Історичний роман генріха манна про войовничого гуманіста



Сторінка30/48
Дата конвертації05.05.2016
Розмір9.22 Mb.
1   ...   26   27   28   29   30   31   32   33   ...   48

Про сумління


 

Будинок фінансиста Цамета стояв у тихому місці, хоча й над однією з найкращих вулиць Парижа, що починалась біля Сент-Антуанської брами. Ця вулиця тріумфальних в'їздів розширювалася праворуч у Королівський майдан короля Анрі, так досі й недобудований. Будинок навпроти стояв до гарної вулиці затиллям, та ще й був відгороджений високим муром; щоб увійти до цієї незвичайної для парижан садиби, треба було звернути у вузеньку вуличку, а звідти ще в глухий завулочок. Траплялося, що залізна хвіртка відчинялася. Для гостя, що прийшов туди рано-вранці того дня, вона відчинилась. Гість увійшов на просторе подвір'я й стримано, як добре обізнана з такими речами людина, подивувався з великої, на італійський смак улаштованої садиби. Всі будівлі невисокі, галереї й тераси легкі, зграбні, підняті над землею. Там, нагорі, погожого дня могли прогулюватись сибарити, вдихаючи пахощі саду. Житловий будинок, лазні, стайні, контори та челядні були збудовані й розміщені вигідно, проте без зайвої пишноти. «Бо ми, на відміну від цих варварів, ніколи не намагаємось удавати з себе щось більше, ніж ми є насправді», — подумав гість. Він спитав у воротаря, чи пан уже встав. А хтозна, — відповіли йому. Цю ранню годину, коли вже пішли останні клієнти і пан трохи перепочив, він звичайно сидить у своїй спальні за секретером, але турбувати його не дозволяється. Звичайно, бувають і винятки, додав служник із якоюсь дивною запобігливістю, хоча гість на вигляд не був багатієм. Не допитуючись, його провели в дім, ступаючи навшпиньки. В домі його зустрів низьким уклоном економ і приклав палець до уст на знак того, що він не пробалакається, а тоді повів таємничого гостя за собою, тихо постукав у стіну й натиснув якийсь потайний пристрій. Себастьян Цамет не сидів над своїми рахунками, як слід було сподіватись. Таємничий гість увійшов до кімнати трохи передчасно й застав фінансиста ще за молитвою. Принаймні здавалося так, бо він квапливо підвівся з колін, обсмикуючи шовковий халат. Світло зимового ранку змагалося з блиманням свічок. — Ви встали вже давно. І вигляд у вас зморений, — зауважив мессер Франческо Бончані, агент великою герцога Тосканського. — Я дожидав вас, — відповів Цамет, уклонившись точнісінько так, як його економ. Він зовсім не лягав, бо душа його була сповнена тривоги, і він тільки про те й думав, як не виказати цього. Але політичний агент уже відвів очі від нього й роздивлявся по розкішній спальні. Цей чоловік дужче любив милуватись гарними речами, ніж спостерігати людей. Їх він знав і так, і це природна річ, що багатій якнайнижчого походження молиться. Кому ж і бути богомільним, як не таким людям. Погляд гостя перебіг від граційних колонок ліжка з рожевого дерева до дамастових шпалер на стінах. — Тут щось змінилося, — зауважив він. — Може, хочете поснідати? — квапливо спитав Цамет. — Я накажу. Але нахилив голову не до розтруба переговорної труби, а спочатку до свічок і погасив їх. У кутку від того залягла сутінь, але Бончані тим легше помітив картину. — Я так і знав, — сказав він. — Що ви знали? — спитав Цамет, гірко пошкодувавши, що забув її прибрати. А невчасний гість сказав: — Ви слушно зробили, що погасили світло. Такі фарби світяться самі собою, як діаманти.  

Він дуже добре знав, що ні самоцвіти, ні суміші з олії та кольорового пилку не мають блиску самі в собі. Блиск — це властивість багатства. А Бончані не міг не схилятись перед багатством — хай навіть таке схиляння не гідне розумної людини. Він зневажав багатіїв і шанував тільки саму ідею багатства; в цьому було його виправдання. Цамет настирливо припрохував його сісти, підкладав у крісло подушку за подушкою, та Бончані годі було відтягти від картини. З характеру живопису він угадав ім'я майстра, побачив і те, що це ескіз з натури, згодом домальований для глядачів. — Спочатку, я певен, вона була краща. Можу закластися, що виконання у великому масштабі (а воно не могло не спокусити такого варвара) втратило ще більше з первісного чару натхненно схопленої натури. Такий геній, як оце, вивчав наших італійських міністрів і все ж не зрозумів головного. Навіть при найбільшому зусиллі він навряд чи може вийти за межі чуттєвого. Яскраві барви, розкішна плоть; але царство довершеності, що має духовну природу, для нього неприступне. — Призволяйтеся, будь ласка, — сказав Цамет, стоячи коло накритого столу, що нечутно піднявся знизу. Та Бончані говорив далі: — І все ж спочатку ним керувало натхнення. Король, гордо випростаний на троні, як уособлення величності, а поряд простерта оголена коханка. Аж плач бере, що здійснення задуму невдале. Що створив би з цього будь-хто з наших! — Нічого не зробив би, — заперечив Цамет: багатій не любив, коли гудять його власність. — Тепер мало хто з митців має хист до сміливих задумів. А ви гадаєте, легко було домогтися, щоб він, продавши велику картину королю, ескіз відступив мені? Правда, я запропонував стільки, що в усій Європі ніхто не міг би дати більше. Бончані озирнувся на нього. — Я можу заплатити вам удвічі більше — коштом герцога. — Із самої пошани я залюбки передав би його високості цю дрібничку й безкоштовно, — Цамет поклав руку на груди, де тривожно билося серце. — Але король би мені цього ніколи не пробачив, — докінчив він знічено. Політичний агент обернувся до нього всім тілом. До побоювань цього виплодка йому було байдуже; він недбало окинув поглядом мізерну постать із вислими плечима, жіночими клубами, з обличчям, що, може, й ставало рішуче, коли йшлося про зиск, проте лишалось пласке, як у раба. Не дуже цікаве видовище. Бончані відвернувся; зате Цаметові круглі очі ніяк не могли насититися спогляданням цього зловісного гостя. Лихвар відчував, що цей худорлявий, але ставний чоловік у приношеному вбранні привіз йому якісь жахливі клопоти. То байдуже, що Цамет давно вже їх передбачав. Раптом він почав бідкатися, що печені устриці вихололи.  

— Я накажу спекти свіжих. — Нe треба, — відмовився Бончані.— Я їх не їм. Ну, хіба з пошани до вашої уславленої кухні. Він сів і начебто почав їсти. Але по його запалому роті годі було повірити, що він справді їсть. Над западинами щік у нього випиналось могутнє надбрів'я і чоло. Важко було розрізнити, чи то голова спереду лиса, чи чоло таке високе. Бончані не спирався на спинку стільця, ні на мить не опускав голови, і коли Цамет схилявся над своєю тарілкою, на ньому невблаганно спочивав холодний погляд. Гість мовчав, не заважав йому жувати, — швець добре знав, що то тільки хвилинна пільга. Аби якось розтягти її надовше, він з повним ротом белькотів вибачення, що з нагоди п'ятниці сьогодні у нього тільки рибні страви: запечена камбала з мідіями, в дуже смачній підливі, рецепт якої — таємниця. Король дуже любить цю підливу, бо в ній є трава тургун, що нагадує йому про рідний Беарн. Цамет поквапився налити гостеві другий келих; першого той вихилив без помітних наслідків. Біле вино розігрівало кров, та холодний погляд лишався холодним. Цамета дратував цей чоловік: вічний злидень, якого герцог тримає в чорному тілі. Багатий пан знає, кому скільки треба платити: найменше — тому, хто постує з власної охоти і кому всі скарби заступає власний мозок. Йому дають змогу користатися тим мозком і нишком робити небезпечну роботу, тоді як повноважний посол владаря виступає в пишних шатах, але дуже рідко клопочеться найважливішими справами. — Більш нічого не хочете? — спитав Цамет, аби покласти кінець як перекусці, так і ранньому візитові. Але він відчував, що це не вдасться. Гість заговорив. — Тільки у Цамета знаються на куховарстві,— сказав він.  

Господар перевів дух. — Ви кажете те, що й усі. Пане Бончані, зважте, яка вбога кухня при тутешньому дворі. — Я при дворі не буваю, — відказав агент і зразу перейшов до діла: — Я згадав про вашу кухню тому, що за певних обставин через кухню можна владнувати й великі державні справи. «Владнувати» — ось як він це називає», — подумав фінансист, і йому стало тяжко на серці, бо від долі вже не було куди втекти. Бончані провадив: — Людей, що твердять, ніби для них людське життя священне, є два різновиди. По-перше, ті, для котрих воно справді священне. Це йолопи, але вони стають небезпечними, коли починають чорнити перед людським загалом рішучі й жорстокі вчинки або навіть наважуються викривати те, що вже вирішене й має статись. І грізно глянув у круглі очі свого візаві. А тоді повів далі так спокійно, ніби читав із книжки: — Другі кажуть, що їхнє сумління ніколи б не дозволило їм убити когось, хоч насправді вони вже робили це досить часто, і кожен про те знає. Наш володар, великий герцог, мудрий і справедливий державець… Бончані урвав мову й нахилив голову в бік дверей. — Не турбуйтеся, — сказав Цамет, що вже змирився з усім. — Я зумисне тримаю тільки тутешню челядь, вона не розуміє нашої мови. А книжка провадила: — Державець зобов'язаний не мати іншого сумління, крім сумління влади. Мій владар убив свого брата й братову дружину, це знають усі й усі мовчать, бо цим він довів свою моральну гідність і силу. Це визнають якраз нікчемні й слабкі люди, що самі ніколи не змогли б убити. Більшість людей створена так, що вони легко терплять владу вбивць, а до того ж охоче вірять убивці, коли він запевняє, ніби шанує людське життя, і суперечність тут тільки гадана. Бончані допив другий келих, але й далі лишався блідий, аж жовтий. Цамет зрозумів не кожне слово з його вченої мови, але тим виразніше відчув важку ходу фатуму. А вчений, піднявши довгого воскового пальця, говорив: — Тільки дуже великій і очевидній брехні люди вірять беззастережно. Хто отрутою чи кинджалом позбавив життя тринадцять чоловік, хай не каже, що їх було тільки дванадцять. Треба казати — жодного. Ця брехня буде прийнята й стане незаперечною — при умові, що він має владу силоміць привчити впокорений народ до легковірності. Тоді йому не доведеться навіть силувати. Народ вірить і почуває себе щасливим.  



Мислитель дуже добре усвідомлював, що сипле свої перли перед свиньми, вибравши за слухача цих витончених відвертостей отакого Цамета. Власне, він ушановував зовсім не цього лихваря, хай там уже як він зветься; він мав перед собою саме багатство, ідею, велич і сутність якої визначають не люди. Хоч які можуть бути нікчемні багатії самі собою, та незаперечно, що їхня орбіта має якусь таємну притягальну силу для видатних і блискучих творінь та діянь, що їх вони купують. Коли добре поміркувати, ціна прекрасних і сміливих речей — не гроші, а розбещеність тих, хто спроможен за них заплатити. Мистецтво не знає сумління. Думка теж позбавлена його. І те, й друге живиться існуванням тієї породи людей, для якої в принципі немає моральних обмежень, хоч якийсь там окремий фінансист у слабкості своїй може стояти навколішки й молитись. Однаково — для того, щоб жили на світі Бончані, необхідні Цамети. Поки мислитель упевнено доводив до кінця своє діло, Цамет також напружував усі сили в одній безнадійній спробі — а може, й не зовсім безнадійній. Врешті-решт, перед ним тільки жалюгідний паразит, нахлібник і шпиг, що ніколи, ніякими найчорнішими злочинами не досягне могутності. І що він матиме з оцих високомовних балачок? — Шановний пане! — заговорив нарешті Цамет. — Я, як і ви, ціную красу форми. Ваша мова дає мені ні з чим не зрівнянну насолоду. Дозвольте мені, не такому витонченому духовно, відповісти не словами. Дайте мені нагоду, оскільки я багатий, показати вам таємні скарби мого дому. Це шедеври золотарського мистецтва; та юрба дармоїдів, що день і ніч товчеться й шпигує в моїх покоях, про них і не здогадується. Але вам я покажу найцінніше, і не тільки щоб подивитись, а й узяти з собою те, що вам сподобається. Після цієї пропозиції, якою його хотіли спекатись, таємний агент пильніше придивився до свого співрозмовника. Гладеньке обличчя Бончані — таке гладеньке, ніби його ніколи не борознили думки, — вкрилося зморшками й скривилось— не зразу, а так повільно, що Цамет добру хвилину не знав навіть, чого чекати далі. Нарешті перед його очима постало живе втілення зневаги; такої безмежної зневаги він не бачив ще ніколи, хоч на своєму віку зустрічався з нею досить часто. Він перелякався, проте ще спромігся покепкувати з себе: «Себастьяне, тебе стерто на порох!» А потім облишив будь-який опір і рухом руки показав, що вже готовий вислухати головне. Тоді Бончані почав виявляти до своєї жертви певну делікатність, якої не відчувалося досі; одначе стриманість його не зменшилась. Він сказав: — Одна дуже важлива державна справа має бути успішно завершена за допомогою кухні. Вибір упав на вас і вашу кухню, і я поздоровляю вас із такою честю. — Я нічим не заслужив цієї ласки, — промурмотів Цамет. — Одна особа, сказав Бончані, вимовляючи слова чітко, як по складах, — що часто й охоче їла тут, має спожити в цьому домі й останню в її житті страву. — Я скоряюсь. Не подумайте тільки, ніби я хочу ухилитись від виконання високого наказу. Але, на мою скромну думку, нічого не варту, надто в очах такої поважної людини, як ви… на мою думку, згадана особа й так не досягне своєї мети. Навіщо ж її ще й… — Цамет ковтнув дальше слово й поправився: — Навіщо ж їй іще й подавати погану страву? — Дуже добру. Надзвичайно корисну. Коли не для тієї особи, котра споживе її, то для його високості великого герцога. А також для короля Франції. І, нарешті,— для всього християнського світу. Ця картина, що я у вас відкуплю, незабаром ходитиме по всій Європі. Оця плоть, що зухвало розляглась поруч величності, переконає двори й народи, що рятунку можна сподіватись тільки від пресвятої руки господньої. «Невже й рука мого кухаря теж пресвята? — питав сам себе Цамет із глибоким сумнівом. — Може, й справді це буде спасенне діло? Але й шанси попасти за це на колесо чи на шибеницю теж немалі. Та однаково, тепер уже запізно виявляти страх. Найстрашніше зараз — оцей чоловік, що сидить у нас у кімнаті. Він або я. Може, покликати своїх людей і прибрати його геть?» — подумав Цамет. Але подумав якось мляво: під пильним поглядом гостя таке бажання враз вивітрилося. — Я скоряюсь, — пробелькотів він. — Я щиро прагну догодити його високості. На жаль, я не знаю, чим зміг би, так би мовити, заманити сюди згадану особу. — Вона прийде сама, коли буде треба, — почув він у відповідь. А тоді посланець долі видобув якийсь папір і прочитав повідомлення, отримане від королівською духівника Бенуа. Перше ніж він згорнув той аркуш, Цамет своїми швидкими, навиклими очима розглядів, що папір чистий. Та навіть якби він був списаний, того, що вичитав Бончані, не могло бути на ньому. Таких речей не скріплюють підписом і печаткою, тож ці двоє домовилися без свідків і доказів. Так, чистий аркуш переконав Цамета, відбив йому рештки охоти опиратися твердій постанові. Коли Бончані, кілька разів обгорнувши круг себе широке полотнище — свій плащ, — пішов, Цамет іще мурмотів запевнення. Коли за непроханим гостем нарешті зачинилися двері, аж тоді лихвар закам'янів. Знявши над головою обидві руки, він глухо застогнав, спробував упасти навколішки, але зразу облишив усе це й застиг нерухомо, приголомшений ударом, що спостиг його. Сумління промовляло йому: «Я, Себастьян Цамет, швець Цамет, маю отруїти кохану короля. І зроблю це, бо я боягуз, як і годиться шевцеві, а ні, то мене самого отруять». Боячись, що його усамітнення може впасти всім у очі, він покинув спальню й узявся за свої щоденні справи. В думці він безнастанно підраховував, тільки не гроші. Він подумки клав на одну шальку терезів великого герцога Фердінанда та його страшного вченого, а на другу — короля Анрі та його найдорожчий скарб. Як не вчини — і так, і так загрожує згуба. Тільки бог може його врятувати, тільки пресвята рука господня. Тільки на неї вся надія бідного Цамета. Швець знову злякався, бо його ж таки внутрішній голос назвав його бідним. А він уже давно не був таким. І тоді фінансист збунтувався. Хоча й тихо, несміливо, але він заволав до всемогутнього, щоб той пощадив його. Адже пресвятій руці господній так легко обійтися без лихваря при французькому королівському дворі, де той лихвар вибився в люди й з ласки короля хоче зберегти своє щастя. «І з ласки герцогині де Бофор, — додав він. — Адже їй раз у раз потрібні гроші; треба підрахувати, скільки вона мені винна, і зважити, чи можу я дозволити собі таке — власною рукою навіки позбавити її змоги сплатити мені свій борг. Навпаки, щоб розрахуватися зі мною, вона повинна стати королевою Франції!» Міркуючи так, Цамет сидів у своїй конторі, між пальцями в нього текли гроші, за столами рипіли писарські пера, входили й виходили клієнти. Цамет схилявся над торбинами з золотом, щоб ніхто не бачив, що в нього на очах сльози. Його засмутила Габрієль. В його уяві над ним знову схилялися всі її незрівнянні принади, як справді було того вечора, коли вона зажадала шести торбин золота на похід короля. «Такому ось шевцеві Цаметові найпрекрасніша жінка дозволяє споглядати свою красу тільки за великі гроші, інакше й бути не може. Та однаково я повівся тоді, як шляхетна людина, вона сама це сказала. Та чи варто було ставати шляхетним завдяки їй, коли тепер я маю віддячити за це такою юшкою. Щоб вона відчула, що з'їла, а я стояв би поряд, і її останнє слово до мене було б: «Негіднику!» Я не хочу цього. Я не зроблю цього». Увечері, в переповненому домі, серед музики й гомону картярів Цамет думав уже інакше: тепер вагу мали тільки Тоскани й Габсбург, могутня влада, безпека для ділової людини. Тутешні дворяни всі злидарі, канючать, щоб він не квапив їх із картярськими боргами, та й королева ніколи не сплатить своїх. Та ще й дозволяє собі дивитись на нього зневажливо, коли він якнайшанобливіше звертається до неї з рахунками — хоч би тільки щодо процентів на проценти, і все ж другого дня Себастьян Цамет поїхав до арсеналу, до пана де Сюллі. Фінансист мав такі карети, що розкішніших не було й у короля. Та цього разу він скористався скромним екіпажем, що належав його економові, й поїхав кружними шляхами, щоб не привертати уваги. Він весь час сидів, зіпершись руками на коліна, а в думках без кінця перебирав слова, з якими хотів звернутись до міністра, і чув відповіді шляхетного пана на ті слова. Цамет мав намір сьогодні величати його «шляхетним паном», хоча звичайно, раз у раз зустрічаючись у справах, вони трималися простого ділового тону. Він скаже: «Шляхетний пане! Вашому становищу загрожує грізна небезпека, та й моєму теж. Бо склалося так, що для нас обох вигідне й невигідне те саме, хоч таке було не завжди. Ті події, що насуваються на нас, зводять до пари лихваря й шляхетного пана». Міністр відповість: «Я знаю. Те, що відбувається, ніяка не таємниця. Та поки що все це тільки плітки. Де факти? Де я можу вжити заходів, якщо захочу?» А Цамет йому скаже: «Захочете, шляхетний пане, як тільки я розкажу вам, що за гість приходив до мене вчора на світанку. Не хотів би я, щоб такий гість приходив до мене ще раз. І коли нещастя справді станеться, що буде з нами? Я більш не побачу своїх грошей, а ви? Коли в цьому королівстві таке непевне життя, чи може хтось іще порадити моєму владареві, великому герцогові, щоб він і надалі вкладав тут свої капітали? Ви заперечите, що він же сам наказав учинити це діло. Та посланець набрехав: я добре знаю свого владаря. Якщо йому взагалі про все відомо, то він тільки хоче упевнитися, чи в безпеці тут життя найпершої з придворних дам, аби знати, як йому повестись. Послати сюди свою небогу, щоб і з нею сталося те саме? Про це, шляхетний пане, й не думайте. Ваш діловий розум підкаже вам, що зробити, хоч може, та нещасливиця й давала вам привід для не вельми приязних почуттів». Міністр відмахнеться: «Неприязні почуття тут ні до чого. Я відповідальна особа. В столиці мого державця не повинні відбуватись такі сумнівні пригоди, не кажучи вже про їхні фінансові наслідки. Пане Цамет, ви показали себе людиною розумною й відважною, бо це ж очевидна річ, що, викриваючи переді мною цю змову, ви ризикуєте власним життям. За цим чоловіком стежитимуть». Цамет, приголомшений почуттям вдячності: «Шляхетний пане!» Міністр: «Дайте мені вашу руку і не називайте мене шляхетним. Я нітрохи не шляхетніший за вас. Це просто диво, що людина, заклопотана тільки грішми, змогла виявити таку шляхетність. Певно, так вам судилося. Король зробить належний висновок і надасть вам дворянство. На гербі вашому буде зображений янгол із розгорненими крильми, бо ви захистили від згуби вельможну даму і все наше королівство». На такі висоти залітали в думках фінансиста його слова й сподівані відповіді на них. Тим часом екіпаж під'їхав до арсеналу, лакей сплигнув із задка й побіг, як звичайно, нагору доповісти, що приїхав його пан. Повернувся він куди повільніше: пан де Сюллі не приймає. Чи він куди поїхав, спитав Цамет. Ні. Чи, може, в нього нарада з кимось? Ні, він сам. Чому ж тоді він нікого не приймає? Нікого — так не сказано. Сказано не приймати пана Цамета. Той не зрозумів — спочатку. Він іще не вийшов з-під чару солодких мрій, яким віддавався дорогою. В екіпажі у нього було письмове приладдя. Цамет хутенько написав, що йому, тільки йому самому відома одна державна таємниця, і він вимагає аудієнції. Лакей ще раз побіг нагору. І зразу там, нагорі, щось грюкнуло, щось гупнуло, і лакей сторчголов злетів зi сходів. Цамет спитав, хто це зробив, і почув у відповідь: пан де Сюллі власною особою. Тоді він зрозумів і поїхав назад. Роні повернувся до своєї роботи, наче ніщо й не перебивало її. Не сміло перебити! Але дотримати цієї постанови не вдавалося. Чоловік із довгою пласкою спиною встав із-за свого величезного столу й підійшов до портрета, на якому був зображений лицар у обладунку, — він сам. І зразу відійшов геть, але очі лицаря дивились на нього невідчепно, хоч би де він став. То була всім відома особливість портрету. Але сьогодні переслідуваний тим поглядом господар почервонів, його обличчя горіло. «Може, повернути шевця? Звичайно, зараз поверну. Обов'язок наказує, щоб я його вислухав. Як я стану перед очі королю, коли він дізнається, що я відмовився; і як я дивитимусь йому в очі потім! А коли нічого не станеться? Я не така людина, щоб марнувати свій час на плітки. Нічим не підкріплені плітки, бо хто береться за таке діло, той не лишає слідів, він дбає про це. Не треба навіть знати, хто він, щоб це зрозуміти. Проти розбійників я можу послати солдатів, але цьому я не зможу запобігти. Коли я викличу до себе викажчика, то й сам стану співучасником. А бути співучасником я не хочу. Я нічого не зроблю, я умию руки. Я сам остерігав, коли було ще не запізно. І його, і її — обох відраджував від їхньої примхи, невгодної богові. А йому невгодне все, що суперечить ладові й служінню. Служіння королю — передусім. Моє покликання — дбати про це служіння більше, ніж він сам. Я колись уже врятував їй життя. Мені вона завдячує спасенну неласку короля. Тим гірше для неї, коли вона не хоче схаменутись і не відступається, а сама вперто поривається до власної згуби, хоч і знає, в чому та згуба. Запізно, я не можу врятувати її. Вона сама встромила голову в зашморг, і він урветься тільки разом з її життям. Без моєї участі! Господь небесний читає в моєму серці. Покірний обов'язкові, я змиряюся з тим кінцем, що ти його визначив, о мій господи Саваофе!» Сказавши собі ці слова, Роні відчув, що тягар ніби чудом спав з його сумління. Він сів за свій величезний, завалений паперами письмовий стіл і твердим поглядом відповів на погляд лицаря, що провів його й туди.  

Прощання


 

Лист від двадцять четвертого лютого 1599 року приніс Габрієлі велику новину: в ньому Анрі назвав її своєю самодержицею. Багатьма чудовими словами він уже називав її, не раз уже позичав вирази хвали для своєї коханої зі сфер могутності й величі. Але такої хвали, такого вславлення вона ще не чула від нього. Вона була в захваті. А від глибокого захвату стала мовчазна. Не відповіла на лист і вже не відчувала нетерплячки; навпаки, тиждень здавався їй закоротким для того. щоб розглянути зокрема кожне з нечисленних слів його листа, зглибити його зміст. «Янголе мій прекрасний». — «Як недавно я була така далека від неземного янгольського спокою. І чи справді я прекрасна — тепер, коли ношу під серцем уже четверте наше дитя? Це ти сказав, мій любий владарю». — «Такої вірності, як моя, ще світ не бачив». — «Це щира правда, і він не силує себе, дотримуючи на восьмому році ще більшої вірності, ніж на першому. Це літа — вони поєднали нас». Вона згадувала давні дні, своє власне переродження — як вона помалу стала належати йому до кінця, хоч, бувши ще нічим, мала холодне й горде серце. А тепер, на вершині щастя, створеного тільки з кохання, його та її кохання, їй захотілось низько схилитися перед кимось убогим чи недужим. Сім днів проминули для неї солодко — під серцем дитя, в голові повно мрій — і були, мабуть, найкращі в її житті. Другого березня її коханий владар оголосив своєму дворові, що в першу неділю після великодня звінчається з нею. Оскільки нарешті було визначено день, папі Климентові теж лишилось небагато часу на вагання та зволікання. Кілька днів він молився, змусив увесь Рим постувати (це посеред карнавалу!), бо він мав розірвати шлюб короля Франції й дозволити йому звести на трон дочку свого народу. Ту обручку, що колись була впала додолу, король тепер надів па палець своїй королеві прилюдно. До неї він додав коштовні золоті весільні дарунки; а втім, йому вони коштували не більше, ніж обручка, бо він сам колись отримав їх у дарунок від міст Ліона та Бордо. Двір, звичайно, звернув увагу і на це, й ще на деякі речі, що нібито ставили під сумнів щирість його наміру. Тим часом настав карнавал, і загальні веселощі трохи пом'якшили злість, яка доти була непримиренніша. В ті дні навіть не ходили чутки, не згадувано призвісток, не лунали прокляття з уст проповідників. Габрієль і сама спочатку аж розгубилася — стільки всього було треба приготувати для її великого дня. Вона замовила вінчальну сукню зі світло червоного оксамиту, — адже це барва королев. І вона була гаптована золотом і тоненькими срібними нитками, мала понашивані шовкові стьожки й коштувала тисячу вісімсот екю. Кравець, що пошив ту сукню, зоставив її у себе в майстерні, поки її не оплатять. А вдома у Габрієлі її власний кравець працював над другою святковою сукнею, що коштувала не дешевше й особливо подобалась їй тим, що на широких, за іспанською модою, рукавах переплітались літери H і G. Кругле золоте сонце на голові в королеви мали прикрасити п'ятдесят вісім діамантів вартістю одинадцять тисяч екю. А до того — ще таке складне діло, як вибір меблів для покою королев Франції в Луврі. Зроблено малюнки меблів, відхилено їх, зроблено знов; урешті вийшли звичайні крісла, тільки оббиті кармазиново-червоним шовком. Але то були королевині крісла, а тому вони здавалися дивом. Їх поставили у пані де Сурді до того часу, поки нова королева справді займе свої покої. Габрієль тим часом оселилась уже в Луврі, але зразу вибиралася звідти своїм потайним ходом, як тільки Анрі кудись від'їздив. Той потайний хід тепер стерегли її пажі, серед них і юний Гійом. Коли вона якось увечері проходила повз нього, він дуже дивно остеріг її. — Вельможна пані,— сказав пан де Сабле, — хоч ви, зa своєю звичкою, ходите повсюди у своєму королівському палаці, але, ради бога, уникайте невеличких сходів до мансарди в північному крилі. Там ви можете наткнутись на отруйного павука. Наступного ж таки дня вона, йдучи сама, не знати як опинилась коло тих заказаних сходів. Хоч биття власного серця остерігало її, та вона ступила на поламані сходинки, вкриті густою пилюкою. Горішня комірчина стояла відчинена, під тьмяним даховим віконцем сидів, зігнувшись над фоліантами, якийсь дуже старий чоловік. Знов оті таємні книжки, по яких утаємничені читають людську долю… Габрієль перехилилась через поріг, далі вона не ступила — мабуть, не хотіла наражатись на свою долю, — але й назад не повернула. Старезного діда видно було тільки в напівпрофіль: обличчя аж чорне від зморщок. Він щось мурмотів, гортав сторінки, шкрябав на стіні якісь знаки. І нарешті вголос підсумував те, що вичитав. Голос у нього виявився на диво лункий. — Нікому цього не кажи, Біцакассере. Тепер ти один в усьому світі знаєш, що їй судилося. Вона не тільки ніколи не вийде за короля Франції. Очі її не побачать і наступного великодня. Але мовчи, Біцакассере: флорентійські мудреці бережуть свої таємниці. Габрієль насилу дісталась до людної частини палацу. Вона зразу прийняла тих осіб, що хотіли поговорити з нею й не сподівались таких знаків ласки, які посипались на них. Але сама вона думала: «Чи він чув, що я підходила. Я просто збігла вниз по тих сходинках, але ж вони були товсто вкриті пилюкою». Вона більш не хотіла піддаватися страхові й вірити ошуканцям. Наступний великдень — але ж він уже ось-ось, і її велика година вже не підвладна зорям: вона вже почалася. Коли вона вранці встає, сорочку їй подають вельможні дами; скоро на це матимуть право тільки герцогині. Принцеси з Лотарінзького дому допомагають їй одягатись. Найвідданіша з усіх, мадемуазель де Гіз, зачісує її. За столом позад неї стоять охоронці самого короля. За його наказом, пан де Фронтенак, супроводячи її у виїздах, бере з собою подвійну охорону. Що може статися з нею? То була її найвеличніша пора. А найщасливіша? Та вже минула, вона була тоді, коли він їй написав: «Такої вірності, як моя, ще світ не бачив». Коли він звертався до неї: «Янголе мій прекрасний», — і називав її своєю caмодержицею. Тривала вона сім днів. Тепер король виливав свої почуття в діях, квапливих і рішучих. Він убезпечував майбутнє матері й дитини від усіх можливих небезпек. Коли його самого не стане, то хай хтось інший має достатню могутність, щоб захищати їх, і хай він буде певен, що в цьому є вигода й для нього. Анрі обрав для цього маршала Бірона, сина людини, яку він любив, і цю любов він згодом переніс і на сина. Пообіцяв йому меч конетабля, а за дружину йому призначив Франсуазу, найменшу сестру Габрієлі. Правда, вважали, що вона не дочка старого пана д'Естре, а народилась нібито від нешлюбного співжиття її матері з маркізом д'Алегром, і це тепер завдавало багато клопоту. Мало того, що Бірон опирався, так ще й Антуан д'Естре нахвалявся зректися Франсуази й зняти галас через давно переболіле безчестя, якщо король не заплатить. Бірон отримав нові титули й маєтки. Брат Габрієлі[82], відважний вояк на ім'я Аннібал, щиро відданий сестрі, мав допомагати маршалові, коли доведеться захищати королеву чи обстоювати право її сина Цезаря на трон. Крім того, король мав намір одружити Аннібала з мадемуазель де Гіз, уже підтоптаною красунею, через своє минуле небажаною для женихів з монарших родів. Зате Габрієль таким чином порідниться з домом Гізів. Чого ще бракувало для її безпеки? Принцеси крові пообіцяли королю, що стоятимуть за неї. На її бік став і незалежний владар, герцог Савойський[83], бо його сподобили високої честі — віддати дочку за спадкоємця французької корони. Правда, юний Цезар був уже заручений, але за нинішніх обставин мадемуазель де Меркер була йому нерівня. Для відшкодування її заручили з юним Конде — одинадцятирічним принцом з Бурбонського дому, єдиним, хто, за людським розсудом, міг стати небезпечним для сина Габрієлі. Король думав навіть, чи не зробити з можливого претендента на трон священика. «Кардинал, дуже багатий — а моїй Габрієлі й моєму плем'ю не буде чого боятись», — так думав Анрі. Тим часом і до нього дійшло лихе пророцтво флорентійського мага, але він його в одне вухо впустив, а в друге випустив. Він діє і, якби долю можна було спинити, відвернув би все. Через два роки Бірон його зрадить і позбудеться голови, — це буде більше горе для короля, ніж для самого змовника. Всього два місяці — й де Габрієль? Про чаклуна Біцакассера розповіла Габрієлі мадемуазель де Гіз, коли заплітала їй коси. Габрієль не злякалась, вона повторила те, що казав Анрі про астрологів: вони брехатимуть доти, поки нарешті вгадають правду, її доля не має нічого спільного з якимось старезним дідуганом, що все ж таки не зумів зберегти свої відкриття для себе. Її доля лежить відкрито на дужій долоні її владаря. Вона в безпеці, бо вона з ним: куди він, туди й вона.  

Це було слушне вдень. Якби ж то не ніч із її снами! Однієї ночі, коли вона лежала в ліжку королев, а поруч неї лежав її коханий, і їх оточували всі мури Луврського палацу, на неї наринув страшний вогонь, що мало не пожер її. Вона прокинулась, від її стогону прокинувся й коханий — і він також побачив уві сні той самий вогонь і перелякався ще дужче через те, що був безсилий урятувати її. Обоє сіли в ліжку, обнявши одне одного. Те, що вони говорили, розрада, якої вони шукали, і жах, що стрясав їх — усе це було не дуже важливе. Їх обох до дна душі пройняв подив, що їхнє щастя, певно, скінчилось, минулося. Стільки зроблено, стільки підготовано й відвернуто — і всю штучну споруду безпеки й спокою розвалив один сон. Кому, власне, принесено цю жертву, вранці вони вже не пам'ятали. Анрі сказав своїй самодержиці — так він назвав її знову, — що причина цієї тривоги тільки в її вагітності, а від неї тривога передалась і йому. Через це краще їм перебути піст не в місті. З усім своїм двором вони поїхали до Фонтенбло, і там Габрієль натішилась останніми тижнями, які милостиво вділила їй доля. Коханий і на хвилину не покидав її; не було й мови про те, що вони ще колись у житті можуть розлучитися. А саме це було вже близько, та про нещастя не хочеться думати: поки воно не настало, про нього забувають. І тим страхітнішим воно здається потім, коли стане живою дійсністю. Патер Бенуа, простий священик, був душпастирем простого люду в міських кварталах навколо ринку, перше ніж король зробив його своїм духівником. Король Анрі вважав, що тому священикові, котрому довірявся простий люд, може довіритись і він, бо в ньому, певно, не буде фальшу. Патер Бенуа й справді був такий і з чисто релігійної вимогливості зажадав, щоб король пробув останній тиждень перед Великоднем сам, а герцогиню де Бофор на цей час відіслав від себе — на знак своєї готовності до покути. З коханкою при боці покути не відбувають; це ще примножило б спокусу, якої й так не бракує. Майбутня королева повинна перша подавати добрий приклад. Патер Бенуа з якнайкращими намірами відіслав її до Парижа, щоб вона там виконала свій благочестивий обов'язок перед очима в усіх. Анрі спочатку сказав «ні». І навпростець спитав патера, хто це нашептав йому таке. Той голосно запротестував: він, мовляв, не слухається когось, а чинить так, як велить йому його духовне звання, — і Анрі врешті повірив. Сердега священик щиро відданий йому; Анрі зробив би його єпископом, якби не опирався Рим, що вважав Бенуа за таємного протестанта. Щодо Габрієлі — Анрі не пам'ятав жодного слова священика, яким той пробував би їй зашкодити. Він не проти Габрієлі й говорить так, безперечно, цілком щиро. Так само гадає й сам Бенуа; згодом, коли станеться нещастя, він поки змога заспокоюватиме своє сумління, твердитиме собі, що його фатального втручання ніхто йому не підказав. Бо хто ж йому заявив, що булла, яка призначить його єпископом, ніколи не буде видана, якщо він не перешкодить королю прийняти святе причастя зі смертним гріхом на душі й не відішле його коханки до Парижа? Хто? І скільки їх було? Може, сам лукавий кинув це сім'я в голову священикові; чию ж подобу прибирав тоді лукавий? Він, певно, обертався в багато непримітних постатей, певно, чаклував, щоб потім ніщо не виказало його сліду. І все ж патер Бенуа помалу вистежить лукавого — пізніше, коли нещастя вже станеться. Він аж занедужає від того й попросить короля, щоб той відпустив його назад до ринку. Коли Анрі сказав їй про неминучу розлуку, Габрієль зразу, без переходу, після такого глибокого спокою запала в страшний розпач. Вона так і знала! Біцакассер казав правду. Патер Бенуа теж у змові, а кермує всім, і навіть зорями, її найлютіший ворог Роні. Цей новий тон безмежної розпуки злякав Анрі. Ридаючи, кинулась вона йому до ніг. «Не покидай мене!» Тоді й він став навколішки, пригорнув її до грудей і почав ласкаво втішати: для них обох це однакове горе, але його треба перетерпіти. А вона нарікала: — О любий мій владарю, ми більше не побачимо одне одного! Він відповідав:  

— Та всс минеться! Моя рука тебе захищатиме, де б ти не була. Хто це посміє! Він і справді так думав: не посміють. А крім того, пояснював вагітністю і її лихі передчуття, і цей жахливий вибух. Водночас і йому самому дуже важко було не обуритись проти цієї нав'язаної ухвали. Решту днів він бачив її млявою, знеможеною, всі чуття, особливо зір, були ослаблені болем у голові, з ранку й до вечора ніби стисненій невидимим шоломом. Тільки не захворій, найдорожчий мій скарбе, єдине, що я маю! Двір розпустили — кожне поїхало до своєї парафії, щоб там відбути покуту. При них лишились тільки ті, хто мав супроводити Габрієль у дорозі й відповідати перед королем за неї. П'ятого квітні, в понеділок великого тижня, герцогиня де Бофор вирушила до Парижа в паланкіні. Коханий провів її верхи. Дорогою вони зупинилися повечеряти, але не змогли їсти. Потім нічліг — остання їхня ніч, обійми, що вже не поєднують. Габрієль відвертає голову, стиснуту невидимим шоломом. Вона не засне; попри тяжку втому, вона вже давно не може спати. Вранці вони доїхали до берега Сени, на воді чекала велика повільна барка. Її мали тягти коні; плавно, не трусько повезе вона далі найдорожчий скарб. Король суворо нагадує дамам з почту герцогині, герцогові де Монбазонові[84], командирові його охорони, і панові де Варенну, генеральному поштмейстерові, щоб ні на крок не відходили від герцогині: вони відповідають за неї головою. В останню хвилину вона з іще не знаною йому силою стиснула його в обіймах. Ми вже ніколи не побачимось, ніколи, ніколи! Він був близький до того, щоб вимовити рятівне слово і повернутись разом з нею. Але її прекрасні руки ослабли, і він зміг лагідно зняти їх зі своєї шиї, цілуючи її в уста. Нарешті вона змирилася з розлукою, ще раз припоручила йому дітей, і він зійшов на берег. Коні налягли на хомути, і барка тихо попливла по річці. Поки вони бачили одне одного, Габрієль безперестану махала своєю прекрасною рукою, а Анрі простягав до неї руку з капелюхом. Коли її зовсім не стало видно, він утер очі: рідний образ іще раніше сховався за туманом сліз.  



Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   26   27   28   29   30   31   32   33   ...   48


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка