Історичний роман генріха манна про войовничого гуманіста



Сторінка3/48
Дата конвертації05.05.2016
Розмір9.22 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   48

Геральдична птиця


 

«Мені потрібна що одна битва», — вирішив Анрі, тільки-но венеціанські посли поїхали. Власне, він сказав це собі ще під час урочистої зустрічі. Саме ота моторошна слава розкрила йому очі на його становище. Він і досі був королем без корони і без столиці. У такого полководця ніколи не буває грошей, і, щоб військо його не розбіглося, він мусить по змозі частіше здобувати міста: вони за нього платитимуть. А це міста його королівства, і дуже важке це діло — лишатися батьком рідного краю й улюбленцем народу і водночас мандрувати по країні, підкоряючи ворогів і стягуючи данину. Ще й тижня не минуло після казкового свята в Турі, а він уже знов опинився в самій гущі суворого життя. Він очистив від ворога Турень та сусідні провінції і вступив до Нормандії — але ж він уже стояв там, коли здобув перемогу під Арком! Що дала йому ця перемога? Здобуті фортеці, які він лишив за собою, знов повідпадали від нього. Його ворогом була не людина, така, як він, а багатоголова гідра. Сім голів зітнеш — вісім виросте. «Отак виходить у мене з Лігою. Вулиця за вулицею повертаються до мене мої піддані, коли я заволодію їхнім містом. Немовби ніколи й не здіймали зброї проти мене, — а перекопай по їхні садки, і там знайдуться мушкети. Все це ніби розвага, і я наче створений для такого життя. Та насправді я створений для чогось більшого, тільки про це розумніше мовчати — я й мовчу». — Я ще ніколи не був такий здоровий, — хвалився він кожному тієї зими, і то була правда, дарма що часто падав сніг і спати доводилось на замерзлій землі.— У війську моєму теж ніяких хвороб, і воно весь час зростає, бо одне отаке містечко виплачує мені шістдесят тисяч екю. Ось закладімося: перше ж на моєму шляху місто здасться мені ще до четверга! І справді, він уклав таку угоду а містом Онфлером. Якщо Майєнн або його син Немур до четверга не прибудуть туди, місто повинне відкрити брами йому. І справді: так і вийшло. Проводир Ліги Майєнн покинув свою Лігу напризволяще й відпочивав у Парижі. «Там колись і я порозкошую!» — впевнено похвалився Анрі. А сам подумав: «Мені потрібна ще одна битва». Він обмірковував це то як веселу витівку, то як вирішальний поворот у своєму житті. Він повсюди возив із собою одну досить рідкісну річ — будильника, якого старанно наставляв щовечора. На сон у нього йшло менше часу, ніж у товстуна Майєнна на трапезу. Це було нове для його здорової натури; інколи він пропускав навіть ці короткі години. Підперши голову рукою, він думав: «Мені потрібна ще одна битва — і не така, як досі, коли я міг і виграти, й програти. Я не маю права програти цю, програти цю не маю права, бо тоді — кінець. До мене починає придивлятись надто багато людей, весь світ придивляється, і мої союзники, що передчасно складають мені шану, але насамперед король Іспанії, що прагне захопити це королівство. І захопив би його, тільки-но мене не стало б. Хто б же йому перешкодив? У народі тривають чвари через віру. Якби французи нарешті знайшли істинну, тоді й сам Філіпп нічого не втнув би з ними. А тим часом — що я знаю? Кожен має свою віру; я ось гугенот і лежу на замерзлій землі. Коли прийде дон Філіпп, навалиться з великою силою, тоді байдуже, чи моя віра істинна, тоді вже йтиметься не про віровизнання, а про саме королівство, а воно так чи так від бога. Це діло вирішується між мною і богом», — ось яка думка враз осяяла короля серед темної ночі, коли в наметі зашкварчав і погас олійний каганчик.  

Задзеленчав будильник, король схопився й гукнув своїх офіцерів. Того дня малося багато зробити, довго не сходити з коня. Треба було спустити воду з рову, щоб обложники могли підійти аж під мури фортеці. Скінчивши це діло, перестрілювалися з обложеними, поки не звечоріло. Анрі тим часом знову поїхав верхи наглянути за іншими роботами в широкій окрузі. Голоднющий, на час вечері добрався він до міста Алансона і з нечисленним ескортом заїхав у дім одного відданого йому капітана, одначе не застав його. Дружина капітанова не знала короля в обличчя, тож вирішила, що це хтось із королівських воєначальників, і прийняла його як годиться, хоча й досить збентежено. — Може, ми невчасно, пані? Скажіть відверто, не церемоньтеся зі мною. — Що ж, пане, скажу вам навпростець. Сьогодні четвер, і я посилала прислугу по всьому місту, але нічого ніде не можна дістати, і я не знаю, що й діяти. Ось тільки наш сусіда, порядний ремісник, каже, що в нього висить на гаку жирна індичка, але він віддає її тільки з умовою, що й сам вечерятиме з вами. — А який він у товаристві?  

— О, ласкавий пане, в нас у всій околиці нема другого такого дотепника. І взагалі пристойний чоловік, а за короля в огонь і в воду піде, та й заможний, нівроку. — Ну, то кличте його, ласкава пані. Бо я таки виголодався, і хоч би він і нудьгар був, то краще повечеряти з ним, ніж зостатись без вечері. Тоді ремісника покликано, і він прийшов у святковому каптані, зі своєю індичкою. Поки птиця смажилась, він розважав короля, якого теж, видно, не впізнав, а то навряд чи говорив би з ним так невимушено, не сипав би міськими плітками, побрехеньками, жартами, і то так кумедно, що Анрі на часинку й про голод забув. Незабаром і він мимохіть, сам того не помітивши, збився на такий тон. Та це не дуже й важко — зоставатися батьком рідного краю і своєю людиною в народі, хоч ти й силуєш підданих до послуху і стягуєш із них податки. Весь секрет у чистому сумлінні, а чисте воно, бо справа твоя чесна. Без крутійства, без хитрощів навертати своїх співвітчизників до розуму і рятувати королівство. Про це Анрі думає, по суті, безнастанно — і вві сні, й під час жвавої розмови. Порядний ремісник сидить навпроти нього, просторікує, але теж не забуває про свою майстерню. Король думає: «Мені потрібна ще одна битва. Тепер вона вже недалеко. Я вже назаймав досить фортець для того, щоб товстунові відібрало спокій. Мій родич маршал Бірон теж завдає Лізі чимало прикрощів, і про всі наші успіхи я сповіщаю королеву Англії. Зараз ми збираємось обложити місто Дре; Майєнн цього вже не стерпить, він мусить прибути з військом і стати до бою. Та й іспанці цього зажадають. Бо навіщо ж у нього їхні допоміжні війська, перші, яких Ліга дочекалась від Філіппа. Їх послав з Нідерландів Філіппів намісник Фарнезе. І невже я не побачу його самого — великого стратега, славетного майстра воєнного мистецтва? Цікаво знати, що він каже про мене, той Фарнезе». Згадавши це ім'я, Анрі мимохіть підхопився. Ремісник застиг із роззявленим ротом. Але Анрі переповів достеменно все, що той розповідав: — Отже, коли рукавичник застав у своєї дружини здоровила коваля, то простяг йому руку й сказав: «Про тебе, друже, я нізащо не повірю!» — Анрі засміявся. — От сміхота, кумцю! — Ще й яка сміхота, кумцю! — потвердив добряга ремісник: його тішила така галаслива поведінка співрозмовника.  

В ту хвилину господиня покликала гостей до столу. Втрьох вони ум'яли чималу птицю, одначе господиня й ремісник стримувались, і найбільше дісталося гостеві. І що більше він їв, що дужче сміявся з оповідок свого сусіди, то дужче підносився настрій у того. Через те досить дивно було бачити, як після останнього келиха, коли вже мали вставати з-за столу, його кругле обличчя видовжилось, і він злякано заплющив очі. Король подумав, що це якась витівка, але в ту ж мить ремісник упав йому до ніг і почав благати: — Простіть мені, пане, простіть! Це був найпрекрасніший день у моєму житті. Я знаю вашу величність, я служив у війську й бився під Арком за мого короля, я заплатив за свою мрію — сидіти за вашим столом. Ще раз простіть, величносте, я мусив прикинутися дурником, щоб ви трохи посміялися з моїх жартів. А тепер нещастя вже сталось — я, простолюдець, вечеряв з вами. — І що ж нам тепер робити? — спитав король. — Я бачу тільки одну раду. — Яку? — Доведеться вам надати мені дворянство. — Тобі? — А чом ні, величносте? Я працюю своїми руками, але в голові ношу свої помисли, а в серці — свого короля. — Чудово, любий друже, а якого ж ти хочеш герба? — Індичку. Це ж їй я завдячую всю честь. — Оце твій найкращий дотеп. Устань же, «лицарю Індички»!  



Лицарський роман


 

Новий лицар подбав сам, щоб про нову його пригоду пішли балачки, дуже корисні для короля, бо вони прихиляли до нього люд. «Нарешті у нас король — простий чолов'яга, як ми самі. Не гне кирпу, з ним можна говорити, хоч його, як єретика, й чекає вічна погибель. Король-єретик — до цього теж можна звикнути, коли богові так завгодно. Чи попустить йому бог перемогти?» Король також питав себе про це. Ще до жодної зі своїх битв не готувався він так обачливо. Він знімає облогу з Дре, стягує звідусюди свої війська й дає відтіснити себе аж до кордонів провінції Нормандії — але не на її землю. Він зупиняється під Іврі — це ще Іль-де-Франс, сама серцевина країни, що містить у собі Париж. Герцог де Майєнн із Лотарінзького дому вже гадав був, що цього разу, з такою чисельною перевагою, як у нього, можна буде обійтись без бою. Іспанський генерал Фарнезе, герцог Пармський, за наказом дона Філіппа мусив надати йому цвіт своєї армії: шість тисяч мушкетерів і тисячу двісті валлонських списників. Загалом під командою Майєнна було двадцять п'ять тисяч душ. Що ж утне проти нього якийсь там король без країни, чиє військо не налічує й третини цього числа, а проти нього виставлено іспанські полки. Це ж сили всесвітньої держави, що ніколи не знали поразки! Але король зупинився під Іврі. Це було дванадцятого березня 1590 року. Той день і ту ніч Анрі перебув зовсім не так, як він звичайно поводився в години перед битвою. Він не їздив від загону до загону, підбадьорюючи вояків, не бачили його і з заступом у руках на спорудженні укріплень. Та їх і не було, ніхто їх не споруджував. Широка рівнина, невеличка річечка, по той бік — незліченний ворог, а тут — чоловік, що міркує, як розбити його. Анрі лежав на землі й щось креслив. Маршали Бірон[7] і Омон[8] не впізнавали його, а він був одержимий думкою про герцога Пармського. Уславлений полководець не прибув сам, ця битва не здавалась йому аж настільки важливою — поки що ні; то згодом дон Філіпп пошле його рятувати, що пощастить. «Що ж, може, бог дасть. Господи! До тебе волаю». Анрі також молився. Щоразу, як він відривався від своїх планів, на зміну честолюбству стратега приходила ревна покора перед волею господнею. Він молився разом зі своїм військом, хоча й не боронив тим, що визнавали іншу віру, приймати причастя у своїх церквах, і багато хто йшов туди — церкви в околиці були повні. Більшість вояків, незалежно від віровизнання, хотіли почути, як король молитиметься, — і він проказав молитву посеред широкого кола своїх військ, обвів те коло поглядом, а тоді звів очі до летючих хмар, немовби посилав тому, хто царює в високостях, усе, що хвилює тут, унизу, людське серце. І те людське серце було його власне, воно билось у нього в грудях. І тому голос його лунав гучніше, ніж будь-коли досі. А часом зривався від хвилювання, або ж вітер відносив його. Старі гугеноти в передніх лавах поставали навколішки, схилили обвітрені обличчя, і кому набігала сльоза, той не втирав її. Після цієї розмови з небом Анрі ще повеселішав, і його впевненість передалася всім. Та й його високий співрозмовник там, у захмар'ї, підтвердив цю певність; весь час прибували нові й нові гугеноти — допомогти королю виграти бій. Уночі йшов дощ, і це було на шкоду тільки ворогові: королівське військо стояло по селах. Уранці король вишикував його за своїм планом; Майєнн, спостерігаючи з-за річки, аж дивувався, що так справно все відбувається. Ще тільки тринадцяте число; Майєнн не хоче ставати до бою так рано. Нехай-но півник-забіяка там, за річкою, понервується, дожидаючи. Хай помарнує час на гусарські вихватки. Ось він витягує з-під яблуні швейцарського полковника, захоплює кількох ландскнехтів. А ввечері півникові-забіяці доводиться ламати бездоганний стрій свого війська, і всі зусилля йдуть намарне. Чотирнадцяте. Анрі знов терпляче шикує військо: кінноту маршала Омона й герцога де Монпансьє, а в центрі — свою власну, і поряд кінноту барона Бірона, сина старого маршала; кожен кінний загін завбачливо підстрахований піхотою: французькими полками, і швейцарськими, і навіть ландскнехтами з-за Рейну. Та загалом у нього й тепер усього якихось шість чи сім тисяч піхоти й дві з половиною тисячі кінноти. А що стоять вони зімкнутими лавами, то ворогові здалеку видається, ніби їх іще менше. Ворог, навпаки, розтяг свій фронт якомога ширше, аби підкреслити чисельну перевагу. Одначе вона, така велика спочатку, вже поменшала. По-перше, до короля весь час стікалися підкріплення — новий «лицар Індички» і ще тисяча таких, як він, що вірять у короля й коряться власному сумлінню. А з другого боку — з війська Ліги за останні дні чимало людей розбіглося: не тільки через дощ та інші невигоди, а й просто зі страху. Вони бозна-звідки дізналися, що перемогти має король. Він сам не втрачав розважності й тільки сподівався, що її виявить і бог. Від дев'ятої до десятої години ранку його військо було розставлене як і напередодні, тільки трохи не так повернене — взято до уваги сонце, вітер і дим від аркебузів. Анрі променів неземною радістю — як завжди перед боєм, коли молитву проказано й лишається тільки битись. І, звичайно, за цією ознакою кожен передбачав перемогу. Серед його офіцерів був один поет — дю Барта, на вісім років старший за Анрі Наваррського, його супутник ще з молодості, в численних злетах і падіннях, що разом з ним пережив і Варфоломіївську ніч, і тривалий полон у Луврі, і бої, й перемоги, і сходження на трон, і несталість воєнного талану, — дю Барта, височенний чолов'яга з похмурим обличчям, дужче зацікавлений смертю, ніж життям, і то що далі, то більше. І ось тепер він побачив Анрі. Ще раз подивився на нього з усією палкою любов'ю й твердою надією, як колись замолоду, коли вони зімкнутим загоном, кінь при коні, їхали через усю країну. Для них, гугенотів, для їхніх окрилених душ ця країна була священна, і вони так і чекали, що ось за найближчим поворотом до них під'їде сам Ісус у плоті, а вони гукнуть йому: «Величносте!» Вони поїхали б за ним і перемагали б його ім'ям. Ось що знову відчув дю Барта, побачивши короля під Іврі. Анрі зупинився: той погляд затримав його. — Отже, нам знов доводиться битись за віру, — сказав він. — Тебе, дю Барта, завжди непокоїли засліплення і злість людей. Чи ж то просвітить їх наша перемога і наша влада? — Можливо, — відповів дю Барта, сповнений передчуттям. — Я сподіваюся на це. Принаймні тих, котрим судилося побачити перемогу в очах господніх. Величносте! Ви повинні відпустити мене. — Ні! — твердо сказав Анрі, а тоді стишив голос. — Це ж цілий шмат життя — давні друзі, часи щасливого невідання. Я не хочу їх утратити, лишитися без них. Зоставайтесь при мені, а то що ж із мене вийде? Дю Барта, колись я посилав тебе до чужоземних дворів з таємними дорученнями. Як я платив тобі за ті подорожі? — Одного разу сто п'ятдесят екю, другого — вісімдесят п'ять. — Наступного разу ти станеш губернатором у якому-небудь великому місті. — Усе це вже минуло, — відказав дю Барта. — Пане мій! Сьогодні я ще послужу вам, завтра — вже служитиму вищому за вас. Я склав і гімн, якого ви маєте проспівати на подяку за вашу перемогу. — Він подав королю аркуш паперу. — І це не мій гімн, а ваш, це ви самі його придумали й створили. Скажіть це всім, щоб у вашій славі жила на землі й часточка мене. В цю хвилину їх перебили, і Анрі аж зрадів. А втім, то під'їхав швейцарський полковник Тіш — поговорити щодо платні своїм солдатам. Це ж найзручніша хвилина — перед самим боєм. Король зразу його розкусив і вибухнув гнівом — навіть трохи перебільшеним, щоб Тіш, приголомшений тим гнівом, забув про гроші. Швейцарець також почервонів, як буряк, і міцно стиснув губи, щоб не відповісти королю на круті слова. Потім Анрі дивився, як полковник відходить, тупаючи здоровезними чоботиськами, і думав, що швейцарцям уже запізно кидати його. Тепер вони мусять битись — і то не абияк, а завзято, бо єдина їхня надія одержати свої гроші — це здобич у бою. Та принаймні їм неминуче треба наважитись на той бій. Інші швейцарці, що на ворожому боці, теж не отримали платні, а крім того знали, що король Франції — союзник їхньої федерації, тому не хотіли й пальцем ворухнути в цій битві. Так вони пообіцяли, і це знали обидва — як полковник Тіш, так і Анрі,— а тому, правду кажучи, не дуже й непокоїлись один через одного. Вони виграють бій. Анрі начепив на капелюх величезний білий плюмаж, і не менший гойдався на голові в його коня. Він виїхав перед лави свого війська й промовив так: — Браття мої! Бог за нас, он там наш ворог, а тут ваш король! Уперед! І коли знамено перед вами більш не кликатиме вас за собою, шукайте очима мій білий плюмаж, ви знайдете його там, де лежить шлях до перемоги й до слави! Він випростується в сідлі. Очі на його худорлявому обличчі широко розплющені, в голові думка: «Треба ж вам на щось дивуватися! От і маєте мій капелюх. Він мені коштував сто екю — з білим аметистом і перлинами. Та ще й плюмаж… А швейцарці битимуться!» — ще подумав він, але вже побачив, що вороже військо рушає, а поперед усіх — якийсь чернець: він нахвалявся, що від його здоровезного хреста вороги-єретики зразу кинуться тікати. Анрі, вже зі словами «До бою!» на язиці, ще мчить на коні вздовж фронту своєї армії, аж туди, де стоять швейцарці. — Полковнику Тіш! — Він обнімає вершника, не сходячи з коня. — Я скривдив вас, але все вам відшкодую. — Ох, величносте! Ваша доброта коштуватиме мені життя, — відповів старий полковник. І ось вони вже роз'їхались, помчали на ворога — кожен на чолі свого загону. Найперший зітнувся з ворогом маршал д'Омон і відкинув назад його легку кінноту. А тоді німецькі рейтари відкинули ескадрони короля на його ж таки піхоту й наробили в королівському війську великого замішання. На додачу до всього ще й граф Егмонт[9] зі своїми валлонами вдарив на королівських солдатів, і тим нарешті довелося зітнутися з самою Іспанією, з Габсбурзьким домом, — доти вони ще ні разу не сходились віч-на-віч із всесвітньою державою, що не знала поразок. Це страхіття, бо перша невдала сутичка може зразу перерости в утечу й катастрофу. Один з королівських вояків у клекоті бою, поки його не відтисли далі, встиг гукнути до товариша: — Агов, старий єретику, хто виграє бій? — Король його вже програв. Аби хоч живий зостався! Роні, завжди такий непохитний лицар, теж зневірився; у нього вже п'ять ран, від куль з пістолів, від шпаг і від списів, він вирішує, що з нього досить, сяк-так вибирається з шарварку й ховається під розложистим гіллям якоїсь груші. Маючи стільки ран, кому це охота слухати гамір бою, тож Роні, званий згодом Сюллі, зразу поринає у млість. І навіть грім гармат не може збудити його. Як і в усіх своїх боях, король покладається на гармати і вміє як слід використати їх. Ворожі ядра перелітають через нього, його ядра влучають. Перший узяв ноги на плечі той чернець, що так дуже нахвалявся. А у війську Ліги панують забобони й неймовірна пиха: коли розсипалась та брехня, що додавала йому сили, розсипалось і воно само. І сталось це завдяки королівським гарматам. Граф Егмонт з іспанцями та ландскнехтами в нестямній люті кинувся просто на ті гармати, зневажаючи смерть. Штовхнув задом свого коня в одне з тих вогнедишних жерл, аби показати своє презирство, бо то, на його думку, була зброя єретиків і боягузів. Щоправда, гармата саме не стріляла. Зате королівська кіннота налетіла на нерозважних ворогів і порубала їх на шматки з самим Егмонтом разом. Герцог Брауншвейзький[10] поліг в атаці своїх німецьких рейтарів, і ті зразу ж завернули коней. Анрі! Не проґав у вихорі подій того, що німці, втікаючи, навалилися на свій власний фронт, і на правому фланзі він похитнувся. Одна мить, невимірна, невагома; пропусти її — і квит. Король зупиняє коня і зводиться в стременах. Немовби ту мить усе ж можна виміряти, він сягає до кишені, по годинника — та його нема: загубив, пропало вісімдесят екю, й миті не виміряєш. Його плани були не такі; справді, цей честолюбний стратег ніколи не замишляв і не передбачав того, що зробить зараз. Погляд назад, де запала тиша, несподівана глибока тиша: — Оберніться! І, як не хочете битись, дивіться, як я гину! І вже він попереду всіх на два кінські тулуби, знавісніло вдирається в ліс ворожих списів, хапає їх руками, стримує ворогів, поки надлетять його кіннотники. І не тільки стримує їх руками, а й показує їм своє обличчя, з якого промовляють сила й велич. Звичайно щось, може, інше, але в цю мить — велич і сила. Спершу ганьба з ченцем, тоді їхній страх перед гарматами, а тепер — обличчя короля. Прогавили ви свою мить, іспанці, французи, німецькі рейтари! Королівські вояки вже налетіли, рубають, розганяють, проривають поріділі лави щойно такого грізного ворога. Якийсь кіннотник приносить королю знайденого годинника — от так диво! — ще й каже: — Величносте! Ще й чверть години не минуло, як ми були розбиті. — Щадіть французів! — гукав король до переслідувачів. Швейцарці з війська Ліги здались без жодного удару. Сам король на чолі всього п'ятнадцяти-двадцяти вершників погнався за гуртом з десятків восьми чи й більше втікачів. Поки спинився, власноручно зарубав сімох і захопив прапор. На тому місці, де він спинився, й закінчилась битва під Іврі — закінчилась його перемогою. Король сплигнув з коня і став навколішки. Капелюха він кинув додолу: тепер уже нікому не треба стежити за його великим білим плюмажем, а сам він радий був би зостатись на самоті, далеко від усіх. Проте зусібіч долинав безладний гамір на рівнині. Король, стоячи навколішки, дістав із-за пазухи аркуш паперу — подячний гімн, складений його давнім сподвижником дю Барта. А ген далеко Майєнн із Лотарінзького дому, проводир могутньої Ліги, товстун Майєнн із двома своїми прибічниками відчайдушно намагався зібрати докупи хоча б рештки війська. І так само далеко, тільки в іншому боці, очуняв зранений лицар, що доти лежав зомлілий під грушею, — майбутній славнозвісний герцог де Сюллі. Роні обмацав себе всього — кругом рани від шпаг, куль та списів, ніщо його не минуло, а до того ж він ще й упав разом зі своїм першим конем, коли тому розпороли черево. Другого коня він не міг уже й пригадати. На ньому самому скрізь, де не торкни, позапікалася кров. «Гарний, мабуть, вигляд у мене, — подумав барон, що луже дбав про своє гладеньке обличчя. Вже вечоріло. — Шпага поламана, шолом пом'ятий, кірасу треба скинути, бо погнуте залізо страшенно тисне зранене тіло». — Гей! Аркебузире, куди так квапишся? Підійди сюди, п'ятдесят екю дам за оту шкапу, що ти ведеш на поводу! Тільки поможи в сідло видертись. Тільки-но вхопивши гроші, солдат тікає. Лицар, хитаючись у сідлі від утрати крові, голоду, спраги та кволості, не знає, куди їхати, й блукає навмання по бойовищу. І ось він іще натикається на ворога — інших лицарів, на чиєму прапорі чорні хрести Лотарінзького дому. «Певне, хочуть узяти мене в полон — адже ми програли битву». — Хто їде? — гукнув один з дворян Ліги. — Пан де Роні, на службі в короля. — Що? Як? Та ми ж вас знаємо. Дозвольте відрекомендуватись вам, пане де Роні. Будьте такі ласкаві, візьміть нас у полон. Ми сплатимо викуп. — Що? Як? — зразу перепитав і він. Але слово «викуп» умить прояснило йому мозок. Шестеро заможних дворян, і кожен ладен заплатити свою ціну. Тоді Роні зрозумів, як стоять справи. Під своєю грушею він ненароком став переможцем.  

Подячний гімн


 

А його король тим часом стояв навколішки на бойовищі. За товариство йому були самі трупи — купами й поодинці, і вже смеркало. Кіннотники, що були при ньому в останній сутичці, від'їхали, помітивши, що він читає щось з аркуша паперу, ворушачи губами. Споночіло, і він заховав аркуш, на якому, звісно ж, був написаний подячний гімн — для нього той гімн звучав занадто пишно і водночас занадто сумно. Його власна подяка богові була проста: він назвав бога розважним. Бог завжди на боці розуму, сказав Анрі, стоячи там навколішки після бою; але й згодом, гордо випростаний на троні, він казав те саме. «У моїх ворогів убогі чванливі мізки, сповнені брехні та облуди, в цьому й річ. Вони амбітні й зарозумілі непомірно, і звідси гнів божий. Віра їхня напевне фальшива — вже тому, що вона їхня, і розум бога діє проти них. Бо він за королівство». Такий був його символ віри — ясний для нього, як іще ніколи, в тиші й присмерку спустілого бойовища. І тому він уперше не відчув ніякого жалю до переможених. «З тисячу їх, напевне, вбито, не менш як півтисячі взято в полон, а в річці потонуло хтозна й скільки. Все ж таки довготерпіння господнє має межі. А як ми зараз пустимося в погоню, то й весь їхній обоз дістанеться нам, і хоч без нього їм легше буде тікати, цього разу ми повинні прибути до Парижа раніше за них. Дай нам це, о господи, бо довготерпіння твоє мас межі». Ось як звучала його молитва після перемоги — а не так, як досі, коли він лив сльози за кожним з полеглих співвітчизників. Врешті-решт зло стає непрощенним — це Анрі зрозумів тепер дуже гостро, і зараз він ладен був повісити гладкого Майєнна. Та ось позаду заблищали вогники, що рухались по бойовищу. Король рушив туди: то його дворяни розшукували поміж трупами своїх. — Це пан де Фук'єр, — упізнав він одного вбитого. — Не слід було йому гинути, він був ще потрібен мені. Йому сказали, що в полеглого лишилася дружина і що вона при надії. — Отримуватиме за нього пенсію, — постановив король. І вони пішли зі смолоскипами далі від трупа до трупа. Врешті натрапили на полковника Тіша. Король відсахнувся й затулив очі рукою. «Якби ж я не обнімав його! Ми зразу кинулись у бій, і тоді воно, певне, й сталося. Він хотів занадто чесно віддячити мені». — Моєму хороброму швейцарцеві жертвую свій хрест Святого Духа, — сказав король і хотів зняти орден з грудей. Але хреста не було — загубився в бою, і жоден кіннотник його не приніс. Король понурив голову в почутті власного безсилля. «Отак вони йдуть від мене, а я не маю чого послати їм услід. Що їм тепер з моєї нетривалої перемоги, коли вони самі вже в оселі вічної звитяги?» І зразу йому згадався весь подячний гімн, що його він прочитав на смерканні; тоді гімн здався йому занадто пишним і занадто сумним. А тепер груди його стислися від тривоги. Він хутко вихопив у одного з супутників смолоскип і заквапився до найближчих мерців. І врешті знайшов того, про кого йому нагадало передчуття. Заридати він не міг — надто болісно стисло йому груди. Тільки світив смолоскипом на свого давнього сподвижника, дивився, як він лежить, склавши руки, і силкувався прочитати в погаслих очах його останню волю. Ні, не прочитав. Звісно, ні. Адже по-перше, це тільки один з багатьох — з колишнього кінного загону. Лишається ще досить гугенотів. Але цей захотів піти. Чому? «Чи надійшов твій час, друже дю Барта? А мій коли ж?» У відповідь па ці запитання, які зринали в його стиснутих грудях, він сказав дворянам, що вони мають проспівати подячний гімн господові, і зараз він прокаже їм його слова. І почав співати, наче псалом, просто й неголосно. Решта знали мелодію й тихо підхопили: Хай нині, боже, син коханий твій,
Немов людина, з глини твір земний,
Злетить до нас в небесній колісниці.
Любов і правда хай його ведуть,
Звитягу — сонми янголів несуть,
Що, небо вкривши, грізно крильми б'ють
У сяйві зір і в блиску громовиці.
Нас божий син благословить на бій!
Таких боїв не зрів ти, краю мій!
Побідні мають над тобою стяги.
Тебе, королю, слава не мине.
Як твій тріумф усіх нас осяйне —
Жадає серце: відпусти мене
Летіть в оселю вічної звитяги!

Доспівавши до кінця, король гірко заплакав, і ніхто не зрозумів, чому. Вже останні рядки гімну він вимовляв невиразно. Побожний речитатив дворян заглушував його голос. У сільській корчмі панували буйні веселощі, але кілька чоловік за дверима святково прибраної світлиці дожидали короля, що вертав з бойовища. — Величносте, чекаємо ваших наказів! — Ще вдосвіта вирушаємо на мою столицю! — Величносте, цього вимагає від вас ваша слава… На цей раз вас не зможе зупинити ніхто і ніщо… Перед вашою славою брами самі розчиняться! — Ці фрази лунали з різних уст, але поєднувались так доладно, ніби в добре розученій п'єсі. Таке виникло враження в короля — надто коли він почув оці слова: — Великий король, король-переможець, ніколи не зречеться своєї віри! Анрі обвів поглядом усіх. То ось які вони — ті, що засумнівались у ньому й у його непохитності! Він давно це знав, розумів, що багато хто в душі починає вагатись, бо гадає, ніби вагається й він. Найкраще він міг бачити це по своїх власних тривогах і сумнівах. Йому знов стисло груди, як над останками давнього сподвижника. — Бог послав перемогу гугенотові, панове, — сказав він урочисто й владно. — Господь мій учить мене шанувати обидва віровизнання й лишатися вірним своєму.  

Саме щодо цього він уже не був певний — та й, поглянувши довкола, переконався, що декотрі з тих протестантів, які тепер слухали його, не дуже вірять його словам. Але Морней — той вірить. Його доброчесний Морней, його дипломат, сповнений практичної мудрості, що дипломатичними нотами завдавав шкоди його ворогам не гірше, ніж гарматами, — саме він певен у його непохитності. «Та звідки він може знати, коли я й сам не знаю?» Дивно, але щиросерда певність доброчесного Морнея дратує Анрі, і він відвертається. В цю мить хтось вимовляє: — Величносте! Париж вартий меси. Король рвучко обертається. Ці слова промовив дворянин на прізвище д'О — просто О, та й тільки, і на вигляд він був такий: молодик з кругленьким черевцем, що завдяки ласці покійного короля зробився неробою і злодієм, один з тих ловців щастя, що розпаювали між собою країну та її прибутки. Саме через це Анрі зоставив його тим, ким він був: державним скарбником. Бо державу найлегше збудувати, залучаючи тих, хто хоче на цьому поживитись. А доброчесні й так їй служитимуть. Коли запитливий погляд короля впав на Морнея, той сказав: — Усі порядні католики служать вашій величності. Tе саме відповів колись король цьому д'О та його братії, коли вони вперше натисли на нього, щоб перемінив віру. Це сталось над трупом убитого короля, і було воно грізною осторогою. І все ж тоді Анрі вимовив ці слова сам, а сьогодні їх сказав тільки його Морней. Проте король узяв свого Морнея за руку, стис її й спитав довірчо: — Ми ж билися за віру? І це була найкраща з наших битв. — Могла бути найкраща, — відказав Морней. — Величносте! Ви вже не маєте права так важити своїм життям, як сьогодні, коли ви кинулись між ворожі списи. Це було найсміливіше навіженство у вашому житті. — Виходить, тепер усе не так? Що це ви кажете, Морнею! Коли король увійшов до бенкетної світлиці, сміх і крик змовкли. Всі посхоплювалися з-за столів, забувши про келихи, і, дивлячись на короля, заспівали подячний гімн. То був той самий гімн, що його вперше проспівав Анрі на нічному бойовищі з кількома дворянами. Ті, видно, добре запам'ятали слова — а найкраще Агріппа д'Обіньє, давній друг. Присадкуватий, він витягся, скільки міг, і співав на весь голос. Останні рядки, які Анрі, власне, промимрив чи навіть проковтнув, звучали у нього зовсім виразно: Жадає серце: відпусти мене
Летіть в оселю вічної звитяги!

Агріппине обличчя, від природи зухвале й насмішкувате, стало в цю мить таке промовисте, що в короля не лишилося сумніву: їхній давній приятель дю Барта, перше ніж загинув, показав цей гімн їм обом. Хтось сказав: — Цей подячний гімн склав наш король. — Так, — голосно підтвердив Анрі, як і вимагав від нього небіжчик. Він сказав це під насмішкуватим і зухвалим поглядом Агріппи, і той кивнув головою. Анрі подумав: «Але ж це неправда, як і все, що тут діється. Тільки на вигляд воно ще таке, як наші давні гугенотські перемоги».  



Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   48


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка