрозуміле, але Гійом усе бачив і розумів. Він сказав: — Вона гідна нашої любові, і ми її врятуємо. — Слава Ісусу Христу! — вигукнув Цамет. — Пане мій, будьте ласкаві, підіть до мого економа, щоб він найняв вас між челядь на той день, коли з'явиться висока гостя. Той демон зробить так само. — Будьте певні, що я не менший демон, — сміливо запевнив Гійом. Помітивши, що Цамет розглядає родимку в нього на щоці, він випередив можливе заперечення: він теж уміє змінюватися. Що ж, це добре; на цьому вони попрощалися. І ось настав очікуваний день: з'явився паланкін, його поставили на кам'яні плити в саду, і швець Цамет, аж сяючи від такої високої честі, торкається всіма пальцями землі,— ще трошки, і він поцілував би ту землю. Пан де Монбазон, що командував охоронцями, розставляє солдатів по садибі. Обох дам із паном де Варенном господар веде в дім. Зручні сходи, велика зала — тут ми колись вечеряли і грали в карти. Який веселий був тоді король, хоча збирався на війну! «Які ми були щасливі», — думає Габрієль, спогадуючи минулі години, дарма що й тоді її гнітив страх. Вона повертається до дійсності. Оце сюди вона має ввійти? Це ж та сама кімната, якої вона тоді так боялась. Пустий страх, як здавалося тоді. А тепер виявляється, що він був не пустий. Нога не кориться їй. Але Габрієль входить. Вона спочивала до вечері. Мадемуазель де Гіз не покидала її. Пан де Варенн поставив вартових коло дверей і аж тоді дозволив собі сісти за картярський стіл. Він знайшов партнерів, багатих, як і він сам, хоча кавалерів і дам, рівних йому становищем, тут не було. На місце двірського товариства, що роз'їхалось, насунули люди звичайно скромнішої ваги. Звістка, що герцогиня де Бофор у Цамета, швидко розлетілась по місту. Новобагатьки з'їжджались у каретах, бідні дворяни теж прокрадались туди, ухиляючись від бризок з-під коліс, і всі разом наповнили фінансистів дім ущерть. Одні були раді задля свого реноме програти тут гроші, інші — готові виграти ті гроші в них. І всі однаково палали бажанням привітати майбутню королеву. Пан де Варенн не хотів відриватись від гри, тому всі докучали господареві, щоб він пропустив їх до її кімнати. Цього йому ще бракувало до всіх його турбот! Цамет насварився, що витурить усіх, як не сидітимуть чемненько за своїми картами. Обличчя в нього було землисте, він раз у раз утирав його, і страх за життя своєї високої гості не давав йому й на хвильку зупинитися. Власною особою він наглядав, коли привезли замовлені припаси, і серед них кошик із птицею, з якого вирвалася чорна курка — несподівано перелетіла над сходами й трохи не потривожила вишуканого товариства. Та її випередив і спіймав один кухарчук. Курка була чорна, а спритний хлопець — ясний, мов світанок. Він був не тільки весь у білому без жодної плямки, як годилось у такий святковий день, а голова його була наче позичена в янгола й насаджена на тулуб простого челядника. Саме коли Цамет споглядав цю загадку, хтось торкнув його ззаду, і голос його економа промовив: — Це він. Як добре придивитесь, то розгледите, що шкіра на обличчі штучна, зроблена зі свинячого міхура й розмальована янгольськими фарбами. Кучерики, такі сонячно біліші, понаклеювані на голову, та ще й пришиті до штучної шкіри. І вміло накручені, щоб сховати оті нарости на лобі. Та хто знайомий з чортом, той однаково знає, що він має роги. Я його, на щастя, розкусив, а от він поки що має мене за вашого справжнього економа. Тоді Цамет крутнувся на підборах, ще дужче злякавшися: його економ теж фальшивий Він побачив підстаркуватого чолов'ягу, в якого між перукою та густою бородою світились юнацькі очі. — Сабле! — шепнув він і застогнав. — Чим воно скінчиться? Паж Гійом уклонився, ніби вислухавши господарів наказ. — Моє діло — пильнувати, щоб юшка вийшла смачна і щоб туди не попало ніщо негодяще. — І, сповнений гідності, в подобі економа пішов собі далі. Цамет вчасно схаменувся, що не повинен іти за ним у двері для челяді. Він повернувся до своїх зал і побачив там звичну картину: люди пили вино, гучно сперечалися за виграші; важко повірити, що діється сьогодні насправді. Тим часом у відкритій, без передньої стіни, кухні розпалили вогонь, там стовпились цікаві, й вони з усіх боків смикали фінансиста. Коли ж нарешті вийде вельможна герцогиня! Вона мусить вийти, її обов'язок перед власним званням і перед товариством — споживати їжу прилюдно. Особливо напосідалась така собі пані де Мартіг: мовляв, її право — прислуговувати герцогині де Бофор за столом. Оскільки знатніших жінок саме не було там, Цамет мусив іще радіти, що нагодилася ця звичайнісінька інтриганка. Тільки-но він пообіцяв їй те, чого вона хотіла, йому спало на думку, що саме вона може бути отруйницею. Він крикнув: «Ні!» — сам перелякався, що виказує себе, й зник у стовпищі. Економ стояв у кухні, спиною до зали. Його прикривали собою рослі, дужі лакеї, що демонстрували свої зуби та м'язи, не пускаючи людей до кухні. Там було повно челяді, поміж неї й недавно найняті служники, яких ніхто не знав, туди ж таки зайшли ще й поставники провізії. Панувала метушня, безладдя, робота не посувалась. Економ стежив за всім одночасно: за горщиками, за руками — що хто ними робить, надто янголоподібний кухарчук. Той бігав туди й сюди, бо старший кухар не давав йому спокою: наказував ловити чорну курку, а та раз у раз виривалася знову. Юнак кляв її, а курка позирала на нього скоса. Щоб уникнути його рук, вона пурхнула в нього над кучерявою головою й шаснула прямо під розпалене кухонне вогнище. Хлопець поліз туди за нею долічерева, бо так зажадав кухар. Чорної курки він під вогнищем не знайшов, усі вже думали, що вона згоріла, — а вона вже косує сердито з найдальшого кутка. Старшому кухареві урвався терпець, і він щосили ляснув підлеглого по ніжнобарвному личку. Та від удару не лишилось ні червоної плями, ні синця. Поки хлопець ловив чорну курку, між кухарем і економом щось відбулося. Кожен моргнув другому — так вони порозумілися. Янголоподібний кухарчук уже набув собі в чорній курці запеклого ворога, і не він ганявся за нею, а вона за ним. Видно, надумала не більш і не менш як вискубти дзьобом один із його сонячних кучериків. Коли кухарчук зі своїм ворогом на спині пробігав повз економа, той схопив курку. — Ти не скрутиш чорній курці голови, як тобі, певне, хочеться, — промовив спокійний голос чоловіка, звиклого до влади й поваги, а потім дзвінкий, бадьорий: — Я пильную. Янгол уважно глянув на нього й прощебетав: — Адже сьогодні у нас юшка з птиці,— а тоді зразу прорипів ніби заіржавіло: — З чорної курки, з білої гуски. — Підстрибнув і побіг. А за спиною в економа пискляво закричав Цамет: — Вельможна герцогиня вже зволить вийти! А в нас іще юшка не готова. Хвилювання допомогло йому пропхати свою товстеньку постать крізь тисняву; він опинився коло дам, саме як вони виходили з кімнати, і, раз по раз кланяючись, підвів до столу. Той стіл був накритий тільки для них на найвиднішому місці, занадто великий для всього двох гостей, хоч би й таких вельможних. Пані де Бофор і мадемуазель до Гіз сиділи далеко одна від одної, а простір між ними заповнювали їхні пишні спідниці однакового кольору й крою. Цамет стояв навпроти високих осіб за порожнім краєм столу — не стояв, а похитувався, пританцьовував, кивав на всі боки своїм лакеям, щоб ті не підпускали до столу натовп. Звільнити місце, — тут ідеться про життя незамінної людини. Він повинен бачити все, не лишати без нагляду жодної тарілки чи ложки, а особливо того, що робить пані де Мартіг. Вино Цамет відкоркував сам, і сам витер келихи; налив і зітхнув з полегкістю, коли принцеси випили: поки що з ними нічого не сталося. Пані де Мартіг подобалась йому дедалі менше. Вона домоглася того, щоб подавати страви вельможним дамам, — хоча як я міг це собі дозволити, питав себе Цамет. Вона маленька, худощока, додає собі зросту, накрутивши високу зачіску, але обличчя від того здається ще більше сплюснутим, і під білилом та рум'янами у неї риси достеменної отруйниці, дрібні й різкі. Якщо Біцакассер має тут спільників, то це може бути тільки вона. Бере в лакеїв найважчий таріль руками, схожими на павучі лапки, але тримають вони міцно, як залізні Ця підозріла інтриганка розрізує диню, — пильнуй, щоб вона чого не підмішала в сік. Тільки мадемуазель де Гіз узяла скибочку, Цамет дивиться пригнічено, але в думках охоче жертвує менш значною особою. Вона підставляє свою тарілку, і Мартіг хіть-не-хіть кладе їй скибку, призначену для герцогині. Цаметові вже здасться, що принцеса блідне; ось зараз вона впаде. Ну й дарма, хоч це й страхіття. Зате Габрієль була б урятована. Але ніхто не падає, не вмліває. Майбутня королева просить помаранчу, сама чистить її, спершу пильно обдивившись з усіх боків. Круглі очі господаря боязко шукають на шкуринці дірочки — малесенької дірочки, як від уколу голкою. Господи боже, дорогоцінна істота кладе помаранчу, кривить уста й каже: — Вона гірка. Тепер настала черга зомліти Цаметові. Він хапається за живіт і верещить: — Геть усі! Геть усі звідси! Лакеї мусять випровадити всіх гостей до інших кімнат, чи делікатно, чи й силоміць. Фінансист махає обома руками: швидше, швидше! — Що сталося? Що тут у вас? — питає пан де Варенн, що досі спокійно грав у карти. Цамет уже отямився, він засоромлено мурмоче: — Вельможна герцогиня…  

— Трохи змарніла, — докінчує Варенн. — Вона ж на п'ятому місяці. І через це такий галас? Але Цамет уже відійшов: він зробив нове відкриття. Тепер ніхто вже не дивився на високих осіб, та й самі вони заклякли з подиву, а тим часом пані де Мартіг шпорталась пальцями на потилиці в герцогині де Бофор. Ну звісно — розстебнула замочок на разку перлів, і разок упав додолу. Цамет підскочив, сильно вдарив злодійку по руці перснем-печаткою, а тоді впав навколішки. — Вельможна папі, ваше намисто, осьде, розстебнулось і впало. — Дякую, а більше нічого не сталося? — здивовано спитала Габрієль. — Більше нічого. Нічого не сталося. Будьте спокійні. Нічого не сталося, — повторював він з повними сліз очима. — Ми перетривали все це. Нічого не сталося. Який щасливий був Цамет! Габрієль дивилась на нього так, ніби він — мала дитина, а вона знає про життя більше за нього, безмірно більше. Вона була дуже бліда й утомлена, повіки в неї почервоніли; вона сказала: — Треба з'їсти ще й юшку? Я вже хочу йти спати. Фінансист почув тільки слово «юшка», зраділо вигукнув його й сам, схопився й побіг до кухні. Там він побачив диво дивне, і всі кухарі, попереду старший, а за ними всі водоноси, помивачі, дроворуби, прибиральниці позбігались і, широко позадиравши голови, розплющивши очі, пороззявлявши роти, дивились угору, боячись пропустити хоч дрібку. Там, угорі, боролись економ і кухарчук. Боролись вони за скляну кулю, що яскраво блищала, відбиваючи палахкотливе вогнище: вона то попадала в руку одному із них, то котилась по руці й по плечі в другого, але не падала. Спочатку економ вихопив її в кухарчука, коли той хотів щось висипати з неї в горщик із юшкою. Янголоподібний юнак стусонув економа головою в живіт і повернув кулю собі. Підстрибнув, ухопився за нижній край галереї, що тяглась угорі по стінах, і, підтягшись на руках, уже сподівався втекти. Але економ у своєму поважному вбранні, з пишними бакенбардами таким самим гімнастичним стрибком опинився за поруччям. Там обидва боролись, поки кухарчук перевалився через поруччя. Глузливий скрик — і він справді полетів у порожнечу. Та хто б міг подумати — він устиг ухопитись за перекладину під стелею, на якій звичайно висіли окости. Обхопив ту перекладину всіма чотирма, але це не вадило йому відбиватись від економа. Бо той уже стрибнув за ним і неймовірно швидко посувався по сусідній перекладині, водночас намагаючись перехопити скляну кулю. А вона качалась у кухарчука по грудях або по спині — залежно від його пози, що її він безперестану змінював, як і його ворог. Кожен з них рухався дедалі швидше, змушуючи до того ж і другого, аж урешті глядачам почало здаватись, ніби вони вільно висять у повітрі й крутяться, а куля танцює навкруг їхніх тіл. Тим паче що куля, виблискуючи вогнем, супроводила обох попід усією стелею, аж над вогнище, над горщик із юшкою. Глузливий скрик — зараз воно станеться. Та добрий дух вибив кулю з руки в злого саме в ту мить, коли вона була вже відкоркована і вміст її мав висипатись у горщик. Що ж сталося? Скляна куля розбилась на кахлях, і всі роззявляки вмить повернули обличчя вниз, щоб побачити нову чудесну пригоду. Не знати звідки вискочила чорна курка, підбігла до зернятка, що викотилося з кулі, такого довгастого зернятка, дзьобнула його й проковтнула. І зразу крикнула людським голосом (так запевняли згодом), упала, тіпнулась і вже була нежива. Кухарі й хто там був іще в ту ж мить згадали про обох демонів, але їх уже не стало. Кожен визнав це за цілком природну річ і перехрестився. Цілком очевидно, що злий дух, коли його розпізнали, вилетів з димом у комин. Дехто бачив, як він спершу зірвав із себе янгольську личину й обернувся на чорного кажана. А добрий розплився в чудовні пахощі, від чого і юшка вийшла така запашна, як ще ніколи. А біля входу до кухні, коли вся вистава скінчилась, опинився паж Гійом; він, видно, страшенно дивувався з того, що скоїлось, і досі ще хитав головою. Хтось торкнув його за плече: Себастьян Цамет, людина з надзвичайно вдячним виразом обличчя. Він узяв пана де Сабле за руку і, ступаючи навшпиньки, підвів його до столу вельможних гостей. Принцеси сиділи в тих самих позах, відстань між ними заповнювали криноліни та рукава. Вони не допитувались, чому довелося чекати. Урочисто наблизилась процесія кухарів — попереду старший ніс високо підняту супницю. Золоті тарілки наповнив сам господар, а кухарі поставали навколішки. І не вставали, аж поки герцогиня де Бофор покуштувала юшку й похвалила її. Тоді Цамет кивнув їм, що вже можна йти. Мадемуазель де Гіз запитала, що там, власне, сталось. — Вельможна пані,— відповів Цамет, — прибігла чорна курка. Як вірити людям, були ще деякі пригоди. Мадемуазель поклала ложку. Габрієль їла далі й весь час дивилась на пажа Гійома — тільки заради нього вона з'їла ту пресмачну юшку. Її очі дозволяли йому слугувати їй на свій лад. — Вельможна пані,— сказав він. — Балакають багато всячини. — Я знаю, — відказала вона, всміхнулася, глянула на нього — і він аж до старості зберіг у пам'яті той погляд і ту усмішку. — Багато й ще балакатимуть. То були її останні слова, звернені до нього. Від неї в ту хвилину лилось тихе сяйво — певне, від якогось потайного джерела, — і вона ніби танула в тому сяйві. Згодом вона зрозуміла, що мала на увазі власну смерть та її обставини, й подякувала вона тоді живому, як уже вмируща.  

Кінець пісні


 

Коли вранці виявилося, що вона ще жива, до неї з'явився з візитом пан де Сюллі. Він зостався в місті заради неї й тепер пересвідчився, що вона жива, але не здобувся на слово, щоб її поздоровити. Навпаки, Габрієль лестила міністрові, просила його повірити, що вона його любить і схиляється перед ним самим та перед його великими заслугами. Він вислухав усе це, а тоді ще послав до неї й пані де Сюллі, щоб і та з нею попрощалась перед тим, як і вона, й чоловік поїдуть до своїх маєтків. Дружина великого міністра, чиє становище було непохитне, вкрай неохоче подалася з поклоном до коханки короля, після якої він матиме їх іще багато: так вона дивилась на справу. Випроставши довгий і плаский тулуб, сиділа вона перед хворою, і тій аж страшно було від холодних очей, що безцеремонно оцінювали, скільки вона ще варта сьогодні. Пані де Роні вирішила, що її вистачить уже ненадовго, а тому не схотіла запевняти її ні в чому. То Габрієль намагалась догодити цій суворій особі. — Ви будете моєю найкращою приятелькою, — сказала вона. Певно, нещасна зовсім розгубилася, бо додала ще: — Я завжди рада буду бачити вас присутньою при моєму вставанні й укладанні на ніч. Тоді гостя аж схопилась, але від того не стала вища або суворіша. Замість поклону вона ледь опустила підборіддя й простягла кощаву руку до дверної клямки. Ця дворянка не дуже високого, але чесного роду, без жодної плями в фамільному родоводі (цьому вельми сприяє протестантська віра) так обурилася, що й потім, уже в дорожній кареті, сиділа так, ніби проковтнула кілок, і стискала тонкі губи. Тільки вдома вона розходилась і влаштувала чоловікові скандал за те, що він послав її до тієї повії. Розпусний рід, всесвітня ганьба, кінець усіх успіхів, — як може порядна жінка йти туди, прикидатись і лащитись? — Я маю бути присутня, коли вона лягає і розкарячує ноги! Це я б то! — кричала вона, нетямлячись від ураженої гордості та суворої моральності. Роні, який не дуже чого боявся, тут уже поквапився її заспокоїти: хтозна, на кому ще надумає вона зігнати злість. Він пообіцяв їй, що вона побачить дуже гарний спектакль, добре зіграний, коли тільки мотуз не урветься. В думках він, правда, пов'язував це не з мотузом. Жінці аж дух перехопило, а могутній лицар скориставя з її подиву й квапливо втік від небезпеки. Габрієль, коли навіть вона й була вже отруєна, виконувала обов'язок благочестя не менш ренію. Спала вона неспокійно— звичайні кошмари, — а вранці ще візит отієї жахливої жінки, і все ж вона зразу по тому пішла до сповіді. Церква, що звалась «мала церква святого Антонія», була недалеко; мадемуазель де Гіз супроводила прекрасну грішницю. Вона з власного досвіду запевнила її, ніби жінки на те й створені, щоб вони грішили в коханні, а тому можуть не боятися за прощення гріхів. Ця панна твердо поклала собі стати при майбутній королеві першою дамою; її зізнання мали заохотити Габрієль розповісти дещо й про свої пригоди. Те, що знаєш, завжди може придатися. Габрієль мовчала — не з обережності, вона просто була квола й сумна. Фривольна мова мадемуазель де Гіз не дратувала її; то був ніби залишок довколишнього світу, остання легковажність, яка ще промовляла й сміялась до неї. Перед сповідником вона не покаялася в жодному зі своїх вчинків, а в щирому коханні до свого любого владаря й поготів. Зате визнала, що була не дуже ревною християнкою й шкодує за цим, але виправлятись їй уже запізно. Так вона сказала, дістала відпущення гріхів і повернулась до шевцевого дому. Цей дім вона ще раз покинула по обіді того ж таки дня, в середу, щоб послухати музику в тій самій церкві. Перші дні квітня того року, тисяча п'ятсот дев'яносто дев'ятого, були незвичайно теплі. Понад вулицею вже цвів виноград. Люди збігались подивитися на паланкін майбутньої королеви. Його охороняли королівські гвардійці під проводом пана де Монбазона, а позаду їхала карета принцеси Лотарінзької. Погожий весняний день, і ще раз показується на люди королева Франції, дочка цієї країни, — другої такої вже не буде. Народ знає більше й розуміє багато краще, ніж утаємничені. Там, де проносять паланкін, стихають балачки й схиляються чола. Про сподіване весілля вже говорено часто й повсюди. Але це видовище зразу відганяє думки про весілля. Розкішні шати для вінчання й коронації вже змальовувано, про них усі знають. Але тут нагадують про інший, останній убір, який рано чи пізно буде на кожному. Герцогиня де Бофор має суворий вигляд — така суворість не личить людині в розквіті життя. Вона втомлена — такою втомою, від якої ще нікому не щастило відпочити. Серце стискається, коли глянеш на цей паланкін. Велике нещастя, нещастя для всіх, — воно ще тільки передчувається; та тільки-но станеться воно, як його значення вже й забудуть. А тут його проносять перед очима в усіх. Габрієль у останній своїй подобі була прекрасна — вже не в мирському розумінні, бо трималася скромно й поважно; прекрасна тією красою, якої не поясниш. Вона це знала й бажала, щоб її владар міг бачити, як вона йде через церкву. «Переді мною тепер самі розступаються, мій любий владарю, а досі звичайно наша охорона мусила розчищати нам шлях крізь натовп. Люди самі мимоволі прикладають руку до серця. Вас і мене — обох нас цей народ любив». Так вона говорила в думках, бо в її свідомості химерно перепліталися знання і втішні ілюзії. Звичайна жадоба життя ще й тепер часто перемагала втому й покору, а під кінець вона мала спалахнути з особливою силою. Осторонь для неї спорудили окремий поміст, щоб її не тисли в натовпі. Церква була повна людей, що прийшли послухати добру музику й побачити там, на помості, уславлену Габрієль. Поки в священних звуках ще панувала ніч, а наш господь іще лежав у домовині перед своїм воскресінням, — цю хвилину обрала мадемуазель де Гіз, щоб заслужити подяку приємними вістями. Надійшли листи з Рима, в яких повідомлялося, що незабаром шлюб короля буде розірваний. Правда, папа Климент мислив це інакше: він розірве шлюб, але не для того, щоб король одружився зі своєю полюбовницею, бо тоді вся гана за цей скандал лягла б на папу. Отож він сподіється, що провидіння порятує його в цьому прикрому становищі, день у день молиться про це і справді отримує звістку про знаменну подію в той самий день і годину, коли вона сталась, — надприродний випадок. При тьмяному світлі в церкві, під скорботні співи біля домовини нашого господа Габрієль прочитала щасливу вість і таки повірила в неї, хоча холодний страх скував їй тіло. Тим часом мадемуазель де Гіз, що догоджала їй, принесла ще кращу: дві цидулочки від короля, що їх вона дістала з рук двох гінців, які прибули майже одночасно. Габрієль прочитала про його тугу за нею, про його ніжність, про те, що його рука її захищатиме, де б вона не була. Тоді їй стало тепло й любо — востаннє в житті. Її супутниця побачила, що вона всміхається, як дитина, і це їй сподобалось, бо віщувало легкий успіх у майбутньому. Коли прозвучала урочиста й радісна музика воскресіння, обидві дами рушили з церкви в дуже доброму настрої. Їм тільки стало трохи душно в переповненій церкві, і в Габрієлі ледь паморочилась голова. А у Цамета в саду вона впала й зомліла. Тільки-но її встигли підняти й перенести на ліжко, в неї почались корчі. Все її обличчя і всі м'язи тіпались, повіки й очні яблука рухались особливо швидко. Очі закочувались у лівий бік, помітно було, що зіниці якісь застиглі. Як жахливо перекривлені ці уста, стільки ціловані! А щелепи стиснуті, ніби лещата. Півхвилини — і всі ошалілі м'язи на руках, ногах, на шиї, на обличчі вміть завмерли. Голова закинулась назад, обличчя повернулось ліворуч, спину дугою підняло з ліжка. Водночас у цієї жінки, яка щойно була вища за всіх становищем, зупинилось дихання, і від цього її обличчя набрякло, посиніло, зробилося страшне. Язик вивалився з рота, зуби закусили його, і кривава слина бризнула на щоки, на волосся, на подушку. Цього знаку вистачило, щоб усі чимшвидше втекли від особи, яка щойно була тут найвища, — втекли, аби злий дух не вселився і в них. Або принаймні щоб не заразитись. Габрієль опритомніла, озирнулась довкола й побачила самого тільки пана де Варенна, що безтямно, з жахом дивився на неї. Він же відповідав за неї перед королем, і сумління пекло його, бо це ж він привіз її до цього фатального місця. — Заберіть мене геть із цього дому! — гнівно вигукнула герцогиня де Бофор, і Варенн злякався: це загрожувало йому щонайгіршим. Тому він остерігся викликати лікаря або священика, а просто виконав її наказ. Вона зажадала, щоб її віднесли до дому її тітки, пані де Сурді, й справді рушила туди у своєму паланкіні. Варенн посадив її туди, і він-таки єдиний ішов поряд. Вона, мабуть, гадала, що застане там своїх покоївок і вельможних дам, що прислуговували їй, а особливо мадемуазель де Гіз. Але там не було ні душі; ніхто вже не слугував їй, крім Варенна, колишнього кухаря та вісника кохання, а тепер він заступив їй камеристку і уклав її в ліжко. Тітка відпустила свою челядь на той час, який сама вона пробуде у своїй сільській парафії. Варенн послав до неї спішного гінця, щоб вона приїхала. Тим часом у Габрієлі збудження чергувалось із знесиленням. Вона плакала й у порожньому домі кликала свого владаря. Щоб бути ближче до нього, вона захотіла негайно перебратись до Лувру: — Я можу йти! Це ж недалечко. Пан де Варенн, без камзола, у фартусі, запевняв її, що там їй буде ще самотніше. — Чого вам, власне, треба в Луврі? — спитав він, уже втрачаючи терпець. Вона не сказала, хоч добре знала, чого їй там треба. Благодійна втома полегшувала їй думку про смерть, аби тільки померти коло свого владаря, в тій кімнаті, яку вона ділила з ним: повітря там було ще живе від їхнього змішаного віддиху. Нарешті вона задрімала, ніч проминула спокійно, і вранці вона сама визнала, що вигляд у неї такий, як звичайно. Варенн був здивований; з його допомогою вона легко дісталась до церкви Сен-Жермен-д'Оксеруа й там прийняла святе причастя. Був уже чистий четвер. Іще два дні, а тоді, надіялась вона, її владар знов буде з нею. Цього разу вона виявила щиру побожність, бо вдячність розчулила її. Пополудні їй стало погано, довелось лягти. Перше ніж почалося знову страхіття, вона ще знайшла силу послати до короля гінця-дворянина, якого вибрала сама, бо вважала надійним. Вона просила у свого коханого владаря дозволу негайно повернутись до нього баркою, але думала, що він, отримавши листа, приїде сам. Безперечно, він не зоставить її в нещасті саму, бо не тільки прочитає написане, а й здогадається про решту. Вона вже бачила, як він сідає на коня, а тим часом Варенн іще дописав до її листа: поспішати нема чого. Бо ж він, коли герцогиня споживала непевні страви, грав у карти. Йому не минути кари, і то тим суворішої, чим раніше король дізнається про всі обставини. Хто його не знає: коли вона видужає, він усе пробачить. Може, пробачить навіть у найгіршому випадку, бо тоді буде сумний, а не суворий. Та врешті верхівець помчав шляхами; вже була четверта година, й Габрієль корчилась від болю. Наскільки міг судити розгублений Варенн, таке буває перед пологами. Він уже сам побіг привести повитуху, що тричі приймала в герцогині дітей, але внизу наткнувся на пана Сабле і послав його. А Гійом не тільки привів пані Дюпюї, він спішно викликав і пана ла Рів'єра. Так юний Гійом зрозумів пана де Варенна — чи принаймні мав намір виправдовуватися цим. А втім, лікаря він не застав удома, і той прийшов до хворої тільки через годину, аж о п'ятій. Пані Дюпюї доти не знала, що й діяти: вона ще ніколи не бачила такого. Напад минав так, як і перший, тільки ще тяжче. Після шалених корчів настали заціпеніння й задишка, і обличчя жахливо спотворилось. Пані Дюпюї, яка досі, виконуючи свої обов'язки, бачила тільки чарівну Габрієль, а не оцю посинілу, перекривлену машкару з закоченими під лоб очима, не витримала такого видовища й відвернулась обличчям до стіни. Зостався самий Варенн, і під час цього, та й наступного нападу він тримав герцогиню, міцно обхопивши її руками. Він бубонів сам до себе: «Ось віддих повертається, та й час уже. Як вона харчить! Та й ще б пак, — адже випари отрути не пропускають повітря. Все так, як і має бути», — це вже він додавав, щоб заспокоїти себе. Врешті, всі помирають, і нема в цьому ніяких чарів; навіть нічого незвичайного нема, казав собі пан де Варенн, що встиг побути ким завгодно, а тепер був генеральним поштмейстером, губернатором і вмів поладнати з єзуїтами, та й з будь-якою небезпечною силою, то чом і не зі смертю. Спочатку зі смертю інших людей, бо про власну смерть він ще не думав; а коли часом і випадало подумати про неї, то вона була ще дуже далеко, в подобі казкового похоронного проводу, який ще й з місця не зрушив. Маючи дуже тверезу вдачу, він вважав, що ця нещасливиця, яку він тримав у обіймах під час найтяжчих корчів, просто втратила будь-яку вартість через своє нещастя. Він мав би за свій обов'язок покинути її, так само, як це зробили всі. Та, на жаль, з одного боку була ця грізна смерть, а з другого — ще грізніший король, який ще нічого не знав про неї. Найбільша небезпека для Варенна полягала в тому, що король міг дізнатися про смерть герцогині не від нього самого, а від інших людей, які звинуватять у ній Варенна. Тому він уже тепер міркував: а чи не варто вирядити вслід за першим другого гінця: «Запізно, величносте, не варто клопотатись». А втім, він ставився до цієї істоти, вже нічого не вартої, цілком по-людському. Після кожного нового нападу корчів ця істота оклигувала й на якийсь час знову ставала жінкою, що здивовано розглядалася круг себе. Слова її важко було розібрати, бо вона прокусила собі язик. І все ж Варенн їх розбирав: він щоразу допомагав їй звестись, щоб вона написала до короля нове волання про допомогу. Він удавав також, ніби відсилає ті листи, але ні другий, ні третій не дійшли за призначенням. О п'ятій годині з'явився ла Рів'єр, перший лікар короля. Тоді й вигляд хворої, і стан її змінився. Ла Рів'єр випустив їй багато крові й промив нутро солоною водою. Пані Дюпюї тим часом приготувала теплу ванну, як наказав лікар, і вони удвох перенесли хвору до ванни. Таких заходів уживають при отруєнні, і пан де Варенн злякався, бо ж підозра могла впасти й на нього. Але цьому страхові суперечила зовсім нова думка: герцогиня не помре. Цей чоловік її врятує. А що вона могла зостатися жива, то Варенн почав виявляти шалене завзяття. Він спробував рукою, чи тепла у ванні вода, не бентежачись виглядом голої красуні. Навіть почав голосно вихваляти її вроду. Король, мовляв, буде у захваті, вона тепер іще принадніша, ніж була, хоч це здавалось неможливим. А панові ла Рів'еру шепнув на вухо, що отрута, певне, вже вийшла з її тіла. Лікар не відповів. Він саме слухав, що говорить хвора. Вона вираховувала години, коли прибудуть до короля її посланці: перший — як смеркне, а другий і третій зустрінуть короля вже в дорозі, ще цієї ночі. Та лікар дослухався не так до слів, як до самого звучання її мови: уривчастого, незв'язного. Він стежив за виразом її обличчя, вже не одутлого, а схудлого й білого як крейда. У воді він обмацав їй живіт. І раптом наказав панові де Варенну лишити його з герцогинею наодинці. Вода в ванні потемніла від рідини, що витікала з її тіла, але то була не кров. Тоді лікар удвох з повитухою переніс хвору назад у ліжко, щоб уже до останку чекати того, що він з певністю передбачав. Проте він не переставав доглядати її й пильно стежити, щоб життя не спинилось перше, ніж воно само вигасне до останку. Це, наскільки він знав, мало тривати ще багато годин, бо хвора боронилася від смерті з незвичайною силою; ту силу давала їй думка про її владаря, що верхи на коні поспішає до неї. Коли почався новий напад корчів, ла Рів'єр ухопив краєчок простирадла, запхав його хворій між зуби й притиснув язик до піднебіння. І зробив це саме вчасно, бо в таких жахливих корчах вона неминуче б відкусила собі язик. Так само вчасно він наказав повитусі подати миску, коли почалася блювота. А поміж усім тим сам намацав пульс хворої, частий-частий і нерівний від напруження, так що полічити його не можна було, — і вперше у лікаря майнула думка, чи це не передчасна агонія. Але він і далі вживав заходів, спрямованих на життя, а не на смерть. Пана де Варенна він послав по молоко. Навіщо тут молоко, спитав Варенн. — Ідіть! Нам потрібна вода, забілена молоком. Пан де Варенн вийшов з кімнати й скористався нагодою здійснити свій намір. Він написав королю: «Величносте! Благаю вас, не приїздіть!» Тоді ще подумав. «Ви побачили б щось жахливе, — дописав він. — Якби герцогиня повернулась до життя, вона б навіки огидла вам». Він підвівся. Щоб написати дальші слова, він мусив побороти свої сумніви. «Лікар доглядає герцогиню так, як людину, що їй судилося жити. Вираз обличчя в нього твердий і впевнений; коли робота марна, тільки про людське око, ніхто так не поводиться. Що, коли справді все вийде інакше й те слово, яке мені лишилося додати, виявиться брехнею? Та однаково, мої справи такі погані, що гірше вже нікуди, і нашкодити собі я вже не можу. Треба ризикнути, бо вибору нема». І Варенн, не сідаючи, дописав: «Приїздити марно, величносте. Герцогиня померла». І відіслав найшвидшого гінця. Пані Дюпюї вийшла на хвилинку — поплакати. — Що, все скінчилося? — нетерпляче спитав Варенн. У кімнаті зостались лікар і та, кого колись називала чарівною Габрієллю. Лікар говорив до неї так, ніби вона й досі лишалась чарівною. Він сказав, що це легке нездужання пов'язане з вагітністю, а після пологів вона видужає. Вона ледь поворушила на подушці головою, ппхитавши нею заперечливо, а проникливий погляд лікаря зустріла так байдуже, наче не впізнавала його. А вона ж любила лікаря, довіряла йому, і коли король захворів, викликала спершу його, а вже потім хірурга. На запитання, чи добре вона себе почуває, вона тільки відповіла, що помаранча здалася їй гіркою. А потім поскаржилася, що в неї дуже болить голова і що вона не розуміє, чому досі не приїхав король. — Засніть, — попросив він, і вона послухалась. А він стояв і спостерігав, як її воля не дозволяє їй заснути міцно, хоч вона й прагне забуття. Тоді вжив усіх відомих йому заходів, щоб нові напади корчів були рідші. Він часто давав хворій воду, забілену молоком, і тоді нирки починали виділяти багато чорної рідни. Пані Дюпюї допомагала йому скільки сили, бо вона бачила, що лікареві заходи допомагають, і почувала до нього подив і шанобу. Але сам лікар бачив, що його зусилля марні. Хвора западала в зловісний сон, на обличчі з'явився отупілий вираз. Ось починається збудження, віддих натужний, уривчастий. Вона розплющує очі — зіниці розширені. Лікар спробував припинити напад, іще раз пустивши кров. Марно. Коли це страхіття повторилося ще двічі, вичерпались сили не хворої, а доглядачки. Лікар дозволив їй спочити: — Вже восьма година. Жінка жахнулася: — Вже чотири години вона терпить отаке! Інша померла б від першого нападу. І дитини не можна вийняти. А може, це не тільки дитина? — спитала вона ледь чутно й перехрестилась. На ніч лікар лишився з умирущою вже зовсім наодинці. Він стояв і спостерігав. Напади вичерпали свою силу, а не її сили. «Можна сказати, коли хочеш, що цій жінці один крок до смерті. Але хіба всім нам не один крок до смерті протягом цілого життя? Завтра вона ще буде жива. Завтра п'ятниця, свята п'ятниця перед великоднем; вона доживе до неї, майже напевно доживе, а хто може сказати про себе більше? Треба було б зробити розтин і видалити плід. Звичайно, дитини зберегти не вдалось би; зате, може, мати вижила б? Її воля сильніша за земну природу. Після таких нелюдських зусиль вона ще говорить у напівсні про свого владаря, їй здається, що вона знову з'єдналася з ним, вона щось жебонить у захваті,— мені не годиться слухати цього. Я повинен діяти. Лікарю, збережи життя! А що, як моє втручання урве його? Видалення плоду аж ніяк не усуне дії отрути. А тій дії вона зможе опиратися довше без болісного втручання, якого я неспроможен пом'якшити. Природо, даруй їй півгодини нечутливості, і я допоможу тобі зцілити її. Неможливо: ця людина помре в лютих муках від крововиливу з нутрощів. А коли і його мені пощастить зупинити, то в наступному нападі задишки за двадцять секунд кров заллє мозок. І в мене на руках умре паралізована. Лікар важко впав на стілець і обхопив голову руками. Блаженне жебоніння, яке він чув і від якого не міг утекти, ще посилювало його тривогу. «Хоч би що я зробив, я завжди буду винний перед природою, — вона, по суті, милосердна, тільки я не вмію з того скористатися, — і перед людьми, що так і чекають, як мене занапастити». З соромом і тяжкою нехіттю він признався собі, що боїться людей. Його ненавидять як прихильника й улюбленця герцогині де Бофор. І тим скоріше почнуть твердити, що це він її вбив. Він і не протестант, і не католик, медицини вчився у маврів, довго жив у Іспанії, але найтяжчу підозру накликав на себе тим, що за наказом короля повертав розум одержимим — навіть зовсім недавно — і важився твердити, що вони зовсім не одержимі. Лікар зневірився в собі, зрозумівши, що не насмілився штучно видалити плід зі страху не тільки за чуже життя, але й за себе самого. «У мене не більше певності, що й сам я переживу завтрашній день». Це признання він вимовив уголос, і зразу лагідний шепіт на ліжку стих. Уже зовсім стемніло, він засвітив свічки, і світло впало на зовсім відмінене обличчя. Перед ним лежала жива жінка, а не присмертна. Щоки були рожево-білі, округлі, як завжди, віддих легкий і спокійний. Воістину милосердна природа здійснила чудо. Аж заточившись від нестямної радості, ла Рів'єр навстіж розчинив вікно. І в ту ж мить знизу долинув дзвінкий молодий голос, що співав пісню. «Чарівній Габрієлі» — пісню цю співав Гійом. Габрієль розплющила очі — вони були блискучі. Габрієль ледь звела голову над подушкою, прислухалась і всміхнулась. «О зоре», — пролунало коло її останнього ложа, і вона розтулила уста. О зоре, о надіє!
О мріє наяву!
Від муки я блідію,
Явись — і оживу.

— Та я ж іду, — промовила Габрієль ясним, ніжним голосом. — Я вже йду, коханий. Я тут, мій високий владарю. Голова її знов упала на подушку, але вона ще раз почула: Прощання, повне болю,


Жорстока мить.
Вернути б серцю волю —
Або не жить!

Кінець пісні — вона почула його.  



Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   27   28   29   30   31   32   33   34   ...   48


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка